Всім привіт, мене звати Клеопатра Норман, мені 22. Звідки у дівчини слов’янського походження такі дивні ім’я та прізвище, спитаєте ви. Я відповім. Справа в тому, що мої батьки археологи до мозку кісток і побувавши на розкопках у Єгипті, коли мама була ще на восьмому місяці вагітності, чули про Клеопатру і вирішили назвати мене на честь великої цариці. Мені моє ім’я подобалося, навіть дуже, а ось прізвище було жахливим, ні, ну ви тільки вдумайтеся, яка велич приховує в собі ім’я Клеопатра і як ця велич зникає, коли слідом за ім’ям чуєш прізвище Бульбах.
Отримуючи паспорт, я змінила прізвище, а потім загорілася бажанням стати археологом, так само як і батьки. Але, на жаль, на той момент я жила у бабусі і, не дивлячись на мої крики та протести, вона відправила мене вчитися в медичний. Ні, не заперечую, медицина мені теж близька і дається легко, але мріяла я не про це. Тому я відразу ж влаштувалася на роботу і почала потихеньку збирати гроші на свою мрію, сидячи у бабусі на шиї та живучи за її рахунок. І ось в день народження я зібрала всі накопичені мною гроші, невеликий рюкзак речей і вирішила рушити до батьків. Вони зараз знову були на розкопках у Єгипті.
За допомогою знайомих я купила собі квиток і зараз уже сиділа на своєму місці в літаку та дивилася на ранкові, блідо-жовті хмари. На годиннику 5-та ранку, можна було поспати, наскільки я пам’ятаю, прилечу до Каїру о 16:05. Там я переночую в тітки по батьковій лінії і зранку попрямую до провінції Ель-Мінья, де зараз на розкопках були мої батьки.
Не втрачаючи й хвилини, я одразу ж заснула. Розбудила мене стюардеса, попросивши пристебнутись.
З Аеропорту я на таксі поїхала прямісінько до тітки. Вона мене зустріла радісно, але все ж таки перепитала кілька разів про те, чи батьки знають що я тут. Я запевнила її, що все гаразд.
А рано-вранці наступного дня я зателефонувала до вже знайомого таксиста, який погодився відвезти мене до провінції. Дорога була не дуже довгою, спекотною, але захоплюючою. Місце розкопок таксист дуже добре знав, бо вже неодноразово за останній місяць чув про них у новинах. З його оповідань я зрозуміла, що не сьогодні так завтра тут можуть відкопати щось цікаве, і я на це дуже сподівалася, молячись усім відомим мені Богам, і реальним і не дуже.
Батьки були в самому епіцентрі дій: мама сиділа на камені і акуратно пензликом щось там витирала, а тато неподалік неї розглядав щось на аркуші паперу і розмовляв із високим бородатим чоловіком.
— Мамо, давай поможу, — одразу ж схопилася я, коли помітила, як мама тягнеться до сумки з інструментами.
— Дякую Клео.
— Та нема за що, — посміхнувшись і почухавши потилицю, відповіла я.
— Клео? — кисть, яку мама тримала у руці, випала.
Повільно і невпевнено вона повернула голову до мене і завмерла з гримасою шоку, злості та нерозуміння на обличчі.
— Клео, як ти тут виявилася?
— Відповідь проходита повз, тебе не влаштує?
За виразом обличчя матері я зрозуміла, що вона її не те що не влаштує, а просто з себе виведе.
— Запитую ще раз, як ти тут опинилася?
— Зібрала гроші і прилетіла, ця відповідь тебе влаштує?
— О Боже. Льоша підійди сюди, будь ласка.
Тато миттю підійшов до нас і, помітивши мене теж накричав.
— Так, ти негайно повертаєшся додому!
— Але, мені вже 22 роки, якщо ви раптом про це забули.
— Коли закінчиш університет тоді і говоритимеш про щось, а зараз навіть і не заїкайся про це, я твоя мати, і я вирішуватиму, коли ти зможеш сама, піклуватися про себе і жити окремо. Поки що ти на це не здатна. Додому жваво! Андрій тебе відвезе до Аеропорту і посадить на літак.
