Ранок наступного дня зустрів мене різкою зміною погоди. Під ковдрою, якою я була вкрита цієї ночі, було прохолодно. Проковтнувши слину, що встигла зібратися в роті, я відчула біль у горлі, що означало лише одне — ще одна ніч в таких умовах і температура мені забезпечена.
Укутавшись сильніше в ковдру, я піднялася і обвела очима наше скромне судно у пошуках Ейса. Він знаходився на своєму улюбленому місці — гордо сидів на ящику, що стояв на носі корабля.
— Кха-кха, привіт лунатикам! — кашлянувши, привіталася я і дужче укуталася в ковдру.
— Готова?
— До чого? — не розуміючи запитала я.
— Ну, кашляєш, значить, можеш захворіти…
— І-і-і…
— Доведеться звернути на найближчий острів і купити теплого одягу. Хоч шортами та сорочками я не обділений, — кивнувши на ящик з одягом, сказав Ейс. — але, на жаль, комплект зимового одягу лише один. Тож потерпи до вечора.
Я кивнула і, піднявши ще й ковдру Ейса, накинула її зверху на свою і присіла на ящик біля нього. Хлопець навіть відсунувся, трохи поступаючись мені місцем.
Як Ейс і говорив ближче надвечір, ми припливли до першого з п’яти зимових островів. То був острів Кеко. Там Ейс сходив і прикупив мені тепле пальто, взуття та рукавички, які я поспішила відразу приміряти і скажу я вам, що Ейс просто ідеально підібрав мені одяг. Мені подобався не лише зовнішній вигляд та колір, а й те, що пальто було зручним, а найголовніше теплим!
За вечерею я вирішила розпитати Ейса про ці зимові острови, в районі знаходження яких ми зараз пливли. За словами Ейса, ці п’ять зимових островів розташовані у формі півмісяця. Спочатку острів Кеко, потім Моа, Драм, Кіто та наприкінці Акатабе.
Ті два дні, які ми витратили на шлях до другого зимового острова Моа, нічого не відбувалося. Більшість часу я тупо проспала.
Сонце пробираючись крізь щільні скупчення світло-сірих хмар кілька разів нагородило моє обличчя ледь теплими ніжними променями. Якось розліпивши ліве око я, як завжди, обвела поглядом невелику палубу судна. Ейс одягався.
— Ти куди? — спитала я, підводячись і розплющуючи друге око.
— За кілька хвилин причалимо до острова Моа. Тут, за нещодавно отриманою мною інформацією, перебував Чорна Борода. Я збираюся зійти на острів, навряд він ще на ньому, звичайно.
— Знову збиратимеш інформацію?
— Так. Хоч він на кораблі батька і не виглядав як надто розумний пірат, але прорахувати його кроки наперед у мене поки не виходить.
Я нічого більше не говорила, воліючи промовчати.
— Ти зі мною на острів? — спитав Ейс, навіть не дивлячись у мій бік.
— А можна?
— Прогуляємось, зайдемо до місцевого бару…
— Добре. — посміхнувшись, відповіла я і поспішила скласти ковдру, якою накривалася. Вночі було холодно, до того ж я та ще мерзлячка, тому спала в пальті, на відміну від Ейса. І тепер мені не треба було витрачати час на одяг, що було дуже зручно.
Сам острів вганяв у роздуми тільки одним своїм виглядом: це була велика крижина, на якій розташувалося селище. Причалу тут не було, тому довелося стрибати для того, щоб потрапити на острів і не викупатися у крижаній воді. Ейс стрибнув першим, його фізичні дані перевершували мої в рази, так що йому цей стрибок здався нісенітницею, а ось для мене перестрибнути два з половиною метри виявилося дуже проблематично.
— Я довго на тебе чекатиму?! — крикнув Ейс, склавши руки на грудях і косо на мене дивлячись з-під країв свого незамінного капелюха.
— Я боюсь стрибати. Упаду і амінь мені прийде.
Ейс театрально закотив очі, стрибнув назад на корабель і, спритно піднявши мене на руки, стрибнув назад на острів, приземляючись якраз на те саме місце, де стояв кілька секунд тому.
— Дякую. — тільки й сказала я, дивлячись у спину Портгаса Д, що вже віддаляється. — Агов! А я?!
— Наздоганяй!
Не втрачаючи жодної хвилини, я поспішила наздогнати свого “супутника життя”. Метрів десять від краю острова під ногами відчувалася тверда поверхня, але варто було пройти вищезгадану відстань, як мої ноги провалилися майже по коліна в сніг. Ейс же, склавши руки на грудях, просто дивився на мене очікуючи. Там, де він стояв, проходила неширока стежка, мабуть, саме по ній треба було йти, а не брести, куди очі дивляться. Ейс подав мені руку, допоміг вибратися на стежку.
— Ейс.
— Що?
— Моїм ніжкам холодно.
— І що?
— На ручки. — сказала я, простягаючи руки вгору, як це зазвичай роблять маленькі діти.
— На хуючки! Пішки підеш! — відповів Ейс і, розвернувшись, продовжив шлях.
