Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
І слова мої тонуть в коханні стобарвнім. Все собою заповнюєш ти, все віднімаєш.
— Пабло Неруда | Щоб ти мене чула… | Переклад Михайла Литвинця
Коли Том будить його, в кімнаті темно. Гаррі не знає, як Том переконав його повернутися в ліжко минулої ночі — певно, завдяки усмішці, тривалим дотикам; запитанням про нього та друзів, родину; поцілункам, солодким, ніжним й довгим, — але коли сірі грозові хмари заховали сонце, Гаррі приєднався до нього, і вони довго не спали, просто лежачи поруч й знаючи, що скоро все це втратять. Вони засинали, лежачи обличчям один до одного, але коли Гаррі прокидається, бачить лише невиразну тінь і чує шипіння парселмови.
Це спонукає його до дій ще до того, як розум з осоння встигає оговтатись, він перевертається в простирадлах і міцно притискає Тома до ліжка, впираючи чарівну паличку йому під щелепу. Рефлекси відточені ще з часів війни. Том швидко стихає і завмирає під ним.
— Що ти робиш? — Гаррі шипить, мружачи очі на невиразний силует під собою, без окулярів картинка перед ним розмивається.
Том різко видихає.
— Ти парселмовець, — каже він, ніби остаточно в чомусь впевнюючись.
— Що? — Гаррі кліпає. Обережні пальці обгортають його руку з чарівною паличкою.
— Це лише я, Гаррі.
— …Так, — хмуриться він, не наважуючись відступити, але все одно відступає, коли його охоплює раптове усвідомлення. — Вибач. Ти щойно… Це нагадало…
Коли він відсувається, Том ловить його за стегна. Усе ще сидячи на ньому, Гаррі супиться, метушливо перебираючи в руках чарівну паличку.
Вони не повністю голі, як минулої ночі чи дня, але Гаррі все ще стає гаряче від їхньої пози. Не те щоб це вперше, враховуючи задоволення, що вони шукали й знайшли один в одному вчора, проте щось тріпотить у нього в животі. Він ніколи не був настільки вдячним простій бавовняній футболці, в якій ліг спати.
— Ти розмовляєш парселмовою, — повторює Том.
Гаррі хмуриться.
— Ти за цим мене розбудив?
— Ти уникаєш питання, — відказує Том. Зітхнувши, Гаррі намацує окуляри, надягає їх і зрештою кладе паличку на подушку збоку.
— Ти не питаєш, — бурмоче він.
— Гаррі.
— Так , я розмовляю парселмовою, — він хмурнішає. — Ні, я не родич Салазара Слизерина.
— Це дуже рідкісний дар, — говорить Том.
— Один з тих, що я отримав від тебе, — Гаррі тре рукою обличчя. — Через наш зв’язок. Той, що утворився, коли Волдеморт вперше спробував мене вбити.
Спершись на лікті, Том вдивляється в нього.
— Як це могло статися? Як мої здібності могли передатись тобі?
— Це складно, — Гаррі відсторонюється від нього, стишуючи тон.
— Розкажи, — наполягає Том, обхоплюючи його за тулуб й перевертаючи, щоб притиснути до м’яких простирадл.
— Це вимога? — Гаррі штовхає його в плечі, майже сміючись. — Чи бажання на день народження?
Том затинається, ніби й досі не очікуючи, що Гаррі може знати про нього таке, а потім хмуриться.
— Ти намагаєшся змінити тему. Скажи мені.
— Томе, припини…
— Що ти так наполегливо ховаєш від мене? — Том бере Гаррі за щелепу, і хоча стискає міцно, це не боляче. — Ти знаєш про мене все. Розповідав про мої помилки, майбутні злодіяння, про силу мого власного каяття, про спроможність змінитися, щоб не допустити в майбутньому безумств та крові, — але ти відмовляєш мені в цьому .
— Я відмовляю тобі в тому, що ти одного дня можеш використати проти мене, — видихає Гаррі, і погляд Томових очей змушує його тремтіти. — Або когось іншого, хто буде замість мене у цьому світі.
— Я нічого не використовуватиму проти тебе, — трясе його Том. — Хіба ти не розумієш? Тобі ніщо не загрожує. Ніхто тебе не скривдить.
Гаррі відштовхує Тома.
— Ти не можеш мені цього обіцяти.
— Як щодо Обітниці? — майже в розпачі запитує Том, коли Гаррі підіймається з ліжка й прямує від нього геть. — Я можу. Будь-яку обітницю, що завгодно, я виконаю, Гаррі.
Гаррі видає тихий роздратований звук, проводить рукою по обличчю, а потім і по волоссю. Відходить від ліжка, потребуючи дистанції, і повертається до Тома спиною.
Він не має бажання зараз на нього дивитися. Бо не думає, що зможе відмовити: пора́ння, і Том надто серйозний.
— Навіщо тобі це знати? — питає він. — Чому зараз?
— Я мушу зрозуміти, Гаррі, — відповідає Том. — Мені потрібно знати, чому мене так тягне до тебе. Мені потрібно знати, чому я хочу піклуватися про тебе, коли з дитинства не піклувався ні про кого.
Гаррі прикриває рота рукою.
— Ми пов’язані, — видихає Том, не рухаючись з ліжка. — Я мушу знати, як. І чому. А ти у мене лише до наступного сходу сонця.
