Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Існувати — це жахливо, і відчувати страх — нормально. Боятися. Я не думаю, що тобі ніхто ніколи цього не казав.
— P.D. | “you are not fragile, still handle with care”
День після Різдва починається так само, як і Різдво: у чужому ліжку, у чужому домі, але з додатковим бонусом у вигляді повної дезорієнтації. Гаррі ненавидить усе майже одразу. Враховуючи, що він щойно прокинувся, це є справжнім подвигом, якого він ніколи не мріяв здійснити.
Надворі надто світло. Вікна кімнати виходять на схід, а занавіски не вкривають від світанку. Йому доводиться ліниво прикривати власні очі рукою, щоби знайти хоч якийсь спокій у перші години ранку. Однак цей спокій триває недовго.
— Господар хоче, щоби гість приєднався до нього за сніданком, — оголошує Доулі після того, як заходить без стуку.
Гаррі пхикає, пересуваючись під надто м’якою ковдрою.
— Господар може ще п’ять хвилин почекати, — настає пауза. Ельф-домовик Тома метушиться, явно нервуючи, і Гаррі натужно сміється. — Скажи йому, що я спущуся, коли висплюсь і коли сам захочу, ну або нехай він прийде за мною, — відказує Гаррі Доулі, на превеликий жаль останнього. — І якщо він спробує зробити щось неприємне, не соромся втекти і знову заскочити сюди.
— Неприємне, господарський гостю?
— Невиправдано жорстоке.
— Доулі живе, щоби служити своєму господареві.
Знову звучить тихий тріск. Гаррі зітхає.
— Так, звичайно.
Тиша починає заколисувати в сонний туман. Він не зовсім спить, але близький до того.
Частина його цілком усвідомлює стан речей. Він спить у ліжку в домі Тома Редла. Ліжку, на яке він не пам’ятає, щоби лягав сам. Але він усе ще одягнений, його чарівна паличка все ще в кишені, і він надто втомився, щоби покинути це ліжко, яке зараз, безперечно, здається набагато зручнішим, ніж будь-яке інше.
На межі свідомості спалахує те, як Том намагався його вбити. Знову. Або, може, уперше. Він ніколи так не радів, що мав рацію щодо їхньої випадкової обітниці, безвольно даній у Дірявому казані. Це захистило його саме так, як він передбачав — сподівався — і, безсумнівно, змусило Тома біснуватися.
Тоді Гаррі вважає це перемогою, тому що тепер він має наймогутнішого темного чарівника свого часу, зв’язаного магією так, що той мусить допомогти Гаррі повернутися додому, або ризикуватиме наслідками.
Різкий стук у двері спальні будить його. Том, не чекаючи відповіді, заходить, підбори туфель випробовують дерев’яну підлогу, коли той підходить до ліжка.
— Вставай, — шипить він, знімаючи пухову ковдру, і Гаррі здригається від холоду, що просочується крізь джинси та джемпер.
— О боги, — каже Гаррі, шукаючи окуляри, — ти жайворонок.
— Якби я міг тебе вбити, з яким би задоволенням я це робив…
— Так-так.
Том штовхає Гаррі в руку окуляри. Обережно надягнувши їх, Гаррі кліпає на Тома і криво, сонно посміхається. Вираз чистої зневаги, який він отримує у відповідь, викликає задоволення.
— Дякую.
— Ти приєднаєшся до мене за сніданком, — наполягає Том.
— Я?
— Так.
— А-а, добре, — Гаррі показує на двері, — показуй шлях.
Порожній вираз обличчя Тома коливається.
— Ти нестерпний.
— Обіцяю тобі, — сяє Гаррі, — це не зміниться в майбутньому.
З винятковим контролем, Том переводить подих і відвертається. Гаррі спостерігає, дивлячись на напружені Томові плечі, і ледь не розчиняється в припадку дитячого сміху. Це найбільше захоплює.
