Навіть у непроглядній пітьмі рано чи пізно видно світло, яким можеш опинитися і ти сам.
У Конохі свято. Гуляння, що супроводжуються веселощами, радісними криками й салютами — так повинно відчуватися свято для маленької, ні в чому не повинної дитини, але обов’язок не означає дійсність. Сьогодні 10 жовтня. Її день народження та найстрашніший день у році.
Вона ніколи не бачила справжнього свята, а лише крики, побажання смерті та спроби позбавлення життя. 10 жовтня для неї — Пекло на Землі. Урочистість у її очах — п’яниці, які урадили, що їм вирішувати кому жити, а кому померти. Урочистість у її очах — це нестерпний біль і кара за існування.
Бігти й у жодному разі не зупинятися — ця думка поводир її шляху. Хоча б вижити — єдина мета, адже вона знає: їй не втекти. Як чотирирічна дитина може протистояти дорослим чоловікам, які вирішили, що вони «ангели правосуддя»?
Провулок — швидкоплинна надія на порятунок, на те, що сьогодні їй вдасться повернутися хоча б без одного перелому. Адже за кожну провину лають і додають ще, аби зрозуміла, що винна у всіх бідах селища, у всіх нещастях цього світу, щоб дістала по заслузі за вчинки, яких ніколи не звершувала, за біди в яких не повинна. Адже так правильно, адже так потрібно — це частина виховання.
Крики все ближче, «правосуддя» і кара майже наздогнали дитину. Не втекла, не зуміла… сьогодні програла в боротьбі за життя. Удар і подача повітря в легені припиняється. Удар по голові, темрява, нічого не видно, лише крики, крики, крики, обвинувачення, обвинувачення. Удар, пустка, немає почуттів, немає болю, немає нічого.
Коридор, повний рідини під ногами, труби, сірі стіни, волога. Клітка. А в ній самотнім клубком лежить звір. Пухнаста руда шерсть, величезні лапи, вухата голова, яка мирно сопе й дев’ять величезних хвостів, які розташовані таким чином аби обіймати свого володаря. Прекрасна й велична істота.
— Вибачте, — промовила маленька тихим голосом, що так і не був почутий володарем настільки безсумнівно гордої натури.
Тоді вона вирішила піти й по-справжньому обійняти руду голівоньку та коли підійшла до решіток рішуче переступила межу, взявшись виконувати задумане.
Звір від таких несподіваних дотиків у мить прокинувся від тривалого сну, відчувши бурю суперечливих емоцій.
— Гей, дрібниця, злізь із мене, я тобі не м’яка іграшка! — гаркнув він.
— Прошу вибачення, що потривожила ваш сон, але крім вас і мене тут більше нікого немає, а мені необхідно знати хто ви й чому в клітці. Дізнатися як допомогти вам звідси вибратися, адже напевно нестерпно самотньо бути тут одному, — відійшовши від звіра й піднявши блакитні, як найяскравіше небо очі, проговорила дівчинка.
Від таких одкровень у його голові промайнуло кілька пропасних думок: Це мій шанс на свободу? Як вона сюди потрапила в такому юному віці? Вона серйозно?
— Я Дев’ятихвостий Демон Лис, найсильніший хвостатий звір. А ти у своїй підсвідомості, дурна дівчинка, а я ж тут, тому що запечатаний у тобі, ти моя тюремниця. Ти — мій обмежувач свободи, — відповів якомога знудженим голосом він.
Здивовано та з якимось сумом, подивившись на ув’язненого, вона опустила свій корпус у низькому поклоні та заговорила:
— Вибачте, я не хотіла всього цього, я не знала, що я ваша тюремниця, скажіть мені, як звільнити вас, я все зроблю. Але перед цим я б хотіла дізнатися ваше ім’я. Дев’ятихвостий Демон Лис — це ж кличка, вірно? А як звуть вас? — просила мала.
Слова шумом віддавали у вухах, ця дитина тільки-но перепросила, запитала як йому допомогти і проявила доброту. Заглянувши у світлі очі він не побачив звичного презирства, страху або жаху.
— Та хто вона взагалі така?
— Курама Но Йоко. А щоб дати мені свободу, тобі потрібно зняти печать котра стримує мене. Вона розташована на замковій щілині клітки, — відповів той.
— Приємно познайомитися, а мене звуть Наруто Узумакі. І не могли б ви мені допомогти? Я не зможу з такої відстані дотягнутися до цієї печаті, не підсадите? — довідалася дівчинка.
— Ні.
— Ні? Але чому? Ви ж самі сказали, що це ваш шлях до свободи.