У кімнаті тихо. Серце Гаррі швидко калатає в грудях.
Не так він хотів провести останній день з Томом. Він хотів насолоджуватися ним, насолоджуватися Томом, перш ніж втратить його назавжди. Хотів бачити в його очах цікавість, геніальність. А не відчай.
— Я не хочу турбуватися за тебе, але не можу цього не робити, — голос Тома тремтить. — І тебе забере в мене магія, яку я не можу контролювати. Будь ласка, Гаррі.
Гаррі міцно заплющує очі.
— Будь ласка.
— Я не знаю, чи це… — Гаррі зітхає, куйовдячи пальцями волосся, аж доки воно не стає дибки. — Можливо, мій зв’язок із Волдемортом і… тяжіння, що ти відчуваєш до мене не пов’язані.
Гаррі повільно обертається. Том спостерігає за ним з ліжка, дивлячись з дивною тихою надією.
— Я також не знаю, чи пояснює це тяжіння, що я відчуваю до тебе.
Том різко вдихає, в його погляді спалахує задоволення.
— Ми обоє в полоні один одного.
— Можна й так сказати, — визнає Гаррі сухим тоном, ховаючи очі, не в змозі дивитися на нього.
— А зв’язок?
— Я… я був Волдемортовим… — слова Гаррі зриваються, очі дивляться на що завгодно, окрім Тома, доки він нарешті не переводить погляд на нього. — Я був твоїм горокраксом.
Тиша, що настає, душить. Гаррі відчуває, що зараз задихнеться.
Том пильно дивиться на нього. Губи його розтулені, очі широко розплющені, він дивиться на Гаррі так, ніби ніколи раніше його не бачив.
Гаррі смикається.
— Моїм…?
— Горкраксом, Томе, — зривається він, відчуваючи раптове напруження, відчуваючи роздратування, коли знімає перстень Тома — Ґонта — з руки, щоб простягнути його. — Точнісінько як цей. Як твій щоденник. Як діадема. Медальйон, чаша Хельги, Нагіні. Я був горокраксом.
Том не зводить очей.
— Я був твоїм горокраксом, — Гаррі погано. — І тому я мав померти.
Рука Гаррі опускається, він тремтить. Він не любить говорити про свою смерть. Від цього йому стає холодно. Це змушує його відчувати втому. Опустивши голову, він робить важкий вдих. Том нарешті рухається.
Руки охоплюють його за плечі, притягують до себе, притискають до теплих грудей. Гаррі не рухається. Том все одно цілує його в скроню. Його пальці ніжно перебирають Гарріне волосся.
— Тобі було страшно?
— Так.
Том мугикає.
— Ти такий сміливий.
Гаррі намагається відштовхнутися від нього, обличчя кривиться в обуренні.
— Не опікуй мене…
— Тихше, — каже Том і ловить його руки, тримаючи, перш ніж надіти назад каблучку, яку Гаррі все ще стискає у пальцях. — Ти сміливий. Сміливий, нерозумний і добрий.
Гаррі не витримує.
— Ходи сюди, — манить Том, уже ведучи його за руку до ванної кімнати. — Я знову тебе засмутив. Тобі треба розслабитися. Зрештою, сьогодні мій день народження.
Гаррі, спантеличений, йде слідом.
Вони мовчать. Аж поки Том не набирає їм ванну. Аж поки вони обидва не роздягнуться, не опустяться у протилежні кінці розкішної ванни, зігріваючись від ранкового холоду в гарячій воді, що пахне лавандою й гвоздикою.
— Краще? — запитує Том.
Гаррі похмуро дивиться на нього, занурюючись глибше у воду.
— Навіщо ти розбудив мене парселмовою?
— Попереднім партнерам це подобалося. Навіть збуджувало, — Том знизує плечима, розкинувши руки вздовж краю ванни, й ковзаючи ногою по Гарріній нозі. — Я думав, можливо, це збудить тебе достатньо, щоб повторити вчорашнє.
Обличчя Гаррі спалахує. Він мовчки здіймає брову. Том зітхає.
— І я, можливо, помітив її у кількох спогадах, якими ти поділився зі мною.
— Отже, ти хотів отримати докази.
— Так.
— І вирішив, що вразити мене цим відкриттям рано вранці — гарна ідея?
— …так. Я не міг це проігнорувати, — Томові вуста тоншають, ніби він переймається через тактовність своєї поведінки. — Не враховуючи наш… зв’язок.
— Немає жодного зв’язку, — наполягає Гаррі . — Потяг, так. Емпатія, безумовно. Але я більше не твій горокракс.
У Тома горять очі. Він нахиляється ближче у ванні, занурюючи руку у воду, щоб схопити Гаррі за щиколотку. Навіть у тьмяному, майже романтичному світлі ванної кімнати Гаррі бачить рішучість у рисах Тома. І це, безперечно, гарно, коли вона не має відтінку жаги крові.
— Наші душі торкнулися, Гаррі Поттере, — Том вмощує ногу Гаррі до себе на коліна, великі пальці впинаються в стопу й викликають задоволене, але вражене зітхання. — Хоча в тобі, можливо, більше немає частинки мене — якщо хочеш знати, я б із задоволенням змінив це, тільки у більш фізичній інтерпретації, — наші душі знають одна одну. Ти не можеш цього заперечувати.
