Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Його губи вбивають усі мої думки.
— Rainbow Rowell | Carry On
Гаррі прокидається до того, як хтось встигає його розбудити. Однаково спав він неспокійно. Його мучили кошмари, що повнилися спогадами, й, крім того, Гаррі не міг викинути з голови те, що сказав і, власне, зробив Том.
Який після того, як поцілував його, зник вглибині будинку на решту дня та вечір. А Гаррі не вважав за необхідне його шукати. Він не був впевнений, чи Том ховався від нього, чи йому просто був потрібен час, щоб все обміркувати, й зрештою вирішив — це трохи того й іншого. Нелегко прийняти те, що твої життєві цілі в кінці призведуть до божевілля і смерті.
Світає, і коли Гаррі спускається вниз, Том не спить. На ньому учорашній одяг, він сидить у вітальні й, затуливши рот рукою, дивиться на вуглинки, що догорають в каміні. У кутку на програвачі кружляє платівка, якась серенада біг-бенду грає достатньо голосно, щоб заглушити думки. Гаррі не знає назви. За м’яким шурхотінням голки він розрізняє кілька духових інструментів, мелодія повільна, але запам’ятовується.
Том його не помічає, і Гаррі користується нагодою, щоб роздивитись чоловіка перед ним, який насправді навряд чи більше ніж хлопчина. Чоловіка, із долею, залитою кров’ю, такою ж багряною, як і у Гаррі. Він гарний, звісно, дуже гарний. Навіть явно втомлений він прекрасний. Волосся в безладі, темні кучері падають над сірими очима, повні губи, задумливо стиснуті за довгими пальцями. Він блідий — не так нелюдськи, як Волдеморт, але, безперечно, шкіра його, мов сніг. І добре складений. Том не Чарлі Візлі, і не такий витончений, як Драко, але має їхній зріст. Зріст, що йому Гаррі може тільки позаздрити.
Лоб Тома морщиться в задумі. Гаррі не береться стверджувати, бо може тільки здогадуватися — певно, його переслідують багряні очі. Він чітко усвідомлює, як страшно мати спадщину Волдеморта, що, мов тінь, висить над головою. Це неприємно — коли переповнює жах, — і Гаррі раптово, дуже палко бажає Тома втішити. Бо він впевнений, цього разу, в цьому світі, усе для нього буде інакше.
Музика затихає. Поки голка шкребе платівку, Том нарешті рухається. Гаррі спостерігає, як він знімає перстень Ґонта з правої руки, а потім підіймає його, розглядаючи в тьмяному світлі ранку, коли жодна лампа не горить і вогонь згасає.
— Ти не можеш повернути її назад, — каже Гаррі все ще хриплим від сну голосом.
Том різко обертається в його бік, напруживши плечі.
— Я б сказав… Якби був спосіб, я б сказав тобі, — додає Гаррі, засовуючи руки в кишені добре підігнаних штанів, що Том лишив йому напередодні.
— Чому ти думаєш, що я хочу? — він здіймає брову.
— Я погано бачу, а не телепень, — каже йому Гаррі, дивлячись поверх окулярів, ніби в доказ своєї правоти. — Не знаю скільки разів мені доведеться повторювати — я знаю тебе, Томе.
Щелепа Тома смикається.
— А якби я його знищив?
— Це знищило б уламок твоєї душі.
— Припини, — випльовує Том, підводячись на ноги.
— Припинити що?
— Стоїш там і розмовляєш зі мною, ніби я твій друг, тоді як я не хто інший, як твій убивця, — Том змахує рукою. — Припини так вимовляти моє ім’я.
Гаррі пирхає, спираючись на одвірок, що відокремлює вітальню від фоє та холу.
— Навряд чи ти мій убивця, Томе. Навіть Волдеморт не впорався з цим до кінця.
— Я Волдеморт .
Хитаючи головою, Гаррі посміхається.
— Ти — Том Редл, не Лорд Волдеморт. Не зараз. І я щиро сумніваюся, що ти коли-небудь ним станеш.
— Чому ти так в цьому впевнений?
— Ти плануєш робити горокракси ще?
Том відводить погляд. Його щелепа знову рухається, а пальці стискають перстень. Воскресальний камінь виблискує в м’якому світлі, що проникає з фоє. Він довго дивиться на нього, перш ніж опустити руку, а другою натомість потерти чоло.
У грудях Гаррі ріже жаль. Він відштовхується від арки й прямує до Тома. Одна частина його хоче простягнути руку, дати розраду, але є й інша, яка потребує, щоб Том страждав від цього, принаймні, щоб убезпечити чарівний світ, нехай і не його власний.
— Ти взагалі спав? — м’яко запитує Гаррі.
Том хитає головою.
— Ти маєш поспати, — Гаррі вагається, перш ніж простягнути руку вперед, й покласти її на плече Тома. — Хоч би кілька годин. Це допоможе.
Том якийсь час дивиться на його руку, а потім знову хитає головою. Голос його напружений:
— Чому ти такий…?
— Впертий?
— Добрий , — очі Тома зустрічаються з поглядом Гаррі, затуманені й темні. — Я завжди вважав, що це слабкість, але ти… Ти пережив вбивче закляття. Ти переміг не тільки мене, а й смерть .
Гаррі збентежено відводить руку.
— Це справді не…
Том хапає його за зап’ястя, повертаючи руку назад, він притискає щоку до розкритої долоні. Очі його заплющуються, густі й темні вії опускаються. Губи Гаррі розтуляються, обличчя горить.
Він хоче поцілувати його, він розуміє. На секунду його осліплює сором. Гарне зображення Тома Редла, який шукає в ньому розради, розмивається важелезним тягарем, і Гаррі відважно намагається його розвіяти. Це не Волдеморт, нагадує він собі. Гаррі ніколи не дозволить йому стати Волдемортом.
