«Назавжди» складається з безліч «зараз».
Сонячні промені відблискували червоним, спрямовуючи свої промені на селище, що нещодавно прокинулося. Ранковий туман ще тримався, на траві та квітках можна було побачити крапельки роси. Люди метушилися, кожен був чимось зайнятий, шинобі, які давно приступили до своїх обов’язків, виконували щоденні місії, а цивільні готувалися до нового трудового дня.
Молода дівчина не кваплячись ішла міською стежкою, вона поверталася додому після довгої й сутужної нічної зміни. Вночі надійшло безліч нових пацієнтів. Загін, який виконував місію, засікли та влаштували облаву. Ті відбивалися як могли до прибуття підкріплення, є загиблі й куди ж без поранених. Більшість із яких були у жахливому стані, їх буквально довелося витягувати з того світу.
Робота лікаря — ігри зі смертю, бій у якому лише один переможець, людям цієї професії дана можливість лише відстрочити загибель, але ніяк не запобігти. Робота лікаря — це допомога нужденному й неважливо з якого він селища, проте існує безліч суперечок. Одним не хочеться, щоб інші допомагали другій стороні, коли можуть і коли це дійсно потрібно. Аргументуючи це тим, що це вороги, вони вбивали наших, хоча те саме можна сказати й про наших. І хто тоді має рацію. Вічна дилема. Чия істина правдива? Кожен воює за свої переконання. Хоча є щось і незмінне: лікарі — це ті, хто рятують життя, лікують тіло.
Розмірковуючи про свою майбутню проблему, яка безсумнівно її спіткає, адже вона врятувала тіло ворожого шинобі, якого доставили разом з рештою й один із ніндзя Листя, перебуваючи на межі свідомості, просив про його лікування. Ні мотиви, ні причини той пояснити просто не встиг його напівживого відвезли на операцію і згодом було винесено вердикт: не вижив, помер на операційному столі, травми були несумісні з життям.
Думаючи про своє, вона помітила знайому сріблясту маківку, що вже стала рідною, той мотався зі сторони в сторону.
— Гей, Какаші, — привертаючи його увагу, покликала дівчина.
— О, Рін, ідеш додому? — поцікавився хлопець.
— Так, недавно закінчила зміну. А ти чого кидаєшся з боку в бік? — спитала та, оглядаючи трохи пошарпаного друга.
— А, ну, розумієш, — почав чухати потилицю юнак та усміхнувся одним видимим оком. — Я тут з Наруто тренуюсь, точніше її треную і після того, як вона навчилася приховувати чакру, до речі, досить швидко знайти її стало в рази складніше. Практично неможливо, дожив, дитину знайти не можу.
— Тобто, ти її втратив, га? — спитала вона, навіть не намагаючись стримати сміх.
— Що смішного? Це не так просто, як ти думаєш. І взагалі це твоя була ідея, щоб я зайнявся її тренуваннями, так що ти теж певною мірою винна, — обурювався той.
— Допомогти тобі знайти дитину, яка від тебе втекла? Досить професійно, маю помітити, адже один із найкращих джонінів не може її знайти.
— Дуже смішно, — пробурчав він.
— Вчилася у найкращих, — відповіла та з усмішкою. — Годі тобі, де востаннє її бачив?
— На дев’ятнадцятому тренувальному полігоні, там зустрілися і розпочали тренування, хоча я б це назвав своєю експлуатацією.
— Не бурчи, адже ти не дуже упирався.
— Ага, спробуй тут обуритися, під таким блакитнооким натиском, — вигукнув той.
— От і припиняй скаржитися та просто визнай вона тобі подобається.
— Ще чого, вона — суцільна ходяча проблема. Ну так, може й досить ґречна, — прогугнів срібноволосий, на що брюнетка усміхнулася.
— Пішли, знайдемо твою пропажу та в якості вибачень, за доставлені незручності у вигляді тренувань, які тобі так «не подобаються», я вас нагодую.
— І куди це ти зібралася? Ти ж після зміни, додому йди та відпочивай. А коли так хочеш з Наруто побачитися, ми в гості прийдемо. Ввечері буде нормально? — спитав хлопець.
— Так, цілком у мене якраз один вихідний.
— Тоді домовилися, піду порадую свою супутницю, яку я, здається… Знайшов! До зустрічі! — крикнув той на прощання.
— Ось і ти! — вигукнув юнак.
— Какаші-ні-сан, скільки можна чекати? Ти взагалі мене шукав? — насупившись, обурювалася та.
— Ну-ну, не гнівайся, шукав, шукав, — усміхаючись через маску й лівою рукою скуйовдивши волосся на потилиці, відповів він.
— Ну так, аякже.
— Будеш дутися не візьму сьогодні ввечері з собою у гості.
— У гості? — перепитала блакитноока, забуваючи, через що, власне, була незадоволена. — Куди? До кого? Зі мною?
— Тихіше, тихіше, сьогодні, як вибачення, я візьму тебе з собою У гості до Рін, — повідомив той.
— Правда? — з невірою перепитала вона.
— Звісно, коли це я тебе обманював? — нахмурився він, на що дівчинка підняла ліву брову, але не воліла нічого говорити.
