Легкий теплий вітерець розвивав моє і без того сплутане волосся, а хвилі, що розбивалися об ніс корабля, летіли мені прямо в обличчя, ось таке воно місце на носі корабля. Ейс тупо спав. Лише зрідка прокидаючись для того, щоб перевірити, чи не збилися ми з курсу.
Острів, на який ми пливли, був мені зовсім не знайомий, в аніме я його не зустрічала та й сумніваюся, що в манзі він є. Як сказав Ейс острів, на який ми прямуємо, називається Геккая. А ось що це за острів син Роджера не вважав за потрібне мені розповідати. Тому цілий тиждень я пливла у невіданні. Як я і передбачала провізії, нам ледве вистачило. Останні два дні плавання ми їли тільки раз на день і то по одному фрукту, що дуже не подобалося Ейсу. І через це ці два дні нас супроводжувало бурчання його голодного шлунку.
Сам острів нагадував мені селище, де жила моя бабуся до того моменту, поки мама з татом не загрузли в роботі, залишивши мене на неї. Великі дерева створювали на одній частині острова могутній ліс. Друга частина острова була містом, у яке прагнув потрапити Ейс. На пляжі, що утворився біля моря, весело граючи один з одним, бігало дуже багато дітей.
— Тримай, з’їж це. — Ейс простягнув мені невелику кульку синього кольору.
Відразу ж у голові виник образ чорниці, яку я так любила і, власне, на яку була схожа кулька.
— Що це? — запитала я, крутячи перед очима запропоновану мені річ.
Але відповіді на своє запитання і взагалі реакції на те, що я щось запитала не було, тому я вирішила більше не питати, а просто виконати те, що він сказав.
Наш корабель обігнув острів і зупинився біля старого дерев’яного пірса, який, здавалося, тримався на соплях та божому слові.
— Так, я в місто, а ти назбирай провізії, бажано на кілька тижнів, і доглядай корабель, — крикнув мені Ейс, коли вже виходив на міську вулицю бетонними сходами.
— А як я…
Не встигла я спитати, а Ейс уже загубився у невеликому натовпі місцевих мешканців. Доглянути за кораблем це дріб’язкова справа, мене найбільше хвилює питання з провізією. Адже це не безлюдні джунглі, де можна було ось так просто прийти і взяти щось, це місто, та й тим більше грошей на покупку чогось, у мене зовсім немає. Сяк-так спустившись на пірс, що трохи похитувався, я,заледве тримаючись на ногах, дошкандибала до бетонних сходів, по яких нещодавно піднімався Ейс і які вели на одну з вулиць міста. Піднявшись, я видихнула з полегшенням.
— Походжу тут, придивлюся і заразом подумаю, як роздобути достатню кількість провізії. — озвучила я свої думки собі під ніс і пошкандибала розглядати вулицю.
Місто на вигляд було не таким вже й бідним, але чи то це вулиця така, чи ще чогось, але дивлячись на цих людей не можна було сказати що вони живуть добре. В аніме кілька разів проскакували моменти, що розповідають про міста, чиї жителі розділені на бідних і багатих і живуть навіть у різних частинах міста, розділених стінами. Напевно, я спостерігала таку саму ситуацію.
На черговому повороті вулиця закінчилася і я вже хотіла було повернутися назад на корабель, але почула дуже цікаву розмову двох піратів, що пиячили під стіною.
— Кажу тобі, Чорна борода більше не собака Білоуса.
— Гониш.
— Він, може, й сидів би на ланцюзі цього старого кретина, ось тільки подейкують, що він убив одного з членів команди, щоб забрати собі силу його фрукта.
— Не вір чуткам, Джо.
— Мак, це не чутки, я сам особисто зустрічався з Чорною бородою, і він запропонував мені вступити до його команди.
— Та ну…
— Він хоче зібрати свою власну команду.
— І навіщо це йому?
— Поки не знаю.
Ну інформація так собі, не так густо, щоб прям кружляти від радості.
