Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Я перепишу ціле життя, і цього разу в ньому буде так багато любові, і ти не захочеш знати, що буде далі.
Варсан Шайр «Навспак»
Це, звичайно, не подарунок, а прокляття. У комплекті з написом на блискучій упаковці, в яскравому поєднанні червоного та зеленого, зі сплеском сріблястої мішури в домішок. Хоча з подарунками від близнюків Візлі поводитись прийнято обережно, у світі не вистачить достатніх заходів обережності, здатних врятувати Гаррі Поттера від халеп. Однак цього разу навіть Фред і Джордж не могли передбачити, що Гаррі, розгорнувши свій подарунок у різдвяний ранок, зникне.
Певно, зникнути — не те слово. Це був скоріше гучний сплеск, схожий на роз’явлення або постріл, що супроводжувався снопом іскор. І тепер, як наслідок, Гаррі не в чудовому теплі біля каміну в будинку Візлі, а по щиколотку глибоко в снігу посеред алеї Діаґон, тримає в руках маленьку сріблясту кулю розміром зі сніч у долонях і супиться, коли та перестає гудіти.
— Що?..
— Агов!
Гаррі обертається, швидко кліпаючи очима, і помічає повну жінку.
— Перепрошую…
— Чи не знайдеться у пана кната для старої жінки? — вона простягає долоню вперед, довгі пальці зморшкуваті й покриті плямами. — Різдво врешті-решт.
— О. Звісно. Я… — Гаррі вже тягнеться до кишень, а жінка чекає, жадібно розчепіривши пальці.
— Йди звідси, карга.
Гаррі завмирає, а стара насмішливо шкіриться, визираючи через плече, до чоловіка позаду нього. Гаррі знає цей голос, надто багато разів чув, як той шепотів у його голові, щоби не знати. Жінка випльовує кілька прокльонів, бурмочучи їх собі під ніс, перед тим як піти. Поттер має спокусу покликати її назад, та що там — благати повернутися, але не може навіть поворухнутись.
У нього за спиною чутно човгання, хрускіт снігу під черевиками. Гаррі розуміє, що тремтить, лише коли срібляста куля вислизає з пальців і опиняється в снігу біля ніг. Чоловік за його спиною невдоволено видихає й обходить Гаррі, щоби присіти й підняти її. Він хмуриться, вертячи кулю в пальцях, і зупиняється на гравіюванні.
— Перенесе туди, де тебе найбільше потребують, — читає він, а Гаррі надто зайнятий тим, що розглядає людину, яку він убив понад півроку тому. — Мотлох. З крамниці Зонко?
— Гм, — у Гаррі стискаються груди; сніг, продовжуючи повільно падати з неба, чіпляється за його волосся.
Піднявши погляд, Том Редл усміхається, чарівний і молодий. Він протягує кулю назад.
— Тримай.
— Дякую, — бурмоче Гаррі, беручи і не дивлячись, бо очі його не відриваються від обличчя Тома.
— Прошу, — киває він. Уважний погляд перебігає по Гаррі, коли той недбало засовує руки в кишені. — Скажи, я тебе знаю? Здається, ніби ми десь зустрічалися раніше.
Тоді Гаррі видихає, заходячись у істериці. Том відступає на крок або два назад, стискаючи губи.
— Незалежно від того, божевільний ти чи ні, я не дуже люблю, коли з мене сміються, — відказує він.
— Ні, ні. Звичайно, ні, — Гаррі напівманіакально махає рукою і посміхається, — пробач. Трохи дивно, схоже, наче я потрапив у якийсь жахливий сон.
— Жахливий сон?
— Ага. Коли ти опиняєшся посеред алеї Діаґон на Різдво з не іншою компанією, як… як… ну, з власним божевіллям. Я б сказав, що це і є кошмар.
Том нахиляє голову, очі звужуються, перш ніж він киває, ніби повіривши йому на слово.
— Ну, якщо тобі нема куди піти, можливо, ти захочеш супроводжувати мене до Дірявого казана. Я впевнений, що тепло та їжа підуть тобі на користь.
Знову сміх застрягає в горлі — високий і пронизливий, — але Гаррі стримується, лише знизуючи плечима.
— Чом би й ні?
Ось так Гаррі й опиняється за одним зі столиків десь у глибині Дірявого казана, потягуючи напій, який обпікає язик і горло, та дивуючись, як йому вдалося втрапити в це: сидіти в пабі навпроти майбутнього Темного Лорда. Він стискає теплий кухоль у руках, і тихо розглядає Тома, поки вони чекають на їжу.
