Зелений промінь спалахнув на горизонті і миттю потонув у спокійних водах океану.
Тоні Старк стояв на носі корабля і ловив поглядом знайомий берег, коли Летючий Голландець піднявся із морських глибин. Здалося, він побачив самотню постать на березі. У нього не виникло навіть сумніву – він відчув, що там, на пустому піщаному пляжі, його чекають.
Тоні не знав, як це працювало, але він відчував Пітера кожну секунду цих неймовірно довгих десяти років. Каліпсо, вперта авторка прокляття, яке діяло на нього, наче хотіла нашкодити Дейві Джонсу ще сильніше. Старк зрозумів, чому старий був таким нервовим. Він сам день в день втрачав ґлузд, кожного разу пропускаючи крізь себе страждання Паркера.
Але останні півроку минули спокійніше. Передчуваючи зустріч, Пітер став радіснішим. І капітан теж перебував в хорошому настрої.
- Ти вмієш грати щось веселе, - посміхнувся Джеймс, його старпом. До зустрічі з Пітером залишався майже місяць. Тоні відвернувся від органу, який залишився від минулого капітана. Старк спочатку хотів його викинути, але за довгі роки спроб і помилок подружився з інструментом.
Летючий Голландець вже десять років праведно виконував свої функції – переправляв загиблих в морі на той світ. Саме тому Тоні виглядав так само, як і в день своєї смерті, не постарішав ні на мить.
- Підготувати шлюпку, капітане? – Старк зиркнув на Стіва. Хлопак, що страждав на одному з кораблів від невідомої хвороби, і налякані моряки забобонно спустили його на шлюпці серед відкритого океану та залишили помирати. Побачивши його, Старк подумав, що змучений хлопець спуститься в трюми до інших загублених душ і спокійно піде у вічність. Але Стів його здивував і ось вже п’ятий рік служив на Голландці.
- Не треба, - відмовився капітан Старк із широкою посмішкою. Стів подивився на нього здивовано. Вічно похмурий саркастичний капітан зник, поступившись місцем здивованому, трохи наляканому, але радісному чоловіку. – Спробуйте не пустити мій корабель на дно за цю добу, - крикнув він команді і стрибнув у воду.
Тоні йшов по дну. Така дрібниця, як дихання, зовсім його не хвилювала, і в його грудях зароджувалось тендітне відчуття щастя.
Тільки його голова показалася над водяною гладдю, він почув швидкі кроки, які супроводжувалися хлюпанням води. Пітер добіг до нього, коли Тоні вже був по пояс на поверхні, і застрибнув йому на руки, притиснувшись до міцного тіла.
- Хлопче, - видихнув Старк в заплутане волосся і стиснув його сильніше. Він пішов далі – щоб почуватися щасливим, Тоні не вистачало твердої землі під ногами.
- Вже не хлопчик, - посміявся Паркер, але в його голосі почулися стримувані сльози. - Невже це справді ти?
- Так, це справді я, - прошепотів чоловік і ступив на пісок. Теплі губи, які притислися до шиї, а також земля під ногами, змусили Тоні голосно розсміятися від полегшення. Чоловік впав на мокрий пісок, потягнувши за собою Пітера.
- Дай я на тебе подивлюся, - тепло погукав Тоні і обережно відсунувся. Він поклав руку на щоку хлопця і вдивився в його обличчя, міцно стиснувши губи. Старк вже відчув, що рідне тіло змінилося – зміцніло і загрубіло. Але, побачивши нові риси, які з’явилися за десять років розлуки, відчув, як сльози набігають на очі. Він хотів вдати, що все як раніше – за десять років нічого не змінилося. Але цей час поступово ставав прірвою між ними. І хоча зараз можна було вдати, що все як раніше, але що буде на наступну зустріч? Що коли Пітеру виповниться за сорок? Що коли він постарішає, обігнавши вічні сорок п’ять Тоні Старка.
- Тоні, - ласкаво прошепотів Пітер. Він накрив тремтячу долоню і міцно стиснув. – Припини, все добре.
