— Ну і? Чому ми пропустили острів Кіто?
— Нема сенсу витрачати на нього час.
— Але ж Тіч…
— Мила моя ти не знаєш цієї мерзенної людини. Він не схожий на інших піратів, що бороздять моря нашого світу. Тіч, не тупий, він дуже боягузливий. Я не один тиждень за ним полюю і можу з упевненістю сказати, що його брехлива дупа вже давно минула всі зимові острови.
У тих серіях Ван Піса, які мені вдалося подивитися, особливо не розповідали про те, яким був маршрут Тіча в бігах від Ейса. Про нього можна судити лише з тих островів, на яких бачили Ейса. Тож у цьому питанні, мабуть, найкраще замовкнути.
— Ясно. То куди ми прямуємо зараз?
— На острів Акатабе. — відповідаючи мені, він навіть не повертав голову в мій бік.
— Навіщо? Чи не ти щойно сказав, що Тіч вже далеко від зимових островів.
— Полювання на Тіча моя найголовніша мета, але робити це треба з розумом.
— Що ти хочеш цим сказати? — напевно, зараз я більше звичайного була схожа на тупу людину, якій треба по сорок разів пояснювати найпростіші речі. У всякому разі, саме це зараз було написано на обличчі у Ейса, який нарешті зволив на мене подивитися.
— Ти зараз серйозно?
—…. хе-хех…— по-дебільному розтягнувши подобу посмішки на обличчі, я почухала потилицю.
— Жінки на кораблі приносять одні неприємності, — втомлено прошипів він собі під ніс, знімаючи улюблений капелюх і відкладаючи його убік. — Нам потрібні додаткові ЗА-ПА-СИ. Запам’ятай, у піратів ніколи немає конкретного плану плавання. Будь-якої хвилини може статися так, що плавання затягнеться не на тиждень, а на три. У такому разі навіть якщо ловитимеш додатково рибу – не факт, що виживеш.
— Аааа…
— Камі-сама, за що мені таке покарання?
У відповідь на це я лише хихикнула. Ейс тяжко зітхнув і, ліниво покопавшись у якихось папірцях, витяг кілька із них, мляво простягаючи мені. Жовті, трохи пом’яті листки були списані кривуватим, але розбірливим почерком. Звичайно, я зручно розташувалася на своїй улюбленій коробці і почала читати. На прочитання всього у мене пішло досить багато часу, десь, якщо не помиляюся, 3 години. Але це того варте. Не знаю, ким був чоловік, який описав історію острова Акатабе, але деякі відомі письменники з нашого світу йому і в підмітки не годяться. Я була настільки зачарована текстом, що, здавалося, сама пережила цей уривок часу.
Острів Акатабе, наша подальша мета, виявилося, мав дуже незвичайну та барвисту легенду. Завдяки цьому на рік його відвідувало дуже багато туристів, з чиїх кишень, в принципі, люди жили.
Судячи з розповіді невідомого автора, що записав і розповсюдив це, острів колись давно належав піратам і работоргівцям, він же і був місцем збуту награбованого товару. Також безліч піратів мали тут свої точки, де зазвичай набирали команду, розробляли подальші плани плавання або просто відсиджувалися після скандальних нападів на дозор. Сам острів мав велику територію. Але лише зовні. Частина острова, де знаходилося поселення, півмісяцем розташовувалася за високими скелями. Решту простору було відведено на “парковку” кораблів.
Але за часів плавання самого короля піратів Гол Д. Роджера цей острів був захоплений таким собі капітаном Сеном. Саме завдяки йому та його любові до справедливості жменька місцевих жителів змогла нарешті розпочати життя з чистого аркуша. Він, маючи в арсеналі чималу команду і дванадцять союзників, одного прекрасного дня, почав облогу острова Акатабе. Неприступні кам’яні піднесення, створені самою природою, були 100% захистом для піратів, що перебували усередині. Але заздалегідь відправивши на територію острова своїх людей, Сен зміг потрапити всередину через кілька годин бою. А далі він наказав зловити всіх піратів, що чинили опір, і здати їх в руки Морського Дозору. Нагороду за голови деяких піратів, скреплячи зубами, дозор таки виплатив.
