Тоні прокидається серед ночі від шуму.
— Джарвіс? — хрипко питає він.
— Містер Лафейсон.
Джарвіс, звісно, уникає прямого звернення до Локі. Тому що, очевидно, кликати його на ім’я він просто не може. А так як трикстер поки що не має звички кричати Тору «ти мені не брат», цей момент певне вислизнув із його пам’яті. Локі, судячи зі звуків, щось зламав у сусідній кімнаті.
— Де він? — прочищає горло Старк, неохоче підводячись із ліжка.
— Біля бару.
Місяць сьогодні зловісно повний, млосне світло наповнює кімнату, пробираючись крізь панорамні вікна. Тоні мружиться, і ступає босими ногами по підлозі, минаючи уламки скла. І чому цим чортовим богам треба постійно щось розбивати? Локі сидить на підлозі, затуливши обличчя руками. Тоні не має сумнівів — зараз щось вибухне.
— Хей, Локес? — невпевнено гукає його він. — Все гаразд?
Локі виглядає злим, він піднімає голову, зелені очі палають люттю. Але за мить його обличчя пом’якшується.
— Тоні Старк, — констатує він. Схоже, зараз бажання когось вбити в нього відсутнє.
— Не напружуйся, Північний оленю, — Тоні сідає на підлогу поруч і легенько штовхає трикстера в плече. — Можна просто Тоні чи Старк, — намагається знизити напругу він. — Поганий сон?
— Дещо згадав.
Очікувано.
— Тобі все ще шістнадцять.
Локі остаточно відриває руки від голови, випрямляючи спину. Тепер він гордий і зарозумілий, але Старк бачить у цьому частку неправди. Тоні мимоволі присувається ближче. Швидка ревізія вказує на розбиті кісточки на руках. Локі, здається, помічає його цікавість і ховає їх, садна однаково, хоча й повільніше, скоро загояться. Він відвертається, вочевидь не бажаючи про це говорити. Тоні мугикає — дитина.
Хоча, не схоже, що спогади буденні.
Він гадки не має, звідки в ньому раптом стільки терпіння. Але пригадує кошмар, який відбувався з ним після полону в Десяти кілець. І той, коли він зрозумів, що паладій у реакторі отруює його тіло. І, зрештою, той, після червоточини над Нью-Йорком. Те, що згадав Локі, очевидно, не є чимось приємним. І Тоні здається, що він бачить щось схоже на відгомін паніки та страху.
— Пам’ять повертається фрагментами. Гадаю, я поверну свій дорослий вигляд, коли згадаю все.
— А…
— І мені не шістнадцять.
— Так я пам’ятаю. Близько двох сотень?
— За вашими часовими мірками сто дев’яносто чотири. Хоча це теж не зовсім правильно, я пам’ятаю й інші роки свого життя.
Він замовкає, і Старк, що йому невластиво, не знає, що сказати. Тож мовчки хмуриться, поки Локі не питає:
— Яким було твоє дитинство, Тоні? — той усміхається, бо трикстер для звернення обирає ім’я. Тоді як доросла версія зупинилася б на «Старкові» або на більш прозаїчному — «раб». Хоча, може, зійшла б до «смертного», хто знає. Тоні помічає уважний погляд і згадує, що треба відповісти.
— Батько не купував мені поні, — знизує плечима він.
— Ти був єдиним сином свого батька, — це не питання, але Тоні киває.
— То що ти згадав?
— Не суттєво, — Локі відкидається на спину. Тоні прикушує губу і проклинає себе за цікавість, але нічого не може з цим поробити. Він обертається обличчям до Локі, і його брова зразково повзе вгору. — Ну добре, історія за історію, — здається бог.
— Вирішив помірятись, у кого гарніше?
— Ми все ще про дитинство? — Локі усміхається куточком губ, і Тоні усміхається у відповідь. — Ти починай. Але май на увазі, якщо історія буде про поні — тобі не перемогти.
— Добре, — каже Тоні, піднімаючись на ноги. Локі дивиться на нього здивовано. — Добре, — він прямує до холодильника.