Роблячи крок вперед, він проводить великим пальцем по гострій вилиці. Він відчуває, як Том здригається, і це відгукується в ньому.
— Я спочатку думав, що ти божевільний, — пошепки визнає Том із заплющеними очима, ніби боїться зруйнувати чари, які наклав на них світанок. — Але ж це не так?
— Не знаю, — Гаррі знизує плечима, перехоплюючи подих, коли Том відкриває очі, щоб зустрітися з його поглядом.
— Я знаю, — Том киває, пальці на зап’ясті послаблюються й розтискаються, аж поки не переплітаються з Гарріними біля його щоки. — Ти сильний. Ти могутній.
Гаррі облизує губи. Погляд Тома опускається на його рот. Очі темні, голодні.
— Набагато могутніший, ніж я коли-небудь зможу стати.
На секунду Гаррі перестає дихати. Тоді він хитає головою.
— Ти не… я не … Ти цього не знаєш.
— Я знаю , — стверджує він так палко, що Гаррі вагається.
— Я просто Гаррі, — заперечує він. — Я завжди був просто Гаррі. Мені просто пощастило, на моєму боці завжди була удача і багато любові.
— Любов , — видихає Том, зводячи брови.
У роті Гаррі раптово пересихає.
— Ти маєш відпочити.
Його рука вислизає з Томової — якомога далі від його обличчя. Том відпускає. Пальці Гаррі все ще поколює. Том не зводить очей з його обличчя, дарма що Гаррі ховає погляд.
Том робить крок вперед. Гаррі відступає. Хоча це мало б змусити Тома зупинитися, він знову крокує вперед, плавно вторгаючись у простір Гаррі. Гаррі знову відступає, губи кривляться в гримасі.
Цей танок триває, доки Гаррі не вдаряється спиною об одвірок. Він спотикається, стиснувши щелепи, дивлячись куди завгодно, окрім Тома, коли довгі елегантні пальці хапають його підборіддя. Том повертає до себе його обличчя, гаряче дихає на губи, і нахиляється.
— Стоп, — хрипить Гаррі.
Том зупиняється.
— Тобі потрібно… Тобі потрібно поспати, — Гаррі бурмоче, його щоки палають, а Том уважно вдивляється в обличчя навпроти. — Тобі потрібно очистити голову, Томе.
— Пішли зі мною.
Він каже, ніби все так просто. Ніби разом заповзати в ліжко стане відповіддю на все.
— Що ? — Гаррі відсторонюється назад, доки деревина арки боляче врізається в спину.
— Ходи до мене в ліжко, — хитає головою Том, знову дивлячись на його губи. — Покажи мені любов…
Їхні вуста зустрічаються, і Гаррі тремтить.
— Фізична прихильність не дорівнює любові, Томе, — його голос грубий. Він не може заперечувати, що дотики Тома впливають на нього.
Якщо Том зробить ще щось, Гаррі боїться, що зламається.
— Все одно йди до мене спати.
— Томе , — голос надламується, і він відштовхує його, принаймні щоб перепочити від спокусливого тепла його тіла. — Тобі потрібен сон . Нічого іншого.
Том зітхає, проводячи рукою по своєму незвично розпатланому волоссю.
— Ти маєш рацію.
— Звісно, маю, — Гаррі киває, але його руки тремтять. — А поки ти будеш спати, я шукатиму протизакляття, щоб швидше забратися з твоєї дороги.
Щоб я міг утекти від твоїх хитрих очей, твоїх довгих пальців, твого носа, що постійно морщиться, твого рота.
Щось різке осідає на красивих рисах Тома. Він хмуриться, озираючись через плече на стоси книжок біля каміна. Знову повертаючись до Гаррі, важко зітхає й киває.
Він крутить в пальцях каблучку, перш ніж простягнути вперед.
— Тримай.
— Ти хочеш, щоб я…? — Гаррі кліпає.
— Просто на деякий час. Я не зможу заснути з цим, — Том знизує плечима, виглядаючи жахливо безтурботним, коли пропонує Гаррі частину своєї душі. — Гадатиму, як виправити.
— Точно, — бурмоче він, невпевнено піднімаючи руку.
Том кладе її на долоню, закриваючи пальцями Гаррі, й на декілька секунд затримується перш ніж відійти. Метал холодний. Камінь дзижчить, наче впізнаючи. Томова душа шепоче.
Ошелешений Гаррі слухає. Це дуже тонко, тихо. Нічого подібного до люті, яку Гаррі відчував у медальйоні. І він гадає, чому так.
— Я довіряю тобі це, — каже Том, і Гаррі підіймає голову. — Не знищ його випадково за звичкою.
Гаррі сміється.
— Не зміг би, навіть якби схотів, — відказує він і уточнює, коли Том з цікавістю нахиляє голову. — Зараз в мене немає ікла василіска.
— Так ти… ? — він вражений і широко розкриває очі.
— Історія іншим разом, — обіцяє Гаррі. — Йди відпочивай. Зможеш допитати мене пізніше.
— Звичайно, — Том стискає губи, і Гаррі швидко відводить погляд від них. — Розбудиш мене опівдні? У нас є справи, окрім того, ми маємо забрати кілька книжок.
Гаррі нерішуче киває.
— Добре.
Не кажучи більше ні слова, Том проходить повз, залишаючи його посеред вітальні наодинці.
Опівдні Гаррі нарешті кидає пошуки кімнати Тома після того, як натрапляє на третю поспіль вітальню невеликого маєтку. Зітхнувши, він знімає окуляри, щоб потерти обличчя рукою.
— Доулі, — кличе він, стоячи в центрі яскраво освітленого простору вітальні із заплющеними очима, доки ельф не роз’являється біля нього.
