На острові ми опинилися, коли було вже дуже темно. Ейс освітлював дорогу, а я лише пленталася за ним як курча за куркою.
— Я не знаю, що мене сьогодні швидше вб’є: голод чи холод? — сказала я, обіймаючи себе руками і продовжуючи йти слідами Ейса.
— Думаєш мені краще? — спитав хлопець, навіть не повернувшись до мене.
— У тебе логія вогню красунчику, — махнувши вказівним пальцем у спину Ейса, сказала я, — якщо що, то ти зможеш зігріти себе. А як мені бути?
— Якби все було так, як ти собі окреслила в цій маленькій коробочці, — зупинившись і легенько постукавши по моєму черепу, сказав Ейс. — то такий предмет гардеробу, як пальто, явно був би зайвим на моєму кораблі.
— Хм… — я хмикнула.
Моя реакція змусила Портгаса лише посміхнутися, після чого він, як ні в чому не бувало, продовжив шлях. Ми піднімалися в гори, судячи з того, як стежка поступово вела наверх. Дерева почали з’являтися рідше.
— Ейс! — я покликала Портгаса, боязко оглядаючись на всі боки. — Щось мені тут не дуже подобається.
— А я наче в захваті.
— Ейс, під….
— Тихо. — прошепотів хлопець, зупинившись і повернувшись до мене.
Я, звісно, не чекала такого, тому впечаталася своїм носом прямо в його груди.
— Хворий… — не встигла я договорити, як мій протест було зупинено.
— Я ж попросив, тихо. — знову прошепотів Ейс, тримаючи свою руку на моєму роті, тим самим не даючи мені говорити. — Дивись.
Там куди вказав мені Ейс, під кущем… нічого не було. Я кілька секунд уважно вдивлялася в напівтемряву, освітлену лише завдяки місяцеві, що трохи виглядав з-за темно-сірих хмар. І алілуйя! Нарешті я помітила. То був невеликий білий заєць. То, підводячи, то нахиляючи голову він, раз у раз смикав носиком, щось обнюхуючи. Мабуть, знайшов якусь їжу. Боячись, що заєць може будь-якої миті втекти, почувши навіть малесенький шурхіт і залишити нас без вечері, Ейс, навіть не обертаючись, витяг пістолет і намагався прицілитися для пострілу. Пройшло всього кілька секунд, перед тим як нічну тишу розрізав звук пострілу, але мені здалося, що минуло більше десяти хвилин. Коли тварина отримала кулю в голову трохи вище очей, сіпнулася в передсмертній конвульсії і, як підкошена, впала на тому ж місці, де й стояла.
— Є! — переможно крикнув Ейс і, вискочивши з-за куща, за яким ми стояли, поспішив забрати свою здобич.
Я ж лишилася на місці.
— Клео, йди сюди. — махнувши рукою, покликав мене Ейс.
Зсунувши брови на переніссі, тим самим вистоївши грізну гримасу, я, неохоче, попрямувала до Портгаса.
— Чого тобі?
— Дивись сюди. — Ейс розсунув гілки кущика в різні боки, змушуючи мене присісти і подивитися, що він знайшов.
З-під невеликих, присипаних снігом гілок на мене дивилося три зацікавлені погляди. Зайченята. Зовсім маленькі грудочки білої вовни сиділи майже нерухомо, лише зрідка смикаючи носиками. Від такої картини усмішка сама по собі розпливлася на обличчі. Я простягла руку маючи намір взяти одну грудочку, але всі троє боязко позадкували, назад упираючись у купку сухої трави. Напевно, саме їхню маму чи тата вбив Ейс.
Тяжко зітхнувши, я піднялася.
— Жаль їх.
— Так, але нічого не вдієш. — Ейс зараз був не таким черствим, як завжди, у подібних ситуаціях.
— Ходімо, треба ще спорудити якийсь табір, щоб переночувати. — тушка пристреленого ним зайця полетіла в сумку, а сам Ейс підійшов ближче до мене. — Ти вже вся синя. На кораблі ночувати не варіант, каюти я не маю, а ковдри вже не так сильно допоможуть. Тим більше, тут ми зможемо розвести нормальне багаття і не лише приготувати їжу, а й зігрітися.
Я лише кивнула. Справді на кораблі не заночуєш у такі холоди. Раніше, до острова Драм, було набагато тепліше, і якщо на Моа я скаржилася на холод, то це були квіточки. Зараз у мене було таке враження, що я вийшла надвір у тридцятиградусний мороз в одних трусах. І чим думав Ейс коли, вирушав за Тітчем на невеликому рибальському човні? Голову даю на відсікання що він його просто десь свиснув.