— Якщо зараз зняти цю печатку, то ти помреш, — відповів Курама, він і сам не розумів чому відмовив. Це був його шлях до свободи, якої він так прагнув, тоді чому? Відповідь він знайшов так само швидко, як і поставив питання. На свободі все ще є людина з проклятими очима. Нехай тут він і за решіткою, але сидячи тут він буде вільніший ніж, коли вибереться.
— О, не переживайте, це всім тільки в радість, усе селище марить моєю смертю і якщо нею я принесу вам свободу, то я готова на такий справедливий обмін. Втім, і сюди я потрапила з цієї ж причини, так що не варто турбуватися, — боязко усміхнувшись відповіла Узумакі.
— Ось чому вона потрапила сюди так рано… жителі селища щось їй зробили. Вона перша за безліч століть, хто поставився до мене з добротою. Перша хто запропонував допомогу, не вимагаючи нічого натомість, ні сили, ні послуху, нічого, — розмірковував Лис.
— У тебе ще буде така можливість, пізніше, коли підростеш, а зараз тпруш звідси, дрібниця.
— Але я… я допомогти хотіла. Адже тут самотньо, а я знаю, що таке самотність. У мене немає батьків, друзів, усі й кожен мене зневажає, називають Демоном, вбивцею. Кажуть, що це я в усьому винна, через мене загинуло безліч людей, і те, що я все зруйнувала, — засмучено говорила Наруто. — А тут ще й ви, вам тут не подобається… і ви сказали, що найсильніший із хвостатих звірів, а значить, у вас є брати, а може й сестри, з якими ви б напевно хотіли побачитися. Так що допоможіть мені дотягнутися, аби я змогла вам допомогти.
— Не здається, але я вже вирішив.
— Я сказав ні. Та й пора тобі на вихід. Уперше довго тут перебувати ти не можеш.
— А як мені знову сюди потрапити?
— Сконцентруйся й заглибся в себе, свою підсвідомість.
— Добре, Курама-сама, я ще повернуся, — крикнула та перед тим, як образ збляк.
— Курама-сама, пфр…
Біль. Він скрізь, у кожній клітинці маленького тіла. Знемога, страх — одвічні супутники життєвого шляху. Пульсації заполонили тіло, яку не візьми клітину — усі вони пекельно печуть і болять, кістки ломить, а з легень ніби викачали все повітря, захопивши із собою кров що циркулює по тілу. Серце не забуває пропускати удари, від чого все та вся завмирає, не встигаючи забрати з собою нестерпні почуття. Відкрити очі, як і втім нормально вдихнути не виходить, залишається чекати й намагатися піднятися.
— Я жива, я ще жива. Мені треба підійматися, мені треба… мені… я хочу… я допоможу, я повинна… мені не можна розчаровувати.
Скільки пройшло часу перш ніж їй вдалося піднятися невідомо, ніч — темна й непроглядна, а страдна пора — непохитна, пересиливши жахливий біль дитина відкрила очі. Побачити хоч щось чітко не вдавалося, та й не потрібно, де вона була їй точно відомо, не вперше. Як-не-як хочеш, не хочеш, а вивчиш місто й навчишся орієнтуватися, адже жити хочеться.
Не втрачаючи дорогоцінні хвилини на спроби оглянути провулок у якому опинилася, мала спробувала піднятися та дійти до лікарні, де їй навряд чи допоможуть, лише посміються, хоча, все ж краще, ніж просто вмирати у якомусь закутку.
Долаючи власні відчуття вона піднялася і стала за допомогою стін рухатися у бік медичного закладу, благо, йти пару-трійку метрів. Удача безумовно сьогодні на її боці, йдучи жвавими вулицями, де святкування у розпалі, де її ніхто не помічає, а якщо й помічає, то ніхто жаліти не буде — заслужила, вона все це відчуває.
На останніх і без того болючих подихах їй вдається дійти, що є великим перебільшенням, до місця призначення і не встигаючи підійди до дверей падає. Останні сили були віддані спробі вдихнути повітря й дати зробити бажаний удар серцю.
Останній подих. Серце вже не б’ється. Однак боротьба не зійшла нанівець, вона завжди була сильною, вона була завжди…
Поселення просякнуте атмосферою свята. Сміх дітей, захоплені крики дорослих, вигуки п’яниць, різнобарвні вогники в небі, скрізь світло, радість. Барвисті ліхтарики хитаються від легкого вітерця, а вогник, що запалений у них легковажно коливається. Уцей день стояло чимало різних крамниць, де за бажанням можна придбати все, що душа бажає, від кольорових масок до солодощів.
Двоє друзів неспішним кроком прогулювалися яскравими вулицями. Вони одна команда, що багато хто іменує їх парою, але після того як вони скільки втратили навіть не думали про те, щоб дійсно нею бути.
— Какаші, спасибі, що запросив пройтися, сьогодні справді особливий день, — з ноткою смутку й подяки вимовила брюнетка.
