— Божечки, божечки, божечки…Ісус, Аллах, Ра, Будда, Камі хоч хтось … кому з вас можна перед смертю помолитися? — пробелькотіла я.
Фенікс Марко. Капітан першої дивізії Піратів Білоуса. Наскільки мені відомо, далеко не остання людина на кораблі грізного Ньюгейта зараз був добродушно відправлений мною у світ сновидінь. Добре, що хоч так, а то й убити могла. Від цієї думки мене пересмикнуло.
Після впізнання лежачої персони, мій мозок взагалі перестав щось розуміти і видавати хоча б якісь хоч трохи нормальні думки. Кілька разів я обійшла хлопця з одного й з іншого боку, немов древній індіанець, який намагався принести жертву богам дощу, і тільки тоді до мене почала повертатися розсудливість.
— Блін, краще було б його пересунути звідси до середини човна. Хрін знає, коли він прийде в себе, а вночі то холодні, ще мені тут замерзне! — з такими аргументами я вирішила братися за справу. Хоча за кілька хвилин спроб перетягнути здорового як бізон чоловіка хоча б на кілька сантиметрів убік довелося визнати, що я швидше собі руки відірву.
У мене поперек аж скиглити почав, але, незважаючи на такі незручності, мій мозок продовжував фонтанувати ідеями. Якщо пересунути його не виходить можна спробувати перекотити. Присівши на коліна біля Марко, я запустила свої руки під його спину.
— Ну, ти й збоченка. Я й не думав, що ти така нетерплячка, могла б прямо попросити, а не лапати непритомних чоловіків. — уїдливе створіння повільно наблизилося спершись на борт.
— Яка ж ти скотина! – прошипіла я підводячись.
— Не без цього. — Ейс підійшов ближче до Марко і оглянув його. Шишку, що вже вискочила з лівого боку чола, не помітити було нереально. — Розповідай. Як ти примудрилася докотитися до цього? Залишив же лише на пару годин. Ех … добре хоч човен не спалила.
— Ну, знаєш…! — я хотіла було щось уїдливе й погане послати у відповідь, але не знайшла, що йому сказати. — Він сам винен. І взагалі я була кращої думки про того, кого звуть Фенікс Марко.
— Ну як прийде до тями, скажеш йому, хай увесь час силу фрукта використовує. Мало де йому знову така дурочка потрапить.
— Я не винна, що він не ухилився!
— Тебе коли востаннє зустрічали ударом по голові?
— Та мова не про це!
— Ну, тоді вибач, що Марко почувається як удома на моєму човні.
Я, звичайно, чудово зрозуміла, що з цього боку справді неправа і качати права не варто. Але суперечки з Ейсом чомусь ніколи неможливо було контролювати. Ми з ним начебто й не відчували ненависті один до одного і більшу частину часу розмовляли нормально, але зчепившись у якійсь суперечці поводилися як два скривджені підлітки.
На відміну від моїх безглуздих спроб і старань Ейс підняв Марко за руки і перетягнув ближче до джерела тепла, за кілька хвилин. Поки він пристроював непритомне тіло до борту, я почала підкладати з боків ящики та речі, щоб він на бік не впав. Також турбота про «бойове поранення» теж лягала на мене. Лікарські запаси у нас плакали гіркими сльозами, та й допомогти в такому випадку зміг би лише хтось такий, як Чоппер. Це він миттю, зі своїми лікарськими рослинами. А в мене з усього, що було це спирт для обробки ран, крива голка для зашивання з ниткою і кілька порваних на клапті, але чистих кусків ганчір’я, які, зважаючи на все, і служили господарю човна бинтами. Зітхнувши, я перевела погляд на Ейса. Портгас робив щось біля бочки з вогнем, який вже весело танцював у своїй залізній клітці. Судячи з сумки, що лежить біля нього, він ходив на ринок де купив продуктів для сьогоднішньої вечері.
Взявши одну з тряпок, я намочила її у відрі з крижаною водою і, склавши кілька разів, прилаштувала на лобі Марко. Температура надвечір почала стрімко опускатися все нижче і нижче значення 0. Вода у відрі була настільки холодною, що мої руки миттєво посиніли. Не виключаю, що якби я поклала цю ганчірку собі на чоло, то в мене замерзли б мізки, ну чи принаймні те, що там від них залишилося. А Марко навіть не смикався, коли ганчірка торкнулася його чола. Або я відправила його в досить хороший сон або він настільки загартований, що хрін клав на такі температури.
Здавалося, з кожною хвилиною ставало на один градус менше. Я вже встигла закутатися у свій імпровізований кокон з ковдр.
— Допомогти, бажання немає? — спитав Ейс, теж одягнений у подобу толстовки. Він кинув щось на сковорідку.