— Так, гостю господаря? — він підозріло зиркає, ніби чекаючи, що Гаррі вимагатиме щось нерозумне, наприклад засоби для чищення абощо.
— Чи можеш ти провести мене до кімнати господаря? — запитує Гаррі, уже простягаючи руку. — Він прохав розбудити його.
— Звичайно, гостю господаря, — довгі вузлуваті пальці Доулі чіпляються за м’які Гарріні.
Вони роз’являються біля великих вишуканих подвійних дверей. Він із запізненням розуміє, що це той же коридор, де його кімната. Нахиляє голову, і певний час запитально дивиться на двері, дивуючись, як він міг пропустити їх з першого разу. А коли розпізнає на них дизілюзійні чари, починає вагатись.
Можливо, Том хотів, щоб Доулі розбудив його, а не Гаррі. Можливо, він неправильно зрозумів.
— Чи не міг би ти розбудити його? — ввічливо питає він Доулі.
— Доулі не може, — ельф хитає головою. — Доулі заборонено входити в кімнату господаря.
— Заборонено?
Доулі киває, метушачись біля його ніг.
— Нікому не дозволено.
— Тоді як ми маємо його розбудити? — Гаррі хмуриться.
Він вже готовий здатись. І повернутися у вітальню, щоб продовжити шукати інформацію. Том може прокинутися сам, коли виспиться. Гаррі не заважатиме йому до тих пір. Він уже збирається відступити, коли замок клацає.
Кліпаючи, Гаррі дивиться, як двері відчиняються. Він хмуриться, переводячи погляд на Доулі, який лише знизує плечима.
Розчарований, Гаррі боязко заходить у темну кімнату, повільно ступаючи й даючи очам час звикнути. Кімната велика, але не надто. Біля одного із зашторених вікон є письмовий стіл, що має вигляд, ніби ним користуються, з інших речей в кімнаті тільки шафа для одягу та досить велике ліжко Тома. Гаррі сіпається, коли двері за ним тихо зачиняються.
На язиці зависає прокляття, але він його прикушує. Бо не хоче потурбувати Тома, і, ймовірніше, ризикувати бути проклятим. У золотому світлі, що просочується крізь шовкові штори, запнених на вікнах, Гаррі бачить Тома в центрі великого ліжка, й він лежить спиною до дверей. Підкрадаючись, Гаррі кидає заглушувальне заклинання на свої шумні набійки, але уже надто пізно. Том перевертається в ліжку, спершись на лікоть, щоб роздивитись непроханого гостя.
— Ти планував розбудити мене поцілунком? — питає він.
Обличчя Гаррі палає.
— Ти не пускаєш свого домашнього ельфа сюди?
Всміхаючись, Том напів сідає, ковдри скупчуються навколо його стегон і відкривають трохи світлої шкіри, на яку Гаррі відчайдушно намагається не дивитися.
— Я нікого сюди не впускаю.
— Крім мене .
Том кидає на нього погляд, очі ловлять перстень Гонта на руці Гаррі, і він посміхається.
— Ти інший.
— Навряд чи я заслуговую більшої довіри, ніж ельф-домовик, — хитає головою Гаррі.
Драматично зітхнувши, Том відкидає простирадла, відкриваючи ще більше шкіри, а Гаррі різко відвертається до зачинених дверей, зойк завмирає десь у нього в горлі.
— Ти не вмієш приймати компліменти? — запитує Том.
— Не зовсім, — голос Гаррі високий, вищий, ніж має бути. — Я просто дам тобі одягнутися.
Він йде до дверей. Замок клацає саме тоді, коли його пальці торкаються ручки.
З глухим звуком його чоло б’ється об дерево. Він щось нерозбірливо бурмоче, навіть для самого себе, примруживши очі. Позаду нього Том сміється: це глибокий звук, і Гаррі ненавидить тремтіння, що поширюється через нього.
— Як ввічливо, — каже Том, але тон його повниться докором. — Немає причин соромитися, Гаррі.
— Чи є причина, в тому, що ти замкнув мене тут із собою? — відказує Гаррі.
— Насправді, є, — Гаррі чує шурхіт одягу, і нарешті видихає, навіть не підозрюючи, що затримував дихання. — Я бачив сон про тебе.
— Сон? — Гаррі хмуриться.
Том мугикає.
— Швидше кошмар, насправді. Це було на тому кладовищі, що ти мені показав. Там, де похований мій батько.
Він добре пам’ятає це місце. Насправді навіть краще за кладовище, на якому поховані його батьки в Ґодриковій Долині. Його щелепа напружується.
— І що там було?
— Усе було розмито, — Гаррі чує, як шафа відкривається, а потім зачиняється. — Але ти був там, такий як зараз. Хоча я знаю, ти мав бути молодшим. У спогадах ти видавався таким наляканим. Тобі було так боляче.
З його рота виривається тихий звук. За склом окулярів він мружить очі.
Він ненавидить той цвинтар.
— Я теж там був, — бурмоче Том, і голос стає трохи м’якшим й трохи відстороненим. — Й інший я. Волдеморт.
Настає пауза.
Гаррі рахує кожен подих. Його серце знову заходиться. Том завжди вмів змусити кров пульсувати в венах. Навіть зараз, навіть із лише спогадом.
— Я бачив, як він тебе вбиває, Гаррі, — говорить Том. — І я нічого не міг зробити, щоб його зупинити.
Гаррі ковтає один раз. Двічі.
— А ти хотів? — він питає.
— Найбільше у житті, — зізнається Том. Гаррі невпевнено сміється.
— Я не помер тієї ночі, Томе.
— Але хтось помер, — здогадується Том. — Хтось, хто був тобі небайдужий.
— Так , — шепоче Гаррі.