— Завтра полюватимемо. Потрібно поповнити запаси.
— Куди ми далі?
— На Кіто. До нього лише день шляху, так що особливо багато нам не потрібно. Кіто торгове місто, там багато всього можна знайти.
Я лише йшла та слухала Ейса, говорити зовсім не хотілося. Здавалося, що коли я почну говорити, то замерзну зовсім. Табір Ейс вирішив розбити зовсім неподалік корабля.
— Зараз підемо, принесемо речі з корабля, а потім кіс… — він обірвався на півслові, розвернувшись і подивившись на мене. — Так, а ну сядь сюди. — тицьнув пальцем на щойно розстелене пальто під одним із дерев.
— Тобі обов’язково було знімати своє пальто? — вирішила уточнити, сідаючи на теплу деталь одягу.
— Я зараз працюватиму, тож мені й так нормально. — Ось, невелика вогненна кулька впала в купу нашвидкуруч зібраних гілок. – Зігрієшся хоч трохи, приймайся за вечерю. Добре?
Я кивнула. Знову ця його турбота.
Невеликий вогник незабаром перетворився на хороше багаття. Ейс ще кілька разів приніс гілки, щоб підкинути у вогонь і я вже зовсім зігрілася. Але ризикувати та відходити від багаття я не стала. Тому сидячи все на тому ж пальті почала обробляти кролика. Виходило дуже жахливо. Якось я зняла з нього шкуру, а далі трохи розгубилася, не знаючи з чого почати. Мені знову допоміг Ейс. Два розрізи та непотрібні нам нутрощі вивалилися на землю. Ошелешено глянувши на хлопця, я лише з відкритим ротом взяла назад до рук тушку кролика. Далі справа залишалася за малим, треба було лише розрізати кролика на кілька шматків, потім скласти все в каструлю, принесену з нашого корабля кинути туди кілька щіпок приправи і відправити на вогонь.
Готуючи їжу, я краще зігрілася і, міцніше укутавшись у своє пальто, підняла з землі одяг Ейса. Треба віднести йому, а то захворіє, мені потім з ним що робити?
— І куди ми зібралися? — ззаду пролунав дуже зацікавлений голос.
— От пальто тобі хотіла віднести.
— Не потрібно було. Я вже закінчив усе.
Ейс взяв пальто з моїх рук і поклав його на те саме місце, де воно до цього лежало. Підкинувши ще кілька деревин у вогонь, він сів під деревом і поплескав біля себе рукою, запрошуючи мене сісти поруч. Звісно, від такого запрошення я відмовлятися не стала. Кролик — це було все, чим ми сьогодні вечеряли. Правда я настільки сильно втомилася, поки ми його знайшли, що до того моменту, поки він приготувався, мало не заснула. Ейс силою змусив розліпити око і з’їсти кілька шматочків м’яса. Якщо мені з головою вистачило тих кількох шматочків, то Портгас такою малою кількістю їжі не дуже й хотів обмежуватися. Але, на жаль, більше не було. Тому він ліг спати практично на порожній шлунок. Ми спали знову обійнявшись, і я кілька разів за ніч прокидалася від бурчання його живота.
Вранці я прокинулася вже одна. Ейса і близько не було. Мабуть, пішов у ліс полювати. Я ж, одягнувшись, вирішила навідатися до селища. Звідси дуже добре можна було його розглянути, тож проблем із пошуком у мене не виникне. Я не збиралася цілий день тратити на похід у село, але залишити записку треба було. Записка була дбайливо залишена на нашому спальному місці.
Всю дорогу я думала лише про Ейса. Його пальто так і лежало під деревом, я спала на ньому. То як же він пішов у ліс, голий чи що? Ну не зовсім щоб взагалі голий, він же трохи одягнений. Нижня частина. На хвилину мій збочений мозок намалював хентайну картинку з Ейсом у головній ролі. Так швидко мої щоки в червоний колір не забарвлював навіть тридцятиградусний мороз.
— Та Клео, тобі не вистачало ще цього кретина голим уявляти. — пробубніла я в голос, видихнувши пару з рота.
— Кого це ти голим уявляєш? — глузливий голос Ейса пролунав майже над вухом.
— Ну не тебе точно, – ще гірше розчервонівшись, відповіла я. — ти не в моєму смаку.
— Навіть так?
—Так! — пискнула, відводячи погляд.
