Дві клятви

- Пташечка, мала швидка птаха.
- Що? – спитав Лассе, щулячись від золотого світла, котре заливало галерею навскіс. Мереживні стіни пропускали світло Лауреліна, утворюючи на підлозі химерний візерунок.
- Я сказав це вголос? От халепа. – Моріфінве Карністір, четвертий син Феанаро, витріщався на зовсім юну світлокосу ельде, прудку, мов ластівка над землею, доти, доки вона не чкурнула кудись в безкраїй сад і не зникла. – Втім а що такого я сказав? Вона прекрасна.
- Хто - вона?
- Ти сліпий чи очі намальовані? – роздратовано кинув ельф. – Дівчина, яка щойно пішла кудись онде за малину. Дочка Росселіна, котрий за пагорбом мешкає, отуди в бік гір за нашою садибою і ще п’ять подвір’їв проминути. Те, що вони там роблять руками, враження ніколи не справляло.
- Він же дружить з Тієлкормо, а той кликав нас на полювання, а вона якось під ногами крутилась, - озвався Лассе. – Крихітна.
- Ти ще епоху до сонця згадай, коли і нас не було.
Карністір мав небагато друзів саме тому, що був Карністіром – легко загорявся, дратувався, сердився. Зате і спалахував до справи чи дружби – теж легко. Він деякий час подивився ще вслід юнці, котра зникла з поля зору – наче бачив, як той слід остигає, холоне, зникає з теплого каміння, а тоді знизав плечима.
- То ми куди йшли? Дивитись нариси. Зіб’ють вічно з думки. Прохідний двір.
Дім Феанаро був великий і затишний. Повітря в великому саду, розбитому довкола, насичене золотим та срібним світлом, дивлячись за часом доби, голосами і сміхом. Він, його дружина, скульпторка Нерданель, семеро уже дорослих дітей, з яких лиш один, узявши шлюб, мешкав уже окремо – всі мали свої зацікавлення, свої прагнення і друзів, котрі заходили в гості і йшли, як заманеться. Завжди хтось пив запашний квенілас на веранді, щось готувалося в просторій кухні, і запах гостинного дому мішався з запахом солодких фруктів, котрі дозрівали на деревах, високих та низеньких, і листя кутало стежки, мощені круглими кольоровими камінцями. Завжди чути було стукіт молотків, щось шипіло в тиглях, звідкись вився бузковий димок або з’являлися раптом на білій стіні химерні кольорові тіні, коли кудись обережно несли вітраж. В домі було безліч кімнат та майстерень, широкі двері, високі вікна, було й де покемарити гостю, якщо затримався за розмовами. Навіть сорочки та робочі фартухи, та довгі парадні шати, що сушилися в кілька рядів за яблунями, виглядали затишно, як годиться у великій родині, де багато народу, живуть дружно і піклуються одне про одного. Здавалося, що тут панує мир, спокій, затишок і чисте мистецтво.
Карністір ще підлітком збудував собі невеличкий будиночок подалі від загального шуму. Білий, ошатний, він, здавалося, весь складався з кількох видовжених вікон, рами яких нагадували візерунок з коріння чи безлистих гілок, котре тримало скло. Тут він ховався від зайвих очей і часом малював. Тут спав, коли всі набридали – а траплялося це часто. «Ніде спокою немає від вас, - так казав, затіваючи пироги на всю родину і гостей – десять великих дек. – Набридло все, піду до себе..». І йшов, нагодувавши всіх, і сідав під розкидистим деревом – старою грушею, в якій гніздилось двійко солов’їв. Ставив біля себе ліхтар, срібний, як Тьєлперіон в час спадання світла. І малював вуглинкою, швидкими різкими рухами.
Зараз вони сіли під тою-таки грушею – Лассе на трьохногому стільці, вкритому тканою подушкою з сірим пласким візерунком, Карністір – на точеному ґанку. Розгорнули великі білі аркуші. Замальовки знайшлися тут для всього – броші з птахами, які от-от злетять, рвуться в небо, смарагдові намиста і точені гребені, вибагливі застібки у вигляді листя, квітів, чомусь великих риб. «Оцей я для матері справді зробив», - недбало, побіжно вказав на широкі опліччя з візерунком у вигляді холодних чотиригранних зірок. В кожній – зелений ясний смарагд. Каміння виділене акварельною фарбою.
- Та я не по це тебе покликав, - тихо і суворо сказав Карністір, відкидаючи ювелірну красу, мов мотлох. – А по те, про що нікому казати не можна. Ти присягався.
- Я присягався, - ще тихше сказав Лассе, наче їх могли почути.
- То дивись, - сказав Моріфінве і витяг на світло аркуш, який лежав під усіма. Там, намальоване його улюбленими різкими штрихами, красувалося оздоблене камінням та соколиною головою руків’я меча.

…і в той час нолдори взялися кувати мечі, сокири та списи. Виготовляли вони і щити, й на них зображали символи багатьох домів та родів, які змагалися між собою; виходячи з оселі, ельфи брали із собою лише ці щити, а про іншу зброю мовчали, бо кожен гадав, що тільки він одержав попередження. Феанор же збудував таємну кузню, про яку не відав навіть Мелкор; там він гартував прегострі мечі для себе та синів своїх, а ще – високі шоломи з червоними плюмажами. (Сильмариліон)

В домі та в саду учениці Вайре майстрині Харвенде було багато світла. Він наче весь складався з вікон, в які падали золоті чи срібні промені, залежно від часу доби. А коли Древа наприкінці дня пригасали, і наставали світлі ніжні сутінки, на вікнах з’являлись світильники з ароматним маслом і вогниками за тонким склом. Для вишивки треба багато світла.
Ліероссе вперше ступила на цей двір, вимощений круглими морськими камінцями, ще майже дитям, завмираючи від передчуття дива. Тепер, підліток, що скоро вступить у дорослу пору, вона була близька до завершення навчання, і сама втратила лік, скільки кроків наміряла в цій прохолоді, думаючи над зауваженнями наставниці. Одного дня вона мріяла сама повчитись у Вайре, якщо та прийме її. Навчитись оживляти на полотні горе і радість, минуле і ..хто зна – може – майбутнє! Та поки вона схилилась над незавершеною роботою. Їй довірили кут величезного гобелена, який згодом прикрасить галерею у палаці Фінве. Малюнок зображував оленів у срібному світлі, величних і легких, швидких, мов вода, що текла під їхніми стрункими ногами. По облямівці під ногами оленів замість хвиль бігли легкі блакитно-сріблясті візерунки. Якщо у срібних сутінках легкий вітерець змушував роботу братися бганками, здавалося, що олені перебирають ногами, сторожко піднімають голови, п’ють.
Так мало бути за задумом, і Ліероссе прагнула втілити його, не зіпсувавши. Тож, кладучи стібок до стібка, дівчина пильнувала кожен – аби потім ніхто не міг вирізнити їх.
- Амаріе збирається до моря, - сказала Інділін, руда вертка вишивальниця. Її вдача була мінлива, мов вітер, а ноги – завжди готові танцювати. Дивлячись на неї, ніхто не міг повірити, що з-під рук такої нетерплячої ельде виходять найтонші дрібні роботи, де деталі годі й розгледіти. Вона була старша від Ліероссе, хоч і не набагато, і Харвенде часто казала, що ще трохи – і не буде чому навчати Інділін. – Рахувати зірки і годувати лебедів.
- Ти підеш із нею? – Ліероссе встромила голку в тканину і розім’яла пальці. ЇЇ темно-синя лляна сукня відтіняла білу шкіру, і здавалось, що в дрібних жилках дрімає приморський вічний вечір. – Я б хотіла побачити лебедів, та все ніяк не зберуся.
- О ні, коли вона з Артафінде, я там зайва. Та ми думаємо, може, зібратися втрьох, вп’ятьох, аби веселіше…батьки б тебе відпустили?
- Чому ні? – Ліероссе встала, відчуваючи в руках, плечах, спині напругу, яку слід було витанцювати. Підняла руки, повела плечами. – Самій не так весело, авжеж.
- Я б залишила цей Тіріон на деякий час, - сказала Інділін, повертаючись до роботи. – Мені набридло..це все, - вона повела плечима, наче змерзла. – Брат носиться з цим щитом, уже другим, уявляєш? Я йому кажу – від кого ти його скував? А він – та все може бути. І це наш Келенділ, який взагалі нічого, крім арфи, не торкався ізроду.
Ліероссе відчула, що кров приливає до обличчя, але стає не жарко, а холодно. Вона не пам’ятала Тіріон іншим, Неспокій почався до її народження. І все ж глибоко в душі відчувала: так не має бути. І ще – вона не могла відповісти подрузі такою ж відвертістю. Вона обіцяла батькові, обіцяла матері, вона мусила мовчати при друзях.
- Як думаєш, це …скінчиться? – спитала Інділін.
- Краще вишивати, діви, - Харвенде повернулась до них нечутно, мов присмерковий звір, що скрадається у сутінках. Вона рухалась так, наче не приходила, а наставала, як присмерк і змішання світла, як стихія. – Ви засмучуєте себе, а це відіб’ється на роботі. Що ми можемо? Тільки робити світ красивішим.
- Здається, цього недостатньо, - сумно сказала Ліероссе. – Геть недостатньо.
- То краще нічого не робити?
- Ні..я..просто…
- Подивись, отут треба покласти більше тіні, - м’яко повернула її до роботи Харвенде.
Запала тиша. Ліероссе більше не хотілося думати про море. Вона просто шила, нитка проходила наскрізь – шурх-шурх. Зі свого місця, зручного стільця коло п’ялець, вона бачила наставницю в півоберти – пишні чорні коси, плече, довгий вільний одяг. Їй хотілося б сісти так само невимушено, але чомусь Ліероссе почувалась трохи незграбною. Вона покрутилась на стільці…
- Ох, зовсім забула. Я маю сьогодні залишити вас раніше, наставнице. Лауреліна стає яскравішою, мені час!
- Добре, Ліероссе. Ми чудово попрацювали. Я думаю, що коли закінчимо цю вишивку, тобі час буде подбати про свою велику роботу. Хочу при наступній зустрічі обговорити це з тобою. Щось складне, щось, за що тобі буде трохи ніяково братись. Подумай про це.
Ліероссе, зашарівшись, мов квітка шипшини, похапцем струсила нитки зі спідниці. Вона мала мету.
Слухаючи про зброю, бачачи зброю, коли батько складав її в таємний сховок, постійно спостерігаючи, як інші обговорюють мечі та списи, Ліероссе не могла подолати прагнення – побачити, як застосовують всі ці речі. Хоча розмови про битви та тривожні плітки, що гули Тіріоном, мов сердиті оси, тривожили юнку, вона відчувала до всього цього дивний потяг. Це було як дивитись в колодязь – страшно і хочеться, що глибше, то сильніше. Вона збиралася зазирнути.

Хоча Макалауре одружився деякий час тому, волів мешкати в родинному домі і не думав про будівництво свого. Може, тому, що просто був зайнятий іншими думками. Може – бо не хотів залишати їх всіх… Тому зустріти його дружину вранці було навіть легше, ніж будь-кого з братів: вона просто частіше бувала вдома.
- Привіт, оселле, - сказав Карністір і поставив молоко на стіл. – Гарно спалося?
Дружина Макалауре Хісілінде, тонка, висока і повільна, мов ріка, кліпнула попелястими віями, наче щойно прокинулась від сну, в цей момент, побачивши дівера з його молоком та клопотами.
- А..так, дякую, Моріфінве. Що нового? – коси кольору попелу й тьмяного срібла, точена фігурка, уважний погляд, наче вона завжди прагнула побачити душу співрозмовника до дна.
- Що у нас може бути нового відучора? Є млинці і свіжий виноград, Тьєлко поїхав на лови і скоро не з’явиться, а так геть нічого.
- Знаєш, - сказала вона, відсуваючи стілець, щоб сісти, - в наш час якщо немає новин – це на краще.
- Вмієш ти втішити, сестро.
- Як і ти.
Вони подивились одне на одного – її блакитні прозорі очі зустрілися з чого чорними – як ельдар, які дуже давно знають одне одного – і теж нічого нового не чекають, але відчувають скоріше приязнь.
- Я би попросив тебе більше не переставляти мої приправи, але це не має сенсу, так?
- Ох..пробач, - вона відвернулась, думаючи геть про інше і перебираючи в тонких пальцях срібну чайну ложечку з рибкою на ручці.
В просторій кухні, викладеній червоним каменем, потроху розвіювався тонкий млинцевий аромат. Карністір вимив свої дорогоцінні пательні, склав окремо, виставив молоко і мед і сів собі до їжі, не чекаючи компанії.
- Пригощайся, сестро. День довгий.
- Що у нас тут? – Феанаро наче і зовсім ніколи не лягав спати. Коли інші тільки прокидались від сну, хай і найкоротшого, він уже з’являвся з майстерні, часто в шкіряному фартуху чи поспіхом миючи руки від гіпсу. Пишне волосся, зтягнуте шкіряною стрічкою над лобом, аби не лізло в очі, орлиний ніс – все надавало йому схожості з королівським птахом, хижим і сильним.
- Млинці, атаре, - озвався Морьо. – Якщо ти ще не лягав, добре б хоч поїсти.
- Дякую за турботу. Що ж, сили нам знадобляться. Погано, що Турко поїхав, - Феанаро налив собі води, притягнув найближчу тарілку і сів поруч із сином. – Мені здається, треба уже продумати наші плани детально. І чимшвидше.
- Думаєш, щось станеться уже ось? – спитав Карністір. – Просто найближчим часом?
- Не знаю. Але все можливо, - Феанаро замислився, його обличчя спохмурніло, як грозове небо. – І тепер можливіше, ніж колись. Я дещо чув…
Батько і син сиділи поруч, говорили так, наче більше в кухні нікого не було. Моріфінве поклав лікті на стіл і нахилився ближче до Феанаро, а той і не думав торкатися їжі. Вони обоє забули про Хісілінде, котра мовчала, стиснувши бліді руки в кулаки. Її уста побіліли так само, як і кістяшки пальців, обличчя залила блідість, воно стало мов мармур.
І коли вона заговорила, здалося, наче їм шепоче крижана статуя десь біля королівського палацу.
- Звісно, - вимовила Хісілінде, - коли всі вважають, що щось трапиться – воно трапиться. Неодмінно. Якби хоч хтось…
- Так-так, - Феанаро підняв погляд на невістку, наче вперше її побачив. – І що ж ти пропонуєш? Не соромся, говори, раз почала, - його голос одразу не віщував нічого доброго.
Проте Хісілінде не опустила погляду. Вона встала, кольорові зайчики від вітражного вікна розфарбували її обличчя синіми та червоними плямами.
- Перестати гострити мечі, майстре Феанаро, - сказала вона. – Ти…принц народу нолдор, ти старший в роду – хто ж має припинити це, як не ти? Ти все більше піддаєшся цій дикій грі, а вона така. Якщо хтось має меча, рано чи пізно він його оголить. Може б вам пропустити тренування, яким ви присвячуєте так багато часу, і подумати про те, як заспокоїти цю ворохобню?
- А може б тобі перестати говорити під руку тому, хто діє, і почати діяти самій? Сходити ще комусь донести свою думку, наприклад, до моїх напівбратів… Втім вистачить, якщо ти просто припиниш говорити під руку, безумовно.
- Я ціную, коли кажуть, що думають, - похмуро сказав Моріфінве. – Але іноді краще б ти жувала.
Хісілінде рвучко вибігла з кухні, так і не скуштувавши ані шматочка.

Ліероссе спускалась численними сходами Тіріону, щоб вийти за його межі. Білий мармур під ногами був гладенький і ніжно забарвлений, мов перламутр всередині мушлі. Золотаве світло заливало все довкола, високо в синьому небі, вище срібно-білої верхівки Міндону, попід білими хмарками чигали птахи. Ліероссе почувалася птахою, легкою, веселою, вільною. Ноги самі пританцьовували, рахуючи сходинки. Вона впізнавала двері знайомих, кольорові вітражі, стук молотків, чиюсь квітучу вишню. Тут жили її друзі, приятелі, хороші сусіди, тут у неї ні з ким не було ворожнечі – адже всі по-своєму прекрасні, всі цікаві, всі світяться власним світлом. Час від часу вона весело віталась, пропускаючи когось із ельдар чи обганяючи на сходах.
Дівчина уже наблизилась до міської брами впритул – ще одні сходи, десять сходинок, тоді за ріг, між двома кущами жасмину, на широку вулицю. Та попереду виникла така висока постать, що поруч із нею Ліероссе почувалась ще дитиною.
Це був вала, поза сумнівом. Від нього віяло силою, наче грозовим фронтом, коли й грози ще немає, але все живе завмирає в передчутті. Майже біле довге волосся спадало на його кремезні плечі, довгий парадний одяг на кшталт того, що увійшов в моду кілька років тому, збирав у зморшках тканини зовсім не денні тіні. Його неможливо було обійти просто так, його неможливо було ігнорувати. Мелкор. Той, кого звільнили. Ліероссе чула про нього, чула про тих, до кого він приходив у гості, але самого досі не бачила. Вона не пам’ятала пори, коли довкола звільнення цього могутнього в’язня ходило багато розмов. Був та й був. Проте чула – різне. Одні казали, що він – неперевершений вчитель, і багато чого можна перейняти у нього в ремеслах та хитрій риториці суперечок – якщо він схоче. Інші – що поруч із ним не дуже добре почуваються.
- Алайо, - ввічливо сказала Ліероссе, готуючись пройти повз. Витріщатись на когось – нечемно, а вона була чемна дівчина.
- Вітаю, юна леді, - озвався Мелкор, і мелодійний голос огорнув її, мов музика. – Чудовий день!
- Ще й який, - відповіла Ліероссе. – Малина доспіла. Скуштуй, і побачиш, до чого він чудовий!
- Он як? – вала схилив голову, роздивляючись співрозмовницю. Тут їй кинулась у вічі худоба його обличчя, тонка блідість, наче шкіру притрусили дрібним попелом. Він був не такий, як інші, і від цього спиною пішов повільний холодок. – Де ж мені знайти малинник?
- Біля палацу є, в саду, - відповіла Ліероссе. – А за брамою - величезний, якщо витратиш трохи часу і повернеш праворуч. Твоїх кроків буде…гм…може, п’ятдесят.
- Дякую, - він усміхнувся, усмішка була щира. – Приємно було побалакати. Як тебе звуть, моя пані?
- Ліероссе. А ти..
- Мелкор, - він проказав своє ім’я повільно, наче тягнув його на язиці, щоб самому впевнитись, повірити – Мелкор. - Приємно познайомитись. А що ще цікавого ти можеш розповісти, знавчине садів?
- Даруй, - вимовила Ліероссе, відчуваючи, як вмирає від цікавості, - та я страшно поспішаю. Не можу спізнитися.
- І куди ж ти так квапишся? – Мелкор нахилився до неї, як нахиляються дорослі до дітей, і усміхнувся ще ширше та приязніше.
- Цього я сказати не можу, - озвалась Ліероссе.
- А якщо я з цікавості дізнаюсь сам? Адже валар відомо багато чого, - він підморгнув, тоді встав на весь зріст.
- Що ж, дізнайся, - знизала плечима Ліероссе. – Бувай, вало!

Їх тренував Койрондо, той, хто бачив справжні небезпеки в світі під зірками, і кого мовчки слухав навіть Феанаро. Він був саме такий, як його ім’я – неспокійний, швидкий, з якимсь мінливим кольором очей. Казав, що був розвідником – та давно, так давно…
На цю галявину сходились по одному-двоє, щоб не так було помітно. І все ж Моріфінве гадав, що кому треба – знайде і знатиме. Він не дуже вірив у секретність в цих місцях. Та вже яка є.
- Поки ти думатимеш, ти помреш, - казав Койрондо комусь із них, і все-таки це звучало…не по-справжньому. Карністір намагався б зараз уявити, як це – померти, та бачив тільки бліде обличчя Міріелі. А вона ж спить!
Койрондо вчив тримати стрій і розсипатись навсібіч, давав поради і скептично дивився на їхні вправи. Він взагалі був трохи інший, ніж нолдор, народжені в Амані. Хтозна чому. Може, бо не позбувся манери швидко оглядати місце, де опинився. Одного разу він сказав, що завжди дивиться, як безпечно його залишити, особливо якщо поруч є не такі обережні ельдар. Може, щось було в його очах – те, що ніколи не зникало остаточно, спокійна уважність, настороженість, невелика, але постійна.
- Ще раз відкриєшся – коліно проб’ю! – пообіцяла Лінте. – Будеш першим в світі кульгавим ельфом.
З усіх, хто вправлявся тепер зі зброєю, вона була не те що найзліша – але точно одна з найазартніших.
- Спробуй, - коротко відповів Моріфінве. Він неймовірно сердився сам на себе за цю вічно повторювану помилку. Мечі зхрестились, глухий голос металу заповнив галявину.
Пару синців він сьогодні точно заробить. Лінте налетіла на нього знову, як вихор. Вона була швидка і легка, за нею слід було встигати, не втрачаючи пильності ані на мить. Земля під ногами ставала втоптана – але менш зручна і більш невірна. Десь оголився корінець, і врешті Карністір зарив носом, зачепившись носком чобота.
- Ох, ти живий? – турботливо спитала Лінте, нахиляючись до нього. Злість злітала з неї миттєво, мов роса, яку зтрусили з травинки.
- Не діждеш, - відповів він, перекотившись на спину і вхопивши її за ноги. – Теж полеж.
Вони повалились на розриту землю, брудні і захекані. Не вірилось, що це колись буде серйозно, що колись від цього хтось загине. Хто може загинути від цієї гри – якщо я так, ти так, а тепер обманка. Це ж гра, мов у башти, тільки тілом та шматком металу.
- А тепер спробуйте на мене вдвох, - повільно проказав Койрондо – звідки він лишень узявся. – Може, вам перестане бути смішно.
Коли все скінчилось, вони склали кольорові щити під розкидистим дубом і розсілись послухати історії про давнє минуле. Це була вічна розвага, яка нікому не набридала з дитинства. Тут навіть Феанаро, вічно владний і гордовитий, вічно заклопотаний, ставав, мов підліток – слух і очі.
- Там завжди була потрібна пильність, - сказав Койрондо. Він сидів на траві, зхрестивши довгі ноги. Темне волосся спадало на плечі, на сорочку з небіленого полотна. – Якщо відходиш від своїх у темряву, завжди могли з’явитись вони…або він. Той, що страшніший за найтемніший страх. Я власне вважав, що ліси під зірками того варті, але пильність, пильність могла врятувати життя. Ми в Амані не можемо як слід цього збагнути, але варто постаратись.
- Але ж той..тепер на свободі і наче ні на кого не нападає, - сказав Айкве, молодий ельф з гострим трохи нерівним носом. Він навіть після багатьох поєдинків виглядав так, наче його й на тренуванні не було.
- Тільки лізе під руку, так, Чистюля? – спитав Моріфінве.
- Можливо він тепер безпечний, - сказав Койрондо. – Не знаю. В давні часи, коли на небі світили зорі, а більше не було жодного джерела світла, окрім рукотворного вогню та зрідка – блискавки – ми розповідали з вуст в уста про Чорного вершника. Зустріч із ним не віщувала нічого доброго навіть тим, хто міг потім сам про неї розповісти. Більшість же ніколи не поверталась до нашого табору…
- От все-таки, - почав Айкве.
- Дай послухати, - шикнули на нього.
- Справді, давай про Чорного вершника послухаємо. – сказав Моріфінве, озираючись. Того, кого він шукав поглядом, за спиною не виявилось. – Часто його бачили?
Вони розходились так само – поволі, не всі одразу, як і зібрались. Феанаро і Койрондо тихо розмовляли на галявині, час від часу з кимось прощаючись. Решта розбирала зброю і залишала це місце.
- Койрондо наче з іншого світу, правда? – сказав Айкве, прихилившись до дубового стовбура. – Дехто з них…такі. Ми теж такими станемо?
- Хтозна, друже, - відповів Моріфінве. Він навіть не дивився на співрозмовника, чигаючи очима по натовпу, що потроху рідшав.
- А може, уже стали, - вів далі Айкве. – Ти шукаєш когось?
- Так, мені час, - урвав бесіду Карністір. – Це терміново.
- Гей, а як же.., - почав Айкве.
- Не зараз, - Моріфінве швидко відшукав серед щитів свій.
- Синці лікувати квапишся? – зіщулився Айкве, штовхаючи друга в бік.
- Іди ти в Аватар!

Мечі не було заведено показувати на вулицях міста, проте тренуватися у володінні ними за межами Тіріону і подалі від цікавих очей – що ж, принаймні друзі та однодумці Феанаро про це не забували. Ліероссе думала, що не вони одні. Цікаво, міркувала вона, чи брав хтось слово з Інділін – мовчати про щось подібне.
Глядачів на це видовище пускали рідко, хіба чийогось молодшого брата чи сестру. Тому батько одразу попередив Ліероссе, що не варто надто привертати до себе увагу. Хочеш дивитись – дивись, та це не вистава. Вона постаралась причаїтися десь біля найближчого дерева, злитися з ним і нікому-нікому не заважати.
Майстер Феанаро, якого вона бачила і раніше, тут був зовсім інший. На святах, увінчаний самоцвітами з живим світлом, він здавався їй героєм якоїсь давньої казки, а не живим ельфом. Та тут було зовсім інше. Одяг – який не шкода, шкіряні наручі, з яскравого – тільки щит, оздоблений червоною зіркою на вісім променів. Ліероссе зачудовано спостерігала, як він відбивав наступ одразу трьох ельдар, наче сам мав потрійну силу.
То було свято спритності і сили. Якщо не думати про те, що зброя призначена щонайменше ранити, якщо забути, чому її було створено – цим можна було милуватись, мов танцем. Іноді вона вишукувала очима одного з ельдар, того, до кого її погляд мимоволі повертався уже давно. Вони бачились дуже рідко – точніше, не бачились, а розходились десь на вузькій вулиці чи минали одне одного десь під огорожею, бо жили неподалік. Якщо довго на когось дивитись – чи він відчує погляд? Ліероссе не хотілося б бути спійманою на цьому підгляданні. Тим паче знала від інших, що цей чоловік не забариться сказати якусь гидоту тому, хто невчасто потрапить під руку. То, може, на краще, що здалеку він видається симпатичним, а ближче підходити не варто…
Але так у той день і сталося, ледве вона рушила в пошуках для себе непомітнішого місця, аби дочекатись батьків – він виник перед нею, розпашілий від бійки, в брудній сорочці, з розпатланою чорною косою, перекинутою через праве плече.
- Алайо! – ох.
Ліероссе мало не налетіла на четвертого сина Феанаро, ткнувшись йому носом просто в груди. Чи це він мало не налетів на неї, вийшовши назустріч з-за дерева, наче привид зі світу під зірками – раз і все, згадуй як звали.
- Ой, - сказала Ліероссе.
- Вітаю, - повторив Моріфінве і почервонів до кінчиків вух. – Я – Моріфінве. Друзі звуть мене Морьо.
- У тебе є друзі? – спитала Ліероссе машинально, навіть не подумавши, що верзе. – Тобто..я хотіла сказати, що знаю, як тебе звуть. Ти – син майстра Феанаро, і я…
- У мене є друзі. Зустрів би я того, хто сказав тобі таку маячню, - здавалось, він анітрохи не образився, хоча міг би. - Ось, - однією рукою він простягнув дівчині білу квітку, а іншою відкинув з чола волосся, мокре від поту. – Ти дивилась на мене, - його тон був таким різким, наче Ліероссе скоїла на його думку страшний злочин. – Дивилась. І тепер, гадаю, буде цілком справедливо, якщо я роздивлюся тебе. Чи не так, діво?
Що ж, до неї говорили як до дорослої, і вона мала поводитись як доросла. Дівчина приготувалась достойно відповісти, якщо він почне сварку – тобто розгубила всі думки з голови.
- А мені сподобалося дивитись, - озвалась вона. – Ти фехтуєш…мабуть ти і танцюєш гарно?
- Все-таки дивилась, - він підморгнув. – Так я і знав! Тоді…гадаю, буде вірним рішенням піти прогулятися вдвох. Що скажеш?
- Маю попередити батьків, - чемно озвалась Ліероссе. – Моя мама тебе не сильно …стукнула?
- О, точно, - він ляснув себе по лобі. – Лінте ж твоя мати? Як я міг забути. Вона вміє наваляти, але це дрібниці. Ходи, попередь, звісно. Я чекатиму.
Коли Ліероссе, метнувшись до батьків, що теревеніли зі знайомими під великим дубом, повернулась до Моріфінве, він тримав в руках її вишиту торбинку, з якої звисав клапоть тканини, рукоділля, не запхане до кінця куди слід.
- Ти щось забула.
Ліероссе замість своїх речей відчула в руках змокрілу багатостраждальну білу квітку. Сунула її за вухо.
- Можна? – він простягнув руку і поправив білий бутон. – Тобі личить.
- Правда? – у нього були різкі риси обличчя, манера говорити голосно і наче збираючись сваритися, недобрі темні очі – і водночас він тепер усміхався, і в цій усмішці було щось настільки дружнє і привітне, що важко було пов’язати одне з іншим. Темрява і світло.
- Авжеж. Я завжди кажу, що думаю, і часто потім мене більше не запрошують в гості. Ти ще в цьому переконаєшся…ну, я сподіваюсь.
- То..куди підемо?
На галявині було, можливо, ще багато народу.. Можливо. Ліероссе здалося, що краєм ока вона бачила майстра Феанаро, який говорив, широко жестикулюючи, наче досі бився з повітрям. Та чи того разу вона його бачила, а може десь іще?
- Я покажу тобі дещо особливе, - озвався Моріфінве. – Годиться? Ходімо. Тут недалеко. Хочеш я торбинку твою понесу?
Він уже заховав меча у піхви, закинув щит за спину, і тепер простягав їй руку. Щоки потроху переставали пашіти, погляд заспокоювався.
- Веди, - погодилась Ліероссе.
Вони пішли навпростець, продираючись крізь зарості і перестрибуючи струмки, поки башти Тіріона не лишились далеко позаду. На обличчя падало світло, вітер перебирав волосся.
- Це місце, - розповідав Моріфінве, - дуже схоже на тебе.
- На мене?
- Так. Колір твоїх очей, твоя вдача, як я зараз бачу її – вони дуже схожі. Побачиш.. А я вмиюсь.
- Там є вода?
- О так, і багато.
Шепіт тої води скоро долинув до них, ніжний і трохи тривожний, наче тоненький струмок вповні міг усвідомлювати свою приховану силу. Попереду був невеличкий водоспад, що утворився – чи був утворений – в руслі швидкої невеликої ріки. Мереживо збитої піни відбивало в собі сотні крихітних веселок. На зеленому березі квітли срібні квіти зоряниці, а в заплаві біля берега – розкішне латаття.
- Я трохи почистив дно і поставив онде дерев’яну лаву, - сказав Моріфінве. Голос його був такий гордий, наче він сам і водоспад створив. – Правда ж гарно? Це – моє місце. Сюди я ходжу, коли хочу бути зовсім сам і подумати. Коли засмучений. Коли просто нікого не хочу бачити. Але коли зустрів тебе, одразу подумав: їй треба це показати.
- Це великий подарунок, - озвалась Ліероссе. – Таких мені не дарували. Тут…справді…так гарно!
- Зараз мені здається, що це насправді не моє місце, а твоє. Я тільки знайшов його і наглядав за порядком, поки ти народишся.
- Давай воно буде нашим, - сказала дівчина, вдивляючись у воду. – А то це якось нечесно.
- Давай. Нашим, - щось у його голосі змінилось – на мить, невловимо і тривожно. – Нашим. Зачекай, я і правда вмиюсь.
Ліероссе завжди і всюди примічала малину. Побачила її і тут. Червоні ягоди якраз дозрівали, і поки Моріфінве шумно змивав з себе сліди бійки, вона полізла в кущі, підібгавши спідницю, аби не залишити її на колючках. Збирала в рот, тоді – в край подолу, бо з’їсти все самій видалося їй все ж нечемним.
- Ого, де ти зарилась? Агов!
Ліероссе озирнулась на його голос і побачила, що він переплітає мокрющу косу, просто деручись крізь зарості.
- А, до речі, - спитала вона, облизуючи пальці, - ти ж не знаєш, як мене звуть?
- А правда твоя, - він почервонів від коміра сорочки аж по волосся. Це уже, мабуть, відколи вони говорили – втретє. – Я думав про квітку в твоїй косі, а про ім’я не подумав. І як же тебе звати?
- Ха-ха, і навіть покликати не вийде! Я – Ліероссе, і у мене є малина.
- Ти солодкоїжка, - зіщулився Моріфінве. – То приходь днями до мене. Я варитиму варення з яблук. Будуть солодющі пінки і, може, ще компанія підтягнеться.
Пік світла Лауреліни минав. Повітряне золото ставало прозорішим і ніжнішим, на траву повільно лягали дуже легкі, майже невагомі сутінки – як тінь на воді, не густіше. Вітер вщух. Десь у хащі заливались птахи, і до них згодом приєдналася тонка дримба цикади. Вони сіли поруч, біля води, біля верби, до якої Моріфінве притулив щит, непотрібний і незручний на прогулянці. Слухали водоспад і дивились, як переплутані вербові гілки полощуться у річковій прохолоді.
- А про Чорного вершника було страшно, - сказала Ліероссе. – Ніколи не розуміла, чому всім подобається ця історія.
Вони замовкли. Іноді абсолютно немає потреби говорити, навіть якщо ви щойно познайомились і багато про що могли б запитати. Наприклад, коли тьмяніє Золоте древо, і в тиші готується срібний світанок його близнюка, а від ріки піднімається ніжний туман.
- Виходь за мене, мала птахо, як підростеш, - тихо, але твердо сказав він. І голосніше додав. – Я кохаю тебе. Виходь за мене.
Ліероссе завмерла і впустила залишки малини на траву. Щокам стало гаряче і холодно від водяного туману.
- Вибач, - відповіла вона, тремтячи, - та я вперше бачу тебе. Я тебе ледве знаю. Мені..потрібен час, щоб познайомитися з тобою краще.
- Слушно, - озвався він, опускаючи погляд. – Я сказав, бо не міг мовчати. А ти відповіси, коли будеш готова.
- Ти гніваєшся? – спитала Ліероссе.
- Я сумую. Та якщо ти прийдеш на пінки, я не буду, - він знов поглянув на неї, і вже усміхався – трохи розгублено. – Приходь, хай там що та коли ти відповіси мені. Гаразд?
Коли Моріфінве повертався додому, там наче повимерло – всі чи то спали, чи то розійшлися у своїх справах. Він відчував глибокий світлий сум, хтозна, більш глибокий чи більш світлий. З-під ніг чкурнула білка і злетіла на верхівку яблуні.
В час змішання світла лягла дрібна діамантова роса.
На даху біля парадних дверей ходила гордовито велика біла птаха – здається, чайка. Нечасто вони сюди залітали.
Ельда поклав руку на товсту яблуневу гілку і задумався, дивлячись між пальців на шерхку кору. Сум в його серці мав присмак смоли та яблуневого меду, запах трави та теплого мокрого каміння. Світ був прекрасний.
Моріфінве відволікли від думок кроки та відчуття напруження в повітрі, наче збиралась гроза.
- Давно тут нікого з них не було, - сказав він сам до себе. І рушив назустріч цьому невідомому, що перетинало сад.
Це був Мелкор. Він йшов від того входу, що вів до майстерні Феанаро, до воріт, неквапом, поважно, наче теж дихав вологим чистим повітрям.
- Тьху, - пошепки мовив Моріфінве. – Йому-то що тут треба.
Мелкор минув трояндові кущі, шипшину і старий горіх. Його довга сіра халамида чіпляла листя і струшувала росу. Тоді відчинив собі сам і вийшов, лишивши одну половинку воріт відчиненою.
Моріфінве найбільше за все в світі ненавидів безлад. Та половинка аж саднила йому, поки йшов, лаючись, зачиняти.

- Ти говорив з ним, atarinya?
- Та ні, я його попросив…як завжди. А чому ти питаєш? – Феанаро роздивлявся давно знайомий сад наче новими очима. Він накинув плащ, немов його лихоманило, очі почервоніли від безсоння чи пилу в майстерні.
- Бо він тут топтався, - відповів Моріфінве. – І ворота не зачинив.
- Ворота, - промовив Феанаро. – Вмієш ти сказати важливі слова. Подивися, сину, тобі не здається, що для цих часів у нас якась надто декоративна огорожа?
- Ходить хто хоче, - погодився Темний. – Прохідний двір.
- Отож-бо. Давай поміркуємо, що можна зробити в цих умовах. Камінь? Метал?
Вони стояли поруч, вітер легенько хитнув віти, під ноги впало кілька сухих листків. Світло, таке ніжне, таке звичне, було ірреальним в цю мить. Наче уже настали якісь інші, набагато темніші часи, а очі чомусь досі бачать звичне світло Дерев…
- Якщо логічно – що ми плануємо? – спитав Моріфінве. - Витримувати тут облогу чи надавати кому слід по морді і вирушити звідси? Чого ми маємо досягти з цим парканом?
- Виграти час, якщо все буде кепсько. Врятувати…все цінне, - батько уважно дивився на паркан, наче намагався розгледіти в білій кладці щось нове. – Ми не всі озброєні в цьому домі, та й мало там що. Ну а далі як піде.. Може, це вони звідси заберуться. Я б так швидко не вирішував.
- Мама і Хісілінде, це всього двоє, - відповів Моріфінве.
- Аби не заважали, - роздратовано відповів Феанаро. – Беззбройний – не біда, та й виправити це можна легко. От корисний…той, що заважає – біда.
- А я думаю, що, коли дійде до діла, всі наші будуть на нашому боці. І мама – першою, - відрізав Карністір. – Я навіть не думаю, я знаю це.
Він зупинився, торкнувшись рукою шерхкої кладки, і намагався побороти запаморочення, яке відчув при цій розмові. Йому було недобре, аж під ложечкою засмоктало. Вони взагалі не мали вести такі розмови.
- Як так сталося, - уже доброзичливіше відповів батько, зупиняючись поряд. – Як так сталось, що ти, котрий з поганими висновками ніколи не затримується, такої незаперечно хорошої думки про всіх нас?
- А хіба не ясно? – Моріфінве обернувся до нього, і тепер вони дивились очі в очі – однаково темні і майже однаково полум’яні в срібному присмерку.
- Ясно, але, - відповів Феанаро. – Тобто це добре, що ти в нас віриш. Та запам’ятай моє слово – найближчим часом ми дізнаємось про себе та інших стільки, скільки зроду не знали.
- Чому ми більше не готуємось до походу? – спитав Моріфінве, дивлячись прямо перед собою, наче потреби зустрічатись поглядами не було.
- Ми готуємось. Але ти ж розумієш, що це має бути так – ми вирішили і вирушили. А не так – ми забрались, підібгавши хвости? Тому доводиться займатись усіма справами одразу.
- Звісно, батьку. – відповів він. – Звісно.

Він чув, як дзенькнула ажурна хвіртка – ледве чутно. Кроків не зауважив. Та щось всередині тьохнуло.
- Я прийшла.
Ліероссе стояла під його ґанком – боса, у довгій блакитній сукні, наче незабудка.
- То заходь, раз прийшла, - озвався він і відчув, що голос таки звучить непривітно. – Я хочу сказати, радий тебе бачити. – і почервонів, аж щоки запекло.
Вони грали в цю гру уже деякий час. Вона приходила, нечутно ступаючи по траві. Сідала поруч. Іноді він чекав її десь біля дому, і вони йшли – часто мовчки, і кожен усміхався сам собі. Іноді говорили, і все – ні про що, бо важливого кожен торкатись боявся, хоч і кортіло, наче ранки на губі.
- Я заважаю?
- Я ж сам запросив, - усмішка, швидка, як світло після дощу. – Поки я тут, буду радий бачити тебе знову.
- Поки?
- Так, поки що, - сказав Моріфінве, пропускаючи її в дім і розвертаючи до дівчини дерев’яне крісло біля вікна. – Я маю поїхати на деякий час.
- Далеко? – Ліероссе зблідла. Вона думала, що часу у них безмежно, як у всіх безсмертних. Та забула, що сини Феанаро не затримуються в місті, особливо зараз…
- Так, Ліероссе, далеко на північ. Повернусь, як завершу справу.
Деякий час вони мовчали. Він дивився на неї спокійно і приязно, а їй чогось вперше стало не по собі.
- Там…там же не росте нічого? – спитала Ліероссе, і власний голос здався їй чужим.
- Чому? Деякі рослини є, просто вони витривалі. – він підсунув крісло і сів зовсім поруч.
- Розповіси мені?
- Я люблю північ, - усміхнувся Карністір, впівоберта дивлячись на світло. - По-своєму вона прекрасна. Спочатку ти йдеш до моря на його шум, залишаючи світло за спиною. Нарешті бачиш попереду хвилі. Вони теплі поблизу Гаваней і підсвічені світлом звідси – срібним та золотим. Ти не бувала біля моря? Там, де падає світло з Калакірії, вода веселкова. На дні лежать самоцвіти, якими телері прикрасили своє узбережжя, і світло заломлюється, створюючи кольори. Тоді треба неодмінно скупатися, запам’ятати тепло цієї води і лагідність цього місця – і залишити його. Просуваєшся вперед, і гори потроху відступають, залишаючи місце холодній рівнині. Помалу відчувається дихання криги, та криги ще немає. Коли лягаєш спати під зірками Араману, вони немов нахиляються і вивчають тебе – що ти за один. Мені здається, так було біля вод Пробудження. Тільки північні зірки, вони..хижі, чи що…
Він замовк. Рівне срібне світло падало навскіс на порожній чистий стіл, на бильце крісла, де лежала його рука з одним срібним перснем із тисненими молотками, бойки – у вигляді пташиних голів. Це було особливе мовчання, якого ніколи Ліероссе не чула, яке пробирало до серця.
- Візьми мене з собою, - пошепки сказала вона.
- Аж туди? – Моріфінве подивився на неї – і в його погляді було здивування.
- Аж туди. Я б хотіла побачити все це. – Ліероссе знітилась. – Прохання дуже нахабне?
- Ну..взагалі-то так. Я люблю подорожувати сам, і, я так розумію, далеко від Тіріону ти не забрідала.
- Пробач…
- Ні, не вибачайся. Якби все було інакше, я б справді тобі відмовив. Та зараз твоє прохання видається мені навдивовижу слушним. Тобі варто знати, хто я і хто ти сама. Північ добре це показує, - він простягнув руку і торкнувся її руки. Перстень з молотками ніжно дзенькнув об каблучку з квіткою лотоса. – Але послухай. Це не найлегша прогулянка. Попервах ти маєш робити те, що я скажу. Ти казатимеш, якщо втомилась чи злякалась. Ти не звертатимеш із нашого шляху і не відставатимеш. Якщо тобі стане важко, я поверну тебе в Гавані. Пристаєш на це?
- Пристаю, - відповіла Ліероссе. – Але ти дарма вважаєш мене слабкою чи дурною, Феанаріоне.
- Я нічого такого не вважаю, а то б я так тобі і сказав, - різко відрубав Карністір. – Не вигадуй. Насправді я тільки про всяк випадок це – бо ти йдеш уперше, і тобі варто бути уважною до себе та до дороги. Майже не сумніваюсь, що ти не наробиш дурниць і впораєшся. Але мені справді треба дещо зробити, і не хотілося б за тебе хвилюватись,- він встав, пройшовся по кімнаті, наче рахуючи про себе до десяти.
- Чому ти сердишся на мене? – пошепки спитала Ліероссе. Коли він рахував до десяти, то був далеким і холодним як той Араман.
- Я не здатен на тебе сердитись, - коли він повернувся зі всесвіту рахування подумки, його усмішка була так само тепла. - Я просто думаю, як краще все це влаштувати. Часу обмаль.

- Що він тут робить? – пошепки спитала Інділін.
Вони залишали дім Харвенде разом, хоча йти їм було в різні боки. Постать Моріфінве подруга угледіла раніше за Ліероссе.
- Чекає на мене, - відповіла та, нахиляючись, щоб зав’язати сандалю. – Ми сьогодні готуємось до походу.
- З ним? – в голосі Інділін було здивування. – Куди це ти з НИМ зібралась?
- На північ, - відповіла Ліероссе. – Далеко на північ.
- Щось я не бачила тебе досі в такій компанії…
- Тепер побачиш, - озвалась Ліероссе, підводячись. Від Моріфінве їх відділяла тільки обвита зеленим плющем огорожа, майже прозора, до того мереживна. – Давай припинимо шепотітись за спиною. Це непристойно.
- Шепотітись за спиною? Цікаво, цікаво, - Карністір поклав руку на зелене листя, що килимом устилало огорожу, і зазирнув у двір. – Можу приєднатися.
- Привіт, - сказала Ліероссе і зашарілась. Тоді спіймала отетерілий погляд Інділін. Закрилась від несміливого поштовху її осанве. Хай думає, що хоче. – Ти довго чекав?
- Та вже набридло, - відповів він.
- Це Інділін, - Ліероссе штовхнула подругу в бік. – Це Моріфінве. Він вчить мене секретам далеких мандрів.
Подруга мовчала.
- Вітаю, Інділін. І бувай одразу. Нам час, - відповів Моріфінве. – Ходімо.
Вони рушили вулицею, залишивши Інділін за спиною. На плечі у Феанаріона висів мішок, через руку було перекинуто темно-сірий плащ.
- Вона – моя подруга, - сказала Ліероссе.
- Так. Я їй не подобаюсь, - відповів Моріфінве. – Бачились.
- Але..
- Я зекономив час, припинивши бесіду. Зараз би ми ходили коло і навколо, щоб не засмутити тебе, потім щось пішло б не так, потім було б багато розмов та прикрощів. Або ми одразу стали б щирі – і було б багато прикрощів. Замість цього ти і я пішли, вона лишилась, і ми обоє з тобою не сваримось. Є кращі ідеї?
Дім, де мешкала родина Ліероссе, був зовсім невеличкий. Перед найбільшим вікном ріс розмарин, який дівчина поливала щоранку, на старій груші – її дитяча гойдалка, одна відполірована ясенева дошка. Вдома був тільки батько. Росселін любовно полірував меч у дальній кімнаті і не одразу навіть розчув, що хтось відчинив двері. А і коли зрозумів – не одразу привітався. Росселін скаржився, що міські стіни завжди занурюють його в думки та позбавляють уважності. Та дім собі змурував і час проводити в ньому любив.
- О.. Моріфінве? – нарешті наче опам’ятався він. – Ти? Отакої. А ти хіба не…
- Алайо, господарю. А я зайшов на запрошення твоєї доньки, - озвався Феанаріон. – Маю кілька справ.
- Заходь! Чогось вип’єш?
- Та не турбуйся, я не пити прийшов. Куди мені з цим, Ліероссе?
- У тебе раптом з’явились друзі, яких я б і собі хотів, - сказав Росселін, дивлячись услід Моріфінве, який зник в кімнаті доньки.
Ліероссе вкотре зрозуміла, що дорогі їй ельдар здебільшого ніяк не ладнають одне з одним. На мить вона безкінечно зажадала опинитися в тому світі невикривленої Арди, де всі любитимуть одне одного, і так легко буде любити їх… Чи хоча б у Амані недавнього минулого, яке вона застала лише в переказах. Та у неї було лише тут і тепер. Лише кивнути батькові і поквапитись до гостя.
- Ти можеш це пересунути? – попросив Моріфінве, показуючи на п’яльці з начатою роботою, що стояли біля вікна. Показуючи, але не торкаючись, наче тканина була дуже крихким кришталем. – Ненадовго.
Вона усміхнулась, але її душею ще володів сум. В цій кімнаті з білими завісами, де на ліжку, поверх хутряної ковдри, ще дрімала улюблена лялька у вишитій простенькими квітами сукні, раптом стало якось інакше. Наче і світла вдосталь, і місця вистачає, як завжди. Та щось невмолимо змінювалось, і Ліероссе не могла опиратись цьому. І не хотіла, бо дерева ростуть, гусінь скидає кокони, і все плинне.
- Накинь мій плащ і стань рівно. Я відмічу, до якого місця вкорочувати, - сказав Моріфінве. – Твої теплі речі, як на мене, не теплі.
Його погляд впав на незавішене вікно, затримався, і уже в наступну мить Феанаріон визирав звідти – наче тривожно, так і не випускаючи одежину з рук.
- Трісни мій пояс, у ваших сусідів Мелкор. – повідомив він.
- У них часто бувають гості, - відповіла Ліероссе.
- А цей, - повідомив Моріфінве, майже звісившись з вікна, - таке враження, що весь час тільки й швендяє по гостях. Нічого більше не робить. Ampamaita!
- Він вала, і навряд чи криворукий, - промовила дівчина несміливо, але все ж підійшла до ельда і теж визирнула з вікна поруч із ним. – Просто може собі дозволити, чом би й ні.
Сусідський кам’яний ґанок з козирком у вигляді пташиного крила було видно цілком непогано. І з нього на золотаву доріжку щойно ступив саме той незвичайний вала у сірому, про якого стільки говорили. Він стояв до Моріфінве та його подруги в пів оберта і, здавалось, ґречно помахав господарям, перш ніж рушити у своїх справах.
- От якраз всі валар, кого я досі знав, цілісінький день зайняті, - відповів Феанаріон. – І тільки цей валандається кругом, повітря ганяє. Що ж..а нам немає коли.

