Відсутність друзів — страшна кара.
Лікарня була місцем де вона б могла бути постійною гостею, проте підпадала під графу обмежене перебування. Простіше кажучи її присутність у ній була на рівні заборони. У притулку не милували таких як вона, хоча це перебільшення, не було нікого такого ж як вона, тому що, як сказала одна з виховательок: «Таких як ти, треба вбивати, а не няньчитися» — її слова щільно засіли в пам’яті, рівно як і її емоції.
Річ у тім, що зовсім нещодавно дівчинка почала яскраво відчувати все те, що люди називають чужими почуттями, за допомогою них та розуміла ставлення до інших і себе. Хоча, зізнатися чесно, спочатку мала страшенно злякалася, коли її наче водою окропила незрозуміла, липка, неприємна й мерзенна хвиля. Ще б не насторожитися, коли відчуваєш буквально кожного в районі декількох метрів, наскільки та зрозуміла, адже відчувала вона весь притулок біля якого часто бувала, найрізноманітніші емоції.
При чому кожна унікальна, не релятивна з іншою і їх усі вона ніби могла помацати, тільки, як з’ясувалося у процесі експериментів, до деяких торкатися і відчувати — боляче.
Цей біль фізичний, напевно, для неї він такий, хоча власники відчувають по-іншому. Це їй стало зрозуміло, коли малеча спостерігала за володарями емоцій. Найчастіше носії темних емоцій похмурі та відсторонені, а світлих радісні й усміхнені.
Після того як дивний, але дуже стурбований хлопець швидко покинув палату, побіжно сказавши, що покличе лікаря майже відразу ж з’явилася та за ким він ходив. Від неї, рівно як і від юнака, віяли теплі й приємні почуття, а їх емоційний фон обволікала якась клекітна і трішки кипляча оболонка.
Молода медик швидким кроком підійшла до ліжка на якому лежала дівчинка, водночас перевіряючи крапельницю, розташовану ліворуч від неї і мацаючи лоб перемотаний білою тканиною.
Полегшено видихнувши й закінчивши маніпуляції вона підсунула стілець сідаючи на нього. Хлопець також вирішив не стояти осторонь і посунувся ближче, що не сховалося від брюнетки та самої пацієнтки. Набравши повітря в легені дівчина запитала:
— Як самопочуття?
Не поспішаючи Наруто відповіла:
— Не знаю, нормально, напевно. Я ніколи не бувала в подібних ситуаціях раніше, тому не знаю як маю себе почувати.
— Гаразд, питати чи болить щось — нерозумно. Ясно, що болить, у тебе травм за один раз госпіталізації було більше, ніж у будь-кого, хто за мою практику сюди звертався. Ти досить везуча, якщо це можна так назвати, тому що не дивлячись ні на що прокинулася, — з усмішкою відповіла лікар.
— Е-е-е… Дякую? — невпевнено протягнула дівчинка.
Рін знизивши плечима усміхнулася.
— А скільки я тут уже лежу?
— Близько тижня ти приходила до тями.
— Ого, багато, датебайо.
— Отож.
— А довго ще мені тут лежати?
— Ти тільки-но прокинулася, а вже втекти хочеш? — примружилася Рін косячись на дитину. — Довго, довго, поки не одужаєш, нікуди не підеш.
— А довго мені ще одужувати? — запитала та.
— Тут усе від тебе залежить і від твого організму, хоча він, як ми з’ясували, у тебе міцний.
— Ясно, датебайо. А можна питання?
— Звичайно, сонечко, — насторожившись відповіла Нохара.
— А що цей хлопець тут робить? Він як збоченець, стоїть тут і підслуховує.
— І де ти таких слів нахапалася? — сміючись промовила брюнетка.
— Як де? На вулиці чула як дорослі тітоньки щось обговорювали, називаючи так дядечку, що стояв поруч, — серйозно заявила мала.
— Какаші, ти збоченець, — констатувала дівчина, звернувшись до нього.
— Ну й за що мені це? Ось і рятуй всяких маленьких дівчаток, а вони потім обзиваються, — насупившись крізь маску, відповів хлопець.
— Так ти мене врятував? Спасибі, — подякувала дівчинка, водночас бурмочучи щось із приводу того, що вона не така вже й маленька.
— Гей, ти чого це всі лаври собі забираєш? — обурилася лікар.
— І тобі спасибі, вам обом, — вирішила взяти ситуацію у свої руки Наруто, на що дорослі всміхнулися.
— Прийму подяку, якщо більше в такі ситуації не потраплятимеш, — прорекла Рін.
— Точно, — підтримав Какаші.