— Ти що…? — рум’янець Гаррі розгорається аж до шиї, і Том витягує із нього стогін, розминаючи ногу спритними пальцями.
— Моя душа, в певний час і в певному місці, в тій чи іншій кількості, була переплетена з твоєю, Гаррі, — Том продовжує низько, навіть заманливо. — Якщо це не зв’язок, не знаю, що тоді.
Здригаючись, Гаррі кусає внутрішню частину щоки.
— Ти був моїм горокраксом, — грубо й тихо каже Том, підтягуючи Гаррі ближче у ванній. — Ти був моєю душею.
— Це не все, чим я є, — наполягає Гаррі, незадоволено хмурячись і хапаючись за краї ванни, щоб зупинити його.
Том сміється, рухаючись вперед, долаючи простір між ними винятково витонченим рухом. Він ловить Гаррі за талію, омиваючи його водою. Від пари пітніють окуляри. Том знімає їх, і щойно Гаррі заплющує очі, цілує кожну його повіку.
Поклавши чи, можливо, кинувши окуляри геть, Том знову хапає Гаррі за підборіддя. Другою рукою обвиває його тулуб, притискаючи до себе. Знаходить місце між стегнами, і тягне Гаррі собі на коліна. Коли ж він упирається в плечі Тома, той не відступає, і вода хлюпає через край ванни на підлогу.
Губи притискаються до лоба Гаррі, до його щоки, рота. Гаррі видає звук — можливо, розпачливий, — і Том ковтає його. Коли Гаррі відштовхує Тома знову, той зупиняється, але не відпускає його. Його дихання палає на обличчі Гаррі, а Гаррі повністю приголомшений спокусливим дотиком шкіри до шкіри та власними почуттями до чоловіка, що наполегливо тримає його так близько.
— Я не твій горокракс, Томе.
— Ні, — Том цілує його в кутик рота. — Ти все. Ти моя душа, Гаррі.
— Що?
— Навіть без частинки моєї душі в тобі, ти кличеш мене. Допомагаєш мені, — Том усміхається і майже сяє. — Ти добрий, коли будь-хто інший на твоєму місці був би безжальним. Я намагався вбити тебе, а ти — ти намагаєшся мене навчити. Намагаєшся зробити мене кращим.
Гаррі замовкає, поклавши руки на плечі Тома, і по-совиному кліпаючи, дивиться на розмите обличчя.
— Ти торкнувся моєї душі, Гаррі, — повторює Том. — Ти для мене все.
— Це… — Гаррі хитає головою, стискаючи губи. — Ти божевільний. Це абсурд.
— Так, — мугикає Том, знову цнотливо цілуючи його. — Але для мене це правда.
Гаррі не знаходить слів. Жодних спростувань.
Він не має права заперечувати.
Тож коли Том знову цілує його, Гаррі розтуляє губи й стогне. Тому що його серце шалено б’ється, калатає в голові й грудях. Тому що Том майже сказав, що любить його, а Гаррі не витримає почути це, бо змушений його покинути. Тому що насправді він так сильно хоче це почути.
Плутаючись пальцями у вологому волоссі Тома, Гаррі притискається до нього. Том стогне, тисне на його стегна, опускаючи усю його вагу на коліна. Рука з Гарріного підборіддя зісковзує на потилицю. Том нахиляє його голову так, щоб краще цілувати гарячі вуста.
І Гаррі скиглить, і ворушиться. І Том спонукає його до руху, і вони гойдаються, гойдаються, гойдаються — усе тертя, усе жар, аж поки обом не перехоплює подих.
— Ти моє все, — шепоче Том, коли вони перериваються, притулившись чолами один до одного.
Том охоплює їхню плоть там, де вони притиснуті, і рухається. Потрібні лише три незграбні поштовхи, щоб Гаррі прийшов, скрикуючи. Том швидко слідує за ним.
Задихаючись і палаючи, вони спочивають разом, плутаючись один в одному. Десь між вдихом і видихом Гаррі усвідомлює, як глибоко він падає.
— Ти знову мовчиш, — зітхає Том пізніше, ніби його це замучує. Вони вже одягаються.
Гаррі, що до цього витирав рушником волосся, завмирає. Штани його розстібнуті й звисають на стегнах.
— Хіба? — запитує він.
— Ти все ще засмучений.
Гаррі зітхає, дивлячись на нього.
— Чому це має значення?
— Навіть не заперечуватимеш?
Насупившись, Гаррі відкидає рушник убік і застібає ґудзики на штанах.
— Ні. Тому що говорити про це — про мою смерть, про те, що я горокракс, про те, що я пожертвував собою, щоб врятувати тих, кого я люблю і кому ще вдалося вижити, непросто. Насправді це дуже засмучує, і я не хотів обговорювати це взагалі.
Різкого тону достатньо, щоб змусити Тома зробити паузу. Його пальці все ще застібають ґудзики на сорочці, і він пильно дивиться на Гаррі. Здається, Тома завжди збиває з пантелику, коли Гаррі дратується. Ніби він одночасно шокований і захоплений його непостійністю.
Гаррі цікаво, це тому, що ніхто раніше не ставився до Тома як він, або це щось інше. Йому цікаво, якби хтось взагалі поводився з Томом як з людиною, чи можна було б уникнути всього цього хаосу.