Тут було уже зовсім темно, зорі світили різко та здавались дуже близькими. Тут земля була дика і бідна, повітря – холодне і пахло далеким морем, сухою травою та каменем. Слова ставали повільними і застрягали в горлі. Наче і оку зачепитись немає за що – і дивитись хочеться. І кожен, навіть тихий-тихий подих тягнув за собою натяк на луну.
- Цікаво, - спитала Ліероссе, коли вони здолали, здавалося, пів світу в мовчанні, - у Ендоре вони світять так само? – тиша довкола виявилась тугою, мов танцювальний бубон, і перервати її було страшно, наче дівчина порушила щось важливе.
- Дід казав, що там їхнє світло м’яке та радісне, - відповів Карністір. – Як над Гаванями. Дивишся, дивишся, і серце співає. Тут холодно, холод змінює все. Що ж, час нам зупинитися на нічліг, Пташечко.
- Я не втомилась.
- Можливо. Але я втомився, - в напівтемряві Ліероссе не могла бути певною, чи він усміхається, чи так здається.
- Ти зізнаєшся в цьому?
- Ти колись теж навчишся, сподіваюсь. Це дуже добре в далекій дорозі.
Каменистий берег, шум моря і зорі. Рівнини холодного Араману лежали попереду, пустка, де-не-де – дерева, віти яких стелились по землі, мох та суха трава. Дихання криги відчувалося в повітрі… Гори потроху залишали тут берег, віддаляючись, поступаючись місце зимним рівнинам, омитим холодом та сіллю. Ліероссе почувалась крихітною в цьому морі зір та холоду, їй здавалося, що вона не могла би знайти тут ані найменшого сховку, проте її супутник, зістрибнувши з коня, дуже швидко знайшов великий камінь, за яким можна було сховатися від вітру.
- Збирай що знайдеш, - сказав він. – З дровами тут не дуже, перебирати не доводиться. Тільки далеко не відходь.
- За кого ти мене маєш? – спалахнула вона, відчуваючи, однак, тривогу від цієї повної вітру пустки.
- За ту, що вперше на півночі. – озвався він, віддаляючись. Їй лишилось тільки дивитись на спину в темному плащі.
Ліероссе, звикла до плодючої та теплої землі, спочатку навіть не розуміла, що саме слід збирати. Проте вона дуже старалась, і за деякий час притягла до їхнього табору трохи засохлих водоростей від лінії води. Поки вона шукала хоч чогось, що можна було б підпалити, Моріфінве уже розпалив вогонь. Невеличкою похідною сокирою він зрубав одне приземкувате деревце, до нього моху, а тоді за допомогою кресала викресав іскру. Вогонь зайнявся, наче в ту безплідну землю кинули шмат життєдайного світла Лауреліну.
- На сьогоднішній вечір ми вдома, - сказав він Ліероссе. – Клади здобич, я набрав уже достатньо. Ходи погрійся, тут це необхідно.
- Ти ходиш в такі холодні землі, - сказала дівчина, простягаючи до вогню змерзлі пальці. – І тобі справді це подобається?
- А тобі? – відповів він, простягаючи руки поруч. – Ти знайшла тут щось чи шкодуєш, що вирушила зі мною?
- Я…- Ліероссе замислилась. – Тут холодно, якщо чесно. Але що далі ми йдемо, то більше мені здається, без цього видовища я не мала чогось важливого…особливого. А ще, - вона засміялась сама собі, відчуваючи, як тепло обвиває зап’ястки і пробирається під одяг, - тепер, мабуть, літо Аману видасться мені прекрасним. Я сприймала його як належне!
- Ну от, ти розумієш мене, - буркнув Карністір. – Що ж, влаштовуймося. Після кількох таких ночей перший сон на теплій запашній траві – це як вина хильнути. Але ми не змерзнемо, якщо все зробимо вірно.
Вони розсідлали коней, видавши їм овес, взятий з Гаваней, розстелили попони на мох. Поки закипала вода, Морьо витяг звідкілясь зшиток пергаменту, олівець і почав шкрябати. Один раз він надовго зник, пішов до води, попросивши Ліероссе підтримувати вогонь. Нарешті повернувся, змерзлий, але задоволений, і плюхнувся поруч.
- Що ти робив? – з цікавістю спитала Ліероссе, обпікаючись гарячим трав’яним напоєм.
- Записки. Я весь час їх пишу. Це – наша підготовка до походу.
- До походу?
- Для тебе ж не буде секретом, що ми збираємось залишити Тіріон і вирушити в Ендоре, хіба ні? Про це говорили ще до твого народження, про це не могли не говорити при тобі. Так от ми небезпідставно вважаємо, що перепливати море краще тут – менше часу в дорозі. Але сюди треба дійти і довести кораблі, от чому ми досліджуємо північ. – Моріфінве підкинув у вогонь трохи палива і сів зручніше. – Ліероссе, ти сама бачиш, яким бажаним стає повернення додому, як тільки тобі трохи складно? – порив вітру роздув багаття, і здалося на мить, наче до них підступають сутінки Предначальної епохи. – Ми втрачаємо в Амані час. Стежки сходжено, каміння видобуто, знання отримані. А під зорями лежать неозорі землі, які залишили наші предки. Ти бачиш, що робиться в Тіріоні. Я б провітрився після цієї задухи, а ти?
- Я тужила б за домом. – вітер кинув їй в обличчя жмуток тепла, холодний вітер – тепле повітря від багаття.
- Ну, я б теж. Та хто сказав, що не можна навідатись назад? Але згадай казки, що тобі розповідали. Самоцвіти в горах, дрімучі ліси, могутні ріки, що несуть човни на спинах під зорями, повні риби і темряви…
- Ти вірші не пишеш?
- Тільки не здумай комусь прохопитися щодо цього. Я серйозно.
Ліероссе відчувала, що сміятися неввічливо, але не втрималась і пхикнула в рукав.
- Час вкладатись, - сказав Моріфінве сердито, ховаючи своє письмове приладдя і кидаючи сумку під голову. Він розправив плащ, повозився в темряві і підкинув гілок у вогонь. – Ходи сюди і лягай поруч. Ще змерзнеш.
Якби у неї був брат, вона могла б так обійнятися з ним у холодну ніч. Пристрасть не тривожила їх, бо почуття ельдар зріють повільно. Ліероссе чула тільки биття серця під шерстяною курткою і спокійне дихання, що наче відділяло її від голосу моря і вітру. Коло світла в безмежному океані холоду та самотності.
І тоді, кладучи голову йому на плече і дивлячись вгору, на зорі, Ліероссе сказала: «Я вийду за тебе і піду з тобою, куди ти підеш. І в Ендоре теж. Така буде моя відповідь». Його серце, що досі розмірено билося десь поруч, пришвидшилось, і Ліероссе здалося, наче шум крові перекриває звук холодного прибою та близької криги.
Він мовчав кілька довгих хвилин, наче не одразу почув чи задрімав. Потім міцно пригорнув її до себе.
- Радий що вирішила, - сказав пошепки, наче хтось міг тут почути. – Я кохаю тебе, і хотів би бачити тебе поруч до кінця часів.
- А я тебе, - сказала Ліероссе кудись в зоряне небо. – Моріфін…
- Тшш, - її уст торкнулись прохолодні пальці. – Морьо. Будь ласка. Солодких снів, мала Птахо. Ти маєш відпочити.

- Слухай, справу маю. Я тут заклалась і програла. – Інділін з’явилась, як завжди, різко та весело, мов теплий вітер з Валімару.
- Ого.. І що ти винна? – спитала Ліероссе, встаючи назустріч. Вона вишивала в крихітному саду за їхнім будинком, біля її ніг в траву сідали метелики.
- Я маю зустріти когось із принців і налякати як слід.
- Ти? Когось із принців?
- Не смійся. А ти свідком будеш, гаразд? Навіть не питаю, чи можна лякати твого того..приятеля, ні-ні.
- І що я маю робити? – Ліероссе озирнулась на відчинене вікно найбільшої кімнати. Лінте сиділа там, схилившись над столом, і перебирала лісові ягоди. Ліе помахала матері рукою, але та навіть не зауважила, що щось відбувається.
- Та ходім знайдемо когось спершу. У нас як не треба, то під кожним кущем по принцу, а як треба, то не дошукаєшся.
- Давай Артаресто знайдемо, ми ж з ним знайомі і гуляли, він не образиться принаймні, - запропонувала Ліероссе.
- Артаресто в Альквалонде поїхав, питала я вже…
Ліероссе встромила голку між двох ніжно-бузкових стібків і піднялася. Час срібла добігав кінця, в небі потроху пробуджувалося золоте сяйво. Подруги залишили двір і пішли вештатися містом. Саме доцвітали вишневі дерева, і на біле каміння облітали ніжно-рожеві пелюстки. Кілька перехожих були зі щитами, трапилися їм і сусід-мисливець із повним відерцем щільного меду, і двійко підлітків з килимом, і чийсь цікавий рудий собака.
- Тш, стій, - Інділін зазирнула за ріг і відступила. – Айканаро. Підійде.
Айканаро був золотокосий красень, жвавий і веселий, з яким на свята мріяла потанцювати кожна.
- А чим ми можемо його налякати? – із сумнівом спитала Ліероссе, дивлячись на кремезні плечі, які облягала буденна сіра сорочка. – Він нас двох однією рукою підніме.
- Та не волай ти, - смикнула її подруга. – Не знаю, може, я зомлію. Це рахується?
Тим часом Айканаро зустрів приятеля і зупинився потеревенити. Дівчата робили вигляд, що вивчають бузок на тому боці вулиці, і Ліероссе готова була провалитися крізь землю. Якби не подруга, вона би давно зашарілася і втекла. Та що там, вона б і не стала закладатися на таке! Проте Інділін була сповнена рішучості.
На одному приятелеві їхні поневіряння не скінчилися. Ґречний красень Айканаро мав у добрих знайомих пів Тіріону, і жінок, і чоловіків, і навіть дітей. Він зупинявся тут і там, непоспіхом балакав, пив воду біля громадського колодязя з риб’ячою головою – знов у компанії. Ліероссе та Інділін просувалися за ним.
Вони теж попили води, посиділи на лаві під магнолією, жахливо довго вивчали картини, виставлені на невеликому майданчику перед брамою. Картин було всього три, а Айканаро говорив не менш як годину. Ліероссе до дрібниць вивчила пейзаж Альквалонде з ліхтариками та суднами-лебедями, портрет дівчини з глечиком і дім Фінве в час, коли світло змішується, з усіма його вікнами, завісами, срібно-білою черепицею та платаном біля головного входу.
Нарешті Айканаро швидким кроком залишив місто, і довелося бігти, аби наздогнати його. Дівчата перебігли струмок по жердині, минули горіховий гайок, а тоді побачили на галявині Айканаро – знову не самого. Інділін ледве стримала розчароване зітхання. Принц молодшого дому сидів на траві, обхопивши голову руками, а біля нього походжав Мелкор у білих шатах, спокійний і лагідний, мов матуся.
- Бо, знаєш, - казав Мелкор, і слова його текли медом , - якщо майстер Феанаро – приміть, я кажу тільки ЯКЩО, так от якщо він справді щось замислив, то чи зізнається в цьому хтось із його синів? Та й чи кожному він відкриє всі свої плани?
- Правда твоя, - сумно відповів Айканаро. – Але якщо вони насправді нічого такого не задумали, якщо це безумні плітки, то мені буде дуже соромно.
- Тому Фінве і мовчить, гадаю. Бо якщо все це тільки безумні чутки, то й робити нічого не потрібно. Він береже вас, і я б на твоєму місці це цінував. Кому як не мені знати, як це важко – братська ворожнеча, - мрійливо сказав Мелкор. – Та всі знаходять примирення з часом, і я це теж прекрасно знаю.
- Але мечі..
- Думаю, ти й без мене знаєш, що в Тіріоні вони є, - усміхнувся вала. – Якщо ти вагаєшся, чи не завести собі один, то чом ні? Річ красива, і краще мати, аніж не мати – про всяк випадок.
- Мій батько не схвалює цих ..віянь, - сказав Айканаро із сумнівом. – Я почуваюся зараз так, наче зраджую його.
- Але ти не зраджуєш, - відповів Мелкор. – Ти просто хочеш стати в пригоді, якщо – я знову повторю, тільки ЯКЩО чутки раптом справдяться. Чи не так?
Інділін нетерплячо переступила з ноги на ногу – мовляв, та коли ж вони уже закінчать. Листя шурхонуло, і Ліероссе здригнулась. Шарпнула подругу за рукав, мовляв, ходімо, але та й з місця не зрушила.
- Знаєш, ми ж наче й ні до чого, то старших двоє… - сказав Айканаро, - а ми в стороні завжди були. Та й он – сини Феанаро завжди товаришували з кимось із дітей Нолофінве – хто з Арельде, хто з Фіндекано. А тепер..мені не віриться, мені боляче, Мелкоре. Ти ж дещо таки знаєш про біль.
- О так, - озвався той. – Проте тут ти нічого не вдієш. Я б робив те, що залежить від мене. А на майстра Феанаро впливу не мають навіть мої брати. Я чув, він готовий і Короля світу оголосити поганим вчителем та не вартим довіри. Нічого тут не вдієш. Може, зберемося зараз мушель половити, га? Чудовий день, прозора солодка вода. А там ти й сам рішення ухвалиш.
Айканаро встав.
- А й правда твоя… Мелкоре…здається, ми не самі!
- Давно не самі, - незворушно звався вала.
- І ти..
- Я лише стихія, як я заваджу тому, що судилося?
Мелкор широким кроком подолав відстань до старої верби, де зачаїлись ельфійки і сказав: «Привіт, прекрасні діви.»
Ліероссе побачила тільки здивоване і докірливе обличчя Айканаро, відчула, що хоче провалитися крізь землю, і смикнула Інділін за рукав.
- Який сором! Тікай!
Вони побігли, наче за ними гнались всі сили темряви з берега під зірками. З-під легких дівочих ніг летіли камінці та пил. Перебігли струмок по тонкій вербовій гілці, перемайнули кладку, де зазвичай рибалили та брали воду дорогою на полювання. На галявині біля пагорбу Туни легконога Вана танцювала з ельдар. Висока і гнучка, немов верба, зі шкірою, що світилась сріблом, вона вела складний та швидкий танець, і втікачки розбили цей ланцюг, несучись, куди очі бачили. Ліероссе ледве не впала, штовхнувши однолітку в зеленому.
Тільки біля брами Золота, під величним білим склепінням з вирізьбленими гілками Лауреліни, котрі сплітались над головами подорожніх, Ліероссе видихнула і прихилилась спиною до стіни.
- Інділін, я такої ганьби зроду не знала, - сказала нолде, відсапавшись від дикої гонитви. – І сподіваюся до кінця Арди більше не знати. Подумати тільки, ми підслуховували чужу розмову. І нас бачили!
- Та він і думати забуде, - безтурботно відповіла подруга. - Він принц, а ми просто заблукали. Став би він про нас думати.
- Аби твої слова та Еру почув, - озвалася Ліероссе. Вона все більше похмурніла, і коли подруги промайнули браму, зупинилась. – Він має бути вдома.
- Хто – він?
Дім Феанаро був угору вулицями, не поруч з королівським, демонстративно осторонь. Та все ж треба було здолати багато вулиць і сходів, перш ніж дістанешся туди. Ліероссе набрала повітря і побігла.

Аракано, наймолодший син Нолофінве, був юнішим за Моріфінве, але вищим. Він успадкував від батька дзвінкий голос, а поривчастий був сам у себе. Тому, викликавши Карністіра до садової хвіртки, навіть не вітався. Прийшов явно у гніві та поспіху, в домашній сорочці, з розкошланим волоссям, як, може, працював у дворі.
- Це неподобство.
- І тобі здрастуй, - одказав Моріфінве, підкидаючи на долоні яблуко. - Давно не чути, а тепер знадобився?
- Ти думаєш, я чогось не знав? – спитав Аракано. – Чи що я сліпий?
- А ну ж цікаво, кузене, - Карністір криво усміхався.
- Ви розповсюджуєте про нас плітки. – кинув ельда. – Ви – це і ти в тому числі.
- Тобто ти хочеш сказати, що я пліткар?
- Так, - озвався той. – Я вірив, що ти не знав, а тепер я думаю, ти знаєш і сам береш участь, твій язик всім відомий. Начебто ми хочемо вигнати вас із міста, і точимо мечі для цієї мети. Ви хочете битись. Мені набридло, що я це постійно чую, і я прийшов поговорити з відкритим обличчям. Ми колись друзями були. Ти маєш відповісти. Так чи ні?
- Були, значить. Так я і думав. А що, - спитав Моріфінве, - той щит, із яким я бачив тебе на площі, до нього меча не підібрано? І проти кого тоді той меч? Давай, не соромся, кажи.
- Якщо ти бачив щит і подумав про меч, отже правду кажуть. – вимовив Аракано, дивлячись двоюрідному братові просто в очі. – Ви готуєтесь. Це ви до щитів куєте мечі.
- Ого в тебе совість містка, що завгодно перетравить! Тобто ви множите чутки, ніби ми точимо мечі, ніби батько не сповна розуму, самі готуєте зброю, дуже зручне обґрунтування..так. А потім ти приходиш питати, чи це не ми про вас кажемо?
- Я прийшов, щоб між нами це не стояло. Ти міг сказати «ні, це не ми». Але ти вирішив нічого не спростовувати, - озвався ельда. – Дякую за чесну відповідь.
- Ні, - виплюнув Карністір. - По це ти міг прийти ще кілька років тому. Зараз ти прийшов переконатися, що правий. Переконався? Забирайся.
- От так просто?
- Так просто. Йди, або я тебе звідси викину.
- Спробуй, - запропонував Аракано ледве не лагідно.
Замість відповіді феанорінг штовхнув його коротко і різко, достатньо, щоб ельда відлетів за хвіртку і заточився, спіткнувшись об камінь.
Якби Ліероссе вийшла з-за рогу миттю раніше, Аракано скотився б їй просто під ноги. Та вона з’явилась коли з’явилась – і завмерла на місці.
- Все гаразд, - сказав Аракано, зпльовуючи пил і піднімаючи перед собою ліву руку.
- Ні, не гаразд, - прошипів Карністір. – Хочеш до цього докотитись – котись. Я не буду. Ми сварились, і я його штовхнув. Привіт.
- З тобою все добре? – спитала дівчина, сідаючи навпочіпки.
- Я тобі здачі не дам, - відповів Аракано, дивлячись на колишнього друга. – Поки що.
Ліероссе дивилась йому услід, доки не пішов. Моріфінве посторонився, запрошуючи її до саду. Він був злий і похмурий.
- А я не вірила, коли мені казали, що ти легкий на сварку, - сказала Ліероссе. – Нащо ти так?
- Тепер ти побачила, - озвався Карністір похмуро. Схвильоване обличчя нареченої, її голос потроху проганяли злість. Таке було з ним уперше в житті, щоб злість не йшла сама, а складала зброю, мов хмара перед сонцем.
- Що він тобі зробив?
- Образив.
- Але ж…все можна вирішити словами, - тихо вимовила Ліероссе.
- У мене просто закінчились слова. Навіть дуже злі. – говорити про це геть не хотілося, хотілося сказати їй, що злість минає, бо вона така тепла. Виявилося, що говорити про це треба вчитися.
- Ти все ще гніваєшся, - сказала Ліероссе.
- Так, - він усміхнувся. Просто не міг не.
- Це погано.
- Чому? Всі кажуть про гнів так, наче це щось недобре. Але Еру створив нас здатними гніватися і сваритись, бо, мабуть, щось таки знав. Це почуття, як інші – як радість, сум, любов. До речі, про любов, - він міцно обійняв дівчину і пригорнув до себе. Вона пахла квітами, пилом, гарячою шкірою, швидким денним вітром. – Тепер краще. Майже уже не серджусь. Постій зі мною.
- Я все намагаюсь зрозуміти, - повільно проказала дівчина, кладучи руку йому на плече. – Що сталося між вами всіма? Ви ж родичі.
- Родичі, та…такі, - відповів він.
- Тому, що Фінве одружився вдруге?
- Не тільки. Але і правда треба почати з Міріель. Мене тоді ще на світі не було, - озвався Карністір. – Та батько оповідав про це так: валар зібрались судити, чи дозволити дідові цей другий шлюб. Він сказав, що втомився чекати. А вони тричі питали дух Міріель, чи не схоче вона повернутися – і тричі чули відмову. А тоді було вирішено, що відтепер вона ніколи не зможе передумати, бо дід одружений вдруге. Я слухав цю історію - переслухав, і от не знаю: а що б я сказав, якби до мене з отаким прийшли. Тут твоя жінка вирішила йти за іншого, бо набридло чекати, ти як? Погоджуєшся до неї повернутись? Я б, може, теж… Ох..пробач.
Він відсторонився, червоний, як рак.
- Яку дурню я зараз споров. Пробач, Пташечко. Ми надто звикли спокійно говорити про це, але казати таке коханій – дуже погано.
Вона втримала Моріфінве за руку і поклала долоню йому на палаючу щоку. Щока була гаряча, мов пательня, а рука прохолодна, наче з ріки. Він перехопив її долоню, щоб затримати.
- Я б сказала, Морьо, що ти маєш тоді додати: я ніколи не полишу тебе саму на невизначений термін і не втечу від тебе до Намо. Але хто може таке обіцяти?
- Я! – вимовив він, дивлячись в очі Ліероссе – які ж вони були бездонні. І хотілося втонути, щоб лишилися тільки вони, і більше нічого.
- Ти не можеш обіцяти, що не втомишся і не …
Він ніколи б не подумав, що їхній перший поцілунок станеться отак. Між бійкою і розмовою про сумне, в настрої, якого краще б не мати. Та мить настає, бо вона настала, і все. Вони замовкли одночасно, і їм здалося, що всесвіт затих. А тоді зник. Лишився тільки повільний і ніжний танець, в якому жоден з них не був обізнаний чи вправний, але це не мало і жодного значення.
«Хто придумав цю дурню про слушні моменти», - подумав він, і ця думка ковзнула по її свідомості, як золотий промінь.
Коли хвиля нарешті лишила їх на березі цього побляклого світу, вона тримала його за пояс, мов боялася впасти, і розсміялась.
- Слушних митей не існує, - тихо проказала і відпустила.
- Зоре моя, - відповів Моріфінве і пірнув пальцями в її волосся.
Потому, по всіх тягучих хвилинах, коли вони просто мовчали і дихали, Ліероссе вимовила:
– Але я все ж хочу знати.
- Зараз..я згадаю, з чого почав…, - прошепотів він.
- З Міріель.
- З неї. Знаю, що батько питав себе: як до неї звернулись? Якими словами? Чому її життя поставили в залежність від шлюбу. Вона була потрібна собі, потрібна нам, чому дід мав вирішувати, жити їй чи померти, - Моріфінве подивився повз неї – на світло, на тіні листя, скуйовдженого вітром, і тепер він був уже не сердитий, а сумний. - Тут і він виглядає не дуже, і валар – так собі. Що думає вона тепер? Ніхто не знає. Звісно, діти Індіс в тому не винні, але щось завжди було між нами, наче спотикачка. Вони живуть, вона не живе. Як привид в нашому домі – розмови про неї, її вишивка у батька збережена, а самої немає. Любові між батьком та дядьками не було, але то дрібниці, якось воно влаштувалось. А тоді одного дня прийшов до мене Айкве, це мій друг з дитинства…я вас познайомлю. Так от, прийшов і каже: а ти знаєш, мені сказав той-то, а йому такий-то, що Нолофінве вважає себе старшим. Начебто дядько упевнений – він має достатньо влади над дідовим серцем, аби змістити батька з його місця і вигнати з міста подалі.
- Таж це маячня. Як хтось може перестати бути старшим сином?
- Ми теж спершу не повірили. Та тоді один приніс, потім інший. Далі більше. Раз ми вирішили з Айкве простежити весь ланцюг, від одного пішли до іншого, зламались на тому, котрий сказав, мовляв, не назву, хто сказав мені, та був він дуже правий, давно вас – нас себто – провчити треба, аби не зазнавалися. А згодом ми зрозуміли, що диму без вогню не буває. Бо вони готували зброю. Всі так гуляють зі щитами, наче не зрозуміло, що щита зазвичай додається меч. Це ж так зручно – сказати, що він перший почав, що він не сповна розуму, і тому ми вирішили…
- Так ви теж зброю готуєте, - озвалась Ліероссе.
- Ми вирішили так: коли зберемося за море, там вона може стати в пригоді. Ну а якщо доведеться захищатися тут, ми не побоїмося стояти за себе.
- Ти не думаєш,- повільно проказала Ліероссе, - що вони вирішили так само?
- Не знаю. Ти б змогла таке придумати? Я б ні. Знаєш, в дитинстві дуркували, ховали щось чи били вікно та мовчали про це. Але щоб хтось прямо сказав, наче неіснуюче існує – такого я не чув ще і не бачив.
- А я ж чого до тебе йшла, - сказала Ліероссе. – Бо я почула, що про майстра Феанаро казали. Я хотіла спитати.
- Ну от і спитала.
Вони рушили вглиб саду, рука в руці.
- А чому не поговорити…з ними? – спитала дівчина. – З валар теж урешті можна – просто поговорити.
- Ти зараз намагаєшся тягти Танікветіль на своїх плечах,- відповів він. – Так просто вирішити те, що склалося до твого народження. Це не проста справа, Пташко. У нас у всіх язики уже болять від розмов, та з місця нічого не зрушило.
- Ти думаєш, зрушить від бійки? – спитала Ліероссе.
- Іноді думаю, що – так. Все краще, ніж ця задуха.
- Тобто – ти хочеш, щоби це сталось?
- Не те щоб. Просто хочу уже якогось виходу. Ти думаєш, я сильно люблю викидати двоюрідних за ворота?
- Мені здалося, що любиш.
- Ну дякую. – він раптово розвернув Ліероссе до розвилки старого дерева і блискавично підсадив. – Отут сидітимеш, як грушка.
- Я зараз злізу, - загрозливо пообіцяла дівчина. – І начувайся тоді.
- Одразу здаюся, - відповів він. – Зайдеш, може, відпочити – до мене? Ти бігла. Чому ти бігла?
Вона замовкла. Зістрибнула з дерева, поправила спідницю. Зітхнула.
- Кажу ж, почула про майстра Феанаро.
- Ці плітки не вартують ані бігу, ані навіть прогулянки. – сказав Моріфінве. – Їх багато нині, і всі дешеві. Та добре, що привели тебе. Хочеш щось тобі заварю?

- Все, годі на сьогодні, - сказав Феанаро, коли клинок гадюкою засичав у холодній воді востаннє. – Цей меч, - додав він майже ніжно, піднімаючи лезо до світла, - рубатиме пір’я в повітрі.

Світло змалювало його тонкий профіль різкішим і світлішим, ніж він був, вималювало тонкі вилиці і ніздрі, вкрило золотою росою розпашілий лоб.
Таємну кузню, облаштовану в затінку Туни, в місці, де схил пагорбу утворив природне заглиблення, приховували чари. Всі в родині володіли ними в тій чи іншій мірі, та найбільш здібним був Куруфінве-молодший, прозваний Вправним.

- А наші обладунки візьме? – він був схожий і на батька, і на хижого птаха, що от-от зірветься каменем з неба і вполює когось. Тут, на тлі стін, вирублених в білому камені, і уже потемнілих від роботи, він виглядав хижішим і трохи похмурим, проте його очі палали вогнем, особливим, що з’являвся тільки під час роботи в майстерні.

- От завтра і випробуємо. – усміхнувся Феанаро і неохоче поклав меча на довгий стіл. - Прибираймо тут усе і подумаємо про подальші плани. Маю щось вам розповісти.

Майтімо, найстарший син в родині, рудокосий, як матір, і найвищий на зріст, мовчки загасив горн. Тут було кілька замаскованих вікон для доступу зовнішнього світла, і все ж для тонкої роботи вони використовували світильники.

- Нам підвезли нову порцію пліток? – Моріфінве потягнувся і зняв шкіряний фартук. Він спритно наводив лад на ще одному довгому столі, розкладаючи все, що там було,за розміром і призначенням так, щоб предмети утворили ідеальні ряди – від більшого до меншого і в зворотному порядку.
- Ти хоч кути лінійкою не виміряєш, як в дитинстві робив? – спитав Майтімо, дивлячись через плече брата. Його обличчя, вузьке, як у всіх в родині Фінве, було серйозним і незворушним, але сірі очі сміялися. – Тобі казали, що це виглядає еее.. дивно?
- Зате я добре пам’ятаю, як лежало, - відповів Моріфінве. – Якщо наша безпека не спрацює, і сюди хтось зайде, йому досить зачепити найменші кліщі – я бачитиму. А ти таким не похвалишся.
- Зате можу похвалитися іншим. Якщо ніхто з нас не вмер від твого занудства – ми невразливі взагалі.
- Я тебе засмучу, брате. Ти теж зануда. – Макалауре Співець, другий за Майтімо, досі мовчки спостерігав за ними. Його темні очі були спокійні, погляд – втомлений. Мало хто міг би уявити його тут, біля ковадла, бо всі звикли до пісень і замріяності. Втім, він був тут, і допомагав у батьковій таємній роботі, бо кожен з Феанаріоні був навчений ковальської справи змалечку. – Скільки я спостерігаю за вами, торні, занудство – наша сімейна риса. Проявляється тільки по-різному. Іноді з жахом думаю, що і я зануда, тільки не знаю цього.
- Ще й який, - озвався Моріфінве. – Кано, ти – найбільший зануда у всесвіті. Тобі вистачає терпіння…
- Облиште це. Ви мені ще потрібні, - урвав їх батько. – Підійдіть сюди і слухайте.
Майтімо присів на край довгого столу, Куруфінве підтягнув до себе стілець. Макалауре став позаду старшого брата і поклав руку йому на плече.
- Що сталося? – спитав Моріфінве. Він підпирав стінку осторонь від братів, але слухав не менш уважно.
- Поки нічого. Та скоро станеться. Не питайте, що саме, я й сам поки не ясно бачу. Проте Нолофінве катається до Валмару, як до себе додому, щитів на вулицях все більше, і тільки дурний думатиме, наче це просто собі щити, а спису чи меча ніде не сховано, - озвався Феанаро. – Я думаю, показавши готовність оборонятись, можна й битви уникнути, або вона буде не такою, як їм вбачається. Тому слухайте уважно, і зробіть точно як я скажу. Частина зброї знаходитиметься тут, частина – у нас вдома. А ще дещо треба сховати в таких місцях, де знатимемо тільки ми, по місту. Якщо справи будуть кепські, хтось із наших друзів може бути заскочений беззбройним і далеко від свого дому. Це, Морьо, я доручу тобі і тому, кого ти обереш на допомогу. Ти у нас ніколи не забуваєш, де і що поклав.
- Ясно.
- Нам важливо домовитись про спільні дії з усіма, з ким можна, і так, щоб це не виглядало як загальні збори на галявині. Має бути один знак, який досить подати, і всі зрозуміють його однаково. Це я доручаю тобі, Кано.
- А давайте жодних знаків. – кинув Моріфінве. – Давайте нарешті зберемося всі разом, підемо до Нолофінве і вимагатимемо відповідей, тільки не так, як ото раніше, а щоб всім стало все ясно. І покладемо цьому край. У нас були такі цікаві плани на Ендоре, а тепер я ховатиму списи по списку? Батьку, невже це правда необхідно? Ми готувались – ми готові.
- А тепер, - натискаючи на кожне слово, відповів Феанаро, - подумаємо. Бо ти зараз не думав.
- Я думаю про це постійно, - відповів Моріфінве.
- І постійно одне й те саме, - буркнув Нельо. – Коли уже підемо і почнемо скандал. Але, батьку, мені теж настогидло це все.
- Кому ще настогидло? – спитав Феанаро доброзичливо. – Не соромтесь, тут нічого такого немає. Я перший руку підніму. Але що ми маємо зараз. Хто знає, скільки у нас прибічників? А я знаю, бо я цікавлюся всіма, а не тільки своїми друзями. Ця цифра вас засмутить. З іншого боку, у Нолофінве є не тільки відкриті союзники серед мешканців Тіріону. У нього є могутніші покровителі, які зовсім не проти, щоб ми забралися з міста. Ті ж, хто сприяв союзу, від якого мій напівбрат власне і народився. У Валімарі слідкують за кожним його кроком – і нашим теж. Ми не маємо схибити.
- Тоді, атаре, я не розумію, що ти пропонуєш, - Макалауре, котрий досі мовчав, слухаючи все сказане, і навіть поглядом не додаючи нічого, вийшов з тіні за спиною Майтімо. – Ми гостримо списи проти Валімару? Так це ж безумство.
- Може, й безумство, а може – і ні, - відповів Феанаро. – Та не це моя мета. Моя мета навіть не в тому, аби зброю взагалі було застосовано. Це – на випадок, якщо нас випередять. Та ціль, сини мої, в тому, аби наших прибічників стало більше, аніж їхніх. Для цього ще багато треба зробити – говорити, досліджувати, про що говорять. А не квапитись, мов голий до лазні. Хоча я розумію вас. Я б теж волів із цим покінчити.
Знаки, що маскували вхід у порожню кузню, Феанаро творив сам. Вони залишили місце своєї роботи втомлені та спітнілі, але для ельфів Тіріону, які дні проводили в праці та навчанні новим мистецтвам, це був звичайний стан. Ніхто не здогадався б, що саме приховує схил пагорбу та каміння на ньому – все виглядало наче просто стіна трохи осипалась, під ногами валялась біла кам’яна крихта.
Піднімалися схилом пагорбу. Це був той бік, на який падало світло Дерев, і перед очима ельфів розгортався Валінор, гаї та безмежні сади Йаванни, різнотрав’я і ліси аж до обрію. Ноги тонули в траві та м’якому поросі. Далеко в височенному, повному світла небі збирались легкі хмарки, поступово набираючи в себе теплий дощ.
Моріфінве і Феанаро затримались позаду, так, щоб бачити спини братів – Куруфінве, зануреного в свої думки, і старших, котрі про щось гомоніли. Обоє, не змовляючись навіть подумки, навіть без осанве, розуміли, що треба поговорити. Феанаро не починав розмови – мовчки чекав, доки це зробить син.
- Я хочу оголосити про заручини, батьку, - сказав Моріфінве.

- Я помітив, - усміхнувся Феанаро і поклав руку йому на плече.

- Звідки?

- Бо бачив. – відповів Куруфінве. – Я швидко і тихо пішов, але було доволі наочно, що ви уже домовились.
Феанаро махнув рукою, зупинивши відповідь – та, власне, Моріфінве все одно не знав, що сказати. Відкриваючи рота – гадки не мав.
- Навіть не починай. Тільки для того сказано, аби звернути твою увагу – біля виходу, яким користуються всі, місце дуже невдале. Не хочеш таких несподіванок – запроси дівчину в сад або ще кудись…
- Батьку, - почав Феанаріон, червоніючи по шию.
- Не треба. Коли в твоєму домі буде семеро дітей, ти теж навчишся не дивуватись нічому. Я давно навчився. То що ж, новини ґрунтовні. Коли запросиш дівчину познайомитись? Я ж, здається, знаю…така тиха і ввічлива юнка, геть не схожа на батьків.
- Хоч завтра, - відповів Моріфінве.
- Тоді не відкладайте. Хотілося б поговорити з нею. Ти уже про все подумав?
- Про що?
Феанаро навмисне затримався, щоб решта братів пішла вперед подалі. Тоді продовжив.
- Ти станеш вразливішим в рази, сину. Власне, уже став, байдуже, що шлюб не укладено. Там, де сам встоїш, через жінку тебе можна буде дістати, і тому варто завжди подумати, як убезпечити родину. Особливо недобре, якщо близькі опираються цьому, - батько спохмурнів.
- Я думаю, ми домовимось, - відповів Карністір. - А двері у нас міцні, перевіряли ж.
- Міцним має бути її розуміння того, що відбувається. Перш за все. У неї батьки з наших, якщо я не помиляюсь, це спрощує справу. Але вона молода і може злегковажити. Та що там, легковажать і старші. Повен Тіріон підлітків, які грають з вогнем… Знаю, зараз тобі менш за все хочеться думати про все це. Але саме зараз – мусиш. – Феанаро уже не дивився на сина, і менш за все в його голосі було турботи. Скоріше він говорив до чогось, що присутнє було незримо – і набагато реальніше для нього, ніж ця дорога, день і все решта. – Любов, Морьо, це така річ, якої тебе позбавляють раптово. І це дуже скрушний удар. – він на деякий час замовк, все ще не дивлячись на сина. Тоді повів далі – так, наче нічого особливого щойно не сказав. - Не все ти можеш зробити, аби попередити це, та дещо – можеш. Сподіваюсь, все буде добре, і я ще вчитиму ваших дітей тримати молоток. Але моя батьківська порада – постарайся бути подвійно уважним. Ми не можемо зараз собі дозволити безтурботності, якої прагнуть закохані.

(В законах і звичаях сказано: жоден ельф ніколи не скаже «у мене троє дітей» - тільки «мені було даровано трьох дітей», «зі мною троє дітей», «в моєму домі троє дітей»).

Першим її зустрів велетенський пес. Волохатий, вухатий, дуже мовчазний – він виникав поруч безшумно і повів носом. Його рухи були сповнені гідності, але все ж він був собакою, тому найперше – понюхав. Хуана Ліероссе бачила – і не один раз, і, хоча її дитинство минуло, він досі викликав у неї абсолютно дитяче захоплення, суміш тривоги і бажання доторкнутись до густої шерсті.
- А де всі, приятелю? – спитав Моріфінве, кладучи руку на голову пса.
«Урф», - відповів той і мотнув головою.
На широкій терасі під легкими білими колонами стояв невеликий розкладний стіл. За ним у настільну гру з кольоровими камінцями і розфарбованим полем грали абсолютно рудий юнак і старший ельда, чорнокосий, з хижим пташиним профілем. Його обличчя було невдоволене. За грою спостерігала молода тендітна жінка, що сиділа на декоративній огорожі, звісивши ноги в м’яких шкіряних черевичках. Її обличчя затіняло довге розпущене волосся, густе і темне, як у більшості нолдор. Ліероссе побачила одразу тільки бліду тонку руку, що тримала келих, і рух, яким жінка закинула ногу за ногу.
- Телуфінве, - сказав Морьо, - зараз обіграє Куруфінве, а от і Кано, привіт. Де всі? Ми знайомитись, де наша урочиста зустріч?
- Хто ще кого обіграє, - озвався той, що нагадував хижого птаха. – Вітаю. Бачиш, навіть я прийшов, покинувши всі справи. Леді влаштували секретну нараду десь у саду.
Менестрель – звісно, то був Співець, окраса свят і найбільша загадка для усіх юних дівчат – вийшов до них з тіні дикого винограду першим. Вклонився, простягнув руку, щоб привітатись.
- Вірогідно, ти знаєш, що ми всі – Фінве. Так вийшло, хоча дехто думає, що це дивно, - чорнявий, високий і пливкий, як вода. Вони з Морьо були схожі усмішкою, і саркастичною, і відкритою. – Я – Канафінве, - він говорив м’яко, і словав його були текучі, мов вода, інтонації – стримані і виразні. – Радий познайомитись. – в ньому ніщо не було надмірно, наче полум’я і світло скував суворий порядок слів та візерунків. З ним поруч було спокійно, і Ліероссе усміхнулась у відповідь. – Отже, у нас з’явиться нова сестра.
- Ну…так.
- Цвіт яблуні чи дикі скелі, діво? – він підморгнув, наче запрошуючи до гри, якої Ліероссе не знала.
- Щ..що?
- О, почалося! – вклинився Морьо. – Ліе, не переживай, він просто придумає тобі віршик. Це не боляче. Підігруй. Якщо мій брат не напустить туману, то буде погано спати сьогодні.
- Ти наніс мені смертельну рану, напустити не давав туману, - озвався Канафінве. – Ну добре, я тобі це пригадаю. Що ж, від мене є трохи користі. Якщо ти, Ліероссе, раптом граєш в башти, то знайдеш в моїй особі ненудного партнера. А якщо ти любиш танцювати, то ми тим паче домовимось. Якщо не граєш і не танцюєш, не біда. Навчимо. До того ж, я одружений, тому коли скучиш в цьому чоловічому королівстві, стукати треба в наші двері. – він озирнувся до Морьо – через плече, і додав, - якщо ти сподівався применшити мою беззаперечну цінність, з’їж, братику.
- Вітаю в нашому домі, - спостерігав Феанаро за ними чи прийшов оце щойно, та його поява примусила Ліероссе зніяковіти. В цьому чоловікові постійно клекотіла бурхлива сила. Він з’явився на терасі з посмішкою, в руках мав срібний глек, наче щойно працював десь по господарству, і на хвилинку зазирнув. Та в різких, довершених рисах його обличчя, в погляді сірих очей, рухах, сповнених чогось стриманого і проте нестримного постійно дрімало полум’я, яке важко було не відчути. – Тут, мабуть, забагато галасу для тої, чия родина зовсім невелика, так?
Ліероссе чемно вклонилась, червоніючи до коренів волосся.
- Дякую за гостинність, я..
- Сядь біля мене, якщо ти не проти, - запропонував Феанаро, пропонуючи їй ледь зігнуту в лікті руку. – Ми тихо поговоримо. Морьо, ти ж дозволиш нам трохи побалакати? Молодші збиралися накривати на стіл, але, здається, потребують твого нагляду.
Ліероссе хитнула головою, не сміючи заперечити, втім їй було ніяково що поруч із майбутнім свекром, що подалі від нього. Моріфінве стиснув її пальці – мовляв, не хвилюйся, - і відпустив. Феанаро усміхався їй, та його погляд був зовсім не веселий і не розслаблений. Він вивчав. Він був у постійному пошуку, і хтозна, що шукав тепер. Втім батько її нареченого був ґречний. Відвів у затінок, запропонував легкий дерев’яний стілець. Від нього віяло такою впевненістю і владою над цим місцем, садом, домом, життям, що Ліероссе почувалась листом, який упав в потік – і тепер хтозна, де винесе.
- Дозволь я наллю тобі чогось. – невимушено усміхнувся найвеличніший майстер Валінору і принц нолдор. – У нас є чудове легке вино, чи ти волієш пити воду?
- Я…води, будь ласка.
- Як хочеш. Що ж, - він подивився крізь скляний келих, в якому грало золотисте світло, - Ліероссе, дочка Росселіна, юна, але дуже здібна вишивальниця. Твій прадід подолав море, відгукнувшись на поклик Ороме, зараз мешкає в Тіріоні і займається травництвом. Твоя прабабуся з ваніар – відома співачка, і пішла у Валмар, не вдовольняючись натхненням тут. Ти непогано танцюєш і гарно співаєш. Ніколи не торкалася зброї і не залишала цих місць. Втім у тебе вистачило сміливості піти з моїм сином у північну пустку Араману. Я ніде не помилився?
- Та ні. Ви багато знаєте про мене..
- Я знаю про всіх своїх, і про їх дітей і дітей їхніх дітей. Добре. Ліероссе, я не звик ходити околясом…
- Як і твій син, - випалила Ліероссе і відчула, що їй більше не страшно і не ніяково.
Феанаро усміхнувся. Поставив чашу. Її наречений робив так само – цей рух зап’ястком, навіть не опишеш, в чому подібність, але вона була. Поки Ліероссе витріщалась на цю руку, наче на щось дивовижне, і міркувала про подібність батьків та дітей в неочікуваних речах, Полум’яний продовжив:
- Що таке на твою думку бути в шлюбі? Чого ти чекаєш?
- Чого можна чекати? Ельдар одружуються, щоб бути разом, тоді виховують дітей… Будують спільний дім і …підтримують одне одного, як найкращі друзі. Я не думаю, що ми винайдемо якийсь інший спосіб жити у шлюбі.
- Найкращі друзі? Я б сказав, ти чекаєш дуже багато, дівчино, - відповів Феанаро, і Ліероссе раптом зрозуміла, що майстер відповідає не їй, а можливо не з нею і говорить. Від цього стало не по собі – добре, що відчуття тривало секунди. - А що ти скажеш, якщо ваш майбутній дім буде не тут? Тоді, можливо, тобі довелося б лишити тут деяких друзів і вирушити в непросту подорож. Ви говорили про це?
- Так, майстре Феанаро. Та дружба, якщо вона справжня, не в’яне на відстані. Хіба Фінве не сумував за Олве, коли телері лишились на тому березі? Я лише сподіваюсь, що ми підемо не назавжди і…зможемо бачитись. Інші землі – це виглядає заманливо, та я б не хотіла втрачати зв’язок з цією землею.
- Хай би так і було, як ти кажеш, дитино, - озвався Феанаро, похмурніючи. – Та чи ти вповні усвідомлюєш, що вийти за мого сина – значить розділити із ним відповідальність не тільки за подорож удвох, а за все, що будуватиметься на нових землях під його рукою?
- Якщо чесно, ні, - пробурмотіла Ліероссе. – Я…взагалі ніколи так не думала про..
- Мій батько, король нолдор, провідник, що привів нас у ці землі і поклав перші камені цього міста, - голос Феанаро набував сили, і відчувалося, що оця-то тема справді займає його, - він робив величні речі, але ми не можемо вічно спочивати біля зробленого ним. Скоро настане час рухатись далі, дуже скоро. От і спитай саму себе, чи ти готова, що ваше життя буде сповнене змін? Що, найвірогідніше, воно не буде таким, яким ти звикла уявляти його, дивлячись на своїх батьків. Ми – не просто мешканці Тіріону, і ми завжди прагнемо більшого. Землі під зорями чекають на нас, нові береги лишень хочуть бути відкритими і явити свою красу. Це величне майбутнє, Ліероссе, це – повернення спадку наших предків, котрі завжди йшли вперед і не боялись ані моря, ані труднощів, ані майбутнього. За це у темряві являлися їм незліченні скарби, і врешті засяяв Валінор, - він говорив так, наче згущував у слова вогонь свого серця і малював ним картини, мов фарбою. Ліероссе раптом почула відгоміння вітру у пустках Араману, побачила колючі далекі зірки і голос Морьо, який оповідав їй про темні повноводні ріки далекої прабатьківщини. Де був він, а де відлуння цих промов? Та не захопитись було неможливо. Не відчути темний мул, повний золота, під змерзлими пальцями, не ступити на темний чужий берег, і не нахапатися спраги за вогнем далеких подорожей. Принаймні вона – не змогла. - Не всі готові влитись у цей рух, не всі готові сприйняти цю силу.., - вів далі Полум’яний. – Але ми – це вічна жага свободи та відкриттів. Якщо ти зможеш це осягнути, тобі буде добре поміж нас, і ваше спільне життя буде щасливим. Більше мені як батьку нічого не потрібно. - І раптом, без переходу, без паузи, - твій улюблений колір?
- Щ..що? – спитала Ліероссе, на яку насувалось видіння інших, темних земель.
Він усміхнувся, і видіння щезло. Відлетів сирий прохолодний вітер з далеких лісів. Лишив по собі розчарування, бо золоте світло після нього майже дратувало. Вперше вона зрозуміла, що приваблювало її батьків – по-справжньому, сильно.
- Я шаную наші давні звичаї. А за ними я ж маю створити подарунок нареченій. Як я зроблю щось для тебе, якщо не знатиму тебе як слід?
- Ми забираємо її, Феанаро, - тендітна нолде, що спостерігала за грою чоловіків, сидячи на огорожі, підійшла до них майже нечутно і поклала руку на плече Ліероссе. – Не заперечуй, ми в своєму праві.
- Що…, - почала Ліероссе,яка трохи отетеріла від такої безцеремонності.
- Та ми уже поговорили, - добродушно відповів Феанаро. – Піди, Ліероссе. Наші жінки хочуть познайомитися з тобою, як їм відмовити?
- От і правильно. Я – Мервенде, і ми чекаємо на тебе всі. Просто побалакати без чужих очей та вух.
- Це я вам чужий? – невесело усміхнувся Феанаро. – Хоча…комусь, може, й чужий.
- Не кажи так. Ми повернемо твою майбутню невістку…щойно вона сама захоче! Ходімо, не пошкодуєш! – Мервенде взяла Ліероссе за руку і потягнула за собою. Відмовитись від такої пропозиції, хай і надто…раптової, значило нічого не дізнатися. Вона пошукала Морьо очима – але не знайшла. Торкатись осанве не стала – що врешті такого, він серед своїх, і їй варто постаратися стати своєю.
- Феанаро любить поговорити про ті землі, не зупиниш його, - сказала Мервенде, ведучи гостю садом. – І звісно йому передо всім цікаво, чи ти поділятимеш його прагнення. Але повір, тут не всі такі, і не обов’язково аж так його словами перейматися. Ти не злякалась?
- Та ні, мені було цікаво, це ж.. це ж..
- Інші землі? – спитала Мервенде. – От і видно, що ти ще дуже молода. Вони всі прагнуть витягти тебе кудись в місце, де треба спати на холодному камінні і будувати міста наново, коли у нас уже все є. Хай би спробував ростити сімох маленьких дітей в диких лісах на тому березі, де ельдар викрадав Чорний вершник. Що може бути кращим за тутешні сади?
Двоє жінок чекали на них у альтанці, оберненій на самісінький край пагорба. Внизу – урвище, над ним – срібний туман і видно далеко-далеко. Висока і руда, що сиділа, підібгавши під себе ноги, була, звісно, Нерданель. ЇЇ товста мідна коса обвивала голову двічі, на плечах була вільна чоловіча сорочка, без прикрас та вишивок, проста, темно-зелена. В міцних натруджених руках – прозорий тонкий келих.
- От і наша Ліероссе, - сказала вона і усміхнулась. – Ласкаво просимо. Ми хотіли побалакати без чоловіків, від них тут і так проходу немає.
- А я – Хісілінде, дружина Кано. Я граю на арфі та співаю. Нещодавно опанувала флейту. – сказала сірокоса ельде, котра сиділа просто на підлозі біля ніг свекрухи.
- Ну а я – Мервенде, вишивальниця та ткаля, і я тут, бо я вийшла заміж за Куруфінве-молодшого, - усміхнулась та, що привела Ліероссе в альтанку. – Як бачиш,у нас є дещо спільне: ми – жінки цього дому. І хочемо знати, яка з себе наша нова родичка. Сідай з нами, пий з нами і давай знайомитись.
- Карністір зачекає, нічого з ним не зробиться, - додала Нерданель. – Здається, з моїх невісток ти будеш поки наймолодша.
Ліероссе подумала, що й правда не годиться ніяковіти та відмовлятись, коли запрошують так дружньо і весело. І вона сіла, і прийняла з рук Мервенде такий самий прозорий келих. Кришталь підтримувала ніжка з витого срібла.
- Це хороше вино. Думаю, ти для нього достатньо доросла, - казала Мервенде. – Ну ж бо, твоя черга. Ти – Ліероссе? Чим займаєшся? Що любиш?
- Я теж вишиваю, - усміхнулась дівчина. – Люблю яскраві кольори.
- Цій родині просто пороблено на вишивальницях! – сказала Нерданель, і неясно було, серйозно вона чи жартує. – Бігме, пороблено. Ну, за тебе, дівчинко.
Вони випили першу, тоді другу. Тоді Хісілінде видобула флейту і заграла. Ніжна мелодія нагадувала гру дощових крапель в листі. Ліероссе залишила тривогу і сіла поближче до жінок.
- Я роблю, дівчата, лілеї з білого мармуру, - повідомила Нерданель. – Так роблю, щоб прожилки було видно на світло, щоб очі не вірили, що то камінь. Якщо три такі вийдуть – поставлю в міський фонтан. Та щось погано мені різьбиться останнім часом.
- Не сумуй, - сказала Хісілінде, на мить перериваючи гру. – То просто, може, відпочити треба.
- Хіба ж то. Може, до моря податися… Але давайте поговоримо про наші родинні справи. Мені, Ліероссе, завжди цікаво, як так сталося. В ті часи, коли я зустріла Феанаро, - вона усміхалася мрійливо і чомусь сумно, - ми були дуже юні. Він прийшов до батька, а батька вдома не було. Хто ж знав, що та зустріч така…
- Я познайомилась із чоловіком, коли ми вчились у Ніенни, - повідомила Хісілінде.
- А я – на танцях, - сказала Мервенде. – На ногу йому наступила. Бачиш, всяке буває. Тепер ти розповідай, не соромся.
- Тож як щодо вас? – спитала Нерданель і усміхнулась, торкаючись руки Ліероссе.
- Ну..я прийшла подивитись на тренування з мечами, - повідомила дівчина. – І там…
Нехороша тиша, що запала в альтанці, натякнула нолде: сказано щось не те. Мервенде відвернулась, і навіть її потилиця була осудлива.
- Мечі, - кинула Нерданель. – Ясно. Які часи, так і й любові. Що ж, вітаю, Ліероссе.
Її погляд був вельми незадоволений, і Ліероссе стало незатишно. Це було як відчути холодний подих вітру на нагрітій світлій галявині, подих сніжних вершин.
- Мечі нині визначають більше, аніж варто б, - продовжила дружина Феанаро. – Звісно, я не чекаю, що підлітки розумітимуть наслідки.
- Я майже повнолітня! – заперечила Ліероссе.
- Що ж, у тебе є час багато чого навчитись. Не сприймай мій смуток так, наче я серджусь на тебе.
Хісілінде знову заграла. Цього разу щось веселе. Під таке можна було б танцювати на лузі, серед квітів, і грати в якісь немудрі ігри – в струмочок або в розривні ланцюжки. Та ніхто не танцював і не грав, і Ліероссе дивилась на далекі луки та пагорби за Туною, а відчувала їхні неспокійні думки – жінок, що покликали її знайомитись, та до ладу поки не знали, як прийняти.
- А знаєш, що має зробити порядна нолде, перш ніж увійти в дім чоловіка, - раптом спитала Мервенде, - знаєш?
- Н-не знаю, - озвалась Ліероссе. Вона дивилась в сірі очі майбутньої родички, намагаючись зрозуміти, жартує та чи серйозно.
- От молодь, всього вчити треба, - сказала Нерданель, і вона вже відверто сміялась.
- Примусь його пірнути в озеро, що дорогою до Валімару, і виловити там велику мушлю з річковою перлиною.
- Ти зараз це вигадала, - сказала Ліероссе, якій чомусь стало легко і весело. Хвала Високим, вони жартували і не намагались випробовувати її.
- Посваритися треба як слід, дурко, - сумно вимовила Нерданель. – Тільки це часом і важить – які ви у сварці. Та…все буде як судилося. Що думаєш, змогла б ти дочку народити?
- Я не знаю, - зніяковіння Ліероссе більше не відчувала, натомість прийшло зацікавлення – чи могла б і вона навчитись кепкувати з інших. – А як про це думають?
- То я до слова лише, - відповіла Нерданель. – Дочок не маю, а страх як хотілося дівчинку побавити. – вона усміхнулась і обійняла Хісілінде. – Оце ви мені поки що замість тої дівчинки.

«Ми два дурні, - сказав Моріфінве пошепки. – Але я не можу зараз піти. Якщо дурне, то вже не мине».
«Помовч», - відповів Курво і прислухався. Їхні батьки були за стіною, підслуховувати було неввічливо, але вони сиділи вдвох на полірованій дерев’яній лаві з вирізьбленим корінням і плетінням легкого гілля. Два дорослі чоловіки – мов хлопчики, які нашкодили і чекають покарання. У великій залі, порожній в цей час, лишались батьки. Це Моріфінве збирався щільніше прикрити двері, аби їм не заважали – і прилип. Куруфіве прийшов пізніше – він приніс грубезний зшиток паперу – і зупинився поруч з братом, тримаючи той папір під пахвою, і не знаючи, де подіти себе. Вони обоє уявляли, хоч не бачили, що відбувається в кроці від них. Вони мовчали про це навіть подумки.
- Здається мені, чоловіче, що між нами останнім часом немає порозуміння. – сказала Нерданель, важко сідаючи на лаву біля довгого порожнього столу. Навскісне проміння з вікон золотило її руду голову і запалювало в завитках біля скронь легке полум’я.