Розклавши щойно куплені продукти, дівчина взялася за готування. Після важкої нічної зміни вона непогано відпочила, краще ніж зазвичай. Мабуть, справа була в майбутній зустрічі, їй відразу сподобалася мала Узумакі, така сонячна та тепла. Вона була сумішшю дорогих Рін людей, блондинистого сенсея, який завжди був до них, учнів, уважний, у міру суворий і добрий. А також його дружини, червоноволосої фурії, повної протилежності вчителя. Невсидлива, гучна й життєрадісна, вона ніби світилася життям і ділилася з усім своїм невичерпним світлом.
Іноді, коли дівчина дивилася на сімейну пару, їй здавалося, що вони як плюс і мінус, дві протилежності, які притягуються до одне одного.
Приготувавши потрібні інгредієнти брюнетка почала готувати, вибір зупинився на сукіяках, каррі, тонкацу та онігірі. Поставила тушкувати овочі з м’ясом, попередньо приготувавши посуд та вогонь. Промила рис і кинула його в киплячу воду, взялася за карі, як раптом у двері постукали.
— Рано вони, я ще не все приготувала, — промайнуло в думках дівчини.
Відчинивши двері вона побачила Наруто, що зручно влаштувалася на руках Какаші, як здавалося, адже по обличчю малої можна було помітити, що їй все подобається. Той своєю чергою правою рукою тримав вантаж, а лівий пакет з продуктами.
— Ой, привіт, а ми тут до тебе, — почав хлопець. — І не з порожніми руками. Наруто сказала, що ходити в гості без нічого — погано. А я просто не міг не послухати свою маленьку імото, — звітував срібноволосий заходячи до будинку.
— Ага, Рін, а чи можна тобі допомогти? — поцікавилася дівчинка, злізаючи з рук Какаші.
— Звичайно, йди сюди.
— А покажеш як це готувати? — вказала вона на яловичину, що лежить на столі.
— Яловичину можна по-різному приготувати, — задумливо промовила дівчина. — Але ми з тобою зробимо карі, — на маленькому обличчі відбилося нерозуміння з цікавістю.
— Ух ти, Наруто, отруїти хочеш? — беззлобно запитав юнак.
— Не сьогодні, та й Рін засмутитися, якщо я так зроблю, їй же тебе потім лікувати, — відповіла та.
— Своєю розмовою ви мені нагадали, що Какаші настав час пройти щорічне обстеження, — повідомила брюнетка й щоб той точно прийшов додала, — Наруто, ти ж за цим простежиш?
— Я? Мабуть, але чому ні-сан туди не ходить? Це боляче?
— Наруто, я зараз тебе полюбив ще більше! — вигукнув хлопець. — Ще як боляче, тикають своїми голками, кров крадуть з вен, б-р-р, — він навіть зіщулився від спогадів.
— Нічого це не боляче, не слухай його, — сказала дівчина, звертаючись до малої, — він просто не хоче туди ходити, як сам каже, лікарні йому не подобаються.
— І мені теж не подобаються, тому я розумію його, — відповіла мала.
— Але це обстеження обов’язкове для всіх, адже ти не хочеш, щоб Какаші раптом захворів і йому було погано, а цього могло й не бути, — повчальним тоном промовила дівчина, — якби він пішов на ці процедури, де лікарі відразу виявили б та усунули проблему.
Блакитноока задумалася. Звичайно, їй не хотілося, щоб Какаші-ні-сану було погано, але йому явно не подобаються ці обстеження, вона похитала головою відганяючи наслання і сказала:
— Я не хочу його змушувати, але й заважати не буду, якщо ти, — вона подивилася на Рін та усміхнулася, — так робитимеш.
— А ти хитра як лисиця, — усміхнулася дівчина, — і ти навіть схожа на неї.
— Р-і-і-н, — розтягуючи ім’я мовив срібловолосий. — Ми сьогодні будемо їсти? Тому що Наруто зголодніла, напевно навіть не обідала, а все чекала вечері.
— Правда? — та повернулась до неї.
— Ти що не їла в обід? — вигнула брова брюнетка.
— А, я… — почала чухати потилицю винуватця, — не зовсім, я ж знала, що ми сьогодні до тебе прийдемо, от і не хотіла псувати апетит. — Та й у мене немає нічого, — вже тихіше додала вона.
— Я про це не подумала, — пробурмотіла дівчина сама собі.
— Як це немає? — не став мовчати юнак. — До тебе ж сьогодні має прийти нянечка, хіба ні? Вона ж і повинна закупитись, а я б як завжди тобі приготував.
— Звідки мені знати? Як завжди, ніхто не прийшов, — розвела руками блакитноока.
— Ясно.
— Добре, давайте їжте, бо охолоне, — повідомила господиня дому. — І Наруто, як ти дивишся на те, щоб пожити у мене? На постійній основі, — уточнила та. — Недовго скільки захочеш, а потім вирішимо як далі бути. Тільки я через нічні зміни вдома практично не буваю, але я спробую щось зробити з розкладом, — почала пояснювати вона. — Проте все-таки частіше ніж Какаші зі своїми довгостроковими місіями.
