Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Що я можу сказати?
Коли істота дізнається про прощення,
вона справді починає його шукати.
— Далтон Дей
Коли вони снідають наступного ранку, прилітає сова. У величезного птаха в чорних і коричневих цятках пучки пір’я стирчать на голові, як ріжки. Вона сидить на засніженому дереві надворі, гукає й ухкає, звертаючи на себе увагу і відсвічуючи звідти великими жовтими очима.
Першим її помічає Гаррі. Він кладе виделку й підводиться на ноги, не звертаючи уваги на зацікавлений погляд Тома, виходить крізь скляні двері на кухні, що ведуть на подвір’я. Сьогодні похмуро, світ ніби в дивному блакитному серпанку, але повітря нерухоме, що не може не радувати. Гаррі знову в джинсах і в одній із тих гарних сорочок, що Том залишив для нього після другої ночі. У Тома в очах читалося розчарування, коли Гаррі вперше спустився вниз у своєму щойно вичищеному одязі та кросівках, але зрештою він тримав язика за зубами.
Сніг скрипить під черевиками, коли він пробирається до дерева, на якому сидить сова. Буквально через кілька секунд позаду чуються кроки — Том виходить слідом. Гаррі зупиняється біля тремтячої сосни, усміхається сові та простягає руку. Вона блимає на нього мить, перш ніж обережно злетіти з гілки на витягнуте передпліччя.
Усміхаючись, Гаррі ніжно почісує пальцем пір’я сови, від чого вона нахиляє голову. Том позаду видає тихий гортанний звук.
— Вона зараз відірве його, — каже він, явно занепокоєний темно-синім ґудзиком, у який вп’ялися кігті.
— Ми чарівники, — відповідає Гаррі, повертаючись до нього. — Я зможу виправити це за секунду. Ось, тобі лист.
— Так, дякую, — Том забирає його, розгортаючи великим пальцем.
— Від кого це?
— Мелфой, — бурмоче він швидко, поспіхом перебираючи складене запрошення.
Гаррі кривиться; ніс зморщується приблизно так само, як час від часу в Тома. Він гладить сову по спині, тонко стиснувши губи й демонструючи невдоволення. Коли Том помічає це, його брова здіймається вгору.
— Гаррі, — жартівливо тягне Том, дивлячись на нього й весело вируючи. — Ти знайомий із Мелфоями?
— На жаль, — визнає Гаррі з деякою часткою спротиву.
Очі Тома світяться від задоволення, коли він робить крок уперед, щоби пригостити сову.
— Розкажи.
— Я ходжу до школи з Мелфоєм, — зізнається Гаррі й тремтить від контрасту холоду зі спини та зігрівальних чар Тома спереду. — Він не найкраща людина. Його батько, звісно, набагато гірший. Але мати й наполовину не така погана.
— Знайомий з усією його родиною, — каже Том, проводячи довгим пальцем між очима сови, хоча погляд його не відривається від обличчя Гаррі. — Це звучить так, наче він твій колишній.
Обличчя Гаррі червоніє. Рум’янець догорає до кінчиків вух, і він втуплює очі в Тома. Рот відкривається, і з нього виривається придушений хрип. Том чекає, його губи викривляються в усмішці, коли Гаррі затинається, але в його очах, безсумнівно, є щось темне.
— Драко Мелфой не мій коханець, — вигукує він. — І ніколи їм не був.
Том мугикає.
— Ти певен? Тебе, здається, дуже бентежить ця ідея.
— Я дуже близький до того, — Гаррі тикає пальцем вільної руки в нього, — щоби знову жбурнути тобі сніжок прямо в обличчя.
— Сніжок? — Том хмуриться, відступаючи, коли Гаррі дає нагоду сові метнутися з його руки назад на дерево, де вона чекатиме відповіді. — Тим, чим ти жбурлявся в мене днями?
Гаррі пильно дивиться на нього.
— Ти жартуєш.
— Про що я жартую?
— Ти ніколи не грав у сніжки? — стривожено запитує Гаррі.
— Це звучить дуже по-юнацьки, — глузує Том, але йому не вдається приховати відблиск цікавості, і Гаррі одразу вловлює його в погляді.
— Добре. Тоді це все, — Гаррі хапає Тома за зап’ястя й тягне назад до бічних дверей. — Пішли.
— Що ти робиш? — запитує Том, але йде слідом.
— Ми йдемо всередину, щоби закінчити їсти. Ти розкажеш, що Мелфой хоче від тебе. А потім ми збираємось одягтися й вирушити на той твій задній двір, який абсурдно великий, і я проведу тобі другий урок, — тон Гаррі твердий, а пальці ціпко стискають Томове зап’ястя, хоча Том, здається, не збирається пручатися.