- Ти так змінився, - прохрипів чоловік. Він свідомо уникав слів подорослішав, змужнів. Перестав бути тим закоханим хлопчиком з палаючими очима. Тоні так довго чекав цієї зустрічі, в його мріях цей момент повнився радості і світла. Але в реальності минулі десять років притискали його до землі вантажем, який не давав розслабитися.
- Я так чекав на тебе, - посміявся Пітер. – Прибери цей вираз зі свого обличчя. Я хочу насолодитися нашим днем.
- Вибач, - Тоні моргнув, наче проганяючи образ цих десяти років від себе. – Тут холоднішає, хлопче, - він зробив припущення, бо сонце вже сховалося за горизонтом. Хоча насправді відчути холоду він не міг. – Ходімо, покажеш свій дім.
Пітер озирнувся навкруги, відриваючись від очей коханого, ніби тільки зараз помітив, що сонце більше не золотило хвилі. Він повільно кивнув, але не піднявся, не відсторонився і навіть тремтячих рук від рук Старка не відняв.
Він нахилився вперед і поцілував солоні губи, затремтів від щастя, і кілька сльозинок врешті стеко по його щокам. А Тоні піддався, розпластався на піску і дозволив хлопцю поглибити поцілунок.
- Ти справді поряд, - прошепотів Пітер задумливо, коли поцілунок закінчився, і сховав обличчя, притискаючись щокою до шиї чоловіка. – Мені так часто снився цей момент, Тоні, я не вірю, що все насправді. Не вірю, що справді лежу в твоїх обіймах, а не сплю в своєму ліжку. Я так боюся прокинутися наодинці. Знову.
- Це я – прошепотів чоловік. Провина стисла горло, і він притиснув до себе Паркера сильніше. – Піті, це я.
Вони валялися на піску, щасливі і розімлілі, сонце сховалося, і з моря потягло холодом, а темнота сховала обриси Летючого голландця. Тому вони піднялися з піску, не відходячи один від одного ні на сантиметр, пішли вперед. Паркер вказував дорогу, не забуваючи при цьому лоскотати шию гарячим диханням. Тоні знову не втримав радісний сміх – від вже забутого тепла і легких доторків вечірньої роси.
- Як ти тут, хлопче? Сподіваюся, не живеш самітником? – м’яко спитав він, просуваючись углиб острова.
- Ні, - радісно відповів Пітер. Він був у захваті від того, що нарешті може розповісти Тоні про своє життя. – Я вчителюю у місцевій школі, тому часто залишаюся в поселенні. Але мій дім все одно тут, біля моря.
Старк вслухався у тиху розповідь про маленьке містечко, про спритних хлопчаків, про яскраво одягнених матусь, і не міг стримати посмішку. Пітер такий же говіркий, яким і був десять років тому. Хоча в його репліках зазвучала впевненість і досвід двадцятисемирічного чоловіка.
Піднявшись на пагорб, вони нарешті побачили дім Пітера – невеликий, затишний, з верандою і невеликим садом. Пітер мав би привести сюди молоду дружину і дітей, щоб гралися у пустому саду.
- А ти що робив ці десять років? – наговорившись, спитав Пітер, коли вони зайшли на веранду. Хлопець тільки тоді відірвався від свого чоловіка і відкрив перед ним двері.
- Ого, - видав Тоні і застиг на порозі. – у тебе тут так… спокійно, - він завмер, бо не міг наважитися переступити поріг. Дім був не тільки затишним, він повнився життя, Пітер справді жив у ньому постійно, тікаючи з міста, наповненого людьми.
- Я не тільки для себе старався, - виправив його хлопець і, ніби прочитавши вагання на лиці чоловіка, взяв його за руку і провів в теплу кімнату. – Ти повинен вважати це місце і своїм домом.
І Тоні чомусь здався. Він дозволив домашній атмосфері огорнути себе, він їв та пив, хоча давно не потребував цього, і посміхався більше, ніж за останні десять років. Десять років… Вони обидва оминали цю тему, мовчали про прірву, яка погрожувала тільки збільшуватися, забивали паузи розповідями про свої мандрівки, Тоні розповідав історію вже третьої загубленої душі, тільки б не говорити про себе.