- Он як? – спитав Феанаро. – Що ж заважає тобі розуміти мене, Нерданель? Що змінилося?

- Ти змінився, - озвалась вона, не зводячи з Полум’яного сумного погляду. – Ти більше не чуєш мене.

- Чому ж. Я тебе уважно-уважно слухаю. – Феанаро сів навпроти дружини – та жодного руху в її бік. Руки зчепив в замок, уважний погляд ковзав по ній і по кімнаті, наче Полум’яний не хотів бачити те, що бачив. Він носив тепер червоне і чорне, родинні кольори, які сам придумав, і здавалося, що при кожному русі під золою спалахує жар.

- Слухаєш, - погодилась Нерданель. – Та не чуєш…ми наче чужі.

- Подивись на мене! От я, твій чоловік і батько твоїх дітей. Чи ми не були щасливі разом, чи нам не було добре? І буде так само, варто тобі тільки схотіти!

- Я завжди хотіла бути з тобою, з першого дня, - озвалась Нерданель. – І ти знаєш це… Але що тепер ти пропонуєш мені? Поділяти твою ворожнечу та злість там, де раніше ми ділили кохання і спільні плани на майбутнє? Придивись, хіба в твоєму житті зараз є місце для мене?

- Я вважав, - холодно промовив Феанаро, - що саме так чинить подружжя – поділяє все, що має в житті, на двох. Так, і ворожнечу. І гнів, якщо тому є причини. А ти думала інакше?

- Я думала, що подружжя не має затулятися одне від одного ані гнівом, ані ворожнечею, ані справами, - сказала Нерданель. – Я..

- Тебе налаштовують проти мене, - відрубав Феанаро. – Ти віриш чуткам, а не дивишся в мій бік. Кому вигідно посварити нас, кому нас послабити, сама подумай? Подивись на мене, не слухай їх! – його голос звучав так пристрасно, як під час жодної з промов, що запалювали серця прибічників.

- Ти говориш знову тільки про себе та про них. Де тут я? Ти правда вважаєш, що я – фігурка в чужій грі? Я, Нерданель, мати твоїх дітей! Змаліла я в твоїх очах…

«Ходімо вип’ємо, - сказав Моріфіве, торкаючись рукава брата. – Мені дуже треба».
- Іноді я думаю, що без жінок було б спокійніше, - сказав Куруфінве, сідаючи на терасі. Він вихилив дві чарки без перерви і налив третю, не чекаючи на брата, не дивлячись довкола.
- Ви що, посварились? – спитав Моріфінве підозріло. Він збирався пити – та не пив. Йому здавалося, наче вони вибрались на світло дня з холодного глибокого підземелля, де немає чим дихати і дуже сиро.
- А..пусте. Вона просто не розуміє. Нічого не розуміє, - Куруфінве вихилив третю.
- Ви мене лякаєте. Всі довкола вирішили посваритись, це нова мода чи що?
- Млини Високих мелють повільно – але надійно, - криво усміхнувся Куруфінве. – Батько вважає, що з нашою амме вони…постарались, давши їй правильних пліток у вірному дозуванні. А жінки чомусь дають благодатний грунт для цих…для цього… Спочатку послабили діда, тепер те саме намагаються провернути з батьком і всіма нами. Знаєш, старший, - він сперся підборіддям на переплетені тонкі пальці і подивився перед собою, але очі його були туманні, наче геть нічого не бачили. – Якби ти мене спитав, я б сказав, що краще тобі зачекати з цим усім. Це іноді непереносимо.
- Я таки старший, - відповів Моріфінве, наче силувався пожартувати і в цю мить розкусив щось гірке. – Став би я тебе питати. Та і взагалі, іди краще додому й помиріться ще на парочку дітей. Ця задуха нескінченна, не розуміє сьогодні, то завтра поясниш краще.
- От і видно, що тебе ще як слід не притисло, - Курво знову налив собі і важко наліг грудьми на стіл.
- І не уявляєш, як сильно, - усміхнувся Моріфінве.
- Уявляю, чому ж. – в домі голосно ляснули двері. Брати одночасно повернули голови в той бік. Та мати, минаючи їх швидким кроком, навіть не привіталася. Майнула яскраво-синя проста сукня з широкою спідницею, спалахнули руді коси – і Нерданель зникла за деревами.
- Здається, батько звільнився, - похмуро констатував Куруфінве, знизуючи плечима, наче його морозило. – Піду…я ж у справі прийшов.
- О, ти уже тут, і креслення тут? – Нельяфінве, найстарший, рудий, як мати, високий навіть для аманського ельда, з’явився з саду раптово. Змокрілий, з закатаними по лікоть рукавами, на ходу витирав чоло ліктем. Він був веселий, мабуть – подумалось Моріфінве – бо не бачив сварки. – Морьо, ти ж чув? Дід хоче, щоб ми нарешті побудували той фонтан. Ми і родичі.
- Що? – спалахнув Карністір. - Та я краще викопаю тобі три фонтани ложкою, Нельо. І риби наловлю. Ми ж не здатні разом бути ані хвилини – вічно щось трапляється, хай йому грець. Дід мало бачив скандалів останнім часом?
- А я гадаю, що це непогана думка. Спільна робота показала б усе, що приховують.
- Я з ними працювати не хочу, - відрізав Куруфінве. – Нудить.
- Якщо батько вирішить послухатись діда, я буду тільки радий. А вам раджу приготуватися до думки, що так воно й буде. – спокійно сказав старший. – І поводитись, як чоловіки, а не як олені навесні. Якщо ми будемо терплячіші і розумніші, правда випливе.
- Іди порадь це друзям свого дорогоцінного кузена, - буркнув Моріфінве. – Так, усе, з мене годі. Покличете копати фонтан чи що там ви ще хочете копати, але сьогодні щоб мене не шукав ніхто.
- Брате, - ще спокійніше озвався Нельяфінве і поклав йому руку на плече – важку і впевнену. – Я знаю, що тобі це важко. Але ж ти і не любиш легких завдань, правда?
- Ти знаєш, що прохання виконаю, аби не було чвар ще й тут. Ви мені дорожчі за дурнуватий водограй, - відповів Моріфінве, який навіть не робив спроб ту руку скинути. – Але запам’ятай, що я був проти.

- Ти – моє повітря, - прошепотів Моріфінве, ловлячи її біля дому, як білого метелика.
З плином часу їхні обійми все менше нагадували дружні. «Ти – моє повітря», - це був нескінченний поцілунок, дикий і солоний, як спекотний день. І гіркий. Моріфінве наче шукав чогось чи від чогось втікав, і це було відчутно і забарвлювало думки та відчуття, тонко, але виразно. Пристрасть-яка-майже-сум, темна, та неможливо спитати, що сталось, бо він не хоче говорити, тільки ловити губами світло на теплій шкірі. Хвіртка скрипнула, і вони одночасно озирнулись, а тоді розсміялись, і тяжке пряне марево розвіялось без сліду. Це був вітер, просто вітер, жодного з сусідів поблизу.
«В тебе геть сорому немає, сине Феанаро, - сказала Ліероссе, обіймаючи його за шию, - зовсім?».
«Я шукав у всіх шухлядах, у всіх скринях, але ніде не знайшов його, моя пані. – так само пошепки озвався він, притискаючи її до хрусту ребер. - У мене є от нова котта, пояс з литтям, пляшка в торбі, навіть дві, а сорому немає, загубився. Я дуже скучив. Це надто довго – від золота до золота».
Налетів вітер, їхнє волосся змішалось.
- Отже, прекрасна леді, - промовив він. – Що ти скажеш, якщо я запрошу тебе на прогулянку в товаристві моїх друзів? Ми збираємось до дядька Айкве на пасіку за мурами.
- І що ви будете там робити, - спитала Ліероссе.
- У нас є план, - озвався він таким тоном, наче пропонував щонайменше будувати місто. – Вино, мед в сотах, дурнуваті та веселі ігри і найрозгнузданіше лихослів’я по цей бік моря. План простий – але безпрограшний.
- Лихослів’я – це не дуже хороший план, - відповіла Ліероссе.
- Та ну! Це весело. І всі це роблять, але не всі мають мужність зізнатися. Я маю.
- Я це не люблю.
- О! То раз не любиш – таки робила! – він зіщулився, як від надто яскравого світла, і сміявся. – Еге ж? І кого ти обговорювала, Пташечко? Давай-давай, я нікому не скажу!
- Нікого! Я ніколи!
- То звідки знаєш? Щоб щось не любити, треба хоч раз спробувати. – він усміхнувся і дунув, як дують в ніс кошенятам. – Ну, принаймні я так думаю. То не підеш?
- А піду. Хочу знати, який ти є, коли ми не на самоті.
- Чудова думка.
Аннавен, що приєдналася до них дорогою, була старшою за Ліероссе на вічність. Вона давно перестала замислюватись про безодню в століття, що лежала між нею і нареченим, проте не могла не відчути, що ця ельде теж старша. Вона була висока, швидка і сильна, з товстою чорною косою, що лежала на плечі, мов змія. Айкве Ліероссе вже бачила, бо поруч із Моріфінве цей мовчазний чоловік був так часто, наче приєднався до родини, як восьмий брат. Проте чи знала вона Айкве? Ажніяк. Він і слова, здається, до неї ще не мовив.
Моріфінве був перебільшено веселий, сипав жартами, далеко не завжди вдалими, і тільки доторк його пальців був нервовий і надто гарячий, наче те, що обсіло Феанаріона ще до зустрічі з нареченою, все ще не покидало його. Айкве сміявся, Аннавен підхоплювала його сміх, тоді вони зупинились на майданчику біля воріт, щоб зачекати на Лассе – ще одного постійного учасника походеньок. Аннавен забажала напитись води і нахилилась до фонтану, котрий вигравав веселкою в золотому світлі. І тут Ліероссе побачила того, кого тепер вічно соромилась. В натовпі родичів з боку дому Фінве з’явився Айканаро. З ним були Аракано, Артаресто і кілька друзів різного віку, всі у кольорах своїх домів, всі зі щитами, проте, за неписаним звичаєм, беззбройні. Сподіваючись, що її не впізнають, Ліероссе сховалась за спинами Аннавен та Айкве, намагаючись якось приборкати зніяковіння і сором. Це було жахливо.
- О, недородичі, - сказав Моріфінве. – Як недород, тільки недородичі, те й те халепа.
Вони наближались, вони мали проминути його невелике товариство, і звісно його слова хтось та й почув. Ліероссе старалась навіть не дивитися в той бік. Та мимоволі бачила десь на стулених повіках впевнену ходу красеня Айканаро, його здивоване і розгніване різьблене обличчя, і той жахливий, просто кошмарний день. Поки дівчина боролась із соромом та схвилюванням, їхні кроки були уже зовсім поруч.
- Скажи своїм посіпакам, щоб більше за моїми друзями та родичами не стежили, - вигукнув Аракано. – Це уже в жодні ворота.
- Дуже ти мені потрібен, - відповів Моріфінве, похмурніючи. – Язика припни. У вас там, може, вже посіпаки, а у нас друзі. І ми нікуди їх не посилаємо.
- Ага, а білява ніс, що з вами віднедавна гуляє, за Айканаро аж поза мури попхалась.
- Тобі підрівняти що-небудь? – спитав Карністір різко, спалахуючи по шию. – Просто щоб ти думав, перш ніж вигадувати маячню. І тобі, і другому..гм..кузену.
- Та я й сам можу тобі підрівняти, - відповів Аракано холодно і люто.
- Щитом двинеш? Ну-ну.
- Стійте! – Ліероссе вилетіла з-за спини Айкве і вклинилась між розлюченими чоловіками. – Він все не так зрозумів..це жарт був же! Ми просто…
- Авжеж, діво, ви просто, - холодно сказав Аракано. – Я все сказав, я йду.
- Зачекайте, - кинула Ліероссе супутникам. Вона відчувала не стільки гнів, скільки відчай, сором і страх, проте не могла отак закінчити цю історію. Вона побігла слідом за Аракано і досягла його товариства в кілька кроків.
Артаресто, от він, золотоволосий, як мати, спокійний, мов вода, на щоці прилип лист конюшини, наче принц довго валявся в траві.
- Ти знаєш мене, чи не так? – вимовила Ліероссе, дивлячись йому в очі і тремтячи від хвилювання. – Чи я колись комусь завдала шкоди?
- Що сталося взагалі? – спитав Артаресто, і його сірі очі були сповнені здивування – він пригадував і не міг зрозуміти. – Ти…
- То все буває вперше. Що тобі треба? – грубо спитав Аракано. Він був високий, він був грізний, і його очі палали люттю. – Ти ще не все сказала?
- Ні, не все. Айканаро, - Ліероссе ледь не навшпиньки стала, щоб дивитися йому просто в очі, і вона готова була на місці провалитись, якщо бодай хтось помітить її страх та сльози, що тремтіли в горлі, мов упіймане звірятко. – Я прошу вибачити мені за той випадок. Присягаюсь, що ми планували тільки жарт, не злий, хоч, можливо, не дуже вдалий, і зовсім не спеціально опинились там одночасно з тобою та Мелкором. Але, шановні принци, ті підозри, які мені було висловлено – просто ниці. Як взагалі можна було таке вигадати?
- Та я… - почав Айканаро, і запнувся.
- Я, принце, можливо, молода і не розуміюся ще багато на чому, та подумай по справедливості, як взагалі таке могло в голову вступити тому, хто не думав про щось схоже сам? Мені б не могло. Я вишивальниця, яка не потикається у королівський дім, і не чує, про що там говорять. Даруйте, що витратила ваш час.
- Та я взагалі не знаю, хто ти! – кинув Айканаро.
- Це моя наречена. Збав оберти, кузене, - прошипів Моріфінве. І коли він підійшов? – Ходімо, Ліероссе. Недородичі..
- Мені здається, треба всім охолонути, - м’яко сказав Артаресто. – Не варто пояснювати якоюсь змовою те, що справді легко пояснюється непорозумінням. Чи не так? Ліероссе, ти ж це хотіла сказати?
- Саме так, - озвалась дівчина. – Я засмучена.
- Я теж, - усміхнувся Артаресто. – Айканаро?
- Я гадаю, ми справді всі надто стривожені, - уже спокійно і впевнено озвався той. Ліероссе позаздрила його витримці, раз – і він уже знає, що робити і казати. – І шкода, що я хибно зрозумів дівочу забавку.
- Моріфінве, ти теж міг би бути ввічливішим, - ще м’якше сказав Артаресто. – Вийшло по-дурному, але..
- Я міг би й не таке ще сказати, - відрізав Моріфінве. – І скажу, якщо ще щось почую про Ліероссе такого самого штибу, ясно?
Тяжко дихаючи і тремтячи, Ліероссе майже бігла назад через площу. В очах стояли колючі сльози, і площа, дерева, перехожі пливли в ній, переливаючись і мінячись кольорами плащів, листя, раптової веселки.
- То ти що, налякала цілу купу принців? – спитала Аннавен, штовхаючи Ліероссе в бік. – Непогано!
- Морьо, пробач, - ледь не плачучи, вимовила Ліероссе. – Я не думала, що це так скінчиться. Інділін заклалась, і я…
- Я не сумніваюсь, - сказав він, обіймаючи її одною рукою, - що Айканаро тисячу літ тобі не снився. Не переймайся, ну от так у нас дехто здурів.
- Та послухай же! Інділін заклалась, що налякає когось із принців. І мене в свідки запросила. Ми шукали, кого, зустріли Айканаро, а він не лишався сам ані на хвильку! Ми за ним і йшли, поки…
Моріфінве розреготався, і Айкве підхопив його сміх , а тоді дзвіночком залилась Аннавен.
- Оце так історія. Ну що ж, вітаю в нашому товаристві ельфів з жахливою репутацією. – вимовив Карністір, відсміявшись. – Не попередив тебе, що у дружби зі мною є тепер такі наслідки… думав, воно очевидно. Як схочеш, можеш всім казати, що то я твій посіпака, виконую таємні завдання. Мене це вельми потішить.
- Це не потішить мене, - озвалась Ліероссе. – Чому хтось має бути чиїмсь посіпакою?
- Ти просто не застала початку всього цього, - приязно сказав Айкве. – А то би звикла. То ми йдемо чи стоїмо? Дядько чекає.
- Я тепер Айканаро так і зватиму, - повідомив Карністір, підхоплюючи її під руку. – Той кузен, що боїться мою кохану.

Галявина з вуликами ховалась у ліску неподалік від міста. Дядько Айкве був чимсь схожим на Койрондо – так рухався, так виважено і мало говорив. Лассе, ще дуже юний, кучерявий, мов кульбабка, жонглював чарками і сміявся, та Ліероссе було не до сміху. Вони натягали для господаря хмизу, наносили води, а той поки накривав стіл у затінку, неподалік безкінечно гуло живе бджолине золото.
- То пиймо, - сказав Моріфінве. – Не дивитися ж на нього.
Ліероссе змахнула сльози і сіла. Що вона могла вдіяти, зрештою?
- За тебе, Ліероссе, - сказала Аннавен. – Таких історій у нас іще не було!
- Невесела це історія, - відповіла Ліероссе. – Зовсім не смішно.
- Даруй, та це таки кумедно.
- Аннавен, - без злості, але твердо сказав Моріфінве, - будь ласка, зупинись. Ти робиш тільки гірше. За кілька століть, Ліероссе, ти, можливо, над цим таки сміятимешся. Історія вийшла дурнувата, але ніхто в ній не винен. Давайте за всіх присутніх. Я вас люблю, без вас ця божевільня була би просто нестерпна. Але ж, - відпивши з простої глиняної чаші, він замислився, - я не думав ніколи, що арфінги бігають плакатись до Мелкора, а той у нас втішальником зробився. Про нас же либонь говорили.
- Не скажу, - похмуро відповіла Ліероссе.
- І не треба. Аракано розпатякав достатньо. Якщо їх так розірвало на клоччя, то точно не з нещасним коханням ходив. Та й знаю я, що всім муляє, мені й самому те саме свербить. О, давайте лихословити про Мелкора. Кому ще огидна його пика?
- За лихослів’я, - Айкве ґречно підлив дівчатам вина і сів на спинку лави, наїжачившись, як птах у холод. – Нашу єдину надію не схибнутися в ці дивні часи.
- А чому тобі огидний Мелкор? – спитала Ліероссе. – Він же не хоче нічого поганого..
- Він не робить нічого поганого, - відповів Карністір. – Можливо. А от в тому, що не хоче – я не певен. Не можу це пояснити, довести – не можу, але він мені не подобається. Валар чомусь вирішили, що він більше нічого поганого не зробить, але де наші одноплемінники, котрі зникли від Куйвіенен? Чому раптом він цілу епоху був поганий, а тут раптом став усім найкращим другом? Я Йаванну тут так часто не бачу, та що там, нікого з них так часто не бачу тут, як Мелкора. А якщо відверто, друзі мої, то бісить він мене не тому, а просто бісить. Звертається до всіх так, наче про кожного знає, що йому треба. Я й сам це не завжди збагну – що треба мені, а тут стоїть вала, готовий люб’язно розповісти. Тьху.
- Я вчився у нього, - сказав Лассе. – А що такого, вітражі робити вчився. Недовго.
- І що воно? – спитав Моріфінве, наливаючи ще по одній спершу дівчатам, а тоді Айкве і Лассе.
Ліероссе сама не помітила, скільки пила. Вино було легке, мов крила метелика, пилося легко та смачно, і спершу здавалось, наче нічого не змінюється – навіть трохи сумніше стало. Тоді світ трохи поплив, але зовсім крапельку, тільки щоб трохи відсунувся той майдан, фонтан і ті здивовані погляди…і Айканаро.
- Та знаєш, ніби і красиво все, а є в малюнках його щось таке, що відлякує. – озвався Лассе.
- От і я кажу, - погодився Карністір. – Все є, а червоточина там якась. Дивно, скільки народу її не відчуває. Іноді я думаю, що більшість тіріонських мудреців – непрохідні тупні.
- А як ви збираєтесь йти в цей похід? – спитала Ліероссе. – Ви спатимете на землі? Просто неба? Чи хтось шиє намети на все товариство? – ця тема була уже непереносима. Їй хотілося позбутися видіння Мелкора і всього, що сталося потім.
- Правду кажучи, я до цього не дійшов, - відповів Моріфінве. – А що? Ти знаєшся на наметах?
- Та ні. Лише на тканині. І я подумала, що можна було б виткати на станку потрібні полотнища одразу такого кольору, аби не надто вкидалися у вічі тваринам чи…комусь іще, про кого говорив Койрондо. Так? Тоді вони б легко збиралися разом, і…
- І ти можеш таке зробити? – зацікавилась Аннавен. – От просто на пробу. Де ти раніше була, Ліероссе?
- Я…десь поруч, - усміхнулась дівчина. – Зовсім поруч.

Вони повертались, коли вулиці були геть порожні. Місто згорталося клубком, як дикий кіт на ночівлю. Та брами були відчинені, і їх наповнював ніжний туман. Хто взагалі хотів тут замикати двері, в цьому безтурботному краї?
- Чому воно все повзе ліворуч? – нарешті спитала дівчина і перечепилась через власну спідницю.
- Та ми тебе напоїли! - здивовано повідомив Моріфінве. – Де були мої очі.
- Я пила сама.
- Та звісно ж, і воно того вартувало. – він зупинився і заступив їй шлях вдивляючись в обличчя. – Вони прийняли тебе. Це не обов’язково, але дуже мене радує, знаєш. Я міг би хвалити тебе, і ніхто б мені не заперечив, та я хочу, щоб всі бачили моїми очима. Мені..дуже хотілося, щоб вони полюбили тебе самі, і щоб раділи тобі. Здається, вийшло.
- Для цього треба було з ними напитися? – Ліероссе чомусь стало дуже смішно. Вся печаль, що переповнювала її від зустрічі в Тіріоні, перероджувалася сміхом.
З дому пахло смажениною. А раз так – значить, батько зайнятий і навіть привітатись не вийде, бо пильнує м’ясо на вогні. Лінте поливала трави в саду. Вона була не надто дбайлива, і часто її садок завдячував своїм виглядом тільки турботі Ліероссе. Та зараз все змінилося, геть усе. Ліероссе відпустила руку нареченого і вдихнула запах дому, міркуючи, чи їй не надто тяжко дійти до дверей.
- Тобі просто треба лягти і поспати, а прокинешся як і не було нічого, - сказав Моріфінве. – Це таке вино…засмучених сильніше валить, я перевіряв.
- Що ти, пробач, перевіряв? – суворо спитала Лінте, виходячи їм назустріч як була – із глеком в руці. Пишна коса, перекинута через плече, сорочка чоловічого покрою, зашнурований до горла жилет – наче на полювання просто зараз.
- Все гаразд, Лінте, - відповів той, махнувши рукою, наче зупиняв когось перед собою. – Наслідків не буде, вино хороше.
- Он як, все гаразд? – іронічно спитала мати. – Ти певен?
- Впевненішого за мене в місті немає, - відповів Моріфінве.
- Воно й видно. Від скромності ти, принаймні, не помреш.
- Леді Лінте, нащо тобі зять, який планує померти?
- Йшов би ти з очей моїх. – сміючись, відповіла Лінте. – Моріфінве.
- Добре, наступного разу наливати почнемо з тебе.
Срібне світло поступово набирало сили. Друге срібне світло, яке для більшості тіріонців було прийняте як час для сну. Проте завжди по сусідству був хтось, хто не спав. Дзвеніли далекі дзвоники, переливаючись, мов вода через край кам’яної чаші. В домі було напівтемно і гуляв легкий вітерець – вікна навстіж.
- Ви не рано почали собі це дозволяти? – спитала Лінте. – Ти пила.
- Було смачно, - озвалась Ліероссе, падаючи на постіль.
- Не схоже, щоб ти була надто весела. Що сталося?
- Ну… його двоюрідні спитали, чому я за ними стежу. – Ліероссе лежала горілиць і дивилась в стелю – у сірі щільно пригнані плити, під якими танцювали білі пилинки у сірих навскісних промінях.
- І він що, спустив це? – сердито поцікавилась Лінте, сідаючи в ногах у дочки.
- Звісно ні, - Ліероссе сіла і підтягнула коліна до підборіддя. – А тебе хвилює тільки це?
- А що ще мене має хвилювати? – різко відповіла Лінте. – Ти ж не думаєш, ніби мені цікава вся гидота, яку носять на язиках? Це вигадати таке! Таке!
- Чому це так важко, мамо? – прошепотіла Ліероссе. - Я думала, можна ні з ким не сваритися, а виходить – не можна. Майстер Феанаро правду мені сказав - якщо я виходжу за Моріфінве – то наче я виходжу за це все.
- Бо часи нелегкі, - озвалась Лінте, дбайливо прикриваючи їй ноги сірим покривалом. – Принц Феанаро намагається впоратися з ними як може. Він ще непогано тримається, як на мене. Ми підтримуємо його, бо поважаємо. Та це все не має стосунку до сімейних справ. Доню, чому у тебе серце не на місці? Хочеш за Моріфінве – то я благословлю вас. Не хочеш – про мене, відмов хоч йому, хоч іще десятьом. Вирішиш зачекати – то й зачекай, куди тобі квапитись, ти ж дитина іще. Ми з твоїм татом зичимо тобі тільки щастя, ти для нас дорожча за всі скарби цього міста і за всіх принців гуртом.
- А він мені дорогий, віриш?
- Ну, ти чудово могла, наприклад, обрати нашу сторону, - спокійно відповіла Лінте. – І то ще давно. Бо ми дорогі тобі. Добре, що принаймні він спонукав тебе про це замислитись.
- Мамо!
- Я не серджусь. Діти завжди знаходять свою дорогу самі, такий порядок речей. Проте не буду приховувати – мені в глибині душі приємно, що ти нарешті вирішила це все помітити. Ліероссе. Послухай. Ти не можеш примирити тих, кого не сварила, хай у тебе і велике серце. Та ти можеш витрачати сили на те, аби любити тих, кого любиш. Хіба вони не варті того? Може, - Лінте накрила долоню дочки своєю, - може, це взагалі єдиний вихід зараз, я не знаю.

- Мені сумно, Мелкоре, - Макалауре сховав флейту і сів на траву, підібгавши довгі ноги під себе. – Не грається.

- Яка прикрість, - майже ніжно відповів вала, схиляючись до співрозмовника, мов збирався повідомити якийсь секрет. – Що так бентежить тебе?

- Я ..дізнався нове слово. «Шпигун», той, хто потай спостерігає і дізнається чужі таємниці, щоб переповісти без дозволу. Це нехороше слово. Воно мені пече.

- А…я його підказав твоїм родичам, - безтурботно відповів Мелкор. Він потягнувся, і листя дерев затремтіло, і довгі стрічки веселок поповзли по землі, зникаючи в росянистих заростях.

- Ти? – здивувався Макалауре.

- Явище є, його ж треба назвати, чи не так? На валарині це було б дуже довге слово, а квенья така дзвінка, наче срібло. Якби ти дізнався не слово, а поняття, чи ж ти б утримався від того, аби вигадати назву?

- Я не певен, що я таке явище зустрічав, у тому-то й справа, - сказав Макалауре. Флейта за пазухою пекла йому, мов розпечена. – Мені здається, це вигадки. Завжди можна ж спитати, піти й спитати!

- І як, тобі це останнім часом помагає? – Мелкор поманив до себе дрібну малиновку, і вона пурхнула на рукав, мов завжди там сиділа. – Чи не дуже? Як дружина?

- Мабуть так само недобре, як я, - озвався Макалауре. – Мені останнім часом перестала допомагати навіть музика. Я геть не знаю, чим втішитись.

- Втішся новими словами, - відповів вала. – поки що нічого іншого не лишається, еге ж? Скажи. А як би ти назвав свій теперішній стан? Може, якщо ти знайдеш ім’я, тобі полегшає?

Макалауре повертався додому самотній. Тіріон співав йому – вулицями, провулками, металом і відлунням від кам’яних мурів. Та пісня ця була не така, наче в неї вплівся дисонанс, прикрий, мов колючка в чоботі. Вперше менестрель замислився, чи не так звучало викривлення задуму Творця під час першого співу… Тоді смикнув сам себе – надто вийшло урочисте порівняння. Хісілінде не спала. Лежала нерухомо, дивилась широко розплющеними очима в склепіння над головою – дах тут був округлий, мов цибулина тюльпану, а мешкали вони високо, ближче до пташиного співу, до хмар.
- Ти теж це чуєш? – пошепки спитав він, зачиняючи двері – всі двері в цьому домі були важкі, наче у скарбниці. – Тиша і цей неправильний спів?
- Авжеж, - відповіла вона – не словами, а подумки, наче не хотіла промовляти ані звуку. – Я бачу. Може ми б поїхали на якийсь час?
- Я потрібен батькові і братам як ніколи. – віднедавна, збираючись спати, він клав флейту поруч із лютнею та…мечем, простим мечем без прикрас та коштовностей, полірованим, з чорним руків’ям. На темній дошці лежав цей символ чогось, що навіки змінилося…часу? Його душі?
- Ти потрібен мені.
- Знаю. І я твій. Та хіба можна обирати?
- Іноді мені здається, що нам доведеться скоро.
Макалауре постояв поруч із мечем і не поклав флейту, як завжди. Тепер, у цій невеликій кімнаті, де вікна були відкриті небу, а двері замкнено, він відчув, як музика повертається в кінчики його пальців. Сів просто на підлогу і тихо заграв. Простеньке, з дитинства, з перших спроб. Вона сіла, обхопивши коліна, і просто слухала, ворушачи губами, мов лічила ноти подумки, як петлі у плетиві. Тоді встала і принесла свою флейту. Вони грали, прихилившись спина до спини, і їм зовсім не треба було дивитись одне одному в очі. Два тонкі струмочки простої мелодії зливались в один, і Макалауре здавалось, що повітря очищується, хмари розступаються десь високо над дахом, над його головою…ненадовго, але свіже, чисте небо, хрустке, як цукровий кавун.

Інструменти поклали в цьому кутку саду і накрили рядном. Їх слід було перерахувати і прикинути, чи все потрібне в наявності. Нерданель підійшла у розпал цієї роботи, так що він навіть не помітив її, подумки відмічаючи, де треба вдатися до дрібного ремонту. А тоді – помітив.
- Не можу повірити, що ми це робимо, - сердито сказав Моріфінве. – Він серйозно хоче, аби ми зараз розбирали бруківку і будували фонтан?

- Сину мій, - Нерданель підійшла ближче, поклала руку йому на плече. – Фінве робить все вчасно і вдало. Я теж думаю, що це хороша робота, яка багатьох із багатьма примирить.

- О, - Моріфінве криво всміхнувся, - у мене є прекрасна поважна причина не брати участі в цьому …цій виставі. Я готуюсь до весілля, я дуже зайнятий.

- От і подаруй своїй нареченій мирне місто.

- Я б зірку з неба їй подарував, але її набагато легше дістати, ніж це. – він зітхнув. – Мамо, ти так завзято нас мириш, а сама?

- А що я?

Він взяв Нерданель за обидві руки і притягнув долоні до себе, до серця.

- Скільки фонтанів, ставків та озер мені викопати, аби ви примирилися з батьком?

Вона завмерла, наче він геть знахабнів і жорстоко образив її. По її точеному, суворому обличчю побігла швидка тінь – а може, здалося, а може, то вітер гойдав яблуневі гілки.
- Карністіре, це тебе не стосується.
- Знаю. Але болить.
Мати обійняла його, майже як в дитинстві. Притисла до себе голову, скуйовдила і вимовила:
- Ти вічно спершу кажеш, а тоді думаєш.
- Я кажу те, що думають всі інші, - глухо озвався він. – Кожен це думає, навіть стільці та кухлі. Тільки я наважусь. Він тебе кохає.
- Іди і збудуй фонтан для мене, - відповіла Нерданель. – Це ти правда можеш зробити.

Початок будівництва Туркафінве, повернувшись із ловів зі здобиччю, законно проспав. Братів він зустрів уже тоді, коли вони з’явилися додому перекусити. Вийшов назустріч заспаний, зі скуйовдженим розпущеним волоссям і саркастично поцікавився, як справи. Він скидався на духа на відпочинку – високий, сильний, наче з одних жил і сухих м’язів, гнучкий, легкий і злий, як хижак чи майа Ороме. Золоте проміння зтікало по ньому рідким металом. Хуан чвалав слідом, і його морда теж виражала відпочинок, задоволення і небажання жодним чином брати участь у всяких сумнівних затіях.
- Там посеред вулиці робиться таке, що юні діви, налетівши в своєму пурханні на це будівництво, починають лаятися приблизно як я, - повідомив Моріфінве, шумно плескаючи собі в розпашіле лице холодну воду з кам’яної чаші біля ґанку. – І чи те ще буде, коли ми не добудуємо цей клятий фонтан. А я думаю, ми його не добудуємо.
- Чому це?
- Бо краще б він це оленям в час бійок доручив справді. Пом’яни моє слово.
Феанаро підійшов при цьому «пом’яни моє слово» і навіть не спитав, про що він, наблизився швидко, як заклопотаний, в дорожньому одязі, наче щойно звідкись повернувся, плащ відкинуто за спину, на чоботях пил.
- Я сподіваюсь, сини мої, що в цій сварці ви не дозволите нехтувати вашою думкою. Ніхто не має вважати, що у вас не знайдеться відповіді на найзухвалішу поведінку родичів.
- О, батьку, у мене завжди знайдеться! – охоче відгукнувся Моріфінве. Він сміявся.
- Ти велиш нам затівати…? – спитав Туркафінве з цікавістю, нахиляючи голову набік, наче це він був своїм мисливським псом, і щойно відчув слабкий запах дичини.
- Ажніяк. Я просто не можу та й не хочу наказувати вам ковтати образи. Ми – старша гілка королівського дому, а не хлопчики на побігеньках.
- То що, приєднатися до вас? – спитав Туркафінве все ще ліниво, але уже з цікавістю.
- Приєднайся, а то там дуже нудно, - відповів Куруфінве-молодший, сідаючи на нижню сходинку. – Втрьох би ми трохи розвіялись. – його обличчя було презирливе і сердите, між рівних темних брів залягла тонка зморшка.
- Я не сказав влаштовувати сварки, - урвав його Феанаро. – Я сказав достойно в них поводитись, якщо вони уже сталися.
- Між іншим, - єхидно сказав Моріфінве, - дід хотів бачити на будівництві вас із дядьком. А вас немає, от біда.
- Я йду з вами, чом же.

Вулиця, яку планувалося повністю перебудувати, була одна з найширших – щоб умістився довгий каскадний водограй і принаймні місце, де розминутися двом перехожим. Коли вони повернулись туди – всі брати, хто був у місті, із деким зі знайомих, стало ясно, що обриси будівництва не співпадають із кресленнями, за якими працювала половина містян. Тому тепер все було так, як і годиться на будівельному майданчику, де раптово перервалися роботи – безлад, незавершеність і хрускіт під ногами від дрібних камінців.
- Ми намалювали отут місток, - сказав Феанаро, налетівши, як вихор, на Турукано, середульшого сина і найкращого будівельника в родині свого зведеного брата Нолофінве. – І отут фонтан мав завершуватись, бо всякий здоровий глузд каже: там, де постійно проходять вози до майстерень на південному схилі, просто немає сенсу зводити перешкоду.
- За всієї поваги, вони цілком можуть проїхати отут, - витончений і зазвичай дуже ґречний Турукано грубувато ткнув пальцем у мапу міста - жест це був такий, наче він водночас відмахувався від дядька.
- Це незручність на рівному місці. І ми уже зробили креслення, де його повністю уникнуто. – відповів Феанаро.
- Але король хотів, щоб будівництвом керували ми, - відрізав Турукано, - і я – як найкращий будівельник в домі батька.
Мапа лежала перед ними на обтесаному камені, і до неї доводилося схилятись, вітер розвіював кінці, на яких лежали камені меншого розміру. Все було незграбно, незручно..недоречно, подумав Моріфінве.
- А що, батьку і королю, я більше не твій старший син? – спитав Феанаро.
- Звісно, ти старший. – озвався Фінве, їхній дід і правитель, який підійшов саме в розпал суперечки. Він був на зріст трохи нижчий за своїх синів, та легкий і сильний, і сам з’явився на будівництво, підв’язавши довге смоляне волосся, у простій сорочці, аби взяти участь. – Та, сину мій, ти завжди більше опікувався іншими будівництвами і ще більше – тим, що у тебе в кузні. Хіба не приємно іноді поступитися брату?
- Ні, не приємно, особливо якщо відбувається якесь неподобство, - озвався Феанаро. Куруфінве молодший став за його спиною, і обличчя його було сердите.
- Брате, - почав Нолофінве. Всі, хто бачив його поруч із Феанаро, відмічали, до якої міри ці двоє схожі – і які різні. Та ж горда постава, той же запал, волосся, схоже на чорну грозову хмару, і очі, сповнені цікавості до світу та азарту. І все ж Нолофінве був інший – в його тонких губах не читалося зверхності – принаймні, до такої міри, як у старшого, він менше переймався досягненнями та спокійніше дивився на світ. – Брате, - вимовив він. – Ти ж розумієш, що я готовий поступитися. Врешті це ж просто, ми маємо домовитись..
- Не просто, - урвав його Феанаро. – Це доручення від батька, чи не так?
- Сини мої, - почав Фінве, - спиніться й послухайте…
«Я хочу, щоб ця нісенітниця стала ще більш нісенітною, якомога швидше. Тоді все нарешті закінчиться, маю надію», - пошепки сказав Моріфінве, і Туркафінве з розумінням усміхнувся. Вони стояли трохи подалі від батька, серед різаного каменю та інструментів, в тіні невисокого апельсинового дерева. Навіть тут деякі будівельники попритуляли щити – он і герб Арафінве, молодшого з королівських синів, що офіційно в сварках участі ніколи не брав – і той знайшовся… «Думаєш, це поможе?» - спитав Туркафінве так само тихо. «Та я готовий уже особисто затіяти сварку з Ноло. Може, нас би притягли перед очі короля, розборонивши, і тут настала б уже якась зрозумілість». «Старші не дозволять», - сказав Туркафінве. «Та я уже готовий їх не питати…майже готовий». «Ти? – Туркафінве розреготався голосно і уже геть непоштиво. – Та ти не порушиш найдрібнішого звичаю, навіть закладатись не треба. Якби був звичай, на якому боці спати, ти б мотузками себе прив’язав, аби його дотримати». «Чому, - озвався Моріфінве, - я готовий порушити звичай не сперечатися з королем, хіба мало?».
Наче відчуваючи їхній настрій, до братів підійшов найстарший. Нельяфінве ніколи не витрачав слів надаремне, але розборонити сварку ще до того, як вона почалась – вмів та міг. Отже він зупинився за спиною Моріфінве – спершу мовчки. Тоді, варто тому було зробити крок уперед…
- Брате. – твердо і коротко сказав Нельяфінве. – Не лізь, - і затиснув йому плече.
- Що ж, якщо моє завдання – довбати камінь, не маючи зеленої гадки, для чого саме, я пішов, - зло озвався Моріфінве і підхопив свій примірник нарисів на грубому жовтому папері.
Взагалі-то він працював із задоволенням, навіть із двома. Одне було світле, радість м’язів, які можна розім’яти, відчуття, що тіло слухається, що він вправний і сильний.. та друге – темне, і в темних задоволеннях Моріфінве собі теж ніколи не відмовляв. Хай, думав він, тоді самі потім розбираються, хто куди і навіщо довбав ті канали. Різати грунт і видовбувати камінь – прекрасна праця для такого настрою. Айкве, що приєднався до нього, був не менш прекрасним компаньйоном: він мовчав.
Зате говорив камінь, тягнув своєї, важкої, текучої – тільки текучої дуже повільно, як епохи, а не як миті. Якщо прислухатися до нього, чуєш важку ходу того, що створює світи, спотворює світи, підіймає їх з попелу…слухаєш землю. А тоді дуже легко вгадати, куди вдарити краще, щоб вийшов красивий рівний зкол. Робота легка, якщо зануритись у неї і слухати… Так батько казав йому ще малому – слухай, і малий, він вперше прикладався до теплої скелі десь в недалеких горах, поруч із шорсткою батьковою рукою. «Що ти чуєш?» - питав Феанаро. І чекав, поки він справді розчовпає, що до чого, сам.
Не відволікав ні друг, ані кроки вулицею, і навіть сердиті думки майже випарувались – можливо, разом з потом, і це було теж приємно, хоч ненадовго. Над головою було тільки золотаве небо, і можна уявити, що ти знову в горах, нікого поруч, жодного надоїдливого одноплемінника.
- Ти тут, - вона не сказала це, а стверджувала. Ліероссе. Пташка. Стояла на краю, з-під черевичків з м’якої шкіри сипались дрібні камінці. Моріфінве здалося, що вона вся-вся золота і трохи прозора, як світло.
- Та знаєш, зранку щось найшло. Дай, думаю, - сказав він, дивлячись на неї знизу вгору, - піду закопаюсь. А то все набридло.
- Ви будуєте водограй, правда? – він милувався тим, як Ліероссе говорить – хоча світло перешкоджало тому, аби роздивитися її обличчя, він уже уявляв це досить сильно та яскраво. – І щось пішло не так, я чула.
Він розсміявся. О, все пішло не так. Але тут була вона, і день ставав приємним. Він був такий закоханий, що навіть сум за нею здавався солодким. Такий закоханий, що доводилось робити над собою неабияке зусилля, щоб не дивитись весь час на неї з дурнуватою посмішкою, гублячи слова. Тільки жарти над собою й помагали, жарти і характер. Він же не міг постати перед дівчиною – таким?
- Та ти краще щось хороше мені розкажи. Як там твоя найголовніша робота? – Моріфінве зіщулився, щоб краще бачити.
- Я поки не склала іспиту, - повідомила Ліероссе сумно. – Її не прийняли.
- Чому? – він вибрався з рівчака, що доходив йому до поясу, і обійняв її, дарма що був спітнілий і брудний. – Що сталось?
- Я вигадала візерунок…взірець тканини. Виткала його на станку, і це не зовсім звична робота для гаптувальниці, але ж як цікаво! Пам’ятаєш ми були на пасіці, і я сказала..
- То ти вигадала тканину для шатра, котре можна сховати між дерев, якщо гостей не хочеш?
- Насправді ще ні, - Ліероссе зітхнула. – Я майже..але все ж якщо придивитись, то форма натягнутої тканини виказує її.. Та нічого подібного я ще не бачила. Харвенде сказала, що це не для..не для вишивальниці робота, і надто ужиткова для мистецтва. Мабуть, вона права, і мені слід зайнятись чимось іншим.
- Овва, оце мистецька видра, - сказав Моріфінве, відсторонюючи її від себе і вдивляючись в обличчя – хоча швидше милуючись тінями на білій шкірі, тим, як природа викреслила ці риси – такі витончені і разом з тим такі легкі – вона вся була легка, мов хмаринка, жодної показної погорди. Її ясні сірі очі були сумні, та принаймні не заплакані – не дуже він знав, що робити зі слізьми. – А мені буде дозволено подивитись на те, що ти виткала? Незле було б поговорити з батьком, він би, може, щось підказав з приводу переломлення світла. Він знається на таких речах.
- Морьо, я розумію, що обійматися з дівою набагато цікавіше, але там взагалі щось відбувається, - Курво, ну нащо він припхався… Моріфінве озирнувся в бік брата – той стояв за два кроки, такий самий спітнілий і сердитий до білих очей, аж на лобі здулись блакитні судини. Бісив.
- Мене попросили мовчати і не лізти. Тебе, до слова, теж. – огризнувся Моріфінве. – Мовчки все це слухати чи обійматися..дай подумаю… як сказав один невизнаний поет – «о складність вибору, чому я ще не луснув».
Місто пульсувало, як марево в спеку, крони дерев метались під вітром, від каменю підіймався тонкий білий пил. День був сухий і шорсткий, мов пил і роздратування.

Вони стояли одне навпроти одного – іронічний Феанаро, що зхрестив руки на грудях, Нолофінве, блідий, готовий не знати до чого, сваритись чи підкоритись, Турукано, червоний від злості, середульший син свого батька, який завжди хотів зробити щось велике.. Старші сини Феанаро – за його спиною, втім…
- Що ж, Турукано, ти почекаєш, поки говорять старші, - спокійно, але твердо сказав король. – Ми зробимо ось як. План Феанаро справді кращий…

- Ми нічого не можемо зробити без довгих розмов і сварки, - сказав Канафінве брату. – Нічого нам не поможе, принаймні не зараз. Нельо, ти бачив, щоб ми колись були такі безпорадні?

- А я думаю, поможе, - заперечив старший. – Ну або ми нарешті зберемося і вирушимо звідси. Мене б усе влаштувало – і те, і інше.

- Я сподіваюсь, всім добре мене чути. – Фінве підвищив голос. – Старший брат справді надав докази того, що його план зручніший і доцільніший. Але молодший та його сини теж добре попрацювали, тому я вам обом дякую і прошу об’єднатися.. Ми ніколи не дійшли б сюди, якби не вміли домовлятися між собою. Тому я залишу на плані оцю частину – такою, якою її намалював Нолофінве та Турукано як його головний будівельник. А оцю, з продовженням – такою, яку її побачила старша гілка. Вони цілком поєднуються, я зараз намалюю, як саме. Моє рішення не обговорюється, пропоную всім із ним просто погодитись.
Канафінве озирнувся, де то молодші. Та всі, крім Турко, десь розчинилися, а Мисливець взагалі думав про щось своє. Відлягло.
- От і чудово, батьку, - примиренно сказав Феанаро. І, звертаючись до зведеного брата, тихо додав. – А дітей треба виховувати краще. – тоді з гордістю подивився на синів – так, щоб і вони цей погляд встигли побачити.
Фінве чи то не почув, чи то зробив вигляд. А може, то просто вітер. Старші сини Феанаро перезирнулися між собою – їм не треба було навіть осанве, можливості обмінюватись думками, що завжди була притаманна ельфам, надто родичам. Вони просто розуміли. Старший взяв каменярський рівень і, вклонившись дідові, кудись покрокував.

- Ваша взяла, - розлючено кинув Турукано, пробігаючи повз. – Ця частина пройде так, як намалював ваш батько. Продовжуйте.
- Мені ти наказуватимеш, як рак на Ойлоссе свисне, - озвався Моріфінве, відпускаючи наречену і роблячи крок уперед – мовляв, та йди, поговоримо. – І тоді я ще подумаю.
Турукано зупинився. Повернувся. Вони деякий час дивились одне одному в вічі, злі, мов шершні.
- Бережи мене доле від того, аби наказувати такому, як ти. Хай твій батько їсть це щастя повною ложкою. – сказав нарешті Турукано спокійним, але дуже сердитим голосом.
- Виноград був зелений, - відповів Моріфінве. – Тому я й долізти по нього не міг. Бувай, кузене.
- Що, чекаєш, аби я назавжди попрощався.? – спитав Турукано чи то загрозливо, чи то обвинувачуючи в чомусь.
- Та ні, мені не може так пощастити. – і зло розсміявся. Чому дратувати деяких…так приємно?
Вони ще деякий час міряли одне одного поглядами, проте ні на що так і не зважились. Чи то сварки та будівельні роботи нарешті втомили їх, чи то.. час не настав. Так він думав, коли обернувся, шукаючи очима Ліероссе. Гнів вщухав, мов коротка злива, коли вода висихає, не встигнувши як слід намочити вуличний пил, і тоді звідусіль пахне особливо, мокрою кам’яною крихтою, спекою та вітром.
- У тебе знов закінчились слова? – спитала вона трохи докірливо.
- Та ні, слова якраз є. – буркнув він. – Не дивись на мене так. Втім..дивись, будь ласка.

- Цікава ідея, - сказав Феанаро, роздивляючись клапоть тканини, натягнутий на кущі, як білизна на просушку. Вона начебто і ніяка – сіра, візерунок тьмяний і дивний, не вгадаєш, що то – але вона справді наче випаровувалась серед листя і каміння, поступово вбираючи в себе тіні та світло, і…все зіпсуто обрисом місця, де полотно загнуте гілкою. – Але й справді сира. Звісно, я не ткач, але дещо знаю про світло, тому й порадити можу, подумати лишень треба. Давай повернемось до цього питання на свіжу голову за кілька днів, м? Мені буде що тобі сказати.
Ліероссе кивнула. Їй було ніяково, але приємно, аж щоки зашарілись. Батько нареченого говорив із нею як із дорослою…як з рівною. Попри складний характер, він все ж уславлений майстер. Вони повільно йшли садом, і Моріфінве про щось стиха говорив батькові, а Ліероссе навіть не слухала.
Дружина Феанаро вийшла їм назустріч - і Морьо помахав їй, а сам Феанаро ні. Ліероссе, якій щойно було весело та втішно, стало холодно і незручно.
Вони ані словом не перекинулись, навіть, здається, не привіталися. Нерданель усміхнулася їй, але її губи були бліді. Бліді у рудої.
Усмішка десь втекла з обличчя Моріфінве. Він дивився в спини батьків, що йшли додому, і так і стояв, мов зачарований.
- Як ти взагалі це витримуєш? – спитала Ліероссе. – Пробач, це дурне питання…
- Бо я злий і звичний, - усміхнувся він. – Мені іноді навіть хочеться з кимось погризтись, щоб іскри летіли. Вдома так, не дуже. Міг би піти, щоб цього не бачити, оселитись деінде, як Курво. Я все ще тут, бо я підтримую затишок. Який є.
Ліероссе зітхнула і обійняла його – за плечі, за небілену тканину, втому і пильний відбиток цього дня. Мовчки, бо нащо слова.
- Не треба мене жаліти. Все гаразд. – глухо озвався наречений.
- Я не жалію. Я кохаю тебе.
- Тоді… коли ми призначимо день? – він взяв її за підборіддя і обережно підняв лице до світла. – Коли ти приймеш від мене золоту обручку? Я не хотів би квапити тебе, хоча… - він зіщулився, наче від світла і усміхнувся. - це просто так кажуть, насправді я б хотів.
Ліероссе дивилась в його темні очі, у яких відображалась сама – маленька і скуйовджена, як справдішня птаха. Маленький перевернутий всесвіт, у якому можна втонути.