Тому що це хаос. Хаос, що у тій чи іншій формі завжди втрапляв до рук Гаррі. І тепер у нього в серці є щось більше, ніж співчуття. Тепер є щось сильніше, що супроводжується болем, бо коли зійде сонце, коли почнеться Новий рік, його тут більше не буде, і Том залишиться один. У нього болить за них обох, і він ненавидить це.
— Але ось ми тут, — розводить руками Гаррі, його запал набуває форми чогось набагато більш сумирного.
— Бо я наполягав.
— Так.
— Я не хотів тебе засмучувати.
— Не має значення, чого ти хотів, — Гаррі хмуриться. — Ти це зробив.
Гримасуючи, Том крокує через кімнату, щоб стати перед ним.
— Тоді я перепрошую.
— Перепрошуєш?
— За те, що засмутив тебе, — киває Том і тягнеться до Гаррі, торкаючись його обличчя руками. — Не за те, що ти розказав. Дізнатись, ким ти є після того, як відчув…
— Томе, — відступає Гаррі, щось важке тисне всередині. — Я більше, ніж просто вмістилище для частинки твоєї душі…
— Я знаю, — Том хапає його за плечі з такою силою, що аж боляче, на його обличчі проступає розчарування. — Я казав, хто ти для мене.
— Тому що я був твоїм горокраксом…
— Ні, — щелепа Тома характерно рухається, ще з першого дня це здається Гаррі таким привабливим. — Навіть до того, як я дізнався… Навіть якби ти не був ним, ти однаково був би тим, ким я не є. Тим, ким я міг би бути. Усім.
— Це не має жодного сенсу…
— Ти не розумієш. Я не зміг би перемогти, навіть якби хотів. Ти перевершив мене в обох світах, цьому і своєму, — Томові пальці впиваються в Гарріні плечі, а Гаррі вдивляється в його розпачливе обличчя. — Якщо ти не кращий за мене, то рівний. Ти зачарував мене, тіло і душу.
— Томе…
Підтягаючи Гаррі до себе, Том цілує його, можливо, лише для того, щоб змусити замовкнути. Пальці Гаррі чіпляються за сорочку. Язик Тома прослизає між губ і зубів, до тепла його рота. Том цілує Гаррі, як голодний. Наляканий.
Гаррі не може його відштовхнути. Він так само цього хоче. Так само наляканий.
Пальці плутаються в Гарріному волоссі, де воно все ще вологе на потилиці. Нігті масують шкіру, Гаррі стогне й подається вперед. Інша рука Тома гаряча, майже обпікає, коли ковзає вздовж його спини по хребту. Гаррі вигинається, їхні тіла притуляться від плеча до стегна.
Том легенько тягне волосся, відкидаючи голову Гаррі назад, глибше занурюється у його рот. Гаррі хапається за сорочку, тремтячи, тихе муркотіння вібрує між їхніх губ. Звук відлунюється гулом. Коли вони відсторонюються, обличчя Гаррі палає, а дихання Тома перехоплює.
— Мені шкода того, хто жив без твоїх губ, — хрипить Том. Гаррі прочищає горло.
— Здається, ти справді сильно прив’язався до них.
— Ну, вони твої, — Том усміхається, рука в Гарріному волоссі ковзає, щоб вхопити його за підборіддя, великий палець проводить по вигину нижньої губи. — І я…
Том затинається, хмуриться й відступає. У роті пересохло, Гаррі чекає, між ними утворюється крихітний простір.
— Я вірю, що я… — Том морщить ніс і відводить погляд. — Я…
— Ти?.. — у Гаррі стискається горло.
Звична маска встає на місце.
— Не можу дочекатися, щоб похвалитися тобою на сьогоднішній вечірці. Залишимося до Нового року. А тоді повернемося і…
— І чекатимемо сходу сонця, що забере мене геть? — запитує Гаррі. — Або моменту, коли магія вирішить повернути мене назад.
Том зітхає.
— Я не хочу, щоб ти йшов.
— Я… — Гаррі вагається. — Я теж хотів би залишитися.
Усмішка Тома яскрава і блискуча. Він знову цілує Гаррі. Поцілунок затримується, ніжний і солодкий. А потім зникає.
— Але мені тут не місце, — зізнається Гаррі. Том киває, перебираючи пальцями його волосся.
— Я знаю.
Вони залишаються в обіймах один одного ще на мить. Том цілує шрам Гаррі.
— Ти пробачиш мені?
— Можливо.
Том мугикає.
— Можливо, мені варто загладити свою провину. Ситний сніданок? Я попрошу Доулі приготувати щось особливе.
— Ви намагаєтеся підкупити мене їжею, містере Редл?
— Саме так.
Усміхаючись, Гаррі киває.
— Зроби все можливе.
Попри похвалу дзеркала, Гаррі почувається дискомфортно у новій вишуканій мантії. Тканина глибокого зеленого, майже чорного, кольору неймовірно м’яка на дотик. Гаррі не хоче думати про те, скільки вона коштує.
Він виходить зі своєї кімнати і спускається сходами, на ходу вовтузячись із мантією. Унизу він повертає до фоє та сповільнює крок, побачивши Тома. На відміну від Гаррі, офіційний одяг на ньому сидить, мов друга шкіра. Елегантно спадає на його широкі плечі та прилягає до грудей, як і було задумано.