Капець! Мій вчорашній настрій убили за якихось нещасних дві хвилини. Сльози образи відразу ж виступили на очах, але я змахнула їх рукою і, опустивши голову, слухняно попрямувала до вищезгаданого Андрія, який уже чекав на мене біля машини, відчинивши двері. Прямуючи до машини і нічого не помічаючи довкола, я спіткнулася об камінь, що трохи виглядав з піску. Приземлившись колінами в гарячий пісок, я посиділа кілька секунд і збиралася підвестися, але пісок навколо мене почав трястися, як при землетрусі. Я тільки встигла ошелешеними очима подивитися на переляканих батьків, бо наступної миті провалилася разом з піском і камінням. У польоті я ще встигла отримати двічі по голові тими ж каменями, і вони остаточно вибили мою свідомість із тіла.
Я прокинулася несподівано та різко. Останнє що я пам’ятала так це те, що я провалилася під землю і отримала по голові камінням від чого і відрубалася. Але блакитне небо та білі хмари перед моїми очима ніяк із цим не пов’язувалися. Може, мене вже встигли витягти? Так, швидше за все, так і є. Піднявшись і сівши на теплому піску, я озирнулася довкола. Серце стиснула паніка: я сиділа на березі моря в оточенні досі небачених мною джунглів. Це точно не Єгипет, як не подивися.
— Хотіла пригод на дупу Клео, так отримай і розпишись, — шипіла я собі під ніс, підводячись і обтрушуючись від піску, що був ну прямо скрізь.
Звичайна людина вже б бігала істерично і кричала на все горло про допомогу, але не я. Моя цікавість змусила мене не мирно сидіти на пляжі, де я до недавнього часу валялася, а, як Христофор Колумб, освоювати, незвідані раніше людством, території.
Як я зрозуміла, занесло мене на острів, і дідько його знає заселений він чи ні.
— Занесло, ех занесло кудись, занесло мене…— наспівувала я собі під ніс пісеньку з мультика, попутно пробираючись крізь зарості.
До речі, я вам казала, що п’ята частина мого тіла прямий магніт для пригод? Не пам’ятаю. Мирно пробираючись крізь джунглі я наступила на хвіст ягуару, причому не маленьких розмірів і зараз намагалася втекти від нього. Благо розігнатися і наздогнати мене йому заважали численні кущі та дерева.
— А бодай тебе чорти вхопили! І що мені тепер робити? Кричати врятуйте, допоможіть?
Пробігаючи повз чергове високе дерево, я ще встигла наступити на змію дивного світло зеленого кольору з фіолетовими смужками.
— Дідько б тебе взяв Клео! Яка ти дурепа, — говорила я сама з собою, продовжуючи тікати. — їй треба тікати що є сили, а вона, мало того що ще й на змію наступила, так пригальмувала щоб її краще розглянути, я точно смертник.
Важкі кроки ягуара, що біжить за мною, я перестала чути через кілька хвилин і не припиняючи бігу вирішила обернутися і подивитися де він. Кішки переростка за мною не було. Може, вирішив, ну його ганяти за божевільною?
Ага, зараз, прямо, узяв і пішов. Мій новий знайомий вискочив з кущів переді мною, що змусило мене впасти на землю. Не розгубившись, я взяла в руку трохи землі і кинула її в морду ягуару. Кіт переросток загарчав, трясучись головою в спробі очистити очі від землі. Ці кілька хвилин дали мені шанс скочити на ноги і продовжити свій марафон по джунглях. Третім, на кого я наступила під час свого бігу, виявився хлопець. Я його навіть не одразу помітила. Він просто мирно спав собі під величезним зеленим листям. Я б його й не помітила, якби він у цей момент не скрикнув.
— Ай!
— Ой! Ай! Мамочки мої рідні, Господи Ісусе, та що ж за день сьогодні такий?!