 

День, коли вони мали побратися, видався ясний, і Інділін сказала, що це хороший знак – он яке кришталеве небо звідси і до найвищої блакитної височини. Втім у місті було тривожно і задушливо, немов перед грозою, і щити з гербами трьох королівських родів з’являлися там і тут на вулицях та площах. Перше, що вона побачила в саду Феанаро – теж був щит, свіжорозмальований, його наче притулили в затінку, щоб повільно висох.
Вірна подруга допомагала гаптувати весільне вбрання день-у-день, хоч і не припиняла буркотіти. І до шлюбу Ліероссе мала довгу верхню сукню зі сріблястої тканини, прикрашену перлами з Гаваней та дрібними опалами. Тонкий вінець та браслети у вигляді повзучих рослин зробив їй наречений. Ліероссе була барвінкова наречена. Вона стояла навпроти цього щита, така святкова, і розуміла, що ніде не дінешся від ворожнечі навіть на день. Власне, а чом було не замислитись про це тепер? Коли частина її друзів на весілля просто не прийшла, було добре ясно, чому..
- Чудовий щит, - сказав Росселін, нахиляючись до малюнку – зірки Феанаро, вісім променів, хто ж не знає її. – Цікаво, хто робив. Я б роздивився ближче, та без господаря…
Її батько був невиправний, як врешті всі вони. Він видавав дочку заміж – а дивився на щит.
- Кругом герби, - сказала Інділін, оглядаючи прикрашений до свята сад – знамена з гербом Феанаро та його дому, квіти та чудернацькі камені з сіліми, що світились внутрішнім світлом. – Самі герби! Тобі тут не страшно? Якщо щось піде не так, дай знак, рятуватиму тебе через вікно.
- Що піде не так? – озвалась Нальтаріе, подруга дитинства. Вони мешкали по сусідству, і зараз спілкувалися набагато рідше, бо мали геть різні уподобання. Швидка на сварку та на обійми сіроока Нальтаріе полюбила над усе танцювати з Ваною та вправлятися в стрільбі з лука. Її рідко бачили в Тіріоні, але набагато частіше – серед друзів Туркафінве Мисливця, старшого брата нареченого - у нього було стільки старших, що треба було нагадувати собі, хто є хто. – Ти сьогодні не в гуморі, Інділін.
- Я нічого не кажу..просто серед цієї показної пишноти недовго і розум втратити. А твій Моріфінве тут народився.
- Почалось, - відповіла Ліероссе. – Дівчата, ви можете просто за мене порадіти?
- Все-все, - примиренно озвалась Нальтаріе, - я з неї не кепкую, а вона не вигадує дурниць. Еге ж?
Це було бучне королівське весілля, і король нолдор Фінве завітав на нього з подарунками. Ліероссе бачила його досі лише здаля, на святах, а тепер він підійшов впритул і обійняв її, як рідну.
- Радий вітати вас, молодята, - його тонкі губи розтягнула усмішка, але Ліероссе раптом ясно зблизька побачила в його очах незліченні століття, яких не уявляла, зорі Ендоре, бурхливі морські хвилі. І подумала, невже сама колись стане такою. У це просто неможливо було повірити. – Онуками я пишаюсь, але щасливий, коли вони приводять в блаженство Валінора правнуків, а ті – праправнуків, маю надію. Багато вам ясних століть разом, і діточок, як зірочок. Дружина моя, королева, переказує вам обом того ж і багато теплих обіймів.
- Дякую, діду, - відповів Карністір, ледь помітно скривившись, коли зачув про королеву, - добре, що прийшов.
Ліероссе трималась за його руку, і, попри те, навіщо вони всі зібрались, їй здавалося, що наречений став якимсь далеким. В цьому довгому святковому одязі, чорному з темно-червоними вилогами, він був гарний, гнучкий і сильний, мов з картини зійшов, та здавався вищим і відстороненішим, ніж зазвичай. Чи тому, що вмів і любив хизуватись? Чи..
Тут вирували розмови, зовсім не подібні до тих, які велися в тихому дворі Харвенде чи в товаристві приятелів Інділін. Не те щоб Ліероссе ніколи не чула цього вдома від батьків, проте тут… Обговорювали зброю, обговорювали похід за море, і те, чому він досі не відбувся, і нарешті – валар, зовсім не поштиво. Знову зброю, можливість застосувати її на міській вулиці і в полі…
Коли сідали за довгий стіл під деревами, вона подумки сказала: «Тобі не здається, що ми тут могли б і не приходити? Вистачило б самих гербів».
Його думки, на відміну від вигляду, були теплі й ясні. «Що ти, вони люблять нас і радіють».
Феанаро з’явився одним із останніх. Він ішов сам, а не під руку з дружиною, яка теж затримувалась. На чолі його ясно горіли Сильмарили, три сяючих камені, занурюючи обличчя в тінь і роблячи все навколо неймовірно яскравим. Наче він рухався в світлі в сам у світло перетікав, полишаючи живе і вразливе роа. Куруфінве був у ту мить не ельда, а виклик стихіям, і його швидкий крок, упевненість та королівська погорда лише посилювали це враження.
В якусь мить Ліероссе, сидячи на почесному місці поруч із нареченим, раптом відчула, що Інділін мала рацію, багато рації. Майбутня свекруха Ліероссе з’явилась на весіллі під руку зі своїм батьком, рудоволосим Магтаном, який прийшов на свято, наче щойно полишив кузню, в простій сорочці, перев’язавши полум’яну гриву шкіряним ремінцем. Дівчина зауважила, що вона сіла окремо від чоловіка. Вони обоє, Нерданель і її батько, були підкреслено буденні.
Тоді, коли всі гості зібралися, повсідались і випили за благополуччя молодят по першій, наперед вийшов Співець та Хісілінде з флейтою.
- Ми довго думали, брате, - сказав він, і уже сам його голос, сповнений натхнення, пробирав аж по глиб душі, - що ж подарувати тому, у кого все є. І..придумали.
Їхня музика підхопила Ліероссе і забрала її так далеко, що не знайшлося б слів, аби описати цю далечінь. Вона була ніжна, як морські хвилі, і велична, як шторм. Вона забирала з грудей серце і повертала палаючу вуглинку, від якої щемко пекло, але це був приємний біль. В мить, коли мелодія урвалась, Ліероссе побачила себе ніби збоку – вона плакала на плечі у нареченого, але це були найсолодші сльози в її житті.
- Тепер час для радості, - лагідно сказав Макалауре, опускаючи лютню. – Час для танців. Є охочі? А то я заграю…
Музика пом’якшувала його, робила юнішим та вразливим, як равлика без мушлі. Такий, відкритий світові, доброму і поганому, він пригадувався Ліероссе потім, в часи набагато жорстокіші та темніші. Вона знала тепер, який він, насправді – знала. На добре чи лихе.
- О, це я люблю! – зраділа Нальтаріе, - танці!
Поволі цей бенкет, це пишне свято притлумили неясну тривогу Ліероссе. Врешті а як мали виглядати урочистості старшої гілки королівського дому? Вони були непростою родиною, і чому б Феанаро не показати цього. Поза урочистостями Полум’яний був же простий і ґречний! Вино, хай і дуже легке, закрутило їй голову, танці розвеселили. Ліероссе була юна і весела, поруч був її коханий, і, поклавши руку йому на праве плече, вона нічого не боялась, крім, хіба що, випадково загубити прикрасу…
… Веселі обличчя подруг, музика, вітер у вітті.. Моріфінве стоїть поруч із братами – Туркафінве і Куруфінве молодший, обоє урочисті, проте наче насміхаються.
- У нас подарунок, - каже Куруфінве, наче для порядку озираючись. – Ходіть сюди.
Вони зупинились в тіні прибудови, де, здається, розміщено якусь маленьку майстерню. Ліероссе запам’ятала, що вікно над головою було прочинене, і на обличчя кидались відблиски вітража, мов кольорові веснянки – зелений, синій, золотий. Чомусь з усього, що приготували до весілля, згадувалося їй потім найбільше – це.
Туркафінве витяг на розпал золотого світла два довгі згортки з тканини, і з довшого з’явився полірований ясний клинок, руків’я прикрашене червоним камінням, головою сокола з очима із синіх самоцвітів.
- Я дозволив собі втілити твій малюнок, бо він тобі пасує, - сказав Туркафінве. – А я, сам знаєш, краще б бився, ніж малював.
- Ти це сам? - спитав Моріфінве, приймаючи меч трепетно, мов квітку. Крізь його пальці, коли він торкнувся долонею клинка, блиснула криця.
- Ні, - Туркафінве розсміявся. – Брат допомагав.
Всі троє розреготались, і Моріфінве обійняв обох міцно, мов згріб до себе. На мить вони так і завмерли – трійко середульших, усміхнені. Куруфінве подивився Морьо в обличчя – на долоню чи дві нижчий, піднявши підборіддя, в очі. «Це – від нас, щоб ти не забував», - сказав, і Ліероссе відчула в цих словах миттєвий, але глибокий холод, що відразу розтанув.
Моріфінве знизав плечима і відійшов з мечем під яблуню. Махнув на пробу, меч розсік повітря зі зміїним посвистом, раз і другий. Його обличчя завжди мінялося в такі моменти, ставало непроникним, як у скульптури в саду за королівським домом. Старовинної, відтоді, коли скульптури ще не були такі схожі на живих. Він просто був увесь в цьому клинку, в рухах, що рубали повітря. У захваті, який краєм зачіпав і її, мов хвиля жару від багаття.
- Моріфінве, що це? – Фінве підійшов нечутно, й гілка не зрушила. Святкове взуття м’яке, вишите сріблом. Ліероссе зрозуміла, що дивиться невідривно на край цього королівського чобітка і не може підвести очей. Голос короля був твердий, глибокий і сильний, він вимагав відповіді, і йому неможливо було опиратися.
- Подарували красиву річ, діду, - відповів Моріфінве, милуючись соколом на руків’ї. – Вона дуже мені до душі. – він був поштивий і навіть трохи схилив голову – і в цій поштивості нарваний до такої міри, що Ліероссе втупилась у нього, як в якусь дивину.
- Тобі личить думати зараз про життя, а не про зброю, що несе смерть, - сказав Фінве.
- Ще ніхто нікому таким чином смерті не заподіяв, - озвався Морьо, знехотя опускаючи клинок.
Їх торкнулося м’яке світло Сильмарилів, наче дихання південного вітру. Феанаро.
- Батьку, дозволь тебе на два слова. От сюди.
- Звісно, - Фінве наче уже й забув про той меч – та як можна було б забути? Пішов собі, махнувши рукою, як на дітей, що нашкодили.
Перш ніж слідувати за ним, Феанаро розвернувся до синів і майже просичав: «Не могли зробити це потім і в іншому місці? Про що ми домовлялись?».
- Даруй, батьку, - озвався Туркафінве. – Просто хотілося порадувати брата.
- Порадували, молодці. Морьо, Ліероссе, повертайтесь до гостей. Всі чекають. Ви двоє теж.
Коли спина Феанаро зникла з поля зору за деревами, Куруфінве розгорнув другий згорток і простягнув Ліероссе кинджал, тримаючи його за лезо трьома пальцями. Хвилястий, мов гілка, з руків’ям, зплетеним із тонких металевих пластин, на якому прозорі камені мерехтіли, мов роса на листі, він ліг в руку наче сам.
- Тобі. До пари.
Не знаючи, що робити з подарунком, Ліероссе усміхнулась – ввічливо, вона зібралась уже вимовити слова подяки.
- Нічого не маю проти тебе особисто, - сказав Куруфінве тихо. – Та не стримуй мого брата.
Кров кинулась Ліероссе в обличчя, мов вогонь. Вона раптом ясно відчула, що її чи то випробовують, чи то лякають, і невідомо, де гірше. Вона мала щось зробити, вона не могла дозволити це. Інакше як їй стати рівною в цій родині? Молодший брат її нареченого був гострий і цілеспрямований, як убивчий ніж мисливця, це не дарований кинджал, який приховував, що він – зброя. Вона була слабша, вона була юна, вона думала триматись поруч із Морьо і все. І відчувала уже, що так не буде, не має бути.
- Не маю нічого проти тебе особисто, - пошепки відповіла Ліероссе, і голос її був такий ніжний, що вона сама собі здивувалася. – Та ти говориш дивні речі. Що було і буде між мною і твоїм братом – лишиться між нами.
Він нічого не відповів. До них повертались Моріфінве і Туркафінве, які уже знов сховали меч в згортку і десь його надійно поклали. Куруфінве вклонився їй. Очей його вона не бачила.
- Пригадаймо тепер, нащо ми зібралися, - сказав Феанаро голосно, аби всі його почули. Втомлені танцями молоді ельфи повалились на свої місця, дівчата допомагали одна одній розплутати з волосся яблуневий цвіт.
- Леді Лінте, чи можу я запросити тебе?
Мати Ліероссе залишила чоловіка за столом і встала. Шибайголова Лінте заплела довгі коси золотом і одяглась усім на заздрість. Ліе нечасто доводилося бачити матір такою. Вона була схожа на танцівницю з кола Вани, поважну і легку, нестримну і яскраву.
- Ти, мабуть, стань отут, Лінте, а я отут, - запропонував Полум’яний. – Хай всім буде видно.
Світло Коштовностей огорнуло їх, і Ліероссе здивувалась – як же Куруфінве Феанаро бачить щось крізь нього. Світ став віддаленим, химерним, реальні – тільки Камені та тіні тих, хто стояв поруч. Він нічого не бачить ясно, коли носить їх, зрозуміла дівчина. Нічого не бачить ясно. Та все ж світло було прекрасним і теплим, від нього не боліли очі, просто розчинявся світ довкола… Це здавалося навіть приємно.
- Дайте ваші руки, любі, - сказав майстер Феанаро, і голос його був лагідний.
- Як мати нареченої, - вимовила Лінте, - я благословляю вас, хай свідчить в тому Варда Елентарі, Зоряна королева.
Вона вклала руку Ліероссе в теплу руку коханого і стисла їхні долоні разом.
– Як батько нареченого я благословляю вас, і свідком мені буде Манве Король світу, і Еру дивитиметься приязно на з’єднання двох доль, - сказав Феанаро. – Ви можете обмінятися обручками нам на радість.
«Якби я ще щось бачив», - торкнулась її тепла думка нареченого. Сьогодні вони майже ані слова не вимовили одне до одного вголос, але осанве горіло м’яким світлом дому та радості майже весь час.
Нарешті Моріфінве впорався з пошуками і щось вклав в руку Ліероссе. Не одразу дівчина зрозуміла, що то – срібна обручка, яку за звичаєм треба було повернути нареченій. Срібні кільця заручин повертались і зберігались в родині як скарб на пам’ять. Тоді Моріфінве взяв її за вказівний палець і одяг на нього золоту обручку, символ шлюбу та вічного кохання.
- Беру тебе за дружину, Ліероссе, при свідках, - сказав він голосно і твердо, - при всіх, кого ми любимо, з радістю і вдячністю. Будь благословенна.
- Беру тебе за чоловіка, Моріфінве, - сказала вона, і мало не загубила призначену йому обручку. Тоді знайшла. Тоді загубила слова.
Тільки коли батьки залишили їх стояти – рука в руці, Ліероссе роздивилась, що молодий кліпає, наче йому насвітили в очі десь біля моря у Гаванях. Мабуть, вона кліпала і сама. «Нарешті я тебе бачу», - прошепотіла самими губами, і крізь кольорові плями вгледіла, що він підморгнув. В його почервонілих очах стрибали бісики.
- Прийми цей подарунок, невістко, - сказав Феанаро, витягаючи з рукава довгий ланцюжок із променистим синім опалом, оправленим в біле золото. Оправою була птаха, легка і невеличка, що злітала, розправивши крила.
- Батьку, я ж не казав тобі! – вимовив Морьо.
- А я, сину, уважний,- відповів Феанаро.
- Це тобі на щастя, - сказала Лінте, накидаючи Карністіру на шию тонкий срібний ланцюжок з червоним, майже чорним каменем, а пошепки додала, - коліно проб’ю.
«Спробуй», - озвався Карністір, і його батько докірливо кашлянув.
- А тепер, - сказав Феанаро, - на завершення свята я хочу підняти цю чашу за щастя молодих. Діти, я знаю і вірю, що на вас чекає світле майбутнє. Вірю і знаю, що ми всі не затримаємося в Тіріоні, де нас розраховували зачинити до кінця часів ті, що стали водночас вчителями та наглядачами. З однодумцями і друзями ми здолаємо всі перешкоди і побачимо незліченні королівства під зорями. Дивлячись, як ви тримаєтесь за руки, я ще більше хочу подарувати вашим дітям цей новий світ. За це і вип’ємо.
- Дякую, батьку, - голосно відповів Моріфінве. - Маю міцну надію, що так і буде. Амдір, не естель.
Ліероссе відчувала його руку, що обіймала за плечі, тепло поруч – і раптом усвідомила до запаморочення сильно: він такий, який є, з нею і з іншими. Не заручник цих обставин, учасник, хай колись і мимовільний, але як давно. Вона знала слово «повстання» - та знала і те, що досі його застосовували тільки щодо Мелкора. Чи не надлишкове воно тепер?.. Якщо так, чому спало на думку?
- Оце діло! – голос Росселіна, що піднімав чашу, було ледве чутно крізь гамір.
Ліероссе, все ще кліпаючи очима, побачила, що більшість п’є і сміється, але Фінве встав і мовчки дивиться на сина. Навіть якби запала цілковита тиша, і те цей погляд не був би менш виразним. Тоді дівчина побачила навпроти Інділін. Та зробила їй пальцями знаки – наче кидає у вікно камінець, мов у дитинстві. Виходь! Виходь!

- Люблю весілля, - сказав Мелкор, зриваючи квітку і підносячи до носа бережно, мов скарб.
- Так тебе ж не запрошували, - озвався Макалауре, який стояв осторонь від всіх, біля легкої кованої альтанки, затягнутої повзучими трояндами, і повільно цмулив вино з келиха, прозорого, мов зробленого з повітря.
- Але мені цікаво знати, хто з ким одружується. Це така загадкова природа Старших дітей Еру…
- Хіба у Валар не так само? Елентарі – дружина Манве, чи не так?
- Я, знаєш, самотній, - озвався Мелкор. – І іноді заздрю тобі. Бідна красуня Міріель, якби ж вона це бачила… Не слухай мене, я сьогодні наче п’яний від цього повітря.
Канафінве Макалауре, Співець, другий син свого батька, почувався саме так – самотнім і трохи п’яним. Слова Мелкора горіли в його уяві, мов вогненні літери. Він хотів зараз знайти Хісілінде, обійняти її і стояти поруч довго-довго, поки обійми не нагадають йому остаточно, що вона – реальна, вона тут. Проте не рухався з місця, тримаючи уже порожній келих.

- Мені тривожно, мамо, - Ліероссе обійняла Лінте, і навіть у цих обіймах продовжувала чути, як десь в домі говорить Феанаро, голосно і сердито, хоч слів не розбереш, а король відповідає йому, теж не дуже весело. Це не означало, що батько й син говорять голосно – скоріше вона просто розрізнила їхні голоси, і тепер не могла перестати прислухатись…вона здогадувалась, що відбувається.
- Люба, - сказала Лінте, пригортаючи дочку. – Ти – дитя неспокою, як риба – дитя води, як птаха – небесне створіння. Не кажи мені, що не витримаєш цих чвар, бо ти, звісно, витримаєш. Подумай, якби ми так уже цим переймались – тебе б на світі не було й досі.
- Я переймаюсь, - сказала Ліероссе в материну святкову сукню і тепер згадала цей запах – так, дитинство, якесь величезне свято, а вона розтягнулась посеред вулиці, і це так образливо, так потребує обіймів.
- Ти ж взяла золоту обручку. – сказала Лінте. – Що не так?
- Взяла, бо я кохаю його.
- То йди і кохай. Якщо в тобі моя кров, не колодязна водиця. Валар самі якось потурбуються про свої стосунки з Феанаро, вони врешті всесильні.
- От ви де, - Ліероссе подумала, а чи Моріфінве помічав все, що сталося, як вона – чи сприймав як дощ або вітер, щось, що існує, але не варте особливої уваги. Він був веселий, він точно був веселий, і сліду не лишилося від погорди, що бачила вона на початку свята.
- Ми збираємося зникнути з цього чудового весілля, - усміхнувся Росселін, беручи Лінте за руку. Ліероссе лишилась сама.
- Так, - сказала Лінте. Вона в два кроки підійшла до Моріфінве і щось прошепотіла йому на вухо – він не встиг навіть руху зробити назустріч – а тоді вголос додала. – Бувайте. Хороше весілля, щоб мені й жили так само, гаразд?
Вони довго стояли, обійнявшись, і слухали вітер. Свято затихало, тільки на терасі голосно сміявся з кимось Туркафінве, повітря поступово втрачало золото і набувало прозорої білизни.
- Пташечко, - прошепотів він нарешті, нахиляючись до її вуха. – Пташко.
- Він сказав – наглядачі, Морьо? – відповіла Ліероссе. – Ти бачив обличчя короля? Уявляєш, які чутки підуть завтра?
- Та хай їх ідуть, уже й не чхнеш, щоб вони не пішли. От що мене найменше турбує, то це чутки. Навіть якщо вони завтра скажуть, що я дихаю вогнем та їм ховрашків, я й з боку на бік не повернусь. – безтурботно озвався він. – Втомилась?
- Ти теж вважаєш, що ми тут під наглядом? – спитала Ліероссе прямо. – Що ми не вільні?
- Я не почуваюсь в неволі, - Моріфінве підчепив рукою яблуневу гілку. – Але я народився тут, ти народилась тут. Ми звикли. Та я казав тобі…коли ти точно знаєш, що когось можуть позбавити права обрати життя просто отак, бо вирішили, мені здається, таки так роблять наглядачі, якщо не хтось гірший. І я б не хотів перевіряти, чи не станеться так іще з кимось. Може, це й надмірне слово – але сперечатись про слова можна сто років, і то забракне. Врешті це батько у нас ламбенголмо, не я. А негаразд між ними та нами – є, я його бачу. Маєш що заперечити?
Його маленький будинок в цьому саду був тихий і сонний, як і дерева, і трава. Двері прочинено навстіж, на терасі порожньо.
- Не знаю, у мене каша в голові, - відповіла Ліероссе чесно, сідаючи на сходинку.
- З часом ти краще зрозумієш багато різних речей. Я теж не одразу в них розібрався. Почекаю, поки це і з тобою станеться.
- А якщо ні?
- А «якщо» не буде. Дай трохи часу собі і всьому цьому. Хочеш закладемось, що вийде на моє? Пташко,- додав він терплячим тоном, як дитині. – Ти злякалась недовіри до валар, а ти подумала, що зараз ніхто нікому взагалі не довіряє? Ну, за рідкісними винятками, і, до речі, більшість із них мешкає в цьому домі.
Він нахилився і простягнув руку, і на неї виявилось так логічно – спертися і встати.
- У нас вічність попереду для всього, і для чвар та роздумів – теж. Цілком можна дозволити собі відпочинок. Золото майже згасло. – Моріфінве тряхнув головою. – От дурня, навіщо я тобі це кажу, ти ж сама бачиш? Знаєш страшну історію? Кажуть, один поет помітив, як золото згасає – і не написав про те вірша, так йому і заціпило назавжди.
Срібне світло потроху набирало сили, а поки було ще ніжне і слабке, мов дитячий подих. Під дахом – ще слабше, так що в кутках залягли тіні. Двері м’яко зачинились за ними. У нього була простора оселя, майже порожня, бо він не терпів непорядку, але тепер тут був саме непорядок.
- Не перечепись. Здається, молодші зтягли сюди подарунки, а їх чимало.
Він говорив так тихо, наче боявся, що хтось почує.
- От же ж, - сказав Карністір. – Понаставили тут. - він м’яко розвернув її до світла. – Та на тобі лиця немає. Давай звільнимо тебе від прикрас. Курво у нас майстер різних чарів, і що заснути помагають – теж. А мені от саме це не дається. Я можу напоїти або обійняти. Можу сказати «от срака, га». Іноді помагає.
Його обличчя в срібному світлі було неочікувано бліде і напружене, а і так темні очі набули чорноти глибокого моря далеко від світлих берегів. Та вона чомусь відчула, як у горлі лоскоче сміх.
- Морьо, ти будеш смішити мене навіть зараз?
- Саме зараз – обов’язково.
Він розплітав її святкову зачіску – переплетені напіввільні пасма - спочатку так поволі, наче питав дозволу, потім швидше, виплутував дрібні бусини. Пальці були теплі, трохи загрубілі від роботи, і торкались так, що водночас хилило в сон і кидало в жар. Вона вихоплювала з цієї круговерті якісь шматки дійсності – вікно, залите срібними променями, його зосереджене обличчя, власне пасмо, що впало на очі.
- Легше? Це дуже красиво, але у мене б голова розболілась. Дивився на тебе і весь час хотів це зробити.
Ліероссе чомусь до сліз пройняла ця проста буденність – розплетені пасма, співчуття, все, що не мало стосунку до повстань і ворожнеч, в чому було по вінця не висловленої прямо ніжності. І вона сховала обличчя на його плечі, а він повільно зібрав її волосся в долоні, перекидаючи на одну сторону, і акуратно розстебнув ланцюжок подарунка Феанаро.
- Тепер має стати ще легше. – його голос збивався зі звичного тону, наче він щось хотів сказати – але не міг. – Ліе..я..
Коли руки уже і так лежать на її плечах, обійняти – природне продовження жесту. Золота чайка впала на підлогу і безпомічно дзенькнула. Лишилось кільце його обіймів, міцних, гарячих і трохи безумних. Їм обом хотілося б, щоб ніколи не треба було розімкнути їх.
- Я незграбний, - закінчив він, хтозна, маючи на увазі ту нещасну прикрасу, своє зніяковіння чи щось інше, і її волосся ворухнув теплий видих цих слів. – Здається, якби тут був посуд, я б його весь перебив поглядом. - Його пальці, коли вона перехопила руку у себе на щоці, трохи тремтіли, і в цьому було щось таке, від чого в голові паморочилось.
Вони цілувались так довго і нервово, як підлітки, що залізли в чужий сад, де їм не місце, але неможливо втекти просто зараз, лишивши таємниці нерозгаданими. Ці поцілунки були чогось на смак терпкі і лишали дуже мало повітря, так що в скронях билась кров, а свідомість відчутно пливла. Срібло набувало сили, і в ньому обоє здавались собі однаково пластичними і гарячими, мов розпечений для переплавки метал. На передпліччі Карністіра темнів опік, схожий на зірку. Майже свіжий, бо Морьо не давав навіть випадково торкнутися його – тільки його.
В її спогадах ця мить залишилась дивною, контрастною, як намальована в два кольори картина. Біла постіль, абсолютно прозоре повітря. Темне волосся, яке він відводить за вухо, нахиляючись, щоб торкнутися губами місця, де шия переходить в плече. Цей доторк іще не стався, але уже тонко, запаморочливо припікає, і коли нарешті стається – то заповнює собою вщерть.

В кімнатах, де мешкала Хісілінде зі своїм чоловіком, було багато світла. Канафінве десь подався, мабуть, у справах, але все тут говорило про його присутність – отой плащ, що його Ліероссе уже бачила, срібно-сірий, м’який, арфа без прикрас, дуже чоловіча проста арфа, флейта і меч на темному дереві. Вікна було навстіж відчинено в сад, і в кімнаті пахло листям та вологим вітром.
- Це для..хм…офіційних випадків. Мервенде пошила, - сказала Хісілінде. – Феанаро дуже наполягав, щоб ти мала таку якнайшвидше. А поки сама зберешся, то час мине.
Це була сукня винно-червоного і чорного кольору, на грудях – на чорному полі срібний герб дому Феанаро, зірка на вісім променів, яскрава і різка, наче на холодному небі.
- Отут збоку можна зашнурувати. Довжина така, як треба, - сказала Хісілінде. – А нижня сукня темно-сіра.. Ну ж бо, одягайся, цікаво на тебе глянути.
Ліероссе озирнулась на двері – чи не з’явиться Співець. Тоді виплуталась із одягу – до білої нижньої сорочки. Тут була холодна підлога, з кам’яних плиток, і вона ловила босі ноги, як вода у струмку, вихоплюючи з задуманості чи мрій. Темно-сіре, чорне і червоне накрило її, мов хмара.
- Отут зашнуруємо, збоку, - діловито вирішила Хісілінде. – І пояс. От і сяде. Слухай..справа в тому, що я не люблю дзеркал. Та є одне місце, де їх безліч. Ходімо, скажеш, як тобі.

Тут Ліероссе ще не була. Довга порожня кімната, зачинені двері, і стіни-дзеркала. Всі вони відбивали один єдиний візерунок, химерне переплетіння чи то віт, чи то струменів води. Просте – і не відірвеш погляду, текуче, наче живе, а не з ниток. Ця робота, довга і широка, мов гобелен, безкінечно продовжувалась дзеркалами, наче тут була не кімната, а розлогий лабіринт, текучий і мінливий, живий.
- Що це? – спитала Ліероссе, яка побачила себе – фігурку в червоному та чорному, з косою, яку Хісілінде короною заклала їй довкола голови. І це плетиво, що ловило її, мов пута у аманському світлі.
- Це вишивка Міріель, - пошепки відповіла Хісілінде. – Іноді я її трохи боюсь. Я гублюся в цьому…в цих нетрях. Мені здається, так виглядала її втома. Та Феанаро любить це нагадування про неї. Як ти собі, подобаєшся?
Ліероссе дивилась на себе – та її погляд вабила оця дивна плутанина, така пластична, така рухлива. Блакитний, глибокий синій, червоний і чорний… Вона тягнула до себе, мов вир – і в ній можна було розчинитись. Вона бачила тонку та незвичну себе над цією прірвою, і їй неймовірно хотілося торкнутись ниток – та це ж була пам’ять, чиясь пам’ять.
- Яка ж ти гарна, - сказала Хісілінде. – Я не надто направду люблю це поєднання, але…
Ліероссе крутнулась кругом себе, поділ метнувся і закружляв довкола її швидких ніг.
- Квітка, - усміхнулась Хісілінде. – Ну, тепер у тебе є ця сукня, майстер Феанаро буде задоволений, і забудьмо про це. – В її голосі було невдоволення, але зовсім легеньке, і Ліероссе раптом відчула, що просто не хоче питати – ні про що.
Вона огледіла приміщення ще раз. Кілька зачинених дверей – дві чи три. І одна прочинена на щілину, звідти – тиша.
- Що там?
- Бібліотека.
- І можна глянути?
- Та звісно, вона для всіх. Ти тут три дні, і Кано…Канафінве здивувався б, що ти сюди не дісталась. – вона замовкла і відвернулась – так часто робили, коли хтось кликав подумки. – Слухай, я тоді тебе лишу ненадовго?
Першим, кого вона побачила за загадковими дверима, був голова дому. Сидів за широким столом біля вікна, шурхотів пером – на неї звернув увагу тільки тоді, коли Ліероссе зібралась тихо втекти.
- Увійди, не соромся, - Феанаро встав назустріч і широко махнув рукою, запрошуючи її в кімнату, де громадились сувої паперу, важкі зшитки. – Тобі щось показати?
Вона увійшла і знов побачила себе з ніг до голови – маленьку і виклично яскраву – дві смуги вздовж арки входу були дзеркальні, по боках зміїлись візерунки у вигляді гілок Тельперіону.
- Я не хотіла заважати тобі…
- Пусте. Ти вдома, і я б хотів, щоб ти почувалась відповідно. Розумію, це займе якийсь час… Можеш розраховувати на мою допомогу. – Феанаро усміхнувся і прикрив за нею двері. – Отже. Тебе цікавлять малюнки для натхнення чи ти прагнеш якогось читання? Тут є зовсім наукові праці, є поезія.. А оце Морьо писав, - Феанаро зняв з полиці товстезний фоліант, обернений в шкіру. – Подорожні замітки, і доволі докладні. Він терпіти не може, коли порядок руйнується, тому просто постарайся ставити книги туди ж, де взяла. Навіть мені часом буває непереливки.
Ліероссе розглядала подорожні замітки, розгорнула обкладинку, провела пальцем про мапі. Вона уже впізнавала руку Моріфінве – манеру робити швидкі часті штрихи, виразні і трохи перебільшені деталі, докладність і майже прискіпливість. Свекор тим часом окинув оком її – з ніг до голови - і кивнув.
- Тобі до лиця мої кольори, - сказав Феанаро. – Це вдалий вибір.
- Дякую, - Ліероссе підняла на нього погляд – їй уже здавалось, що господар дому ніколи й нічого не каже просто так – і тим паче аби просто сказати комплімент. – Хісілінде переказала твоє побажання.
- Приємно, що ти згодна до нього прислухатись. Я думаю, в тобі є це, Ліероссе. Прагнення більшого і неспокій, який ми любимо. В усіх наших жінках це є. Питання тільки в тому, хто згоден це прийняти і слідувати цьому, а хто притлумлює полум’я. Буду радий дізнатись, що ти не з лякливих. Тоді сама відчуєш, наскільки точно цей стрій виражає нашу суть. Твою суть. Як ти гадаєш, відтінок, що обрано для знамена – важить?
- Але ж хіба про це краще не розповіла б Мервенде?
- Якщо ти хочеш за неї сховатись, я не заперечую, - озвався Феанаро. – Але ж у тебе є своя думка? Хіба не цікаво її висловити.
- Думаю, так, майстре Феанаро, - червоніючи, сказала Ліероссе. – Колір важить. От, наприклад, те, що на мені – червоний глибокий, але він кличе милуватись, а не слідувати, і я..
- Просто Феанаро, - озвався Полум’яний. – Ми ж не чужі, правда?
Вона збиралась сказати ще щось, слова зависли у неї в горлі, лоскотні, як метелики, але тут двері відчинились. На порозі стояв Куруфінве-молодший, в самій робочій одежині – небілене полотно, без рукавів. Він усміхався, наче щось хороше сталося ось нещодавно.
- Там всі пішли, батьку, - сказав він і видав короткий сміх, наче й збуджений, і саркастичний. – Причина була ще більш дурнувата, ніж та наша перша сварка. Наче просто у повітрі щось свиснуло, а всі сприйняли це на свій рахунок, - Куруфінве молодший ледве стримував сміх. - Турукано сказав, що більше ані дня не займатиметься цим, поки перед ним не вибачаться, а наші, звісно, теж за словом в кишеню не лізли. Дід розлючений, Нолофінве знову попхався у Валімар. Просто все як на долоні.
- Це було очікувано, - озвався Феанаро. – Ну що ж, хай все продовжується своїм порядком, ми готові. Раз уже ти тут, ходімо зі мною, дещо тобі покажу. Ліероссе, - він усміхнувся привітно і уважно, наче не мав інших справ, - побачимось. Я залюбки продовжив би цю бесіду, бо мені справді цікаво. У нас ще буде час.
- Моріфінве трохи відстав від мене, та буде тут, може, за півгодини, - повідомив Куруфінве молодший, - ти зустрінеш його, якщо вийдеш з дому зараз. – тоді, залишаючи кімнату, ґречно схилив голову. – Сестро.

Вишивка Міріель кинула на обличчя Макалауре дивні тіні, плямисті, як від гілля, але надто геометричні. Він завжди дивиться вгору, коли думає, вгору і трохи праворуч, як нашорошений мисливський птах.
- Чому ти не послухаєш мене? – повторила Хісілінде. – Ти сумний, тобі не до вподоби ці події, то що за біда?
Він мовчав. Вітер залетів у дім через прочинені двері, колихнув гобелен – і по обличчю Макалауре наче побігли морські хвилі.
- Кано, - тихо промовила Хісілінде. – Що тебе спиняє?
- Те, що я не можу втекти зараз. Я вже казав. Це була б утеча. Хісілінде, невже ти не бачиш? – він дивився на неї, а бачив – Хісілінде була готова заприсягтися – не її. – Невже ти не відчуваєш, що прийшов час прожити це вповні. Ми багато знаємо про злагоду і спокій, то, може, настав час неспокою і незлагоди, а я пропущу все. Чого я буду вартий, кинувши братів, кинувши батька, кинувши те, що треба знати співцеві?
- Може, краще бути трохи гіршим співцем та не зазнати біди, - тихо сказала Хісілінде. – Вона спустошує душу.
- Звідки ти знаєш? Співати треба про те, що відчуваєш, Лінде, - відповів Макалауре і наблизився впритул. – Тоді визнай уже свій страх, адже це теж почуття, чи не так? – взяв її гарячі пальці своїми – прохолодними, обхопив, як квітку латаття. – Ти боїшся, але ж я поруч. Хіба вдвох може бути страшно? Чи..ти не почуваєшся поруч зі мною так, наче ти удвох? – тепер він дивився прямо, і від цього стало не по собі. Темні сталеві очі, батьківські, невідворотні.
- Я не Міріель! – гобелен давно померлої вишивальниці колихався на протязі, як шкіра живої істоти. Це було страшно, це було неправильно – і прекрасно, аж звело пальці. Поруч із цим Хісілінде почувалась маленькою і ні на що не здатною. – Я не Міріель, - повторила вона. – Припини згадувати її, ти її навіть не бачив. Згадай, що я тебе люблю, що іноді я маю рацію.
Ліероссе, що випадково почула частину цієї бесіди, прожогом побігла геть з дому. Їй було соромно, що вона підслухала, і між тим в її розумі остаточно оформилась, здавалося, найважливіша думка.
Найстарший з синів Феанаро був спокійний, поважний, і, попри полум’яне волосся і горду поставу, скромний. Ліероссе його трохи соромилась. Що ж, на тобі – саме він першим зустрівся їй, коли збігла з ґанку, як скажена.
- О..вітаю, ой, - тільки й сказала вона – знов мало не налетіла на сина Феанаро.
- Вітаю, сестро, - він збирався, не затримуючись, пройти далі, та вона зупинила. – Що?
- Ти знаєш, де мешкає королівський цілитель? Мені б точно, щоб не блукати.
- Всі, хто був дитиною в цій сім’ї, звісно, знають, - він м’яко усміхнувся. – А що, хтось поранився?
- Ні…мені треба поговорити. То скажеш?
Він огледів її якось дуже запитально, та відповісти не було чого.
- Що ж, дуже просто, це по прямій вулиці від дому Фінве на той бік пагорба, білий дім під сріблястим дахом. Тебе провести? – з недовірою додав він. Та коли вона відмовилась – прийняв це либонь з полегшенням. Що ж, менш за все вона хотіла, аби брати чоловіка панькалися з нею.
Ліероссе йшла швидким кроком, не чуючи, коли хтось вітався з нею – надто займала її думка. Перекопану порожню вулицю подолала бігом, ледь відчуваючи місця, де перестрибувала ями. В двох місцях вона перемахнула чужі огорожі, щоб скоротити шлях, в одному – влізла на дерево, а тоді пройшла карнизом чужого будинку, щоб злізти з іншого боку. Один раз почула, як хтось сказав за спиною, мовляв, у Домі Феанаро всі якісь…ну ви розумієте. Тільки тоді усвідомила, що, мов скажена, бігає містом і лізе через паркани у тій самій сукні для дуже офіційних випадків, і всі бачать не так її, як її зірку на вісім променів…
Поважна заміжня леді Ліероссе. Вона розсміялась про себе і чомусь подумала, що він би оцінив.

Ліероссе знайшла цей будинок, спитавши для вірності кількох перехожих. Звичайний білий, невеличкий, таких в Тіріоні багато. Зелений вітраж над дверима, простора тераса. Вона постукала, геть не певна, що знайде когось удома. Це був той бік пагорба Туни, обернений до ущелини в горах, де панував вічний ранній вечір, теплі передсутінки, забарвлені золотим чи срібним, залежно від пори дня. Тут метал м’яко поблискував, якщо на нього падало світло, дехто виставляв в глибині подвір’я ліхтарик чи світильник з маслом.
Двері відчинив ельда – незвично для нолдор світловолосий, одягнений у просторий лляний одяг, котрий однаково легко міг би бути і домашнім, і робочим.
- Вітаю. – сказав він. – Щось сталося?
- Це ж ти Лостарін, друг Фінве і королівський цілитель? – спитала Ліероссе з порогу.
- Твоя правда, леді, - чемно відповів ельф. – Давно у нас не трапляється поранень та смерті, як було у давні дні, проте опіки, синці та забої всіх дітей та онуків короля пройшли через мої руки. Бувало і перелами лікувати доводилось. – його голос раптом став заспокійливо рівним, наче заколисував. - А у тебе що за потреба? Стривай…це ж вас одружив Куруфінве не так давно? Дітей я теж у цей світ приймаю, але начебто ж зарано.
- Ні! Я не…- Ліероссе відмахнулась. – Як же сказати..
- Я не запросив тебе і не запропонував сісти. Даруй. Будь моєю гостею. Бачу, ти схвильована. Може, яблучного узвару вип’єш? Чи просто води? – всередині було мало меблів і багато світла. Лави вздовж стіни, покриті м’яким килимом, столик зі скляним глеком у сріблі, повним прозорої води, польові квіти в кухлі.
- Всі знають про зброю, - сказала дівчина, падаючи на лаву. – І ти знаєш, і Фінве, певно, уже знає. Навіть я здогадалась, а вони всі одна родина. Таємне ніколи довго таким не лишається.
- Так, herince, - погодився Лостарін. – Як же я можу допомогти тобі з цим? Я не батько-король, мене не послухають.
- Мені не потрібна допомога. Я сама хочу її надавати, - озвалась Ліероссе. – Тому я й прийшла. Ти цілитель, ти був у Ендоре в ті давні дні, коли нам справді загрожувала біда. Хтось міг бути поранений, хтось – померти. Ти вмієш більше, ніж лікувати те, що саме мине за день. Правда ж?
- Давно не доводилося, та це правда. Всіляке бувало, - обличчя Лостаріна спохмурніло, і тут крізь спокій та вічну юність, яку покладала на кожного благодать країни валар та ельфійська природа, проступив його справжній вік – століття доріг і роки тривог, і знання, яких однолітки Ліероссе не мали та й не здогадувались, навіщо вони потрібні. Це було мов патина на металі – частина його, невід’ємна відтоді, як з’явилась, особливість, котра робила теперішнього Лостаріна – Лостаріном. Інакше, ніж Койрондо, та – робила. – Я вмію все, лишень згадати треба.
- То навчи мене.
Тут Лостарін подивився на неї уважніше – очі в очі. Зник той турботливий тон, яким він зустрічав, певно, усіх, за звичкою чи властивістю характеру.
- Тебе?
- Ну, послухай, якщо станеться найгірше – навряд вони одне одного прямо всі по-вби-вають, - вона вимовила це слово вперше в житті, і від нього стало холодно. – Напевне можна буде врятувати чи не всіх. Але тоді знадобляться додаткові руки, не лише твої, вірно? Я не можу більше сидіти і спостерігати. Треба щось робити. Хоч би я одного когось врятувала – а там буде видно. Та й…в поході згодилося б. – останнє вона вимовила невпевнено, бо похід уявлявся їй все химерніше: надто неспокійно було довкола.
- Що ж, - Лостарін замислився. – Ходять до мене з тривогами та неспокоєм, але вчитися ще ніхто не просився. У тебе маленькі вправні руки, ти ж вишивальниця, так? – він раптом огледів Ліероссе, мов інструмент, мов оцінював, чи не зламається, а визначитись – не міг.
- Так. Майже навчена, - відповіла ельде.
- Щоб ти знала, рану, яка сама не зростеться, бо надто велика, зашивають шовком і голкою. Дрібно і акуратно. Це не буде для тебе така уже новина. Питання в іншому – чи не злякаєшся ти крові. Рани зазвичай отримують в умовах…еее..неприємних для всіх.
- Ніхто не може обіцяти напевне, поки не спробує.
- Теж вірно. Я вчитиму тебе. Ти не торкалася зброї? На полювання не ходиш?
- Ні. Лише один подарунок…
- Все добре. Просто май на увазі. Не ходи. – Лостарін встав. – Що ж. Ніхто не знає, скільки нам лишилося. Якщо не поспішаєш, ходімо. Я навчатиму всього, що знаю сам. А ти будь уважна.
Він відчинив двері в сусідню кімнату, де під стелею сушились різноманітні трави. Високі вікна прочинені були навстіж, інакше повітря було б важке. А так – легеньке було, напоєне трав’яними ароматами і слабким запахом меду. Воно заспокоювало.
Посередині стояв великий стіл, покритий тканиною, а на полицях громадились різноманітні ємності, скляні, глиняні, порцелянові, кам’яні ступки та прозорі реторти.
- Роботи у мене небагато, - сказав Лостарін. – Створюю різні настоянки, масаж от декому теж роблю, помагає не забути, де який м’яз. Я б хотів вірити, що так і лишиться. Та уявімо, що ні. Сідай отут, поговоримо про початки.
Ліероссе присіла, не знаючи, куди подіти руки. Вона чекала, що зараз Лостарін принесе оту шовкову нитку, про яку казав, і звелить зашити…кого чи що? Та він підійшов до вікна і сперся на підвіконня спиною.
- Ми лікуємо силою феа, - повільно почав цілитель. – Є пісні, що зупиняють кров, і закляття, що позбавляють від болю, є помічне від лихоманки, є таке, що занурює в сон. Я навчу тебе кожного. Проте подібне лікування забирає сили цілителя. Тому наші помічники – цілющі трави, яких існує безліч. І, звісно, голка та нитка, а ще – ніж, бо іноді треба поглибити ушкодження, щоб врешті безпечно залікувати його. Буває нелегко впоратися і з одним пораненим, але якщо говорити про..гм..заворушення чи битву, то наші вороги – кількість та час. Тому треба вірно і швидко визначити, що негаразд, і яку надати допомогу, та кому – першому. Поранені бувають, Ліероссе, легкі, середні, важкі та безнадійні. Безнадійних..мало. Але ти маєш знати, що буває і так.
Певно, десь з підвітряного боку пагорбу збирався дощ. Тому вітер, котрий налетів на них і роздув завіси обабіч вікна, був холодний і сирий. Та Ліероссе здалося, що вона доторкнулась до чогось іще холоднішого.
- Я знатиму, - сказала вона. – Що далі?

Чоловік заскочив її за кухонним столом з голкою, ниткою і кабанячою ногою буквально за кілька днів. Ліероссе зшивала нещасну пошматовану шкуру так само акуратно, наче це була її звичайна вишивка.
- Що це? – спитав Моріфінве. – Ти зашиваєш м’ясо? Я справді бачу те, що бачу?
- Ну так. Я вчусь, - озвалась Ліероссе. Вона спітніла від старання, на її лобі виступили краплі поту. – Я вчусь у королівського цілителя, не казала тобі?
- Взагалі-то ні, - здивовано озвався Морьо. – І це він тебе так вчить?
- А що ж, глибокі рани від зброї якраз і зашивають, - повідомила вона, нарешті піднімаючи очі від роботи. Руки заляпані кров’ю, наче патрала дичину. – Забрала шматок у твого брата зі здобичі, просто з туші, ще тепле. Якщо знадобиться, я й тебе зможу так зашити. Бачиш, нитка пробиває шкіру, це все зшивається так, аби заживало. Акуратно, щоб шрам був не дуже…страшний. Іноді рану треба різати ще раз, аби прибрати зайве і зручно зашити…
Моріфінве ще раз покосився на м’ясо. Він виглядав здивованим і трохи розгубленим. Може, подумала вона, це тому, що в цій родині ніколи не було лікарів.
- А чому ти не хочеш про це поговорити? – спитала Ліероссе. – Це не все, що можна заподіяти зброєю, квіточки, так би мовити. Треба знати, якщо готуєшся піднімати меч.

- А можна, - спитав Моріфінве, дивлячись на її скривавлені руки, - мене поранять і я просто помру, без оцього от що ти там копирсаєш?

- Не можна. – відрубала вона. – Ти обіцяв мені в саду, біля хвіртки, дещо. Що не втечеш до Намо без поважних причин і не лишиш мене саму. Так от, в разі чого я тобі допоможу дотримати слова.

- Не думав, що подружні обітниці включають дещо подібне. – буркнув Морьо. Він був розгублений і розчервонілий, чи просто так мінило його навскісне світло, що заливало кімнату.

- Не включають. Але точити мечі і готуватися битись із родичами теж не обов’язково. – сказала Ліероссе, втикаючи голку в м’ясо і встаючи. – Якщо ти мусиш це робити, я теж дещо мушу.

- Нолофінве теж таке скажеш? – зіщулився він.

- Ні, бо ви взяли з мене слово мовчати. А то я б сьогодні йому цей шматок із цією голкою віднесла, кинула на стіл і пообіцяла свою всебічну допомогу в разі поранення. Думаєш, не змогла б?

- Ти б змогла, - відповів Феанаріон, - ще й як. – в його голосі було щось дуже схоже на захват і здивування. Він досі часто говорив про неї та до неї з ніжністю, з пристрастю, з відвертим бажанням – але жодного разу вона не чула від нього нічого подібного.
Більше вони не говорили про це, але Ліероссе відчувала полегшення. Вона обрала, що робитиме в цій історії, якщо станеться найгірше. Їй не треба було питати на це дозволу, ніхто не міг би засудити її. Ніхто не почувався нею зрадженим. Ні до кого не треба було намагатися докричатись, щоби вчитись лікувати рани. Чуючи, як інші поруч гасять вогонь маслом та вмовляннями, вона думала, що принаймні боротиметься тільки з собою та своїм страхом. Це цілком можливо, якщо мати в жилах кров запальної Лінте, а не воду з колодязя.

Та події не чекали. Місто наче принишкло після великої сварки на будівництві – але всі відчували, наскільки оманливе та тимчасове це затишшя. Либонь минуло кілька днів – і доля зробила наступний виток.
Все відбувалося в залі під дахом, у місці, де Феанаро зазвичай приймав своїх прибічників, коли їх було багато. Ліероссе сиділа в кутку з вишиванням, і їй здавалось, що така спокійна робота в руках відводить від неї зайві погляди. Можна нічого не казати, вона просто ота тиха юна леді, що вишиває.
Народу зібралося в цей день багато, сиділи на лавах вздовж стін і на підлозі. Поки чекали на господаря, сміялись і заводили розмови. Під високою стелею було багато світла – вікна були тут відповідні, видовжені і теж високі, щоб все приміщення заливало світло Дерев. Здавалося, що в домі Феанаро просто гості, чому не запрошувати до себе гостей?
Серед останніх з’явилися її батьки. Вони тримались за руки, завжди тримались за руки, коли їх не захоплював азарт полювання чи поєдинку. Ліероссе відчула спокій і усміхнулась. Лінте і Росселін були незміннні.
«Як ти тут? – пошепки спитав Росселін. – У тебе все гаразд?». Його погляд був теплим, легкою – рука на плечі.
«Та що з нею тут станеться, - пирхнула Лінте. – Чи свої образять? Вона додому й носа не потикає, так їй тут погано, еге ж, Ліероссе?».
«Пробач, мамо, - тихо промовила Ліероссе. – Я мала про вас подумати…»
«Нічого не мала, облиш, - озвалась Лінте. – Ти заміжня жінка і ти там, де маєш бути. Заходьте просто разом пізніше, як будете готові, ми радітимемо. Добре, я піду послухаю новини. Вище носа».
Феанаро увійшов до залу швидким кроком саме в цей момент. Він завжди ходив швидко, мов життя здавалося йому надто текучим і в’язким, що його треба було різати, як воду – плечем. За ним, відстаючи на пів кроку, з’явилися троє його синів – найстарший, Нельо, Макалауре і Моріфінве.
- Радий, що ви всі прийшли. – він ішов до центру кімнати, вітаючись з усіма на ймення, розпитував про родини, про справи, бо його пам’ять тримала про своїх безліч дрібних подробиць. З батьками Ліероссе – обійнявся по черзі. – Що нового чути?
- А я, власне, те саме хотів спитати, - Койрондо говорив спокійно, він не біг вітатись, зустрічав Феанаро так, як і стояв до його приходу – під стіною навпроти дверей, прихилившись до неї одним плечем. – Наше велике будівництво, як я розумію, провалилось. А ще я чув сьогодні знову чутку про людей, казали, хтось із валар про них випадково згадав своїм учням, проговорився наче. І цими людьми знову все гуде, наче нас спеціально відволікають від всього, що діється в місті.
- Ми всі чули уже про людей, - сказав Канафінве, замислено сідаючи на підлокітник батькового крісла – воно завжди стояло тут, трохи збоку, біля вікна. – Що вони – смертні, слабкі, і чи то прокинуться невдовзі, чи то уже прокинулись десь, де ми ніколи не були. Але людей тут немає, чому вони всіх так займають?
- Що ж, - сказав Феанаро, - сину, твоє питання навіть більш слушне, ніж ти, можливо, думаєш. Може, хтось із вас більше чув про людей, може, щось вам у вічі кинулось?
Ліероссе дивилась не на нього – на Моріфінве. Вона хотіла чомусь знати, що скаже чи зробить він. Нічого не сказав і не зробив, його все влаштовувало. Сперся на край дового столу і так стояв, спостерігаючи, похмурий і уважний. В кімнаті піднявся гомін, говорили по черзі і всі разом, і здавалося, що Феанаро керує цим бурхливим морем, підігріваючи його, мов розплав у тиглі.
- Друзі, - якийсь час він слухав розмови, майже не втручаючись, окрім як питаннями чи подекуди проханням дати комусь висловитись. – От що вбачається мені в усьому сказаному тут. Ми знаємо уже, що валар хотіли б краще керувати нами. Сюди вкладається все – чвари, поїздки Нолофінве у Валімар, врешті навіть те, що телері на своїх прекрасних суднах ходять лише вздовж берега. Хоча що такого у тому, аби час від часу перепливати море? Моріфінве, ти вчився ходити під вітрилом у Гаванях, як гадаєш, здатне таке судно перетнути море?

- Залежить від того, як взятися, батьку, - відповів Морьо. Він на кілька секунд замислився і повільно зробив крок уперед, щоб всім було добре видно і чути. – Я думаю, що вмілий мореплавець може на таке зважитись, а телері як в морі народжуються. Це небезпечно, але навіть ми додумались до того, що море можна перетнути там, де воно вужче. Був би я телеро, я б, мабуть, це відчував, а не знав навіть.