— Хто, — запитує Том, а потім його рука опускається Гаррі на плече, і Гаррі дивується, коли він встиг опинитися так близько. — Скажи мені.
Повернувшись, Гаррі вдивляється в обличчя Тома й шукає оману. І хмуриться, коли не може знайти й жодного натяку.
— Його звали Седрік Діґорі, — Гаррі каже йому, тепла рука Тома все ще на його плечі. — Він був моїм другом.
Горло Тома починає працювати, і він киває.
— Це я…?
— Ні.
— О, — вагається Том, насупивши брови. —… Волдеморт?
Гаррі хитає головою, його груди переповнює туга.
— Був чоловік — Петігрю. Пітер Петігрю. Він був другом моїх батьків. І зрадив їх.
— Волдеморту.
— Так.
— Він вижив?
— Ні.
Том хитає головою, його рука прибирає волосся Гаррі з обличчя.
— Як?
— Я зробив це власноруч, — Гаррі відчуває, що його знову душить раптова хвиля сорому, і Том похмуро дивиться на нього.
— Ти почуваєшся винним за це.
Це не питання.
— Я почуваюся винним за кожне втрачене життя за той час, — Гаррі здригається, коли великий палець Тома обводить шрам на його лобі. — Навіть Волдеморта.
Том хвилюється, коли говорить, його голос звучить майже з трепетом.
— Я не розумію тебе.
— Тобі й не треба, — бурмоче Гаррі. — Ти просто маєш допомогти мені повернутися додому.
Томова рука різко опускається, і він відступає, роблячи крок назад. Пригладжує сорочку, а потім і волосся.
— Тоді, мабуть, нам краще рухатися, — каже він і простягає Гаррі руку. — Чи не так?
Гаррі стискає її у своїй.
— Мені здалося, ти казав, що ми тут, щоб просто забрати книжки, — бурчить Гаррі, поки молода мадам Малкін знімає його мірки.
Том, підступна зараза, усміхається до нього у відображенні в дзеркалі.
— І ми заберемо. Але для вечірки в новорічну ніч потрібен відповідний одяг. Тим більше, що я планую взяти тебе з собою.
— Якої вечірки?
— У Мелфоїв.
Гаррі стогне. Поруч з ним гомонить мадам Малкін.
— Не рухайтесь. І підніміть руки вгору.
— Ти мені зараз справді не подобаєшся, — Гаррі хмуриться Тому у відображенні. Томова усмішка стає грішною.
— Що ви думаєте про зелений колір для мантії? Пасуватиме його очам.
— О , — видихає мадам Малкін. — Яка чудова ідея, містере Редл.
Гаррі ненавидить все.
Алея Ноктерн далеко не така темна та сира, як за часів Гаррі. Йому цікаво, чи це через свіжий шар снігу, що випав минулої ночі, чи це місце ще просто не встигло здобути своєї слави.
Безсумнівно, тут все ще повно темних відьом і чарівників і навіть темніших крамниць, але спиною Гаррі принаймні не гуляє холод, як коли він був дитиною. Можливо, це пов’язано з рукою Тома в його долоні, що веде крізь повороти вузьких стежок. Гаррі намагається не зосереджуватися на цьому й на тому, як пальці Тома міцно стискають його, а його власні чіпляються навзаєм.
Борджин і Беркс виглядають так само похмуро, як і в часи Гаррі. Всередині темно, хоча трохи чистіше, вони зупиняються біля входу, щоб струсити сніг з черевиків.
Гаррі потирає долоні, дихаючи на них, щоб зігріти онімілі пальці. Том хмуриться поруч із ним, знімаючи власний шарф, щоб накинути його на плечі Гаррі, перш ніж відступити і гукнути до свого роботодавця, схоже, той не чує. Гаррі торкається м’якої вовни шарфа, його обличчя від холоду почервоніло, і поки Том просувається вглиб, Гаррі крокує позаду. У його грудях зростає щось дивне, охоплює теплом.
— Нагадай мені купити тобі рукавички, — бурмоче Том через плече, і Гаррі супиться.
— Знаєш, я можу купити сам, — відказує він.
— Але тут в тебе немає грошей, — нагадує Том. — Тож ти приймеш мою щиру допомогу.
Закотивши очі, Гаррі йде слідом.
— Для чого ми тут?
— В коморі є кілька книжок, — показує головою Том, пірнаючи під прилавок. — Подорож у часі та магія бажань. Не для пересічних покупців.
— Справді ні, містере Редл, — Борджин шипить, виходячи із тіні, на велике здивування Гаррі та розвагу Тома. — То чому ви збираєтесь показати їх цьому молодому чоловікові?
— Як справи у Карактака, містере Борджин? — Том чарівно усміхається.
Борджин глузливо кривить посмішку, демонструючи пожовклі зуби.
— Не змінюєте тему, містере Редл.
— Розумієте, містере Борджин, мій друг Гаррі — людина поза часом, — каже Том невинно, коли підіймає перегородку, щоб притягнути до себе Гаррі за темну тканину його мантії.
Гаррі видає невдоволений звук, і намагається вислизнути, але Том міцно тримає його поблизу, коли Борджин дивиться на них.
— Мандрівник у часі? — запитує він повільно, оцінюючи Гаррі гострим оком.
Його погляд змушує почуватися брудним. Шкіра Гаррі вкривається дрижаками, коли очі Борджина затримуються.
— Цілком випадково, до того ж, — додає Том, уже тягнучи Гаррі до дверей позаду. — Подарунок його друзів пішов не за планом. То ж я пообіцяв бідоласі, що допоможу йому.
Борджин гмикає, змахуючи на них рукою.
— Добре. Мене не стосується, чим ти займаєшся у вільний час. Але ти знаєш правила.