— У чому?
— Оскільки спиртного свята у нас сьогодні не планується, зроби бодай чай чи каву.
Я кивнула, хоч кому не зрозуміло, тому що Ейс говорив зі мною, не обертаючись. В одну з найтепліших кофт, а саме ту, яку не спеціально вкрала на острові Драм, я вирішила укутати Марко. До цього він був прикритий лише однією ковдрою. Не знаю холодно йому чи ні, а я вирішила перестрахуватися, і загорнула його у свої ковдри. Відійшовши на кілька кроків оцінивши результат, я задоволено кивнула і підсіла до багаття. Вогонь також продовжував яскраво танцювати та потріскувати дровами. Роблячи чай на трьох, я спостерігала за Ейсом. Хоч у приготуванні він був не дуже, їжею його страви можна було називати сміливо.
І ось зараз він смажив шматки якогось овочу, чи фрукта разом з м’ясом. Світ піратів дивовижний і щоразу вражає мене все більше, адже я й уявити не могла, як це називається, яке воно на смак і чи зможу я взагалі його їсти.
— Це тинарія* — відповів Ейс, вловивши мій зацікавлений погляд. — практично те саме, що й батат, тільки її не часто беруться вирощувати, бо термін придатності у тинарії всього кілька тижнів. М’якуш занадто м’який і швидко починає гнити. Сама розумієш, таким овочем особливо не запасешся, не кажучи вже про морські подорожі.
— Ти купив одну вечерю, значить, ми тут затримаємось на ще один день?
— Скоріше за все так. Хлопці тут не особливо привітні і ніхто просто так вулицями язиком не чухає. Вся інформація коштує грошей та не малих. Що ближче ми до Сабаоді, то складніше комусь відкрити рота. Раніше Чорну Бороду не поважали, але я помітив, що він починає нарощувати силу, з’являється все більше прихильників, і це погано.
— Правильно помітив. — трохи хриплуватий баритон пролунав за спиною Ейса. Марко отямився.
— Як самопочуття? Хотілося б заздалегідь перепросити…
— Нічого страшного не сталося. Просто я дуже розслабився і не очікував зустріти опір від такої тендітної особи жіночої статі. Мене звуть Марко. А ви…
— Зі мною за гроші пливе. — нахмурившись, відповів Портгас. — Їй до Сабаоді на якийсь хрін треба, запропонувала пристойні гроші я й погодився.
— Ти вже витратив усе, що батько минулого разу дав? Я йому скажу нехай ще…
— Не треба, поки цих вистачає.
— Ну як знаєш. У мене до тебе є справа.
— Говори.
— Ну не для жіночих цікавих вух ця інформація. — усміхнувся Марко, відійшовши до носа човна.
— Вона знає, хто я і хто ти можеш не переживати.
— Я з першого погляду зрозумів, що вона знає про все, але не хочу образити, сам знаєш, за скільки можна продати будь-яку цінну інформацію.
— Не переживай. Беручи її на борт, я взяв із неї слово, що все почуте тут, ніколи не покине межі човна.
— І ти думаєш, вона стримає його?
— Звичайно, якщо життя дороге.
Марко замовк, розглядаючи мене, немов шукав якусь каверзу в зовнішньому вигляді або міміці. Потім все ж таки важко зітхнув, явно демонструючи повну капітуляцію в цьому питанні.
— Як знаєш. Крім того, що батько переживає і просив тебе знову повернутися, я маю ще одну новину. Щодо Тіча.
Ейс напружився відразу, як тільки почув ім’я зрадника. Кулаки стиснулися так, що кісточки миттєво набули практично білого відтінку, та й вени на руках стали в рази виразнішими. Але обличчя не змінилося.
— Що ти чув?
— Ти ж в Алабасту прямуєш? Його там уже нема. І далі він не поплив. Найімовірніше, десь у цих водах зупинився набирати собі команду. Пішла чутка про те, що він збирає біля себе всяке бидло.
— Ну, тоді нам немає сенсу тримати курс на Алабасту, — тепер Ейс повернувся до мене. — завтра розглянемо карти цієї місцевості детальніше та виберемо новий маршрут.
— Як знаєш. — я й моргнути не встигла, як Марко вже стояв на борту човна, вдивляючись у темряву. — До речі, гадаю, тобі варто відвідати Алабасту. Кажуть, туди попрямував один відомий пірат … у солом’яному капелюсі. — домовивши останні слова, Марко обернувся птахом і зі швидкістю світла зник з наших очей.
— Луффі.
_____________________________
* – овоч, як ви вже зрозуміли, абсолютно вигаданий. У моїй фантазії він виглядає як незрілий баклажан з м’якоттю як у картоплі, тільки яскравого салатового кольору, і трохи кислуватим присмаком.