Пробігши ще два метри, я зупинилася і повернулася назад, до джерела звуку. На землі лежав сонний хлопець, накритий чи то ковдрою, чи плащем. На голові лежав дуже знайомий мені капелюх, який приховував половину його обличчя.
— Ой, доброго дня, а ви місцевий?
— Ні. — сухо відповів він і повернувся до мене спиною.
— А може, ви мені допоможете? — переходячи на скиглення, запитала я.
— Ні. — та ж сама відповідь.
— Ну, будь ласочка, мене тут ягуар переросток переслідує.
Бігти було вже пізно, ягуар наздогнав мене і зараз хижо розкрив пащу, демонструючи всі свої гострі зуби, та показував явний мав намір мене з’їсти. Як тільки він смикнувся в мій бік, я різко заплющила очі, чекаючи своєї долі, але нічого не сталося, і я зволила відкрити ліве око. Картина, що стояла перед єдиним відкритим оком, мене вражала. Хлопець, який до цього лежав на землі, одним ударом проткнув ягуара наскрізь.
— А бодай тебе чорти вхопили…— свиснувши, сказала я.
Але коли хлопець повернувся до мене і я, нарешті, спромоглася побачити його обличчя, мені стало якось не по собі. Спочатку я здивувалася, потім дуже здивувалася, а потім взагалі втратила дар мови. Переді мною стояв живий, із плоті та крові Портгас Д. Ейс власною персоною.
З аніме я два роки тому зав’язала. Останнє що дивилася і те на суперечку це Ван Піс. Пам’ятаю, як ми всією компанією плакали над смертю Ейса. А зараз він стоїть просто перед моїми очима.
— Ем … можна питання?
— Валяй.
— А ви часом не Портгас Д. Ейс, командир другого дивізіону піратів Білоуса? Хоча про що я питаю? Звичайно, такого не може бути він…
— Так, він самий, а ти хто? І що тобі від мене треба?
— Так я …. там …. того …. цього ….
— Я тут уже тиждень і тебе не спостерігав. Тільки но припливла?
— Якщо чесно я щойно перебувала у себе вдома і “мирно” розмовляла з батьками, а потім провалилася під землю і прийшла до тями вже на березі цього острова.
— Дивна в тебе історія, більше на марення п’яниці схожа, — відповів Ейс і, зібравши всі свої скромні пожитки, попрямував у протилежний від мене бік.
— Агов, стривай. — я побігла за ним.
Так як я 7на зріст всього 1,52 см, йти з ним нарівні я не могла, довелося перейти на біг.
— А ти куди?
— Куди треба, чого пристала?
— Можна з тобою? — Зробивши очі, аля “кіт зі Шрека”, запитала я.
— Ні.
— Ну будь ласка. Я намагатимусь бути корисною.
— Навіщо тобі це?
— Ти єдиний, кого я зустріла за час перебування на цьому острові і я гадки не маю, де знаходжусь і як звідси вибратися.
— Ну, візьму я тебе з собою і що далі?
— Я буду корисною, чесно.
Далі він кілька хвилин мовчав, але потім все ж таки зглянувся наді мною.
— Готувати вмієш?
— Навіть слона приготую, якщо треба.
— Ну, слона не треба, залишайся тут, я зараз зловлю щось. Треба запастися їжею, до наступного острова плисти тиждень.
— Добре, а ти мене точно не кинеш?
— Я вже погодився взяти тебе з собою, але якщо ти так сильно хочеш, то можу передумати.
— Не треба!
Хлопець усміхнувся і залишивши біля мене невеликий рюкзак і капелюх повернувся назад у ті джунглі, з яких ми щойно вийшли. Просидівши біля речей декілька хвилин і зібравши всі думки в мізках по поличках я почала збирати сухі гілки та траву для того, щоб розпалити багаття. Треба ж мені на чомусь готувати, а то якщо він ще й багаття розпалюватиме, я йому точно не знадоблюся, і він мене тут покине. Ага, ну так, звичайно, він за дві секунди може не те що вогнище запалити, а ціле село спалити, а я тут чіпляю сліпого до плота. Вирішивши не доставляти багато проблем, я їх вже й так багато на нього навішала, я швидко зібрала сухі гілки і, розклавши їх для багаття, покірно чекала Ейса.