— Ага, гаразд, я постараюся.
— Добре, відпочивай, а я потім ще до тебе зайду, — дала настанови доктор і вийшла, побіжно виводячи за собою другого відвідувача палати.
— Вони дивні, але переживають. Таке приємне відчуття… — думала крихітка, перед тим, як провалитися в сон.
Тим часом Лис думав про те, яка недолуга в нього джинчурікі, пожити не встигла як зібралася помирати, такими темпами довго їй не протягнути. Та і йому разом з нею, адже вони пов’язані запечатуванням.
Наступного тижня до дівчинки кожен день навідувалися двоє її рятівників. Хлопець ще й фрукти приносив, а іноді сидів поруч і розмовляв, часто про щось питав, а вона й рада відповідати, адже раніше ніхто з нею так давго зазвичай не спілкувався.
Хоча, одної теплої літньої ночі, коли вона сиділа біля багаття, стався один випадок. Тоді дівчинка наловила риби для трапези та збиралася її готувати. Продукти їй хоч і продавали, але удвічі дорого, через що дозволити собі таку розкіш як свіжі овочі або фрукти дівчинка не могла, тому й доводилося харчуватися тим, що було доступно.
Полум’я багаття шипіло й розгоралося з новою силою кожний раз, коли крихітка підкидала у нього хмиз. Язики полум’я відбивалися у чистих, як самотнє, ніким незвідане море, блакитних вирах, наяву відображаючи прагнення і волю до життя своєї господині. Ніч була спокійною, тихий вітер коливав верхівки дерев, а лісові цвіркуни йому в тон створювали мережану атмосферу. Усією своєю істотою ліс уособлював спокій і мимоволі «ділився» ним зі своїми відвідувачами.
Раптом дівчинка відчула чиєсь наближення і не встигла нормально зреагувати як почула що її гукнув старий невисокий чоловік. Він мав помітну сивина, цапину тонку борідку иа зморшки на втомленому, трикутному обличчі.
— І що ж така юна особа тут робить?
— Старий, я і вам можу поставити те ж питання, — відповіла вона.
— Чи невже до мене ще застосовується визначення «юний»? — підняв брову той.
— Напевно, ні, але не можна ж людині заборонити думати та сприймати себе в будь-якому визначенні, — знизала плечима дівчинка й почала насаджувати недавно зловлену рибу на тонкі палички, які роздобула заздалегідь.
— Цікаве судження, — задумався він.
Підкинутий у багаття хмиз атмосферно потріскував, зігріваючи навколо себе повітря, а полум’я окутувало зловлену вечерю, поступово переводячи її в їстівний стан.
— Не відмовитеся приєднатися? — запитала співрозмовниця, простягаючи ласощі й запрошуючи до імпровізованої колоди-столу.
— Якщо ти наполягаєш, — відповів співрозмовник, взявши запропоновану скромну вечерю.
Вітерець колихав коротке червоне волосся, яке було майже по плечі. Місяць повністю вступив у права господаря ночі та одна за одною на вечірньому небі стали з’являтися зірки.
— Красива пора, — сказав він тоді на що мала просто кивнула.
Того вечора цей дивний чоловік, який не транслював ні злоби, ні ненависті, ні піклування, просто сидів і базікав із нею. Просто так, що спочатку насторожило, а пізніше, зрозумівши, що злих намірів у нього немає, вона й сама почала вклинюватися в розмову. Зі спогадів її висмикнув голос Какаші, який уже втретє запитує:
— Наруто, ти ще тут?
— А де ж мені ще бути, мені ж постільний режим прописали, хоча я відмінно себе почуваю, — вигукнула та.
— Так-так, звичайно, я тебе відпущу, а Рін мене потім приб’є, а потім вилікує і знову повторить, — насупився хлопець.
— Добре, так тому й бути, не буду підставляти свого рятівника, — сказала дівчинка.
— Ти зараз на себе всі стрілки перевела й хочеш, щоб уже я тобі дякував, хитра яка, — насупився Хатаке.
— Ніт, просто ви-на-хі-д-ли-ва, — по складах вимовила червоноволоса.
— Так от як це тепер називається, — пробурмотів юнак.
Через декілька днів дівчинку виписали. Працівникам у радість, адже мало кому хотілося, аби Демон залишалася в медичному закладі надовго. А вона була рада, всупереч усьому спектру емоцій, що окропили дитину холодною крижаною хвилею, майже що захльостуючи її, ненависть, полегшення, презирство домінували та височіли серед інших не таких сильних. Лише спокійний і врівноважений Какаші, на пару з доброю і чуйною Рін, своїми почуттями витягали Наруто з цієї гами емоцій самі того не знаючи.
