Шанс — перевага на другу спробу.
Сірі стіни з відтінками блакиті зовсім не заспокоювали. Розуміння цього приходить коли чекаєш вирок лікарів: життя чи смерть. Лампи з білим світінням не зігрівали, а нижні стіни трав’яного кольору ніяк не додавали комфорту. Лікарня буде лікарнею, як її не назви, тут будуть боротися за життя, сюди будуть приходити з важкими пораненнями, тут будуть вмирати, тут буде бродити загибель. Перебуваючи в такому приміщенні Какаші усвідомлював: він ненавидить ці терени. Місце, що є посередником між початком і кінцем.
Він ішов коридорами в бік місця баталій — операційну, де зараз у розпал святкування ведеться боротьба за банальне право існувати, не говорячи про те, аби жити. Для чотирирічної дитини, у якої все тільки-но починалося і в одну мить по чужому хотінню могло закінчитися. Причому буквально ні за що, хоча ні, не так, через те, що живе має померти. Бо негідна, не заслужила право на народження і нікому не спадає на думку: «Як це жити, коли тебе вважають негідною», та й навіщо, адже поза сумнівами, власні моральні переконання і принципи дорожчі від будь-чого.
Прохід між кімнатами тиснув своїм розпачем, тут не чути криків і метушливості, адже численні двері відмінно виконують своє завдання — глушать звуки. Тут панує тиша й чути лишень рідкісні гудки ламп, які втомилися від роботи й чекають свій заслужений відпочинок, заміну. Тут притулок для тих, хто очікує вирок від медиків.
У напруженому очікуванні пройшло декілька годин перш ніж двері в операційному блоці відчинилися і звідти вийшла змучена й безсила, з розпатланим коричневим волоссям і заляпаним кров’ю халаті, але безумовно задоволена молода дівчина.
— Рін! — підскочив із місця хлопець.
— Какаші… вона знову дихає й серце б’ється, це диво, — хрипло промовила брюнетка.
— Вона жити-то буде? — запитав стурбований юнак.
— Не знаю напевно, однак те, що ми домоглися нормального дихання й серцебиття сам по собі курйоз, — відповіла та.
— І що далі?
— Все залежить від самої крихітки, але вона сильна, сильніше всіх, кого я знаю, вона повинна видряпатися. Але Какаші, весь той час, доки дівчинка не подавала ознак життя її життя абияк підтримувала якась помаранчева чакра, хоч вона зазвичай отруйна, тільки завдяки їй вона зараз ще тут. Я думаю ти зрозумів про що я і це не повинно надаватися розголосу, — пояснила дівчина.
— Я зрозумів, я все зроблю, — відповів Хатаке, подумки складаючи грифи для фуїна мовчання.
Вогники й паперові ліхтарики освітлювали вулиці містечка, променисті та пестрі кольори панували над світлом на бульварах, провулках і алеях. Усе селище святкувало перемогу ціною не забутих, як здавалося, людських жертв над Дев’ятихвостим Демоном Лисом. Діти пустували під крики незадоволених батьків, дорослі запивали горе і труїли байки про зустрічі з тим самим.
Саске завжди були до душі святкування, хоч він не визнавав цього, як він сам думав, адже Учіхи холоднокровні, вони не показують емоцій на публіку, так його вчили з малих років. Батько завжди це твердив, брат лише знизував плечима, мовляв, слухай, але не забувай про власну думку, а мати тепло всміхалася. Виходило не так як малося, але що взяти з дитини, якій цікаві веселощі, прогулянки, забави з улюбленим старшим братом і мамині розповіді про їхні з татом часи в академії або завдання команди.
Різними лавками були наповнені вулиці, десь продавали солодощі та частування, біля них же бродили коти та собаки, ачей що й дістанеться. Ось перевіряли на влучність шинобі, видаючи за певну кількість влучень призи — всякого роду м’які іграшки, а трохи далі проводили конкурси хто швидше, хто краще, хто більше та інші. Хлопчика зацікавила зброя, яку метають у мішень — сюрікени. І він потягнув за собою брата, а той своєю чергою і всю сім’ю.