Гаррі думає, що він молодий і гарний. І сподівається, що Том залишиться таким, коли він покине його.
— Гаррі, — Том дивиться на нього, очі темні, посмішка крива. — Я майже піддаюся спокусі тримати тебе під замком тут, зі мною, щоб не ділитися ні з ким іншим.
Гаррі сміється.
— Ну, я б не скаржився. Мені не подобаються такі заходи.
— Часто відвідуєш їх?
— Я побував на надто великій кількості благодійних балів, — Гаррі киває і підходить. — Я ж переміг Темного Лорда. Хіба ти не знав?
Том бере його за руку, переплітаючи пальці так легко, що здається, ніби їхні руки завжди належали одна одній.
— Переміг одного і спокусив іншого.
Обличчя палає, Гаррі хмуриться.
— Я не спокушав тебе.
— Можливо, ти не хотів. Тим цікавіше, що ти зробив це.
Абраксас Мелфой до абсурду схожий на Драко. Гаррі вражає це під час їхнього знайомства, коли Том представляє їх під низьку духову мелодію, що оркестр грає в бальній залі. Вони потискають руки.
— Коли Том сказав, що візьме когось із собою, я не очікував побачити таке чудове створіння, — Абраксас посміхається, і Гаррі бачить, у кого пішов Луціус.
— Тримай руки при собі, Мелфою, — Том попереджає з удаваною добродушністю, Гаррі бачить його наскрізь.
Сміючись, Абраксас кладе Томові руку на плече й стискає.
— Щасливий бачити, що довга зима не зіпсувала твій гумор, Редле.
— На що ти натякаєш?
— Ні на що, мій друже, зовсім ні на що, — Абраксас дивиться на Гаррі, ворушачи бровами так жваво і грайливо, що тепер Гаррі вражає різниця між ним і Мелфоями, з якими він добре знайомий. — Як, у Мерліна, ти сплутався з цим занудою?
Гаррі пирхає.
— Чесно кажучи, він практично викрав мене.
Том кліпає очима, ледь помітна зморшка між брів — єдине, що свідчить про подив з приводу його тупого язика. Але поруч Абраксас знову сміється і весело тисне Гаррі руку.
— О, дуже добре, — він усміхається і штовхає Тома, який відповідає йому натягнутою посмішкою. — Ти добряче постарався, Редле. Я вже думав, що ніколи не доживу до того дня, коли хтось зможе зрівнятися з тобою в гостроті.
— Зрівнятися і перевершити, — іронізує Гаррі, ввічливо посміхаючись Абраксасу. Його погляд, прикутий до Тома, вбачає в ньому збентежену веселість. — Хоча, слід визнати, що переможений частіше перемагає, ніж переможець.
Усміхнувшись, Абраксас знову плескає Тома по плечу.
— Не зводь з нього очей, Редле. Я можу схотіти викрасти його. Або це зробить хтось із Блеків.
Том закочує очі.
— Твоя наречена навряд чи це підтримає.
— До речі, про неї, — зітхає Абраксас. — Здається, я бачу, як Макнейр знову змушує її вислуховувати про свої квідичні перемоги.
Том і Абраксас перезираються.
— Піду врятую її, — відказує Абраксас. — Насолоджуйтесь святкуванням. Пізніше тобі буде торт, Редле. Хоча я знаю, що ти це зненавидиш.
— Я завжди це ненавиджу.
Абраксас залишає їх. І Гаррі нарешті видихає, до цього навіть не усвідомлюючи, що був напружений. Їхні пальці переплітаються, і Том тягне його до танцювальної зали. Прикусивши внутрішній бік щоки, Гаррі йде слідом.
Том зупиняється біля головного столу в центрі зали, і скидає верхню мантію. Гаррі наслідує його приклад, мугикаючи, коли помічає картки з їхніми іменами. Його ініціали викарбувані сріблом на чорному прямокутнику, що ширяє праворуч від місця Тома. Він вихоплює його з повітря і крутить у пальцях, перш ніж Том привертає його увагу, легко кашляючи.
— Цікаві у тебе друзі, — коментує Гаррі.
— Пси, — бурчить Том, спираючись руками на спинку стільця. — Вони навряд чи мої друзі.
— Мелфой здається досить дружнім, — міркує Гаррі, суплячи брови. — Хоча, правда, трохи підлабузник. Нагадує чиновників міністерства, що зазвичай цілують дупи на благодійних вечорах.
— Точна оцінка, – Том ховає сміх за долонею, перш ніж потягнутися до Гаррі і взяти його за руки. — Абраксас вірний послідовник і потужний ресурс.
— Послідовники, — закочує очі Гаррі, шаркаючи за Томом, що тягне його від майже безлюдного столика до щільно заповненої бальної зали. — Смішно.
— Вальпургієві лицарі — не предмет для насмішок, — дорікає Том.
Гаррі регоче, сміх лунає голосно навіть у гущі танців і гомону відьом та чаклунів.
— Лицарі що?
— Ніби це абсурдніше за смертежерів, — гмикає Том. — Тепер перестань сміятися і потанцюй зі мною.
У ту ж мить Гаррі зупиняється.
— Ні в якому разі.
— Не любиш танцювати?
— Не після танців на Різдвяному балу на четвертому курсі.