Нохара й Хатаке взяли на себе обов’язок провести Узумакі додому та й заодно простежити, аби вона дісталася без пригод. У першої якраз перерва, а другий здається ухилявся від роботи, прикриваючись дуже важливою справою.
Дорога до її житла видалася напруженою, усі й кожен вважав своїм обов’язком кинути повний ненависті погляд або образу, щоправда, коли побачили провожатих дівчинки запал трохи вщух. Ну, а кому б хотілося злити знаменитого Копіюючого ніндзя й не менш відому куноічі-медика?
Сама ж винуватиця цього дійства раз у раз морщилася і здригалася від загальної напруги, що кружляла в повітрі. Через що брюнетка запідозрила недобре, тремтячі руки явно не віщували нічого хорошого, та і хлопець насупився над чимось замислюючись.
Будинок Узумакі був «прикрашений» різними написами й не найприємнішими побажаннями, своєрідний подарунок від жителів на честь свята. Багатоповерхова, пошарпана й майже що нежитлова будівля, яку давно пора зносити, стояла у віддаленому районі Конохи. Квартал був небагатолюдним і не надто популярний до пори до часу, доки тут не поселили джинчурікі.
Не звертаючи уваги на «мистецтво», Наруто піднялася сходами та покрокувала до передостанніх дверей на другому поверсі, жестом запрошуючи за собою тепер уже потенційних гостей. Відчинила двері запасним ключем, що лежав під однією з дощок, котра випирала з під дерев’яної підлоги й пішла на кухню.
Всередині квартира виглядала скромно й не химерно: одна житлова кімната й кухня, пов’язана з вітальнею, що ще служила спальнею, ванна — стандартна житлова площа. Стіни були пофарбовані в ненав’язливий зелений колір, у кутку стояв доглянутий фікус, рослина не вимагала багато, тому відмінно прижилася. Ліжко розташувалося біля вікна, звідки в кімнату потрапляло сонячне світло, біля нього стояла шафа з речами, а віддалік, ближче до кухні, стіл.
Оглянувши володіння дівчинки, двоє дорослих пішли до столу, де їх очікував пряний чай власного збору крихітки й поки ті сідали, дитина сказала:
— Ці трави я сама збирала й не дуже добре в них розбираюся. А коли прошу купити виховательку, яка іноді до мене заглядає, купує продукти та інше, то вона щоразу забуває, але я не ображаюся, датебайо, у неї, напевно, ще повно таких як я, а всього не запам’ятати.
Наруто знала, що нікого більше не було.
— Як медик можу сказати, що з ними все добре, — з усмішкою відповіла дівчина.
— Ось і відмінно! А то я переживала, датебайо, — вигукнув маленький буревій.
— Наруто, — звернувся до цього мовчазний хлопець, — коли ми йшли вулицею, ти якось дивно реагувала. Ніби тобі було не тільки морально ніяково, а й фізично. Що тебе тоді турбувало?
Та задумалася, чи варто їм говорити. Про це ж ніхто не знає і якщо дізнаються, то можуть забрати на досліди або ще гірше, але з іншого боку ці люди дуже допомогли й судячи з емоцій щиро турбуються.
— Ох, була не була, — подумала вона.
Гості мовчки чекали відповіді, тактовно не перериваючи мозковий процес крихітки.
— Я не знаю як це пояснити, та й у книгах, які мені дозволяють брати, а їх не дуже багато, щоби розібратися, нічого про таке не пишуть. Не так давно я почала відчувати людей, їх чакру, її рух і все в такому дусі, — відповіла Наруто, вирішивши нічого не говорити про емоції. — І там, де багато людей мені стає ніяково.
— Ясно, ти сенсор, але дуже дивно, що твої здібності прокинулися так рано, — сказав хлопець, а про себе подумав: мабуть, уся справа в спадковості Узумакі, вони досить талановиті в цьому.
— Сенсор? — не вірячи запитала вона. — І що з цим робити, датебайо?
— Вчиться контролювати, — просто відповів юнак.
— А хто мене навчить? Я ж зовсім про це нічого не знаю, — вигукнула дівчина.
— Тобі Какаші допоможе, він якраз сенсор, — вклинилася в розмову його подруга.
— Рін, — хотів було заперечити той, але отримавши докірливий погляд просто кивнув, погоджуючись.
— Дякую, вам за все, датебайо, — подякувала Наруто.