— Ото-сан, окаа-сан, я хочу теж спробувати, — із серйозним обличчям заявило чорняве диво.
— Саске, ти ще маленький, а тут можна пробувати з певного віку, — відповів чоловік середніх років, не звертаючи уваги на надуті щічки сина. У нього було темне волосся і схожий колір очей, одягнений він був у лазурне кімоно.
— Ото-сан, я йому допоможу, — взяв ситуацію у свої руки старший син, вбраний у тон кімоно батька.
Отримавши схвальний кивок він узяв сюрікен і підійшовши ззаду до молодшого брата віддав йому зброю. Хапаючись за долоню, що міцно тримала спорядження, направив його прямо в ціль, кинувши.
— Ура, я потрапив з першого разу! — надихнувся хлопчисько.
— Ти молодець, Саске. І ти, Ітачі, — похвалила синів жінка, з темними як вугіллячко очима, плечі якої обрамляло чорне волосся.
Атмосфера веселощів ніби наповнила повітря своїм солодким і приємним запахом. Сім’я прогулювалася селищем, залишаючи в пам’яті кожного її члена незабутні відчуття і спогади. Враження переганяли одне одного своєю барвистістю й унікальністю. Навіть завжди відсторонений і холодний батько сімейства дозволив собі скупі рухи в області куточками губ.
Для Іно святкування завжди асоціювалося з безліччю квітів. Різні бутони, пелюстки, фарби були її супутниками протягом життя, адже їх сім’я володіє квітковим магазином. Для дівчинки ці ніжні творіння були способом вираження почуттів, та й коли тебе оточують строкаті кольори й чудові запахи стає спокійніше і приємніше.
Сьогодні особливий день. Свято — час, коли квіти оточували все і вся, були прикрасою для вулиць, спочивали у волоссі дівчат, даруючи їм сяйво й гармонію образу. Люди заходили до них за букетом для коханих, живих і тих, що залишилися в пам’яті. Дівчинці подобалося складати композиції букетів і попри такий юний вік її творіння приймалися на ура, всім хотілося отримати особисту роботу маленької хіме2.1 клану Яманака.
Дівчинка крокувала прикрашеними вуличками, вечірній, легкий вітерець колихав її світле волосся, разом із тим приводячи в рух просте, осіннє аквамаринове платтячко. А маленькою ручкою вона трималася за вказівний палець, який здавався для малесенької долоні просто величезним, дорослого чоловіка з довгими, ідентичними кольору крихітки волоссям зібраним у високий хвіст.
— Тату, в цю пору так гарно, — промовила дівчина.
— Ти маєш рацію, люба, вкрай дивовижно, — відповів із легкою усмішкою батько.
Чоджі обожнював свята, на них можна вдосталь поїсти та спробувати всілякі страви з різних куточків світу, адже на такі заходи з’їжджаються торговці звідусіль з метою заявити про себе і вразити своїми шедеврами кулінарного мистецтва шанувальників смачної їжі.
Різні крамниці вабили своїми запахами та красою, за прилавками кулінарних виробів привітні продавці пропонували свої шедеври, перекрикуючи один одного й борючись за кожного потенційного покупця. Також демонстрували захопливі презентації свого товару, вогняні шоу та робили все задля привернення уваги відвідувачів ярмарки.
Хлопчик обожнював їжу, йому вона була дорожче будь-яких розваг, дегустація парфе було його улюбленим і незамінним заняттям. Він любив їжу, домашню, ресторанну, куплену в магазині, абсолютно всю. Хтось назве це обжерливістю, комусь таке захоплення може здатися неприйнятним, а йому ж просто подобалося займатися тим, що було до душі.
— Синку, не бажаєш підійти ось до тієї лавки? Я чула там відмінне онігірі, — запитала сина жінка з коротким темним волоссям і теплими очима.
— Ще б пак, звичайно хочу, — боязко відповів той, беручи маму за руку й підводячи до хваленої страви.