Замість того, щоби піддатися своїм інстинктам, Гаррі встає з ліжка та йде за Томом. Він слідує за ним усю дорогу вниз, поки вони не опиняються в кімнаті, одна стіна якої являє собою майже суцільне вікно.
Там стоїть білий стіл, накритий вражаючим вишуканим сніданком, посуд із порцеляни такий чудовий, що Гаррі ледь не стає зле. Пахне смачно; Гаррі сідає на місце, яке вказує Том, і хапає шматок тосту, жадібно намащуючи його маслом, він дивиться назовні на блакитне небо та світ, вкритий білим покривалом. Том наливає йому чашку чаю.
— Гарно, — каже Гаррі, відпиваючи.
— Світська бесіда?
— Ну, ти намагався вбити мене минулого разу, коли ми говорили про щось складніше за погоду, — Гаррі ставить чашку з чаєм.
Том майже не виглядає докореним.
— Як ти почуваєшся?
Відкушуючи тост, Гаррі сухо дивиться на Тома.
— Більш-менш у порядку. Магія справді чудова штука, чи не так?
Том мугикає, не відповідаючи, а потім нахиляється вперед, поки Гаррі робить ще один ковток чаю.
— Скажи мені, Гаррі. Яке моє повне ім’я?
— Том Ярволод Редл, — миттєво відповідає Гаррі, кліпаючи й облизуючи губи. — Якщо ти не маєш на увазі Лорда Волдеморта.
В очах Тома горить блиск.
— А яке твоє повне ім’я?
— Гаррі Джеймс Поттер, — каже Гаррі, а потім миттєво закриває рота, боляче клацаючи зубами.
— Поттер , — випльовує Том, відкидаючись на спинку крісла, і гнів, який він намагався приховати, розквітає на його тонких рисах обличчя.
— Ти підлив мені сироватку!
— Власного виробництва, — киває Том, — як ти, проста дитина, переможеш мене?
На мить щелепа Гаррі стискається, але з його обмеженими навичками у блокології він не може не відповісти.
— Коли? — скрипить зубами.
У Тома роздуваються ніздрі.
— Востаннє.
— Якщо бути чесним, — вимовляє Гаррі з легким сарказмом, — востаннє ти сам винен.
— Тобто? — вимагає продовжувати Том, стукаючи кулаком по столу й руйнуючи чудову атмосферу.
— Твоє заклинання відскочило, Томе. Твоє власне прокляття вбило тебе, — Гаррі видихає. — Ти сам провокуєш свою загибель. Майже кожного разу.
Том замовкає. Він знову тремтить, але цього разу хоча б не провокує безлад і за ними не треба прибирати.
— Скільки разів? — знуджено запитує Том.
Гаррі мовчить секунду.
— Принаймні тричі.
— І ти знищиш усі мої?..
— Так, — Гаррі киває головою на каблучку на руці Тома, — включно з цим. Щоправда, з невеликою допомогою.
Смерті страшно дивитися в очі. Гаррі знає це, як ніхто інший.
Зрештою, він охоче пішов на власну.
Тому, коли Том відштовхується від столу, перед тим піти, Гаррі не може звинувачувати його. Однак це не заважає йому відкривати рота.
— Питання скінчилися?
Прокляття, що слідує після його слів, промахується та розбиває чашку з чаєм.
Він знає, що Тому потрібен час, щоб охолонути, а сироватці правди, підлитій у чай, припинити діяти. Гаррі закінчує снідати, переконавшись, що зіпсованим був тільки чай.
Коли він остаточно наїдається, збирає посуд і знаходить кухню, яка виявляється суто практичною, і добре контрастує з рештою будинку. Очевидно, Том не буває в стерильній, майже безбарвній кімнаті, незважаючи на її великий простір. Біла плитка холодить ноги, і Гаррі морщить ніс, думаючи, що підлога, ймовірно, з азбесту. Стіни однаково білі, і шафи пофарбовані в такий же відтінок. Єдині кольорові речі — це великий робочий стіл у центрі кімнати та масивна латунна раковина. Обидва предмети виколюють очі, навіть у присутності чорних ручок та старої чорної плити, приставленою до дальньої стіни.