— Звісно — киває Том, наполегливо торкаючись попереку Гаррі й підштовхуючи його до комори. — Ми тільки подивимось, нічого більше.
Коли вони нарешті залишаються наодинці, Гаррі зітхає. Том наслідує його прикладу, й криво посміхаючись розправляє свою мантію.
— Ця людина — небезпечна .
Гаррі неделікатно пирхає.
— Не знаю, як ти можеш з ним працювати. Він завжди мене нервував.
Томова брова повзе угору.
— Часто відвідуєш магазини темних мистецтв і артефактів?
Обличчя Гаррі червоніє. Він вищипує трохи ниток з мантії.
— Я випадково потрапив сюди, коли мені було дванадцять, — шепоче, дивлячись униз. — Вперше використовував камінну мережу. Вийшло невдало.
Том закушує тонку губу, ховаючи усмішку. З виразу обличчя видно — він знаходить це веселим, і Гаррі бореться із бажанням вдарити його. По-дитячому фиркаючи, він відвертається й прямує до книжкових полиць углиб просторої комори. Том сміється, наздоганяючи його.
Вони мовчки підходять до полиць, Гаррі напружений, а Том усе ще намагається приховати свою веселість. І поки Гаррі навмання переглядає кілька затхлих томів, товстих і важких, Том шукає щось конкретне. Гаррі краєм ока спостерігає, як той бурмоче собі під ніс, пильно дивлячись на інкрустовані заголовки на шкіряних корінцях. Це так по-людськи, і Гаррі, вражений, затихає, споглядає Тома через край книги, що тримає в руці. Коли Том дивиться в його бік, їхні погляди на мить зустрічаються, і Гаррі повертає увагу до сторінок, які прогортає радше бездумно.
Він не звертає уваги на те, як Том усміхається, як його губи згинаються, демонструючи ідеально білі зуби. Не помічає лукавий вогник, що горить в очах Тома, перш ніж той повертається назад до пошуків рядами книг.
Повільно, дуже повільно Том наближається до Гаррі. Гаррі, не помічає це лише тому, що дуже зайнятий відволіканням уваги від Тома, не помічає, доки Том не з’являється прямо позаду, від нього лине тепло, коли він притискає Гаррі до книжкової шафи. Плечі Гаррі напружуються, коли груди Тома притискаються до його спини, руки над його головою тягнуться до верхньої полиці, довгі пальці недбало перебирають корінці. Гаррі раптом відчуває себе зовсім маленьким.
— Я можу посунутися, — пропонує він хрипло.
— Нісенітниця, — Том притискається до нього, тихо мугикаючи на вухо. — Мені до вподоби, де ти стоїш зараз.
Шиєю Гаррі підіймається тепло. Жахливий, божевільний жар обпікає обличчя і згортається в животі. Це майже нестерпно, якась суміш між соромом, збентеженням і ще гірше: бажанням.
Найбільше його лякає бажання. Бажання, що врізається в груди й оселяється там, як у себе вдома. Палке бажання, що Гаррі почав відчувати десь між тим, як Том вперше подивився на нього з голодом в очах. Й тим, як Том поцілував його напередодні. Десь з того моменту Гаррі не хотів нічого іншого, як знову відчути ці губи на своїх. Його пульс під теплим подихом біля вуха на шиї такий голосний, що не дивно, якщо Том теж його чує.
Пальці Тома повільно спускаються вниз. Затримуються тут і там, і Гаррі пильно спостерігає за ними з-за скелець окулярів.
Коли він розуміє, що Том спіймав його в пастку затиснувши у книжкової полиці, вже надто пізно. Гаррі сіпається, коли Том обіймає його однією рукою, спираючись на край полиці, й притискає усе сильніше до себе. Він впускає книгу, що тримав, коли Том нахиляє голову й цілує його шию в місце під вухом. Гаррі різко відштовхується, і його лікоть втрапляє тому в діафрагму. З тихим о-ох Том відступає, закриваючи живіт рукою, а другою все ще тримається за полицю ліворуч.
Це дає Гаррі достатньо місця, щоб обернутися, й поглянути на нього з осудом, закриваючи рукою шию в тому місці, де були Томові губи. Там, де Томові губи ледь не залишили на ньому відмітку.
— Що ти робиш?
— Як для чарівника ти використовуєш забагато фізичного насилля, — волосся спадає на його обличчя, Том посміхається, і це більше схоже на гримасу. — Вибач. Не зміг втриматися.
— Не зміг…? — Гаррі супить брови. — Томе, ти не можеш приставати до людей з примхи. Особливо до мене .
Том бурчить.
— Добре, наступного разу я, певно, попереджу. Аби уникнути синців.
— Ні, — хитає головою Гаррі, спираючись спиною на полиці. — Наступного разу не буде.
— Чому ні?
Хмурячись, Гаррі змахує рукою.
— Я казав тобі раніше, так не можна навчитися любити. Ти не можеш просто прикидатися. Ти маєш — хотіти. Вибирати.
Яскравий небезпечний вогник блимає в Томових очах. Він робить крок вперед, опиняючись на місці, де був до того, й відштовхуючи Гаррі до полиць. Різко вдихнувши, Гаррі намагається зберегти між ними якомога більше простору. Він хоче дістати чарівну паличку, але хвилювання, що пронизує від їхньої близькості, змушує його коливатися.
Він думає, що ненавидить це. Або, що має ненавидіти. Він дуже давно не боявся Волдеморта чи Редла, але тепер він боїться. Тома. Його хижого виразу обличчя. Свого власного зрадливого бажання. Серця, що заходиться в грудях. Тома, й того, що той може зробити з ним. Тома, й усвідомлення, що було так легко втрапити у пастку чарівних рис, хитрого розуму, його розгубленості й бажання розуміти те, чого він не знає. Тома та відчайдушного страху, що Гаррі в ньому побачив.