— Так, точно, це чудова ідея, до того ж мені так буде спокійніше, — висловив свою думку Хатаке.
— Я… н-у-у, не знаю, — забарилася дівчинка, — я ж заважати, мабуть, буду. Та і як же ти, напевно, жити зі мною не найкраща ідея, а мені й одній непогано.
— Хоча я не одна, — подумки додала вона.
— Що ти! Звичайно не будеш, мені ж одній нудно в цьому просторому будинку, — підморгнула та. — А з тобою абсолютно точно буде веселіше, — промовила вона й усміхнулася.
— Якщо ти так кажеш, то добре, — погодилася малеча, радіючи, що тепер не доведеться приходити туди, де на тебе ніхто не чекає. Не доведеться ховатися під ліжком, доки двері мало не тероризують розлючені жителі. Більше не доведеться.
— Ось і вирішили, а тепер їжмо, — підсумував юнак.
— Какаші! Какаші-ні! Тобі б тільки поїсти, — в один голос вигукнули Рін та Наруто.
— Ви вже разом говорите одне й те саме. Бідолашний я, — театрально жахнувся той, на що отримав смішки.
— Ітадакімас5.1 !
Весняне тепло вступило у свої права. Птахи співали свою ранкову пісню, а дерева почали повертати свою колишню пишну велич, якою змушені були пожертвувати на час холодів.
На тренувальному полігоні можна було спостерігати двох хлопців, які активно займалися самовдосконаленням, поправляючи супротивника в особі один одного, тим самим відточуючи власну майстерність. Було чути брязкіт зброї, а в повітрі витала ледь помітна напруга, обидва були зосереджені й не збиралися поступатися у дружньому спарингу. Деякі ділянки тренувальної бази були трохи підпалені вогняним джицу, а сюрікени встромлені в дерева.
— Гей, Ітачі, ти явно втомився, може визнаєш поразку? — хитро заспівав кучерявий хлопець.
— Хм, — не залишився осторонь той.
— Не скажи! Я сповнений сил продовжувати.
Насправді вони обидва добряче втомилися, але жоден ніколи це не визнає відкрито. Такі вони, Учіхи, горді та норовливі.
— О, а ти давно Наруто бачив? Я щось давненько її не спостерігав у старих кварталах, — повідомив юнак.
— Як зустрінеш, так і запитаєш де вона пропадає чи розгубив усі свої сенсорні здібності? — беззлобно поцікавився хлопець із довгим шовковистим волоссям.
— Н-і-і-і, — відповів той відбиваючи атаку, — просто, мабуть, вона справді дуже хороша учениця, бо відтоді як навчилася приховувати свою присутність робить це настільки добре, що я її буває не відчуваю. Навіть, коли вона поряд стоїть.
— От як, — сказав той, щось для себе відзначаючи й кинув зброю задля того, щоб вступити в рукопашний бій.
— О, тайджицу хочеш попрактикувати, — не питав, а стверджував темноволосий.
Удар. Блок. Підсікання та успішно проведена контратака. Стрибок. Уникнення атаки. Противники відстрибнули один від одного й почали складати печатки. Змія. Вівця. Мавпа. Свиня. Кінь. Тигр. І з обох боків вирвалася громіздка Вогняна куля. Техніка одного не поступалася іншому, та й була своєрідним акордом, адже хлопці вимоталися, але вирішили закінчити спаринг ні в чому не поступаючись.
— Ти зараз додому?
— Так, батько просив зайти як звільнюся.
— Тоді я піду шукаю свою пропажу. Я ж може скучив, а вона зникла, — насупився хлопець.
— Сам не загубися, — побажав темноволосий перед тим, як зник.
— Ніби це можливо, — подумав той.
Селище було жваве як ніколи, на ринку на всю велися торги, хтось обурювався з приводу занадто, на їхню думку, високих цін, а хтось просто коротав будні, знаходячи заспокоєння у розслабленій та монотонній ходьбі.
Наруто прогулювалася такими людними місцями в якості тренування сенсорних здібностей, так порадив робити Какаші, а Рін насторожила і сказала, щоб була обережніша і якщо що йти до неї.
Ще недавно вона навчилася хенґе, щоб не ловити на собі злісні та зневажливі погляди мешканців і коли виходила кудись користувалася ним. Щоправда, не відразу, довго не виходило як слід. Хоч вона й зрозуміла принцип із практикою справи видалися досить непросто. Рін пояснювала це тим, що в такому юному віці мало хто «пробуджує» своє вогнище чакри, адже воно загалом не повинно так рано дати знати про себе. Мабуть, все через твою сенсорику, припустила та.
Вона практично навчилася не відчувати чужу чакру безвільно. Тільки ось з емоціями справи йшли не так добре. Вони, як і раніше, були надто чітко відчутними. Дівчинка почувала себе кораблем, про який розповідав Какаші, повернувшись зі своєї чергової захопливої місії, як він сам її назвав, серед океану. Той уміло вмів про щось розповідати чи це оповідь про норовливе море та бурхливі хвилі або чергова кумедна історія, котра трапилася у дорозі. Його було цікаво слухати, він був майстерним оповідачем. Також їй були до вподоби моменти, коли той заходив до них з Рін у гості та вони розмовляли про все. Ділилися історіями того, що сталося за його відсутності, обговорювали новини та ділилися враженнями від спільного проживання.