Вбудоване електрично-холодне освітлення б’є в скронях до зірочок перед очима, коли він копирсається всередині, поки пальці його не спиняються на, він майже впевнений, тому, що зараз необхідно.
— Щодо батька… — Тоні йде назад із паперовими пакетами. — Мені не вистачало його уваги, — після сеансів психотерапії йому практично не складно визнати це, він всідається на своє місце біля стіни. — Знаєш, усі чекають на Різдво Санта Клауса… О, це такий е-е… старий, — намагається пояснити Тоні, — який приносить чемним діткам подарунки.
Локі повільно киває, спостерігаючи за тим, як Тоні шматує картонне пакування.
— А я чекав на свого батька. Ні, звичайно, у його існуванні я хоч був упевнений, — Тоні відкидається назад, спираючись спиною об стіну й зачіпаючи плечем Локі. — Що ж, він завжди був зайнятий, і я вирішив: якщо допоможу йому з роботою, у нього з’явиться трохи часу, щоби провести Різдво зі мною.
Тоні нарешті розкриває коробку з різними тістечками й підсовує її Локі.
— Один мій друг стверджує, що солодке варто їсти вночі, — ділиться він, засовуючи в рота гострий трюфель. Локі кліпає.
— Ти пропонуєш мені заїдати… — на мить натягується глуха тиша, поки Локі не видихає, беручи мусове тістечко. Старк мугикає. — Непогано, — відповідає той.
— Тож мені було шість, — продовжує Тоні. — І я облажався. Підпалив майстерню. О, він лютував. А як наслідок, зібрав речі та поїхав із мамою на одну з тих, ну знаєш, модних різдвяних тусівок. А я, ну… просидів увесь вечір у своїй кімнаті, адже вони були впевнені, що це через мою розбещеність.
Локі задумливо колупає дерев’яною виделкою, яку він відірвав від кришки, у лимонному десерті.
— Зараз я розумію, він би однаково поїхав. Так, мабуть, було написано в його планувальнику ще півроку тому, — Тоні мовчить, пожовуючи губу. — Мені було двадцять один, коли вони загинули. Я завжди думав, що йому начхати, бо він у більшості, мене не помічав. Ні мене, ні моїх досягнень. А потім, через деякий час після своєї смерті, він врятував мені життя, бо довірив закінчити свій найважливіший проєкт.
— Він знав?
— Ні, але вірив, що в мене вийде, ніби того, — знизує плечима Тоні. — Твоя черга.
Локі відкриває рота, але з нього не виривається ні звуку, він схиляє голову до плеча, підбираючи слова. Кінчик язика проходить його губами, а між брів залягає зморшка.
— Всебатько дав нам завдання. У Ванахеймі зникла група воїнів, а потім почали пропадати жінки та діти. Ми без особливих зусиль знайшли тих, хто за цим стоїть, але на їхню радість потрапили в пастку. Приховані від очей армії, вони організували значний притулок, накопичуючи сили й маючи на меті влаштувати кривавий перерозподіл влади. Нам не варто було туди лізти, але Тор іноді буває… надто імпульсивним. Ми не мали змоги зв’язатися з Хеймдаллем і запросити допомогу, і в нас, відверто, не було ні шансу.
Локі ковтає і кривиться, а Тоні слухає дуже уважно.
— Продовжуй, Локес, — каже він.
— Тор, як і належить правителю, вибрав чесно боротися, — Локі хитає головою. — Але я бачив лише один спосіб вибратися звідти живими. У Ванахеймі на той час системи живлення були досить нестійкі, неконтрольований сплеск, і все злетить у повітря. Я лише мав пробратися в технічний відсік і запустити ланцюгову реакцію. Тіла асгардців стійкіші до отрути, ніж ванахеймців. Коли Тор із військом вибралися з пастки й дісталися епіцентру, усе вже… Усе закінчилося, звичайно. Майже всі або згоріли живцем, або померли від випарів, захлинаючись своєю кров’ю. Але було ще дещо: кислота з реактора потрапила до підземних вод. Це отруїло все навколо в радіусі кількох сотень кілометрів. Знищило посіви, вода з криниць стала непридатною для споживання. Нехай я і зберіг життя наших воїнів. Я вчинив недостойно правителя.