Том навпроти нього рухається. Він знову охоплює Гаррі; торкається руками й тілом. Простір між ними палає так, що Гаррі думає — він може почати пітніти. І вже жалкує, що не зняв Томів шарф.
Кінчиком язика він нервово облизує губи. Погляд Тома падає на них, його зіниці розширені. Гаррі затамовує подих.
— Я дійсно хочу, — каже Том так тихо, що в Гаррі всередині все тремтить. — Я хочу тебе, Гаррі Поттере.
Ковтаючи слину, Гаррі знову хитає головою.
— Хіть — це теж не кохання.
— Я знаю, що таке хіть, — Том тягнеться до Гаррі, відкидаючи волосся з його чола, пальці затримуються, перебираючи прядки. — Але це більше.
Гаррі не може дихати.
— Я хочу тебе, — кінчики пальців Тома ковзають вниз по його обличчю. — Я бажаю тебе. Твої знання. Твою силу. Доброту. Я ніколи раніше не бажав чиєїсь доброти, Гаррі.
Погляд Гаррі стає м’якшим.
— Звісно, бажав, Томе…
— Не так, — заперечує Том, ловлячи Гаррі за підборіддя й повертаючи його обличчя до себе. — Не так, як твоєї.
Гаррі хапається за полиці позаду.
— Мене тягне до тебе. Я прагну тебе — твого розуму, голосу, дотиків, — Том хмуриться, не відводячи погляду від вуст Гаррі, великим пальцем окреслює його повну нижню губу. — Я цього не розумію. Ти мене зачарував. Я не відчував такого відтоді, як…
Щось жорстке осідає в очах Тома. Його погляд зустрічається з поглядом Гаррі.
— Мені це не подобається.
Гаррі може лише слабко знизати плечима, усе ще тремтячи; його власне бажання важким тягарем осідає на плечах і в животі. З присмаком провини.
— Вибач, — бурмоче він.
— Не перепрошуй, — наполягає Том, і нахиляється… нахиляється вниз.
Гаррі не готовий відчувати губи Тома на своїх. Він не думає, що коли-небудь буде готовий, але знає — якщо Том поцілує його, він не зможе заперечувати. Тому що, як і Том, Гаррі відчуває зв’язок в їхніх дотиках.
Притягнення, магнетизм. Можливо, це побічний ефект того, що він був горокраксом Волдеморта, але також, можливо, це доля. Їхні нитки переплелися назавжди.
Тож щоб не дозволити статися неминучому, Гаррі відштовхує Тома. Том відступає, його обличчя спотворює гнів та розгубленість. Гарі намагається не звертати на Тома уваги, щоб зберегти власний розум, й присідає, щоб підняти книгу, яку впустив. Коли він знову випрямляється, в Тома на обличчі вже звична маска, й він спостерігає, як Гаррі повертає книгу на полицю.
— Гаррі…
— Стоп, — Гаррі підіймає руку. — Досить, Томе. Не знаю, у яку гру ти граєш, але тобі не вдасться мене обдурити.
На обличчі Тома гострий біль неприйняття, а в тоні його відчувається образа.
— Я не хочу тебе обдурити. Хіба ти не розумієш? Мені не потрібно прикидатися з тобою. Ти точно знаєш, хто я.
Гаррі киває.
— Тоді вибач, але я не можу. Ти маєш розуміти, наскільки це важко. Наскільки неможливо .
— Неможливо?
— Мені тут не місце, Томе, — Гаррі безпорадно знизує плечима. — І як би я не сподівався, що ти не станеш Волдемортом, у мій час ти все ще монстр, що убив моїх батьків і спричинив смерть незліченної кількості інших.
Стиснувши щелепи, Том хитає головою.
— Я не перетворюсь на нього, Гаррі. Є речі, з яких я складаюсь, речі, які роблю, але я відмовляюся бути ним .
— Сподіваюся, Томе, — його квола усмішка сумна. — Я справді сподіваюся.
У Гаррі сверблять долоні, і він раптом розуміє, що хоче торкнутися Тома. Йому цікаво, Том відчуває те саме?
У кімнаті раптом стає душно. Потираючи долонями потилицю, Гаррі прочищає горло.
— Мені потрібно, м… Мені потрібно подихати свіжим повітрям, — Гаррі показує на книжкові полиці. — Продовжуй шукати що треба. Коли закінчиш, знайдеш мене.
Не кажучи більше ні слова, не дивлячись на Тома, Гаррі проходить повз. Том хапає його за зап’ястя. Це знову посилає хвилю жару, що вібрує в нервах, доки не осідає в животі.
Хватка слабка. Він міг би легко висмикнути руку, але Гаррі цього не робить. Том прочищає горло, переступає з ноги на ногу і має вигляд — швидше за все — ніяковий. Він копошиться в кишені мантії, дістає рукавички, й кладе їх у руки Гаррі. Гаррі невпевнено стискає тканину, кінчики їх пальців торкаються.
— Вибач, — каже Том.
Гаррі повільно киває.
— Вибачаю.
— Я знайду тебе, коли закінчу тут.
Він відпускає Гаррі. З певною тривогою, Гаррі залишає його.
Остання, кого Гаррі очікує зустріти на Алеї Діагон, — це Гепзіба Сміт. Він ледь не збиває її з ніг, настільки захоплений повільним снігопадом та безладом власних думок.
Її покупки розсипаються. Гаррі лається і миттєво присідає, щоб підняти розкидані речі, не перестаючи перепрошувати. Вона зі сміхом відмахується. Одяг її яскраво-абсурдний: фіалково-пурпурна мантія з хутряними капелюхом і рукавичками. Вона доволі повна, й Гаррі не одразу впізнає її.
— Мені дуже шкода, — бурмоче він, простягаючи назад її знову повну сумку.