Ранкова Коноха, що тільки прокинулася від сну перехоплювала дух. Легкий туман ще не встиг повністю зійти нанівець, потихеньку передавав свої права теплим променям сонця, які з нетерпінням чекали черги панувати над днем. Рідкісне щебетання птахів, що ще не встигли повністю прокинутися, чулося з усіх куточків вулиць, де тільки є дерева — притулок маленьких співаків.
Маленька дитина крокувала провулками селища, вдосталь розглядаючи, не відволікаючись на прокляття й не найприємніші побажання у свою сторону, місцеві околиці. Їй подобалося бродити нехай і порожніми вулицями, у цьому вона знаходила власну апогею.
Сама не помітила як забрела на один із полігонів, який нещодавно виявила, тут майже ніхто не з’являвся, що ідеально підходило для тренувань. Але сьогодні тут не було тихо, ще здалеку вона відчула чиюсь присутність, хотіла було піти, але цікавість і бажання подивитися що ж і хто там переборола почуття самозбереження, яке до того ж і не чинило сильний опір.
Підійшовши ближче їй відкрилася картина, а саме тренувальний бій двох хлопців, які були трохи старше її самої. Вони кружляли ніби в танці, відточуючи свою майстерність ведення бою. Було чутно цокання зброї, котра летіла як в одного, так і в іншого, не встигаючи досягати мети. Вогняні кулі кружляли в повітрі, місцями підпалювалася трава, а на деревах виднілися відмітини від метальної зброї, що пролетіла раніше.
Раптом вони несподівано зупинилися й один із них зник, у мить опинившись перед спостерігачкою. Його темне, кучеряве волосся хаотично лежало на голові, чорні вири заглядали в блакитні, трохи нахилившись, щоб опинитися в безпосередній до них близькості та ставлячи німе питання: і що ти тут робиш?
Другий хлопець підійшов за другом і стояв за його спиною, також розглядаючи дівчинку. Довге волосся, зібране в низенький хвіст трохи розпатлалося, а чубчик, що відріс, обрамляв обличчя. Колір очей, які були трохи темніші, ніж у того, що уважно розглядав дівчинку із зацікавленістю. Хоч якусь емоцію видавали хіба що очі, в іншому той повністю зберігав спокійний вигляд.
Раптом, хлопець, що з’явився біля неї першим вирівнявся й усміхнувся своєю теплою усмішкою, що привело в розгубленість крихітку. Ніякої злоби від них та не відчувала й це бентежило.
— І що ж ти тут робиш? — запитав кучерявий хлопець.
— Гуляю, — просто відповіла дівчина.
— У таку-то рань, — примружився той і додав усміхаючись. — Невже стежиш за нами?
— Я вас уперше бачу, яке слідкувати, датебайо, — не розгубившись вигукнула та.
— Хм.
— І нічого це не підозріло, подумаєш всього-то подивилася як ви тренуєтеся, нічого ж страшного, — насупилася дівчина, надуваючи щічки.
— А ти сердешна, коли дуєшся. Ти мені подобаєшся, будемо друзями? — запропонував хлопець.
Та сторопіла і всі обурення з приводу коментаря зовнішності вщухли, після пропозиції дружби.
— Ви і справді хочете зі мною дружити? — перепитала та.
Юнаки переглянулися й разом відповіли:
— Звичайно.
— Мене Шисуї звуть, а його Ітачі, — представив обох темноволосий хлопець.
— А мене Наруто, — представилася та широко усміхаючись і на мить співрозмовники замружилися, дівчинка була дуже яскрава, вона ніби світилася світлом і добротою.
— Наруто, пішли перекусимо, я тут знаю одне містечко й відчиняються вони рано, — запросив юнак.
— Ні, дякую. Перед тим як виходити я перекусила, — відповіла та. Не говорити ж їм, що в неї грошей на це немає. Допомога невелика, а на їжу та інше в цьому місяці вона вже добряче витратилася і виділити на щось ще не могла.
Співрозмовники знову переглянулися щось вирішуючи. Мовчазний до цього хлопець сказав:
— Тоді ми тебе додому проводимо, судячи з усього, ти з раня гуляєш, та й нам пора закінчувати.
— Якщо ви хочете, — усміхнувшись відповіла та.
Всю дорогу Узумакі щось захоплено розповідала й перемовлялася з хлопцями, що викликало усмішку навіть у вічно холодного Ітачі. Юнаки не звертали уваги на погляди жителів, які були спрямовані на дівчинку, але помічали, що ставлення до неї було явно недружнє. Не розуміючи причин, адже по суті особисто вона нічого не зробила та й що вона могла зробити.