Майже важко повірити, що ця людина, старша за Гаррі всього на два роки, у найближчий час стане монстром. Зараз він вродливий. Ще молодий і харизматичний; тільки но закінчив Гоґвортс. Гаррі цікаво, чи він уже створив третій горокракс, чи вже вистежує вмістилище для четвертого і п’ятого?
Його погляд зупиняється на газеті, яку Том проглядає. Очі ковзають по заголовках, і Гаррі зітхає, опускаючи плечі. Він усе ще має надію, що це якийсь жахливий жарт, який вийшов з-під контролю. Гаррі, звичайно, не хоче застрягти в 1945 році в доступному для огляду майбутньому. Його погляд опускається ще нижче до каблучки, яка блищить на пальці Тома, і Гаррі ледь не давиться, коли впізнає її. Навіть звідси він чує: душа Тома шепоче йому із золота, яке охоплює Воскресальний Камінь.
Знову хочеться сміятись. Якась його частина, якась темна частина, хоче кинутися через стіл і обхопити пальцями горло Редла. Він цього не робить, але дуже хоче. Хоче врятувати сотні життів. Він не може уявити, нащо тут опинився.
— З тобою все гаразд?
Очі Гаррі повертаються до обличчя Тома, і він слабко усміхається.
— Краще. Дякую.
— Будь ласка.
Його увага повертається до газети. Гаррі облизує губи, опускаючи чашку на стіл, і випрямляється. Він ніколи не був так вдячний за тепло своєї мантії та вовняних шкарпеток, які зв’язала Моллі. Це пом’якшує холод, який осідає в його кістках.
Вони ще деякий час мовчать. Том терплячий, а Гаррі не хоче поступатися цікавості, якою той, безсумнівно, палає. Зрештою, не кожен день хтось з’являється посеред вулиці, не пам’ятаючи, як туди потрапив.
— Чому ти такий добрий? — нарешті запитує Гаррі, його власна цікавість перевершує.
— Різдво, — знизує плечима Том із виглядом невинних добрих новин.
Очі Гаррі звужуються за окулярами.
— А та стара хіба не заслужила теплої їжі?
Том на мить здається заскоченим зненацька. Гаррі впевнений, що люди зазвичай не бачать того, що ховається за привітною усмішкою Тома.
— Стара там щодня жебрачить. Вона навряд чи цікава.
— То я цікавий, Томе? — скептично запитує Гаррі.
В очах Тома спалахує щось схоже на задоволення, він різко нахиляється вперед і шепоче низьким голосом.
— Якщо я не вважав так раніше, то, безперечно, вважаю тепер. Здається, ми не називалися.
Гаррі ледь не б’ється головою об стіл.
— Том Редл, — каже Том, простягаючи руку через стіл. — А ти?
— Твоє діло, — невимушено говорить Гаррі.
— О, давай без цих дурниць, — Том відповідає приємним тоном, наче граючи, але в його погляді є щось небезпечне. — Зрештою, я купую тобі їжу. Допомагаю норовливому мандрівникові стати на ноги. Мене навіть можна переконати допомогти тобі знайти дорогу додому, де б це не було.
— Чому ти думаєш, що мені потрібна твоя допомога?
— Я не ідіот, — відказує Том. Здається, що він цілком обурений. — Ти мене знаєш, але я не пам’ятаю тебе зовсім. І коли ти з’явився на вулиці, здавався загубленим.
— І це все ще не означає, що мені потрібна твоя допомога, — наполягає Гаррі.
— Ні, але я пропоную, — Том знову простягає руку, — і за дуже недорогу ціну: ім’я.
Гаррі дивиться на цю руку. Дивиться на нього й думає, чи буде воно так, як завжди було з Волдемортом: гнітюче приголомшливо.
Протягнувши руку через стіл, Гаррі обережно стискає долоню Тома. Виникає порив, схожий на торкання летиключа, коли щось тягне за пупок, але вони не рухаються. Гаррі може сказати, що Том теж це відчуває по тому, як його зіниці розширюються. Пальці стискаються навколо руки Гаррі; він не може полишити думки, що щойно уклав угоду з дияволом.
— Гаррі, — каже він.
— Гаррі?
Він киває, клубок застряє в горлі, долоня стає слизькою.
— Просто Гаррі.
Щось встає на місце. У кишені Гаррі починає гудіти маленька срібляста кулька, обертаються шестерні. Вона цокає.