Шлях назад, як це зазвичай буває, зайняв удвічі менше часу. Підійшовши до бетонних сходів, спустилася на дві сходинки вниз і сіла. Корабель був там, де я його залишила(хто б сумнівався). Залишалося тільки зачекати на Ейса.
В очікуванні Портгаса я провела кілька годин. Напевно він вирішив за один день обійти все місто в пошуках потрібної йому інформації. Тому, коли моєму терпінню підійшов кінець, я вирішила залишити йому невелику записку і вирушити на інший бік острова — в ліс.
“Портгас, я йду на інший бік острова, за провізією. Кидати мене тут не раджу, я почула щось важливе про Чорну Бороду в одному з провулків міста. Сподіваюся це буде коштувати того, щоб я попливла з тобою на наступний острів.”
Наприкінці цього невеликого послання я намалювала смайлик з язиком і, склавши папірець кілька разів, поклала його в невелику щілину на носі корабля, де він любив стояти.
Спустившись на пірс так само як і вперше, я більш впевненою ходою пройшла дерев’яною доріжкою до бетонних сходів і піднялася на вулицю. Сонце було ще високо, так що часу в мене було достатньо. Іноді питаючи дорогу, я впевнено прямувала до нещодавно побаченого мною лісу.
Дива почалися з моменту, коли я вперше запитала у перехожих як пройти до лісу. На мене тоді подивилися як на ненормальну, але все ж таки невпевнено підказали шлях. Спостерігаючи за реакцією перехожих, я вже боялася йти в ліс. Але подітися було нікуди, мало що треба було зібрати провізії до наступного острова, так ще й мій шлунок гучно “кричав” нагадуючи мізкам що їжа в ньому бувала досить-таки давно і пора б хоч щось закинути всередину.
Коли я майже підійшла до самого лісу, мене зупинив крик:
— Куди пішла?!
Я сіпнулася, злякавшись, і відступила на кілька кроків назад, пригнувшись і оглядаючись, щоб зрозуміти, хто репетує? У поле мого погляду потрапила невисокого зросту жінка, вона стояла неподалік мене. І як я її не помітила раніше?
— Е… це ви мені? — не придумавши нічого краще, запитала я, повністю повертаючись до неї обличчям.
— А тут ще хтось є? Ти видно не місцева, раз так сміливо йдеш у ліс.
— А там що табун шалених мавп чи розбійники?
— Краще б вони. У ліс цей ходити не можна, ні в якому разі. Це територія нашого короля і щоб простолюдини там нічого не збирали і взагалі не з’являлися, дістав десь газ, який при вдиханні робить людину звичайною дитиною.
— Тобто ті діти, яких ми бачили на пляжі.
— Пірати й мешканці цього села, що вмирали від голоду.
Проковтнувши слину, я злякано подивилася на ліс, у який нещодавно рвалася потрапити і знаєте що? Щось мені перехотілося їсти, взагалі бажання пропало.
— Газ цей, звичайно, починає діяти лише через годину після вдихання, тобто коли повністю заповнить весь організм.
— Так цього часу цілком вистачило б, щоб не те що назбирати їжі, а й на місці вдосталь наїстися!
— Так воно так, але з цього лісу неможливо вийти, не знаючи секрету.
— Якого? — насторожено запитала я.
— Якби я його знала, то в селищі не було б голоду! — огризнулася жінка.
— Значить, це випробування удачі. Подивимося, наскільки міцно я сьогодні схопила пташку удачі за хвіст!
Жінка ще щось кричала мені вслід з приводу лісу, але я її не слухала, впевнено крокуючи дорогою. Чесно було дуже страшно, бо налякали мене знатно, але я не збиралася заходити далеко в ліс, так що заблукати не зможу, а якщо рахувати час, то я впораюся не постраждавши. Мабуть. У крайньому випадку мене врятує Ейс, якщо звичайно захоче.
Біля першого дерева, яке, по-моєму, означало початок лісу, я зупинилася і, постоявши кілька хвилин у цікавій позі, з піднятою лівою ногою, я все ж таки наважилася і зробила крок, ступаючи на територію цього величного й могутнього царства дерев’янистих рослин. Всього кілька акуратних і повільних кроків і прямо переді мною, як з нізвідки з’явилося величезне дерево з красивими червоними яблуками.