Район, де жила Наруто був пошарпаний, але прибраний, скрізь схожі між собою споруди, що створювало йому дивний шарм. Хлопці було вже попрощалися, як раптом їх гукнула нова знайома:
— Гей, а хочете в гості?
— Нам ніколи, потрібно повернутися до обумовленого часу, але наступного разу зайдемо, — відповів Шисуї, подумки роблячи нотатку принести щось до чаю. Як-не-як ця дівчинка йому сподобалася, вона притягує до себе.
— Добре, датебайо, заходьте, — відповіла дівчинка й попрямувала до будинку.
Опинившись у квартирі, дівчинка попрямувала до ліжка й почала медитувати, як сказав Лис потрібно сконцентруватися й заглибитися у свою підсвідомість, а немає кращого способу це зробити ніж медитація. Сказати легко, а на ділі зробити виявилося складніше. Весь вільний час вона витрачала на концентрацію, довелося вчитися посидючості, а для неї це виявилося ще тим випробуванням на витримку. Кожен раз перемога ніби вислизала від неї, а це досить прикро, але якщо вона опустить руки, то вона не Узумакі Наруто, адже та не здається.
Сьогоднішній день не став винятком — знову не вийшло. Доведеться тоді зайнятися домашніми справами, он скільки посуду накопичилося та й прибратися не завадить і покінчити з написами на стінах. Подумки склавши список справ на подальший день дівчинка почала його виконувати.
Почала зі стін, потрібно встигнути поки на вулиці світло, бо потім буде не так добре видно, так що потрібно починати зранку. Роздобувши відро й ганчірку вона взялася за роботу.
Наруто впоралася з цією справою до полудня. Великою витривалістю вона ще не володіла, про що нагадував молодий організм, тому вона вже відчувала втому.
Прихопивши знаряддя праці дівчинка зайшла у свої володіння і поставила чайник, щоб заварити рамен. Тому що їжа, яку приготувала Рін давно закінчилася, а сама готувати вона ще не вміє.
— Треба буде запитати в Рін чи зможе вона мене навчити, рамен — улюблена їжа, але хай там як не було постійно його не поїси, а хотілося б, — зробила уявну нотатку дівчинка.
Поївши, Узумакі взялася за посуд, який давно пора було помити. Вона довго відкладала на потім і врешті-решт не лишилося жодної чистої тарілки.
Упоравшись із горою, що була вище раковини, вона глянула у вікно. Уже вечір. Можна й лягати, день видався насичений, але перед цим знову потрібно спробувати.
Повторивши вже рідні рухи вона почала медитацію, не сподіваючись на результат. Як раптом її ніби затягло вглиб себе. Дивні відчуття, здається, що тебе засмоктує у себе ж. Опинившись у знайомому місці Наруто крикнула:
— Датебайо, вийшло!
Дівчинка попрямувала до клітки, де був її перший друг.
— І чого ти кричиш, Дрібниця? — відгукнувся Кьюбі, бувши незадоволеним, тому що його сон перервали.
— Як чого? У мене нарешті вийшло до тебе потрапити! — радісно вигукнула та.
— А де ж твоє «Ви» поділося?
— Ти мій друг, а до друзів на «Ти». Хоча, якщо хочеш, можу й на «Ви», Дев’ятихвостий-сама.
— Пф, ніякої поваги, а я ж можу тебе вбити одним кігтем, проткнути твою й без того маленьку тушку, — заричав той, від чого ніби вітер проник у кімнату і скуйовдив волосся.
— Якби захотів, вбив би відразу й не став лікувати, коли мені погано було. Я ж розумію, що від тих поранень, що в мене були не виживають, чула як шепотілися медсестри та проклинали сам факт мого життя. Я подякувати за це хотіла, спасибі. Завдяки тобі, Курама-сама, я жива, — широко усміхнулася дівчинка.
— Це був одиничний випадок, померла б ти, помер і я, щоправда, ненадовго з часом би переродився, але це ще та морока, — знудженим голосом відповів той.
— Однак був же, — продовжила дівчинка. — А ти казав, що в тебе є брат чи брати? А сестра є? А які вони? А де вони? А ви спілкуєтеся? — почала засипати питаннями вона.
— Ця розмова буде довгою. І до чого ж вона набридлива… але з іншого боку, давно я не розмовляв із людиною, ще й із такою докучливою та й дитиною до того ж. Четвертий, твоя дочка справжній головний біль, — занурився в роздуми Дев’ятихвостий.
Таким був колись мій Лис. Він нічим не відрізнявся від ста тисяч інших лисиць. Але я з ним подружився, і тепер він — єдиний у цілому світі.
«Маленький принц» Антуан де Сент-Екзюпері