Я, трохи надувшись, продовжила йти за ним. Тільки тепер Ейс іноді обертався, щоб переконатися, що я йду за ним, а не тону в купі снігу.
Хоча на вигляд острів був маленьким, зійшовши на нього, я зрозуміла, що територій тут достатньо, оскільки наш шлях уже тривав близько півгодини, а селища ще не було видно. Дорогою ми зустріли кількох місцевих жителів, їхній зовнішній вигляд нагадав мені ескімоса з мультика “Умка” з яким подружилося ведмежа. Спочатку мені було смішно спостерігати за їхнім незграбним одягом і чорними бусинками очей, що іноді виглядали з-під фортець шапок і шарфів, але згодом я вже захотіла собі хоча б шарф. Холодний вітер пофарбував мій ніс у червоний колір і повільно брався за щоки, руки хоч і були в рукавичках теж страждали, ніг я вже не відчувала, просто механічно переставляючи їх.
— Е-е-ей-йс. — пролепетала я щелепою, що тремтіла від холоду, покірно слідуючи за вищезгаданою істотою. — Ще довго?
— Не ний! Мене це дратує! — тільки й відповів Ейс навіть, не повертаючись до мене.
Більше я нічого не питала, продовжуючи йти його слідами, побоюючись, що якщо захочу прокласти власний шлях як минулого разу, то втоплюся в сніг вже не по коліна, а з головою. Покірно йдучи за Ейсом, я розглядала саму обстановку острова і мимоволі спіймала себе на думці про порівняння острова з селом, в якому я колись жила з бабусею. Зими там були теж досить морозні та багатосніжні. Особливо здивувало мене те, що хоч острів і був простим шматком льоду, що дрейфував у морі, на ньому росли дерева, звичайно це не ялинки та сосни, але віддалено щось схоже. Вигляд “колючих” дерев засипаних снігом навіював спогади дитинства, коли я, в компанії бабусі, йшла на пошту для того, щоб отримати листа з привітаннями від батьків, так як село наше було далеко від пошти, листоноша сюди не заглядав, тому жителям доводилося самим турбуватися про посилки та листи. Це було страшенно неправильно, але від такого розкладу страждало не тільки наше село, а й кілька сіл поблизу. Звичайно, через п’ять років, коли мені виповнилося одинадцять, все змінилося і, у нас з’явився не лише свій листоноша, а й відкрили невеликий магазинчик у центрі села. Але до цього я щороку за тиждень до Нового Року ходила з бабусею на пошту за листом від батьків, потім ми приходили додому і бабуся, закутавши мене в кілька ковдр і напоївши гарячим чаєм, сідала поряд і читала листа. На жаль, батьки жодного разу на моєму житті не святкували зі мною майже жодні свята. Спочатку було жахливо прикро, а потім я якось звиклася з таким розкладом.
Не дивлячись на це, Новий Рік ми все одно не святкували одні. Зазвичай до нас приїжджав брат моєї мами дядько Ваня зі своєю дружиною тіткою Люсею, а також заглядала бабусина подружка та за сумісництвом сусідка бабка Клава.
З теплих спогадів мене вивів голос Ейса.
— Ми прийшли. — розвернувшись, він подивився на мене. — З тобою неможливо кудись ходити…
— Чому це?
— Ти всю дорогу мене дратувала.
— Чим це, якщо не секрет?
— Щелепою!
— Щелепою?!
— Так, щелепою!
— І що ж тобі не подобається в моїй щелепі?
— Те, що ти нею стукала, ніби не йдеш пішки рівною дорогою, а їдеш зі швидкістю світла верхи на буйволі по бруківці.
— Мені холодно.
— Чому ж ти така проблемна? Ось навіщо було тебе брати із собою? — спитав у порожнечі Ейс, піднімаючи руки до неба.
— Я корисна.
— Яким місцем? — з глузуванням спитав Ейс, трохи нахиливши голову.
— Бамперним! — розвернувшись і шльопнувши себе по дупі відповіла я.
— Так, корисне місце твоя дупа, особливо якщо нам не вистачає проблем, вона їх миттю примагнітить.
Я сердито подивилася на Ейса, але той уже встиг відчинити двері в невелику будівлю, яка була перед нами. Тяжко зітхнувши, я попрямувала за ним. Ця будівля, як виявилося, і була тим самим баром, у який обіцяв привести мене Ейс. Потягнувши мене до барної стійки, він посадив мене на один із вільних стільців і, щось шепнувши по-швидкому бармену, поспішив підсісти до якихось напівп’яних піратів, втягуючи їх у розмову. Через кілька хвилин бармен поставив переді мною кухоль з чимось гарячим, що мало приємний кисло-солодкий запах. Покосившись на бармена, я ще кілька хвилин сиділа і внюхувалась у запах напою, намагаючись зрозуміти, що мені принесли, але потім, здавшись, вирішила запитати у бармена.
— Можна питання?
— Хм, ну валяй, — відповів високий міцний чоловік мускулистої статури з коротким волоссям і невеликою бородою яскраво-рудого кольору.
— А що це? — спитала я, нахиливши кухоль до чоловіка і демонструючи його вміст, ніби він не в курсі, що мені приніс.