— Дурниці, хлопче! — вона сміється. — Нічого страшного.
Гаррі хитає головою.
— Мені слід було уважніше дивитися, куди я йду.
— Ну, в цьому немає сумніву, любий, — Гепзіба посміхається. — Але я зовсім не проти, коли в мене врізається такий милий молодий джентльмен, як ти.
Збентежений Гаррі відкриває рота, а потім знову закриває його. Він мав би звикнути до компліментів — зрештою, він хлопчик-що-вижив, обраний. Однак вони завжди застають його зненацька.
Чужа рука торкається попереку його спини. Гаррі сіпається й обертається, вбачаючи дуже широку і дуже фальшиву посмішку Тома. Він здивований, що Том так швидко впорався. Але кинувши швидкий погляд у небо, він зауважує — сонце за пухкими хмарами опустилося нижче, ніж він припускав. Схоже, минуло вже достатньо часу.
— Гепзіба, — вітається Том. — Завжди радий зустрічі.
— О, містере Редл! — вигукує вона. — Ви саме той, кого я сподівалася зустріти.
— Натомість ти наштовхнулася на мого друга, — Том усміхається, чарівно, мов мед. — Ви вже знайомі з Гаррі, Гепзіба?
— Друга… — бубонить вона, простягаючи руку. — Ще ні, але я саме збиралася.
Коли Гаррі не рухається, Том нахиляється до нього, вимовляючи тихо, щоб почув лише він.
— Поцілуй.
Ввічлива усмішка розчиняється, Гаррі бере її руку у свою й злегка вклоняється, щоб притиснутися губами до м’якої шкіри рукавичок. Вона воркує, відсипаючи їм кілька компліментів, поки Гаррі знову випрямляється.
Зі спини Томова рука пересувається на талію, підтягуючи його ближче. Гепзіба дивиться на них, із захватом червоніючи.
— О, ви обоє просто чарівні, — видихає вона. — Проводите канікули разом?
— Щось на зразок цього, — киває Том. — Як пройшло ваше Різдво, Гепзіба?
— На самоті, без твоєї чудової персони, але я бачу, в тебе були зайняті руки, — обличчя Гаррі палає, Гепзіба регоче, а потім тихо охкає . — Але це нагадало мені! Дещо маю для тебе, Томе, любий.
— Ох, не варто було.
— Цить. Це найменше, що я можу зробити, ти був таким милим, — Гепзіба копирсається в кишенях мантії. Гаррі скоса дивиться на Тома, помічаючи скутість його пози та напружений погляд, вже звичні, коли поруч є ще хтось.
Томові пальці стискають стегно Гаррі крізь мантію. Здригаючись, Гаррі кусає внутрішню частину щоки й намагається не думати про Томові руки, очі чи губи.
— Ах, ось воно! — вигукує Гепзіба, протягуючи Тому маленьку коробочку, прикрашену бантом.
Том бере її вільною рукою.
— Дякую. Мені доведеться надіслати ваш подарунок із додому. Я хотів доставити його особисто, але…
— Відволікся на гарне обличчя, — киває Гепзіба з лихою урочистістю. — Я розумію, любий. Тепер відкрий, ну ж бо.
Том робить це з певним небажанням. Стрічка навколо коробочки розмотується, і він обережно відкриває її, вимушено посміхаючись, доки не помічає те, що лежить всередині. У ту ж мить обличчя Тома охоплює справжній шок, і коли Гаррі заглядає подивитись, що там, він розуміє чому.
На оксамитовому ложі виблискує медальйон Салазара Слизерина. Четвертий горокракс Тома.
— Я чула від знайомого свого знайомого, який був твоїм однокласником і товаришем у Слизерині, що колись ти дуже захоплювався засновниками. І, ну, я бачила, як ти дивився на нього раз чи двічі раніше, тому я подумала… чому б і ні? Я однаково не мала на нього планів, крім того, звісно, щоб він просто збирав на полиці пил, — весело каже Гепзіба. — Тобі подобається?
Том, схоже, втрачає дар мови. І Гаррі штовхає його.
— Том.
— Вибачте, — Том кліпає, штучна посмішка повертається на місце, але в ній є м’якість, якої не було раніше. — Він неймовірний, Гепзібо. Навіть не знаю, як можу віддячити вам.
— Звісно, любий, — здається, Гепзіба справді задоволена. — Що ж у мене є ще кілька справ. Вам двом чудового вечора.
Вона зникає, перш ніж хтось із них щось каже, хоча Гаррі встигає невпевнено помахати їй рукою. Коли вони знову залишаються наодинці, він повертається до Тома.
Том пильно дивиться на медальйон. Дрібний сніг усе ще кружляє над їх головами. Осідає на Томове волосся, вії, тане на його щоках. Том не може відвести погляду від медальйона.
Ще одна сніжинка опускається йому на щоку. Гаррі простягає руку й струшує її, не встигаючи зупинити себе.
Томові темні очі зісковзують з коробки на нього. Гаррі збирається відсмикнути руку, але Том ловить її. Відлунням їхнього ранку Том притискається щокою до долоні, і навіть крізь позичені рукавички, Гаррі відчуває тепло. Том прикриває очі, його довгі густі вії тріпочуть, а щоки порожевілі від холоду.
У грудях щось стискається. Гаррі підсувається, дивлячись очима на губи Тома. Він його не цілує.
— Час повертатися, — шепче Гаррі. — Якщо ти знайшов те, що нам потрібно, варто повертатися.
Том мугикає, закриває коробочку й кладе її до кишені, не відпускаючи долоню Гаррі.
— Варто.
Не вимовляючи ні слова, вони розчиняються.