— То скажи мені, Гаррі, звідки ти?
— З Ґодрикової долини, — видихає Гаррі, коли вони виходять на холод тьмяного різдвяного дня, над головою повільно падає сніг, опускаючись на вії.
Їли вони в тиші. Том дивився, як Гаррі їсть, а Гаррі обережно відводив очі. Він не мав жодного бажання знову впускати Тома у свої думки після тривалого часу. Жоден із них не згадав про те, що між ними відбулось, і про те, що це може означати.
Після того, як вони закінчили, Том довго дивився на нього, перш ніж запропонувати вийти на прогулянку. Гаррі не знайшов, що відмовити.
— Ти навчався в Гоґвортсі? — запитує Том, сніг хрустять під їхніми ногами.
— Так, навчався, — киває Гаррі, — і зараз навчаюсь.
— То ти студент? — Том хмуриться. — Я не пам’ятаю, щоби коли-небудь тебе там бачив.
— А повинен? — питає Гаррі, засовуючи руки в кишені мантії й торкаючись палички, аби лише переконатися, що вона все ще там; звички з років війни він ще не позбувся.
— Ну, я був старостою, — каже йому Том, і Гаррі здається, що Том намагається справити на нього враження. — Я б тебе помітив.
Ця думка змушує Гаррі здригатися.
— Я з Ґрифіндору. Напівкровка. Сумніваюся, що якби ти помітив мене, спогад надовго лишився б у голові.
Гаррі зупиняється лише тоді, коли Том відстає на кілька кроків. Повернувшись, він озирається на Тома, піднявши брови. Той виглядає спантеличеним, губи розкриті, погляд недовірливий. Гаррі дуже подобається його зовнішній вигляд. Уперше з того моменту, як його вирвало з дому Візлі — і, можливо, навіть уперше у свій власний час — Гаррі відчуває себе на голову вище.
Він завжди добре вмів заводити Темного Лорда в глухий кут.
— Ти? — Том глузує. — Напівкровка?
— Чого тебе це так шокує?
— Не може бути. Ти надто…
— Цікавий?
— Сильний, — з певним рівнем труднощів визнає Том, практично випльовуючи слово. — Я… я відчуваю це. Я відчув це, коли ти з’явився.
Гаррі улещений.
— Ти теж напівкровка.
Паличка Тома з’являється перед ним, перш ніж Гаррі встигає кліпнути. Довгі пальці ловлять його за комір, тягнучи з малолюдної дороги до одного з порожніх провулків. Гаррі хрипить, коли його спина зустрічається з цегляною стіною якогось магазину, і сміється, коли Том направляє паличку йому в обличчя.
Звуки, які лунають із рота Тома — це щось схоже на гарчання. Гаррі раптом не сумнівається, що Редл уже втретє розірвав свою душу. Гнів на його обличчі занадто сильний. На мить Гаррі болить за нього і катастрофою, яка чекає на чаклунський світ.
— Тобі було б добре тримати язик за зубами про речі, яких не знаєш, — шипить Том, кидаючи на них чари для відведення очей.
— Або ти мені з цим допоможеш? — Гаррі жартує, але його власна паличка вже спрямована на Тома. — Я тебе запевняю, ти пробував, і зазнав невдачі.
Том похитується, очі трохи розширюються.
— До того ж я набагато менш цікавий без рота.
Погляд Тома свердлить Гаррі. У голові з’являється тиск. Він миттєво виштовхує його геть і уникає прямого зорового контакту. Жоден із них не готовий поступитися й кинути паличку.
— Хто ти?
— Я вже казав: просто Гаррі, — бурмоче Поттер, здригнувшись, коли паличка Тома впивається йому в шию. — І це не зовсім те, що я вважаю за допомогу. Яку ти обіцяв мені в обмін на ім’я. Ми ж не хочемо порушувати угоду, чи не так?
— Якої шкоди це завдасть? — Том відповідає проникливо.
— Ти знаєш так само добре, як і я. Щось трапилося, коли ми потиснули один одному руки, — видихає Гаррі, між ними осідає хмаринка гарячого пару. — Я не думаю, що це могла бути Незламна обітниця, але ти дійсно хочеш ризикнути?
Скрегіт зубів Тома захоплює. Гаррі дивується, як людина перед ним перетворюється на монстра з червоними очима.
— Мені не подобається, коли від мене щось приховують, Гаррі.
— Повір мені, я це дуже добре знаю, — Гаррі хрипить.