Контролю над емоціями інших, що ллються через край, надто складно домогтися, а до всього іншого така здатність не знає відпочинку, це як природний процес, що інколи навіть лякає. Курама каже, що ця особливість від народження, а така бурхлива з кількох причин. По-перше, її надто чутлива сенсорика. А по-друге, він сам, адже здатний відчувати емоції, проте на відміну від своєї джинчурікі він може це контролювати.
Відчувати емоції інших це як дар і прокляття. Поняття межують один з одним. Бути емпатом — це завжди знати, як людина по-справжньому реагує на те чи інше, від таких людей не сховатися за масками байдужості, відчуженості, холоду. Такі люди буквально відчувають тебе наскрізь. Емпатія — це як вирок, постійно знати все про всіх, адже завдяки чужим почуттям можна зіставити й дізнатися або більш ніж правильно припустити, що в кого на душі, що він приховує або недомовляє. Правильні питання та правильно трактована на них реакція здатні розкрити найпотаємніші секрети.
І йдучи жвавими вулицями дівчинка виразно відчувала всю ту гаму емоцій, які були на душі інших, а були вони різними від розслаблених до насторожених. Їй треба навчитися плисти за течією і не тонути, не дозволити потопити себе. Головне завдання не захлинутися в емоціях, не стати кораблем, що тоне на суші. Адже вона потоне й ніхто так і не дізнається, чому та від чого, нікому так і не буде зрозуміло, що вона просто не витримала тиску емоцій інших. Відчувати те, що по праву вважається власним і потаємним все ж таки прокляття, але в смертельній сутичці може і знадобитися.
Закінчивши з незвичайними тренуваннями, дівчинка зняла хенґе й вирішила дійти до магазину без нього, тому що тривалий час використання давався важко, але вона обов’язково це виправить. Все-таки, через рік їй вступати до Академії5.2 , не хотілося б розчаровувати Рін і Какаші-ні та й саму себе. Маршрут обрала більш ніж безлюдний, вона непогано вивчила селище, як денне, так і нічне. Хоча останнє робила таємно в дні, коли в оне-чан5.3 були нічні зміни, а ні-сан був на якійсь місії. У решту часу нічні вилазки були поза доступом, ці двоє надмірно турбувалися про неї, довелося діяти потай.
Їй хотілося постійно діяти, сидіння на місці ніяк не було гідно оцінено, як висловився Какаші. Тому дорога проходила через квартал Учіх, що дуже навіть не схвалив рудий квартирант, той усією своєю натурою недолюблював цей клан, а тих двох, які постійно тинялися біля неї терпів тільки через свою джинчурікі.
— …хоча ці досить стерпні, особливо цей кучерявий, хоч якісь емоції показує, а не ходить як льодяник, на відміну від другого, від нього емоцій досягти можеш хіба що ти, — якось повідомив Лис.
Квартал був досить красивим, багато дерев та будівель, на яких красувався мон клану. Місцевість примарна, хоч і розташована трохи на краю селища, до того ж доглянута. У повітрі кружляли запахи випічки та місцевих вуличних страв, скрізь чути голоси людей, що живуть тут. Волею-неволею в очі впадає безліч лавок зі зброєю, що продають повсюдно. Шинобі відомо, що якщо потрібна зброя пряма дорога до Учіх, вона в них виходила особливо вправною, тільки й ціна відповідна. На головній дорозі кварталу ходили всі, це була своєрідна територія доступна для відвідування кожному охочому, адже Учіхи спеціалізуються не лише на виготовленні зброї, а й відповідальні за порядок у селищі, вони поліція Конохи. Люди щодня приходять сюди з різними проблемами та проханнями, адже поліція важлива складова в підтримці миру в містечку.
Тут панувала якась особлива атмосфера спокою, на вигляд так і було і яким було здивування Наруто, коли насправді все було зовсім не так. Учіхи виявилися дуже емоційними, тільки ховали цю свою рису за різними масками, та так що й без будь-яких здібностей і не зрозуміти, що таке можливо.
— Ей, Ітачі, — гукнула та, на що той зупинився і обернувся.
— Привіт, Наруто, — відповів він, усміхаючись очима.
— Давно не бачилися, ви з Шисуї постійно чимось зайняті, та й вас частенько в селищі не буває, — підбігла вона і стала поруч із ним, запрошуючи далі йти разом, він не заперечував.
— Все ти знаєш, — по-доброму примружився той, вдивляючись у гарненьке личко, — ми на місіях були.
Він був якимсь неспокійним і вдумливим, хоч так і не скажеш. Мабуть, чимось стурбований, визначила дівчинка.
— Ага, а Шисуї де? Я-то думала, ви нерозлучні, постійно разом, — заявила і променисто усміхнулася, позаяк уміє тільки вона.
— Не повіриш, тебе пішов шукати, — відповів Учіха, вирішивши проігнорувати слова тієї про нерозлучних, — як же це ти зі своїми неймовірними сенсорними здібностями його й не помітила? — підколов її він.