Я настільки сильно намагалася сховати голову у комірі пальта, що збоку здавалося, ніби я хочу зростись з ним.
— Хахах. До речі, ти навіщо до селища прешся?
— На цьому острові воно не одне. Мені цікаво, чи в усіх селищах Тіч влаштував погром?
— Логічно. А звідки знаєш, що на цьому острові не одне селище?
— Здається, я тобі казала при нашій першій зустрічі, що я з іншого світу, а тепер ще одна новина — твій світ у моєму світі це просто мультик. І я його подивилася до кінця… ну не до кінця, а серії, які були, цей мультик ще не закінчений. Я подивилася лише 712 серій, а там…
— Ти знову за своє? — театрально закотивши очі, спитав син Роджера.
У такі моменти мені так сильно хотілося тріснути його чимось важким по голові.
— Чому ти мені не віриш? Ось як ти поясниш, звідки я знаю так багато про цей острів? — мені довелося зупинитися і прийняти улюблену позу для суперечок: руки у боки.
— Ну, почула десь. — відповів Ейс.
— Гаразд. Я зараз доведу тобі. Наприклад, ти! – грізно змахнувши вказівним пальцем “аля Боа Хенкок” заревіла я, мало не потрапивши цим самим пальцем в око Ейсу. — Ти син Короля піратів Гол Д. Роджера та жінки на ім’я Портгас Д. Руж. Твого батька стратили ще до того, як ти народився, а мати померла відразу після пологів. Її вагітність тривала двадцять місяців. Тебе забрав віце-адмірал дозору Монкі Д. Гарп і віддав на виховання гірській бандитці Керлі Дадан. Незабаром ти познайомився з Сабо сином одного з “Верхів суспільства”, з яким грабували піратів, які відвідували острів. Потім Гарп привів свого онука Луффі. Ти з ними двома вкрав пляшку саке у Дадан і розпивши її ви стали названими братами. Продовжувати?
У Ейса навіть щелепа відвисла від такого.
— А ти… це… як…
— Тепер віриш, що я не божевільна, а з іншого світу?
— Доведеться повірити. Ти надала дуже вагомі докази. Але збоку виглядаєш як божевільна.
— Арх! От же худоба!
Ае ж ненормальний. Ейс звичайно не дебіл і чудово зрозумів, що я для нього є цінним джерелом інформації, але ж , чорт його забирай, веде себе як дитя мале. І ось зараз почувши від мене таку шокуючу інформацію, про яку не кожен знає, він лише на секунду показав своє здивування, а потім знову прикинувся дурником.
Як я й передбачала друге селище, було цілим . Були, звичайно, кілька будинків, що згоріли. Навіть невеликий магазинчик, розташований поблизу нас, справно працював. Рука сама потяглася у внутрішню кишеню пальта і витягла звідти важкий мішечок із грошима. Ця краса була знайдена мною вчора, коли ми відвідали перше селище на цьому острові.
— Гроші? — його погляд так і просив розповісти, звідки я їх узяла.
— Вчора знайшла, як у зруйноване селище приходили.
— І що ти з ними збираєшся робити?
— Купити продуктів. Не знаю як ти, а я жити не можу без капусти та молока. Я настільки довго не їла цих продуктів, що, здається, скоро і не зможу згадати їхній смак.
— А по тобі видно, що ти любиш капусту. — кивнувши підборіддям на мою майже двійку, сказав Ейс.
— Ну, не всім же мати коров’ячий бюст!
— Ага.
Магазинчик із вулиці був зовсім маленьким, але всередині здавався величезним. І, якщо чесно, чимось нагадував наші сучасні супермаркети. Ось тільки стелажі були дерев’яними та продукти, як я зрозуміла, тільки зібрані. Від овочів пахло сирою землею, а пляшка молока, яку я насамперед схопила, була зовсім теплою. Так як таке диво як візок в цьому магазині було відсутнім, я цю роль довірила Ейсу.
Тих грошей, які були в мішечку, з головою вистачило на те, що я нагребла. Залишилося ще кілька беллі. І їх я вирішила відкласти. Збиратиму, повинні хоч у одного з нашої команди бути гроші. Все куплене ближче до вечора було доставлено на корабель. Добре, що надворі мінусова температура. Нічого не зіпсується.
Рано-вранці Ейс ще притарабанив оленя. Але обробляти його було ніколи, тому на корабель він вирушив у первозданному вигляді. Після оленя на корабель вирушили всі наші речі.
На годиннику було рівно дванадцять, коли наш затишний кораблик покинув береги острова Драм.