Том мружить очі, наче сприймаючи це як особистий виклик.
— Можливо, у тебе просто не було гарного партнера.
— Томе… — протести Гаррі вщухають, коли той затягує його в натовп, що розступається перед ними.
Зимова ніч блаженно огортає шкіру Гаррі, коли йому вдається витягти Тома у величезні сади маєтку Мелфоїв. Яскравий місяць світить згори, і зорі розкидані в безмежній темряві неба. Сад забарвлює синьо-фіолетове марево. Дарма що сніг, білі троянди тут квітнуть вічно.
Побачивши їх, Гаррі сміється, дихання спирає, коли він відходить від Тома та скляних дверей, що ведуть до бальної зали. Він торкається м’яких пелюсток кінчиками пальців, темрява приносить полегшення, і він іде акуратними всипаними гравієм стежками, а Том слідує за ним. Музика теж намагається слідувати за ними, але в міру того, як вони віддаляються, вона і натовп стихають.
Пальці обережно танцюють по довгому стеблу, вправно зриваючи троянду. Гаррі підносить її до обличчя, вдихаючи цукровий аромат пелюсток кольору слонової кістки. Кидає на Тома лукавий погляд зелених очей. В них палахкотить блиск у відповідь на Томів голодний погляд, що зростає під час вечері, випивки, і танцю, опісля танцю за танцем.
Посмішка Тома крива. Його волосся, зазвичай ідеально вкладене, у безладі після святкування. Він виглядає зухвало і чарівно, наче герой із роману Бронте, дивлячись на Гаррі так. Його мантія недбало розстібнута, з-під неї визирає парадний одяг.
Він теж тягнеться до троянди, але шипи вчіплюються в кінчики його пальців, перш ніж він встигає зірвати квітку. Насупившись, він відсмикує руку назад, на шкірі виступає кров.
— Треба діяти швидко, — каже йому Гаррі. — Вони зачаровані.
Очі Тома темніють, коли він знову дивиться на Гаррі.
— І звідки ти це знаєш?
— Нарциса Мелфой, мати Драко, — підходить Гаррі, беручи руку Тома у свою вільну, троянда залишається в іншій. — Я домігся, щоб їм обом дали умовний термін за участь у війні, а не відправили до Азкабану, як Люціуса. Не дав зламати їхні чарівні палички.
Том бурмоче, дивлячись, як Гаррі пошепки змушує ранку зникнути й опісля зціловує кров.
— У якості нагороди мене запросили на кілька чаювань. Троянди в саду за шістдесят років не змінилися. Так само, як і павичі, — він показує жестом на білих птахів, що походжали біля входу в лабіринт з живоплоту.
Мугикаючи, Том стискає пальці Гаррі.
— А хто навчив тебе їх зривати?
— Рефлекси ловця, — усміхається Гаррі, вкладаючи троянду в кишеню Томової сорочки, над серцем. — Одного разу я бачив, як це робив Драко, і просто повторив.
— Ти впевнений, що він не твій коханець? — Том хмуриться.
— Цілком, — пирхає Гаррі, ніжно закочуючи очі. — А що? Ревнуєш?
— Моя кров закипає тільки від думки про те, що хтось інший торкається тебе.
Гаррі кліпає кілька разів.
— О.
— Ти здивований?
— Так, — відповідає Гаррі, а потім хмуриться. — Ну… ні. Але…
— Реддддлллееее! — дзвінкий голос молодої Вальбурги кличе в сади. — Зворотний відлік скоро почнеться!
Том лається, тягнучи Гаррі до лабіринту живоплоту. Павичі пурхають убік, і Гаррі йде слідом, сміх застряє в горлі, коли Вальбурга гукає їх знову. Вони проскакують через вхід, петляють вузькою стежкою, звертаючи за один кут, а потім за інший, ховаючись усередині.
Том притискає Гаррі до кущів, коли йому здається, що вони вже далеко, листя лізе до Гарріної мантії та волосся. Усміхаючись, Том затуляє його рот рукою, хоча йому самому насилу вдається стримувати сміх, коли купка його явно п’яних колишніх однокласників, невиразно вимовляючи імена, кличе їх двох. Том притискається до Гаррі, і вони завмирають в очікуванні, важко дихаючи.
Вдалині лунає гучний тріск.
— Ліва цицька Мерліна! — Абраксас лається, тоді як інші гогочуть. — Зарано! Це ж надто рано!
У небі вибухають зелені та срібні вогні. За притиснутою до рота долонею Тома, Гаррі сміється, його очі блищать за окулярами, і риси їхніх облич тонуть у відтінках смарагду.
Похитавши головою, Том нахиляється вперед і притуляється чолом до його чола.
— Вони ідіоти.
— І це прекрасно, — каже Гаррі, коли Том прибирає руку. Натомість їхні пальці сплітаються.
— Це ти прекрасний.
— Томе, — дорікає Гаррі, намагаючись кинути на нього докірливий погляд, але виходить надто ніжно. — Я боюся, мені може здатися, що ти ставишся м’якше до мене.
— Я й так м’який з тобою, — Том відкидає волосся з його обличчя, а потім підіймає за підборіддя. — Насправді я…
Чергові залпи сплесків і тріску. Чергова злива світла.
