Злякатися

Сара стояла перед директоркою з натягнутою усмішкою аж до вух.

Пахнуло книжковим пилом і булочками з цукровою пудрою.

Директорка все говорила та говорила, водячи дорогами-річками-горами пальцем, а Сара повільно закипала. Ще трохи й точно трапилася б істерика.

За окулярами Фарагонда ховала абсолютно бездушний і порожній погляд — вона бачила забагато, але тон залишався материнсько-ласкавим, втлумачним. «Ти особлива, повір у свої сили, це дуже легке завдання, не бійся». Не бійся положити голову за школу — якщо коротко. Це твій найвищий обов’язок, ну, захищати те, що стало тобі за дім на п’ять років, що дало тобі хліб і місце в суспільстві.

У столі у Фарагонди справа на кожну ученицю, докладна біографія, сильні сторони й дрібкі грішки. Вона виглядала, мов зефирка, але як жеш лякала іноді, га. Коліна аж тремтіли.

– Ось мапа.

– Ага.

Нагадайте, будь ласка, чому саме вона? Чому не бойова фея, чому квітникарка? За що?

Двері за спиною захлопнулися. Накази Фарагонди не обговорювалися й не розглядалися, вони виконувалися.

Дівчина тупо зорила на дивні позначки дрібним почерком на полях, на обведені кружечками місцевості, які потрібно перевірити. Мовби Сара хоч щось розуміла в картах.
Ноги самі привели фею під двері до кабінету Авалона. Пари ще не почалися, може, він там? Кортіло попрощатися та почути, що все буде добре. Точно буде.

Сара зітхнула. Тільки крига тронулася, а тут… Перевірка «підозрілої активності в певних лісових і гірських зонах».

Професор знайшовся за робочим місцем. Проміння сонця ласкаво торкалися його обличчя, роблячи риси не такими різкими; підсвічуючи вії. З такого ракурсу здавалося, що очі у нього блакитні, наче крижинки.

– Голова не болить? – чоловік хитро посміхнувся, начарувався дві чашки з зеленим чаєм.

– Я вчора не настільки багато випила.

Сара присіла на краєчок столу, підібрав під себе ноги, зробила ковток. Жасминовий. На чай професор не скупився.

На спинці дивану досі лежав його жилет з відірваним ґудзиком. Дівчину як жаром обсипало.

– Виглядаєш засмученою.

Він прибрав їй пасма волосся, що вибилися з зачіски, підчепив сережку-підвіску з крихітним рубіном на кінці. В Авалона трохи змінився погляд, став якимось… задумливим?

– Та таке. Бойове завдання.

– Куди?

– Що, підеш зі мною?

Авалон легенько поцілував її в коліно.

– Ти ж знаєш, що не можу.

Сара озирнулася на годинник, зітхнула.

– Тобі вже час?

– Угу.

Професор відсторонився, стиснув кулак, і на коліна Сари впав букет з червоно-білих образок болотяних.

– Ти впогаєшся.

Він зібрав її волосся в жменю, закріпивши резинкою. Щось холодне доторкнулося до шиї. Сара звела лопатки, заглядаючи йому в очі, притулилася до його долонь.

«Ти чекатимеш на мене, Авалоне?»

– Якій твій натугальний коліг?

– Мене брат у дитинстві називав Морквою. Пам’ятаю, коли він вперше звернувся до мене так. Зазвичай «се», а тут папа показав йому книжечку, ну, знаєш з ілюстраціями, й Сіріл як закричить «мовка», – Сара змовкла, розтираючи грудну клітину. Занило щось всередині. – Тобі подобаються руді? Можу фарбу змити…

– Підлаштовуватися під мене погана звичка, Саго. Гоби як тобі комфогтно. Легкої догоги.

Чоловік міцно поцілував її перед прощанням, притримуючи за лікті. Настрій зіпсувався остаточно.

Муза готувалася до концерту, навіть сюди долинали чарівні звуки саксофону, а Сара думала яку отруту зручніше використовувати. Перебирала колби, морщачи носа, коли Кая знову щось хаотично пхала їй у рюкзак.

– Вибач, що не можу з тобою піти. Мені кошмар як ніяково перед тобою.

– Кає, Росі ти зараз потрібніше.

Все ж на основі капарії буде краще: швидко діє й убиває.

– Люблю тебе.

– Ага. Я себе також.

Сара закинула речі за плечі, обійняла Каю. Та тихо заплакала.

– Ти мене вже ховаєш?

– Ні!