— Що ти, Рін, тобі треба було прогулятися перед зміною, та й мені б не завадило. Все ж краще, ніж сидіти в чотирьох стінах і поринати в ностальгію, — відповів сріблястоволосий юнак.
— Ти як завжди правий, — усміхнулася дівчина.
— А чи знаєш, колір волосся надає мудрості. Я тебе проведу до лікарні, не хочу повертатися так рано, ти ж зараз туди?
— Ага, туди.
— Чудово.
До місця призначення дісталися швидко, але біля входу був помітний натовп і долинали обривки розмов:
— Це вона?
— Демонічне поріддя, так їй і потрібно.
— Вона дихає?
— Сама йди дивись, мало що воно мені може зробити.
— Невже правда?
— Треба прибрати це звідси.
Помітивши таке стовпотворіння і почувши коментарі, компанія друзів поспішила підійти подивитися через що стався такий переполох. Зірвавшись із місця, вони підбігли ближче, розштовхнули натовп і побачили страшну картину, яка, на жаль, була реальністю.
Перед порогом лежала дівчинка чотирьох років з яскравим червоним волоссям, забрудненим в алізариновому кольорі. Кров. Вона була скрізь, буквально, на футболочці, шортиках, колір яких уже не визначити, рідина щільно і смачно вбралася в одяг, на тілі жодного живого місця, усе в уразах, опіках і ранах, глибокі порізи повсюдно, ноги вивернуті в неприродному куті, імовірно переломи або це роздробило кістки, таке відчуття, що дівчинка намагалася йти або йшла, свіжа кров тече від усюди.
Прокинувшись від мани Рін крикнула:
— Відійдіть, раз нічого не робите!
Підбігши до дитини й обережно перевертаючи, паралельно укладаючи на спину. Вона судомно опустилася колінами на землю і взяла за багатостраждальне зап’ястя малу, судомно почала шукати хоч якийсь проблиск пульсу. Не відчувши нічого, перемістила пальці до сонної артерії — нічого, приклавши руки до грудної клітки відчула лише холод від дотиків до шкіри.
— П-пульс… його немає, як і дихання, немає нічогісінько, — бурмотала дівчина.
— Рін, це ж вона, так? — голосом, що сів від жаху, промовив хлопець.
— Ні, ні, ні. Ти не помреш так просто, я не дозволю.
— Ти повинна боротися, чуєш? Малятко, ти ж і не пожила, від слова зовсім.
Абияк взявши себе в руки, знявши захисні рукавички, одна з кращих медиків сконцентрувала чакру в правій руці й використовуючи два пальці розрізала футболку, а потім зробила глибокий надріз в області лівої частини грудної клітини, щоб отримати доступ до серця, що недавно зупинилося. Покривши руку медичною чакрою почала робити прямий масаж, стискаючи й розтискаючи життєво важливий орган.
— Чого ви стоїте?! Потрібно її стабілізувати! Допомагайте, ви лікарі чи хто?! — гаркнула брюнетка.
— Але ж вона ж… — почала було говорити одна з натовпу.
— Що вона ж?! Перш за все це пацієнтка, якій я не дам померти!
Злякавшись такої напористості горе-лікарі почали підходити й концентрувати медичну чакру, проводячи нею по змученому тілу дитини.
— А ви чого стоїте?! Тягніть носилки! Не бачите? Їй терміново в операційну потрібно! — наказним тоном сказала Рін.
Дівчинку поклали на носилки, підняли й занесли в приміщення, попрямувавши прямо до операційної палати, залишивши в жаху й з десятками питань юнака, котрий усе ще стояв на одному місці.
— Техніка Заклику!
— Йо, Какаші, що сталося? Тут усе кров’ю і смертю пропахло, — з’явившись із клубу білого пилу запитав пес із протектором Конохи, обгорнутому навколо круглої мордочки.
І поки зграя псів почала вивчати місцевість той, хто їх покликав відповів:
— Ось ця калюжа крові належить дівчинці, яку щойно повезли в операційний блок. Я не знаю як вона сюди потрапила, тому прошу вас з’ясувати й так само знайти слід тих, хто це зробив.
— Цей запах належить їй, так? Я відразу впізнав його, як тільки вдихнув тутешнє повітря.
Хлопець зірвався з місця й пішов за групою що вже взяла слід, так нічого й не відповівши. Вітер смикав волосся, а запахи бульварів марили веселощами. Строкаті кольори домінували над вулицями, взявши їх освітлення під свій контроль, повністю занурюючи селище в атмосферу свята.
Бігти довелося недалеко, усього пару-трійку метрів до провулка, куди не проникало світло й атмосфера бенкету, але в променях надзвичайно яскравого сьогодні місяця виднілася калюжа червоної рідини. На стінах будинків сліди маленьких кривавих долонь, скоріше за все дитина намагалася піднятися, що їй і вдалося.