Том дивиться на Гаррі, страх потворить його обличчя. Його брови занепокоєно насуплені над очима, в яких вирує шторм. Він трохи відступає, щоб краще бачити Гаррі. Облизуючи губи, він полегшено проводить рукою по його щелепі, ще більше відхиляючи обличчя догори, ніби бажаючи повністю ввібрати в пам’ять його риси.
У грудях Гаррі з’являється щось дуже схоже на страх. Дуже схоже на надію. Воно б’ється під ребрами. Він відчуває, це наростало цілий день. І з тим, як цокає годинник, із тим, як наступає Новий рік, стає зрозуміло — його вже не уникнути, і розбитого серця, що йтиме слідом.
— Я хочу… — Том хмуриться, торкаючись великим пальцем щоки Гаррі, ковтаючи. — Я хочу любити тебе, Гаррі Поттере.
У самого ж Гаррі щось пече в глибині горла.
— Але?
— Я боюся, що не здатен любити. Я боюся, що цей біль у моїх грудях, це прискорене серцебиття — не що інше, як легковажність, — Том зізнається, різко вимовляючи це. — Це бажання, що я відчуваю до тебе… Я боюся, що воно зникне. Я цього не хочу. Не хочу втратити тебе після того, як тільки-но знайшов.
Гаррі важко ковтає.
— Я хочу любити тебе, Гаррі, — шепоче Том, швидко цілуючи його губи.
— Що… — Гаррі ковтає повітря. — Що для тебе любов?
— Емоція, — каже Том. — Слабкість.
— Любов — це вибір, Томе, — Гаррі простягає руку, кісточками пальців ніжно торкаються його щоки. — Колись я сказав тобі, що мав можливості, яких не було у тебе, і приймав рішення, котрих не приймав ти.
Вдалині починається зворотний відлік. Небо осяюють феєрверки.
— Одним із них була любов, — каже Гаррі. — Я вибрав любов, Томе.
— Я не розумію.
Губи стискаються в тонку лінію. Гаррі бере обличчя Тома у долоні, ніби бажаючи отримати від нього розуміння таких тонких емоцій.
— Наші трагедії такі схожі, Томе. Але ми різні. Ти знаєш чому?
— Ні, — зізнається Том.
— Тому що, коли ти був хлопчиком, ти вибрав страх. Ти вибрав страх, гнів і ненависть, тому що не знав іншого, — на обличчі Гаррі проступає щемливість, коли він згадує про хлопчика-сироту, яким був Том, про самотність, яку він відчував, про те, як виріс у цій самотності й ховав її під жорстокою бездушністю. — Коли я був малим, мені розповіли, що мати віддала своє життя, щоб врятувати моє. Мені сказали, завдяки любові. І я зрозумів — любов набагато сильніша, ніж я міг собі уявити. Настільки потужна, що може перемогти смерть.
Том зводить брови.
— Я знав про любов, — Гаррі посміхається. — І тому вибрав її. Я вирішив любити — моїх друзів, мою сім’ю та пам’ять про всіх тих, хто любив мене ще до того, як я міг їх пізнати. Я міг вибрати ненависть. Або страх. Або гнів. Але я цього не зробив, бо знав, на що здатна любов і якою прекрасною вона може бути . Тому я вирішив любити. Беззаперечно. Нерозкаяно. І знаєш, що сталося?
Том хитає головою, його голос хриплий і благоговійний, коли він нахиляється до дотику Гаррі.
— Ні.
— Це зробило мене сильним.
Зворотний відлік стає гучнішим. Шаленішим. Наближається Новий рік.
— Як ти думаєш, я міг би бути сильним? — шепоче Том з надією.
— Якщо захочеш.
Том притягує Гаррі ближче за талію.
— Я хочу.
— Тоді обирай, — шепоче Гаррі.
Том цілує його. Серце у грудях Гаррі заходиться. Він обіймає Тома за плечі й нахиляє голову, коли вони притискаються один до одного. Зовні лабіринту люди вітають Новий рік, новий день, з криками, радісними вигуками та випивкою
Коли вони розступаються, Гаррі невпевнено посміхається.
— З днем народження, Томе.
— З Новим роком, Гаррі.
На превеликий жаль численних послідовників Тома, вони не затримуються в маєтку Мелфоїв надовго. Том виправдовується, і йому доводиться практично відтягувати Гаррі геть, коли натовп намагається вмовити їх залишитися. Він дуже дратується й зривається на всіх, хто силкується їх зупинити, коли його звичний шарм не спрацьовує. Гаррі було б смішно, якби він не хотів так само сильно піти. Він не знає, скільки часу ще залишилося, але переконаний, що не хоче провести його в оточенні незнайомців.
Коли вони нарешті повертаються до Тома, їх обох охоплює щось схоже на меланхолію. Доулі кидається робити їм чаю, а Гаррі мусить перепросити й піти переодягнути мантію. Том, хоч і має вигляд, ніби цього не хоче, не протестує. Він лише киває, коли Гаррі йде.
А потім, коли закінчує, Гаррі знаходить його у вітальні. Він стоїть спиною до дверей і дивиться вниз на вогонь, що тліє у каміні. Він скинув мантію, що тепер лежить на спинці дивана. І залишається у своєму парадному одязі, з ретельно засуканими рукавами і засунутими руками в кишені.