— Мій другий урок? — спантеличено запитує він.
— На шляху до спокути, — киває Гаррі. — Перший крок до того, щоби зрозуміти, де ти помиляєшся…
—… це цінувати те, що правильно, — повторює Гаррі з усмішкою, наполовину прихованою товстим шарфом, позиченим у Тома. — А для цього ти маєш навчитися отримувати задоволення.
Том навпроти нього занадто стриманий. Одягнений у довге темне пальто й рукавички та черевики з драконячої шкіри. Він виглядає майже незацікавленим, але блиск у його очах, так схожий на виклик, наштовхує Гаррі на зовсім інші висновки.
— То другий урок веселий? — питає він.
— Так, — посміхається Гаррі, криво й негідно, підводячись на носках. — Як ти розважаєшся, Томе?
Він здіймає брову. Гаррі підіймає руки, хитаючи головою.
— Ні, стоп. Краще не кажи.
— Ти впевнений?
— Цілком, — киває Гаррі і глибше заривається в мантію. — Суть у тому: що б ти не вважав за розваги, це не воно.
Том тихо цокає.
— Не дуже ввічливо, ображати мій інтелект, Гаррі.
— Я ображаю не твій інтелект, — іронізує Гаррі. — А тепер послухай і не перебивай.
Примруживши очі, Том різко видихає, зціплюючи губи. Гаррі, сприймає його мовчання як дозвіл, усміхається й береться до пояснення.
— Правила такі, — він присідає й набирає жменю снігу, формуючи з нього кулю долонями. — Жодних паличок. Ніякої магії. Тільки твоя швидкість і розум.
— Це все? — глузує Том.
— Веселись, — знову наполягає Гаррі, стоячи зі сніжкою в руках. — І нехай переможе найкращий.
Що ж Том погано підготовлений до першого сніжка і другого. Але непогано підготовлений до будь-якого наступного.
Дуже й дуже непогано. Він кидає сніжок у Гаррі, його пальто вже вкрите білим, цілиться точно, і влучає в бік. Гаррі спотикається, сміючись, і кидає прямісінько Тому в груди. Том бурчить.
Він збирає боєприпаси — сніг — для контрнаступу, але Гаррі підбігає ближче й висипає жменю йому на голову, перш ніж прослизнути повз в рідку смугу дерев, що оточують подвір’я, ховаючись там. Том ледь не гарчить позаду, жбурляючи сніжку Гаррі в спину, перш ніж тому вдається пірнути за товстий стовбур дерева. Потім лунає сміх, гучний і нестримний, коли черговий напад Тома лише розбивається о кору. Це заразливо, і Том не може не усміхнутися у відповідь.
Погоня триває довго. Всупереч низькому зростові, Гаррі рухається швидко. Їм обом вдається влучити лише кілька раз, але простір між ними наповнюють сміх і кепкування. Вони вже доволі далеко від будинку, коли Гаррі втомлюється настільки, що Том його ловить.
Гаррі скрикує, отримуючи сніжком по обличчю, що збиває його з ніг, і той падає прямісінько в замет під сосною. Коли він нарешті очищає окуляри, помічає Тома, що стоїть над ним, виглядаючи занадто тріумфально. Гаррі, не бажаючи йти тихо, рухається вперед, хапаючи Тома за тулуб, і тягне до себе в купу снігу.
Вони борсаються, коли приземляються, і Том сипле ще жменю снігу Гаррі в обличчя. Холод обпікає шкіру, і Гаррі відступає, задихаючись на межі сміху, і намагається обтруситись. Пліч-о-пліч у заметі Том і Гаррі безмовно плюхаються горілиць, щоби перевести подих.
— Ти маєш рацію, — усміхається Том, виглядаючи дуже задоволеним перемогою. — Побити тебе — це весело.
— Ти жахливий, — бурмоче Гаррі, марно намагаючись витерти окуляри мокрим шарфом.
Том сміється голосно, у повні груди.
— Чого це раптом?
— Список безмежний, — зізнається Гаррі, надіваючи окуляри. — Але зараз тому, що кинув сніжок в обличчя тому, хто погано бачить. Це нечесно.
— Ну що ж, — Том знімає з Гаррі окуляри й тихо шепче над ними заклинання, перш ніж віддати назад. — Я — майбутній Темний Лорд.
Гаррі кліпає.
— Це далеко не так смішно, як ти думаєш.
— Ні, — видихає Том, підводячись на лікті, у його погляді згасає радість, міняючись задумливістю. — Гадаю, ні.