— А що? Повинна була? — здивувалася та.
— Хм-м.
— Та ну тебе, нічого й не винна до того ж моя сенсорика вже декілька днів неактивна, нікого навмисно не шукаю і практично не відчуваю, — повідомила Узумакі.
— Хм.
— Саме так.
— Ітачі, щось не так? Ти якийсь стурбований. Той глянув у чисті блакитні очі, задаючись німим питанням, як це вона визначила, адже він усіляко це приховував і до того ж не безрезультатно, проте Наруто ніби наскрізь бачить.
— Нічого такого, — відповів той. — Так, а що ти тоді тут робиш, якщо не шукала нікого?
— Не зовсім не шукала, швидше була не проти когось із вас тут зустріти, — знов усміхнулася та.
— Ось як, — той задумався, щось для себе вирішуючи. — А як щодо того, щоб зайти в гості? — спитав він.
— А? Х-м-м, ну раз запрошуєш, то добре, пішли, — дала відповідь Узумакі.
Клановий квартал Учіх був досить чарівним місцем зі своєю особливою атмосферою і будинками, які у ньому були відповідними. Стіни пофарбовані в білі кольори, а дахи мали фіолетовий відтінок. Скрізь посаджені дерева та цвітуть квіти.
Ділянка де жив один із великих кланів був густонаселеним і заблукати тут можна запросто, хоча Наруто це мало хвилювало, з її сенсорикою. Вона сама може когось хочеш знайти, не говорячи вже про те, щоб визначити дорогу.
Зайшовши в будинок Наруто відчула його настрій, тут кружляв спокій зі стурбованістю, веселощі з відчуженням, любов і повага. Ніде ще їй не відчувалися настільки рівні у своїх пропорціях емоції. У будинку все було рівнозначно і правильно, інакше й не назвеш, дивне відчуття. І доки знімала взуття, то почала оглядати вигляд оселю зсередини. Дерев’яна підлога, такі ж меблі та стіни, кімната куди вони увійшли імовірно була вітальнею, про що свідчив низький столик з подушками навколо. У кутку знаходилися двері, які відразу відчинилися і перед ними з’явилася жінка з довгими, що дістають до плечей, волоссям і чорними очима, які пильно вдивлялися у червоноволосу дівчинку, що стоїть перед нею.
— Як же вона схожа на маму, хіба очі батька. Відразу зрозуміло чия ти донька, Наруто, не здогадається хіба що той, хто недобачає чи не знає твоїх батьків. Як же ти виросла з останнього разу, коли я тебе бачила, — міркувала жінка.
І собі дівчинка зосереджено дивилася на маму Ітачі, бо не помітити, як вони схожі неможливо. Хіба в Ітачі волосся трохи світліше та очі іншої форми. За допомогою своєї емпатії дівчинка просканувала чорняву незнайомку й відчула сум’яття, здивування та радість. Підняла свій погляд на хлопця, що завмер поруч, той стояв збентежений. Мати дивилася на Наруто так ніби знає хто вона, а вони, здається, знайомі не були або він помиляється, у будь-якому випадку гостю потрібно представити.
— Мамо, познайомся, це Наруто, — вказав той на дівчинку, що стояла поруч.
— Привіт, Наруто, мене звуть Мікото, можеш так і звертатися, — підморгнула та їй.
— Приємно познайомитися з вами, Мікото-сан, — сказала вона і злегка вклонилася, як навчала Рін, чемно і стримано.
— Ой, не варто, — повідомила жінка і додала, — Нару-чан, я ж можу тебе так називати, так? — і отримавши легкий кивок на своє запитання продовжила. — Ходімо за стіл, ми на тебе Ітачі чекали, але Наруто, ти теж можеш приєднатися, — сказала вона і взяла ту за руку, щоб повести до їдальні.
За столом сиділо двоє, чоловік середнього віку з довгим чорним волоссям, що доходило до самих плеч і великими темними очима такого ж кольору, а під ними знаходилися невеликі складки, які надавали йому суворішого вигляду, такі ж були й у Ітачі. Та хлопчик приблизно її віку з темним волоссям, яке смішно стовбурчилося на потилиці, а довгий чубчик обрамляв щоки.
— Мабуть, тато Ітачі, а це хто… брат? Але Ітачі про нього не говорив нічого, — міркувала Наруто.
— І за що мені така недолуга джинчурікі, — пролунав невдоволений рик із глибин підсвідомості, — я тебе залишив ненадовго, а вона пішла до Учіх, так ще й до їхнього дому. Що ти тут забула? — роздратовано промовив той.
— У гості прийшла, що ж ще, — відповіла та.
— Добре, а скажи мені, що в словах не наближатися до цих червонооких не зрозуміло?
— Незрозуміла причина, та й те, що вони не подобаються тобі, не означає, що вони також не подобаються мені.
На це рудий співмешканець нічого не відповів, він уже обмірковував план, як зіпсувати життя цим Учіхам. Відповідь знайшлася сама. Наруто — це найгірше покарання для цих крижин, її непосидючість, цікавість і проблеми, що йдуть у комплект самі зроблять свою справу.