Гаррі стоїть у дверях, одягнений так само, як і коли вперше опинився тут, светр і його мантія, акуратно накинуті на руку. Чарівна паличка у кишені, і куля з м’яким цоканням, цоканням, цоканням відраховує його останні години, хвилини, секунди. Кожна мить здається непевною. У своїй руці він тримає перстень Тома, Камінь тихо дзижчить у полоні його пальців.
Дошки підлоги скриплять, коли він рухається. Том обертається, здіймає брови, на обличчі — очікування. Він хмуриться, помічаючи Гаррі, вже готового піти, і Гаррі бачить, як його щелепа смикається, коли він скрипить зубами.
— Не знаю, коли ніч вважатиметься завершеною, — знизує плечима Гаррі. — Я подумав, що мушу бути готовим.
Том, здається, вагається.
— Ти був би тут нещасним. Без тих, кого любиш.
— Не нещасним, — хитає головою Гаррі, підступаючи ближче. — Але ми обидва знаємо, що мені тут не місце.
— Було б.
— Томе, — зітхає Гаррі.
Том наближається, простягаючи руки, щоб схопити його за плечі.
— Я знаю. Я не… Ми не можемо з цим щось вдіяти. Немає часу на егоїзм, але я… я егоїст, Гаррі.
Облизавши губи, Гаррі киває.
— Я знаю.
— Ти перша людина, яку я коли-небудь…
— Я знаю, — губи Гаррі вигинаються в сумній усмішці, і він протягує йому каблучку в тремтячих пальцях. — Але я не мушу бути єдиним.
Том хмуриться на це. Він бере каблучку, потім руку Гаррі, і надягає її назад на палець.
— Ти продовжуєш намагатися повернути її, коли я хочу, щоб ти залишив її собі, — бурмоче він.
Гаррі вагається.
— Томе. Ні.
— Так, — він непорочно цілує Гарріні кісточки пальців.
— Ти не знаєш що… Томе, це не найкраща ідея…
— Це єдина егоїстична річ, про яку я можу тебе попросити, — наполягає Том. — Поклади у сховище, якщо потрібно.
— А якщо мені доведеться її знищити?
Том хмуриться, плечі опускаються.
— Думаєш, доведеться?
— Я не… — Гаррі пильно дивиться на каблучку, прислухаючись до її ніжного шепоту, без крику, вереску чи скреготу. — Не знаю. Думаю, ні. Але якщо доведеться…
— Я знаю, — Том киває. — Я б не побажав його тобі. Але я не він.
— Не він, — киває Гаррі. — І не станеш.
Том робить паузу.
— Ти в це віриш?
Гаррі вдивляється в його обличчя, блукаючи очима по тонких рисах.
— Вірю.
Рука зісковзує з Гарріного плеча, опиняючись на його потилиці. Гаррі присувається ближче, відкидаючи голову назад. Їхні вуста зустрічаються, ідеально та просто. Між ними, як це завжди стається, спалахує солодке тепло.
Неначе сама доля створила їх такими, щоб вони підходили один одному. Тепло згортається внизу живота Гаррі. Він впивається пальцями в м’яку тканину Томової сорочки. Один поцілунок закінчується, тільки щоб почався інший. Губи розтуляються, і їхні язики млосно зустрічаються знову.
Вони розступаються повільно. Губи Гаррі почервонілі й вологі, і Том торкається його обличчя рукою, м’яко проводить великим пальцем по нижній губі.
— Ти ще стільком міг би мене навчити, — каже він.
Гаррі розплющує очі.
— Не надто. Але ти розумний. Ти все зрозумієш.
Щось блищить в очах Тома. Щось тверде й рішуче.
— Я б хотів, щоб у нас було більше часу, — видихає він і притуляється чолом до чола Гаррі. — Ти просто зникнеш. Як сон.
Хмурячись, Гаррі відступає, вагаючись мить, перш ніж висмикнути троянду, що все ще ховалася в передній кишені Тома, і відкинути її геть, а потім підняти светр і безладно натягнути його через Томову голову. Том прискає, смикаючись, коли його волосся стирчить від статики вовни.
— Що ти…?
— Щоб ти знав, — каже Гаррі та показує Тому, щоб він просунув руки у рукави, великий светр набагато щільніше сідає на ширше тіло Тома. — Що я був не просто сном.
Він розгладжує велику золоту букву H на Томових грудях. Том кліпає, відкриваючи й закриваючи рота, перш ніж розсміятися.
— Це досить зручно.
— Так, — сміється Гаррі. — І тепло.
— Я почуваюся нерозумно.
— Ти і маєш такий вигляд.
Том простягає руку, плутаючи пальці в безладі Гарріного волосся.
— Який нахаба .
— Тобі це подобається, — усміхається Гаррі, а потім вагається. Том різко вдихає, але все одно киває.
— Так, — шепоче він і цілує Гаррі в куточок губ, ніс, ліву щоку. — Так. Так. Так.
— Я… — у Гаррі стискає горло, очі печуть. — Я сумуватиму за тобою.
У його кишені сфера перестає цокати. Натомість голосно калатає серце.
— Я теж буду сумувати за тобою, — Том шепоче йому в лоб, цілує. — Ти моє все. Ти моє все.
Гаррі заплющує очі. Йому боляче. Тягне біля пупка. І він більше нічого не знає.
Десь інший Гаррі Поттер живе краще.