— Їжа сама йде до рук! — крикнула я, зриваючи перше яблуко. — Якби ви ще й самі зібралися в купку, я б, напевно, була найщасливішою людиною на світі.
Зірвавши всі яблука, до яких тільки могла дістати, я зібрала все в невелику купку і, озирнувшись, помітила дерево з дивними плодами: зовні вони нагадували персики, але їхня величина давала мені привід для сумнівів, вони були такі як середній кавун. Ризикуючи своєю головою, я зірвала ще й цих фруктів, але всього сім штук, коли в мене почали боліти спина і руки я вирішила, що краще ще щось інше пошукаю.
Така кількість фруктів вражала, я, звичайно, не вірила нещодавній знайомій тоді, але зараз чудово розуміла, що назбирала вже достатньо провізії, ось тільки руки самі продовжували рвати нові й нові плоди.
Сонце починало повільно сідати, коли я побачила знайомий силует за одним з дерев.
— Якщо чесно, то мого корабля на це все просто не вистачить. — сказав Ейс глузливо дивлячись на те, як я крекчучи і ледве переставляючи ноги тягнула персик розміром з кавун.
— Допоможи мені! Я зупинитись не можу!
— Зрозуміла справа.
— В сенсі? Це твоїх рук справа?
— Ні.
— Ейс!
— Частково
— …..
— Пам’ятаєш, я давав тобі невелику ягоду?
Я кивнула на знак згоди.
— Це насправді не ягода, а протиотрута, здогадаєшся від чого?
— Щоб я не стала дитиною.
— Молодець! Вгадала! Але тут не лише цей газ є…
— Ще один?!
— Так. Це швидше препарат, його винайшов один маловідомий фермер, щоб слуги швидше збирали врожай. Це непереборне бажання збирати овочі, фрукти, загалом, все, що бачиш.
— І як цього позбутися?
— Треба з’їсти цю таблетку. — він покрутив у мене перед очима рятівною “штучкою”.
— А одразу не можна було мені її дати? — запитала я, коли Портгас акуратно поклав таблетку у мій відкритий рот.
— Ну, я не знав, що ти махнеш у ліс.
— Так вже й не знав він.
Ейс засміявся і кинув на землю кілька мішків, у які ми власне і почали збирати зірвані фрукти. Майже половину ми змогли сяк-так зібрати в мішки, а решту за командою Ейса винесли на околицю лісу. Там нас чекало кілька людей.
— Я й не знаю, як вам дякувати! — посміхаючись і мало не плачучи, сказала та сама жінка, яку я зустріла, перед тим як увійшла до лісу.
Щоб добро не пропадало, Ейс вирішив віддати всі зайві фрукти городянам. Люди з найближчих будиночків прибігли з усім тим, що знайшли: з відрами, мішками, каструлями тощо.
В подяку за допомогу декілька місцевих жителів допомогли нам донести нашу провізію до корабля і завантажити на нього.
Після цього я навіть їсти не хотіла. Мене так і під тими мішками потягнуло в сон.
Прокинулася я ближче до полудня. Розплющувати очі не хотіла, намагаючись знову заснути. Приємні покачування і рідкісні крики чайок дали зрозуміти, що Ейс, не чекаючи мого пробудження, вже вийшов у море.
Ледве розплющивши очі, я побачила перед собою обличчя хлопця.
— Чого треба?
— Ти написала, що дізналася щось важливе, про Чорну Бороду, що? — Ейс з цікавістю на мене подивився, чекаючи відповіді.
Зітхнувши, я повільно підвелася і потяглася, солодко позіхаючи.
— Ну…
— Ти спочатку розкажи, що сам дізнався, а то може я дізналася те саме, що й ти.
— Я дізнався лише про те, що Чорна Борода був на цьому острові тиждень тому і подався на острів Моа.
— А я дізналася, що він набирає команду. Його мета — пост шичібукая. — про останнє я трішечки прибрехала, адже згадала про це коли перебирала в голові події аніме.