- Дякую, сину. Отже, чому ж ми не досліджуємо ті землі. Я припускаю, що ми пішли звідти, коли були слабкі і налякані темрявою. Тоді це було вірне рішення, яке король Фінве ухвалив у мудрості своїй. Та ми зміцніли. Ми безперервно вчились. Що ж нам зараз заважає досліджувати їх, дістатися до багатств, що там лишилися, до відкриттів, що там чекають на нас? – Феанаро витримав ідеальну паузу, чітку, але коротку, даючи всім можливість замислитись чи – якщо буде бажання – заперечити. – А я скажу вам. Дика чутка про людей, молодшу слабку і смертну расу, прекрасно доповнює цю чудову смальтову мозаїку з подій та думок, яку ми тут бачимо. Я певен, я зараз скажу те, про що ви уже і так думали, бо здоровий глузд саме до цього нас і спонукає. Правда ж?

Ще одна пауза, трохи довша. Ліероссе відчула, як спиною пробігся холодок.
- Тому що ті землі за морем якраз для слабшої та смертної раси і приготовані. Той, хто швидко живе і помирає, чи накопичить досить сили та знання, аби опиратись? Не знаю, тут кожен сам подумає. Та мені видається, що це дуже схоже на правду… хто міг таке вигадати спеціально? – Феанаро говорив далі, наче сам із собою, наче сам піддаючи сумнівам свої слова. Він був сам у цій кімнаті – і одночасто звертався до кожного, мов у дружній бесіді. В цьому було щось таке піднесене і водночас особисте, що неможливо було не прикипіти поглядом та не вслухатись.
Ліероссе знову пригадала слово «повстання». Вона знайшла очима Моріфінве – та він не дивився в її бік, він слухав батька. Ніхто не дивився на неї – чи не цього она прагнула, обираючи свій затишний куток?
- Нові чутки, кажуть, розповсюджувались від нижчих майар, і чутки ці такі, що нас триматимуть тут і послаблюватимуть, доки ми самі не зійдемо на пси. Саме для цього потрібні чвари, саме для цього потрібні всі ці новини, котрі протирічать одна одній..врешті все! – сказав Феанаро голосно і твердо. – Ви не знаєте, що буде далі, і я не знаю. Та в одному я певен – чекати досить.
- Ну нарешті! – сказав Моріфінве. – Що, ми йдемо?
- Так, сину. – Феанаро схилив голову і деякий час мовчав, добираючи слова чи зважуючи їх, мов самоцвіти. - Я буду говорити з усіма, хто схоче слухати – і всі, хто схоче, можуть зібратися з нами. Нам час подякувати вчителям і… захисникам, - Феанаро саркастично усміхнувся, - за гостинність, визнати, що ми загостювались – і піти до нових земель. Як наші діди та прадіди. В новій справі чвари забудуться і розтануть, мов туман. Знаю, що багато хто з вас давно втомився від подій в Тіріоні. Я теж. І тепер я кажу вам: час діяти.
- Дозволь сказати, батьку, - вимовив Канафінве – повільно і вагомо, наче камені клав.
- Звісно. Кажи.
- Я радий, що так станеться, - підвищив голос Співець. Ліероссе подумала, що він завжди, завжди подумки співає – і це зовсім не легка пісенька, це щось таке, що вона ніколи за всього бажання не відтворила б. – Можливо, якщо місто стало таким тісним, нам справді краще розпрощатися з тими, кому ми поперек горла. Та не хотілося б іти в гніві…
- А це уже як вийде, - урвав його Морьо. – В сварці, знаєш, беруть участь щонайменше двоє.
- Ми готуємось просто зараз. Не мине й року, як ми залишимо це місто і цю землю, - сказав Феанаро. – І побачимо нескінченні нові обрії.
- Тож ми припиняємо шепотітися по кутках, - зітхнув найстарший. Він теж вийшов на світло, і руде волосся палахнуло, мов хтось смолоскип вніс. – Ми припиняємо з’ясовувати, хто шляхетніший. Мене це теж радує. Хай би так і було.

Під старою грушею у саду сиділа Мервенде. Її чорне волосся та темний одяг розчинялись в тіні, мов ткаля тонула в густому чорнилі і ніяк не могла виплисти. Ліероссе спочатку просто привіталась і пройшла повз, а тоді спинилась, наче її вдарили. Вона зрозуміла, чим зайнята родичка – плаче.
- Мервенде, - Ліероссе присіла поруч навколішки і зазирнула їй в обличчя. – Щось сталося?
- Пусте, - озвалась та, схлипнула і витерла обличчя зім’ятою хусточкою. Вона була бліда, під очима залягли тіні. – Пусте, мила сестро.
- Над пустим так не плачуть, - сказала Ліероссе. – Хтось знов посварився?
- Я, - відповіла Мервенде, і тоді Ліероссе добре побачила, яка вона..вицвіла, мов вишивка, яку надто багато разів і неправильно прали. Прикраси з прозорими каменями, котрі кидали на все довкола швидкі крихітні веселки, тільки посилювали це враження. – З собою. Мені не хочеться йти, Ліероссе, розумієш? Я просто не уявляю собі, як можна все кинути тут, піти світ за очі, а як подумаю про тих почвар, що мені в дитинстві про них оповідали.. І у нас син – а він так прагне стати дорослим, і.. О, я просто не знаю, що тепер робити. Добре якщо подорож знову відкладеться, а як ні? Та залишити їх…як, це ж така довга розлука.
Ліероссе обійняла її, наче стала тепер старшою, а не молодшою, з ніжністю і силою, всіма ніжністю – і силою, на які була здатна.
- Я нічого не знаю про це, Мервенде, - прошепотіла вона. – За мого життя ніхто не розлучався надовго. Хіба що прабабуся, котра пішла у Валімар. Та я майже не знаю…як то було, я тоді ще не народилась. І до Валімару..що там до того Валімару. Ти не думаєш, що рішення ще прийде? Іноді з тривогою треба просто побути, так Лостарін каже.
Мервенде мовчки слухала, і плечі її під зеленою вишитою сукнею піднімались і опускались від зітхань, котрі приходять після сліз.
- Ми з батьком повернулися! – до них прямував наймолодший з нащадків Феанаро, син Мервенде Тьєлперінквар, високий, швидкий підліток, з ніжним материнським овалом обличчя – і пристрасним, вольовим та уважним батьковим поглядом, уже тепер таким. – Батько пішов до діда, а я так і подумав, що ти тут. Всі збирались, ми все пропустили!
- Вітаю, - Ліероссе усміхнулась.
- Тітонько, - сказал Тьєлперінквар і пирхнув. – Пробач, але мені дуже смішно чомусь називати тебе тітонькою.
- А мені подобається, що ти мій небіж, - Ліероссе усміхнулась. – Та якщо тобі так легше, зви мене просто на ім’я.
- В інших землях я здобуду найкрасивіший самоцвіт, древній, як коріння гір, сяючий і твердий, - сказав хлопець. – Ти думала, що зробиш там?
- Послухай, - м’яко сказала Ліероссе. – Ти можеш попередити батька, що твоїй мамі треба трохи перепочити? Ми б заварили трав і посиділи в тиші, а ви б не хвилювались. Гаразд?
- Але ж там відбувається щось цікаве! – спалахнув Тьєлперінквар. – Ви так все пропустите!
- Сину, - печально сказала Мервенде. – Там все уже відбулося.

- Мамо, - сказав Моріфінве, зазираючи в майстерню. – Матінко?

Вона сама вийшла назустріч. Тут, серед заготовок і напівготових скульптур, Нерданель сама здавалася духом каменю, сильним та пристрасно талановитим. Проте Феанаріон вкотре відмітив, що речі припадають пилом – а отже робота не рухається з місця.
- Ти шукав мене?
- Звісно. Аби обійняти. – він усміхнувся і справді міцно обійняв її. – Ти сидиш тут, ні до кого не вийдеш?
- Нині я не в настрої. – та Нерданель приязно усміхнулась четвертому синові. – Добре, що не забув… Хоча тобі зараз я б пробачила.
Він пам’ятав усе – це вікно і лежанку, де вона часом відпочивала від турбот, коли всі вони розбігались у своїх справах. Цю завісу, в якій колись малим заплутався і впав з підвіконня – замисливши пильнувати, чи не засне матір назавжди, задрімав сам і налякав її. Ці різаки по каменю, ці чаші для води.. все, що дихало її вправними теплими руками, що втілилось із її сторожких снів.
- Я вічно хочу тебе про щось спитати, а тоді не питаю, бо все недолуге, - сказав Моріфінве. – Тому просто побачити тебе прийшов.
- Батько знов кликав вас у ті землі? – спитала Нерданель. – Ти підеш? І лишиш цю дівчинку самотою одразу по весіллі?
- Я не збирався її лишати, - озвався він, все ще роздивляючись майстерню, де уже деякий час не витало натхнення. Йому було не по собі.
- Тоді ти обрав надто ніжну дружину. Втім це ваша справа. Сину. Ти б міг зробити для мене дещо?
- Звісно. Чого ти хочеш?
- Помирися з другом. З тим, із яким найдужче посварився. Не варто йтиз важким серцем.
- Кано сьогодні те саме сказав, - замислено промовив він, беручи зі столу напівготову мармурову квітку. – Що не варто йти з важким серцем.
- Бо він чутливий, і йому варто вірити.
Моріфінве дивився на квітку і не впізнавав руку матері. Пелюстки були довершені до останньої прожилки, напівпрозорі, легкі – і мертві.
- Мамо. – прошепотів він, як в дитинстві. – Що з тобою діється? Ти не..втомилась?
- Забудь, тобі вже не вісім, - відмахнулась Нерданель. – Я не бабуся. Я не втомилась.

Ліероссе потім часто казала собі, що найнезворотніші речі трапляються тоді, коли на них анітрохи не чекаєш. Скільки разів за своє життя вона уже хвилювалась через розбрат у Тіріоні, скільки уявляла собі – на що це схоже, коли один ельда вдарить іншого – по-справжньому, а не як на тренуванні, і чи подужає вона виконати задумане. Але завжди цей момент уявлявся їй як страшний, як такий, що поступово нагнітається, як тривога, і нарешті вибухає. Та день, коли все перевернулось, виявився зовсім не таким.
Вона прокинулась на широкому ліжку сама. Лежала, не розплющуючи очей, слухала, як стукотить по даху світла небесна вода. Тоді нарешті потягнулась і сіла. На подушці лежала записка – «Скоро повернусь. Не віддавай книгу Айкве. Він знає, яку. Хай спершу ту поверне (він знає, яку). Піти було важко. М.»
Сад був порожній – всі розійшлися, мабуть. Моросив теплий дощ, теплий срібний дощ Аману, під яким ніколи не буває холодно та безпритульно.
Ліероссе зачинила вікно, перекинувши в кімнату мокрі завіси. Вийшла в сад.
Хоча приготування їжі у ельфів-нолдор є чоловічим обов’язком, дечого чоловіки зазвичай не торкались – випікання хліба. І того ранку хліб пекли на деякий час для всієї родини – Нерданель, Хісілінде і нова молода невістка. Ліероссе не наважувалась заговорити першою, і деякий час вони працювали в мовчанні. Було спекотно, але Ліероссе любила таку роботу. Пластичне тісто легко підкорялося їй, його м’якість заспокоювала.

- Мені цікаво, - тихо сказала Нерданель нарешті, сідаючи на лаву. Її руки були білі від борошна. – Як назвала тебе мати в мить прозріння?
- Ломелоте, - тихо сказала Ліероссе. – Та так мене не кличе навіть вона.
Нерданель деякий час дивилась на неї – сумно і уважно. Тоді вимовила:
- Я розумію її.
Хісілінде озирнулась – від столу, на якому розстеляла полотно. Вона була в ту мить зовсім домашня – закачані рукави, змокрілі срібні пасма закрутились на скронях.
- Ну…у нас же не буває присмерку, - сказала Ліероссе. – Та хто може пояснити нам прозріння.
- Час, - коротко відповіла Нерданель, і тут напівпрочинене вікно розчахнулось на всю ширину. За нею стояв Мисливець, а поруч на підвіконні за мить з’явилась морда Хуана, який зацікавлено тягнув носом повітря.
- Батько хоче всіх бачити. – сказав Туркафінве. – Ходіть.
- Що сталось? – в голосі Нерданель з’явилась тривога. Легенька, ще поки й близько не співмірна.. ні з чим, що на них чекало.
- Так він всім і розповість, - знизав плечима Мисливець. – Наскільки я щойно дізнався, сьогодні Фінве збирає своїх радників. І там щось буде.

Феанаро вийшов до них з мечем при боці, в шоломі з червоним плюмажем, у легкому блискучому обладунку. Все це залізо нестерпно блищало і робило його схожим на справжній дух вогню. Зовсім не задля поетичного порівняння.
Двері до великої зали було прочинено, вітражі безладно відбивались кольоровими зайчиками на підлозі, коридорами гуляв протяг, і там, в довгій порожній галереї вишивка покійної Міріель металась, мов знамено дивної битви, котра не сталася ще, але насувається, мов гроза.
- Що це? – метнулась до нього Нерданель. – Що сталося?
- Час настав, - відповів той, і очі його палахнули, наче всередині плюскотіла розплавлена лава. – Той, на який ми чекаємо.
- Який час?
На терасі біля дверей стояли близнюки, наймолодші сини Феанаро, зовсім юні, схожі, мов дві краплі..не води – рідкого вогню. Поруч із ними на колону сперся Мисливець. Канафінве, з закачаними по лікоть рукавами, босий, витрушуючи мокрі руки. Ліероссе подумала чомусь недоладно – що він робив? Мив посуд? Прибирав у майстерні? Прав сорочки?
- Час, коли ми нарешті поговоримо відверто, - відповів Феанаро, оглядаючи родину. – Всі роблять вигляд, наче в Тіріоні немає мечів, батько робить вигляд, наче мирить нас, всі ми робимо вигляд, наче не обговорюємо одне одного та Стихії. Що ж, я готовий покласти цьому край. Я говоритиму з батьковими радниками, я покажу народу нолдор обладунки і меч, і запропоную піти туди, де їх можна гідно застосувати. Покажу, як змінились наші сили та можливості за ці сотні років – і я певен, ми зберемо достатньо охочих в похід. А тут хай роблять що завгодно.
- Чоловіче мій і друже, - озвалась Нерданель, - прошу, стримай свій норов. Будь терплячим.
- За кого ти боїшся? – насмішкувато відповів Феанаро. – За мене чи за них?
- Ти добре захищений, - усміхнулась Нерданель, торкаючись долонею блискучого нагрудника. – Це ж для захисту, вірно?
- Тебе зацікавила зброя? – спитав він – чи то жартома, чи то серйозно. – Радий буду, якщо ти зміниш своє упередження на чесну цікавість. Кано, поклич Нельо, ви потрібні мені будете на площі опісля наради. Думаю, сьогодні багато чого вирішиться.
- А нам теж можна? – спитав один із близнюків, той, що виглядав на око Ліероссе трохи тоншим полум’ям, трохи спокійнішим – та чи так це було насправді?
- На нараду не можна нікому, ти сам це знаєш, - відповів Феанаро. – Батько збирає на такі наради виключно тих, із ким йшов у Великому поході. Ми з твоїми дядьками отримали право висловлюватись там не так давно, і зараз – нас не кликали. А от що буде після – там не тільки можна, а й треба. Ви достатньо дорослі, і я в вас певен. Що ж, буде багато розмов, та ми постараємось їх скоротити. Збирайтесь, приводьте себе до ладу, - Феанаро озирнувся на розхристаного Канафінве. – Сьогодні важливий день.
- Терпіння, - повторила Нерданель. – Трохи терпіння – і розмова буде вдаліша.
Феанаро підійшов до неї впритул. Поклав на плече руку у важкому поручі з візерунком із переплетених ліній.
- Діти, - вимовив він, - заслуговують на терпіння, бо вони малі. Дитячі ігри скінчились. Я не ображу радників короля, Пробуджених ельдар, ставленням, як до дітей. Хто я такий, аби поводитися з ними, як їхній татко? Все. Перекажіть тим, кого не було вдома, що я уже пішов, хай приєднуються до вас, коли зможуть.

Рудий старший з’явився тоді, коли батькові кроки уже затихли на доріжці. Він був стривожений і швидкий, мов вітер. Де й дівся спокій та скромність, його рухи наче лишали в повітрі палаючий слід.
- Турко, збігай до Курво додому, він нам теж знадобиться. Де Морьо? – він розпоряджався уривчасто і коротко, і сам поставив щит із зіркою Феанаро біля поруччя тераси.
- Пішов, - сказала Ліероссе. – Давно пішов, начебто у справі.
Старший озирнувся на неї, повільно кивнув.
- Дякую, сестро. Здається, я знаю, куди батько його послав. Добре, не будемо тоді зайвого чекати. Браття, збирайте всіх. Батькові знадобиться наша підтримка, і те, що нас буде багато – якраз вона. Але давайте домовимось, що сварки ви не шукаєте. Він пішов говорити про мирне рішення, хоч і при зброї. Хто почне сварку – матиме справу зі мною.
- І що ти зробиш? – поцікавився Турко, перебираючи шерсть Хуана.
- Примушу принародно миритись. – він жартував, очі усміхались, але водночас – анітрохи не жартував, метал в голосі не дасть розслабитись. - Чи ж є щось таке, що ти більше ненавидиш? Рушай по Курво, горе моє. Хай не зволікає.
Ліероссе озирнулась і побачила Хісілінде. Та стояла на сходах і дивилась на Канафінве так, наче вони прощались.

Ліероссе і Нерданель вийшли з дому, не чекаючи ні на кого. На шляху до дому Фінве лежала та клята перекопана вулиця. Ями більше не зяяли, як нещодавно, кілька містян працювали, відновлюючи бруківку, та це було як неспокій у місті – замаскована, ще болюча рана.
Вони не казали одна одній ані слова, проте йшли поруч, мов подруги, і Ліероссе відчувала сильне бажання обійняти свекруху, мов подругу. Та вона щоразу оглядалась на її горде, впевнене обличчя – і стримувала себе.
Біля дому Фінве був не такий уже натовп, багато хто – у блакитних плащах або блакитних коттах прибічників Дому Нолофінве, або зі щитами, прикрашеними зіркою на синьому полі. Це не було шикування, не була загроза, вони просто відмічали себе, мов фігурки на ігровому полі. Оці сині. Оці..червоні. Так, червоні і чорні плащі, червоні із чорним, зірки на вісім променів – потроху текли на площу, але їх була меншість. Нерданель і Ліероссе відносно легко знайшли дорогу до головного входу, прикрашеного зображеннями Дерев. До мармурових сходів, ніжного кольору, як всередині мушлі. Багато століть тут уже не траплялося нічого аж такого доленосного, щоб рада взагалі зібралась.
Ліероссе встигла тільки подумати: дарма вони прийшли сюди так швидко, це ж нарада, королівські наради з важливих питань хіба не мусять бути довгими?

У Тіріоні зчинилося неабияке заворушення; розтривожений Фінве скликав своїх вельмож на раду. Аж ось у його чертоги з поспіхом вступив Фінґолфін, і постав перед ним, і сказав:
– Королю й отче, чи ж не погамуєш ти погорди брата нашого, Куруфінве, якого дуже справедливо кличуть Духом Вогню? Хто дав йому право говорити від імені цілого нашого народу так, начебто він Король? Саме ти в давнину говорив із квендами, вмовляючи їх пристати на заклики валарів і рушити до Аману. Саме ти був проводирем нолдорів у довгій і сповненій небезпек дорозі від Середзем’я до світла Елдамару. Коли ти не жалкуєш нині про те, то маєш принаймні двох синів, котрі шанують твої слова.
Та не встиг Фінґолфін договорити, як до покою сягнистим кроком увійшов Феанор у повному озброєнні: голову його вінчав високий шолом, а при боці висів могутній меч.
– Так я і знав, – прорік він. – Мій зведений брат і тут першим припхався до батька.
А тоді, повернувшись до Фінґолфіна, з криком оголив меча:
– Забирайся геть і займи належне тобі місце! (Сильмариліон)

Ліероссе потім згадувала, що навіть не встигла усвідомити події. Все уже завершилось, майдан гомонів, як сполохана пташина зграя, а вона ще силкувалася вкласти все в голові.
Нолофінве вийшов з дверей швидким кроком – першим. Ліероссе бачила його хіба здаля і нечасто, але впізнала високого та такого схожого на Фінве середульшого принца. Його обличчя було як свічка холодної люті – крижаний і водночас вогненний погляд, тонкі губи, різьблені бліді вилиці. Це був крок легенди, що зійшла з гобелену і рушила на живих, змітаючи все на своєму шляху. Бережись хто потрапив у часи народження легенд…
Феанаро вилетів за ним, мов червона іскра, обігнав і приставив до грудей меча. Натовп зойкнув і завмер. Запала глибока, мов темний колодязь, промовиста тиша. Меч блиснув у золотому світлі Лауреліни, як розпечена жаринка.
- Знаєш, зведений брате, - голосно і вагомо, мов камені клав, промовив Феанаро – немає куди квапитись, меч тут, можна обкатати кожен відтінок голосу, мов вино, яке смакують, перш ніж випустити слово в політ, - це лезо гостріше за твій язик.
Ліероссе стояла, помертвіла, мов загашена свічка, і про себе прораховувала, скільки сходинок лишилося до двох братів, скільки їй доведеться пробігти, якщо таки проллється кров. «Minnё, atta, nelde, canta»… Ти ж ухвалила це рішення, дурепо…
- Зроби ще бодай одну спробу загарбати моє місце і батькову любов, і мій меч, без сумніву, звільнить народ нолдор від того, хто прагне бути повелителем рабів.
«Minnё, atta, nelde, canta, lempë, enquë, otso»… Лік віддавався у скронях, легкий, мов дитяча пісенька, і страшний, мов тривожний дзвін. Вона ж нічого не встигла навчитись, так мало часу. Так мало.
У Нерданель із дзенькотом впало з рук щось маленьке та металеве. Поруч розридалась дитина, і її крик відбивався від стін будинків, тоненький та наполегливий.
Тільки тоді, коли Нолофінве, обійшовши розлюченого Феанаро, збіг із тих клятих сходинок, що лишались йому до відполірованого тисячами кроків каміння площі, Ліероссе усвідомила, що кров не пролилася, і мало не впала. Перед її очима хитнулось біле каміння, але вона втрималась на ногах – так, просто хвиля пройшла.
Площа уже вирувала. Тонкі струмочки натовпу зливались у шумне море. Сюди квапились прибічники Феанаро – темно-червоні, мов кров, щити, червоні і чорні плащі, все, що давало їх упізнати.
Нерданель уже не було поруч, вона побігла до чоловіка, у два кроки подолавши відстань, що розділяла їх. Ліероссе лишилась сама, хтось штовхнув її, натовп рухався, мов жива істота, мінився кольорами. Їй бракувало повітря. Нарешті чиясь рука вихопила Ліероссе з цього виру і помогла видертись на високий парапет довкола сходів. Вона скористалась допомогою, віддихуючись після колотнечі внизу. Це був зовсім молодий нолдо,у червоному плащі, либонь трохи старший за саму Ліероссе – брови наврозліт, веснянки, обличчя перелякане і водночас горде. Він говорив швидко, наче вибачаючись: «Леді Ліероссе, я подумав, що в цій штовханині… А так ти зможеш добре почути лорда Феанаро».. Ліероссе глянула на нього – і все зрозуміла. Він знав її, а вона його – геть не пам’ятала. О, яку зайвину зробив Феанаро, коли вигадав все це з її урочистим вбранням. Зараз вона прибігла в чому була – але… «Дружина Феанаріона» - от що подумав цей юнак, от що всі знали. Зірка на вісім променів. Що б вона не думала, визначилась вона чи ні – червоні щодо неї визначились одностайно. «Я дуже вдячна», - пошепки сказала Ліероссе. У вирі натовпу вона розгледіла Макалауре, котрий щось швидко казав п’ятьом чи шістьом червоним плащам, а тоді вони оточили його і кудись побігли. Найстарший рудий Нельяфінве спокійно стояв у натовпі, його не зсунеш, високий та сильний, мов скеля. За його спиною юрмилося червоне озеро.
- Що ж, - голосно сказав Феанаро. – Принаймні це був вражаючий початок. Нолдор! Нині я стою перед вами в цьому залізному убранні, аби показати: ми стали сильніші. Неспокій загартував нас, змусивши звернути увагу на оборону і напад, мистецтва, що були занедбані в цьому літеплі на довгий час. Ви всі чули страшні казки про Середзем’я, землю під тінню, де ми були беззахисні і ставали легкою здобиччю чорних створінь зі злими душами. Проте тепер ми стали сильніші, і я готовий продемонструвати кожному охочому силу меча та міцність обладунків. І тепер, коли ми стали сильніші, коли навчились будувати міста і кувати зброю, видобувати метал і самоцвіти, я скажу вам: землі під тінню – то насправді наша зоряна прабатьківщина. Наші предки змогли уникнути рук Чорного вершника, проте потрапили в іншу пастку, розніжившись у світлі Дерев. А наші вчителі стали водночас і нашою згубою, бо позбавили нас волі і прагнення. Час повернути їх собі! Час повернути собі підзоряні королівства, безкраї і прекрасні, свободу і поступ в майбутнє.
Червоні загомоніли схвально, і над майданом бурею пронеслося багатоголосе: «Айа Феанаро!». Тоді накотила нова хвиля криків – обурених і злих. Ліероссе здавалося, що її зараз змиє з місця, де вона стоїть, і понесе кудись у засвіти, тільки й лови.
Налетів потужний вітер, роздув плащі та волосся, підхопив знамено Фінве, що висіло на невеличкій вежі над головним входом. Вітер приніс сухе листя, запах моря і дощу. І разом із вітром на площу ступив герольд Манве, у подобі срібноволосого високого юнака, у довгому сірому убранні із зображенням білого орла на грудях. Герольд ішов з порожніми руками, повагом і спокій, який він випромінював, миттю приглушив гомінливий натовп. За його спиною стояли двоє в подобі шкіряних обладунків із витисненим візерунком – пташині пера. Їхні срібні коси спадали на це дивне вбрання, зброї видно не було, та ніхто у Благій землі не помилився б – охорона, більше для урочистості, та не тільки.
Ліероссе, яка так близько стояла до сходів, відчула, що вона – в оці шторму, і як тільки око зрушить із місця, її теж понесе за вітром, невідомо куди.
- Куруфінве Феанаро Фінвіон! – вимовив герольд, і голос його був подібний грому. – Нечувано, щоб на благій землі Валінору один зі Старших дітей Еру погрожував мечем іншому, тим паче родичеві. Мій король і король цього світу вимагає пояснень від тебе. Нині тебе запрошено у Валімар, аби ти дав відповіді перед Намо Суддею. Слід вирушати негайно.
- Що ж, - вимовив Феанаро, - вимагаючи поваги до свого батька як короля та до себе як його старшого сина, я не можу зневажати накази короля цієї землі. Це було б не по справедливості та проти честі. Я.. – він на мить спинився, наче шукаючи підходяще слово, а тоді продовжив, - я приймаю запрошення. – і сховав меча у піхви з глухим металевим звуком, від якого Ліероссе здригнулась.
Герольд Манве схилив голову. Тоді піднявся лише на одну сходинку – цього було йому досить, аби стати значно вище за Феанаро.
- Нолдор! Я маю повідомлення і для вас. Всі, хто знає щось по суті справи, знає про обставини появи мечів, хто був свідком подій сьогодні чи думає, що бачив події, які до сьогоднішніх призвели – всі ви запрошені як свідки. Валімар чекає.

- Нолдор! – виголосив Феанаро. – Ви все чули. Я запрошую, - широкий легкий жест, наче він зібрався обійняти всю площу, - я запрошую вас приєднатися до мене. Такої події ви в найближче століття точно більше не побачите.
Феанаро спустився зі сходів. Нерданель йшла за ним, проте вони не розмовляли. Випадковий рятівник Ліероссе легко зістрибнувз парапету, простягнув їй руку, тоді швидко вклонився і зник.

- Навіщо ти відіслав мене? – крикнув Моріфінве. – Я ж все пропустив! – він і справді прибіг на площу тоді, коли все закінчилось.
- Стриманіше. Бо плани змінились, - спокійно озвався Феанаро. – І інша зброя поки не знадобиться, і слушний момент для розмови настав раптово. Я не міг цього знати. Нічого, у тебе був..представник. Ліероссе, іди до нас, чому ти там стоїш?
Семеро тісно оточували його посеред площі, тоді як натовп помалу розтікався з неї. Їй мінилося в очах, мигтіло весь час, мов крутнулась дитяча вертушка з яскравими перами, раз, і другий, а тоді й голова обертом. Морьо обійняв її – одразу міцно, за обидва плеча, - і швидко торкнувся губами скроні. Це відчуття – зв’язку між ними, що міцнішав день при дні, ставав все реальнішим, його рук, його теплоти – паморочило ще сильніше. Вона знесилилась і скучила. «Дякую, що підмінила мене, - на вухо – насмішкувато і лагідно. – Ти нікого не била, сподіваюсь?».
- Я розповім вам як було, поки ви всі тут, - сказав Феанаро. – Щоб двічі не повторювати. Отже як я й сказав тим із вас, хто був удома – я збирався просто поговорити. Викласти свою думку, запитати, хто піде з нами в ті землі, запалити бажання відкриттів. Одначе мій напівбрат випередив мене. Він уже стояв там, перед батьковими лордами, і говорив. Вимагав від батька приборкати мене, - він саркастично усміхнувся, і цей сарказм був такий же виразний, як його промови – у всіх присутніх стало кисло в роті. – Він вихваляв те, як поважає батька, як цінує його настанови, і натомість виставляв мене якимось чудовиськом. Ну..я спалахнув, не буду приховувати, тому й витяг меча. Але ж уперше наш скромник Ноло висловив все, що думає, як вам?
- А ти вперше оголив зброю, - рівним голосом вимовила Нерданель. Феанаро нічого не відповів їй.
- І що тепер? – спитав Моріфінве. Вони так і стояли, обійнявшись – власне весь час після весілля вони постійно обіймались, більш чи менш стримано. Цього разу було стримано – рукою за плечі, вони ж все-таки посеред площі. Та ці обійми одразу шалено зігріли, і Ліероссе відчула, наскільки все, що відбувалось, виморило її.
- Тепер збираємося у Валімар. Що більше наших там буде, то краще. Мені не доведеться сто разів усе переказувати, - Феанаро підморгнув, наче йшлося про якісь буденні речі – лови, прогулянку за містом… - Ви ж усі хочете поїхати?
- Поїдеш? – тихо спитав Морьо. – Чи волієш зачекати вдома?
- Я хочу це бачити до кінця, - тихо відповіла Ліероссе. – Це ж…
- Шкода, що я не був тут, - мрійливо сказав Моріфінве. – Та найцікавіше справді попереду. Нарешті всі скажуть правду.
Ліероссе глянула поверх його руки. Знайомі будинки, дахи, білі сходи, марево садів, що огортало Туну, золоте світло – все було сповнене величною тривогою, як віддаленим рокотом лавини в горах.

Прибічники Феанаро збиралися у Валімар справді наче на прогулянку чи велике свято, де треба показати себе. Ворота в домі уславленого майстра були для такого випадку прочинені. Хтось постійно заходив і виходив, та говорив із гостями Макалауре. Найближчі друзі чекали, щоб вирушати із дому разом, у дворі кипіло від червоних плащів, щитів із Зіркою та інших знаків – у кого які були.
Ліероссе довго вмивалась за домом, де у кам’яну чашу зтікала вода. Їй здавалось, що почервоніле обличчя ніколи не охолоне. Над нею вітер тріпав вишневі дерева, та в цьому садку уже ніщо не було буденним.
- Ліероссе! Постривай! – Феанаро уже встиг зняти обладунки, і тепер виглядав так, наче сам збирався судити,а не їхати на суд над собою. Стримане чорно-червоне вбрання, розшите сріблом та червоними самоцвітами, не надміру, скромно, але приваблює око. Спокійне обличчя, як і не було нічого. Тільки й того, що тіні листя пробігають по ньому, мов ряб по воді.

Ліероссе чекала, поки він зробить ті два чи три кроки назустріч.
- Маю до тебе кілька слів, дитино, - сказав Феанаро, кладучи руку їй на плече – як хлопцю-підлітку поклав би. – Твоя участь у теперішніх подіях..дуже зворушлива. Але я бачив краєм ока, що ти ледь не збиралась кинутись під меч. Це зайвина і помилка.
- Я хотіла надати допомогу, якщо …когось буде поранено. – озвалась Ліероссе, очікуючи спалаху. Та спалаху не сталось.
- Дуже зворушливо було б, - повторив Феанаро. – Проте так ризикувати не можна. Я наполягаю, що ти маєш бути обережніша там, де зброя покидає піхви.
Його тон був докірливий, але лагідний, так що Ліероссе мимоволі стало соромно.
- Якби щось сталося, це погіршило б ..усе. Тобі ж і самій ясно? Правда ж? – Феанаро подивився їй в очі. Його погляд був такий самий глибокий, як голос.
- Я.. – почала Ліероссе і затнулась.
- Ми не скажемо Морьо про цю маленьку прикрість, - продовжив Феанаро. – Бо він буде стривожений, а ти ж легко можеш виправити цю помилку новачка і без його переживань, правда? Ти розумієш, чому я хвилююсь?
- Так, майстре Феанаро…Феанаро, - відповіла Ліероссе, відчайдушно червоніючи. Вона забула усе, що думала про сцену біля Дому Фінве, вона почувалась ніяково – справді Морьо б очманів, якби дізнався, що вона була необережна. – Я буду надалі уважно дивитись, як і де стояти. Але я вчусь надавати допомогу, і..
- От і попроси свого наставника пояснити деякі речі. Або хай Морьо це зробить. Ти впораєшся. Нічого, - він підбадьорливо усміхнувся, і його погляд був полум’яним і впевненим. Феанаро був певен: він знає, що думає Ліероссе. Ліероссе майже готова була повірити: вона думає саме те, що нібито знає свекор. – В тобі є вогонь, як я й казав. Просто треба навчитись поводитися з ним. Іди, збирайся.
Вона розривалась між двома відчуттями – могутнім враженням, яке справляв Феанаро, і яке почасти замінювало йому повну правоту, і тим, що не могла забути золоту жаринку його клинка посеред очманілої площі.

Якщо Тіріон був білою чайкою, то Валімар – золотим орлом. Золоті дахи та мідні ворота сяяли в світлі двох Дерев, мов жар, дзвони співали, ніжні і говіркі, мов птахи. Тут душу облягала тиха радість. Що б з тобою не сталось – наче нічого не сталося. З міста о всякій порі лунав ніжний спів на різні голоси. Біля брами палацу Тулкаса, великого і яскравого, юрмились молодші майар з блискучими списами. Почет Ороме вертався під звуки рожків, і баскі велетенські коні вигравали копитами, наче по небу ступали. Це місто було світле, ясне – і величне, хотілося підкорятись течії цих золотих вулиць, тріпотіти разом із цими кольоровими знаменами, схилитись і чекати, поки уста Високих накажуть всякій речі під небом бути собою, а серцю безсмертного – веселитись і забути про неспокій чи погорду. Золоте світло тут мало-помалу заливало кожну душу, і опиратись йому могла тільки сильна стривоженість прибульців.
На суд до Валімару з’явився, звісно, не весь Тіріон, але найбільш зацікавлені з трьох Домів – так, і набралося їх чимало. Тільки поодинокі глядачі з’явились у Валімар просто як є, аби дати свідчення чи подивитись на небувалу подію. Більшість прийшли з гербовими щитами або у одязі, поміченому відповідними знаками. І чорне та червоне, синє та срібне і родове золото затопило рівнину перед брамами Валімару.
Макалауре дивився на все це юрмище із хвилюванням, якого сам не міг собі пояснити. Скільки він пам’ятав себе, мріяв оспівати величні події – як ті, хто приніс сказання про жахи та радощі Великого походу. Одного не врахував: величні пісні часто складаються про речі геть нерадісні, і бажати цього – значить бажати собі і близьким отакого, як зараз. І все ж спинити цей тихий урочистий трем у грудях було неможливо. Він бачив історію, живу, пластичну, в трьох кольорах, в обличчях та вигуках, історія – яка уже є – тріпотіла знаменами на легкому валінорському вітрі.
- Це велично, - сказав він.
- Але мені не подобається, - озвався Нельяфінве, хитаючи рудою головою.
Брати стояли за спиною батька, трохи на відстані, а уже за ними юрмилися схвильовані прибічники, червоно-чорний натовп зі щитами, схвильований і наче весь – одні дружні обійми, «наших судять».

Вони зустрілись перед міською брамою, поки всі ці юрми шукали собі зручного місця, аби спостерігати за судом.
- Моріфінве Феанаріон, - сказала Ліероссе, – мій verno.
І він злегка вклонився і усміхнувся навіть, хоча настрій мав похмурий і зосереджений.
- Радий знайомству з чарівною родичкою моєї прекрасної дружини. Не з такого приводу, звісно, як це дурнувате судилище, проте…
- Не варто називати Коло Судьби дурнуватим судилищем, юначе. Високі на дрібницю не образяться, але чи ми маємо бути дріб’язковими…
- Як скажеш, леді. Ми всі знервовані зараз.
Ірелінде, прабабуся Ліероссе, була з Пробуджених біля Озера, подолала пішки той непростий легендарний похід від Куйвіенен до Валінору, і за її дитинства ще з’являлась у Тіріоні. Проте відколи Ліероссе перетворилась на підлітка, Ірелінде майже перестала заходити в гості, та й до себе нікого не кликала – вважала, що кому вона потрібна, той сам її знайде. Тепер чарівна ваніе з’явилась їй, прекрасна, мов одна із молодших майєр, легка і водночас велична. Кажуть, Валімар змінює тих, хто живе там. Якщо так…
Вони були дуже схожі на лице – світлокоса тендітна Ліероссе та її прабабка, така сама легка пружна хода, розріз очей, схожих на аметисти, довгі вії, манера рухатись.
- Чула я, що в Тіріоні біда, - сказала вона. – Дорогі мої дівчата, чи не хочете погостювати у мене, доки все вляжеться?
- Мені зараз не до гостювання, - відповіла Лінте. – Але, може, якщо цей суд скінчиться чимсь хорошим…
- Звісно, справедливість буде відновлено. – Ірелінде взяла Ліероссе за руку і повела вперед, у бік Дерев. Вони яскраво освітлювали поки порожнє Коло Судьби, кільце високих різьблених тронів, водночас легких і величних, спрямованих у небо. Найвищим був, певно, трон Манве, оздоблений постатями орлів.
Ліероссе з трепетом торкнулась золотої кори Лауреліни. Вона була тепла, і золота роса, що зтікала стовбуром та гілками, скрапувала долі, торкнулась пальців ніжністю, не властивою ані воді, ані повітрю.
- Отже ти вийшла заміж за цього непривітного нолдо? – спитала Ірелінде.
- Хіба він погано з тобою привітався?
- О ні, він був ґречний, він стримується задля тебе, і це дуже мило, - Ірелінде дивилась на неї уважно і трохи сумно. – Але чи вистачить його стримуватися вічність? Подивись, в яку історію вскочив його батько.
- Ти пропонуєш не любити його, бо він нестриманий? – спитала Ліероссе. – Хіба нестримані не варті кохання так само, як поважні і спокійні?
- Лише повторю свою пропозицію – залиштесь у Валімарі на гостину. Погуляйте, послухайте співи дзвонів, помилуйтесь околицями. Це чудове місце для щойно одружених. І, може, за рік чи два він навчиться більше цінувати союз із тобою, аніж колір свого щита та форму зірки на ньому.
- Ти вважаєш, що він мало мене цінує – бо прихильний до своєї родини?
- Він кохає тебе, дитино, це поза сумнівом. Золоту обручку не дарують, коли не кохають. Та він, як і його батько, справляє враження того, хто ганяється за примарами. Я трохи отримую тут новини..недобре все це.
- Ірелінде, - тихо озвалась Ліероссе. – Ми ж не можемо, закохавшись, вимагати, аби meldo перестав бути тим, хто він є, бо ми його покохали?
Ірелінде відвела очі. Тепер вона дивилась на Трони Стихій, на поля за Валімаром, на що завгодно – та не на правнучку.
- А ти, - нарешті сумно спитала вона, - що робиш ти через те, що він тебе покохав?

Манве Сулімо на троні був величний, незворушний і майже крижаний. Від нього віяло холодним вишнім вітром. Варда Елентарі, зоряна королева, сиділа по праву руку, і її огортав діамантовий туман, наче зірки утворювалися із бганок її королівської мантії от просто зараз. Бліде обличчя з тонкими губами відтіняв вінець, в якому переливалися живі зорі, а в пальцях перетікало сяюче намисто. В колі Сил, чиї плащі були таким самим одягом, як тіла, кожен почувався змалілим і незначним.Казали, що коли Варда поруч із Манве, то він бачить усе, що діється в світі, а вона чує все, що діється в світі, коли він поруч. Осяйна пара, осяйне кохання. Менестрелі полюбляли цей образ.
Феанаро стояв, спокійний, наче й не на суд його покликано. Коло Судьби оточувало його рівною ланкою білого каміння, що либонь теж не було камінням до кінця, а радше втіленим приреченням, символом межі, переступивши яку, уже не можна вийти таким, як був колись. До нього вийшов Намо, найстрашніший, найвеличніший та найзагадковіший з усіх Сил. Ліероссе ніколи не бачила його доти, і її вразила його рівна розмірена хода, наче накотувала штормова хвиля, його мовчазна присутність, що робила відчутним плин часу, так, наче час тік крізь тіло і душу, невмолимо несучи кожну часточку їх від минулого у темне майбутнє. Так, вірогідно, було щодня від початку Арди – та у присутності Намо це відчуття ставало таким реальним, аж до болю чи щему.
- Відповідай, - сказав Намо Мандос, і його плащ, не сірий і не кольоровий, вічний туман, колихнувся, велично взявся бганками, мов ряб по воді кинулась. – Що спонукало тебе, сине Фінве, підняти меч у мирному місті, меч на твого брата, на твого одноплемінника, на живу душу? Як ти дійшов до цього? – голос Намо віддавався в кожному куточку цього поля перед Колом Судьби, так що чула й найменша комаха на відстані пів ліги.
- Справедливості! – пролетіло по рядах срібних та синіх. – Справедливості! Суду! – і голоси їхні були, як голос моря чи гір, що прокидаються для лавини.
- Айа Феанаро! – ревнули червоно-чорні, і крик їх був дружний, мов це кричала одна істота, сповнена гніву.
- Я захищався, Судде, - спокійно сказав Феанаро. – До мене дійшло, що напівбрат за підтримки, - саркастична усмішка, - другого напівбрата замислив зайняти моє місце старшого, а мене самого вигнати з Тіріону. Для цього він створював зброю, і самі спитайте – скільки її в домі Нолофінве. Я маю, eruhantale, сімох синів та безліч вірних друзів. Ми вирішили принаймні опиратись, якщо так станеться. Якщо ж ні…зброя згодилась би у поході в землі на тому березі.
- А хто сказав тобі про це? – суворо спитав Манве. – Хто першим сказав тобі про зброю в домі Нолофінве?
- То от що вас цікавить, - озвався Феанаро, і червоно-чорні загомоніли. – Звідки я дізнався.
- Ми викликаємо Нолофінве Фінвіона! – виголосив Намо. – Підійди сюди і скажи, чи готував ти зброю проти брата свого?
Нолофінве вступив у Коло Судьби незворушний, хоч очі його палали крижаним вогнем. Брати завмерли один навпроти одного, мов вогники у двох ліхтарях – світильнику небесного полум’я та світильнику полум’я крижаного. Їхнє чорне волосся обіймало золото, що розгорялось і мало скоро досягти повної сили.
- Я готував зброю, Суддє, - мовив Нолофінве, наче каміння клав, - бо до мене дійшли чутки, що брат мій готує зброю. Та перед лицем Стихій, що наспівали Арду, присягаю: я не збирався пускати клинка в хід, якщо мій брат не зробить цього першим. І крім того, всі бачили, що на раду у батька та короля нашого я з’явився беззбройним, як то і належить.
Полем колихнулася синя хвиля, і натовп ревів: «Справедливості» - мелодійні ельфійські голоси накочувались морськими хвилями, наче погрожуючи захлиснути Коло Судьби, і валар у ньому, і навіть самого Намо.
- Добре, - Намо підняв руку – і в його тонких пальцях була порожнеча – та відчувалась вона щонайменше як руків’я меча. – Ти почув, що брат твій готує проти тебе зброю. А хто сказав про це?
Нолофінве схилив голову, наче збираючись із думками. Тоді повільно відповів:
- Першим…це був Мелкор.
- І чого я з ним не говорив, он, виявляється, скільки він казав цікавого, - пирхнув Моріфінве. – От я не здивований, що тут без валар не обійшлося.

«Це не суд, - прошепотіла Хісілінде, розшукавши чоловіка. – Meldo, хіба ти не бачиш, що всі підуть звідси при своїх? Феанаро при своїх прихильниках та образах, Нолофінве при своїй затятості, валар винесуть якийсь вирок, та він нікого не охолодить».
«Та історія зрушить з місця», - озвався Макалауре вперто. Посеред натовпу вони були наче самі, бо ніхто їх не слухав – настільки на самоті, що й у пустелі неможливо бути настільки самотнім.
Його сталеві очі зустрілися з її туманно-срібними, і погляду не опустив ніхто із них.
- Макалауре, ти ж…ти правда цього прагнеш?
…Тепер дуже явно було видно, наскільки вона старша за Співця. Хісілінде могла б бути йому матір’ю, а стала дружиною, бо так судилося. Вона ще бачила перед собою зухвалого ельда з арфою, що разом із нею з’явився до навчання у валіе – і багатьом старшим відмовили, а йому – ні.
…«Я б волів піти до співочих водоспадів з тобою, Хісілінде. Без тебе звучатимуть вони геть не так». – «Чому я тобі там знадобилась?». Його очі водночас насмішкуваті і сповнені дивного вогню, білого, мов у пальнику для вигинання скла. «А чому ні, прекрасна леді? Я бачу лише одну можливу причину – ти б не хотіла?» - «Я хотіла б» - «То я знову спитаю – чому ж ні?». Вони сидять, звісивши ноги над піною водограю, і їх переповнює музика води та неймовірні водяні веселки, вщент, як два келихи, і від цієї мовчанки до кохання – як між їхніми пальцями, що лежать на нагрітій шерхкій спині великого каменю – тільки один рух, не надто широкий…
…На прощання він цілує Хісілінде так, що під ногами провалюється тепла земля. Це всього лише доторк до щоки – але він - стишене полум’я, якого вона ще не бачила ніколи, і коли в щоку тебе цілує полум’я, світ згоряє. Все, що він робить – мов скорочений до найважливішого лист – і переповнене змістом, ось-ось вихлюпне…
Вони співають на два голоси, і сум, який задала Ніенна як тему, опромінюється радістю, бо за хмарами завжди сяють зірки. Він підморгує. Співучні гомонять. На галявину посеред рівнини Валінору падає світло Дерев і перші краплі теплого дощу…
- Що там, за морем? – Зірки, ріки, довгі переходи. Ти не відчуєш, Кано. – Я б хотів розуміти тебе. – А я б охоче забула. Не треба прагнути того берега, повір мені.
Тоді він цілує її знову, і налітає вітер, і вітер здається розпеченим, його руки – розпечені, довгі музичні пальці, що гладять її по щоці, а в них наче тріпоче її схвильоване серце. «Я б хотів цілувати тебе так щодня до Другої музики, Хісілінде. Та, може, ти для початку візьмеш мою срібну обручку? Ми просто спробуємо, як воно нам бути зарученими». Він юнак порівняно з нею – він її кохання. Вона любить його чорні пасма, що вибиваються на бліде високе чоло і затінюють очі, коли він захоплений нотами, його манеру м’яко і переконливо говорити, його натхнення, коли воно підсвічує погляд, міцне плече, на яке легко схилитись, коли втомишся вештатись лісами…
..Вони одружуються за рік після того, і він каже, що той рік – даремна втрата часу, бо все так зрозуміло. Феанаро дарує їй золоту арфу – підвіску, інкрустовану дрібними рубінами. Його очі уважні, та Хісілінде все одно. Вони з Макалауре йдуть до моря, непоспіхом, зірки тануть в солоному тумані, на вологому піску тане піна, заповнюючи і згладжуючи їхні сліди. В його коханні можна розчинитись так само, бо він пристрасний і такий наполегливий, наче взяв за мету, щоб її було чути в Гаванях. «Ти знаєш, що ти шаленець?» - каже Хісілінде і вплітає пальці в його важке від солі волосся. «Я просто старанно вчусь» - відповідає він і сміється глибоким неголосним сміхом, який перетворює зоряну темряву на густий перламутр…
«Айа Феанаро!» - реве невеличкий натовп, і ліс за межами Тіріону затоплює єдність, солодка, як наливка, густа. Він серед них, він тримає руку Хісілінде, і думками він там, а вона – ні. В цьому є щось неправильне, і вона всіма силами намагається почути, що ж за музика звучить для коханого в цих вигуках. Не може. Рідні землі, про які палко каже Феанаро, чужі, страшні. Хісілінде чує крик і бачить перших орків – обличчя ще не скалічені, та жахом і муками перетворені майже на живих мерців. Вони невблаганні, їхні руки чіпкі, а ельфійська зброя слабка, мисливська, недосконала. Їх проганяє звук Валароми, Ороме летить до рушення Фінве і трубить щосили – та не кожного разу він був поруч. Жах липкий, мов крила машкари. Вона відчуває жах. Макалауре відчуває піднесення. Це лягає між ними, і відтоді поцілунки стають гіркуваті, мов терен. Вони не наважуються зачати дитину, бо цей терен всюди, всюди…
«Айа Феанаро!» кричали червоно-чорні ряди, ельфійські голоси сильні та дзвінкі, обличчя упевнені. Макалауре стояв посеред цього моря. Вона кохала його. Її кохання було тернове.
- Тепер, - вимовив Суддя, і громове відлуння його промови вдарило в повітря у кожному куточку рівного поля, заповненого друзями та супротивниками, - заслухаємо свідків, кожного. Скільки у нас їх?
Небо спохмурніло, світло Лауреліни було так само золоте, та тьмяність легких літніх хмар стишувала його, і крики: «Справедливості!» - вплітались у тонкий валімарський подзвін.
- Не менш як сотня, Судде, - поштиво повідомив Еонве, юнак у пташиному плащі.
- О, ця пісня буде повільна, - сказав Морьо, сідаючи на траву і розкриваючи шкіряну дорожню сумку з широкими червоними петлями. – У мене є спиртівочка. Хто буде квенілас? Аннавен, я там на всіх набрав сушеної вишні, зроби мені велику ласку, дістань отой мішок, ти ближче сидиш, хай передають по рядах і беруть потроху.
- Ми будемо…ну…чаювати? – спитала Ліероссе пошепки. І Айкве мовчки вручив їй срібний кухлик.
- А хіба промочити горло не дозволено порядному ельфу? Особливо якщо треба багато разів кричати «Айа Феанаро», – знизав плечима Моріфінве. – Ти щось маєш проти трав з північного нагір’я? Всі щось мають – мовляв, там темнувато – поки не скуштують.
Свідків опитували довго. Від золота до золота неквапно тягнувся той допит. «Я Лауральдо з вулиці Дзвінких водограїв», «Я – Сурелоте з Білого каменю», «Я – Райнессе, розводжу виноградники за Північною брамою»… Ельдар на полі більше не кричать. Напружена мовчанка. Феанаро прихилився до великого каменю, облитого золотим світлом, і зхрестив руки на грудях. Напруга на полі бринить, як цикада, як його саркастична усмішка.
«Принце Айканаро…» - «Він натякав, що принци з Першого дому можуть напасти на нас, і навіть вивідують потай деякі речі» - «Хто – він?» - «Мелкор. Він якось звернув мою увагу на дівчину, що випадково опинилася поруч із нами, і…дав зрозуміти, що Старший дім дає їй..особливі доручення».
«Мені сказав Наренділ, а йому сусід…Нінквенаро. А Нінквенаро хто сказав? Та Мелкор, виходить». «Мені сказав Карніл, а йому Містаро. А хто їм сказав?». Мелкор. Мелкор. Мелкор. «Мені сказав Мелкор». «Та раз Мелкор натякнув, ніби чув або бачив». «Мелкор сказав, ми довіряємо Валар, Судде. Так, я тому й не сумнівалась. Валар не помиляються, вони все бачать ясно».
- Канафінве Феанаріон, материнське ім’я Макалауре… кажеш, ти говорив з Мелкором?
- Говорив, Судде. – він спокійний, руки розслаблено лежать поверх широкого поясу, яким перехоплене червоно-чорне офіційне вбрання, але дивиться на постать батька – чи зможе підтримати, чи… - Власне, якщо мені дозволено буде сказати – я знаю уже, до чого все йдеться. Так, Мелкор казав мені, що доведеться захищати свою родину. Втішав мене в цій сумній думці, адже битися з родичами я анітрохи не бажав, і відчував сум. Він був обережний, він завжди казав «тільки якщо справді доведеться, тільки якщо». На мою думку, цього було досить, аби пробудити підозрілість і упевнити нас, що битись ми справді будемо. Це була повільна отрута, та повірте співцю – вона гарно попрацювала.
Потис батькові руку – швидкий, але значущий жест – і вийшов за межі кола. Червоно-чорні підбадьорливо кричали. Макалауре, Співець… Йдучи до своїх, підняв праву руку – вітаючи їх, як зробив би батько, якби не стояв перед судом Стихій.
- То виходить, це Мелкор…вигадав? – пошепки спитала Ліероссе.
- Виходить так, - відповів Моріфінве – і очі у нього були трохи очманілі. – Я казав тобі якось, що таке неможливо вигадати, а виходить – можливо. Тільки ми не знали.
- Hacca, - сказав Айкве, - я маю на увазі зовсім не те затишне місце, на якому наразі сиджу. – Ліероссе здивовано глянула на нього – відколи це Айкве взагалі говорить..- Тупик-тупик, а тоді завалило.
Їй здалося, що світ йде обертом, мов скажений, і триматися можна тільки за теплий кухоль в руці. Тільки оте коло, яким вони зібралися на цій нагрітій траві – бо Моріфінве якимсь чином знав, що робити. Квенілас. Жарти. Сісти зручно. Прості речі, які ще не позлітали зі звичних стежок, які все ще були отим, чим були, і нічим іншим. Решта нічого не знала, світ тонув у мареві безумства. Він простягнув руку і поправив стрічку в її волоссі. Ліероссе не бачила, що відбувається за спиною, проте знала: він мусив домогтися, щоб кінці були однакової довжини, він вічно це робив. Та стрічка, срібно-біла, заплела, коли збирались, теж тримала. Не знаєш нічого – принаймні знай свої стрічки… «Дякую», - прошепотіла Ліероссе.
- Ми ж довіряємо Валар, - вкрадливо сказав Феанаро, і на його посилений стихіями голос відповів схвальний гомін прибічників. – Брехнею назву я цю дію і Батьком брехні назву я його.
- Ми викликаємо на суд Мелкора! – проголосив Суддя, і від слів цих здійнявся вітер, війнув в обличчя стихіям і ельфам, змішав волосся, приніс дивний запах – наче й не аромат, а відгоміння тепла, нагрітого каменю, нескінченних лабіринтів. Чи можуть пахнути лабіринти пам’яті?
Мовчанка затягнулась. Вона продовжувалась хвилину, дві, тоді, втомившись чекати, ельфи знову загомоніли. «Мелкор зі всіх свідків найповажніший», - мовив Макалауре, і Майтімо кивнув – повільно, наче про щось розмислюючи. «Здається, - сказав він, - брате мій, ми встряли. Ніколи ще не встрявали аж так». Хісілінде дивилася в спини обом, і руки її ледь помітно тремтіли. Втім якщо сховати їх в рукави… «Ну що ти, - ніжно сказав Співець і пригорнув до себе, наче потилицею почув. Одна тепла долоня між лопаток, друга на стегні під плащем. – То іще ж і вироку не було».
Кроки Тулкаса були неймовірно важкими, земля аж стонала, та рухався він швидко й легко, як летів, і золоте його волосся обливало срібло Телперіону, що саме пригасав.
- Дозволь привести його, Судде, - промовив Тулкас дзвінким та сильним голосом. – Він либонь вирішив забратися подалі від нашого Кола.
- Приведи його, і судитимемо за справедливістю. – голосно сказав Намо. – А поки що…
Кроки Тулкаса і стукіт копит коня Ороме оглушили всіх, наче по голові простукало і віддалося десь за грудиною. Почет вали-мисливця, майар на баских конях, рвонув небесами, мов дорогою, і вітром знесло капюшони тим, у кого вони були.
- Поки що ж, Феанаро Фінвіоне, поговоримо про те, до чого ти закликав ельдар у Тіріоні, - сказав Намо. – Ти начебто…
- Я вважав і вважаю, що ми багато часу втрачаємо тут, не йдучи досліджувати цікаві землі за морем, не повертаючи їх собі.
- Ти казав, що ельдар у рабстві тут, - урвав його Намо. – Казав? Так чи ні?
- Визнаю. Казав, - зізнався Феанаро. – Бо забагато у ваших діях його нагадує. От і зараз… того, хто все це влаштував, викрито, а я все ще стою тут, наче й справді злочинець.
- Бо ти підняв меча на брата свого. Чи це мала провина на твою думку? Ти кажеш про рабство. – почав Намо, і голос його рокотів, мов грім, далекий, та ясний. - Якби ти був рабом, то не зміг би ніде зачаїтися, бо Манве – Король не тільки Аману, а й цілої Арди. Учинок твій однаково незаконний і в Амані, й поза його межами. От який вирок винесено тобі: впродовж дванадцяти літ не з’являтись у Тіріоні, де погроза твоя злетіла з уст. Прислухайся до себе весь той час, пригадай, ким і чим ти є. Опісля ж справу цю ми облишимо у спокої, а провину твою, якщо інші простять тобі, вважатимемо спокутуваною.