Ще тут є вікно над раковиною та двері, які ведуть у двір, з великими скляними вставками, через які світло наповнює кімнату. Гаррі вдячний за це. Пробираючись до раковини, він несе стільки посуду, скільки зміг ухопити. Він відкручує кран, і перед тим, як бризкає вода, труба гарчить, мов розлючений звір. Гаррі мало не сміється, гадаючи, чи цією річчю взагалі колись користувалися. Доулі, очевидно, просто магічно очищає все; він не може уявити, щоби Том поворухнув пальцем, коли все робить власний домовий ельф.
Гаррі чекає, доки вода наповнить миску, і м’яко нагріває її, перш ніж обережно поставити туди брудний посуд. А потім відступає, щоб обнишпорити шафи, поки посуд відмокає. Позаду лунає тихий тріск. Гаррі здригається й обертається.
— Що задумав гість господаря? — запитує Доулі своїм скрипучим голосом, примруживши очі.
— Шукаю чим помити посуд, — неуважно зізнається Гаррі, уже повернувшись до відкритої шафи. — Випадково не маєш мийного засобу?
— Доулі завжди сам прибирає.
— Справді? — зітхає Гаррі, переступаючи з ноги на ногу. — Я думав, ні.
— Доулі миє посуд.
— Так, так, я знаю, — Гаррі знову обертається. — Я здурію, якщо не матиму заняття, та й миття посуду набагато краща альтернатива, ніж турбувати твого господаря, чи не так?
Доулі хмуриться, але повільно киває.
— Що потрібно гостю господаря?
— Харчова сода, якщо є. Оцет і сіль, якщо ні, — Гаррі вже повертається до раковини, знімаючи джемпер через голову, він лишається в джинсах і бавовняній сорочці. — І ганчірка.
— Доулі принесе це для гостя господаря, — вклоняється Доулі.
— Дякую.
Його вдячність залишається непоміченою або, можливо, проігнорованою. Але за мить Доулі повертається, опиняючись на місці біля раковини, з великим пакетом харчової соди в руках і ганчірками.
Гаррі сяє, забирає їх у ельфа-домовика й починає мити посуд. Зі свого боку Доулі спостерігає, як Гаррі робить пасту з води та харчової соди, очищаючи порцеляну повільними круговими рухами. Прикусивши внутрішню частинку щоки, Гаррі стримує сміх від звуків, які продовжує видавати Доулі — щось середнє між огидою, благоговінням і цікавістю.
Коли Гаррі домиває тарілку, то пропонує її домовому ельфу, легко усміхаючись.
— Хочеш витирати їх і складати, Доулі? Мені знадобиться допомога.
Доулі миттєво хапає тарілку, секунду вагаючись, перш ніж підняти суху ганчірку. Він спостерігає, як Гаррі починає чистити іншу тарілку, й імітує його рухи, поки витирає свою. Роблячи це, він бурмоче собі під ніс про дивного гостя господаря, нагадуючи Гаррі Крічера. Першого разу, коли Гаррі спробував помити власний посуд у такий спосіб на площі Ґрімо, ельф родини Блеків ледь не плювався вогнем. Гаррі вирішив, що це безмежно мило.
Його увага повертається до посуду. Щось всередині щемить за Крічера, площу Ґрімо та друзів. Він мав провести Різдво з ними, з Візлі в Барлозі, та зі своїм хрещеником у Андромеди ввечері. Двадцять чотири години, і Гаррі вже сумує за домом. Можливо, це просто страх не повернутися назад згущує барви.