- Я хотів піти в море весь час, - Пітер вже трохи сп’янів і тепер лежав на килимі біля Тоні, розслаблено оповідаючи свої історії. Він хитав бокалом, підтверджуючи свої слова, і зовсім не переживав, коли краплі вина текли по його рукам прямо на килим. – Але спочатку не склалося з нормальною командою (ти б їх бачив, вони готові були обібрати мене і покинути в морі за першої можливості), а потім я вже влаштувався в школу і не міг покинути дітей. Тим паче в містечку всі такі милі. Мені сподобалося.
- То чому ти не переїхав у місто? – здивувався чоловік. – Чому ти не захотів мати там свій куточок?
- У мене не було грошей, - хлопець трохи похнюпився, але зовсім скоро знову посміхнувся. – А зараз вже звик, та й цей дім облаштувати вартувало великих зусиль.
- Ти б міг його продати, - зважив Тоні. – Це було б набагато зручніше.
- Я не міг. Ти залишив мені його. Я відчував, що повинен створити місце, куди ти можеш повернутися, - зніяковів Пітер. Вони обіймалися і обмінювалися поцілунками, але свої стосунки не обговорювали, тому хлопцю було боязко починати цю тему.
- Я б хотів, щоб ти чинив так, як краще для тебе. Не будеш же ти тут десятиліттями виглядати мене, - легковажно відбився Тоні, але одразу пошкодував про свої слова. Бо Пітер напружився і відставив склянку з вином на невисокий столик, заставлений їжею.
- А ти не хочеш, щоб я тебе чекав? – спитав він дивним застиглим голосом. Тоні не мав дивитися у ображені очі, щоб відчути його хвилювання і образу.
- Ти заслуговуєш більшого, ніж постійна самотність, - Тоні сів і потиснув плечима. Пітер залишився лежати спиною до нього. Старк і раніше відчував біль хлопця, але зараз це було нестерпніше – бо він розумів справжню вагу своїх слів.
- Я тобі не потрібен, так? – спитав хлопець із викликом і одразу розізлився. Він скочив на ноги, і Старк був змушений дивитися на нього знизу. – Ти завів когось на кораблі? – чоловік відчув хвилю злості і криво посміхнувся. Він обережно підвівся, повільно, ніби перед небезпечним звіром. Пітер пашів від ревнощів, але дивився прямо і вимогливо. Тоні зітхнув. Так, минуло багато часу. І це майже неможливо ігнорувати.
Він міг би збрехати. Підтвердити здогадки Пітера і повернутися на корабель завчасно, забувши дорогу в цей затишний дім. Але він був заслабким, не міг так просто відмовитися від хлопця. Та й Пітер давно вже не дитина – побачить брехню на обвітреному обличчі.
- Хлопче, - Тоні обережно підступив з метою пригорнути, але стримався. - Ми ж не можемо ігнорувати правду. Минуло десять років, це не пустий звук. Ти так змінився. Зараз тобі майже тридцять. Скільки ще зустрічей нам залишилося?
- В цьому справа, так? – він здійняв підборіддя і зморгнув злі сльози. – В тому, що я скоро помру?
- Не кажи так, - гаркнув Старк. Він увесь напружився, бо гарячкова фраза різонула по його старим страхам. – Просто помовч.
- Ти сам почав розмову про час, - огризнувся Пітер, але послабив тиск. Він притиснув руки до обличчя і різко видихнув перед тим, як знову підняти погляд на чоловіка. – Вибач. Я був зарізкий.
- Ти правий. Ми мали б про це поговорити, але я не знаю…
- Не вали все на себе, Тоні, - хлопець нарешті слабко посміхнувся і підступив. – Я радий, що ти нарешті прийшов. Прокляття не дало тобі померти, а більше мені нічого не треба. Вибач, я погарячкував.
- Я теж, - визнав чоловік і обійняв хлопця. Це було так дивно. Пітер змінився за десять років, але його колишня м’якість пробивалася, коли він закохано дивився Старку в очі. – Я стільки років в морі, але найдорожче залишив на суші. Я знаю, що ти тужив, Пітере. Відчував кожен день. І відчуваю зараз. Я кохаю тебе. Але хочу, щоб ти знав. Ти не змушений чекати на мене вічність. Якщо ти знайдеш собі когось…
- Досить, дурню, - перервав його Паркер і запечатав ці слова палким поцілунком. – Я чекав не заради цього, - прошепотів він. Від колишнього сором’язливого хлопця нічого не лишилося. Пітер повалив його на ліжко і пускав бісики, виглядаючи при цьому, як справжня мрія.