— Ти ще хто? — спитав хлопчик із зачіскою схожою на їжачка.
— Наруто, — відповіла та. — І взагалі перед тим, як питати когось, самому треба представитися.
Той подивився на неї як на божевільну, ніби в його світі так не заведено.
— Н-у-у? Представити себе не хочеш? — спитала дівчинка.
— Дійсно, отото, треба представитися, — сказав старший із братів.
— Саске, — буркнув той. — Учіха Саске.
Фугаку, який спостерігав за цим діалогом, зазначив про себе, що дочка старого друга, йому це стало зрозуміло як тільки та увійшла, дуже на того схожа. Не мовчатиме якщо когось чи її кривдять, але й нічого образливого у відповідь говорити не поспішає.
— Молода леді, як гостю нашого дому, прошу до столу, — привернув до себе увагу той, на що отримав недомисленний погляд, та не поспішала відповідати. — Мене звуть Учіха Фугаку, я голова сімейства.
— Приємно познайомитись, Фугаку-сан, — з усмішкою відповіла вона. — І дякую за запрошення, але мені йти треба, я зовсім забула, що сьогодні оне-чан повертається раніше, а я хотіла встигнути приготувати їй вечерю. Смачного!
— Нару-чан, тоді приходь завтра, добре? Можеш разом зі своєю оне-сан, ми чекатимемо на вас, — повідомила Мікото.
— Добре, я їй скажу, але не знаю, чи погодиться вона, але ще раз дякую за запрошення, — знову усміхнулася Узумакі.
— Чудово, Ітачі, проведи її, а потім повертайся до столу, — звернулася вона до сина, який хотів було розпочати трапезу.
— Звичайно, мамо.
Надвечір квартал Учіх набуває якоїсь особливої атмосфери, коли запалюються ліхтарі, які освітлюють вулички, дерева, що ще не прокинулися стоять у напівдрімоті, жителі блукають в основному головною вулицею, милуючись її красою. Закриваються останні крамнички. Продавці готуються до завтрашнього трудового дня. Адже одне з негласних правил торгівлі цього кварталу є філософія одного дня не схожого на інші. Досвідчені ділки знають, що кожен робочий день повинен бути незалежний від іншого, інакше хорошої торгівлі не чекай.
Наруто подобалося гуляти ось так з Ітачі хоч він і мало говорить, але та добре відчувала його емоції. Спокій та врівноваженість. Цими словами його можна описати. Хоча це зовсім не означає, що інших почуттів він не відчуває, навпаки вона відчула сильну любов, коли вони увійшли до їдальні. Це почуття височіло над іншими, він жах як плекає молодшого брата. Сам же Саске, для неї, якийсь дивний, від нього практично не відчувалися емоції, такого раніше не було. Це щось нове, адже почуття всіх людей, яких та тільки зустрічала, були розкриті як книга, з ним же все не так. Коли вона побачила в кімнаті ще одну людину, то це збентежило. Адже Узумакі й справді його не відчувала там, точніше його емоцій, сенсорикою ж на той момент не користувалася, хоча про всяк випадок треба буде й її на ньому перевірити.
Думаючи про те який незрозумілий цей Саске, вона й не помітила як вони дійшли до виходу з округу. Хотіла сказати, що далі проводжати її не обов’язково, їй додому недалеко як ту окликнув дзвінкий знайомий голос.
— Наруто, я весь день тебе шукаю, як навчилася приховувати свою чакру, фіг знайдеш, — ображено бурчав хлопець.
— Ти мене що хвалиш? — здивовано спитала вона.
— Ще чого, просто констатую факт, — відповів той.
— Та ну, адже я молодець, раз ти весь день мене шукаєш. — До речі, а навіщо ти мене шукав?
— Як це навіщо? — перепитав він. — Скучив за тобою, а вона починає припирптися.
— Вчилася у найкращих.
— Ітачі, ти тут? Чи ти замість зайвого стовпа? — звернувся до нього кучерявий юнак.
— Хн, — відповів той коротко і ясно.
— Гаразд, може прогуляємось? — запропонував Шисуї.
— Мені додому потрібно, оне-чан хвилюватиметься, коли повернеться, а мене ще нема.
— А ти? — звернувся до Ітачі друг.
— Мені теж, я все ж ще хочу доїсти свою вечерю, але якщо тобі так хочеться кудись піти, то проведи Наруто додому.
— Гей, я й сама можу дійти!
— Ні, не можеш, — відповів темноволосий хлопець підхоплюючи ту на руки. І насамкінець кидаючи найкращому другові. — Побачимося!
— Шисуї, — кликала його дівчинка, на що не отримала відповіді й вирішила повторити, але вже голосніше.
— А? Що? Ти чого на вухо кричиш?
— Мені ж в інший бік, — повідомила та.
— Я й забув, що ти тепер у Рін-сан живеш.
— Нічого, а хочеш у гості?
— Хочеш загладити свою провину смачною вечерею? — єхидно промовив той.
— Звичайно ні, — заперечила Наруто. — Я не винна в тому, що ти знайти мене не можеш. Просто пожаліла та вирішила нагодувати.