— Ти знав, що так вийде? — Запитує Тоні. Локі закушує губу.
— Знав. Зазвичай мої плани витягали нас із повної дупи, — Локі клацає зубами, — але не того разу. — Він нарешті піднімає очі й Тоні бачить так добре знайомі йому образу й почуття несправедливості. — Я не послухався брата й отримав за це покарання, не те щоби я… — він заминається.
— Яке покарання?
— Це не важливо, — відповідає він трохи гордо. — Тор відчитав мене перед усіма, і, звичайно, Сіф і інші обрали його сторону. Усі порахували, що я винен тільки я. А Всебатько не схотів і слухати. Тора, звичайно, відзначили нагородою за його героїзм. Але ми не потрапили б у пастку, якби не…
— Не Тор, — закінчує Тоні.
— Йому все сходить із рук, що б він не зробив, — тепер Локі виглядає зовсім скривдженим, і Тоні хочеться поплескати його по голові.
Старк не сильний у гарних промовах, для цього варто було покликати Роджерса. У нього вистачає власних загонів, щоби давати поради. До того ж він гадки не має, що там між Локі, Тором і Одіном. Локі й не чекає відповіді, але Тоні нескладно починає:
— Іноді вони надто суворі в спробі зробити нам краще, чи не так?
— Стривай, я десь це запишу, — напівжартівливо закочує очі Локі.
— Ха, — усміхається він.
Тоні гадки не має, як би вчинив на місці Локі. Зараз він не замислюючись ризикнув би життям команди, тому що відчуває відповідальність: у минулі часи він був настільки егоїстичним, що цього вистачить на сто років уперед. І певно, він би намагався зберегти життя терористів. Але Локі не те щоби не мав права так вчинити. Ці роздуми абсолютно точно нічим хорошим не скінчаться, Тоні мотає головою.
— Час спати, — каже він.
— Я ще побуду тут.
Тоні дивиться на годинник і на майже порожню коробку з-під тістечок, рано, він обіцяв Пеппер, що спатиме. А це, мабуть, сном не назвеш.
— Богам теж потрібен відпочинок.
— Не так, як вам.
Тоні вдивляється в Локі, знову закритого, на його обличчі жодної емоції. Є ще щось, але він не може сказати напевно. Рішення вже крутиться десь на язиці, і він здається. Боги, це відверта дурість, і він точно про це шкодуватиме. Усі переживають такі речі по-різному, але він ніколи не хотів залишатися один.
— Ходімо, потусиш у моїй кімнаті, — махає рукою Старк. — Там є проєктор.
Локі дивиться нерішуче, але повільно підводиться і йде слідом.
— Джарве, врубай «Знайомтеся, Джо Блек», — кидає Тоні, заходячи в кімнату. — Приємного перегляду, Локес, — бурчить Старк, завалюючись у ліжко. Локі влаштовується поруч, і Старк сам собі посміхається. Кімнату вже заливає тьмяне світло і звучить заставка Юніверсал Пікчерз. Тоні заривається обличчям у подушку.
— Тобі подобається перекручувати моє ім’я.
— Божеволію від думки, що так називаю тебе тільки я, — голос крізь подушку звучить приглушено.
Тоні ловить репліки Хопкінса — точніше Перріша, — він міг би повторити їх, бо знає на пам’ять. Але сон чіпляє свідомість, Тоні відчуває, що провалюється в м’яку темряву. Він думає, що йому зовсім не страшно засинати біля Локі, і це повинно турбувати. Можливо, пізніше, але точно не зараз.
— Тоні?
— М? — крізь сон мугикає він.
— Я клянуся, що не завдам тобі шкоди, коли згадаю все, — Тоні вражається: що тільки не насниться.