Шино нейтрально ставився до різнорідних свят, адже він був непримітним і потайливим, як здавалося, насправді ж усі ті риси властиві кожному з клану Абураме — необхідні, не всі жуки, з якими члени його клану вкладають контракт із народження, любили світло або прохолоду властиву зовнішньому світу. Та й весь образ доповнювали окуляри, які були вимушеною мірою для захисту очей.
Йому були не цікаві розваги та і його ніхто там не милував, аж надто моторошним був хлопчик. Він не був згубний до їжі, конкурсів, гуляти було банально ні з ким, як і ділити трапезу, нікому крім членів клану не дано було зрозуміти яке таке життя.
Але все ж юнак вийшов за межі володінь клану й поодинці бродив пофарбованими та світлими вуличками, боятися йому було нікого, тим більше побоювалися навіть його, хоч і не озвучували цього.
— Все ж у всьому цьому немає сенсу, — озвучив свої думки молодий спадкоємець.
Крізь відкрите вікно в лікарняні володіння проникало свіже осіннє повітря, вітерець приводив у рух майже прозору тканину фіранок, а сонячні промені бродили по маленькому миленькому личку, що прикрашає по три вусики на кожній щічці й обмотане в білі бинти. Червоне волосся обрамляло подушку, розклавшись як їм того хотілося. А білосніжне покривальце укутало й зігрівало худорляве тіло.
Холодні кольори переважали в кімнаті, біла стеля, кварцові стіни, синя із відтінками сірого підлога. Поодиноке ліжко стояло в центрі, з одного боку якого стояла ширма й закривала оглядини лежачому на двері. Біля протилежної стіни за вікном чувся сміх, діти пустували граючи у якусь забаву.
Пробудження, м’яко кажучи, було не найприємнішим, хоча складно назвати усвідомлення того, що лежиш на чомусь м’якому й відчуваєш як дихаєш саме так. Сил не було ні на найменші рухи, у голові туман, у думках безлад. Залишалося лише чекати прибуття тих самих сил на дії.
У цьому напівсвідомому стані дівчинка провела весь наступний день, не чуючи й не розуміючи нічого, крім власного дихання й биття серця. Насправді робити що-небудь ще не здавалося можливим.
Хатаке просидів у палаті біля ліжка дівчинки всі наступні дні після того, як побачив ті страшні картини перед входом до медичного закладу. Він щиро дивувався, як можна було в честь помсти й перемоги над Демоном, побити й мало не відправити на той світ дитину. Нехай той самий Девятихвостий і зруйнував пів селища, убивши безліч людей, але дівчинка нічого з цього не робила, більш того, їй просто не пощастило тоді народитися й бути обраної як вмістилище для Лиса, адже тільки їй під силу стримати його без серйозної шкоди здоров’ю. Дурість і твердолобість людей іноді доходила до абсурду.
Дихання малютки було ритмічним і воно просто було, що вже не мало важливо. Вона боролася, серце продовжувало свою роботу, спочатку з перебоями, що несусвітньо злякало юнака, але з часом прийшло в норму. Медсестри не приходили ставити їй крапельницю, робила це тільки Рін, яка приходила робити уколи та перевіряла стан, тому що більше ніхто й не виявляв бажання відвідувати або зайвий раз бачити дитину.
Учора юнак майже нікуди не відлучався, попросивши в хокаґе вихідні, на що той доручив йому спостереження й охорону за крихіткою, як знати, що чи кому ще спаде в голову.
І як тільки Какаші хотів ненадовго відлучиться, залишивши клона, почув тоненький ледве чутний голосок:
— Де це я?
У той момент хлопець нарешті зміг зітхнути з полегшенням.
— Лежи тобі не можна рухатися, я зараз покличу твого лікаря, — відповів він і побачивши мовчазну згоду в світлих блакитних очах, пішов повідомляти радісну звістку Рін.
Світогляд — це те, що маємо ми всі. Але не всі готові прийняти те, що він може бути різним.
Примітки: Не знаю як вас, а мене вже почало мутити від цього свята. Я ще ніколи не описувала щось так завзято й так багато. Власне задум був у тому, щоб воно набридло і якщо так, значить мені вдалося, справді?
- 2.1Звання принцеси якогось клану.