Гаррі зітхає, намагаючись звестися на ноги, одяг мокрий і холодний від снігу. Здіймається легкий вітер, що починає шмагати гілки, оселитися серед дерев. Гаррі простягає руку Тому й легко усміхається.
— Ми тут не для того, щоби говорити про це, — констатує він. — Ми тут, щоби веселитися.
Том дивиться на нього.
— Так. Веселитися.
Його рука майже в руці Гаррі, але замість долоні, він раптом хапає його за зап’ястя й різко тягне, повертаючи Гаррі в сніг біля себе і сміючись над тим, як Гаррі здивовано зойкає.
— Негідник! — кричить Гаррі, коли Том розмазує ще одну жменю снігу по його щоці, притискаючи вагою свого тіла.
— Скажи, що я виграв, і я припиню, — сміється Том, прибираючи мокре і хвилясте від того волосся з очей.
— Ніколи! — скрипить зубами Гаррі.
— Скажи, що я виграв, Гаррі, — Том наполягає.
— Ти виграв, ти виграв! — він штовхає Тома в груди. — СТОП!
Усміхаючись, Том завмирає над ним, витягаючи свою чарівну паличку, щоби накласти на них обох зігрівальні чари. Гаррі здригається, окуляри пітніють, а волосся мокре і сплутане. Він дивиться на Тома крізь серпанок і затамовує подих, коли Томові пальці прибирають волосся з його обличчя. Навіть крізь запітніле скло Гаррі помічає, що той задумливо нахиляє голову набік.
Палець у рукавичці обводить шрам над його правим оком. Гаррі смикається, серце заходиться.
— Звідки це? — запитує Том.
Ковтаючи слину, можливо, надто голосно, Гаррі намагається відсунутись, але позаду морозний сніг, а спереду Томове тепло.
— Ти, — каже він.
Том щільно стискає губи.
— … я завдав тобі стільки болю.
— Ще ні, — хитає головою Гаррі. — Тобі не треба цього робити — у тебе є вибір, Томе. Ти ще можеш вибрати.
На його щоках грають жовна.
— Гадаю, що я… не хочу завдавати тобі болю.
— Це добре, — Гаррі каже щиро, відчуваючи жахливу надію. — Це добре, Томе.
Том мугикає, але більше нічого не каже.
— Як ти не вбив мене в той момент, коли побачив? Знаючи, ким я стану?
— Шок відіграв досить велику роль, — тихо визнає Гаррі, і між ними осідає димка їхніх подихів. — В той момент ти не був… Ти ще не монстр. Ти кілька разів суттєво помилився. Але надія все ще є.
— Надія, — каже Том, ніби куштуючи смак цього слова, а потім зітхає. — Я не розумію тебе.
Гаррі чекає. Бачить у задумливому виразі Тома, як обертаються гвинтики в його голові.
— Що б ти зробив? — запитує Гаррі.
— Я б убив, я вбивав і за набагато менші речі, — каже Том із такою люттю, що шкіра вкривається сиротами. — Я б убив тебе одразу, якби ми помінялися місцями.
Гаррі хитає головою, хмурячись.
— Ти вбив би мене зараз? Якби міг?
— Ні, — без жодних вагань заявляє Том, і щось всередині в Гаррі перевертається. — Ні, звісно, ні. Зараз я тебе знаю.
— І це все змінює?
— Так, — наполягає Том. — Я не вбиваю людей, яких знаю. Якщо вони не завдають мені шкоди або не загрожують цілям. Завжди є причина. Я не вбиваю людей безрозсудно.
Гаррі хмуриться.
— А як щодо Міртл?
— Міртл Уоррен стала нещасним випадком, — хмуриться Том і підіймається на ноги. — Вона не мала… нікого не повинно було бути у ванній зі мною.
Протягом довгої секунди Гаррі не здатен ні на що, окрім того, як просто дивитися. Тоді він підіймається і ступає вперед, хапаючи Тома за лацкани пальта.
— То плаксива Міртл нещасний випадок? — шиплячи й майже задихаючись, запитує Гаррі, його щоки горять.
— Плаксива…?
— В моєму часі вона привид, — пальці Гаррі до тріску стискають тканину. — Міртл була нещасним випадком?
— Так, — майже кричить Том, відхиляючись від непохитного погляду Гаррі. — Але я використав його собі на користь.
— Твій перший горокракс, я знаю, — губи Гаррі вигинаються в широкій посмішці. — Але ти не вбиваєш просто так? А як щодо твоїх посіпак? Твоїх смертежерів?