— Тут слід обривається, але я відчуваю ще чийсь, їх троє, що не належить тій, чия кров скрізь, — промовив переслідувач.
— Шиба, Булл, Уруші, Бісуке, Акіно, Уухей, Гуруко розділіться на дві команди та слідуйте за запахами двох, що слабші, знайдіть і приведіть у кабінет хокаґе, виконуйте, — наказав хлопець.
— Хай, — відповіли ті й приступили до виконання.
— А ти? — вигукнув пес.
— А ми підемо за тим, який сильніший. Пакуун, веди, — відповів той.
Мопс зірвався з місця й погнався за потрібним запахом, ведучи за собою Какаші.
За заваленим паперами столом біля вікон із видом на все селище розташувався літній чоловік, на лівій щоці якого була коричнева пляма. Від його очей виходило три смуги, немов вії, а підборіддя прикрашала невелика посивіла козяча борідка. Для нього цей вечір ніщо інше, як день скорботи й безмірної паперової тяганини. У цей чудовий, теплий осінній день, рівно чотири роки тому чоловік втратив відразу кілька дорогих йому людей: кохану дружину, захисника селища, свого наступника Четвертого хокаґе, і його дружину Кушину, чудову жінку й шинобі. Крім усього іншого Мінато й Кушина довірили йому свою доньку. Попросили захищати й берегти, адже для них вона була найдорожчим, попри те, що вони пробули з нею всього нічого. Пара безсумнівно готова була віддати все, аби захистити доньку, що власне ті й зробили.
Несподівано для сидячого в порожньому кабінеті чоловіка, до нього увірвалася сорва собак, тягнучи за собою двох чоловіків, ймовірно шинобі. Не потрібно бути генієм, аби збагнути, що це чийсь заклик і не просто чийсь, а Какаші. Але де ж власне викликаючий? Не давши про це як слід поміркувати, один з ув’язнених відгукнувся:
— Хокаґе-сама, ми нічого не зробили, за що це нас? — промовив скоріше за все чунін з низьким хвостиком і протектором селища на шиї.
— Так, так, ми не винні! — підтакнув другий.
Не встигнувши що-небудь відповісти, так само, як і попередні відвідувачі в кабінет увірвався Хатаке.
— Какаші, що відбувається? Що ці шиноби тут роблять? Сьогодні немає завдань, а за порушниками стежить поліція, — допитувався Хірузен.
— Хокаґе-сама, ці особистості напали на джинчуурікі. Побили до смерті, та так що, коли її виявили біля стін лікарні, куди вона сама дійшла попри на переломи всіх кінцівок і внутрішніх кровотеч, та й зовнішніх. У неї не було виявлено ні дихання, ні серцебиття, — з неприхованою злістю відгукнувся той.
Від таких новин у Сарутобі скипіла кров і лють на підлеглих, уже колишніх підлеглих та заповнила кімнату у вигляді спраглої крові Кі1.1 , однак він швидко схаменувся і вимовив:
— Це правда?
— Ми… ми хотіли провчити Демона, вона вбила наших дітей. Ми не могли так просто цього залишити! — відгукнулися ті.
— Убивши маленьку дівчинку?! — гаркнув Хатаке, а пси злісно зарикали.
— Досить! Какаші, що з ними робити і як розв’язати проблему вже моя турбота. Дівчинка, вона… — голос осікся. — Вона жива? — запитав сивочолий чоловік.
— Я не знаю, хокаґе-сама, нею займається Рін. Але, судячи з того, що я бачив, після такого не виживають… — тихо промовив той.
— Ясно. Можеш бути вільний, тут я сам розберуся. Тримай мене в курсі, — наказав хокаґе.
— Хай, — відгукнувся Какаші, кинувши злісний лютий погляд на трьох чоловіків, від якого в тих пробігли мурашки, зникнув.
— А ми поговоримо, — звернувся до винуватців Хірузен.
Покинувши будівлю Копіюючий ніндзя попрямував до стін медичного закладу де зараз боролися за життя крихітки.
Примітка авторки: Дещо клішовано, мені це відомо, проте я маю мету показати, що добре прописані кліше — це щось дійсно непогане. Травмування та відношення до героїні — це спосіб освітити проблему дівчини у суспільстві. Зазвичай відношення до дівчат суворіше та вибагливіше. І це не ниття чи щось подібне, якщо ви сприйняли це так, то будь ласка, закрийте роботу за можливості. Адже тут будуть висвітлюватися такі речі як стосовно дівчат, так і хлопців.
- 1.1Це виплеск чакри у вигляді недоброї, в’язкої енергії, викликаної через сильне невдоволення або злість.