Природно, легенда була дуже красивою і всі місцеві дуже сильно в неї вірили. А капітан Сен, як і кілька його нащадків, став народним героєм.
— Ого, яка гарна легенда. Мабуть, цей капітан Сен був справді прекрасною людиною…
— Ага, звісно. — не дав мені договорити Ейс. — Історія висмоктана з пальця.
— Та ну… — надувши губи, я обернулася до нього.
— Хочеш почути реальну історію про цей інцидент, яку розповів мені батько? Він був очевидцем та непрямим учасником цієї дії.
— Було б дуже пізнавально.
— Капітан Сен все своє життя був дуже гидкою людиною, яка думала лише про гроші і своє власне життя. Якось він, пропливаючи в цих краях, вирішив поповнити запаси на цьому острові. Декілька днів він пив і гуляв зі своєю командою і вже збирався вирушати в плавання, ось тільки один піратський капітан посмів нахабно штовхнути його під час чергового святкування. Природно пиво і ром, що стояли поруч, впали на підлогу і розбилися в щент. Людину, яка посміла по дурості зробити такий вчинок, Сен убив відразу ж, а причиною раптового завоювання острова став нахабний брат убитого. — Ейс промочив горло і продовжив. — Саме він змусив Сена вийти в море і воювати так, як личить справжньому капітанові. Після того, як Сен убив і другу нахабну людину, що посміла перервати його свято, він хотів повернутися назад на острів. Але команди вбитих піратів закрили єдиний прохід. Сен кілька годин намагався пробитися всередину, а потім просто пообіцяв місцевим жителям, що виріже кожного пірата, який перебуває всередині, і дасть їм можливість нормально жити без піратського сусідства. Звичайно ж, корінні жителі повірили йому на слово і, озброївшись підручними предметами, просто з тваринною люттю повбивали всіх піратів, які на той час перебували на острові.
— Так… теж мені великий пірат.
На цьому розмова закінчилася. Корабель повільно, але впевнено наближався до острова Акатабе. Здалеку вже виднілися найвищі зі скель. Тільки наш корабель підплив до причалу як це дияволя, що носить ім’я Ейс, поспішило стрибнути з палуби. Я лише встигла помітити його спину та якогось моряка, який пришвартовував корабель.
— Чортовий придурок! А щоб тобі десь впасти! — не придумавши нічого кращого, я послала в спину кілька прокльонів. Не знаю, чи долетять вони до нього, але мені на душі стало трохи спокійніше.
Мабуть, наміру брати мене з собою він не мав. А йти сама я не особливо горіла бажанням. Останній раз, коли я на це зважилася моя мила дупа примагнітила надто багато пригод.
Тяжко зітхнувши, я оглянула корабель і вирішила, поки чекаю його повернення, трохи навести тут порядок. Одна з моїх подруг прямо обожнювала Ейса і мало не хотіла на ньому одружитися, весь час триндячи про те, який він мужній і прекрасний. Якщо чесно, вона б непритомна впала, дізнавшись яким засранцем він, може бути. Цей дегенерат не дуже любив приймати душ. Я ледве примушувала його робити це хоч раз на три дні. А про зміну одягу взагалі мовчу. Чомусь у нього була дуже погана звичка викидати весь брудний одяг у купку десь у кутку палуби. Це нічого якби прання проводилося хоча б раз на тиждень, але Ейс воліє половину одягу викидати. Інша половина могла чекати води не один місяць, поки Ейс згадає, що в нього є брудна одежа і віднесе це все до пральні на якомусь із островів.
— Придурок, — поспішила охрестити Ейса новим словом, попутно збираючи його шорти по палубі. — Якби моя бабуся була тут, вона б тобі руки відірвала за таке. Такі бардаки вона не переносить на дух, не кажучи вже про хлопців з твоїм характером. Мабуть, лише одній Дадан було під силу крутити тобою.
Цей останній острів кліматично зовсім не нагадував решту своїх братів. Навпаки, тут було набагато тепліше. Було таке враження, ніби настала весна. Пальто, звичайно, можна було зняти, але у футболці ходити я не наважилася. Тому одягла кофту, яку знайшла в купі речей. Вона, звичайно, була не дуже зручною, адже на кілька розмірів більше ніж потрібно, і висіла на мені як на вішалці. Але мій зовнішній вигляд мене зараз не дуже хвилював, тепло? Тепло. І чорт з ним.