Запала хвилинна тиша, і тоді Нолофінве, що стояв поруч із братом як свідок, промовив вагомо та повільно: «Я прощу брату моєму».
Натовп на полі хвилювався і вирував, мов море, коли Манве, незворушний і мовчазний, підняв руку, стишуючи голоси.
- Нехай буде так!
Тулкас повернувся до Кола Судьби по цьому вируванні – Феанаро ще й не встиг залишити його. Ноги Хороброго рівно стали на тверду землю, та сміху його, сміху, що лунав щоденно у Валімарі – Тулкас бо був не дурень посміятися, і навіть у битвах, подейкували, реготав у обличчя супротивнику – не чути було.
- Він сховався від нас, Королю, - мовив поштиво, схиляючи золоту голову. – Ми не зможемо поставити Мелкора перед судом зараз. Та я присягаюсь, що ельдар іще побачать той суд, як тільки ми з’ясуємо, де цей вала.
- О, яка невдача, - саркастично мовив Феанаро. – То я вільний? – і він глибоко та поштиво вклонився Королю світу і його Королеві, і навіть Намо судді, та виглядав при цьому так, мов то вони вклонялися йому.

Феанаро вийшов до своїх прибічників переможцем, наче це не його засудили до вигнання. Наче це він виграв якусь важливу суперечку. Він був розгніваний – проте так само палкий і впевнений у собі.
- Що ж, - сказав він. – Вимагаючи дотримання права старшого сина і короля нолдор, ми не можемо не поважати накази короля цієї землі. Проте я зауважу: обмануто було всіх, зброю готували всі, а покараний тільки я. Хай це лишається на совісті суддів. Я не збираюсь провести ці дванадцять років в сумі та роздумах, бо настав час великої праці, до якої я запрошую вас приєднатися. Несправедливо, буває. Хто схоче вирушити зі мною, той не пошкодує. Я обіцяю вам важкі труди, але по їх завершенні ми будемо повністю готові вирушати звідси. Я збираюсь на північ, - вів він далі, міряючи ногами світлу землю Валімару, наче ходив перед дітьми, розповідаючи, як пишуться тенгви в слові «король». – Далеко на північ, де є кілька непоганих місць для справжньої фортеці.
- Нарешті ми щось робитимемо, - сказав Моріфінве, і Айкве, погоджуючись, кивнув.
- Так, - додала Аннавен, - якщо з вами разом, то хай живе найзліше злослів’я щодня. І вино, звісно.
- Тернова наливка, - пообіцяв Моріфінве. – Я маю секретний рецепт, пальці по вуха оближете. Але яка гидота, га? Головне знайти одного винного, байдуже хто то. Все, збирайтесь, ми наздоженемо.
Аннавен пирхнула і жартома вклонилась. Ліероссе відчула, що червоніє і постаралась дивитися кудись повз насмішкувату ельде.
Чомусь вирок, суд, величний Валімар приголомшили її, наче удар. Їй хотілося б обдумати все, що сталося, проте глибоко всередині вона відчувала, як закручується темний переможний вир, який не хоче залишати ані секунди, щоб озирнутись.
«Якщо в тобі є хоч крапля розуму, Лінте, - сказала прабабуся, прощаючись із ними, - то ти й сама туди не поїдеш, і її вмовиш лишитись у Тіріоні. Не можна підтримувати оце дурнувате махання мечами перед обличчями родичів». Все намарне: Ірелінде була така ж нестримна в словах, як і її онука, та навряд визнала б це. Лінте попрощалась із нею холодно. Вперше Ліероссе побачила розлад у власній родині, і це було..наче вдихнути дуже холодного повітря спекотним днем.
«Ти така ж затята, як всі вони, - сказала їй Ірелінде. – Думаєш, затятість в любові краща за затятість у зненависті?».

Останнім вирушав з Валімару Фінве. Ліероссе бачила його зблизька тільки раз – на власному весіллі, і тепер, коли він підійшов, ведучи сірого в яблуках коня, знітилась. Втім королю було, мабуть, не до того, чи добре вона вміє поводитися з королями. Його обличчя видавалось сумним і якимсь виснаженим, наче срібло, що розгорялось, забрало з нього раптом усі живі барви.
На ньому не було корони нолдор, корони з зоряних самоцвітів на білому золоті. Та це не головне. Головне – на ньому лиця не було, коли наблизився до них і поклав онукові руку на плече – білі сильні пальці на чорному шовку.
- Ти затримався, діду, - сказав Моріфінве. – Їдеш в Тіріон?
- В Тіріон, - озвався Фінве рішучо, - а тоді вирушаю з вами.
Між ними на коротку мить запала тиша, Ліероссе навіть здалося, що передзвін Валімару став слабший. Щось ставалось, щось рвалося просто зараз – і це щось було важливим.
- А там хто лишиться? – Морьо закинув сумку через плече, перевірив, чи не забув ножа, а сам дивився на діда на всі очі, так, наче тільки з ним познайомився. – Тобто я хочу сказати..
- Нолофінве впорається без мене.- глухо вимовив король нолдор. – Що там могти, сиди та час від часу суди якусь дрібноту.
- Дядько, значить, - сердито зіщулився Морьо, і очі його стали темніші, аніж зазвичай, а обличчя скам’яніло. – От, значить, як він отримає твій трон.
- Не кажи недоречного, - відрубав Фінве різко – мов і справді щось невидиме ножем різонув. – Чи я можу відмінити вирок валар? Ні. Можу лише показати, що я з ним, бути з ним в цій несправедливості. Так і вчиню.
- Вони знали, що так буде, - буркнув Моріфінве. – Все розрахували, як креслення, до дрібниць. От воно й справдилося, хоч і криво.
- Та й байдуже, - відповів Фінве. – Ви хотіли піти з Тіріону, чому тебе цікавить трон правителя?
- Бо просто це твій трон. Не його. – спалахнув Моріфінве. – Він нічого не зробив, щоб…
- Це не обговорюється, - голос Фінве був сумний, глухий, мов затупився – але владний. – Рішення ухвалено. Крапка.
Моріфінве вклонився йому – так, лише натяк на уклін, та його вперте обличчя казало «я скоряюсь, бо ти король, але мені це не до вподоби».
«І я тебе теж люблю, - мовив Фінве – в його тоні було тепло і рішучість водночас. – Але пам’ятай, що коли наказ королем віддано, заперечення слід залишити при собі».
Уклін. Обличчя Морьо було красномовне – але вголос він справді більше ані слова не вимовив. Вони розійшлись.

Ліероссе і Моріфінве затримались у золотому гаю, поки решта вже рушила – з гомоном і розмовами. Стояли, взявшись за руки, а тоді він поцілував її – приник до щоки на кілька хвилин.
- Я, мабуть, справді можу дати тобі кохання, а спокою – не можу, - сказав нарешті. – Та нудно не буде, це напевне.
- Ти..важаєш, що майстер Феанаро був правий?
- Він помилявся, як ми всі, був обманутий, як ми всі, - відповів Морьо, вдивляючись їй в очі. В близькому золотому світлі його зіниці були звужені і наче повні дрібного жару. – Але ти бачиш, як все розіграно? Мов по нотах! Ах, ми не змогли його впіймати, ай, куди ж то він подівся? Що ж, до брехуна ми не дотягнемося, зробимо вигляд, ніби покарали одного із тих, кому він брехав. Феанаро, ласкаво просимо у вигнання, Нолофінве, ласкаво просимо на престол. Це не через меч, це через те, що батько назвав їх так, як вони заслуговують. Через те, що, певно, він був правий. Вони шукають зручнішого короля.
«Але ж це Валар, - відповіла Ліероссе – Але ж це Фінве». Земля давно пішла їй з-під ніг, і вона, подумавши, так і не знайшла в собі здивування тим, що відчуття твердого грунту не повернулося тепер. Чому б то? В його руках було тепло, трохи шалене – але дуже заспокійливе серед цього безумного виру, в який затягувало і Тіріон, і його мешканців, і всіх…
- Мені здається, вони не настільки у сварці зі своїм братом, як хочуть показати, - вимовив Морьо кудись їй у волосся. – Я мав би зараз жахнутися з того, що оце мовив уголос, але, віриш, я не можу, ти надто пахнеш вишнями. – тепер це уже був справжній поцілунок, пекучий, довгий, який тягнувся бозна скільки, можна було встигнути вкритись сиротами, народитися і вмерти. – Хай їм абищо, ти ж поїдеш зі мною? Найцікавіше тільки починається, ти не пошкодуєш.
- Поїду, поїду, - прошепотіла Ліероссе. – Я хочу побачити нові землі, я хочу в гори, я хочу про все це забути.
- Я покажу тобі все це, красуне, що запалює зорі, - світ блимнув – і нічого не було, тільки він, найближчі дерева і м’яке світло. – Північ красива.
- Я знаю. – вона встала навшпиньки і притягнула його до себе. Якщо щось і було у світі певного та однозначного – це поцілунки.
- Ще трохи і ми тут застрягнемо до завтра, - розсміявся він, але його очі потемнішали. – Це страшно спокусливо, але тут вештаються валар та їхні оті духи. Ходімо, я коней гукну.
Ліероссе затримала його руку, вище ліктя, міцно – і він озирнувся, усміхаючись.
- Люблю, коли ти така..рішуча. – він усміхався, волосся, що вибилося з коси, падало на очі, світло заливало розчервонілі вилиці. - Що тобі, Пташко?
- Може б ти тепер з ним помирився? З кузеном, з яким ви ледь не побилися.
- Нащо? Посварились уже все одно.
Ліероссе відпустила його руку. Кому завгодно Морьо міг розповідати про сто причин, чому ні. Вона знала єдину. Він просто не любив вибачатись.
- Бо, коханий, - вимовила Ліероссе, - ви посварились через те, що так схотів Мелкор. Чому це він тепер вирішує – чи ви помиритесь?
Моріфінве спалахнув густим жаром. Його погляд на мить здався Ліероссе недобрим, але це швидко спливло. Тільки золоте світло і уважний, глибокий захват в очах.
- Правда твоя, - буркнув – та не сердився. – Не знаю, чи йому хтось мудрий це підкаже.
- Ти можеш бути мудрішим, - знизала плечима Ліероссе. – Хіба тобі мене не досить?
Він розсміявся, і цей сміх уже був легкий, мов змивав утому і глевку глину цього безкінечного дня. Підхопив Ліероссе на руки, закружляв, мов вони не на суд приїхали, а пішли з міста гуляти лісами, як личить щойно одруженим.
- Авжеж досить, ти – світ, Пташко, ти цілий світ.

Дзвони співали, і в ту мелодію вплітались ельфійські голоси, виводячи ніжне, піднесене… Та музика не лягала обом, вони чули іншу мелодію, і та мелодія була нав’язлива і важка, мов дзижчали джмелі, від яких ніде подітись.
- Я хочу навідати Ніенну, - сказала Хісілінде. – На деякий час лишитись тут.
Валімар жив уже своїм звичним життям. Ваніар здавались тут не менш світлими та легкими, ніж молодші духи-майар, ніж небесні стихії. Їх ніщо не турбувало, лилась вода в підставлений глек із золотого відра, з кришталевого глибокого колодязя, метал вдаряв о метал, тягнувся повільний ясний танець дівчат, які либонь і на суд не дивилися – легкі рукави, усміхнені обличчя.
- Я маю подумати, - продовжувала Хісілінде. – Я… Давай побудемо тут.
- Я не можу лишитись, кохана, - він дивився на неї як вперше – наче його ошелешила сама можливість, що дружина здатна зараз пропонувати таке – таке, чого хотів він сам, і що було абсолютно неможливо. – Адже зараз ми потрібні там, де вся родина.
- У тебе принаймні є родина – і ти, і брати твої не бережете її, - зітхнула Хісілінде. Вони тримались за руки, але пальці чомусь німіли, і відчуття це тануло, неправильно і надто швидко. – Згадай, що сталося з моєю.
- Але ми твоя сім’я! Я – твоя сім’я! – палко відповів Макалауре. – Хіба не так? – бувають миті, коли немає сенсу брати за руку чи обіймати – ви все одно так далеко, так далеко…
- І я не можу бачити, куди вас веде ця згуба. Я просто не можу втратити ще одну…ще одну родину. Хай твій батько й не любить мене, та навіть його..
- Чому ти вирішила, що хтось когось втратить? – він відчував біль, спустошення, щось до болю знайоме, провалювався в це, і голоси Валімару віддалялись. – Ти думаєш, щось може статися – і тому хочеш одразу попрощатися зі мною?
- Ні, Макалауре, ні, ані на мить не хотіла б розлучатися з тобою.- в очах Хісілінде стояли сльози, між ними пролягав срібний крижаний туман, мов зважені у повітрі краплі води над водоспадом. Холодні. – Але я бачу, до чого ви весь час хилите. Ороме порятував нас, валар нас вчили та оберігали – а тепер ми кажемо, що нам нічогісінько не треба, і збираємося в темряву, куди утік цей відступник. Ми все робимо, як він хотів, от що. Поїхати з тобою зараз – значить сказати валар «я згодна, що погрожувати мечами родичам в Тіріоні можна і правильно, я згодна, що валар – наші наглядачі, я поділяю все, що каже Феанаро». Зрозумій, я кохаю тебе – та я не вірю твоєму батькові. Боюсь, що з ним щось станеться – і не вірю. Відколи він створив Коштовності, він якийсь сам не свій, наче мара на нього напосілась.
Канафінве відступив на крок, його обличчя було похмуре, аж сіре.
- Ти теж, - прошепотів він. – Просто інакше.
Вони стояли, не наважуючись ані піти, ані зробити крок назустріч, і між ними бриніло одразу все – нагрітий камінь над водоспадом, освідчення, всі поцілунки і всі мелодії, що вони зіграли разом, і холод цієї розмови.
- Кано, - прошепотіла Хісілінде. – Я хочу подумати. Не кинути тебе, не піти від тебе. Подумати. Ти ж не бажав би, щоб я пішла з вами над силу, просто аби не посваритися з тобою?
- Звісно ні, - відповів Співець – та в його голосі не було певності.
- Тоді вір моєму коханню і відпусти. – озвалась Хісілінде, і її мелодійний голос співав ніжністю і водночас срібними голками. - Нам ніхто не завадить бачитись, мені ніхто не заборонить любити тебе. Та я маю поговорити..з кимось. Подумати. А там…вигнання спливе, ви повернетесь або зберетеся йти. І я знатиму, що робити.
- Це боляче, - відповів Макалауре.
Погляд Хісілінде зупинився. Здавалося, вона зараз заплаче – та ні, це були тільки золоті зайчики на щоках.
- Я хочу, Кано, - ніжно вимовила вона, - щоб ти почав бачити мене, а не ту, котру ніколи не зустрічав насправді. Погодься, це недобре.

Вони спинились одне навпроти одного, похмурі і мовчазні. Та жоден не робив ані кроку – назустріч чи геть з площі. Нарешті Моріфінве заговорив – все ще не дивлячись йому в очі. Ці слова були холодні, а вітер з ланів Йаванни – теплий і ніжний, мов цілунок. І від контрасту ставало ще зимніше.
- Я погано думав про тебе, виходить, з його руки, - слова були глухі і сердиті, мов хтось з багаття розпечені камені тягав, аж чорні від кіптяви. – Я повірив. І мені зараз шкода, я злюсь, бо так ми обидва програли йому.
- Я теж думав про тебе погано, - ще сердитіше і глухіше озвався Аракано. – І я говорив з ним.
- Я не говорив, - відповів Моріфінве. - І чи мені це помогло.
- Просто ти охоче віриш різній гидоті, - озвався Аракано. – Нетривка виявилась твоя дружба.
- Твоя не краща. – буркнув Моріфінве. - І подивися сам, вийшло так, що твій батько справді скинув діда, хоч і не хотів, а нас справді вигнано з Тіріону. Вся гидота, сказана Мелкором, справдилася, хай через неочевидне місце.
- Не чіпай мого батька, він не винен, - прошипів Аракано.
- Так вирішив Фінве, я пам’ятаю, - кивнув Морьо. – Та кому все це вигідно? Хто взагалі зна, де вештається цей вала зараз і що планує. Спом’яни моє слово, він всіх нас ненавидить, і ми його ще побачимо.
Аракано повільно кивнув. Вони обоє відчували у вітрі, що омивав світлі вулиці, якийсь невластивий цій землі холод. І кожен знав – інший відчуває, от чому такий напружений та сумний.
- То зустрінемось за дванадцять років? – глухо спитав він. – Коли рани затягнуться.
- За дванадцять років, - додав Моріфінве. – Або раніше, якщо ти виберешся з цього міста.
- Вітаю з весіллям, - незграбно відповів Аракано. – Мені дуже сумно, що я там не погуляв. Твоя леді ще гнівається на мене?
- Моя леді золото, - буркнув Карністір. – Вибачишся – то пробачить.

- Мамо? – він думав зазирнути до Нерданель пробігом між справами, яких тепер навалилась силенна сила – як вона там. Ось як. В її кімнатах, тихих, тінистих від їхнього саду, наче вихор пройшовся – речі розкидано, вікна були відчинені якось недбало. Зелене, чорне, бурштинове та червоне – і чомусь кам’яні чаші біля порогу, безпомічні, як розбита шкаралупа. Немов від люті била посуд чи… Морьо ненавидів безлад, бо вважав, що невпорядкований простір – це ознака внутрішньої невпорядкованості. Тут безлад болів.

- Ти теж? – спитала – а очі були зболені, наче плакала, наче змусила плакати когось. Руде волосся, в якому вигравало невірне срібло Тельперіона, спалахувало лихоманкою.

- А ти? Хіба не маємо бути всі разом?

- Я навчила вас любити своїх і триматися роду, - зітхнула Нерданель. – Та зараз це боком виходить. Морьо, - вона встала, поклала йому на плечі геть крижані руки. – Я не знаю, що сказати тобі. Ви затялись ставитися до цього, наче це якась гра, але ігри скінчились. Твій батько вірно сказав – та він не замислюється…

- Я на місці батька теж був би обурений.

- І будував би фортеці?

- Власне на своєму місці я це й збираюся зробити. Хіба не ти оповідала нам страшне про те, що ставалося з ельдар у Великому поході? Хіба зараз Аман виглядає таким уже безпечним?

- Ауле сказав сьогодні, що варто просто почекати, а цей вала повільний, мов сама земля. Так, як змінюються епохи в товщі каменю, змінюється його настрій. Нам всім варто стати Ауле ненадовго, - озвалась Нерданель. – Не пороти гарячку, не забивати розум справами і будівництвом, як ти це любиш..

- Он воно що, тобі це Ауле сказав! Авжеж, валар до нас такі добрі, - озвався Моріфінве сердито.

- Морьо, - прошепотіла Нерданель, і в її голосі була і ніжність, і метал, який уже набув форми – не зсунеш. – Я люблю вас всіх, але я не можу любити те, що ти оце щойно сказав мені. Ти розумієш різницю?

- Де вже мені, - сердито озвався той. – І що ти робитимеш?

- Я повертаюсь до батька, - озвалась Нерданель і відпустила його плечі. Моріфінве аж пересмикнув ними – йому було холодно. – Мені треба подумати.

- Чому? – майже крикнув він – і страшно схотів щось розбити. В цій кімнаті це навіть не було б помітно. – Я ж…робив усе можливе, щоб тут було затишно, щоб тут був мир. Чому ти все ж ідеш?

- Морьо, - Нерданель зітхнула, і її усмішка була співчутлива – та він сприйняв її за жалощі, і це було боляче і соромно. – Ти не можеш зклеїти розколотий світ пиріжками. Я люблю тебе і твою турботу про цей дім..та немає чого рятувати, давно не було. Займись своїми справами. Піди з дружиною до моря, ця дівчинка заслуговує на увагу та любов. Все вляжеться, рани загояться. Так лишати було не можна, розумієш?

- Не розумію і не хочу розуміти, - озвався він. – Я не можу це любити, хоч і люблю тебе.

- Що ж, дякую й на тім, - озвалась вона. Бліде обличчя поміж рудих кіс – ще блідіше. – Синку.

- Мамо, - похмуро озвався він, та все ж поцілував Нерданель в щоку. Мало радості було в цьому поцілунку. – Але краще б ти пішла з нами. Ми маємо бути всі разом в такі часи.

- Нас немає, - сумно сказала Нерданель. – Мені шкода, що я не можу забрати твій біль з цього приводу.

- Нічого ми не можемо дійсно потрібного, - озвався Моріфінве. – Як це бісить.

- Бідний мій цілеспрямований Морьо, - зітхнула Нерданель. – Ти завжди шукаєш інструменту. Але зі втратою деяких речей треба просто змиритись.

- Ти знаєш мене. Я не можу.

- Подумай про те, що я маю живу душу, - озвалась вона. – І твоє заспокоєння – не єдине, чого моя душа прагне.

- А чого, мамо, вона прагне?

Мовчанка, що повисла між ними, була прозора, мов срібне світло, і непробивна, мов новітні обладунки Феанаро. Запустити б у стіну стільцем – та відчувалося, що це доб’є обох, хтозна чому.

 

- У тебе є списки списків? – Нельяфінве ледь стримувався, щоб не розреготатись. – Скільки ти над ними працював? Рік?
- Список списків, один, аби я не заплутатись, де вони та що там. – Моріфінве не сміявся у відповідь, не дивився на брата і наче намагався не зустрічатися поглядами. – І списки на кожен випадок – інструменти, припаси з розрахунку на нашу кількість, зброя - для довгого походу, для будівництва, для…
- Я зрозумів. І ти можеш швидко все це зібрати? – їм, власне, і не конче треба було обмінюватись поглядами. Моріфінве і так знав, що очі Майтімо сірі і уважні, і сум на їхньому дні, а Майтімо знав, що в очах Моріфінве невтамована злість на обставини. – І кути не вимірюватимеш?
- З невеликою допомогою – чом би ні. – вони стояли у залі біля довгого столу – і не наважувалися сісти. В домі гуляв запашний та ніжний протяг із саду – і було тривожно. Старе життя розпадалось на окремі пасма, як незакріплена зачіска. Це відчував кожен, хто мав серце. – Хочу переконатись, що нічого не забудуть. Зробимо це добре один раз – зробимо ще сто разів, якщо знадобиться. І списки згодяться щоразу, як вперше, тільки я їх перепишу, бо напевне я щось міг пропустити чи зайвого вкинути.
- Скільки я тебе знаю,- озвався старший, - у тебе не буває зайвого, запасне тільки.
Макалауре, який з’явився знадвору, на ходу скидаючи плащ, зупинився у трьох кроках від них. «Двері причинив би», - буркнув Моріфінве, голосно пересунув стілець – і не сів.
- Вона там лишилась, у Валімарі, - Макалауре розвів руками, він був сумний і наче винний.
- Ви всі показились! – різко видихнув Моріфінве. – Це пошесть? Далі Варда покине Манве, і той засліпне, бідаха?
- Вона мене не покинула, - різко відповів Макалауре, і його бліде обличчя стало якимось особливо блідим, мало губи не перетворились на крейду. – Вона лишилась подумати.
Моріфінве нічого не відповів. Дивився в стіл.
- Списки, - сказав він. – Батько вирушає зараз, а я – останнім. Бо треба все підготувати і зібрати. Три дні – маленький термін. Та й затримуватись не хочеться.
- Всі тут, Тельво? – спитав старший з близнюків, вриваючись в прочинені двері, наче збирався з розбігу відчинити їх копняком – аж тут виявив, що відчиняти нема чого. – Та ні, не всі. Либонь Курво і Тьєлко досі десь вештаються. – він усміхався єхидно, він збирався пожартувати – і не став.
- Та й ви вештаєтесь, - буркнув Моріфінве. – Збиратись будете? Чи так, літати, мов бабки по розсаді?
- Ми прийшли! Тільки зайдемо до мами, і…
- Ви не підете до неї зараз, - похмуро кинув Морьо. – Бо її немає. Вона пішла до Махтана. Ні, вона не повернеться, побачити її можна прямо там. Але у нас безліч справ, і ви обіцяли допомогти. Хто хотів навчитись таких речей – ось час починати.
Вони відмахнулись – майже одночасно, майже як один. З віком такі моменти траплялися все рідше, бо досвід і характери потроху розводять дорослих близнюків. Втім подейкували, що у цих на двох одна душа, отже зараз, подумав Моріфінве, можливо, кожна половинка болить трохи менше…
- Чому? Ми йшли до неї, – Телуфінве був з лиця наче трохи ніжніший, дарма що різниця між братами вимірювалась кількома хвилинами. Моріфінве зупинив його витягнутою рукою – долоня в плече. Старші мовчали, так само похмуро, даючи змогу говорити тому, хто зголосився сам. – Ти і ти - хочеш з нами чи не хочеш? Ми з Айкве зараз звірятимемо списки. Ви будете вчитись діла чи так нипати плануєте?

- Хочу, - озвався той. Та впевненості поки що не було – вона прийде згодом, юні швидше оговтуються.

- Ходіть, - Морьо обійняв за плече наймолодшого, Пітьяфінве. Добре обіймати так – щоб не дивитись в темні очі і не розгледіти там часом відображення власної туги, – Вчіться, поки я добрий.

- Там холодно, - сказала Інділін. – Там нічого немає.
- Там щось збудують, - відповіла Ліероссе.
Вони сиділи вдвох, звісивши ноги в маленький басейн, викладений зображеннями золотих рибок. Жодної півночі в цю мить не існувало – до такої міри, що Ліероссе погано уявляла завтрашній день.
- Це справді того варте? – тихо спитала Інділін. Ані тіні жартів. – Іти туди, в невідому пустку, аби розділити вигнання Феанаро? Ти не просила чоловіка залишитись тут?
- І як він залишиться? – озвалась Ліероссе. – Кине своїх? Підкорятиметься Нолофінве, який, виходить, руками валар зробив рівно те, в чому його звинувачували? Ні, дуже дивно про таке просити.
- А ти своїх – кинеш?
- Мої йдуть…
- А я?
- А ти подруга, - усміхнулась Ліероссе. – Я тобі писатиму. Ти б що зробила на моєму місці?
- Не знаю, - зітхнула Інділін. – Але мені хотілося б будь-що тебе втримати, якщо чесно.
- То приїжджай до мене, - усміхнулась Ліероссе. – В гості. Він теж буде радий, от побачиш.
Вони обійнялись і більше не говорили про це.
Ліероссе йшла додому, слухаючи знайомий спів плит під ногами. Місце, де мав бути той злополучний фонтан, так і зяяло, мов роз’ятрена ворожнеча. Очевидно, тепер його мав лагодити новий правитель міста…чи хтось інший. Міські дерева, водогони і птахи співали їй, і чомусь навіть не було сумно, що востаннє. Може – бо закінчувалась, як здавалося Ліероссе, історія ворожнечі та підозр, і починалася зовсім нова.
У дворі дому Феанаро збиралися мисливці. Високі, гнучкі та уважні нолдор перевіряли спорядження. Собаки плутались під ногами, коні переступали дзвінкими копитами. Її батьки були там – разом, як завжди, і Росселін сміявся. Він був піднесений, як завжди, коли його тонкі ніздрі от-от відчують повітря, напоєне пахощами лісів, його очі палали, тонкі пальці перебирали смарагдові та срібно-сірі пера на співочих стрілах. Морьо проводжав їх, і все було так весело та легко, наче просто оце скликано лови, а нічого не сталося.
- Ніяк не звикну, що ми тепер родичі, Росселіне, - казав Туркафінве.
- Напиши на лобі, - запропонував Моріфінве, усміхаючись. Вона встигла вловити одне – його неправильні сумні очі серед цих усмішок.
Наступна шпичка потонула в гомоні мисливського загону. Нальтаріель помахала Ліероссе рукою з сідла. Вона була весела, тут всі були веселі.
- Привіт, Пташечко, - сказав Моріфінве. – Ну що, твої подруги тебе відпустили?
Вона знизала плечима. Мовляв, а як могло бути ще. Намагалася вловити його погляд, зрозуміти цей сум, чи спільний він у них, чи інше що сталося – не змогла. Він вислизав, наче й сам від себе.
Засурмив мисливський ріжок, повагом пройшов Хуан – він нюшив повітря і пирхав, проте не дозволяв собі отого звичайного собачого збудження. Все буде, і гонитва, і азарт.
- Побачимось на місці, - сказала Лінте, цілуючи Ліероссе в щоку. – Плювання необхідне, он скільки народу треба буде годувати. Може, Хісілінде складе тобі компанію дорогою. Втім у тебе і так товариство пречудове.
- Вона там лишилась, - прошепотіла Ліероссе. – Всі сваряться.
- На бога, - пирхнула Лінте. – Тонкосльозе створіння, ти аніж дивитись на всі боки, слідкуй за тим, аби зі своїм чоловіком не лаятись. Інші – то інші, а вам треба думати про себе.
- Я не лаюсь.
- І не лайся. Ми з твоїм батьком кохаємо одне одного двісті років, і будь певна – кохатимемо дві тисячі двісті. Так це має бути. А зараз понавигадували оцих нових мод..
- Мамо, - повільно сказала Ліероссе. – Це не нова мода. Так завжди було, згадай нашу Ірелінде.
- От і не вчись у неї, валар навчать, авжеж. – прошипіла Лінте. – Я тобі поганого не пораджу, кохана квітко. На відміну від декого.
Голоси напливали на них, мов морські хвилі. В цьому саду не було більше жодного усамітненого куточка, у дворі від стаєнь стояв щільний шум від швидких кроків, тупіт копит, голос розтривоженого заліза.
- Ми рушаємо. Ідіть, - сказала Лінте. – А то, Моріфінве, ти її завтра не добудишся, я знаю. Побачимося, - і уїдливо додала, - діти.

На місці вони уже застали похмуру Аннавен, що поралася біля багаття. Чорнява сердита нолде роздмухувала вогонь під казанком з водою, на її щоці була кіптява. Побачивши своє товариство, стрибком звелась на ноги і посміхнулась. За її спиною розгорталась велична панорама гір, заледве підсвічених золотим світлом, туманних, мов малюнок аквареллю.
- Доповідаю, - прокричала вона, не встигли друзі ще й спішитись. – В горах доспіла чорниця. Камінь тут хороший, тож все йде бадьоро. Я знайшла місце для табору, рівне, і ви його ще оціните, бо що тут рівне взагалі? Які новини в місті, де всі пхинькають?
- Пхинькають, - озвався Моріфінве. – Свіже повітря завозили востаннє за справжнього короля. – і демонстративно затиснув носа.
Аннавен розреготалась – срібний сміх, мов дзвіночок, закачані рукави вишитої срібним листям сірої сорочки, в перекинутій на плече косі дрібні пушинки попелу. Вона була виклично гарна в цьому похідному безладі, мов гори належали їй, її різкій ході, чорним сердитим очам, усмішці обвітрених уст. Повітря тут і справді було таке, що ельдар кажуть про нього – можна наїстись. Пахло свіжістю гір, травою, польовими квітами і безмежним простором, в який далекі хмари несли легку ноту дощу.
- Що ж, ласкаво прошу подихати всмак. Всідайтеся, зараз гаряче буде.
Феанаро вийшов їм назустріч, заклопотаний і веселий. Пахло димом, стукотіли молотки та сокири, табір на верхівці пагорба жив, мов мурашник.
- Нарешті. Морьо, я уже думав, ти збираєшся сюди весь дім перевезти.
- Я зібрав по своєму списку все необхідне, - озвався Моріфінве. – І ти ще мені подякуєш.
- Не сумніваюсь.
Погляд Феанаро Ліероссе відчула, уже торкаючись ногами землі. Це був уважний погляд, дуже уважний, недовірливий – і схвальний.
- Ти наважилась, - сказав він ствердно – і замість привітання.
- Я не вагалась, - відповіла Ліероссе.
Він повільно кивнув, наче не їй, а своїм думкам, і усміхнувся.
- Добре, ви з дороги. Ідіть, попереду у нас багато роботи.
- Я саме роботи й хочу, - відповів Моріфінве. – Роботи, в якій є сенс нарешті.
Поки Феанаро плескав його по плечу, Ліероссе озирнулась в той бік, де лишився Тіріон. Та рівна нитка обрію зшила за їхньою спиною далечінь так, що той і не вгадувався. Колишнє життя кануло в це небо, у вкриті шорсткою північною травою пагорби – і лишилось тільки в спогадах.
- Зігрійся, - приязно сказала їй Аннавен. – Вітер з гір.
- Я не боюсь холоду, - озвалась Ліероссе, проте сіла біля багаття, замислено колупнувши чобітком золу. – Дякую.
- В нашому товаристві просто ніколи не було таких дівчат, щоб прямо дівчата. Лассе ось погрожував наречену привезти, та не знаю, чи так сталося. - повідомила Аннавен, простягаючи їй металевого кухля, ручку якого тримав дзьобатий чеканний птах. – Але ти не бійся, ми щирі і не капосні, як дехто. Буде зовсім зле, кажи, жінка жінку завжди зрозуміє.
- Чого то мені буде зле? – спитала Ліероссе. – Через те, що тут вітер з гір? Ти думаєш, дівчата-дівчата зроблені з якогось іншого тіста?
- Ох ти й зілля! – знов розсміялась Аннавен. – Чом ти така сердита й без меча приїхала?
- Бо я не можу, - просто відповіла Ліероссе. – Я не можу нікого вдарити. І я не сердита.
- Ніжна отрутонька, не лається і не б’ється. – озвалась Аннавен. – Ходім по чорницю?
- Залюбки. – Ліероссе теж усміхнулась. Їй ставало легко, наче всередині оселилась біла легка хмаринка, ніжна, мов пух. – Я люблю солодке.
- О, ну хоч одна слабкість у тебе є! Ти придумала, що будеш робити на півночі, ніжна отруто? – спитала Аннавен, розливаючи напій, що парував і запаморочливо пах травами.
- Я знайду, - відповіла Ліероссе, мружачись від вітру. – Ти так і зватимеш мене Ніжною Отрутою?
- Можеш назвати мене якось у відповідь. – знизала плечима Аннавен. – Я не ображусь. Ми маємо потоваришувати, а товаришують у нас от як. А якщо я Зіллям тебе зватиму, ти менше образишся?
- Я ще зовсім не ображалась.
- Аланессе! Гірке зіллячко, - Аннавен знов дмухнула у вогонь, і на її чобітки посипались іскри.
(в Третю епоху alanesse було відоме як зілля для паління люльки, та поки що воно – лікарська рослинка з милими дрібними квіточками. Щоправда, гірка).
Тим часом розсідлали коней. Новоприбулі перегукувались. Супутники Моріфінве поверталися по одному, і врешті до шумного кола найближчих друзів приєднався він сам. Небо перекреслила смуга видовжених піристих хмар, підсвічених знизу, хвилястих, мов трави під вітром.
- То що робимо? – спитала Аннавен. – Ти нас сюди привів, отже це ти наш ватажок. Що ти скажеш?
- Скажу, що спершу я буду просто кухарем і зварю куліш, - різко повідомив той, поки його супутники розступались, даючи дорогу до вогню. – Такий куліш, аби ложка стояла. Всім треба відновити сили з дороги. Тоді я вам розповім, звідки батько призначив нам братися до справи. Креслення я бачив і сам частково малював, та тут уже все почалося, і треба правильно докласти зусиль. Сьогодні наш найбільший план – розбити акуратний табір, щоб без оцієї шарпанини, вода, дрова, зброя та інструменти. – його голос почав набувати буркотливого тону, наче він уже хотів одразу виявити в майбутньому устрої десять недоліків і когось висварити за них. - Я хочу бачити порядок, і ти знаєш, що я маю на увазі. Тоді - відпочивати, співати пісень та радіти, що сюди принаймні свіже повітря не завозять, бо воно тут і так є. Сподіваюсь, ложку ніхто не забув?
Відповів йому сміх і схвальний гомін. Ліероссе раптом подумала, що отак вона могла б жити довго, бо за дві довгих переміни світла ніхто ні з ким іще не посварився. На якийсь час душу обліг прохолодний спокій, як волога тканина – синець.
Ідучи галасливим табором від струмка, вона побачила свекра. Шатро Феанаро переживало, видно, і довші походи. Темно-синя тканина, заткана візерунком з розмитих хмар, була потерта, хоч і міцна. Так затираються з часом улюблені речі, які важко проміняти на щось інше. Одна половина широкого пологу завернулась від вітру, і на сіру північну землю лилося нестерпне тепле світло. Притискаючи до себе мокрі металеві кухлі, Ліероссе підійшла ближче – і побачила в тому світлі темну різку тінь Феанаро. Розгледіти його очі в світлі Сильмарилів було б неможливо, та вона відчула погляд – сердитий і ..ревнивий. Ніколи не замислювалася вона про ревнощі, та тепер відчула – слово доречне. Ліероссе заклякла на хвилину ні в сих ні в тих, не знаючи, що робити. Феанаро різко ляснув кришкою скриньки, затуляючи Камені від світу, і сяйво згасло, лишилося тільки напівтемне шатро і незадоволений чимось, втомлений ельда. «Що? – спитав він, і голос був такий, наче Феанаро сердився чи у нього добряче пересохло горло.- Я зайнятий». «Вибач,- прошепотіла Ліероссе. – Мені просто видалось нечемним пройти повз, нічого тобі не сказавши».
- Сину! – на її порятунок, до шатра саме сунув Фінве. – Мені дещо спало на думку. Дістанеш свої креслення?
Ліероссе постаралася здиміти тої ж миті, коли бічним зором побачила, як король проминає її, затуляє собою від необхідності ще щось казати. З того боку пагорбу, де отаборилися товариші її чоловіка, нічого не змінилось, а вона, аж дивно, мов з-під грози вибігла.

Коли Моріфінве побачив Ліероссе – з тими злополучними кухлями, бліду і стривожену, він подумав, що не варто так перейматись через такі прості речі. І мав на увазі кухлі та переїзд.
- Ти там над струмком не послизнулась? – кухлі він відібрав, відніс на місце сам і розставив за розміром, витративши якийсь час. Тоді повернувся – а вона все ще стояла посеред табору, наче й не вдома.
Стукотіння молотків та сокир затихало, туго натягнуті шатра перебирав вітер, мов поверхню бубна. Розклали кілька великих багать, і тепер було місце добре нагрітись. Минула половина кола світла – наближалося срібло. Розсідланих коней вели пастися вниз із пагорба – з підвітряного боку, де було більше вологи і пригрівало в час золота, а відтак і трава соковитіша.
- Нічого, я просто змерзла, - сказала Ліероссе, наче й не до нього звертаючись.
- І стоїш тут, - він хотів би сказати щось більш довге та ніжне – але вимовив уголос тільки це. – Ходімо. – її руки були скоріше лихоманково гарячі – вона ж бігла. – Що діється? – пошепки спитав він, поки йшли до вогню. – Сталося щось?
- Втомилась, - відповіла Ліероссе. Вона була закрита, мов річкова мушля – думок і не вгадаєш.
- Не хочеш казати, - ствердно озвався він. – Добре. Передумаєш – я тут.
Зі срібного туману з’явився Айкве з дровами – останній вихід на найближчий час. За ним безшумно приєдналися ще двоє. Лишалось обрати тих, хто стоятиме на чатах, поки табір відпочиває, і справді ні про що вже не думати.
- Що нам тут загрожує? – спитав Лассе, - ми ж…
- Нам загрожує розслабитись невчасно, - відрубав Моріфінве. – Ми вчимося, щоб бути готовими в далекому поході. Охорона тих, хто розсівся помилуватися туманами – це те, що робили наші предки в смертних землях. Відсьогодні так будемо чинити і ми. Решті можна від холоду по ковтку, веселіше стане.
Довкола багаття пішли дві чи три великі баклажки.
- Це міцніше за вино, - сказав Морьо на вухо дружині, зваживши одну на руці. – Хочеш трохи спробувати? Може бути непогано, якщо акуратно. І веселіше стане.
- Давай, - рішучо погодилась Ліероссе, і раптом він відчув, що її рішучість викликає у нього навіть більше ніжності, ніж тендітність та посмішка.
- Ми тут, - вимовив він голосно, - бо ми почали шлях, про який всі думають – але бояться на нього ступити. Дурні вважають, що це вигнання. Я вважаю, що це перші кроки, аби бути готовими і побачити зорі по той бік моря, побудувати нові міста і вистояти проти того, що там може нам загрожувати. Хто вважає, як я, хай ковтне за успіх цієї справи. За Зірку, що нас веде до тих зорь!
Звісно, йому ніхто тут не заперечив. Голоси були веселі і схвальні, вогонь палав весело. Все було як треба.
- Повільно, - вклав фляжку в її руку і міцно обійняв. – Воно зовсім трохи пече спочатку, але постарайся не квапитись, це приємно, коли розкуштувати. Ні-ні, не так швидко, - вона закашлялась і розсміялась. – Поволі, радосте моя, не хапай одразу багато. П’єш повільно – легко зупинитись, коли відчуваєш, що тобі досить. П’єш швидко – і воно тебе забере, коли схоче, розумієш? – Ліероссе труснула головою, світлі коси вдарили його по руці – доторк легкого вітру.
- Все добре, я навчусь.
- Авжеж, навчишся, Пташко, - він говорив уже зовсім пошепки, щоб чула тільки вона – тоді додав подумки щось безладне і геть медове. Сидіти з нею отак, бачити зовсім поруч світлу маківку, відчувати руку в руці було неймовірно – наче тільки тепер почалася їхня власна дорога, не схожа ні на чию в світі.
- Давайте нашої, смурні та похмурі, - сказала Аннавен, знову завзято дмухаючи на жар. – Бо ваші кислі пики мені обридли ще вчора, поки й вас не було.
- А ти добра, як завжди, - озвався Моріфінве. – Ну, давайте, що й правда сидіти в тиші.

- Полював я на лисиць, на лисиць, - почав Айкве – голос неочікувано мелодійний та сильний.
– змокло хутро від роси, від роси,
Де ти, люба, ходиш боса,
Із листа спадають роси,
Трави плутають сліди,
Не прощайся, підожди…
Аннавен нарешті облишила свої клопоти, підтягнула коліна до підборіддя – точно худий злий підліток. В обличчя їй полетів дим, і вона відмахнулась, мов від набридливих новин.
- Прикликав я із гнізда соколят,
Я із вітром з берегів розмовляв,
Пісня вітру уривалась,
Тільки ти не озивалась,
Ані зірка поміж віт,
Ані слід в траві…
В пагорбах зі згасанням золотого світла наставали майже сутінки. Піднімався вологий туман, і ненадовго здавалося, начебто похід розпочався, і вони йдуть тим самим шляхом, яким колись провів свій народ король Фінве…чи він уже не король? Чи так співали квенді, коли йшли великим походом від Вод пробудження до світлого Аману?
Сірі очі, як туман, як туман,
Скарбу більшого нема, ні, нема…
Квітка білого туману
Над долиною розтане,
І тоді виходь на шлях,
Я іду здаля…
Самотина цієї землі обступала і обіймала їх, водночас тривожна і сповнена захвату та простору. І, як завжди у дорозі, ближчі ставали ті, з ким та дорога звела. Сердита колючка Аннавен поклала голову на плече Айкве, наче рідному брату. Лассе обійняв руду нолде з видовженим сумним обличчям, що й словом поки не прохопилась. Коло довкола вогнища ставало тіснішим, підсідали ті, хто спізнився, тихо, щоб не порушувати пісні.
Я чекаю що не день, що не день,
Тепле полум’я руде, ти руде,
Біла стежка, темна стежка,
Мила квітко, де ростеш ти…
В безвість лисячих стежин
Чи не ти біжиш…
Вони сиділи обійнявшись, Ліероссе тулилась до плеча, мов і справді мала сторожка птаха. І йому здавалось, що ненадовго вони обоє стали невидимі в колі, де кожен думав про своє. Стривоженість Ліероссе все ще відчувалась, мов той трепет, який лишається в повітрі після довгого глухого звуку.
- Слухай, - прошепотів Моріфінве їй на вухо, - я – погано втішаю, а ти не бажаєш розмовляти. То що нам лишається?
- Немає про що говорити, - так само пошепки відповіла Ліероссе. – Геть немає про що.
- Чому, - озвався він ще тихіше, аби почула тільки вона, - є одна бесіда, яка ще й на соту долю не вичерпалась. Хочеш втечемо?
Сірі очі, як туман, як туман,
Скарбу більшого нема, ні, нема…
Квітка білого туману
Над долиною розтане…
Він хотів би забрати її тривогу, як вимоктують отруту з ранки – сплюнув і більше немає. Та, здавалось, цієї отрути в ній так багато, що нічого й не поробиш. Вона накопичувалась все життя – з розмов, з глухого роздору в місті, з усього, чим вона напивалась разом з материнським молоком. Дитина неспокою, птаха грозового неба. Що ж тут вдієш, якщо він найкраще умів кпинити, а вона шукала спокою, та не мала його в собі самій…
Вітер і тканина – навіть якщо натягнуто добре, завжди чути, як швидке і сильне крило вітру ляскає по цій поверхні. В цьому звукові можна пливти, мов довкола вода, і світ розчиняється. Світильник, який стоїть біля їхньої постілі, кидає довкола тепле жовте світло, наче Лауреліна знов зацвітає. Можна навіть просто сидіти навпроти, підібгавши ноги, прикинути, що ти не розібрав з речей, і дивитись, і це як ще одна пісня, від якої душа легшає, мов хмарка.
- Гори і вітер – з тобою, - казав Карністір – так, щоб бути заледве голоснішим за вітер. – Коли ти поряд, все підсвічується, мов ліхтарик зсередини. – за стінами шатра сміялись – мелодійні ельфійські голоси – наблизились – віддалились – потонули в співах вітру. - Ти ж була права тоді. А я не забув, що помилявся.
- Зараз, Морьо, - її очі ховалися в тіні, та вона усміхалась, і на щоках проступали ямочки – долоня ще не торкалась її долоні, та відчувала тепло доторку, що зароджувався в повітрі і тремтів, - ти маєш мене насмішити чи вилаятись. – вона була така серйозна, така світла, що дихання перехоплювало.
- Ні, не зараз. Тільки не тепер. – його серце впало кудись, мов гирька, а тоді спливло і знову забилось. Вона була чарівна в тривозі і сумі, як і в радості.
- У тебе скінчилися жарти? – Ліероссе смикнула його за косу і впала в обійми, наче не втримала рівновагу. – Та цього не може бути. Тоді ти маєш засуджувати моє недоладне похідне вбрання. І що, ми не поговоримо про те, які неправі валар? Про плани твого батька?
- Та хай йому грець, у тебе прекрасне вбрання, і це я ще ледве втримуюсь від повідомлення, що без нього краще…от, не стримався. Ти знущаєшся, жінко, - її уста ще пахли тією наливкою чи що воно таке було – солодке і міцне, мов поцілунок, і в поцілунку ще була тінь смутку чи тривоги – але від тепла танула. Він міг би справді відчути гіркоту губами – рештки гіркоти, скоро вона піде нарешті, принаймні на якийсь час. – В цих горах є коштовні камені і глибокі печери, де самоцвіти ростуть, як проліски. Може, у нас буде час – і я покажу тобі це. Я б хотів, щоб ти побачила найкрасивіше. Всюди. Що б там тебе не лякало, краса все виправить, зірки та підземні озера зцілюють нас.
В цю мить він чомусь відчув, що ніколи більше не повернеться в Тіріон – принаймні в той Тіріон, який знав колись, і відчуття було гостре, мов поріз. Це було перед-бачення, проте побачене виглядало як вир, в якому зникало старе – його водоспад, кузня і молоти в ній, сад, в якому він виріс, до останньої обважнілої від плодів невеличкої яблуні – а нове й розгледіти годі. Це тривало мить – та мить, гостра і на диво правдива, матеріальна, як ліхтар, шатро і м’яка похідна ковдра, ледь не зрівняла їх з Ліероссе у тривозі, а він же хотів втішати.. Майбутнє попереду було химернішим тепер, ніж здавалося, коли вони вирушили за міську браму. Воно вирувало її тривогою, і найсправжнішим тепер була її легка рука, що лежала на плечі, її закинуте обличчя, її відкритий погляд назустріч. Він бачив м’яке світло, яким світяться душі закоханих, і воно поступово звужувало світ до них двох – і вітру.
- Я хотів сказати, що ти квітка, - шепотів він, стискаючи своє кохання в обіймах, - та яка дурня оте все. Якісь квіти і моя розважлива, рішуча нолде, яка не хотіла ворожнечі, але не злякалась Араману, полюбила його, як розраду.
- Отепер я тебе впізнаю. Не лякай мене так більше, - відповіла Ліероссе ясним-ясним голосом, мов вони просто непоспіхом розмовляли. Ковдра була темно-сіра, майже чорна, її волосся – майже біле, а шкіра – молочна, як туман над рікою, як саме молоко. – Хоча я б хотіла побачити, як ти з оцим всім пишеш вірші. Без квітів і всього іншого.
- Настільки роздягнутись я не готовий, пробач, - буркнув Моріфінве, червоніючи. – Але…я …якось неодмінно.
Вони сміялись водночас, бо це було дурнувато, прекрасно і правда. Як валятись на цій ковдрі, торкатись, спочатку легенько, потім до нестями і поринати в трепет – від коренів волосся до кінчиків пальців, перетворюючись на золотий зоряний пилок.
- Нас почують, - шепотіла вона – і все одно горнулась всім тілом, гнучка, гаряча, живе втілення безумства.
- А ти не кричи. – Нестерпно добре. Яке точне визначення, майнула думка, поки він здатен був думати. Поки радість іще не затулила всі думки і не змила геть усе в засвітову прірву – крім її бажань, бо їх важливо чути, і її погляду, бо він горів на повіках, як промінь золота. Про прозріння легко забувалось, як про вірші, які він ховав.