— З твоїх вуст це звучить так ніби ти займаєшся помилуванням особливо небезпечного злочинця, а не просто запрошуєш почастувати вечерею, — на таку заяву та лише знизала плечима, мовляв, не наполягаю.
— Гаразд, як хочеш, а я пішла, — відповіла Узумакі й хотіла піти, як Шисуї зупинив і сказав:
— Ну-ну, коли мені ще представиться можливість поїсти твоєї їжі, хай навіть це буде останнє, що я зроблю. Все-таки я не впевнений у твоєму приготуванні.
— Якщо сумніваєшся, то допоможеш, — запропонувала червоноволоса.
— Допоможу, тільки спочатку ми зайдемо в магазин, — командував той і знову підхопивши Наруто попрямував до найближчого продуктового.
— Гей, куди? У мене немає грошей, ти мені навіть можливості додому зайти й взяти їх не дав.
— Хто сказав, що вони тобі потрібні? Що я не можу сам для нашої вечері купити продуктів? До того ж твоя оне-чан буде задоволена, ми й її нагодуємо.
— Шисуї, — звернулася дівчинка, — ти іноді таким ґречним буваєш, — усміхаючись мовила вона.
— Чому це лише іноді? Я завжди такий, — жартома насупився той.
— Тому, що решту часу шибайголова, — констатувала та показуючи язика.
— Ах ти, — хлопець зупинився і поставив Наруто на землю, щоб за хвилину підняти ногами догори.
— Що ти робиш? — обурювалася вона.
— Поки не визнаєш, що я чудовий завжди, так висітимеш.
— Садисте, відпусти назад на землю, а то вона в мене крутитися почне і я когось дуже випадково вдарю, — погрожувала Наруто.
— Нічого, мета виправдовує засоби, а від тебе мені й отримати нестрашно, — усміхаючись відповів хлопець.
— Добре, добре, ти завжди дуже гарний, просто чудовий, а тепер переверни мене назад, — зажадала Узумакі.
— Отож, молодець, — сказав темноволосий і виконав вимогу.
— Але іноді й справді буваєш шибайголовою, — додала та й поспішила втекти в бік магазину.
Сонце зайшло за обрій, поступаючись місцем біля керма красуні-ночі. Ранні квітучі дерева раз по раз тішили очі. Вечірні вогники запалили майже повсюдно. Хтось вийшов на вечірню прогулянку, хтось прямував додому, до рідних.
Впоравшись із покупками, двоє друзів поверталися до будинку Наруто, щоб приступити до приготування вечірньої трапези. Та запросила друга в оселю і попрямувала з ним на кухню розбирати покупки та розпочинати готування. Вирішили приготувати рис і тамаго-які, а за напій узяли зелений чай. Дівчинка займалася рисом, коли юнак смажив омлет, до сковорідки Наруто він не підпустив, аргументуючи тим, що мало що ти з нею зробиш. Та обурювалася, проте переконати цього упертого барана не вдалося на що та твердо вирішила надалі це виправити.
Коли все було зроблено вони накрили на стіл і почали їсти, хоча хлопець запитав, чи варто чекати Рін-сан і отримав таку відповідь:
— Ні, вона пізно повернеться, напевно, знову затримається на роботі. А краще б на побаченні, — констатувала Наруто.
— От як, тоді смачного, — побажав юнак.
— Сфасибі, — з набитим ротом відповіла вона, але коли переживала додала, — і тобі.
— Я звичайно розумію, що дуже смачно готую, але могла б спочатку й пережувати, — бурчав той.
— Шисуї, — звернулася дівчинка, — що тебе турбує?
— З чого ти це взяла?
— Відчуваю, — серйозно відповіла та, на що той скинув брову.
— І як це?
— Я емпат, я кожного відчуваю, — сказала вона, але подумки додала те, що з недавніх пір Саске в цю категорію всіх не входить, але поки не впевнена.
flashback
— Аніки, — звернулася дівчинка до сріблявого хлопця, — щось не так? Ти якийсь не такий, як завжди.
— З чого ти це взяла? — спитав він.
— Знаю, точніше… — вона замовкла, не наважуючись говорити далі.
— Точніше що? — добивався відповіді той.
— Відчуваю, я відчуваю твої емоції, твою тривогу, твої метання і нерішучість, ти про щось не говориш, тебе щось мучить, — на одному подиху випалила вона.
— Це як? — поставив це питання скоріше саме собі.
— Невже емпатія? — спитав той, на що червоноволоса впевнено кивнула.
— Ага, відчуття схожі на сенсорику, але це на відміну від неї, я погано контролюю, але намагаюся, — поділилася дівчинка.
— От як, а ти сповнена сюрпризів, — констатував він. — Я ніколи таких не зустрічав і відповідно допомогти тобі з цим нікому, доведеться самій справлятися.
— Я не допомоги прошу, а розповідаю як є, до того ж ти мені так і не відповів, що трапилося в тебе.
— Навіть якщо й збрешу, ти дізнаєшся, ось же. Хокаґе дав мені тривалу місію, а як мені тебе тут надовго залишити, хай і з Рін, хоч вона страшенно невідповідальна, — намагався пожартувати срібноволосий.