Том глибоко вдихає.
— Якщо я відпущу тебе, ти скажеш мені те, що я хочу знати.
— Ні, — посміхається Гаррі, — але скажу тобі те, що я захочу, щоби ти знав. І навіть не думай про Імперіус; це не спрацює.
М’яз на обличчі Тома сіпається. Гаррі відчуває дивне сп’яніння — від сили, від знань.
— Добре, — Том відступає, — тоді кажи.
Заховавши паличку, Гаррі поправляє мантію й посміхається.
— Ну, Томе, мабуть, найпростіше сказати, що я з майбутнього. Якщо це все не якийсь безглуздий жарт, вигаданий близнюками. А я все ще на чверть підозрюю, що це може виявитись жартом.
— З майбутнього, — повторює Том, дивлячись на нього довгу мить, — мого майбутнього?
— Ну, одного з них, — Гаррі хитає головою, суплячись. — Але я ніколи не був дуже вправним у теоріях часу. Якось я врятував власне життя, сам того не усвідомлюючи.
Том ніби перетравлює це. А потім, що трохи дивно, не погрожує й не вимагає негайних відповідей, лише розправляє власний одяг і жестом показує в сторону алеї Діаґон.
— Я припускаю, це означає, що тобі немає де зупинитися, — обережно каже він, коли вони виходять із провулку, усе ще насторожено зиркаючи один на одного.
— Я припускаю, що так.
Том мугикає, розмірковуючи, а потім посміхається своєю чарівною усмішкою.
— Тоді ти залишишся в мене.
Перш ніж Гаррі встигає почати протестувати, Том бере його за руку, і вони з тихим тріском роз’являються.
Після переміщення Гаррі уривчасто хрипить. Якби Том не вчепився в його передпліччя, він не сумнівається, що впав би.
— Наволоч, — плюється Гаррі, і в ньому підіймається гнів, якого він не відчував уже багато часу. — Ти міг мене половнути.
— Так, але справа в тому, що я цього не зробив, — відповідає Том, його очі горять чимось, Гаррі надто зайнятий, борючись із нудотою, щоби думати чим саме. — Пішли.
Він тягне Гаррі вперед до невисокої кованої огорожі. Гаррі слідує за ним наосліп, спотикаючись, поки вони проминають ворота й рухаються вузькою стежкою до поодинокого, але розкішного двоповерхового будинку. Коли ж він нарешті різко зупиняється, Том гальмує теж, щоб озирнутися. Гаррі дивиться на будинок і на Тома, а Том терпляче вичікує.
Гаррі віддалено розуміє, що той, по суті, його викрав.
— Де ми? — запитує він.
— Аксбрідж, — відповідає Том, ніби це очевидно.
— Чому ми в Аксбріджі?
— Я живу тут. Справді, Гаррі, постарайся не відставати.
Стиснувши зуби, Гаррі витягує паличку з мантії. Він відправляє прокляття без жодних слів, але Том його відбиває зі сміхом і відтінком недовіри, його очі світяться — можливо, від хвилювання, перспективи того, що хтось настільки не боїться, що намагається кинути йому виклик.
Голова все ще ходить обертом, Гаррі відправляє інше. Потім ще. Том так само швидко захищається, їхні палички хльостають у повітрі. Коли Гаррі рухається вперед, Том відходить назад, поступаючись, поки більше не лишається місця. Том кидає в Гаррі особливо різке прокляття, а Гаррі замість того, щоби відбити, ухиляється від нього, набираючи пригоршню снігу й кидаючи в обличчя Тома.
Здивований, Том похитується, відступаючи на крок і відкриваючись Гаррі. Ідеально. Він рухається вперед, змахуючи паличкою, і вимовляє м’який фліпендо, від якого Том розтягується на снігу. Приземляючись із бурчанням, від якого Гаррі отримує величезне задоволення.
Трохи задихавшись, Гаррі наближається, продовжуючи наставляти паличку на груди Тома. Десь у горлі вже гірчить сектусепра. Том, усе ще лежачи на землі, дивиться вгору, рум’янець на його щоках Гаррі справедливо сприймає за збентеження. Що йому теж подобається.
— Ти швидкий, — бурмоче Том, підпираючись на лікті, хвилясте волосся спадає на його хлоп’яче обличчя. — Ти зараз вб’єш мене?
— Ні, через багато років, — швидко каже Гаррі, опускаючи паличку, перш ніж переступити через Тома. — Тож, це твій дім?