Вони вже перемили половину посуду, коли Том знаходить їх і перериває меланхолію Гаррі тихим кашлем. Доулі одразу кланяється. Гаррі повертається, тримаючи в руках мокру ганчірку і чашку, і дивиться на Тома, завмерлого в прорізі дверей, у випрасуваних штанах, білій сорочці та блискучих чорних туфлях. Його руки в кишенях, а пальці, безсумнівно, стиснуті навколо чарівної палички — палички-близнючки Гаррі, — м’язи його обличчя напружені.
— Що ви робите? — питає він.
— Розв’язуємо проблеми світового рівня, — відповідає Гаррі, щоби довести, що верітасерум більше не діє. — Хочеш приєднатися до нас?
Рот Тома кривиться з презирством.
— Авжеж ні.
— Як хочеш.
— Доулі, — кидає Том, коли Гаррі повертається до нього спиною, — залиш нас.
— Так, господарю.
Він ставить тарілку на стіл і зникає, не вимовивши більше ані слова. Гаррі продовжує мити чашку.
Між ними панує тиша, жодних слів, єдиний шум — це м’який плескіт води та тихий, постійний рух ганчірки по порцеляні. Том зітхає, і його черевики стукають об плитку, коли він наближається.
— Що ти робиш?
— Мию посуд. А як це виглядає?
Том грозовою хмарою нависає праворуч від Гаррі. Пильно дивиться на руки, коли його власні все ще в кишенях. Здається, він не до кінця впевнений.
— Ти… могутній чарівник, — випльовує Том, ніби йому боляче це визнавати, хоча він уже робив це напередодні. — Навіщо робити це вручну навіть без домового ельфа?
— Це розслабляє. Ніби медитуєш, — Гаррі знизує плечима. — Тобі варто спробувати. Може допомогти з таким темпераментом.
Томова рука нарешті залишає кишеню, ловлячи зап’ястя Гаррі з такою міццю, що здається — кістки тріщать.
— Я піду і вб’ю всіх Поттерів.
— Ти справді прийшов сюди поговорити про це? — Гаррі корчить гримасу.
— Так.
Гмикнувши, він вдивляється в Томове обличчя.
— Добре. Тоді хай щастить.
Пальці навколо його зап’ястя міцніше стискаються. Ганчірка падає у воду.
— Чому ти мене не боїшся?
— Я майже половину свого життя боявся тебе, Томе. Але потім я зрозумів, що боятися нічого, — каже Гаррі тихо, але дуже серйозно. — Гадаю, ми дуже схожі, ти і я. Мені просто дали право вибирати. І я приймав рішення, яких ти не приймав ти.
Том не відпускає. Його сильна рука, довгі пальці стискають шкіру Гаррі. Йому цікаво, чи не залишаться синці.
— Крім того, — посміхається Гаррі, уже несерйозно, — навіть якщо ти підеш вбивати кожного Поттера, якого зустрінеш, це не змінить мого майбутнього. Та й тебе це не врятує.
— Чого це ти так вирішив? — шепоче Том, височіючи над Гаррі й повністю ігноруючи його особистий простір.
— Якби ти це зробив, я б знав. Або, можливо, мене б не було взагалі. Якось так, — Гаррі хмуриться, — як я вже сказав, я не дуже тямлю в подорожах у часі.
— Так, — вагаючись бурмоче Том, опустивши замислений погляд, — і ти маєш повернутися до свого часу. До свого майбутнього.
— Так. І ти поклявся мені допомогти.
— Так, — видихає Том, знову пильно дивлячись на Гаррі, — так, гадаю, поклявся.
Настає мить затишшя. Поки Том раптово не відриває Гаррі від раковини.
— Тоді пішли.
— Почекай. Що? Куди?
— Ми збираємося розібратися з цим і відправити тебе додому, щоб я нарешті зміг усе виправити.
— Виправити? Що? Хочеш знову мати можливість привести чарівний світ у занепад?
Том глузує, ніби ця ідея ніколи не приходила йому в голову, ніби він ніколи не прагнув величі.
— Ні. Зараз мене не хвилює стан чарівного світу. Я говорю про своє безсмертя .
— О, — закочує очі Гаррі, — звичайно.