— Це глінтвейн, — гордо вимовив бармен. — тобто гаряче вино з різними прянощами. Найкращий напій острова Моа! Тепле вино не лише зігріє, а й трохи підніме настрій.
Усміхнувшись у відповідь бармену, я вирішила скуштувати напій, хоч і ніколи в житті нічого алкогольного я не пила, те, що мені принесли, було справді божественним. Ковток, який я зробила, був дуже маленьким, але я змогла розкуштувати приємний смак кисло-солодкого вина, який підкреслювався ледь відчутним смаком кориці. Другий ковток я вирішила зробити більшим, але мені не дали. Як тільки я притулила кухоль до губ, до мене підбіг Ейс і нічого не кажучи підняв на руки і поспішив вибігти з бару. Кухоль, який я тримала, розбився вщент, коли Ейс вибігав з дверного отвору. Запитувати причину цього сказу я не наважилася, лише сильніше вчепившись за пальто Ейса, сподіваючись, що не впаду. Дорога, якою ми майже годину йшли до села була подолана Ейсом за якихось 7-10 хвилин. Підбігши ближче до берега Ейс трохи сповільнив швидкість, а майже на краю зовсім зупинився. Кинувши швидкий погляд на мене, син Роджера без попередження підкинув мене в повітря. Напевно, передбачалося, що я впаду якраз на палубу корабля, ось тільки чи вітер завадив, чи снайперські здібності Портгаса Д. були настільки поганими, чорт його знає, тому що коли я впала в крижану воду мені було вже все одно, головне вилізти назад на берег, НОРМАЛЬНО забратися на судно і укутатися в кілька ковдр.
— Твою мати Бог любив! — вилаявся Ейс, акуратно спускаючись схилом до води.
— Т-т-та-а т-т-ти-и щ-о-о?! С-п-р-а-в-в-д-і-і?! — не менш голосно крикнула я, намагаючись трохи онімівшими кінцівками абияк триматися на плаву і плисти до Ейса, адже цей кретин плавати не може, хіба з води допоможе вилізти та на корабель занесе.
Це було дуже проблематично не лише через крижану воду, а й через те, що ноги іноді заплутувалися в подолах пальта. Тим більше, з кожною секундою проведеною у воді мені ставало важче рухатися, хотілося просто зупинитися та загорнутися в пальто обнявши себе руками в пошуках найменшого тепла. По “дорозі” до берега я кілька разів йшла під воду, що жахливо позначалося на моєму організмі, особливо на голові, потилиця почала віддавати тупим болем, здавалося ніби мозок, не бажаючи перетворитися на морозиво, бігав по всій черепній коробці як припечений.
Ще раз, ледве махнувши німіючою ногою у воді, я вдарилася пальцями об крижаний виступ, на який поспішила запливти. Виступ дозволяв мені стояти у воді і вже продовжити шлях пішки. Завдяки цьому виступу я благополучно дошкандибала до берега, де Ейс підняв мене на за комір до себе. Мимоволі я порівняла себе з чорним кошеням, яке витягли з калюжі.
Пальто, в якому я була, Ейс одразу ж стягнув з мене і, жбурнувши його на корабель, притиснув мене до себе, загортаючи у своє пальто. Пливучи до берега, я нічого не помічала і не чула, тому зараз кілька тіл, що лежали на землі, були для мене новиною. Міцніше притиснувши мене до себе Ейс також легко, як і раніше перестрибнув відстань від острова до корабля і зі мною на руках підняв якір, поспішивши швидше забратися з острова.
Після цього Ейс відразу ж дав сухий одяг, щоб я переодяглася. Однак самостійно я наврядчи могла це зробити. Ейс допоміг перевдітися в сухі речі. І на свій подив я не відчула абсолютно ніяого сорому, коли стояла перед ним в чому мама народила. Тоді Ейс укутав мене у всі ковдри, які знайшов на кораблі. А через кілька хвилин він приклав до моїх губ кухоль. З дерев’яного виробу йшла пара і відчувався знайомий кисло-солодкий запах.
— Це що?
— Тобі так цікаво? — запитав Ейс.
— Так, запах знайомий.
— Це глінтвейн, я тобі його на острові замовляв.
Більше нічого не питаючи, я слухняно випила кілька кухлів гарячого напою. За півгодини мені стало значно краще. Стало тепліше і хилило в сон, але я не хотіла лягати спати, спостерігаючи за Ейсом. Хлопець дістав із ящика невеликий шматок паперу і розгорнув його на палубі. То була карта. Він дістав олівець і поспішив позначати там щось хрестиками.
Вечеряли ми сьогодні бульйоном. Декілька курячих ніжок були кинуті в каструлю з картоплею і трохи невміло зварені Ейсом. Після вечері ми лягли спати. Щоправда, спали ми сьогодні дивно. Я не збиралася віддавати Ейсу жодної ковдри, а він не збирався спати в пальті. Трохи посперечавшись зі мною, він посадив мене між своїх ніг і, забравши одну із ковдр, обійняв мене зі спини, компенсуючи відібраний предмет побуту.