Ніздрі Тома розширюються, і навіть відвернувшись від нього, спиною Гаррі відчуває лють.
— Так.
— Гарно. Затишніше, ніж я очікував… — Гаррі схиляє голову, розглядаючи цегляну кладку, знаючи, що Том, безсумнівно, хоче кинути щось неприємне, але також усвідомлюючи, що цікавість Тома сильніша за його гнів. — О, агов Томе?
— Так , — шипить той, киплячи, підіймається на ноги.
— Попередь мене наступного разу, коли спробуєш розібратися зі мною, — озирається на нього Гаррі. — Щоб я не використовував чари першого року.
Вони вже всередині, коли Том нарешті розблоковує щелепу. До цього ж він скреготав зубами у дитячому мовчанні, яке Гаррі знаходить доречним молодому Темному Лордові. Він звик добиватися свого без наслідків. Якщо Гаррі зможе навчити його чомусь, поки він тут, то це тому, що вчинки завжди матимуть наслідки.
Навіть якщо на це знадобиться сімнадцять років.
— Доулі! — кричить Том, знімаючи мантію.
Домовий ельф з’являється прямо у фоє, повільно блимаючи очима. Він, тремтячи, кланяється, і дивиться на Гаррі своїми очима-намистинками.
— Господар привів гостя.
— Так, привів. Принеси нам чаю, — Том глузує, вішаючи помахом палички свою мантію в шафу, а потім вичікувально дивиться на Гаррі.
Гаррі скидає із себе мантію, обережно тримаючи свою паличку та маленьку кульку, яка привела його сюди. Домовий ельф прочищає горло.
— Де господар бажає пити чай?
— У вітальні, біля вогню, — відказує Том. — Швидше. І не забудь розпалити камін. Холодно.
Гаррі давиться від сміху, намагаючись приховати його, коли Том кидає на нього злий погляд. Том усе ще мокрий від катання в снігу. Губи щільно стиснуті. Гаррі спостерігає, як домовий ельф знову дивиться на нього, перш ніж вклонитися і зникнути так само, як і з’явився.
Тоді він переводить погляд на Тома.
— У тебе є домовий ельф.
— Так. Свого роду подарунок від друга. Жахливі маленькі створіння, але їх корисно мати поруч, — Том клацає пальцями в повітрі, щоб нарешті забрати в Гаррі мантію.
Стиснувши щелепу, Гаррі підходить ближче, притискаючи її до грудей Редла зі значною грубістю.
— І гарний символ статусу, я впевнений. Для чистокровних. Не зважай, що вони живі й дихають, мають почуття.
Коли Гаррі збирається піти, Том ловить його зап’ястя, на вродливих рисах обличчя знайома лють.
— Хочу, щоби ти знав: я вбивав за набагато менше.
— Повір мені, — обличчя Гаррі набуває того ж виразу, — я добре знаю, на що ти здатний, Томе Редл.
Очі Тома ковзають по Гаррі, наче каталогізуючи його. З рештою він неохоче відпускає, потім киває в сторону.
— Вітальня далі по коридору.
Гаррі йде. Він розуміє, що тремтить, коли опиняється в кімнаті. Йому потрібна секунда, щоби зібратися, бо гнів усе ще клекоче в жилах. Щось у ньому свербить, чухає за очима і викликає пульсацію в скронях.
Знімаючи окуляри, Гаррі затискає перенісся. Він гадки не має, як і чому це сталося. Але знає, що коли повернеться, то першим, що він зробить, — це вискубе руде волосся Фреда і Джорджа. Зітхнувши, він знову надягає окуляри й оглядає кімнату.
Не маленька, але й не велика, як очікував Гаррі. Полиці заставлені книгами, і йому стає цікаво, що читає молодий Темний Лорд на дозвіллі. Біля вогнища стоїть велика кушетка та два крісла, які роблять тьмяну кімнату затишнішою. На журнальному столику, розміщеному між ними, потерта дошка з чарівними шахами.
Зосереджуючись на полицях, Гаррі проглядає назви книжок. Раптом йому спадає на думку: чи не лежить на цих полицях щоденник Тома.
Позаду нього Том кашляє. Гаррі повертається, пальці опускаються з потертого шкіряного корінця книги. Том спостерігає за ним, спершись на одвірок і засунувши руки в кишені штанів. Він є втіленням невимушеного шарму. Рукава закочені, волосся все ще скуйовджене. Гаррі вражений, наскільки Том виглядає абсолютно нормально, аж поки не зустрічається з ним очима.