Прибирання на кораблі зайняло багато часу. Ми й так причалили до острова, коли сонце починало вже опускатися. Тому дивуватися не було чому. Закінчувала прибирати я вже з ліхтариком у руці. Звичайно, кілька разів було бажання спуститися на острів і хоч трохи пройтися магазинами. Мені хотілося просто подивитися, не купувати, а лише подивитися. Адже такого острова в аніме я не бачила. А цікаво було дізнатися про його культуру та інше. Інформація, розказана Ейсом, була, звичайно, дуже пізнавальною та цікавою, але хотілося б дізнатися щось з вуст жителів.
Після прибирання минуло ще дві години. Я доїла рештки сьогоднішнього обіду. Їсти не дуже хотілося, тому я і не думала про те, щоб розігрівати ті кілька шматочків м’яса і пюре з овочів, назву якого я не запам’ятала. Саме пюре було рожевого кольору, на смак таке саме, як пюре з картоплі, тільки набагато солодше, наче замість солі туди насипали цукру. За словами Ейса, цей овоч дуже цінувався моряками лише через те, що для його приготування достатньо було витратити лише 10 хвилин. При цьому жодних спецій не додавали.
Мене вже почало хилити в сон, а цього дурня так і не було. Щоб не заснути і, таки дочекатися Ейса, я, що тільки не робила. В результаті, не дивлячись на всі старання я, підпираючи рукою підборіддя і спираючись на борт корабля, задрімала.
Колись при перегляді аніме мене дуже потішила серія де вночі на Зоро, який охороняв корабель, напали якісь дурні. Сама я б, мабуть, померла від страху, опинившись у такій ситуації. Чомусь саме зараз, прокинувшись і в напівдрімоті вслухаючись у міський шум, я думала саме про це. Раптом десь позаду почувся шорох. Можна було б усе спихнути на мишей чи вітер, але я залишалася нерухомою, вслухаючись у тишу. Шурхіт повторився. Продовжуючи сидіти все в тій самій позі, я гарячково намагалася пригадати, чого мене вчив Ейс. Начебто кілька показаних ним ударів спливли в пам’яті, але мозок не встиг їх чітко згадати, тому що шарудіння почали наближатися і мій боягузливий організм занервував. Серце починало битися дедалі швидше, розганяючи артеріями адреналін. Кажуть, саме завдяки йому, у людей, у ситуаціях, що загрожують життю, найчастіше, активується функція бий або біжи. І чомусь саме зараз і саме в мене з’явилося бажання бити.
Як тільки відстань між мною і непроханим гостем досягла всього двох метрів, судячи з шерехів, я різко підскочила і підхопивши ящик на якому сиділа, що є сили кинула його в бік ворога. Глухий стукіт, болючий скрик і ще один глухий стукіт дали мені зрозуміти, що ящик потрапив точно в ціль і мій опонент впав на палубу глибоко непритомний. Єдина лампа, яка хоч трохи освітлювала місцевість, стояла на іншому боці судна.
Задерши ніс від почуття гордості, яке переповнювало мене, я вальяжно переступила через тіло лежаче на палубі і не поспішаючи вирушила за лампою. Схопивши металеві ручки невеликої лампи, я також не поспішаючи, помчала назад. Кілька разів, за день, прибираючи я, ловила на своїй фігурі хтиві погляди одного ідіота, корабель якого був пришвартований недалеко від нашого. Звичайно, справжній корабель пірата сильно відрізнявся від того, на чому бороздив простори морів Ейс, але його зовнішній вигляд був зовсім нікчемний. Я практично впевнена, що цей хтивий дебіл вирішив скористатися моментом і приповзти сюди.
Присівши навпочіпки і зупинивши руку з лампою якраз над головою лежачого я вже хотіла пишатися собою, але від побаченого в ту ж мить похолола. То був не той чоловік. На мить я побажала, щоб там лежав Ейс. Було б не таке страшно. Не витримавши шоку, я присіла на поверхню палуби. А яскраве світло лампи так і продовжувало висвітлювати блондинисте волосся, точені риси обличчя, невелику ледь помітну щетину і величезний, набитий на торсі хрест із півмісяцем.