Блукав хащами він не довго. Минула ще година після того, як він мене залишив.
— Зібрати гілки — зібрала, а от розпалити багаття слабо? — спитав Ейс, підходячи до мене ззаду і тримаючи в руках величезного оленя.
— Я звичайно дико перепрошую, але якщо ти володієш вогнем, то можеш мені допомогти розпалити багаття?
— Хм… я подумаю.
Він витяг з рюкзака ніж і почав повільно, але впевнено обробляти тушку оленя. Я до нього не лізла, а просто покірно сиділа і спостерігала за його рухами, подумки відзначаючи, як і що треба відрізати, а то найбільше, з чим я мала справу це курка і то з магазину.
— Чого так дивишся? — запитав Ейс, спіймавши мій уважний погляд на собі.
— Навчаюся.
— Чому?
— Якщо чесно приготувати я можу все, але найбільше з чим я розбиралася, була курка і то з магазину.
— Мда…а ти в нас бачу з дворян.
— Ні. Те, що я тобі розповіла тоді — це дійсно правда.
— Ну да, ну да. Як скажеш. — засміявшись, відповів він.
Я нічого не говорила у відповідь на його глузування, лише взяла м’ясо, яке він порізав, і почала думати, як його краще приготувати. Мою проблему частково вирішив Ейс, притягнувши зі свого корабля сковорідку та кілька пакетиків із приправами. Порізавши м’ясо на невеликі шматки, я його приправила і кинула на сковорідку, яка була зручно влаштована над багаттям, що мені так люб’язно розпалив Ейс.
Поки м’ясо готувалося, а Ейс дрімав, я вирішила сходити недалеко в ліс і пошукати хоч якісь їстівні фрукти чи щось таке. Хоч він і притяг цілого оленя, за такої температури м’ясо зіпсується не через день, так через два. Все, що я знаходила, я спочатку носила в руках, а потім коли рук уже не вистачало, я збирала все знайдене на величезний листок, який ледве відірвала, довелося навіть зубами гризти.
Коли я повернулася назад, Ейс зі злим виглядом мив у морі сковорідку.
— Від тебе одні проблеми.
— Я думала, встигну. Згоріло?
— Не встигло. Куди ходила?
— Та ось збирала потроху всякої всячини. — сказала я, показуючи фрукти зібрані мною.
— Згоден, ти не така безнадійна, як я з самого початку вважав. Тепер можна брати тебе із собою.
— Стоп. Хіба ти не хотів брати мене з собою раніше?
— Якщо чесно то ні. Ти безнадійна навіть більше, ніж моє зламане весло. Але я передумав. Все-таки ти вмієш приносити хоч якусь користь. Он головою подумала, фруктів назбирала, заслужила попливти зі мною на інший острів.
— Лише на інший острів? — моя щелепа поволі опустилася на землю.
— А ти чого чекала? Я пірат дитинко і волію мандрувати один. Хочеш мандрувати зі мною — принось користь.
Заскрипівши зубами, я все ж таки погодилася на цю дебільну умову. І якщо трохи подумати, то й правду він не має жодних підстав брати мене з собою, або допомагати мені.
Його човен був зовсім не такий, яким я пам’ятала по аніме. Це швидше був зовсім невеликий корабель, на якому за бажання помістилося б чоловік десять точно, але й управління та оснащення дозволяло легко плавати наодинці, що Ейс власне й робив донедавна. Поки він щось там мудрував з вітрилами та іншим корабельним начинням, я складала фрукти в коробку, яку знайшла на кораблі.
— Ти все зібрала? — запитав хлопець, підходячи до мене.
— Так.
— Тоді відпливаємо