Вони вибралися з постілі лише під ранок. Пітер стягнув вологі простирадла на підлогу і засяяв задоволеною посмішкою:
- Треба прибрати тут, - зазначив він зірваним голосом, але Тоні повалив його прямо на перину.
- Краще поспи, ти очей не зімкнув за ніч, - заперечив чоловік. Сонце вже сходило, ніби підганяючи їх, нагадуючи, що ввечері Старк зобов’язаний ступити на корабель. Пітер подивився на нього і похнюпився:
- Не пропущу ні секунди поруч із тобою.
До вечора вони валялися в розстеленому ліжку і тішилися присутністю один одного. Пітер приніс їжу, а Тоні розповідав про свої подорожі. Проте нарешті в їхніх розмовах з’явилася щирість. Вони більше не обманювалися, не вдавали, що нічого не відбувається. Вони говорили про минулі десять років, згадували померлих і народжених, обмінювалися знаннями про спільних знайомих. Намагалися стерти прірву між ними хоча б трохи.
- Я бачив Джека, - кинув Тоні, і Пітер одразу зацікавився. – Він знову кудись вліз. Між якихось королів і, здається, Джерело вічної молодості фігурувало десь поряд. Зараз знову шукає команду.
- То може мені податися в море? – жартівливо спитав Пітер, але Старк відчув його напруження.
- Краще не з Джеком. Я не хочу одного дня переправляти тебе на той бік, - капітан сховав своє занепокоєння за сарказмом. Пітер притиснувся до нього ближче.
- Тоді ти візьмеш мене у свою команду, - він намагався згладити момент, але Старк відчув у ньому щось, що його занепокоїло.
- В команду вступають тільки ті, що вижили. А з Джеком це майже неможливо, - він стенув плечима. – Служити на Голландці це не так легко, як здається.
- Колись я все одно назву тебе своїм капітаном, - посміхнувся Пітер, і в його тон просочилися звабливі нотки. Проте Тоні застиг, на його обличчі проскочила зла гримаса.
- Навіть і не думай, - прошипів він. – Ти не служитимеш на Голландці. Це не просто човник для прогулянок, а посудина, набита мерцями, Піте.
- Чому ти такий категоричний? – звів брови хлопець, але всередині у нього піднялася злість. – Якби я пішов з тобою на корабель, нам не потрібно було б розлучатися на десять років.
- Ні, Пітере, навіть не думай про це, - Старк теж розізлився. Хлопець просто не розумів. Тоні не хотів бачити його мертвим. Так, вони виглядали молодими і сильними, проте служба на кораблі не була легкою, а жити з завмерлою кров’ю у венах було ще тим випробуванням.
- Я думав, що ти сам розглядав такий варіант, - вперто скрикнув хлопець і насупився.
- То треба було спитати у мене, - гаркнув чоловік. – Давай полишимо цю тему, Піте.
- То ти прийдеш до мене ще двічі чи тричі, а потім заб’єш? Чи будеш потім ходити до мене на могилу? – вигукнув хлопець ображено. – То я маю чекати тебе десять років заради одного дня? Цього ти мені бажаєш?
Старк завмер. Напружився і опустив голову. Він відчув злість, що закрутилася всередині. Прокляття піднялося і стисло горло, на місці вирізаного серця спалахнуло щось дике і агресивне. На кораблі він би вже визвірився і притис винного до стіни. Але він відчував Пітера. Що він зовсім поряд, злий, спантеличений і схвильований.
І завдати Пітеру болю було просто неможливо. Тому він зробив кілька широких кроків до виходу.
Пітер схопив чоловіка, який пашів від злості, за руку, намагаючись втримати:
- Тоні, стій. Вибач, вибач, я перегнув, прошу тебе.
- Пусти, - гримнув Тоні, намагаючись вирватися.
- Ти не можеш піти! – крикнув хлопець ображено. – Ти не можеш знову мене покинути.