– Бережи себе.

Спеціаліст — її попутник — чекав біля ганку, спостерігаючи за метеликами, що пурхали з квітки на квітку. Щось кинулися в очі в його аурі, якась дивна домішка, але хлопець повернувся, простягаючи долоню, й роздивлятися не залишилося часу.

– Карел.

– Сара. Рада працювати разом.

Фея стисла його мозолисті пальці.

Йшли вони в тиші, обійшовши озеро й заглиблюючись у дикі ліси навкруги Алфеї. Карел проблем не створював, конфлікти не провокував, подавав інколи руку, якщо яма була занадто широкою чи повалений стовбур занадто великим, з опікою не ліз.

Сара відчувала себе з ним на рівних, і їй це імпонувало. Колись вона вже співпрацювала зі спеціалістом у зв’язці. Він до зубного скреготу був нав’язливим, вважав, що її місце на кухні, а всю «брудну роботу» варто залишати на чоловіків. У результаті він пішов уночі посцяти, впав і зламав ногу, а Сара тягла його на собі майже три кілометри.

– Його ж виключили?

Карел зацікавлено повернувся до дівчини, проявивши хоч краплю нормальних емоцій. Гойднувся клик у мочці його вуха.

– Він не зміг здати нормативи.

На ніч зупинилися недалеко від струмка. Височіли на горизонті гори.

– Ти тут народився?

Фея активно працювала ложкою, зіскрібаючи зі стінок миски рагу. У роті пекло від перцю, але як же тепло було, га.

– Так.

Карел відповідав односкладово, незацікавлено, роздивлявся щось за плечем у Сари. Страхоту наводив у цілому.

– Просто у тебе вимова така… характерна. Для гір, до речі. Мій колишній так говорив. Ну, тягнув «о» трохи.

– Хм.

Сара замовкла, важко зітхнула. Гарний співрозмовник — мертвий співрозмовник, сказав одного разу один некромаг. Треба просто сприймати це як додаткові дні для медитацій, ага.

Вона, проковтнувши всі звинувачення, дістала мапу з безрозмірного портфелю, відмітила скільки вони пройшли. Якщо тут скоротити й повернути не на тракт, а на…

– Не змінюй маршрут.

Сара повела підборіддям. Подивилася на Карела, оцінюючи. Молодше її, перший-другий курс, заляканий якийсь і пригнічений, з порожнім поглядом. Синьоочка така, хирна принцеска. Ребра стирчали, ручки-тростинки, вузькі стегна й тонкі щиколотки. Вважав себе найрозумнішим, так?

– Я тебе поважаю, звичайно, але командир тут я, – Сара провернула олівець, укололася об кінчик, шикнувши.

– Ти фея.

– І?

– І квіткарка.

Карел притулився до сосни, закидаючи руки за голову.

– Кажи все, якщо вже почав.

– Я сам карту робив.

Аргумент.

– Ти на вахті перший.

Сара загорнулася в спальник, відвернувшись від Карела, підступно вирішив, що вперто не буде прокидатися.

Ще два дні вони блукали, поки нарешті не вийшли до передгір’я. Сара старанно сканувала магічний фон, записуючи всі коливання в блокнот. Встигала навіть збирати рідкісні трави. Карел якось без опору перетворився на носильника, дозволив закріплювати пучки до його речей.

Розмовляли все ж більше про справу, але іноді хлопець відповідав і на особисті питання.

– Я живу біля Кришталевого озера. Це на іншій стороні гір.

– А я прибулець. Мабуть, не чув про Дра-рін? – Сара змахнула руками, намагаючись показати велич свого дома. – Перекладається як світ Дра, світ, що належить богу. Чи дракону. Ну, правляча родина схиляється до теорії з Темним Феніксом. Остаточно нічого не зрозуміло загалом.

Карел дивно подивився на неї, підкинув дров до багаття.

– Це… далеко.

– Там лепсько. Знаєш, місце, куди хочеться повертатися.

– Пощастило.

Пригоди розпочалися, коли вони почали підйом вище й вище в гори, видираючись майже по прямовисних схилах.

Першим почув звук Карел, різко смикнувся, завертів головою.

Сара притислась животом до каміння, видихаючи крізь зуби. Скотилися камінці по схилу…

– Гості.

– Хуйості.

– Ти швидко літаєш?

– Ні! – в голосі прорізалися істеричні нотки.

Розкрив крила, закриваючи сонце, дракон гір. Заревів.

– Доведеться.

У Сари в душі щось та померло.