Вечоріє, коли Гаррі знову відчуває голод. До болю знайоме оточення, яке Том створює для них у своїй вітальні, повній книг, нагадує Гаррі часи в бібліотеці Гоґвортсу, дослідження Ніколаса Фламеля, Таємної кімнати, усіх подвигів його дитинства. У Гаррі складається чітке враження, що Том, уткнувшись носом у книгу, старшу за обох їхніх дідів, перебуває у своїй стихії. Він думає, що якби Том був менш амбітним, Сортувальний капелюх розподілив би його до Рейвенклову.
Час від часу Том відривається від книги, щоби записати щось у старий щоденник у шкіряній палітурці, який дуже схожий на щоденник, проколотий Гаррі іклом Василіска на другому курсі. У Тома зморщується ніс, коли він це робить; найвиразніша частина його обличчя, вирішує Гаррі. Емоції на його обличчі можуть варіюватися від збентеження до задоволення, і Гаррі це дуже подобається: ніс Тома. З ним Волдеморт був би набагато цікавішим.
Минуло добрих двадцять хвилин, відколи Гаррі перестав читати. Після цілого дня й майже нескінченної тиші в нього почала боліти голова. Натомість він спостерігає, як Том працює, сидячи навпроти, журнальний столик між ними завалений книгами, маленька срібна куля, подарована йому близнюками Візлі, височіє у центрі безладу. Вогонь потріскує в каміні.
Том, здається, дослідив кулю до дірок. Він так ретельно оглянув її — ледь не розірвав на частини, щоби побачити, що всередині, — Гаррі майже відчув потребу захистити честь бідної дрібнички. Хоча він не витрачав надто багато часу на напис, окрім слова в значенні «потребують», а не, наприклад, «чекають», його семантики. Більшу частину свого дослідження він присвятив семи спадаючим місяцям уздовж прохолодної металевої поверхні.
— Сім, — пробурмотів він, — чому сім?
— Томе, — дорікнув Гаррі, — ти сам казав: сім — це наймогутніше магічне число.
Том витріщається на нього, між бровами з’являється зморшка, яка Гаррі точно не здається милою.
— Звідки?..
— Це неважливо, — хитає головою Гаррі. — Але щоби ти знав. Після того, як ти розділив душу сім разів, то зовсім схибнувся.
Гаррі не згадує, що саме в ньому була його сьома частка. Те, що він у якийсь момент був посудиною для частини душі Волдеморта, не важливе для їхнього дослідження. І колись це може врятувати життя іншого Гаррі Поттера.
Після цієї розмови вони повертаються до роботи. Деякий час Том кидає на нього кілька підозрілих поглядів звуженими очима, аж поки дослідження не поглинає його так, як завжди було з Герміоною. Але тепер Гаррі голодний, втомлений і в нього болять очі, а голова розміром із гіпогрифа.
Знявши окуляри, він пхикає і протирає втомленою рукою обличчя.
— Я зголоднів.
— Тоді йди щось з’їж.
Гаррі дивиться на Тома затуманеними очима.
— Хочеш сказати, ти анітрохи не голодний?
— Я кажу тобі , — бурмоче той сухим тоном, який уже звик використовувати для зауваження безглуздості Гаррі, — що я маю набагато важливіші справи, ніж їсти. Головне — позбутися тебе.
Гаррі кліпає, витріщаючись на нього. Брови Тома піднімаються.
— Чи ти бажаєш застрягнути тут?
— Так, — повільно каже Гаррі, уже надягаючи окуляри на обличчя й підводячись на ноги. — Давай. Підіймайся.
— Перепрошую? — постава Тома стає жорсткою.
— Ти мене почув. Підіймайся. Чи я мушу підійти й витягти тебе з крісла?
— Ти нічого такого не робитимеш.
Відкинувшись назад, Том відкладає книжки вбік. Його підборіддя підіймається вгору, зухвало, й у світлі вогню в очах відбивається холодний блиск. Гаррі здригається, але стоїть на своєму.