- Досить, - чоловік не пом’якшився. Він досі бачив червону пелену перед очима і не міг впоратися з собою:
- Я не просив мене чекати, - прогарчав він, не обертаючись. – Я не прив’язую тебе до себе. Знайди когось іншого і відпусти мене, - виплюнув він і завмер. Спалах болю майже оглушив його. Пітер за його спиною схлипнув і стиснув пальці ще сильніше. Хлопець не витримав. Напруження сягнуло критичної точки, і він знову підвищив голос:
- Ти просто безглуздий дурень, якщо відштовхуєш мене, замість того, щоб…
- Вбити тебе? – огризнувся чоловік. – Ти помреш, якщо приєднаєшся до команди, розумієш чи ні? Це занадто, я не хочу відчувати провину.
- Тоді ти мене втратиш, Тоні, - різко випалив Паркер. – Цього ти хочеш? Я буду жити далі. Розумієш? За десять років мені буде майже сорок. І я не буду жертвувати своїм життям заради людини, що вже спланувала мій похорон.
- Ну і добре!
- Ну і добре!
Вони тяжко дихали. Сонце хилилося до горизонту за їхніми спинами. Пітер пашів злістю, бо так і не змусив чоловіка поступитися. Його слова повисли у повітрі, вибудовуючи між ними стіну. Ще одну, окрім тої, яку вже побудував між ними час. Тоні тяжко випускав повітря з ніздрів і злився-злився-злився, бо яскраво уявляв цього сміливого і незалежного Пітера поруч із кимось іншим. Уявляв цю безлику тінь і втрачав ґлузд. Хотів вбити, розірвати їх обох від однієї думки, що хтось торкнеться його Пітера. Але не міг нічого вдіяти. Хто він такий, урешті? Привид, який має змогу приходити раз на десять років? Він звик називати Паркера своїм, думати про нього, як про свого, але насправді Пітер за ці десять років став незалежним. Розлука вигартувала його, змінила, навчила покладатися лише на себе. А Старк залишився таким самим. Застиг, якщо хочете, у тому коханні, з яким і помер. Його серця не було в грудях, проте тепер там був Пітер. Його почуття, його думки, його бажання.
Сонце помаранчою золотило хвилі, і Пітер був готовий прямо зараз почати розкладати багаття і приносити богині великі жертви. Тільки б відкласти захід сонці хоча б на трохи. Тільки б не розлучатися зараз, коли вони наговорили один одному стільки страшних образливих слів. Але по одному погляду Старка було зрозуміло, що навіть кілька зайвих годин не допоможуть вирішити їхню сварку. Взагалі, як можна було прийти до компромісу?
У них було минуле, у якому Тоні перепливав моря, щоб знайти Пітера, добивався його руки, бився з ним пліч-о-пліч і навіть погодився вийти заміж під час останньої битви. Але майбутнього у них не було. І жоден не знав, як це виправити.
- Я повернуся на цей пляж за десять років. Я тобі обіцяю, Тоні, - прошепотів Пітер, притискаючись до його лоба і залишаючи короткі поцілунки на обвітрених плечах.
- Я припливу. Навіть якщо весь світ буде проти мене, припливу, - пообіцяв Тоні у відповідь. Вони не говорили про час, не говорили про гарячу обіцянку Пітера знайти іншого, не говорили про рішення Тоні зберегти коханому життя. Останні хвилини своєї зустрічі вони цілувалися. Доки сонце небезпечно не схилилося до горизонту, а з корабля не подали умовний знак, яким закликали свого капітана.
Закохані зчепилися поглядами і завмерли, насичуючись теплом один одного, поки Тоні не відірвався першим. Він швидко розвернувся і зайшов у воду. І якщо він занадто швидко пірнув, точно не тому, що боявся почути Пітерові сльози.
–
Пітер стримав обіцянку.
Пройшов шостий рік з їхньої зустрічі, коли Тоні відчув це. Спочатку він сам не розумів, що відбувалося, доки не прийшов до логічного висновку.
Пітер закохався. Тоні відчував це кожною клітиною. Хлопець хвилювався, соромився і радів, очікував зустрічі і переживав.