— Моїх…? Я так називаю їх у ваш час?
— Відповідай на запитання, Томе.
— Якщо вони раптом стануть загрозою, то так. До чого це все? — питає Том, бо, схоже, не розуміє, чому Гаррі це так хвилює — чи, можливо, це викликає в нього полегшення.
— Усе-таки ти інший, — шепоче Гаррі, а потім сміється, бо всередині його сповнює радість. — Ти все-таки інший.
— Гаррі, — Том бере його за зап’ястки і стискає пальці. — Про що ти?
Гаррі знову сміється.
— Раніше ти не вагався, ти маєш рацію, Томе. Убити мене — добре, убити будь-кого. Але я думаю, ти б вагався зараз.
— Ти цього не знаєш.
— Ні, — усміхається Гаррі. — Ні, але я знаю тебе, Томе Редл. Іноді краще, ніж себе. І я знаю, що ти інший — ти не він, ще ні, і тобі ніколи не доведеться ним стати.
Том зітхає і виглядає так, ніби стримує бажання закотити очі, але в них Гаррі бачить шалену цікавість.
— Твоя логіка дуже хибна, Гаррі Поттере. Давай врятуємо тебе від холоду, поки ти не почав нести ще більше дурниць.
На цьому Гаррі закінчує. Він дозволяє Тому тягнути його за руку до будинку через ліс, усміхаючись всю дорогу.
Бо ж уперше Том нічого не заперечує на його твердження.
— Ось, — Том накидає коцик на плечі Гаррі, поки вони гріються біля каміна у вітальні, сонце ховається за важкими хмарами, що обертають світ у сірість, швидко перетворюючи ранок на день.
Гаррі кілька разів кліпає, а потім усміхається йому, коли Том невпевнено, можливо, навіть із жалем, сідає на килим біля нього.
— Доулі заварює чай?
— Так.
— Дякую, — щиро каже Гаррі.
Том ворушиться, зітхаючи.
— Я дуже хотів би, щоби ти перестав на мене так дивитися.
— Як?
— Ніби я щось, що треба рятувати.
Гаррі гмикає, сильніше загортаючись у коцик. Йому все ще холодно після їхньої біганини надворі, попри жар вогню, що огортає, зігріваючи обличчя та пальці.
— Можливо, так і є.
Ніс Тома морщиться.
— Ні. Мені це не потрібно і я цього не хочу.
— Хіба після всього, що дізнався, ти однаково хочеш створити горокракси? — різко запитує Гаррі. — Знаючи, на що це тебе перетворить? У тебе вже є безсмертя, Томе. Навіщо вбивати більше? Або ти віддаєш перевагу божевіллю, яке неодмінно наступить, коли ти розірвеш свою душу ще? Розпаду, що тебе чекає?
Як завжди, наступає важка тиша. Том не дивиться на нього. Його погляд притягує вогонь, який рухається, спалахує й облизує дрова, що його живлять. Гаррі споглядає, як світло грає на його обличчі.
У Тома стискаються щелепи. Гаррі бачить, як м’язи під його шкірою працюють і смикаються. Пальці сверблять. Він хоче простягнути руку, торкнутися Тома, втішити його. І ця ідея лякає Гаррі до глибини душі.
Надворі виє вітер. Насувається буря. Денне світло, або ж те, що від нього залишилося, швидко перетворюється на сутінки. Холодне з одного, та тепле з іншого осідає на шкірі Тома; на Гаррі.
— Як я виглядатиму? — запитує Том, його руки зайняті на колінах тим, що граються срібною кулею, яка привела Гаррі сюди. Він ховає погляд. — Як я виглядаю у вашому майбутньому? Що я? Який я?
Гаррі хоче сміятися, натомість хитає головою.
— Я не можу тобі сказати, — відказує він, і Том розчаровано та збентежено насуплює брови. — Але я можу тобі показати.
Том підіймає на нього очі.
— Як?
Усміхаючись, Гаррі повертається до нього обличчям.
— Ти один із найкращих у світі виманологів. Як думаєш?
Губи Тома розкриваються, і на обличчі зчитується очевидний шок, він повністю обертається до Гаррі.
— Ти розумієш, що пропонуєш, чи не так?
— Так, — киває Гаррі, і вогонь тріщить. — Але ти маєш пообіцяти — ти шукатимеш тільки це. Більш нічого.
— І ти повіриш мені на слово? — сумнівно запитує Том. Гаррі усміхається.
— Так.
Том здригається. Він облизує губи, але мовчить. Не має слів. Гаррі вдивляється в його обличчя, аж доки його усмішка не стає м’якою й сумною.