Мулярі співають, і каменотеси – теж. То особливі пісні, що роблять роботу швидкою та легкою, до змушують камінь розколюватись від доторку, а гору – поступатися власною цілісністю задля затишку нового дому. І будівництво фортеці тому мелодійне й дзвінке – співають ельфійські голоси, співають інструменти в руках, співає камінь, набуваючи форми. Ростуть стіни фортеці, швидко, бо співоча робота швидша, ніж мовчазна.
Хто вигадав гру у піжмурки, навіть уже й пригадати б не змогли. Якось домовились, наче на думку спало двом чи трьом підліткам. Хтось приніс довгу смугу темної тканини, хтось привів брата чи сестру, і гра почалася, трохи збоку від будівництва, та все ж досить запаморочливо близько. Так веселіше, здавалося їм. Ліероссе приєдналась до гравців, залишивши в стороні кошик із травами, на кілька хвилин, як їй здавалося. Та її миттєво впіймали, і лишалось дати зав’язати собі очі та ловити юних ельдар, що з реготом тікали навсібіч. Вона відчувала вітер, камінці під ногами, прислухалась до швидких кроків, і в горлі буяв сміх.
Наступний, кого вона схопила, був завеликий для підлітка, і надто спокійний, не схоже, щоб брав участь у грі. Тож, коли він сказав «перепрошую?» голосом Феанаро, Ліероссе уже підозрювала, що вийшла якась грандіозна помилка. Вона здерла тканину з очей – і так, перед нею стояв Полум’яний, з ним – Співець, вони про щось, певно, серйозне говорили, йдучи стежкою від табору, а тут..
Чи то Макалауре перехопив її панічний погляд, чи то мав хороший настрій.
- Ви що, граєте без мене? – спитав він так обурено, наче Ліероссе справді щось йому обіцяла. – Це нечесно.
- Я.. – почала Ліероссе.
- Давай цю пов’язку сюди, я вам покажу дещо. Всі проти мене. Тільки кого я спіймаю, той більше не бігає, пристаєте? – до них зтягувались зачудовані гравці – хто ж не знав Співця, хто ж не хотів постояти поруч…
Канафінве виявився небезпечним гравцем. У нього був тонкий слух, швидкі ноги, і він здатен був зловити не тільки тих, хто тікав, хай і безшумно, а й тих, хто розраховував сховатись за каменем чи кущем, проте сопів, хоч як тихо.
- Один! – переможно казав Макалауре, приносячи полоненого під невисоке дерево на виході з будівельного майданчика. – Два! Три! Онде я четвертого чую..
Феанаро, проти очікування, сміявся. Макалауре приніс під пахвами одразу двох, як цуценят, і вони повалились на жовтувату траву, сміючись і борсаючись. Останньою попалась Ліероссе – вельми дивно, адже саме вона, зачудована грою, не рухалась із місця.
- П’ятнадцять! – сказав Канафінве, хапаючи її за руку. – Вас же було п’ятнадцять? Так?
Він зняв пов’язку, і Ліероссе побачила – очі сміються, хоч обличчя серйозне.
- Сестро, - спокійно сказав Канафінве. – На нас всі дивляться.
- Пробач, - пробурмотіла Ліероссе. – Я дуже погано вчинила?
- Та ні! Що ти, це було весело, - розсміявся Канафінве. – Просто от тобі найголовніший урок: не соромся і не вибачайся. Особливо коли немає причини.
І на її розгублену мовчанку додав:
- Це проста гра, навчись у неї грати, і все буде добре. Не соромся і не вибачайся. Ти та, хто ти є, і чиниш вірно, - і підморгнув. – Гаразд? І скажи цим дітлахам, щоб грали осторонь, там просто небезпечно.
- Що ж, - промовив Феанаро, - принаймні ось приклад того, де зараз має бути порядна дружина.
Ліероссе краєм ока побачила, що Макалауре різко спохмурнів, мов небо затягло хмарами. Їй краще було виконати настанови брата, тут-таки. І повернутися спиною.
- Ліероссе, - свекор покликав її, коли дітлахи розбіглись, а кошик було знайдено і підібрано. – Постривай.
- Феанаро, - озвалась вона, думаючи, що тепер сказати – «я просто трохи хотіла побігати», «я не хотіла заглядати в ваше шатро, хоча Камені дуже красиві»…що?
- Ми ж наче поладнали ще в Тіріоні, - тепер на його обличчі не було й сліду тих ревнощів, ані відблиску скарбу. – Чому ти так дивишся?
- Мені соромно, що я тебе штовхнула, - чесно відповідати було набагато легше. – І що…відірвала від справ тоді. Я не хотіла так зустрічатись, я вихована насправді, але..
Полум’яний розреготався – і його сміх був подібний до сміху Моріфінве, коли той розійдеться як слід. Хоча насправді – навпаки, то Морьо сміявся як його батько.
- От що тебе турбує. Дитячі ігри не вада, я іноді просто забуваю, наскільки ти юна, і буває трохи кумедно про це згадувати. – побачивши, як спалахнула Ліероссе, він махнув рукою. – Не ображайся, ти ж розважлива. Я напевне це знаю. Та ти певно щось хочеш спитати про Камені, правда? Ти щось подумала, я бачив.
Його очі були уважні – і знову дивились кудись глибоко, аж трохи страшно ставало – і разом з тим чомусь радісно, мов на неї поклали великі сподівання, і варто тільки справдити їх..тільки справдити.
- Я подумала, майстре Феанаро, що на самоті з тими Каменями ти…наче з найближчими друзями, і я розсердила тебе, урвавши усамітнення. Сильмарили – скарб, якого ніхто в світі не має, але..чесно кажучи, мене це трохи злякало. Це ж..
- Це частина моєї душі, - сказав Феанаро, похмурніючи, немов вона зачепила щось болюче. – Та не тільки в тому справа. Ходімо, куди ти йшла, я тебе проведу. Ти ж бачиш, - сказав він, повільно йдучи стежкою так, щоб весь час пропускати Ліероссе трохи вперед, - що в Амані недобре, чи не так? І ми гадки не маємо, як там..в тих землях. Зараз ми від цього трохи сховалися, наче відпочиваємо і готуємось. Але воно ніде не ділось. Відчуваєш сама?
Ліероссе згадала отой згусток тривоги, котрий так часто ворушився в її душі, усі розмови, усі сварки, від яких тут трохи легшало, і зізналась:
- Відчуваю, - це було просто. Дуже просто було погоджуватись з ним, але тривога в її серці заворушилась ледь чутно, мов молоко збиралось википати – тільки збиралось.
Феанаро зітхнув за спиною. Тоді спинився. Ліероссе озирнулась і побачила, як він переплітає тонкі пальці.
- Світ змінюється. Зникає те, що нам здавалось незмінним, Ліероссе, - сказав Полум’яний, і вітер налетів просто на його слова, небо затопили сірі хмари – як спеціально, і Ліероссе почула, як він свистить у вкритих білими і кораловими бризками лишайнику валунах. – І давно мене мучить думка, а що буде, коли раптом в цій бурі зникне світло? Звісно, тільки якщо зникне.Та..чи ти думала про те, що тоді непогано мати вмістилище для…того, що лишиться? Останнього.
- Сильмарили…вони для цього? – спитала Ліероссе, і раптом відчула укол сорому за свій страх. Добре, що Морьо нічого не знав..
- Йде буря, Ліероссе, - Феанаро схилив голову, вітер шарпнув його чорне волосся і рукави сорочки, кинув у вуха Ліероссе жменю глухого шуму, від якого стало тривожно, мов від крику сови в темних хащах. – Я гадки не маю, як запобігти їй, я навіть до ладу не знаю, як її пережити. Навіть як вона виглядатиме – не знаю. Я вихоплюю шматок там, шматок тут – і роблю все можливе. І ви потрібні мені, щоб ми разом виборсались. Я навіть уже не можу говорити «якщо», відколи Мелкор втік. Батько брехні. Та я вірю, що чекати страшного, склавши руки – гірше за все. Краще готуватись в міру власного розуміння і триматися своїх, що б не сталося. Ти зі мною згодна?
Ліероссе знов відчувала оте сказане – темні хмари несло над землею, темніші за грозу, і не почуватися в тій бурі піщинкою можна було лише одним чином – тримаючись, тримаючись за кошик із травами, за розмову, за… Очі Полум’яного були таким способом триматись – вона відчула, як він тримається, як не бажає відпускати химерне руків’я химерної зброї чи інструменту, чи чим він задумав змінити світ, і як коло впертості поряд із ним замінює собою коло світла і коло безпеки. Просто затятість покладатись на мистецтво і на найближчих.
- Згодна, - повільно проказала вона. – Та ти ж не знаєш напевне, що робити?
- Наскільки це в силах квендо, Ліероссе, наскільки це в силах квендо… Либонь ти уже чула ці плітки, - раптом вимовив він, і його усмішка стала теплою і наче здивованою. – Я не люблю своїх невісток, я взагалі не люблю жінок, окрім хіба що.. – погляд вбік – тоді полум’яні очі знов подивились в очі Ліероссе, пронизуючи до дна, наче він знав щось, їй самій невідоме – про неї ж. – Я дивлюсь на них лише як на можливість продовжити рід, і неодмінно зіпсую стосунки сина з невісткою. Чула таке?
- Я, - Ліероссе затнулася. – Я не думала.
- От які справи, - озвався Феанаро, - я бачу, що ти можеш багато досягти, і розум у тебе ясний. Та було би брехнею сказати, що я не сподіваюсь на сильних, розумних і обдарованих онуків. То ваша справа – та кожен батько цього хоче, це життя.
- Я нічого подібного у провину тобі не ставила..
- Бачиш, - Феанаро урвав її жестом, нетерплячим, наче чергову промову завершити хотів, - я все приміряю на себе. І коли про мене кажуть, що мені даровано сімох дітей нівроку, мені й на думку не спадає ображатися. Зрештою це правда. Тому…я не очікую, що образиться хтось інший. Чи що ще ти там чула…
- Майстре Феанаро, - Ліероссе нарешті зібрала рештки думок, розмаяних, мов хмари вітром. – я не слухаю пліток, оця думка мені справді була образлива. Мене не лякає, що ти раптом схочеш мене не любити – зрештою ти не зобов’язаний, хоч я ціную твоє прихильне ставлення, як годиться невістці.
Феанаро схилив голову, наче приймаючи її слова. Це був якийсь такий вичерпний рух, сповнений гідності і водночас теж тривожний, як все в цю мить.
- Мене налякав меч на сходах дому Фінве, це правда, - додала Ліероссе. – Мене лякає думка змагатись із усіма валар світу, бо я собі не уявляю, як це можливо, і бо я звикла шанувати їх як вчителів і господарів дому, який люблю. А пліток я не слухала ніколи.
- Ти ж бачиш, як вийшло з валар, - Феанаро розвів руками, і це був розгублений жест – та як він взагалі може розгубитися, Полум’яний майстер. – Я хотів би у всьому помилятись, Ліероссе. Я хотів би, щоб цього всього не сталося, щоб Мелкор.. Та що там казати. Чи ти не бачиш сама? Мене не лякає твій страх, якщо хочеш знати. Ти боялась – але замість бігати, вмовляти всіх помиритись і ламати руки, пішла у навчання до цілителя. Боялась, але не відступилась від своїх. Роби так далі, і під цими хмарами ще трохи просвітліє. Я сподіваюсь на твою допомогу із цим усім.
- Я не вмію робити Сильмарили, - видихнула Ліероссе, яку поволі відпускало видіння темного минулого.
- Авжеж не вмієш, - відповів Феанаро з помітним задоволенням у голосі. – Та це й не потрібно.
- Ліероссе! Ми чекаємо на тебе! – Лостарін іде назустріч, у похідному, у небіленому полотні, мов мара з Великого походу. – Ти не знаєш місцевих трав, і я б хотів бачити, що ти назбирала.
- Це я затримав твою ученицю, Лостаріне, - сказав Феанаро, усміхаючись. – Було дещо обговорити. Як успіхи? – Ліероссе раптом подумала, що її батьки ніколи не питали у Харвенде, як успіхи. Вчишся, тобі подобається – то й гаразд.
- Рано про щось говорити напевне, та старанний учень всього досягне. А твоя невістка старанна і уважна. Гаптування тренує терпіння, мов м’яз, - спокійно озвався Лостарін. – Гадаю…нам вистачить часу, зазвичай довше вчаться.
- Я не сумнівався, - Феанаро схилив голову, а тоді обдарував її поглядом – поглядом схвальним, таким, що підносив над шорсткою цією травою та камінням кудись високо до вкритого хмарами, небезпечного неба – неба, котре перехоплювало подих.

«У мене все гаразд, - починала Ліероссе листи до Інділін. – У мене все гаразд. Тут холодно, але зовсім не погано».
Форменос являв собою безкінечне будівництво. Тут, у холодних пагорбах, де від всього лягали дуже довгі густі тіні, а у час пригасання срібла піднімався холодний білий туман, звели муровані стіни, і стіни всередині стін. У фортеці передбачили житло для всіх вигнанців, а щоб вигнати холод і сирий морок, внесли вогонь, який кидав на полірований камінь золоті відблиски. Тут Ліероссе звикла до запаху смолоскипів і коминів, звикла засинати в штучно нагрітому повітрі, і сон цей був міцний та теж важчий, ніж легка дрімота на Туні.
Прибічники Феанаро, не криючись уже, ділились на загони, і сини його, звісно, були ватажками. Тепер житті Ліероссе з’явилось нове поняття – воїни Карністіра. Всіх облич вона не пам’ятала, бо ж не брала участі в цій забаві, котра ставала все загрозливішою з кожним днем. Та він проводив з ними багато часу, бо вони вчились все більше. Хто і де зустрічається в разі небезпеки, що робить, залишаючи фортецю чи піднімаючись на стіни, за що відповідає в поході. Іноді та небезпека, удавана, вивчена до дрібниць, видавалася здаля навіть затишною, адже вони так добре її знали, що могло статися..
Ліероссе, пробираючись в закуток Лостаріна та його товаришів, чула, як вони спускаються у двір, і до неї долітали уривки розмов та регіт.
- Здається, наша Аннавен нині не в гуморі.
- Чого б то? Це ти завжди хочеш назад в тепле ліжечко, Лауральдо.
- Наче це щось погане.
- Спускайтесь, тут немає ворогів, тільки я.
- От тебе я й боюсь найдужче, Ворондо. Ти такий вправний з мечем, що аби себе до Намо на обід не відправив. Там, кажуть, не годують, одна назва - обід.
- Тобі аби жерти, ти нолдо чи кролик?
- Лорде Моріфінве, за всієї поваги – та хто б казав!
- Я знаюся на всьому, що робить життя приємнішим. Прийдеш ти ще до мене по наливку…
Тоді її огортав запах трав і рівний, спокійний голос Лостаріна, і це теж було легко, наче змивало сумні спогади.
- Життя, - казав він, - мій єдиний лорд і повелитель. Я тут, щоб зберігати життя, якщо молодь таки вирушить за море. Ти зі мною?
Тут відкрито носили мечі, але до них легко було звикнути як до нової деталі одягу. Крім того, фортеця жила, як єдина родина. Одні виходили в пагорби на лови, щоб заготувати достатньо м’яса, інші топили печі, без яких не зготуєш їжі і не зігрієш цю гору каміння в холодних передгір’ях. Зводились та зміцнювались мури, списи кувались і гострилися уже відкрито. Після клопіткого дня прибічники Феанаро сідали за довгі столи у нижньому залі. Вечері спочатку проходили в мовчанні, бо всіх надто приголомшила раптова зміна в їхніх долях, донедавна таких легких і весь час однакових. Та швидко зазвучали пісні, закружляло вересове вино, терпкувате, але смачне. Макалауре розчохлив арфу, були й інші охочі заграти. Загорялися очі, рожевіли щоки. Хтось сідав до вогню ближче, витягнувши ноги. Лунав дзвінкий мелодійний сміх, відлунюючи від товстих мурів, наче хтось розсипав срібло. Тоді мешканці фортеці розходились втомлені, але веселі, щоб невдовзі все почалося з початку.
Ніколи в житті, від народження до цього дня вона не жила в такому спокійному оточенні. В цій добре налагодженій круговерті можна було почуватись просто частиною загального потоку – і мало про що замислюватись. Нолдор були дружні, кожен допомагав іншому, якщо і згадували родичів в Тіріоні ядучою насмішкою, які так любив Морьо, то нечасто. Можна було ходити з дівчатами по ягоди, збирати з Лостаріном трави, вправлятися в накладанні пов’язок і не думати, для чого вони, ймовірно, знадобляться у майбутньому. Згодом Куруфінве-молодший злагодив їй ткальський станок, і з-під рук Ліероссе вийшло ще безліч завіс та ковдр, аби зігріти кам’яні фортечні кімнати. Цю роботу вона часто ділила з Мервенде, але та була сумна і неговірка, наче усе, що щебеталося їй в Тіріоні, там і лишилось. Вони сідали поруч, Мервенде мовчки і зосереджено чаклувала над нитками. Врешті Ліероссе намагалась трохи вчитись у неї, адже ткаля була старшою і досвідченішою, а про все, окрім роботи, розмови у них не клеїлись. Зате була Аннавен, весела шпичка Аннавен, була Нальтаріе, мати…вистачало обіймів.
Іноді Ліероссе завмирала біля забраного кованими гратами вікна, і назустріч їй линули холод, прозорість та спокій, обіймаючи і розчиняючи в собі і в високому небі.
Морьо з’являвся втомлений, але в хорошому настрої. Він наче теж скинув з пліч якусь важку ношу. Його поглинули господарські справи, які він справді любив.
- Мені завжди цікаво було, Ліе, як то під час Великого походу давали ладу з усім цим. Адже плем’я, що йде і майже не зупиняється, треба нагодувати в дорозі, розрахувати шидкість так, аби дійшли і слабші. Це не військо, де всі гартуються до битви і не зважають на решту, адже вони йшли з дітьми, жінками, пораненими.. Тепер, здається, ще трохи – і я зможу. Ми будемо готові.
Його так захоплювала ця умоглядна підготовка, так заповнювали вщерть справи фортеці, він так радів, що може налагодити життя хай в цьому маленькому поселенні, куди пішли тільки найвідданіші… Іноді Ліероссе здавалось, що Форменос співає в руках її чоловіка, немов віола. Тоді минали довгі години справ, і в срібному присмерку вони лишались удвох, щоб поринути одне в одного, як у найглибше озеро. Тоді не існувало ані всього світу великого, ані цього світу маленького, нікого і нічого. Навіть їхні сни часто бували спільні, і коли фортеця прокидалась, він шепотів крізь морок невеликої горниці: «Ти бачила, правда ж?». Вона видихала: «Бачила», і на мить їхні руки переплітались, перш ніж настане час розлучитися.
Ліероссе сумувала за Інділін, за м’яким голосом Харвенде, за будинком на тихій вулиці. Та попри це почувалась щасливою: тут не було майже нічого з того, що пригнічувало її в Тіріоні і змушувало сумувати, натомість були батьки, безкінечне кохання і холодне гірське повітря, котре наповнювало легені і лоскотало до сміху. Вона була юна, вона була закохана, вона легко приймала все, що приходило – хай буде.

- Мила юнко, чи не покажеш мені і тут малини? - Мелкор перестрів її один раз, раптово, коли вона віддалилась від своїх, замислившись про все і ні про що. Стояв, мов давній знайомий, ледь обійми не розкрив назустріч.
- Малина лишилась в Тіріоні, - похмуро озвалась Ліероссе. – Мені час.
- Що ти, ми ж тільки здибались! – вала заступив їй дорогу, і вона відчула нехороший липкий холодок, котрий ще не могла назвати страхом. – Я гуляю самотою, а тут ти, така приємна несподіванка. Що тебе тривожить?
- Нічого, вало Мелкор, - чемно відповіла Ліероссе. Все в ній квилило, мов чайка – тікати. – Та я не в настрої вести бесіди.
- Що за похмура леді, - ніжно проспівав той, - яка заклопотана. У тебе ніколи немає часу. Чи нова родина так нечувано обтяжує тебе роботою? Що за дивина?
- Я сама знаю, що мені робити. Даруй, вало Мелкоре, та якби не ти, я б тут не стояла.
Він схилився до неї, мов змовник чи люба подруга, зазирнув у очі. Очі вали були глибокі і сині, та від них теж пробирало холодом. Втім хто знає, як саме має відчуватися погляд Стихії?
- Яка наївність, - мелодійно вимовив Мелкор, - прирівняти того, хто приніс недобру звістку, і того, хто став злою долею. Та ти ще молода. Ти ще зрозумієш. Як ведеться тобі у цих пагорбах, нерозумна юнко? Чи досить кохання, аби зігрітися, а чи все ж таки ці тумани потроху дістаються до твого серця, і тому ти така непривітна?
- Мені час, - твердо вимовила Ліероссе.
- А я думаю, тобі слід лишитись, - приязно сказав Мелкор. – У мене є подарунок для тебе.
- Ти вала, - повільно промовила нолде, крижаніючи і з усіх сил намагаючись побороти неприємне тремтіння. – Ти сильний. Але я маю вільну волю, і я волію піти. Ти мене не затримаєш. – разом зі страхом в ній закипала злість, якої Ліероссе досі ніколи не відчувала. До вали, до всього, що супроводжувало її життя з дитинства – і походило від нього. До того, що він, здається, намагається з неї жартувати, як з малої дівчинки. – Хай тобі незліченні епохи, а мені лише п’ятдесят років, я тебе не боюсь, - сказала вона і розвернулась, ледь не обпікшись об його іронічну усмішку – таку колючу на блідих губах. Чомусь ішла так, як від сердитої тварини – не озиратись, не бігти, спокійно, спокійненько…
- Авжеж не боїшся, красуне, я ж тебе не лякав, - срібно промуркотів їй услід Мелкор.
Її вивела з того помутніння ельфійська пісня. То співала Аннавен, голосно, широко, на повні груди, як дихають. Співала гімн до Елберет, дуже дивний в цих обставинах – та зрештою звичний і найулюбленіший в Тіріоні. Голос її розлітався над пагорбами, над бескидами гір, відлунював від каміння і наче бринів об бліду порцеляну північного неба.
Аннавен, коли Ліероссе знайшла її, лежала в траві горілиць, розкинувши руки, поруч стояв порожній кошик і чобітки – бо вона роззулась. На великому камені сиділа Мервенде, і це було дивно, бо вона рідко залишала Форменос.
- Ми з леді Мервенде пішли по чорниці, - повідомила Аннавен, - ну і ще з кількома дівчатами. Та дівчата працюють отам, а ми вирішили відстати і бити байдики. Чогось день такий…дурнуватий, так би й прилягла, витріщаючись у цю височінь.
- Там Мелкор! – крикнула Ліероссе. – Він до мене чіплявся, і це було огидно.
- Чого хотів? – спитала Аннавен, навіть не збираючись підійматись. – Поговорити про майстерність вишивання? Чи він запрошував тебе прогулятись?
- Я втекла, - сказала Ліероссе. – Я хотіла йому той кошик в обличчя вивернути, як він нахилився. Та трави не для того збиралися.
- О, - дзвіночком-сміхом заливалась Аннавен, дивлячись в небо. – Зіллячко! Якщо наш Морьо не любить тебе принаймні вдесятеро сильніше, аніж я, то я його на двобій викличу.- повідомила вона.
- Зараз Морьо зажадав би точних вимірів, - озвалась Ліероссе. – І способу, як ті виміри провести. – їй нарешті видихнулось вільно, і вона ладна була сісти поруч із жінками та нарешті перепочити.
- Таак, - реготала Аннавен. – Зілля, чого ти не б’єшся?
- Бо не всі хочуть битися, - озвалась Мервенде, що сиділа на камені і досі ані словом не прохопилась, наче й не було її. – Ви можете зрозуміти, що не всі хочуть битися? – в голосі гаптувальниці задзвенів чи то спротив, чи то плач…щось усе разом.
- Хто – ви? Я тут одна, що б’ється, - здивувалась Аннавен.
- Ви всі, - глухо відповіла Мервенде. – Кожен з вас.
- Леді Мервенде, за всієї поваги, я ж просто спитала.- тоненько проспівала Аннавен. – Може, тобі допомоги якої треба?
- Та якої, - зітхнула Мервенде, - мені тепер допомоги. Син за меча взявся, чоловік… ай, знаєте, я взагалі не розумію, що робити із цим всім далі.
- Жити звісно, - Аннавен потягнулась і впала назад у траву. – Жити й радіти. Танцю клинків, небу, камінню, вогню багать. Чи не так, Зіллячко? Може, як буде ясніше, іще дитину народити. Гарненьке і маленьке дитятко з чорним волоссячком. Чи рудим..руді найкращі.
- От сама б і народила, та тобі бійка все затьмарює, - відповіла Мервенде знехотя. – Бійка і оці всі побрехеньки про похід.
- Та я б залюбки, але ж не зустріла своє кохання, - Аннавен підтягнула під голову плащ і розкинула руки. – Я люблю високих і рудих, а високі і руді чогось не дуже поспішають сватати мене. Як матиму чоловіка, то звісно – трьох, не менше, привела б у світ, якщо Еру дарує мені стільки душ. Ти от маєш, тобі легше.
- То все, здається, минулося, - глухо озвалась Мервенде. – Син росте, чоловік віддаляється. Бійка затьмарює все, все, Аннавен. Не хочу тебе лякати, та на твоєму місці я б не сподівалась дати ще комусь життя. Зла ти дуже.
- Та тьху, - Аннавен підхопилась, витрушуючи з сорочки дрібні травинки. – Леді, ти поглянь, яка краса. Чорниці, гори, хмарки посрібнено зі споду, мов вишивку. Повітря…таким повітрям наситишся й чорниць не треба. А ти таке розказуєш. Тут розлито любов до життя, мов повільну лаву.
- Тут страх розлито…
- Аланессе, - сказала Аннавен, - Зіллячко, може, ходімо чорниць таки наберемо?
- Мервенде, люба, - прошепотіла Ліероссе. – Ну що ж ти весь час одна. Давай десь прогуляємось, давай частіше працювати разом. Тобі треба до всіх, треба, тоді і настрій буде інший.
Мервенде встала і обійняла її. «Вибач, що ти це бачила, сестро. На мене щось найшло просто. Йдіть, я хочу побути сама».
- Чула, еге? – прошипіла Аннавен, ледве пагорби затулили сумну ельде. – У мене ніхто не народиться, бо я зла. А сама вона?
- Не сердься на неї, - озвалась Ліероссе. – Мені чогось здається, що їй тут непереливки.
- А все чому? – буркнула Аннавен, видивляючись ягоди. – Бо вона вічно ходить з кислою пикою. Хіба тут погано? Тобі погано тут?
- Мені тут добре, - замислено сказала Ліероссе, згадуючи крижані сині очі Мелкора і його насмішкуватий голос. – Та я тут не самотня, от ти є, і Морьо, і батьки, і…
- А їй якого милого бракує з чоловіком та сином?
- Знаєш, - зітхнула Ліероссе, - буває, що ти наче з усіма – але самотній. Я не думала, що так буває, а так є.
- От ти вмієш пожаліти. Ти мені краще співчувай, - розреготалась Аннавен. – Вона пообіцяла, що я не матиму дітей. А між іншим, у Феанаро ще четверо неодружених синів, і троє з них рудущі. Є про що замислитись дівчині з гарним смаком.
- Я тобі не співчуваю, - повільно вимовила Ліероссе. – Я тебе люблю…
- О, як це навзаєм, Зіллячко, як навзаєм.. Стій…ти щось чуєш?
- Мені тепер усюди Мелкор ввижається, - тихо зізналась Ліероссе, і відчула, що кошик чомусь став надто важким. А там же тільки лікарські рослини. – Це недобре, що я злякалась.
- Та пішов він, - відповіла Аннавен. – Пилюкою йому очі засиплемо, фана ж має звичайні очі.

- Сядь, - казав Лостарін. – Зосередься.
Вони робили це за стінами фортеці, у розпал воїнських забав. Злий метал пронизував тут повітря, і похмурий північний пагорб кишів веселими та лютими.
- Тобі треба знайти в собі точку спокою.
- Тут?
- Тут, і це ще легке завдання, - спокійно відповідав вчитель. – У майбутньому може бути гірше. Ти ж пам’ятаєш, що я казав про умови, в котрих отримують поранення. Точка спокою, Ліероссе. Від неї починається все – пісня, що занурює в сон, слова, що забирають біль, закляття, що кров спиняють. Ти знаєш свою мету, і тобі має бути байдуже, що коїться довкола. Спокій, як зернятко всередині.
Сам він був незворушний, здавалось, що оця метушня та спів металу анітрохи не займають його. Ліероссе неймовірно хотілося підняти очі і подивитись, що відбувається довкола – ці звуки стривожували, підіймаючи всередині щось забуте і сторожке, мов ти лисиця, котра чує лови у хащах. Та вона шукала, бо боялась розчарувати вчителя. Не уявляла, що робитиме, як тамуватиме свою тривогу, якщо він відмовиться вчити. Точка спокою, глибоко всередині сріблясто-сіре зерно. Так зосереджуються, власне, для будь-чого, що вимагає творчості. Але митець усамітнюється, вони ж..
- Що тут відбувається? – цей сердитий голос, Ліероссе точно вихопила його з-поміж мішанини голосів, належав Куруфінве молодшому. Його тільки бракувало. – Ви несповна розуму?
- Не дивись на нього, не слухай його, - в голосі Лостаріна брякнув метал – якийсь геть інший, ніж той, що чула вона досі в голосах родичів. – Куруфінве, цілительська наука – не твоя справа. Я знаю, що роблю.
- Та ти їй кісток не збереш, в разі чого! І ви відволікаєте воїнів від справи. Ще от під час бою у нас під ногами не сиділа ніс в поважній позі.
- То постав тут воїна, навчіться прикривати її, щоб голову не розкроїли. Кажуть, потвори на тому березі особливо люблять юних дів, а цілитель почасти беззбройний. У нас їх і загалом не так багато, тож доведеться навчатися й цього.
- Лостаріне, ти це серйозно?
- Ти, Моріфінве, тим паче звідси йди. Леді бажала вчитись, я вчу її. Не дивись, Ліероссе, я дав тобі завдання.
- Та ви показились, - це був голос її чоловіка, розлючений, наче розпечений до білого. – Вам мало місця для цих вправ? Ліероссе..
- Говори до неї, якщо хочеш збити і ускладнити все, - спокійно сказав Лостарін. – Та це наступний рівень.
Важкі спокійні кроки. Койрондо. Ліероссе ледь стрималась, щоб не підняти очі і не подивитись, хто де стоїть. Їй муляли ці голоси, сварка, що розгорялась просто у неї над головою.
- Чи вона витримає? – кинув Койрондо.
«Сиди, - пошепки сказав Лостарін. – Не смій відволікатись на нього».
- Жінки загалом більш здібні до цієї справи, - приязно сказав він уголос. – Особливо спокійної вдачі, ті, яких не надто приваблює ваша криця. Так, моя учениця робить успіхи і зробить ще більші. Не хочу вас лякати, та, Моріфінве, ти ще подякуєш леді не один раз.
- Ми маємо довірити вам життя, - примирливо сказав Койрондо. – Тому не засуджуй моє занепокоєння.
- Та хто засуджував, старий друже? – лагідно озвався Лостарін.
- А будеш її нервувати, - грубувато сказала Нарілоте, - то вона може з переляку та від заповзяття зашити тобі якийсь не той отвір в тілі, начувайся краще. Я бачила, як вона шиє. Готова прозакладатись, і тричі вода не скрапне, як твої ноги уже будуть надійно прикріплені до вух.
- Отворів у мене небагато, і всі потрібні. Навчайтесь краще, цілителі, - анітрохи не знітившись, відказав Койрондо.
- Як грубо, ти певен, що ти сам не цілитель? – озвалась Нарілоте.
- Облиште її, - голосно наказав Койрондо. – Вона в своєму праві. Айкве, стань тут. Чуєш?
- Чому я?
- Бо ти!
- Моріфінве, ти довіряєш своєму другу? – голос Койрондо був такий спокійний, наче цей ельда ніколи не відчував ані злості, ані веселощів, нічого.
- Так, - буркнув Морьо десь на краю свідомості.
- Отже вирішено. Сьогодні ти довіриш йому найцінніше. Не перебільшуй небезпеку, тут всі досить вправні.
- Казна-що, - Ліероссе зрозуміла, що кип’ятиться далі уже не її коханий. Це був Куруфінве.
- Відійди від неї, - крижаним тоном сказав Моріфінве. – Просто відійди.
Ліероссе бачила під своїми колінами, під сірою шерстяною спідницею кам’яні плити, ще не відполіровані тисячами кроків, та гладенькі. Вона уявляла, що межі між ними розчиняються… Лостарін поклав руки на її плечі і сказав на вухо.
- Точка спокою, Ліероссе. Тепер ти маєш навчитись втримувати цей стан і дивитись навколо. Бо пильнувати на всі боки теж треба – раптом стріла прилетить. Тож спокій має бути текучий. Вода, що заповнює все…
- Вода! – різкий сміх Нарілоте ледве не вибив її із зосередженої тиші – та не вибив. – Які ще рідини ти знаєш? Коли так стається, все заповнює кров…

Моріфінве дозволив собі обуритись лише того разу. Він перестрів її опісля, поки його загін повільно тягся у фортецю, як у далекі дні до того, за спиною – щит, коса скуйовджена.
- Ліероссе, це небезпечно! – цілителі пішли вперед, можливо, не помітили, а може – вчитель хотів дати їм змогу самим розібратися. – Я нічого не казав, бо не думав, що це небезпечно.
- А я знала, що це небезпечно, те, що ти робиш, - відповіла вона. Гордість за себе зробила її сміливою – а може просто образа за несправедливість. – Та не кажу.
- Іноді кажеш, - уже спокійніше додав він. – Згадай.
- І це тебе не спиняє. І мене не спинить.
- Ти моя дружина. Ти могла б до мене прислухатись.
- Так, я твоя дружина, - на них уже озирались, проте Ліероссе спіймала полум’я цієї суперечки і не думала замовкати. – То хай твої друзі знають, що я на дещо здатна, а не тягар тобі. Спитай свого брата Куруфінве, що він про мене думає.
- Що? – у Морьо звузились очі – швидко і загрозливо. – Що мій брат наговорив тобі? Коли?
- Важливо, що він, либонь, досі думає, наче я тебе не гідна.
- Я йому.. – прогарчав Моріфінве. – Чому ти мовчала?
- Стій! – Ліероссе схопила його за руку. – Припинімо це, на нас всі дивляться. Я не потребую, щоб ви сварились, але просто глянь правді у вічі – хто я тут? Що я робитиму в поході? Розплітатиму твою косу? Цього мало. – на них справді поглядали – хтось швидко, аби проминути пару, що загрузла в суперечці, хтось – повільніше і посміюючись. – Хочеш, аби я сиділа і боялась? Тільки коли щось робиш – не боїшся. Розумієш? Та я не візьму зброї, я просто не можу, - тихо додала вона.
- Та й не треба, - він уже усміхався. – Нащо, чи у нас бракує воїтельок. Ти подобаєшся мені яка є. – обійняв за плечі, і вони повільно рушили до воріт, майже останніми.
- Я – отака. Подобаюсь?
- Ще й як, - сказав він пошепки. – У мене аж в очах мигтить. А я ж зазвичай я терпіти не можу цілителів. Знаєш…було в дитинстві. З тобою щось роблять, а ти лежи і чекай. Наче тіло стає чуже.
- То не трапляйся мені в руки, будь неушкодженим.
Він знизав плечима – мовляв, це уже як піде.
- А ти таки отримав, - тихо піддів Айкве, коли вони складали обладунки в зброярні. Під склепінням танцювали пилинки, пливучи в світлі із вузьких високих вікон-бійниць. Примарні тіні плямували підлогу, зброя металево озивалась каменю.
- То й що, - Моріфінве наче вже й забув, що трапилось, навіть відповів не одразу. – Від прекрасної жінки іноді й отримати непогано.
- Не віриться.
- Одружись і поговоримо тоді. – відрубав той.
-
Вперше напівзабуту тривогу вона відчула, коли до них раптом постукали невчасно. Майже всі у фортеці спали. Ліероссе вирвав з глибокого сну різкий стук у двері – а двері тут були важкі, міцні, і гатилося в них лунко.
- Морьо! – глухо кликали з того боку. – Морьо!
- Тельво, ти що? – сонно озвався він і заворушився, сідаючи на ліжку. – Ви перепилися чи на нас напали.
- До батька, терміново, там Мелкор прийшов.
Карністір зашурхотів речами зі свого боку ліжка. Тоді у напівтемряві дзенькнув метал.
- Він не міг прийти в якийсь пристойний час, га? От же пришелепкувате створіння, - Морьо позіхнув. – Ааа… Сам не спить і іншим не дає.
Ліероссе сіла, нащось уважно роздивляючись спину чоловіка. Наче спина могла щось виражати…крім невдоволення, втоми і…
- Морьо! – покликали з-за дверей. Ліероссе зрозуміла, що близнюки прийшли удвох.
- Дайте одягтися, ну, - відповів Моріфінве. – Там, трясця, холодно. Не велике цабе той Мелкор, зачекає.
- Морьо, - прошепотіла вона.
- Лягай спати, - відповів. – Тобі там немає чого робити. Я б і сам не ходив, от знайшли на кого милуватися. Лягай, я скоро повернусь.
Звісно, вона не лягла. Вона відчувала – щось невловимо змінюється, і вітер над дахами Форменосу теж змінився. Щоб впоратися з тривогою, Ліероссе закуталась у шерстяний плащ і тихо, щоб не збудити більш нікого, пішла слідом.
Вона пропустила озброєних воїнів, десяток, тоді другий, що спускались у двір, викликані, мабуть, так само раптово, як Моріфінве. На неї ніхто не зважав, бо вона виглядала тепер не стривоженою, а просто сновидою, яка нипає коридорами фортеці без діла. На вузькій кам’яній галереї, що оперізувала двір, було вже чути голоси. А от її кроків так само ніхто не зауважив.
У дворі стояв той самий сріблястий напівморок і горіло кілька смолоскипів, наче жаринки, викинуті з багаття на камінь. Біля прочинених воріт зібралися всі семеро братів, Феанаро та Фінве. Кілька мешканців фортеці, кого подія заскочила на чатах, стояли озброєні на надбрамній вежі та у дворі. Ліероссе підійшла ближче, так близько, що побачила Мелкора, босого, наче тут повітря було тут тепле, мов у Тіріоні, у довгому чорному плащі. Тут він здавався вищим, ніж пам’ятала Ліероссе, і сила, схожа на передчуття грозового фронту, проймала глибше та різкіше. Але і спокій він випромінював, і посмішку, і безтурботність.
Вона не чула початку розмови, та слова вали струмували легко і приязно, мов чиста ріка.
– Узри правдивість усього, що я мовив, і несправедливість вигнання. Та коли серце Феанорове і дотепер таке саме вільне і сміливе, як ті його слова, сказані в Тіріоні, тоді я допоможу йому, завівши далеко від цієї тісної землі. Чи ж я не вала? Ба навіть більше ніж ті, хто гордо сидить у Валімарі; і я завжди був другом нолдорів, найвправнішого та найвідважнішого народу Арди. (Сильмариліон)
- А без валарів тут непогано було, - сказав Морьо, звертаючись до близнюків, які так і тримались поруч, як прийшли. – Без тих і сих.
- Моріфінве, - роздратовано кинув Феанаро. – Помовч хвилину, будь ласка.
- Я сказав лише те, про що всі подумали, - майже пошепки вимовив Морьо.
- Я думаю, вало Мелкоре, що ми самі вирішимо, коли та куди їхати звідси, - голосно відповів Феанаро.
- Я й не кваплю, - озвався Мелкор. Двором пливли повільні слова, тягучі, як смола з гірських сосон. Ліероссе відчула, що замерзає.
Далі за спинами мовчазних нолдор наче нічого не відбувалось. Здавалося, що Мелкор та Феанаро міряють одне одного поглядами.
– Ось твердиня під пильною охороною; - сказав нарешті Мелкор, а тоді примовк на хвилину, і у двір заповз ще лютіший холод, мов усе тепло позникало зі світу крізь браму Вічності. Голос Мелкора став глибоким і сильним, мов поклик мисливського рогу в ясний день. - та невже ти гадаєш, ніби Сильмарили, доки вони в межах валарських володінь, убезпечить якась там скарбниця?
Феанаро наче підпалили. Саме слово «Сильмарили» зробило його вищим, похмурішим, хижішим, ніж Ліероссе могла уявити.
– Забирайся геть од моєї брами, ти, тюремний вороне Мандоса! – крикнув він. – Зачиняйте. Ми не чекаємо сьогодні гостей.
- Ну-ну, - сказав Мелкор і засміявся. Ланцюги і поворотні механізми не скрипіли – майстри зробили їх, справжні майстри. Просто брама плавно відділила їх від того сміху й уважного погляду вали – та не відгородила від тривоги.
Ліероссе чогось пригадалась недавня зустріч, і стало іще холодніше, ніж було. Лише тоді вона побачила в тіні вежі Мервенде, так само стурбовану і заспану, бліду.
- Сестро, - прошепотіла Ліероссе. – Ти тут..
- Я хотіла бачити, - озвалась Мервенде. – Тепер, мабуть, підемо звідси..
- Батьку, ходімо, - пролунав дзвінкий голос Феанаро. – Діти, ви теж. Маємо порадитись.
- Ми йдемо з ними, - сказала Ліероссе. – Ти ж не станеш тепер спати, мов нічого не сталось?
- Але я ніколи не брала участі таких розмовах…
- Я теж.
Вони прослизнули в круглу кімнату під склепінням головної башти останніми, за спиною Фінве. Першим їх помітив Курво, що стояв обличчям до дверей, притулившись до підвіконня. Він був такий зібраний, так акуратно одягнений, наче взагалі не лягав і більше ніколи не спить. Ліероссе відчула іронічний погляд, власний пекучий переляк і бажання кудись зникнути одразу, тепер і зараз. Проте здаватись не збиралась. Решта, довкола широкого порожнього стола, де світила лише одна світильня, прозвана лампою Феанаро, губилась в тінях. Руді близнюки гомоніли між собою віддалік, наче й слухати не збирались.
- Я ж сказав, - кинув Моріфінве, здивовано озираючись, - нічого цікавого. Нащо було вставати.
- А мені цікаво, - відповіла Ліероссе, у якої уже трохи пересохло в роті. Вона ще не придумала, що робитиме, коли Куруфінве як завжди…скаже якусь шпичку.
- Морьо, - докірливо кинув Феанаро, - принеси дружині стілець, не змушуй мене червоніти за те, як я тебе виховав. Звісно, хто хоче знати про родинні справи, той знатиме.
Ліероссе смикнула Мервенде за руку і потягла за собою. Здавалось, вони помінялись ролями, і тепер молодшою була вона.
- Твоя ідея, - сказав Куруфінве тихо, але доволі чітко, голос аж вдарив.
- Моя, - відповіла Ліероссе, дзвінко. – А хіба ти не звеш мене сестрою?
- Чи слід тому, хто не вірить у справу, братись за інструмент, - майже промуркотів він, і Ліероссе наче водою холодною облило, чи туманом з найхолодніших улоговин. Цей голос переконував здатись – так само, як голос Феанаро, тільки він був не дружній, зовсім не дружній. – Чи це чесно взагалі, леді Ліероссе? Ти не мусиш відповідати, подумай просто.
- Курво, відчепись від неї, - прошипів Моріфінве. – А то я тебе відчеплю по-братньому.
- А давайте ми замість діла продовжимо вас розбороняти, - уїдливо сказав Майтімо, обертаючись, аж майнуло руде скуйовджене волосся, мов полум’яний вітер увірвався до цієї холодної кімнати. - Це так мило, коли тебе з ліжка підняли.
- Я сама вирішу, за який інструмент мені братись, - прошепотіла Ліероссе.- І я ніколи не боялась жодної праці, бо я нолде. Не лякай мене, я не з лякливих.
- Отже, - голосно мовив Феанаро, і гомін затих, наче голоси відрізало, мов стрічки, і кинуло в дзвінку тишу оберемком, - до нас прийшов Мелкор. Я чекав на нього, а ви? – Полум’яний не сів, пройшовся вздовж високих вузьких вікон, що світились, мов котячі очі, туманним світлом ззовні. – І очевидно, нащо він приходив, і в чому була його кінцева мета. Сильмарили. Ми. Влада.
- Він думає, ми тут байдики били, - буркнув Морьо. – Чи вуха розвісили, як у Тіріоні. Хай думає.
- Гадаю, - тихо мовив Фінве, - він прийде ще. Я відправлю гінця в Валімар, діти мої. Вони мають знати, що відбувається.
Ліероссе дивилась на щити зі срібною зіркою, що висіли в простінках між вікнами. На тінь Феанаро, котрий міряв кімнату кроками. На коханого, темного, мов хмара, який сперся на довгий різьблений стіл. Їй не вірилось, що десь існує Валімар – отой золотий, дзвінкий, співочий. Були тільки недалекі гори, фортеця на туманній півночі, оці щити і кроки вартових, що спускалися у двір.
- Ти все ще думаєш, батьку, що вони не домовились? – озвався Феанаро.
- Вони його ловили, а він тут, на півночі, - задумано додав Куруфінве молодший. – Може, погано шукають і справді? Мені видавалось, що він не дуже-то криється. Може, тут неподалік і живе.
- Час покаже, - мовив Феанаро. – Буде так, як звелить король, - він схилив голову – та Фінве відмахнувся, мов це його дратувало. – Але хто що думає, як нам слід діяти?
- Пильнувати, - повільно проказав Майтімо, встаючи. Він був спокійний, не дивлячись на вогняну зовнішність, і говорив спокійно та розважливо. – Але ми це уже робимо. Хтось взагалі уявляє, що робити з валою, коли той отак полізе…скажімо, в лоба?
- Валар – стихії, - Макалауре сидів край столу, розслаблений і наче сонний, але голос його був ясним. – Та фана – це тіло, і вона…відчуває біль.
- Так, - погодився Майтімо. – Але мене трохи дратує, що я не розумію, як боротися зі стихією.
- Всі не розуміємо, - нахилив голову Феанаро. – Але тут доведеться вчитись, коли що.
Фінве встав. Він був нижчий на зріст, аніж аманські ельдар, проте в його поставі була гідність і впевненість, що накази виконуватимуть.
- Це занадто, - слова його лягали вагомо, мов у фортеці складалась фортеця. – Ми можемо вважати деякі рішення валар несправедливими, але на мій погляд, діти, ви загрались у недовіру. Валар воювали з Мелкором тоді, коли ельдар ще не пробудилися під зірками, і зараз теж йому не вибачать. Просто він сильний супротивник, і якби ми з ним воювали, зрозуміли б, що це не так просто…
- Іноді я думаю, - сказав Феанаро, спиняючись навпроти батька, - що якби з ним воювали ми, то зиску було б більше. Нам слід подвоїти пильність. Досі ми грали у варту, але тепер маємо справді перетворитися на зір та слух.
- Добре було б околиці частіше об’їжджати, - сказав замислено Моріфінве. – Мало там що він готує.
- Нам слід покластися на волю валар, - озвався Фінве. – Феанаро, все ж вони рівні за силою. Рівні, а ми – ні.
- Ельдар не знають меж своїх можливостей, - різко сказав Феанаро. – Ти перевіряв їх, коли вів народ сюди. Але хто після тебе? Та ніхто.
«Забери від неї лапи, раз і назавжди», - прошипів Моріфінве, коли вони почали розходитись, кожен до себе і своїх думок. «Я тільки слово мовив, - озвався Курво. – І слово було правдиве». «Слова забери теж».

Хісілінде сиділа просто на землі біля ніг Ніенни. Вітру не було, не було туману, тільки прозоре біле повітря і дзвони Валімару.
- Нікому немає спокою, Ніенно, - казала Хісілінде. – Геть нікому немає спокою. Я відчуваю тривогу в повітрі. Кажуть, на півночі з’являвся Мелкор, і говорив з Феанаро. Родичі вигнанців знають новини..
- Так, останнім часом в повітрі розлито тривогу, - погодилась Ніенна. – Та ти – одна з кращих моїх учениць. Розумієш, що тривогу можна виспівати, тривогу можна виплеснути..
- Тіріонці не спокійні теж, хоч роблять вигляд… Наче й час заспокоїтися, час просто чекати, доки загояться рани, але я з усіма говорила – всі наче відчувають, як рана ятриться. Що ми робитимемо, коли він..знову візьметься за старе?
- Ти маєш довіритися валар, Хісілінде, - повільно вимовила Ніенна. – Тулкас і Ороме захищають нас, зміцнюють сторожу і пантрують Мелкора. Його буде приведено на суд, і рани зціляться. Так уже було, ми уже перемагали.
- Але ж його відпустили…
- Король світу в своїй мудрості дає шанс кожному, навіть дуже винному.
Вони сиділи мовчки, поруч, немов подруги. І тоді Хісілінде видобула флейту і заграла. Мелодія була повільна, сумна, ніжна. Що могла вона сказати учительці, нащо почала цю бесіду? Не могла ж вимовити – кохаю, сумую, не можу підтримати у чварах, що так і не завершились до пуття, але хоч би один погляд…один доторк. Що робити мені? Та звідки знати тій валіе, що робити…Тому вона грала, і музика її була, мов сльози з самого серця.
- Тобі треба знайти спокій і віру, - мовила врешті Ніенна. По складках її синього плаща бігли срібні іскри і згасали. – Ти граєш, мов співаєш із осердя душі, та пісня твоя гірка. Я оплакую, щоб перетворити сум на мудрість. А ти..тільки на музику. Цього мало. Перетвори сум на мудрість, і прийде смирення. Поки я вдячна за твою гру, Хісілінде, та не спокійна за тебе…
- Але як забути всіх, кого я втратила? – прошепотіла вона. – Століття я у Валінорі, але поки що мої близькі не залишали Чертогів Намо. Як вірити в зустріч? Як вірити в спокій? Де..їхній другий шанс?
- Чертоги залишають ті, хто готовий. Ти маєш вірити…
- Моя віра тане. Я не можу втратити ще раз.
- Якщо майбутнє несе втрати…треба прийняти їх і чекати, Хісілінде.. Але зараз ти бачиш прийдешнє сумніше, аніж навіть я. Можливо, тобі потрібна не бесіда зі мною, а сади Ірмо? Вони неподалік, там тінисто і затишно. Піди…знайди там зцілення.
- Я…подумаю..
Ніенна схилилась і поцілувала її в чоло, прохолодні уста, ніжний подзвін благословення, що віддається у душі. Та…коли вони розпрощались, Хісілінде відчула…що нічого не відчуває. Її благословили, та душа не заспокоїлась. Гострий сум і неспокій. Вона мала зрозуміти себе – але чим далі, тим більше не розуміла. Вона не знала слів, аби умовити Макалауре не брати участь у руйнуванні безпечного життя, до якого встигла звикнути. Вона відчувала все сильніше – що небезпека насувається, а їй страшно знову торкнутися того, що лишилося за морем. О, так легко знайти зцілення – та раптом забудеш і обличчя тих, кого втрачала так страшно, зненацька, назавжди.. Кажуть, з Чертогів повертаються, а своїх так і не чутно. Ані батьків, ані брата…
Хісілінде була в дорозі. Вона ніде не спинялась надовго. От і тепер…в срібному присмерку Валімар було добре чути – та вона не пішла на подзвін, не сьогодні. Тут було тепло, немає й потреби загортатися у плащ. Досить просто лягти у затінку і заплющити очі. Та сон тікав від неї. Вона поговорила б подумки із єдиним, кого хотіла тепер почути – та його розум був закритий для осанве, уже не перший день – закритий.
«Сади Ірмо, - шепотіла вона.- А якщо я не хочу ані змирятись, ані відпускати? А якщо я просто хочу, щоб все це припинилось – хіба Ірмо роздає такі подарунки..».