Іноді темними безсонними ночами Тоні відчував фантомні доторки, які обпалювали його зсередини.
Він став нервовим, постійно лаявся і рахував дні. Переправляв душі, мріяв повернутися в минуле і померти на тому кораблі. Тоді Пітер зміг би жити далі, а Тоні не мучився б.
Майже рік Старк відчував це. У Пітера був хтось інший. А у Тоні Старка лише корабель мерців, злість і пусті груди. Чортове життя, яке навіть закінчити не виходило – його серце так і залишилося закопаним у саду біля Пітерового будиночка.
Тоні злився, але все одно чекав зустрічі. Тому він з’явився на тому самому березі рівно через десять років, абсолютно не розуміючи, чого чекати.
Пітер був на березі. Цього разу сидів на піску і чекав, доки Тоні підійде сам. Це лише їхня друга зустріч, але вона кардинально відрізнялася від першої. Пітеру тридцять дев’ять. Він остаточно втратив залишки своєї юнацької круглості. На березі Тоні Старка чекав дорослий чоловік. Обпалений сонцем і зсушений морем. Той, хто більше не кидався Тоні на руки, а чекав і дивився з викликом.
- Ти прийшов, - констатував Старк, проте силою стримав полегшення. Пітер підняв на нього суворий погляд, і вперше Старк відчув себе маленьким хлопчиком перед витривалим і незалежним чоловіком.
- Я ж обіцяв, - коротко відповів він.
- Я знаю, що ти стримуєш обіцянки, - криво посміхнувся Тоні. Він не обійшовся без шпильки і завмер перед спокійним чоловіком, начебто нависаючи. Але насправді він відчував себе мурахою.
- Його звати Квентін, - кивнув Пітер і звівся на ноги. - І він зараз вдома, тому ми не можемо туди піти.
Тоні завмер. Його паралізувало, ревнощі стиснули груди лещатами, змушуючи задихнутися. В тому домі, який так гостинно приймав його десять років тому, тепер був інший чоловік. Інший хазяїн. Той, хто називав Пітера своїм, цілував його, коли захотів, і був поруч днями, місяцями, роками. Раніше Старк злився, думаючи про хлопця Пітера, але зараз нічого, крім заздрощів, не відчував.
- Вітаю, - видавив з себе Тоні. Його голос схрип від емоцій, сонце занадто яскраво било в очі. Він ледь стримався, щоб не похитнутися.
Слабак. Він же знав, що Пітер когось собі знайшов. Відгородився так добре, що Старк майже припинив його відчувати. Але побачити це на власні очі було важче.
- Ти ж сам цього хотів, Тоні, - стенув Паркер плечима. Він ніби і не помічав, що коїть із чоловіком своїми словами та вчинками. Лише байдуже видавав факти і дивився вдалечінь. – Я живий. Завів сім’ю. Навіть можу назватися щасливим.
Тоні хотів крикнути, що мав стати його сім’єю, але він стримався і стиснув зуби. Йому нічим дорікнути Пітеру. Нічого протиставити. Тому що сам Тоні не мав нікого, та і навряд він колись зможе подивитися на когось, окрім Паркера.
- Ти чудово все влаштував, - холодно кивнув Старк, відчуваючи себе зайвим, нікчемним. – Залишилося владнати лише одну справу.
- Що ще? – звів брови Пітер. Він коротко подивився на чоловіка, але в його погляді більше не горіла закоханість. Вони стали чужими один одному. Сильна справа час. Така ж сильна, як і впертість.
- Поверни моє серце. Точніше скриню. Останній крок до звільнення.
Пітер дивився на нього довгим поглядом. Вперше з їхньої зустрічі проникливо і уважно. Тоні витримав, хоча і відчув себе наче він на іспиті. Щось в очах Пітера спалахнуло незрозумілим вогнем. І Старк віддалено відчув складну суміш емоцій всередині хлопця. Але це лише секунда Пітер піднявся на ноги і кивнув в напрямку дому. Тоні хотів саркастично спитати про його коханця, але змовчав, бо ще однієї порції подробиць їхнього спільного життя він не міг витримати.