— Ось воно що, а я вже думала, що щось страшне, — відповіла та.
— Це і є страшне, я тебе кілька місяців бачити не буду.
— Тоді пиши листи, а я можу тобі пообіцяти, що зі мною нічого не трапиться і за Рін я догляну, — з сонячною усмішкою відповіла Узумакі.
Він недоговорив і знав, що Наруто про це відомо.
the end of the flashback
— Ти хто? — перепитав той.
— Емпат, — повторила та.
— Нічого собі, це ж скільки можливостей! — вигукнув він і поспішив спитати. — А це не боляче? Ніколи не зустрічав таких людей.
— Не завжди, все залежить від емоцій, які емоції такі й відчуття, — пояснила та.
— Так, стоп, тобто ти завжди знала коли я тобі лукавив, хоча ні, такого не було, — міркував він.
— Не було, ти всього-то недомовляв, правда? — з усмішкою спитала вона.
— Звичайно, звичайно, — погодився той, — так ось як ти визначаєш, що я маю на увазі, коли використовую мову Учіх5.4 .
— Не без цього, але згодом навчилася і без цього визначати, — похвалявшись, підтвердила дівчина.
— І все ж, визнаю, ти хороша учениця.
Двері відчинилися до будинку зайшла брюнетка років двадцяти.
— Наруто, що у нас на вечерю? — спитала вона, йдучи на кухню, де помітила темноволосого юнака, що сидів за столом поруч із дівчинкою. — О, Шисуї-куне й ти тут, бачу, Наруто вже встигла тебе нагодувати, так що пропонувати ще раз безглуздо.
— Оне-чан, йди мої руки та сідай за стіл, ми з Шисуї приготували вечерю.
— Які молодці, вже йду виконувати, — відповіла та й попрямувала до ванної.
— Посидиш ще чи тобі вже час? — звернулася до хлопця червоноволоса. — Не хвилюйся, Рін, дуже хороша й ніяких поганих емоцій, коли вона побачила тебе я не відчувала, — заспокоїла мала.
— Тепер треба звикати, що ти мене як відкриту книгу читаєш, — пробурмотів хлопець і тихіше додав, — цікаво, від цього можна якось врятуватися?
— Не знаю, — все ж таки почула дівчинка, — але якщо захочеш дізнатися й перевірити, завжди рада, сама не в захваті від свого становища, — запевнила вона.
— Ну, що, розказуйте, як у кого пройшов день? — повернувшись спитала брюнетка.
— У мене… — почала Наруто переказувати все, що з нею за сьогодні сталося, а Шисуї сидів і просто її слухав. Йому було дуже затишно поруч із нею, як із сестрою, хотілося захистити та вберегти й слухати все, що вона скаже.
Примітки авторки: Розділ 5, якщо не рахувати пролог, завершений. Незабаром доведеться починати писати про будні в Академії шинобі. Повільно, але вірно будемо наближатися до подій у каноні. Тільки ось трохи з корективами, але ж ви заради цього тут, щоб ознайомитися з альтернативною історією. Обіцяю, що я вам ще встигну набриднути:D
Якби я давала назву розділам, то цей назвала б «Учіхи» (так, я даю жахливі назви, саме тому розділи безіменні), тут їхньої присутності досить багато. А якщо вибрати якусь другорядну назву, хоча правильніше буде сказати подію, то вибрала б знайомство Наруто та Саске. Однак теплим його не назвеш, що вдієш, зустрілися дві шибайголови. Також сподіваюся, що якнайкраще передала характер Ітачі, хоча не зовсім так, поверхневе про нього уявлення, але надалі постараюся розкривати його. Однак, для мене, він дуже складний персонаж, складніший за інших. Адже якщо з Шисуї або Какаші більш-менш я справляюся, то з Ітачі справи трохи інакші.
О, і хочу звернути увагу на взаєминах трійки (Рін, Какаші, Наруто). Як на мене, у випадку не смерті Рін, ці двоє справді могли б подбати про Наруто, адже вони завжди були командою, хоча навіть певною мірою родиною. І кинути б дитину сенсея не змогли б. Для маленької дуже важлива підтримка та взаєморозуміння, самого дитинства, адже самотність іноді б’є сильніше ніж ножа.
P.s. Я зовсім не проти критики чи думки щодо частини в коментарях, мовчання — золото, не в моєму випадку.
- 5.1Побажання не подавитися, або як говорять, вихованні люди: «Смачного!».
- 5.2Тут невеликий стрибок у часі, відчуйте себе мандрівниками у часі. Я так і не зрозуміла, напевно, у якому віці вступають до цієї установи, але точно знаю, що навчання триває 5 років, а випускалися вони у віці 12-13. Власне шляхом нехитрих математичних обчислень я з’ясувала, що десь у 7-8, тут все залежить від того, коли хто народився. Також мені відомо, що бувають виняткові випадки, але дотримуватимемося традиційного. Навряд ви помітили тойво це скоріше для мене примітка, але якщо помітили, то ви розумнички, рада мати таких уважних читачів.
- 5.3Старша сестра.
- 5.4Вважаю, що ці звуки заслуговують окремого визнання.