— Жахливо, чи не так? — питає він.
Том вагається, а потім хитає головою.
— Як нормальні люди це витримують?
— Що? — Гаррі сміється дзвінко в тиші кімнаті. — Довіру? Чи відповідальність?
— І те й інше, — хрипить Том. Гаррі до цього ніколи не бачив його таким приголомшеним. Знизуючи плечима, він криво всміхається.
— Іноді потрібно просто стрибнути вперед із головою, інакше нічого не вийде.
Закочуючи очі, Том присовується ближче.
— Ґрифіндор, — бурмоче він.
— Так, — сяє Гаррі.
Біля них на журнальному столику з’являється чайна тарілка. Це трохи лякає Гаррі, але не більше, ніж Томові руки на його обличчі. Він сіпається, кліпаючи на Тома крізь окуляри, і підбадьорливо стискає губи.
Великий палець Тома ковзає по його щоці. Гаррі тремтить, стискаючи пальці в кулаки. Він намагається зібрати якомога більше спогадів, зосередитися на них, щоби Тому не довелося багато копатися. Том нахиляється до нього з похмурим виразом обличчя, але його очі горять.
— Я обіцяю, — видихає він. — Тільки те, ким я став. Нічого більше.
Гаррі повільно киває.
— Добре.
Том і далі шукає в обличчі Гаррі якийсь обман, проте його нема. Гаррі хапає Тома за зап’ястки.
— Давай, Томе, — він дражниться. — Ти хотів прочитати мої думки з першої миті, коли побачив мене.
Не кажучи більше ні слова, Том тисне. Це так легко, коли їхні думки сплітаються й Гаррі задихається від пориву цього, від Тома, і все його тіло тремтить. Його присутність, сила опиняється в його голові. І, здається — весь світ перевертається.
Це добре. Ніби Том завжди був там, всередині його розуму. Можливо, вони просто схожі. Можливо, тіло Гаррі просто пам’ятає частину Тома, яка була замкнена всередині нього більшу частину життя.
Том бере лише те, що йому потрібно. Обережно торкається спогадів Гаррі, і бачить, яким жорстоким холодним монстром він стає. Він знаходить там жах. Страх і біль. Червоні очі й хижу, нелюдську посмішку. Його шкіра зміїна, зміїні і слова. Він знаходить лють. Знаходить божевілля.
А далі він бачить себе мертвим. Біля ніг Гаррі.
Том відсахується майже одразу, але та мить здається цілою вічністю. Він тремтить, прикриваючи рота рукою, ніби йому зле, й осідає навпроти Гаррі, намагаючись вирівняти дихання. Гаррі доводиться кілька разів ковтнути слину, щоби позбутися металевого присмаку в роті й відлуння трагедії, що вирує в ньому.
Нелегко жити зі смертю в серці.
— Розпад, — нарешті бурмоче Том. — Це… Це знищить мене.
— Так, — киває Гаррі.
Погляд Тома зупиняється на срібній кулі, що лежить на килимі біля вогню. Він бере її обережно, майже побожно, і читає гравіювання у світлі полум’я.
Гаррі чекає.
— Перенесе туди, де тебе найбільше потребують, — каже Том.
Гаррі хмуриться.
— Коли я запитав, чому ти тут, ти спитав у мене, що я робив на Алеї Діагон на Різдво, — голос Тома грубий, він простягає кулю Гаррі, їхні пальці зіткаються. — Я йшов до будинку Гепзіби Сміт. Того дня я планував створити свій четвертий горокракс.
Губи Гаррі рухаються, куля рівномірно цокає в його долоні.
Усмішка Тома натягнута, але щира.
— Я вірю, що ти врятував мене від досить великої помилки, Гаррі.
Том протягує руку, і довгі пальці знову торкаються його щоки, а потім натискають, плутаються у волоссі, коли інша рука підіймає його обличчя за підборіддя. Стоячи на колінах, Том нахиляється й цілує Гаррі в кутику рота.
— Дякую, — видихає Том.
Гаррі не може нічого зробити, окрім як дивитися, стискаючи в пальцях кулю і коцик.
— Вибач мені, — каже Том.
Через секунду Том кривиться. Пальці його плутаються у волоссі Гаррі, ніжно погладжуючи потилицю, поки Гаррі намагається — відчайдушно — зрозуміти, що сталося. І що відбувається зараз. Дотики тривалі, дражливі, солодкі й не схожі ні на що, чого Гаррі міг очікувати від Тома.
А потім вони зникають, зникає й Том, лишаючи Гаррі, із серцем, що калатає у грудях, і губами, що палають.