Виявилося, якщо не цілуватися і не обійматися весь шлях, то до будиночка можна дійти втричі швидше. Пітер оминув будівлю по широкій дузі. Тоні подумав, що так він ховався від того, хто чекав його всередині. Вони опинилися під старою яблунею, і Пітер підхопив лопату і жбурнув її Тоні з усією силою.
- Будь ласка, - саркастично виплюнув він і різко повернувся. Тоні не зрозумів, чию злість відчув той момент, Пітера чи свою власну.
- До чого така різкість, - фиркнув він і встромив лопату в землю. – Не ти один маєш право злитися.
- Тебе не було десять років, і все, що тебе хвилює, скриня? – це була злість Пітера. Тоні відчув її яскраво, так, як раніше, ніби Паркер роками закривався від нього, і лише зараз припинив стримуватися. – І ти вважаєш це нормальним?
-Хочеш розповісти мені про свого коханця більше? Може мені вас ще й благословити? - огризнувся Тоні. Йому хотілося розкричатися, але він стримувався. Все, що йому було потрібно, скоріше піти звідси, тільки б не бачити, як Пітер щасливий з кимось іншим.
- О, з вас двох ти більше підходиш під опис коханця, - огризнувся Пітер, сяйнувши злими очима. Тоні відкинув лопату. Щось всередині знялося неймовірною бурею. Відчуття, яке безперервно повторювало «мій-мій-мій» і штовхало його вперед, до Пітера. Він притис хлопця до найближчого дерева і стиснув його щелепу, щоб той навіть не думав вирватися.
- То я на правах коханця можу зробити так?.. – єхидно спитав Старк і поцілував. Він вп’явся в теплі губи і прикрив очі. Бо знав, що Пітер зараз відштовхне, розізлиться і видасть Тоні ще оберемок звинувачень.
Проте Пітер піддався, зрадів поцілунку і загорівся від збудження майже миттєво.
- Погукаєш його до нас третім? – саркастично спитав Тоні між поцілунками. Пітер не відповів, лише зірвав з нього сорочку і заштовхав в будиночок. Тоні не міг згадати, як вони подолали шлях від саду до порогу, але тут він завмер і обдивився все навколо. Затишна кімната, жодної чужої речі, ніде навіть не пахне іншим чоловіком. Він подивився на Пітера з претензією, і той задоволено розсміявся, зізнаючись у брехні.
- Але ж… я відчував… - спантеличено прошепотів Старк. Пітер зробився дуже винуватим і опустив погляд. Старк обійняв його, намагаючись підбадьорити.
- Я справді зустрічався з ним майже рік. Але це в минулому. Я просто спробував… пожити.
- Я радий, що ти тут, - не втримався Тоні. Він не мав цього казати, бо ще минулого разу дав Паркеру повну свободу. Але полегшення, яке затопило, коли він зрозумів, що це лише гра, стало найкращим почуттям за останні роки.
Ця ніч була дуже довгою і пристрасною. А на ранок вони знову заговорили, і Тоні, який марив повторенням їхньої минулої зустрічі, розслаблено лежав у затишному будиночку і зловив себе на думці, що може назвати його своїм.
- Я повернуся за десять років, - знову пообіцяв Тоні. Вони прощалися в саду, щоб не радувати зівак з корабля подробицями свого особистого життя.
- Я не змирюся просто так, Тоні, - фиркнув Пітер. - Мій час спливає. Годі вже твоєї впертості.
- Це моє рішення, Пітере, - суворо відбив чоловік.
- Я теж маю право на своє, - тим самим тоном відповів Паркер. Старк подивився на нього довгим поглядом і лише зітхнув. Вони обмінялися останніми поцілунками і розійшлися. Кожен зі своїми намірами та думками.
–
Коли Пітер з’явився на горизонті на п’ять років раніше, Тоні не здивувався. Він підозрював, що рішучість, яка світилася в очах Паркера під час останньої зустрічі, ще принесе йому сюрпризи.
Старк тільки стиснув зуби і нахилився до хворого моряка, що конав на брудній палубі.
- Повтори, що ти зараз сказав, - прошипів він, тиснучи моряку на відкриту рану.
- Твою скриню найшли. І коханця з ним разом.
Моряк пішов на корм рибам, а Старк повернувся до старпома і твердо скомандував плисти туди, де не мав з’являтися ще п’ять років.