Танцююче світло вогню робить його так сильно схожим на Волдеморта, якого Гаррі знав. На секунду він розмірковує про те, щоби покінчити з цим, зараз же, яке б майбутнє не чекало цей світ, у ньому не має бути Волдеморта, здатного його заплямувати. Тоді Том нахиляє голову по-людськи зацікавлено, і ці думки зникають.
Якщо цей світ реальний, якщо це місце не сон, Гаррі зробить для Тома те, чого ще ніхто не робив. Гаррі дасть йому шанс на порятунок.
— Сідай, — пропонує Том, і Гаррі переміщається до одного з крісел біля вогню.
Том іде слідом, займаючи місце навпроти. Якийсь час світло грає на їхніх обличчях, і тріск дров у каміні — єдиний звук. Але після сплеску з’являється чай, щоправда ніхто з них не квапиться його взяти.
— Звідки ти? — знову запитує Том.
— Ґодрикова долина.
— З якого часу? — уточнює Редл, стискаючи щелепи.
— Тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмий рік.
Том шумно видихає.
— Чому ти тут?
Гаррі відкриває рот, але відразу затуляє його. Він дістає з кишені маленьку кульку, очі чіпляються за напис і сім місяців, що проступають на поверхні.
— Я був тут потрібен, — бурмоче Гаррі, хмурячись.
— Чому тут? — Том тисне. — Чому зараз?
Гаррі кліпає очима, зводячи брови.
— Чому ти був сьогодні на алеї Діаґон?
— Це не твоя справа.
— Тоді я не можу тобі відповісти.
Том відводить погляд, пальці впиваються в підлокітники крісла. Гаррі чекає.
— На вулиці ти натякав, що я… помру, — Том схрещує ноги. — Ти вб’єш мене.
У Гаррі сіпається кутик рота, він посміхається — криво й сумно.
— Так.
Том кривить посмішку у відповідь.
— Це ненадовго.
— Помиляєшся, — киває Гаррі з урочистою розсудливістю, — я також знищу всі твої горокракси.
Шум, який слідує за мить, оглушливий.
Гаррі терпляче сидить і чекає, поки Том заспокоїться і припинить руйнувати все навкруги. Вогонь згас, чайний сервіз розбився, і Том тремтить навпроти нього, усе навколо них майже розірване на частини.
Том зіскакує на ноги в приступі люті, і палючим поглядом дивиться на Гаррі. Але за гнівом помітний сліпий жах. І Гаррі не може змусити себе звинувачувати Тома за це.
— Ти брешеш.
— Ні.
— Так.
Гаррі нахиляється вперед і роздратовано каже:
— Ти егоїстичний виродок, Томе Редл. Ти маєш і знайдеш у цьому свій кінець.
Паличка вже біля його обличчя. Гаррі бачить, як прокляття, зловісне й темне, затримується на кінчику язика Тома.
— Зроби це.
Том шипить.
— Не спокушай мене.
— Давай, — Гаррі піднімається на ноги, усе ще на голову нижчий за Тома, — це не змінить того, що вже відбулося, чи того, що відбудеться.
Паличка смикається. Том усе ще тремтить. Усе ще від жаху. Гарчання осідає на його губах.
— Я не можу померти, — наполягає він розпачливо. Таким Гаррі бачив його лише раз. У самому кінці.
— Ми всі помремо, Томе. Це лише частина життя.
Злість повертається.
— Тоді, мабуть, твій час настав.
Прокляття таке ж зелене, як і раніше. Як і було завжди. Воно не відскакує, але й не потрапляє в ціль. Натомість важка магія, яка виникла після стискання їхніх рук, вибухає й відправляє їх обох у політ.
Гаррі прокидається під щебетання пташок і сильного тріску шиї. Він стогне, повільно хитаючи головою, намагаючись відірватися від підлоги. Лежачи в безладі з книг і сміття, він розуміє, що спів птахів насправді є лише високим дзвоном у його вухах.
Він моргає, зір затуманений, окуляри покривлені. Йому потрібен час, щоби зрозуміти де він і хто чоловік навпроти нього. Гаррі не намагається шукати паличку, а лишень відкидується назад на дубову підлогу. З боку Тома роздається стогін.
— Знаєш, — хрипить Гаррі від тиску в грудях, — це насправді набридає. Авада, я маю на увазі.
Том в іншому кінці кімнати звично гарчить.
— Так, — видихає Гаррі, заплющуючи очі, — і тобі того ж.