Акуратно склавши руки на колінах, Том схрещує ноги.
— Я гарантую, якщо ти спробуєш, ми дізнаємось, чи поширюється ця обітниця на Круціатус.
Гаррі не в настрої піддаватися тортурам і піднімає руки.
— Добре. Але щоби ти знав, мозок функціонує краще, коли його щось живить. Якщо я знадоблюся, буду на кухні.
— Ти міг би просто попросити Доулі принести тобі щось, — кличе Том, наскільки це можливо невинно, але Гаррі вже йде геть.
— І ризикувати, щоб ти знову мені щось підмішав? Навряд чи.
На кухні Гаррі важко зітхає і притуляється до стіни. Він знову знімає окуляри, шиплячи від тупого головного болю. Йому стало набагато гірше, і біль тільки посилюється. Заплющуючи очі, він щипає перенісся і згинається, спираючись ліктями на міцну дерев’яну стільницю.
Він не знає, скільки проходить часу. Він майже засинає на ногах, коли з’являється Том.
Як завжди, Гаррі гостро відчуває його присутність. З точністю до секунди, коли той заходить. Він на мить думає, чи Том відчуває Гаррі так само. Гаррі сподівається, що так і є, хоча б для того, щоби не тільки він страждав від гіперчутливості. Волдеморт завжди змушував Гаррі нервувати.
Однак він не очікує пляшки, яку Том вкладає йому в руку. Насправді він підстрибує, на радість і розвагу Тома, а потім, не надягаючи окулярів, мружиться на маленький флакон.
— Що це? — він питає.
— Для твоєї голови.
Гаррі сміється і відповідає.
— Ні, дякую.
Наїжачившись, Том схрещує руки.
— О, будь ласка. Якби я збирався підмішати тобі щось, як ти висловився, або отруїти, я б не був таким відвертим.
— О, це дуже втішно.
— Не пий, якщо не хочеш. Для мене насправді не має значення, — Том хмуриться, уже знову прямуючи до вітальні, а Гаррі справді почувається винним.
— Томе, — кличе він і морщиться, відчуваючи себе дурним і засоромленим одночасно, — дякую.
Том хитається, різко обертаючись.
— Перепрошую?
— Дякую, — повторює Гаррі, важко зітхаючи. — Я знаю, що це нелегко. Це нелегко для нас обох. Той факт, що ти ще раз не намагався мене вбити, є досить серйозним кроком.
— О, тож я часто намагався вбити тебе?
Гаррі знову здригається, кладучи руку на потилицю.
— Гм. Не те слово. Відтоді, як я народився.
Том видає тихий, невдоволений звук — Гаррі не знає, що саме його бентежить — те, що він намагався вбити новонароджену дитину чи натяк на його постійні поразки.
— До чого ти ведеш?
— Я маю на увазі, — глибоко вдихає Гаррі, — це страшно. Знати, що ти помреш. Зіткнутися зі своїм вбивцею. Це страшно, і я це розумію.
— Ти говориш із досвіду, — бурмоче Том, і це не питання. Він дивиться на Гаррі так само, як на алеї Діаґон, наче той головоломка, яку потрібно розгадати.
— Ну, — Гаррі захлинається від сміху, безладно махаючи рукою, — так.
Знову настає тиша. Тиша, яка в Гаррі швидко починає асоціюватися з Томовим збентеженням. З його переоцінкою якогось нового факту, який дав йому Гаррі. Вона триває недовго.
— Не пий натщесерце, — каже він, відвертаючись. — Навпроти твоєї кімнати є ванна. Я попросив Доулі придбати якийсь одяг хоча б для того, щоби ти нарешті зняв цей безглуздий джемпер.
Гаррі кліпає очима, дивлячись на светр, який Моллі зв’язала йому на Різдво — по-ґрифіндорськи червоно-золотий. Він усміхається і знову збирається подякувати, але Том уже пішов.