Як капітан Летючого Голландця Тоні Старк мав право вбивати будь-кого, хто заважатиме йому виконувати роботу. І він збирався використати це право на повну.
Старк з’явився в бухті на світанку і вже хотів відправити команду у розвідку, коли з-за горизонту виринуло судно зарозумілого короля. Тоні відчував, що Пітер там і він у великій небезпеці.
А потім все перетворилося у якийсь фарс. Скриню мотало між кораблями, іспанці намагалися знайти ключ, Джек виринув у найнесподіваніший момент і так само несподівано зник. Все це до болю нагадувало останній бій Дейві Джонса, але тепер Тоні Старк був капітаном. І він не дозволить паплюжити свої плани. Прокляття не найкраща доля у світі, але краще так, ніж смерть.
Тим паче, не тоді, коли Пітер у небезпеці.
- Я тебе вб’ю, - пообіцяв він Паркеру, коли у запалі бою опинився поруч. Противників поменшало, і Пітер весело засміявся, вбивши чергового іспанського воїна.
Врешті пожадливий Барбароса залишився без ноги, король розгубив героїзм і отруївся, забарикадувавшись у трюмі, а його солдати склали зброю. Команда раділа, і Тоні тріумфально підняв меч. Пітер зовсім поруч відсалютував йому шаблею і широко посміхнувся. Старк виразно подивився на свого заступника, який мав взяти ситуацію під контроль, а сам пішов до свого чоловіка.
Бій закінчився. Але щось було не так. Відчуття небезпеки не зникло, а лише посилилося. Йому необхідно було побачити Пітера. Зараз же. Щоб не втратити ґлузд.
Старк гарячково відшукав Пітера поглядом, бо той сповнився дивної рішучості. Капітан несвідомо прискорився, але не встиг.
- Пітер! – закричав він, але Паркер навіть голову не підвів, бо вп’явся поглядом у срібний кинджал, який міцно тримав двома руками. Він стиснув зуби і з силою направив гостре лезо собі в живіт. Тоні відчув спалах болю, який ледь не збив його з ніг. Пітер упав на коліна, з його живота рікою потекла кров.
- Якого диявола! – крикнув Старк. Він опинився поруч, підхопив хлопця, гарячково його оглядаючи.
- Я радий тебе бачити, - прохрипів Пітер. Останні надії Тоні зникли. Рана була болючою і майже напевно смертельною. Він міг покликати лікаря і молитися, але скоріше за все це лише подовжить Пітерові муки на декілька днів.
- Що ти накоїв? – прогарчав Старк. Він обійняв рідне тіло і не дав Паркеру звалитися на підлогу.
- Ти не залишив мені вибору, - прохрипів Пітер. – Я зберіг твою скриню, до речі, - його голос слабів. Крові було забагато, Тоні відчував, що у них обмаль часу.
- Ти ж помираєш, сучий сину! – вигукнув Старк і сильно струснув його за плечі. – Що ти накоїв?
- Ти ж не даси мені померти? – спитав Пітер. – Чи даси?
Тоні щось прогарчав, вдивляючись у осоловілі від болю очі. Звісно, він вже вирішив у ту саму секунду, як наблизився, але затягнув ще трохи, щоб зухвалий хлопчисько злякався, щоб відчув прогалину у своєму самогубчому плані.
- Я все одно кохаю тебе, Тоні, - прохрипів він. Старк акуратно поклав його на палубу і схилився до білих губ.
- Ти боїшся смерті, Пітере Паркер? – прошепотів він і коротко поцілував у лоба. Тоні так хотів, щоб Пітер уник цієї долі. Але малий шкідник переграв його.
– Я забираю твою душу. Ти проведеш Вічність на Голландці. Зі мною.
Пітер слабко посміхнувся і прикрив очі. У той самий момент він відчув, що біль відступає, хоча кров досі виходила з нього потокам. Він помирав, але зовсім цього не боявся.
- Я обіцяю вірно служити тобі, мій капітане.
І нехай йому доведеться довго розплачуватися за це. Він готовий заплатити будь-яку ціну.
Лише б бути поруч з Тоні.