— Ми знайдемо його швидше. — тільки й відповів Ейс і, спершись на борт човна, уважно дивився на морську гладь, намагаючись там щось розгледіти, крім відблисків сонця на хвилях.
Це його “ми” підняло мені настрій до неба на цілий день. Те, що він так сказав, дає мені шанс у 30%, що він не збирається, поки що залишати мене. Тому висловлюючи ділячись добрим настроєм, я наспівувала під ніс одну з улюблених пісень і принагідно нарізала частинками фрукти для нашого вегетаріанського сніданку.
До острова Моа два тижні шляху, якщо тільки без зупинок та іншого, але ми звісно будемо плисти довше, тому що вже зараз Ейс попередив мене, що збирається заскочити на невеликий фермерський острів, що знаходиться в цих краях. Поки я, позіхаючи, сиділа на кораблі, намагаючись хоч чимось себе зайняти. Ейс встиг знатно напортачити. Спочатку він украв у одного з городян гроші, а потім у другого за ці гроші прикупив трохи м’яса та інших смаколиків.
Так що ближче до вечора вирушивши знову в море, ми накрили просто чудову вечерю. Якщо чесно до цього моменту жодного разу в житті не замислювалася, що Ейса можна використовувати як плиту для приготування їжі. Готували ми більше години. А їли це все кілька хвилин завдяки Ейсу, який чи так довго м’яса не їв, чи реально був таким голодним, закидав у рот по кілька шматків м’яса та картоплі за раз. З його величезним апетитом довелося готувати вечерю тричі поспіль.
Двічі під час вечері Ейс засинав, падаючи лицем до нашої спільної тарілки. Перший раз я звичайно злякалася (реально подумала що він помер) але потім згадала про чудову хворобу з назвою нарколепсія і про те, що цей недожмурик на неї хворіє.
Поки до мене дійшло, що трапилося Портгас, як ні в чому не бувало, підвівся і далі продовжив трапезу.
Я вирішила не звертати уваги на такий мізерний казус і приготувалася продовжувати їсти, як Ейс знову впав лицем в тарілку і засопів. Не витримавши, я взяла два шматочки картоплі і засунула їх у його ніздрі, а потім, пирснувши зі сміху, засунула ще два шматочки у вуха.
— Куди б цю засунути? — запитала я сама себе, взявши ще один шматочок.
Але додумати я так і не встигла, Ейс прокинувся раніше. Кілька секунд він сидів не розуміючи, що відбувається. Згодом він зрозумів, що не так і, витягнувши картоплю, якось дивно й загадково глянув на мене.
— Іди сюди. — сказав він, виловлюючи з тарілки найбільший і соковитий шматок м’яса.
— Та нізащо! — гукнула я й підірвалася на ноги, тікаючи в інший бік невеликого судна.
Бігали ми не довго, тому що місця на плавучій споруді було досить мало.
Коли я, відступаючи вперлася спиною в один з бортів Ейс вирішив діяти, підскочивши до мене він повалив мене на “підлогу” і, придавивши собою закинув той злощасний шматок м’яса прямо на груди, під футболку. Внаслідок чого моя футболка та ліфчик були просто знищені.
— Ейс ти придурок! Я тепер уся брудна!
— Ха-ха-ха-хах.
— Ти мені зіпсував весь одяг! — я штовхнула Ейса, намагаючись зіпхнути його з себе, але він навіть не ворухнувся.
А потім через кілька секунд він сам підвівся і, взявши до рук два відра, що стояли осторонь, набрав для мене морської води.
— Вперед грязнуля, мийся!
— Я тобі це пригадаю! Розвернися!
Знявши з себе брудний одяг я швидко помилася і прикрившись ковдрою, під якою прокинулася сьогодні вранці, зніяковіло покликала Ейса:
— Агов!
Ейс обернувся.
— Я все, але в мене немає одягу.
Принц на білому коні дістав зі своїх запасів шорти і сорочку, які мені, звичайно, були трохи завеликі, але ремінь творив дива.