Коли вони роз’являються, Том не відпускає руку Гаррі. Голова йде обертом, і Гаррі слідує за Томом, який веде його короткою вузькою стежкою до будинку.
Усередині Том кличе Доулі та каже йому подати чай у вітальні, перш ніж зосередитися на Гаррі. Він мовчки підходить до нього впритул, доки їх пальці ніг не стикаються. Спочатку він розмотує шарф й безтурботно кидає його на підлогу. Гаррі хоче протестувати, але не знаходить слів. Том не цілує його, навіть не намагається. В нього немає причин протестувати.
Спостерігаючи, як Том бере його за руки, він кусає нижню губу і тремтить, коли той повільно знімає кожну рукавичку. Том затримується на правій руці, обводячи великим пальцем каблучку Гонта, що все ще надягнена на палець Гаррі. Його погляд перемикається з каблучки на обличчя, а потім він підіймає його руку, й торкається губами кісточок пальців. В Гаррі збивається дихання, й він не може нічого зробити, окрім того, як дивитися, Том ніжно повертає його руку в своїй.
Він цілує кінчики пальців Гаррі. Потім центр долоні. А потім його зап’ястя.
Серце Гаррі калатає в голові набатом. Він повинен припинити це; знає, що повинен. Він відчуває, як в грудях в м’який клубок звивається бажання. Він відчуває задуху, повітря наче важке.
— Том, — його голос тремтить.
— Я знаю, — зітхає Том. — Мені просто потрібно було… я збирався вбити її за той медальйон, Гаррі. Але ти з’явився і все змінив.
— Я не…
— Ти це зробив, — видихає Том, його губи затримуються на пульсі, і пальці Гаррі здригаються. — Ти все змінив. Повністю перевернув мої плани. Ти змусив мене почуватися більш розлюченим, збентеженим, наляканим, ніж будь-коли. А тепер… Тепер мої губи пересихають від однієї думки про тебе.
Лунає тихий звук. Гаррі не одразу розуміє, що його видає він.
— Я так сильно хочу тебе, що моє тіло болить, — Том зізнається, і в ньому немає жодної тієї брехні, яка була на Алеї Діагон.
Тут вони просто Том і Гаррі. Тут Том не ховає свою щирість. Тут Гаррі нікуди втекти.
— Я не буду вдавати, що розумію це, — каже Том, дивлячись на Гаррі. — Але я знаю, що я не відчував цього з дитинства. Я собі не дозволяв. Я знаю, зараз є щось, чого я ніколи раніше не відчував. Здається, я можу померти за один-єдиний поцілунок.
Гаррі відчуває слабкість.
— Це жахлива ідея.
Посмішка Тома широка, щира і захоплює дух.
— Мабуть.
Перш ніж Гаррі встигає подумати, він проводить рукою по щелепі Тома.
— Тоді поцілуй мене, — видихає він.
Том цілує.
Поцілунок Тома вибиває дихання з легенів. Це зовсім несхоже на незграбні махінації на його п’ятому курсі. Не схоже на жахливо-палкі, відчайдушні моменти перед війною, для якої він був занадто молодий. В цьому поцілунку немає нічого квапливого чи незграбного, але він обпалює.
У його грудях щось перевертається, і Гаррі відчуває, як тепло розповсюджується — по його венах, виходить із самого серця, аж поки не наповнює його усього до кінцівок. Кров пульсує; у вухах, тілі. Вона кличе Тома; вона співає для нього. Увесь світ звужується до долоні Гаррі на щелепі Тома та дотику їхніх губ.
Гаррі ніколи раніше не відчував такого. Магнетизм. Електричний струм. Його шкіра ніби відчуває себе живою. Вібрує.
Це такий простий поцілунок. Їхні губи міцно стиснуті. Носи стикаються, коли рухаються. Гаррі з заплющеними очима тягнеться ближче, Том тягнеться до нього.
Пальці Тома ковзають його потилицею. Їхні губи на мить відриваються одні від одних, перш ніж простір між ними знову губиться, поглинений нескінченним бажанням. Гаррі зітхає — так тихо, так солодко, — а Том муркоче йому в рот, притягуючи ближче за талію.
Руки хапаються за Томові плечі, Гаррі повільно встає навшпиньки. Пальці на його потилиці ледь-ледь натискають, і Гаррі нахиляє голову під їхнім ніжним умовлянням. Пальці Гаррі чіпляються за м’який матеріал Томової мантії. Вони знову розривають поцілунок, щоб вдихнути — видихнути — а потім торкатися знову.
Немає жодної грубості, яку Гаррі міг би очікувати, якщо взагалі колись очікував цього. Рука Тома міцніше обхоплює його талію, вп’явшись у тканину Гарріного одягу, і так, він тисне, але не змушує Гаррі відчувати себе річчю. Притискаючи Гаррі до грудей, Том видає ще один задоволений звук, цілуючи нижню губу Гаррі, кутик його рота, ямку підборіддя, затримуючись у кожному місці на секунду чи на цілу вічність. Гаррі тремтить.
— Ми… — Том знову цілує його, перебиваючи, хоч на мить, але потім відступає, щоб подивитися Гаррі в очі.
— Ми повинні зупинитися, — каже Гаррі.
— Я ніколи не хочу зупинятися, — Том дихає, погляд ковзає обличчям Гаррі.
Гаррі хоче сказати, що я знаю або я теж, або поцілуй мене ще раз, я покажу тобі любов, якої ти ніколи не мав. Але нічого цього не каже. Натомість він неохоче вибирається з Томових обіймів.
Потираючи потилицю, Гаррі червоніє й відводить погляд, прочищаючи горло.
— Ми повинні повернутися до пошуків. Пропустили майже цілий день.
Том тихо зітхає, вирівнюючи вираз обличчя.
— Так, ти маєш рацію. Приступимо?
Гаррі киває.