Герольд Манве прибув до них без всілякої урочистості. Наче подорожній приблудився до воріт. Наближались дні, які у Тіріоні завжди були святковими: тоді збирали врожай. Дещо росло й тут, і святкування напевне мало статися. Від самого ранку у фортеці теж готувалися. На даху одної з будівель, металевому, лискучому, мов дзеркало, балансував невисокий ельда з довгою чорною косою, босий, щоб краще триматися на гладенькій поверхні. Ліероссе стояла, задерши голову, і просто дивилась, як пливуть ті ліхтарики..вище і вище.
- Поволі, - кричав він весело, натягуючи довгу линву з дрібними сяючими кульками, - дівчата, подавайте повільніше. Іліссе, сестро, ти тільки обережніше берись, мала ще… А ну, хто танцюватиме сьогодні зі мною?
- Ехтіяре, базіко, злізай звідти, - мовив Майтімо, машучи рукою. – Всі танцюватимуть зі мною, бо я рудий та ще й пухнастий, хіба ні?
- Я точно буду, - мовила Аннавен. – Але я наступатиму тобі на ноги.
- Мм..я подумаю,- мовив Майтімо, - а скільки ти важиш?
Дівчата дружно розреготались. Ліероссе багато разів пригадувала потім, що день був якийсь навдивовижу приємний та теплий..жодного натяку на біду.
Коли браму прочинили, вона навіть не звуважила, що входить хтось важливий. Тільки потім, крізь натовп побачила у прозорому гірському повітрі якийсь особливо блакитнуватий полиск на пір’ї, що прикрашало убір герольда.
- Король світу чекає на тебе. Тебе запрошено у Валімар, Феанаро Фінвіоне, - виголосив він, схиляючи голову у пташиному уборі. – На свято врожаю, де забудуться всі образи.
- Сміливо щодо всіх, - іронічно мовив Феанаро. Він стояв перед гінцем посеред двору, у сорочці з закачаними рукавами, без пояса, тримав в руках молоток. – Проте якісь певна річ забудуться. Що ж, - він вклонився – ледь-ледь позначив уклін, і очі його були так само насмішкуваті. – Що ж. Я прибуду на свято, так і перекажи…королю.
Герольд схилив голову – просто кивнув. Тоді повільно пішов від них крізь прочинені ворота, наче то був особливий обряд, який слід виконати повністю, ні на що не відволікаючись.
- Ми їдемо в Валімар? – спитав Тельво, визираючи з-за спини брата. Він був легкий і наче готовий до всього – поїздка? Полювання? Побудувати найвищу вежу? Та давайте вже!
- Туди запрошено одного мене, - відповів Феанаро спокійно. – І було б приниженням пхатися всім, наче ми тут знудилися. Я зараз на коня і вирушаю, а ви тут святкуйте, проведіть час із користю або принаймні з приємністю.
- А.., - почав Тельво.
- Прямо так, - підморгнув Феанаро, опускаючи рукава сорочки. – Бо їхнє свято – то для мене не привід виряджатися.
- А нащо їхати взагалі? – буркнув Моріфінве. – Ми без них тут чудово живемо, вони нас вигнали, хай би сиділи.
- З тої ж причини, сину, з якої я взагалі поїхав із Тіріону. Хто хоче бути королем, має поважати короля світу, це справедливо, інакше королівська влада мушлі не варта.

І справді все виглядало так, наче Феанаро просто по хмиз вийшов чи провітритись на годинку. Ані випроводжань, ані промов. Попрощався тільки з тими, хто й так був у дворі.
- Батько поїхав, то й ми розважимось, - мовив старший, перекидаючи на груди руду важку косу. – Злостиві промови на адресу валар забороняю. Дозволяю швидко зібратися і вирушити по дичину до свята. Мисливцю, де Гуан? Чому ми ще тут?
- На лови, на лови! – мовив Карністір, виводячи коня у двір. – А тоді добряче випити за свято врожаю. Батькові я не заздрю, бо він буд там, серед цього…всього. А вам я не заздрю, якщо не поквапитесь.
- Чому це? – спитав Тельво.
- Бо я тебе копняком скерую в потрібному напрямку, ясно?
- Спробуй, давно не боролись, - озвався той. – До речі, як щодо цього – ми двоє на тебе одного?
Ліероссе слухала, як у дворі сміються, вдихала гірський вітер, тоді дивилась, як вершники потяглися собі геть, нарешті завершивши шумні збори – баскі коні, веселі голоси. У неї чомусь валилася з рук усяка справа, і навіть пісні не співались. Наколовши собі пальці голкою, чого не траплялося уже багато років, Ліероссе тинялась фортецею. Їй не хотілося готуватись до свята, не хотілося шукати красивішу сукню, не співалися звичні веселі пісні.
- Чому ми більше не виходимо гуляти самотою? – спитала вона Мервенде. – Адже Мелкор з того разу не з’являвся, та й тоді нікого не скривдив. Чому всі такі…налякані? Може, виставляючи подвійну сторожу, ми зробили собі лиху послугу?
- Тривожно якось, - знизала плечима та. – Я взагалі не почуваюсь добре ніде, відколи його відпустили з того суду…
- Не лише ти. Всі – не почуваються. А якщо ми самі себе лякаємо?
- Краще б ти вдома посиділа, - мовила Мервенде. – Ті, хто боявся Темного вершника по той бік моря, казали, що…іноді краще побоятись, та цілим лишитись.
- То який сенс жити у Валінорі і боятися його залишити, як ти боїшся, якщо і тут ми не в безпеці і не в спокої?
- Я уже геть нічого не розумію…
Отак все й було – святкове оздоблення, подекуди уже святкова одежа, співи – а спокою немає, і настрій не святковий. Несвятковість так відчувалась, наче була тут головною барвою неба, головним настроєм. Досі Ліероссе ніколи не замислювалась, що таке «не-свято». Були просто свята і всі інші дні. Той чорнявий, що вішав ліхтарики, чергував, і випустив її без питань, тільки безшумно відчинилась брама, і так само тихо зачинилась за спиною. Вона хотіла спробувати прогулятись сама…

Фінве сидів самотою, дивлячись на гори, оповиті туманним світлом, і Ліероссе пройшла би повз, бо вважала неввічливим турбувати тих, хто хотів би побути наодинці з собою. Та король сам заговорив до неї.
- Вони поїхали вже?
- Так, королю, - чемно відповіла Ліероссе. – А щось забули?
- Та ні, все гаразд, - озвався Фінве. – Посидиш зі мною?
- Я?
- Чому ні. У нас так і не було можливості познайомитися як слід. Сідай поруч. Я хотів побути сам, але направду зараз мені це тільки шкодить, - Фінве виглядав втомленим, і Ліероссе гостро захотілося якось розрадити його. Та як – вона не знала. - Як тобі ведеться в нашій родині? Ми неспокійна рідня, я це знаю.
- Всі добрі до мене і привітні, - відповіла Ліероссе. – Не маю на що нарікати.
- Ти сама добра і привітна, - вимовив король. – От ти прийшла – і наче веселіше стало.
- Чому ти сумуєш? – Ліероссе присіла поруч, підділа чобітком дрібний камінець, і він засвітився на зколі лискучими прожилками. – Гірше позаду. Адже всі тепер знають, що насправді ніхто не винен, твої сини врешті помиряться, і все забудеться рано чи пізно.
- Є речі, Ліероссе, які так просто не забуваються. І такі, які не зцілити. Добре, що ти цього не розумієш. Я бажав би тобі не розуміти ніколи, та хтозна. – Фінве дивився повз неї на туман, що піднімався з улоговин за півдні. Туман був ледь золотавий.
- Даруй, мабуть, я і правда не знаю, про що кажу, - сказала Ліероссе. – Але мені б так хотілося розрадити тебе бодай чимось.
- Ти уже робиш це, складаючи компанію королеві, скинутому з трону.
- Але ж тебе ніхто не скинув. Ти пішов. І я думаю, не одну мене зачепило, як ти вступився за старшого сина, коли всі зреклися його.
- Насправді владу я втратив, - відповів Фінве. – Бо не зміг спинити навіть власних синів. Не зміг спинити все це.
- Але ж Мелкор – вала, важко було протистояти його підступу, – Ліероссе відчула якийсь крижаний сум, глибокий, як вода, та продовжувала говорити. – Тут важко зарадити тому, хто не знає, що таке брехня чи як там це назвали. Не картай себе. Мені чомусь здається, що вони примиряться. І хай це його посоромить.
Фінве похитав головою.
- В моєму домі не люблять жалощів, Ліероссе. Тобі краще це запам’ятати.
- А може ви просто недооцінюєте співчуття? – спитала ельде. – Послухай. Я виросла на історіях про відважного короля нолдор, котрий провів свій народ крізь темряву до світла, не жахаючись ні лісів, ані темних рік, ані незрозумілого майбутнього. Нікого не втратив дорогою, наскільки це було можливо, не дав нікому зневіритись. Я..засинала, уявляючи ці стежки під дикими зорями.
- Яка ж ти ще дитина, - сказав Фінве, і в голосі його забриніла водночас ніжність і неймовірна печаль. – Які ви всі юні. Я почуваюсь зруйнованим.
- Але ж у Колі Судьби я побачила того короля. Ти досі – він. Не уявляю, як це важко, але ти досі – той король Фінве. Той, що судить, не зрікається, любить. Якщо решта не сліпі, вони це теж бачили. Хай навіть зараз тобі й недобре.
- Мій онук тебе не боїться? Ти здатна зробити з серця віск.
- Якщо задля діла, то й прекрасно, – відповіла Ліероссе, почуваючись дуже нахабною. – Морьо сказав би, що так тобі й треба.
- Тоді чи не буде дуже неввічливо з мого боку попросити тебе, юна леді, що так палко мені присяглася, принести з дому трохи вина? Можливо, це те, що зараз потрібне.
- Я з радістю, - озвалась ельде. – А там мисливці повернуться, буде і у нас свято.
- Гаразд. Тоді йди, - сказав Фінве. – Буду вельми вдячний. Вітер холодний якийсь…
Багато років потому Ліероссе поверталась до тієї миті у спогадах і намагалась пригадати, чи то справді відчула металевий присмак повітря у вітрі, що налетів на них, чи то здавалося їй так від всього, що сталося потім. Та коли вона встала і залишила короля самого перед воротами фортеці, стрімко сутеніло. Тоді світло зникло зовсім.
Ліероссе ткнулась вперед, вбік, мов сліпе кошеня, потім очі звикли до темряви..та не зовсім. Попри гострий ельфійський зір, вона не могла розрізнити нічого, крім найближчих кутів та тіней. Нарешті, кліпнувши кілька разів, роздивилась обриси воріт – відчинених. І то не могла бути певною, що не домалювала це подумки, добре знаючи, як вони виглядають. Простягнула руки вперед, намагаючись щось намацати, хоч би й стінку колодязя, він мав бути тут недалечко.
Ліероссе не розуміла, скільки минуло часу. Вона намагалась знайти дорогу до тих, хто стривожено перемовлявся попереду, намагалась взагалі втямити – то її очі не бачать чи світла справді немає..
Далі повітря згустилося, не стало чим дихати, і її пройняв чорний непроглядний жах. Ніколи в житті, ані до, ані після, Ліероссе не почувалася настільки життя позбавленою, малою і розчавленою. Вона зникала, вона спливала жахом, мов кров’ю.
З жахливої непроглядної темряви нарешті прийшли голоси. Темрява лишалась. Ліероссе нічого не бачила, але сил на паніку не було. Вона відчувала страшну слабкість і порожнечу, які наростали, аж поки вона майже не зникла, а порожнеча не стала всеосяжною.
- Фінве! – крикнула Ліероссе, але на неї насувався згусток темряви в темряві, а за ним чомусь – важкі кроки, такі, що безодня вібрувала, і відсутня земля стогнала під ногами. Холод дістався до серця, повітря скінчилось. Коли Ліероссе розпласталась по камінню, вона навіть не відчула це як падіння. Просто звідкілясь взялась нерівна твердь, від якої заледеніле тіло майже не відрізнялось. Хтось, хто важкою ходою йшов повз неї, був владний і сильний, живий – на відміну від того, що колись було Ліероссе. Тоді стало ще холодніше, наче таке було взагалі можливо. Крикнути більше не було чим. Повітря не було. Її не було. Небо впало і розчавило останні іскри свідомості.

- Дихає, - сказав із темряви хтось голосом Куруфінве-молодшого. – А ну. – з темряви чути було скрегіт та шурхіт, тоді навалились інші звуки. – Я майже відкопав.
Тоді з предковічного мороку з’явилось світло, таке яскраве, що принесло біль. Голова розламувалась, скроні горіли. Свій стогін Ліероссе почула збоку, і звук здивував її. Подив, мабуть, був першим відчуттям, яке-не-жах-і-не-біль, і вона учепилась за це відчуття, мов за камінь в потоці.
- Це Ліероссе, - тимчасово у неї не було сил розрізняти голоси. – Овва скільки крові. Є вільний цілитель? Хтось, ідіть сюди!
Нарешті з темряви і болючого світла почали з’являтися обриси.
- Кров, - чаклував над нею голос, і звуки в ньому розпливались, як фарба у воді. – Так…
Ліероссе почула клацання металу, та вона була надто заклякла, щоб відчувати біль.
- Це доведеться зашивати, але все не так погано, як виглядає. Так, не засинай, будь зі мною, - Над Ліероссе хтось схилився, і вона почула запах пожежі, настільки їдкий, що легко було задихнутися. – Тут боляче? А тут? – над скронею знов клацнули ножиці, раз, другий, потім вище над тіменем – тільки згодом вона усвідомила, що відбулося.
Нарешті відчуття тіла повернулись до неї, і, мало розуміючи, що робить, ельде спробувала хоча б сісти. Власне, її не було – було тіло, що відчувало біль, тваринний жах, затерплість, і розчавлений розум, який намагався зібрати сам себе з уламків.
- Тихо, тихо, не так швидко. – то була Нальтаріе, і її бурчання вливалось у душу, мов вода у суху землю, схиляло – скорися, не заважай, отак. – Кістки у тебе цілі, але забилась ти добряче. Крові тут багато, а я маю ще зашити. Не смикайся під руку.
- Де вона? – голос коханого Ліероссе впізнала б у будь-якому стані, але тут він теж долинав з такого далека…
- Тут. – озвалась Нальтаріе. – Тільки обережно. Не виключений струс, їй варто полежати, поки я переконаюсь..
Рука, котра стиснула їй зап’ясток, належала Моріфінве. В цьому вона не сумнівалась. Тоді він нахилився над нею сам, темний і скуйовджений в цій темряві.
- Ти тут… - прошепотіле Ліероссе. – Тут..
- Я тут. Ти жива, ти з нами, зоре моя.
- Не йди…
- Не йду. – він також був життям. Життям було повітря, пересохлі губи, що торкнулися її руки.
- Отак, дивись на нього, не засинай, дай мені пару хвилин, - Нальтаріе додала тихе лайливе слівце. Смолоскип піднесли ближче, і Ліероссе не змогла втриматись від зойку – так світло вдарило по очах.
- Приберіть, вона бачить, - відмахнулась ельде, а тоді поклала пальці на скроні Ліероссе. Це було схоже на торкання крилом метелика – майже невагоме і трохи лоскотне, тільки не до шкіри… - Легко відбулася. Повільно п’єш оце, лежиш, поки я не повернусь і не дозволю встати. – Ліероссе відчула на губах вологу, і ковтала її, як вперше в житті, бо слідом повернулася спрага. Смаку ще не було. Правічна волога, що була до солі і до водянистого мулу, пра-вода – от що Ліероссе запам’ятала.
Голос цілительки був би сірим, якби голоси мали колір. Як руїни, як безплідна земля.
- Ти потребуєш допомоги, - прошепотіла Ліероссе.
- Саме так. Ти дуже допоможеш, якщо зробиш як я сказала. – таким самим безплідним і позбавленим інтонацій голосом озвалась Нальтаріе. – Дуже, трясця, всі втомились, так його за ногу. – Ліероссе ніколи не чула, щоби лаялись так байдуже.
- Він.. пішов? – видихнула ельде, стискаючи руку чоловіка.
- Та хай він під Аватар провалиться.. Зруйнував все дощенту та втік, - відповів Карністір. – Дід загинув.
- Ох…я…говорила з ним, - мовила Ліероссе, стискаючи його руку. – Говорила, а тоді все зникло.
Вони замовкли, бо слова застрягали в горлі – лишалося хіба триматися одне за одного, вдивлятися в темряву і намагатися це пережити.
- Під завалами…багато ще. Ми поверталися з ловів навпомацки, темрява була. Мов чорнилом в очі нахлюпали. Кано верхи до батька помчав.
- Де…мої?
- З Турко та Гуаном. Шукають. Я знайду їх і скажу. Лежи, будь ласка.
- Я бачила це, - прошелестіла Ліероссе, усвідомивши, що крізь руїни замку, потріскані і страшні, пробиваються зорі, і принаймні їхнє світло не болить. – Воно пройшло повз. Це небуття. Холод смерті. Я бачила і потім перестала. Не йди, не йди…
Це важко було назвати обіймами, бо він боявся нашкодити. Але стало тепліше, і Ліероссе остаточно відчула, що жива. Вона дивилась повз його плече на зорі і ставала дівчиною з Тіріону, чиєюсь подругою, коханою, дочкою. Тоді усвідомила, що тримається за його рукав, і пальці судомить.
Форменос перетворився просто на купу каміння. Коли Ліероссе нарешті почала усвідомлювати себе, то почала і бачити це. Їхній дім було знищено. У руїни заглядали зірки, скуйовджені і злі. Було холодно. Морьо загорнув її в плащ, але навіть крізь нього – пробивало. У руїнах запалили кілька багать, до яких зносили поранених. Коли повернулась Нальтаріе і дала дозвіл, Морьо врешті відніс її до вогнища. Це було трохи небезпечно, бо серед уламків каміння легко було перечепитися і впасти обом.
- Ви відкопуєте інших? – спитала Ліероссе, простягаючи руки до вогню і бачачи, як тремтять пальці.
- Так. Не думай зараз про це. Ми всіх знайдемо, кого можна. – хоча страшний туман майже віднесло вітром, темрява викривляла обличчя – а може, не вона, може, горе і страх. Він був геть чорний.
- Тоді йди. Я…просто полежу. Йди. Ти там..потрібен.
- Я мушу, так. Тільки слухайся Нальтаріе, - мовив Моріфінве тихо. – Якщо ти собі нашкодиш… я не знаю, що я з тобою зроблю,- жарт вийшов дурнуватий, невчасний, було схоже, що він це відчуває навіть доки говорить.
- Ти мене лаятимеш, - прошепотіла Ліероссе. – Але тільки добре лайся. Бо я хочу тебе чути.
Він пішов, і лише тоді, проводжаючи очима його чорний силует, Ліероссе зрозуміла, що поруч із ним весь час лежав не меч, а лопата. І що саме з нею він рушив кудись у завали. Ще деякий час було чути різкий голос Моріфінве – він кликав Айкве, щоб змінили охорону. Вони її виставили, хоч гадки не мали, чи це поможе. Відчуття безпеки це не додавало. Просто ще одне враження про світ – принаймні на його уламках були живі, що когось охороняли.
Вона сіла, обіймаючи коліна руками. Намагалась не рухатись надто різко, бо голова справді боліла.
- Мною так об землю гепнуло, - хрипко мовив хтось поруч – і раптом Ліероссе впізнала голос чорнявого нолдо з даху, того, що жартував про танці, спотворений, але все ж його, і тим страшніший, ніж якби не був незнайомий. – Іскри з очей.. Я уже думав, все, готуйся до Намо, Ехтеле прозваний Ехтіяром. Але живий і навіть нічого не зламав. Страшний тільки, як ота потвора.
- Ехтеле… водички випий. – дівчисько, зовсім дитина, сукня порвана на плечі, рукав звисає, мов зламане крило. На щоці – глибокий поріз, що уже запікся.
- Дякую, сестричко. Ти як? Не болить?
До вогнища підійшов Лостарін. Він кульгав. Він здавався геть прозорим, наче втрачав тіло, витончуючись, мов крига у теплі. Важко сів. Решта цілителів нипала довкола, надаючи допомогу, і поранених, що сиділи чи лежали, більшало. Але Лостарін не робив нічого, і це було неправильно і страшно.
- Лостаріне, - прошепотіла Ліероссе і відчула, що її зараз знудить, просто на каміння, добре, якщо не собі на одяг.
- Я його з-під уламків витяг. Короля, - прошелестів Лостарін. Тінню голосу промовляла тінь ельфа.
- Сестричко! – Мервенде кинулась до Ліероссе і обійняла. Вона була така сама перелякана та брудна як решта – один із сотень відтінків переляку і бруду.
- Не..треба, - прошепотіла Ліероссе, - мене нудить весь час. Твої живі? Тьєлпе?
- Так, - озвалась Мервенде, обтрушуючи з її плечей кам’яну крихту і дрібний пил, мов дитину з прогулянки зустріла. – Треба перетерпіти…перетерпіти. Більшість живі, бо втекли одразу. Я такого страху зроду не відчувала, - вона говорила швидко, і здавалося, що не в змозі спинитись, якщо навіть захоче. – Я у вікно вистрибнула, як тільки нічого не підвернула собі..не зламала. Тьєлпе…Тьєлпе, стій, куди ти, Тьєлперінквар! – крикнула вона кудись у темряву. Ліероссе пливло в очах.
- Треба встати, - крізь цей плин вона намагалась знайти опору – і зовсім не тільки ногам. – Допомога ж потрібна.
- Ні, ти полеж краще, полеж, - Мервенде метушилась. – А я піду..води принесу, напоїмо всіх гарячим – і легше стане.
- Так…це дуже поможе, - мертвим голосом мовив Лостарін. – Благословенна..думка.
Ліероссе намагалась знайти якусь позу, в якій болю буде менше. Боліло все тіло, наче її побили, саднила рана, щипало в очах. А от плакати – вона неодмінно плакала б від болю – не виходило. Здавалось, якщо не рухатись, то й відчуттів не буде. Смерть, сіре провалля, з якого щойно виборсалась.
- Разом напоїмо, - мовила вона. – Я можу наливати, сидячи.

Феанаро нагадував чорну хмару. Не зовсім таку, яка уже тут один раз пройшлась – але це була чорнота горя та люті в чорноті вічної ночі. У тій самій робочій сорочці, навіть без плаща, з розкуйовдженим від швидкого гону волоссям, з проваллями замість очей. Всі, хто почув про його приїзд, чи побачив, як Феанаро зістрибує з коня, збирались помалу до нього, і гурт більшав, мов з руїн поставало військо.В його голосі були і сльози, але сльози люті і пекучі, як вогонь.
- Друзі! – мовив він, - друзі та спільники.
Хтось із поранених підвів важку голову, хтось сів. Зайняті розтягуванням руїн спинили мурашину свою суєту.
- Я, мабуть, зараз трохи не сповна розуму, і ви мене пробачите за це. Трохи часу..треба, щоб, - він затнувся, - це пережити. Вдячний вам за те, що не довелося віддавати наказів. Їдучи сюди, я був у горі та розпачі – але знав, що ви..зробите все вірно, і бачу це. Коли я казав про складні часи, що чекають на нас, то до кінця не уявляв, наскільки складні. Тепер ясно. Коли я був на святі врожаю, я бачив, що там сталося. Мелкор, якого тоді нарік я Морінготто, Чорним ворогом, прийшов до Дерев, золотого і срібного, з якоюсь істотою. Вони знищили дерева. Я бачив розгубленість валар, я бачив, що славетне військо Тулкаса вухом не повело і розбіглось, а сам Астальдо тільки рубав повітря.- Феанаро зробив паузу – і вона повисла, мов вогняний розчерк між ним та слухачами. – Не знаю, чи вони справді не могли нічого зробити – а чи то була така домовленість..між братами. Світла, друзі мої, більше немає. Тоді я ще не знав, що невдовзі дім було зруйновано, а батька підло вбито. Але, на відміну від решти, ми готувались. Ми знаємо, що робити, коли все летить у прірву. Я бачу, добре знаємо, навіть коли душа у відчаї. – він видихнув, його голос зірвався, мов струну смикнув вітер – та Феанаро швидко опанував себе. – От що буде далі.
Крізь біль у скронях і легку, проте набридливу нудоту, Ліероссе почула «далі», і воно було мов якір у стрімкій ріці. В цьому хаосі не могло бути майбутнього, в ньому не вгадувалось минуле – і тим не менш, Феанаро бачив те і те, і міцно тримав зв’язок часів, де вона сама – не могла.
- Ми впевнимося, що під завалами більше нікого немає. Відкопаємо з необхідного що зможемо. Далі я запрошу вас…хто хоче – попрощатися з королем, – він знову замовк, його обличчя нервово смикнулось – та лише на мить. – І далі ми вирушимо у Тіріон. Я збиратиму мій народ у велику подорож. Ми лишаємо Валінор. – голос Феанаро, спотворений гіркотою, зміцнів, і піднісся аж під зорі, і тіні ельфів, і смолоскипи, і руїни – змаліли. – Як я давно здогадувався, а ви щойно переконались – у цій землі немає безпеки. Але немає і права захистити себе. Зброя поза звичаєм, а захисники і вчителі насправді нічим не можуть або не хочуть зарадити. Ми йдемо туди, де можна будувати фортеці, де можна носити зброю. Де ми помстимося за викрадення Сильмарилів, за загибель Фінве, за нашу кров та сльози. – Ліероссе дуже мляво подумала, що Сильмарили чомусь стоять на першому місці – але план, це був докладний план, в ньому була послідовність. Оце зробити спочатку, оце – потім, оце – ще потім. Тримаючись за нитку - вийти з хаосу на світло. – І ми зробимо все, - голос Феанаро відлунював від каміння, і йому починав відповідати схвальний гомін, - аби більше не гинути на порогах власних домівок. Так, це буде війна. Та війна має початок і кінець. Невизначеність і відданість на чужу волю – нескінченні. Тому, - в голосі його дзвенів метал та біль, а ще – вогонь, ревіння вогню. – Тому я кличу вас. Ми нолдор. Ми сильні і вправні. Зберімо всі сили, всі знання – і ми переможемо.
Ліероссе прикипіла до каменю, на якому сиділа. Її навіть на мить перестало нудити. Феанаро давав свій голос – страшний і сильний, спотворений горем і полум’яний – мов гіркі ліки. Займи руки, радив він, займи голову, йди. Мервенде присіла поруч, тримаючи в руках мокрий пом’ятий казанок, і Ліероссе стисла її пальці, мов порятунок.

Зникнення світла застало Хісілінде самотою. Вона уже деякий час не могла змусити себе повернутися до решти ельдар. Нікого не могла бачити. Вона уже не намагалася дотягнутись до Макалауре, і навіть не знала – а що скаже йому, коли дотягнеться. Хіба щось змінилося? Вони могли б зустрітися, просто побути вдвох – але вона чомусь почала боятися цієї зустрічі. Його болю від того, що вона буде нетривалою, свого болю від того, що треба розлучатись.
Вона грала вітрові, спала в лощині під горіхом, плавала у ріках і сподівалася, що самотня подорож зцілить її. Зайшла в ліси Ороме, і довго відпочивала там, серед високих дерев, оксамитових мхів, пташиного щебету – та втома не йшла від неї. Сади Ірмо не ставали привабливіші..
Хісілінде спала в гайочку під шелест гілля, загорнувшись у потертий блакитний плащ, коли все сталось. Розплющивши очі і побачивши лише темряву, вона спершу подумала, ніби ще спить. Їй часто снився сон про старі часи – ніби вона йде під зірками кудись далеко, а поруч – мовчазні супутники. Та тут Хісілінде була сама. Вона сіла, кліпаючи, звикаючи до напівзабутої темряви. Щось сталось. Якщо Дерева згасли – точно щось сталося. Довкола була тиша, навіть птахи не співали. Навіть вітру – й того не було. Хісілінде здавалося, що вона сидить на єдиному клаптику суші, котрий стрімко несеться вниз водоспадом, ось-ось зникне у водах. Що світ загинув, усі пішли, і вона тут сама. Ельде пригадувала, що чула про Другу музику, після якої Арда зцілиться, але ж це не могло статись просто зараз! Їй навіть здавалося, наче вона не володіє своїм тілом.
Поволі Хісілінде поворушилась у безчассі і тиші, що оточували її. Над головою розвіювався туман і проступали зірки. Світ справді зруйновано, той, який Хісілінде знала. Вона відчувала це до глибини чутливої ельфійської душі. Треба було встати і піти хоча б подивитись, що лишилося на уламках. Але Хісілінде не могла змусити себе піднятись. Тоді вона подумала про Макалауре. І за першої ж спроби торкнутись його свідомості зрозуміла, що узагалі нікого не чує – наче її розум тимчасово оглух.
Ліси Ороме були порожні, звірі, птахи, майар, мисливці… Нікого. Хісілінде піднялась, чіпляючись за стовбур дерева. Треба було відпустити опору і зробити крок. Перший крок, хоча б кудись. Її пронизав огидний крижаний страх – а що як вона пропаде тут самотня…

Макалауре повертався до Форменосу з батьком, немов уві сні. Несправжніми здавались йому скалічені Дерева, які відтепер не давали світла - віття, схоже на кістки, сухе листя, тьмяна кора. Несправжні були ельдар, що юрмилися довкола. Несправжнім був він сам. І навіть промова батькова – мов несправжня, але чіпляйся за неї, щоб іти далі та не збожеволіти. Але найжахливішою неправильністю чомусь видалась йому постать Моріфінве – Макалауре знайшов його, коли віддалився від багаття, шукаючи, чи не потрібна десь допомога. Той не вийшов до батька, прихилився спиною до напівосипаної стіні і нічого, геть нічого не робив. Це було – дуже неправильно. Морьо вічно був зайнятий, товкся, мов Ауле по своїй кузні, лаявся. Макалауре майже хотів зараз почути, як Четвертий лається.. Та нічого не було.
Маклауре наблизився до брата і торкнувся рукою його плеча.
- Погану я фортецю збудував. – промовив Морьо дуже тихо. В його очах відбивались зорі, але здавалося, що крім зір там повна порожнеча. – І мури кепські, і лишив його…на лови, на сіру почвару мені здалися ті лови, хотів би я знати.
- Ми всі її будували, - Макалауре обережно потрусив брата. – Гей, Морьо, слухай…
- Я зараз зберуся, - він звучав глухо, як із дна колодезя. – Зараз зберуся, і треба копати.
- Копатимемо разом, - підбадьорив Співець.
- Трясця йому нехай, - прошепотів Карністір, дивлячись перед собою. – Він убив діда, він Форменос зруйнував, вкрав Сильмарили зрештою. Але знаєш, що зовсім гидко?
- Що? – так само пошепки спитав Макалауре, радіючи, що вхопив брата бодай за якусь нитку.
- Він скарби покрав. Самоцвіти, золото, жіночі прикраси зникли, окрім тих, що дівчата мали на собі. Мов дурнувата мавпа, намиста і сережки, ну. Наші срібні персні, вони..я скриньку знайшов порожню… Це така …не знаю..неспівмірність. Ти – істота, здатна позбавляти життя і руйнувати фортеці – і крадеш чиєсь срібло. Дріб’язкова жадібна потвора. Вбив за коштовності. Це не страшно, це саме огидно. Вала з душею слимака. А ми перед ним не встояли.
Макалауре остовпів і справді. Срібні заручні персні не дарувались і не переплавлялись. Після весілля їх зазвичай зберігали в родині на згадку, та й по всьому. Вони мали цінність лише для тих, хто одружувався. Привласнити таку річ було би водночас і дурістю, і жалюгідним злочином. Без «би».
- Ох, - мовив він м’яко, мов брат знову став того віку, коли старшинство має значення. – Морьо. Ми збудуємо фортецю, яку він не візьме. Ми врешті помстимося за діда. А срібло… ти ж і без нього все пам’ятаєш.
- Вона жива, - озвався Морьо, - хай би пропадали ті обручки. Просто бити хочеться і нудить, розумієш?
- Кано? Морьо? – жіночий голос урвав їх, коли вони хотіли просто обійнятись і стояти, видихаючи гіркоту від того, що, на відміну від срібних перснів, не було сил назвати на ім’я.
Руда висока жінка зі смолоскипом ледь не перечепилась об битий камінь – та вихопила їх із темряви, знайшла у ній, зловила у повільному падінні. Це була Нерданель, бліда, наче схудла, але спокійна і зібрана, як спокійними і зібраними бувають дуже сильні душі у дуже великій скорботі.
- Хлопчики мої, - мовила. – Ви тут…

Феанаро був тьмяний, мов припорошений. Він працював над розбиранням завалів, немов скажений, він носив дрова для багать, аби відігріти нажаханих і постраждалих, він брався за найтяжче. І всюди поруч із ним була міцна, сильна, різка, як чоловік, рудокоса жінка. Та між ними не було нічого колишнього, тільки оця потрібна робота. Співець змушував себе дивитись на це на всі очі. Не відвертатись. Нічого не замовчувати навіть у такому погляді.
Тіло Фінве обмили від крові та кам’яного пилу, проте воно здавалося страшним – у світлі смолоскипів, бліде жовтуватою смертною блідістю. Його поклали на гладенький камінь, накрили червоно-чорним знаменом, немов плащем, і всі охочі могли попрощатися. Король вважав себе скинутим з трону, і тому не взяв корони у Форменос. Ховали його як старшого в роду.
Макалауре співав, віднайшовши добряче подряпану арфу у руїнах, і пісня-прощання була кришталева, як до кінця ще не усвідомлена туга. Його голос заповнював кожне серце, а власне серце Співця було порожнє й лунке, немов кинута мушля. В ньому глухо шуміло горе, яке тільки чекало на приплив. Співець відчував незгоду між батьками навіть тепер – коли мати трималась поруч із батьком, і коли тримала його за руку. Вона примчала підтримати їх, вони були разом – та не разом, і це здавалося Співцеві зяючим проваллям. Це відчувалося у всьому – в тому, як мати поцілувала кожного у чоло – сухими гарячими вустами, як вона не поцілувала Феанаро, як обоє вони присіли врешті перепочити – і дивилися в різні боки, мов не хотіли бачити одне одного.
«Я винувачу матір, - подумав він раптом, йдучи слідом за нею, за рудим водоспадом її волосся, за її сірим дорожнім плащем, - але ж ми жодного разу не прислухались до неї. Хто з нас, гордих норовом, змириться, якщо його тільки весь час повідомлятимуть – йдемо туди, робимо те…». Він хотів потягнутись до Нерданель думкою, торкнутись своїм співчуттям – та осанве тепер наче тонуло в чорнильній мряці загального горя, не дотягнешся.
Тепер було дуже важко рахувати час. Раніше їхнє життя визначалось циклами цвітіння Дерев – за шість годин кожне проходило пік цвітіння і пригасало – і тут-таки починався розквіт другого. Зміна світла і ніжного присмерку дозволяла рахувати дюжинами годин, і орієнтуватися. Тепер слід було знов покладатися на зірки – але на це треба налаштуватися, уявивши, що ти в довгому поході. Заборонивши собі думати, що повертатися немає куди.
Тому Макалауре загубився у часі. Водночас йому здавалося, що минуло кілька годин – і що вони провели на руїнах цілий рік, і здичавіють скоро, мов вовки чи щури у підземних норах. Йому було недобре, і ще гірше – що він не чув Хісілінде. Не міг дотягнутися до неї, як не старався. І гадки не мав, де тепер шукати.

Хісілінде наближалась до брам Валімару поволі. Вона кілька разів зрозуміла, що ходить колами, довелося спинитись і перепочити, якось заспокоїти серце, відігнати крижаний страх. Кілька разів їй здавалося, що вона навіки заблукала в цьому світі, повному тіней дерев, тіней тварин, де птахи мовчали, і навіть комахи сховалися. Та врешті її очі звикли до темряви, як це було колись, у давнину, і Хісілінде побачила мідні брами, побачила тьмяне, наче хворе світло, за яким вгадувався величний дім Тулкаса, що височів у середмісті. Дзвони мовчали, і від цього її серце крижаніло, німіли кінчики пальців. Тепер тиша була не така, тепер було схоже, наче всі звичні звуки поламалися, зіпсувалися, більше не означають того, що колись.
Зупинившись перед брамою, Хісілінде зробила останнє, що могла придумати, аби набратися сил – підвела очі до неба і побачила зірки. Зірки, дрібна крихта сяючої вічності, були ті ж, їхнє світло впало в ельфійське серце, мов зерно у землю, і це дало їй сил пройти ще трохи.
- Дівчино! Що ти тут сама лазиш поночі? – риси обличчя трохи розпливались, та зірки висвітлили золоте ваніарське волосся. Висока, поважна і впевнена у собі. – Загубила своїх? Ходімо, присядеш біля вогню. Я Ірелінде, отам мешкаю, одразу ліворуч за колодязем…
- Що тут сталося? – спитала Хісілінде. Її все ще не тягло до житла: стіни здавалися оманою, єдиною надією – ноги, руки, і зброя, якої не було. Вперше за століття Хісілінде подумала про зброю. А от будівлі – вони дають лише ілюзію захисту, а потім стається щось незворотне.
- Приходив отой вала, що його ув’язнили, а тоді випустили. Кажуть, він короля нолдор убив. Кажуть, королева Індіс от-от буде тут, і вона не при собі.
- Темрява, - самими вустами вимовила Хісілінде, - оця темрява – він?
- Так. Навіть Вишні розгубилися і не змогли захистити Дерева. Тепер у нас немає світла, бо з ним прийшла така темрява, що у мене досі волосся на голові ворушиться, коли я про це думаю. Давай-но, я сама ненадовго за браму висунулась, а вештатися тут самотою.. Не раджу.
Стіни нікого не вбережуть. Принаймні не ці стіни. Це Хісілінде відчула по-справжньому, до глибини душі. Тому стіни муляли. Слід облишити все, окрім ясного розуміння, окрім найнеобхіднішого – і шукати нової дороги і захисту для близьких. Ось і все.
Вона підвела очі до зірок – знову, і зірки ще були справжні, і насичували душу спокоєм.
- Тільки спокійно, - руки перевіряли чомусь, як застебнуто плащ, хоч вона чудово знала – надійна застібка, Кано робив. Кано… Торкнутися його розуму все ще не вдавалося.
- Спокійно, - підтвердила Ірелінде, мов хворій. – Авжеж… Ходімо..
- Ні, дякую. Я знаю, куди мені йти…
Вона ледве пізнавала те місце, де судили Феанаро зовсім недавно, місце, де розлучилася з чоловіком. Але постать своєї вчительки між засохлих дерев упізнала. І не підійшла.Тільки вдивлялася у спину, у мерехтливий сірий плащ, у далекі почорнілі тіла Дерев, у все це місце смерті, наповнене зітханнями. Вони були досі прекрасні, Вишні – і розчавлені горем. Їхні сльози і слова жалю бриніли, мов пісні, їхні прокляття були музичні. У них був час, щоб плакати, а час Хісілінде спливав. Уперше в Благих землях вона відчула плин часу, мов вода крапала у клепсидрі, що хтось вставив замість серця. Та кілька митей по ліку крапель Хісілінде собі дозволити могла. Вона обійшла зелений пагорб Езеллогар, омитий відгомінням божественних сліз, і вологим вітром, сіла на траву і розридалась гірко і страшно. Бо усвідомила: втратила все – по що йшла далекою дорогою століття тому, на що сподівалась. «Ільве, - шепотіла вона уперше за довгий час, - Ліссе», - і згадувала, що вони так і не повернулись, а, вірогідно, скоро за ними піде ще хтось.

 

- Принцесо, - мовив поштиво Айкве. – всі чекають на тебе.

- Так, - мовила Ліероссе і раптом відчула те, що він сказав – не словами, глибше. Відчула, що дитинство її скінчилося саме тепер, а не тоді, коли вона принесла шлюбну обітницю, і не тоді, коли пішла з Тіріону…тепер. Нолдор лаштувалися у дорогу, і сумне те було лаштування – довга змія повільної, бо з пораненими, ходи, стривожені коні, дорога.
…Коли нарешті минув похорон, коли вони якось привели себе до ладу, коли зібрались рушати в Тіріон, Ліероссе зрозуміла ще одну зміну, яка спочатку навіть не викликала у неї суму чи страху. Було байдуже. Та Ліероссе побачила це в очах Моріфінве, його усвідомлення і своє відображення. Її розкішне волосся було порізане абияк – щоб зашити рану і накласти пов’язку. Кожне відображення у воді чи дзеркалі ще довго показуватиме її таку – поранену, скалічену, страшну.
- Хочеш я акуратно обстрижу отут, скажемо, що тепер так модно, - нарешті вимовив Моріфінве. – І ганьба тому, хто подивиться на це без поваги.
- Що тут поважати, страх, приниження? – крикнула Ліероссе. – Не дивись на мене, будь ласка.
- І довго не дивитись? – спитав Карністір. Здавалось, йому справді цікаво – бо попри прохання він вдивлявся в її обличчя, як в щось нове. Без усмішки – але без гіркоти. Наче намагався зрозуміти щось інше, не про волосся, не про поранення, не про зовнішнє взагалі.
- Не знаю.
- Такого подарунка я йому не зроблю навіть подумки, - повільно вимовив Моріфінве, і Ліероссе побачила в його руці ніж, що блиснув у світлі багаття золотим та червоним. – У мене є одна ідея з цього приводу.
Перш ніж вона встигла щось зауважити, той в кілька швидких рухів відрізав собі косу – нерівно, по потилицю, накоротко. Волосся одразу впало йому на чоло, а відрізане він кинув у багаття, і воно спалахнуло, немов вогненна змія, аж іскри полетіли.
- Дозволяю дивитись. Ну як? Тепер я менше подобаюсь тобі чи ще нічого? – він криво усміхався, темрява плямувала його обличчя тінями, як проваллями, та в цьому було тепло – стільки, на скільки вони всі були тепер здатні.
- Ти..
- Ліероссе, це ж волосся, хай йому грець. Пропоную закластися, у кого швидше відросте. Той, хто програє…я не знаю, придумаємо щось. По руках?
- А бити тебе по голові каменюкою мені теж доведеться, аби зрівнятись? – прошепотіла вона, не знаючи, що ще сказати. – Я не буду.
- Ні, це не обов’язково. Та єдиний, хто має тут соромитись, позбавлений сорому, отже..
- Добре, - вона відчула, як до обличчя приливає кров. – Але ти програєш.
- Програєш ти, - відповів Моріфінве, ховаючи ніж. – Бо я собі колись хвоста уже в дитинстві відчикрижив – то й року не минуло. – він перехопив її руку біля зап’ястка. - Ти прекрасна, чуєш? Хай навіть небо впаде на землю і по дорозі всіх нас пошкодить – це не зміниться. Що тобі звелів робити Лостарін? Міняти пов’язку? Якісь ліки? Це я на випадок, якщо ти тимчасово прекрасна, але трохи забудькувата.
Ліероссе не одразу зрозуміла, що страшенно хоче плакати, плакати гірко, як в дитинстві, ридати, квилити, як птаха. А натомість сміється.

Коли вона вперше кричала уві сні, він навіть не усвідомив до кінця, що сталося. Просто прокинувся від важкої тривожної дрімоти під крик, якого ніколи доти не чув – як у пораненої тварини, але страшніше. Коли Моріфінве будив її, вона опиралася, це було наче тягти потопельника з болота, важкого, глевкого.
- Ліероссе, - кликав він. – Ліероссе, - трусив її за плече, обіймав, розтирав руки, і нарешті, вичерпавши всі можливості, легенько ляснув по щоці. Тоді вона розплющила очі і різко вдихнула, мов щойно почала дихати після довгого пірнання в брудну воду. – Ти кричала, - винувато пояснив він.
- Він сказав, що нічого не лишилось. Ніхто не вцілів. А мене не було, - прошепотіла вона. – Мене не було зовсім.
Тоді Моріфінве міцно обійняв її, притискаючи до себе під дорожнім плащем, що пахнув пилом і багаттям.
- Ти є, - сказав він. – Чуєш?
- Я знаю. Спи, це всього лиш сон, - рівно сказала вона, і було ясно – це неправда.
Після короткого привалу вони рушили далі, і скоро побачили слабкі відблиски вогню Міндону в щільному мороці, який тепер і був світом.

Тепер ельдар збиралися разом, як світляки, що шукають кращої галявини. У когось був один світильник на родину, у когось – на товариство кілька. І світляки лишали свої обійстя, вливаючись у зморену процесію, що просто з дороги вступала в Тіріон і прагнула досягти головної площі перед палацом покійного короля. Вони ненадовго спинялись тільки щоб лишити коней і тих із поранених, кому треба було надати допомогу якнайскоріше. В цьому світлі Ліероссе ввижався привид колишньої звичної безпеки, лахміття, що ніколи не замінить справжньої тканини. Спокійніше їй ставало тільки тоді, коли вона дивилась на своїх, ліворуч, праворуч, на тих, хто віддавав накази і хто легко та швидко виконував їх. Коли є мета, є куди йти, темний сон, в якому тебе немає, трохи прибирає мацаки, мов по них вдарили молотком. Палали смолоскипи, і цей запах став для неї запахом рішучості та впевненості на уламках колишнього світу. Феанаро постійно так чинив – він казав, що робитимуть спершу, що далі, і за ці кроки легко було чіплятися, стрибати по ним, мов камінцями у швидкоплинній гірській ріці.
- Я бачила, як вони говорили, - тихо мовила Мервенде, тримаючи її за руку. – Нерданель і Феанаро. Не помирились вони, анітрохи. Вона просто його підтримує в горі, але мені здається, й дня не мине, як знову посваряться.
- Але чому? – прошепотіла Ліероссе. – Горе змушує триматися разом…
- А ти ще не помітила? – криво усміхнулася Мервенде. – Феанаро визнає тільки одну підтримку – схвалювати всі його рішення і захоплюватися ними. І не тільки він.
- Але ж вона приїхала в Форменос, вона йде з нами…
- Я теж, - Мервенде наїжачилась, кутаючись у плащ, хоча було зовсім не холодно. – Але йти можна по-різному.
Куруфінве молодший ішов праворуч від батька, озброєний, і навіть його спина під чорним плащем була відсторонена і зосереджена геть на іншому, тому, що він знав сам. Тьєлпе встигав за батьком – він дуже витягнувся за останній час, і тепер їх можна було у мороці прийняти за друзів чи братів. А Мервенде – Мервенде не намагалася наздогнати їх. Вони – не озиралися.
Голова колони вливалась уже в схвильовану площу перед темним, осиротілим будинком Фінве. Вітру не було, знамена не коливались. Стояла важка передгрозова задуха.
Мервенде і Ліероссе піднялися на кілька сходинок і знайшли собі місце в тіні колони. Натовп мінився, як море – обличчя, світильники, плащі і рукави, онде попереду стоїть Нолофінве, оточений синами, блідий і крижаний від горя. Он Арафінве, золотоволосий красень, щось говорить братові, але тихо. Якщо придивитися – він теж виглядає очманілим і розгубленим, і від цієї розгубленості обоє вони сердяться. Можна бачити, можна відчувати, як гнів народжується зі страху. Ліероссе трохи нудило, перед очима стрибали метелики. Нудота, страх і гнів. Ось які бувають вікопомні миті.
- Ти підеш на той берег? – у Мервенде стукнули зуби, чомусь це було дуже чутно, попри шум.
- А як лишитись? Тут є де лишатися? – спитала Ліероссе, здригаючись.
- Мій батько загинув наглою смертю через діяння вали Морінготто, - голосно мовив тим часом Феанаро, і його слова чути було навіть на прилеглих вулицях, так володів він голосом, хай і трохи захриплим від горя. Семеро його синів і дружина стояли поруч. Ось Нерданель, руда коса, руде спалахує кольором, коли хтось зручніше перехоплює смолоскип. Найстарший, Нельяфінве, обіймає її за плечі – і він трохи вищий, хоча здавалося, куди б ще. Він вічно готовий стати опорою, хоча Ліероссе готова заприсягтися, що іноді йому хотілося б просто побути собою і постояти осторонь. Але – старший. А он близнюки, вона досі їх плутає, але той, що старший, здається, лагідніший. Що буде з його лагідністю тепер… Її чоловік, Ліероссе не бачить, але знає – схрестив руки на грудях, він завжди так робить. Певно, зіщулився, певно, про себе лається, щоб розмови скоріше скінчились. Прибічники, далеко не в парадних шатах, а у пилюці та дорожніх плащах, зібралися на сходах. Площа вирувала, мов життя лишилося у всьому світі тільки тут..
– І тепер я звертаюся до вас як його спадкоємець, — вів далі Феанаро. — Перші мої слова як короля нолдор будуть не про горе і не про владу. Вони будуть про свободу і захист. — виважена, глибоченна пауза. У Ліероссе закрутилась голова. Та, певно, це через струс. Точно через струс, чому ж іще.. - Чому, о нолдорський народе, чому ми мусимо й далі служити заздрісним валарам, котрі не можуть убезпечити від Ворога ні нас, ані власне володіння? І хоча Морґот тепер їхній недруг, але хіба вони не з одного роду? Помста кличе мене в дорогу, та навіть якби вийшло інакше, я би не затримався довше в одному краї з родичами того, хто порішив мого батька і викрав мій скарб. Однак серед цього відважного народу я не єдиний звитяжець. Чи ж не всі ви втратили свого Короля? Та і що у вас зосталось, у вас, замкнених, наче у клітці, тут, на вузькому клаптику суші між горами та морем?
Натовп завмер. Цей голос був упевнений, а упевненість раптом стала найрідкіснішим скарбом у Тіріоні. Майже ніхто її не мав, ані ті, хто закляк у горі, ані ті, хто гнівався.
- Колись тут було світло, - вів далі Феанаро, обводячи рукою завмерле темне місто, і воно наче все вмістилося в руці, лише збери і викинь, - яке валари не забажали дати Середзем’ю, та нині темрява зрівняла всіх. – він замовк, вичікуючи, аби у всіх був час вдивитися у темряву довкола і відчути її, і знудитися нею. - Будемо бездіяльно тужити тут довіку, ставши примарним племенем, що мешкає в імлі, проливаючи марні сльози в невдячне море? Чи повернемося додому? У Куівіенені під безхмарним зоряним небом плюскочуть солодкі води, а довкруж нього простягаються широкі землі, де міг би походжати вільний народ. Там вони лежать непорушно й чекають на нас, котрі через власну глупоту полишили їх. Ходімо звідси! Нехай боягузи охороняють це місто!
- Куйвіенен, - голос Мервенде глухий і звучить наче здалеку. – Ти віриш у Куйвіенен?
- Я маю ув щось вірити, - озвалась Ліероссе. – Як ти пропонуєш вижити в цьому мороці бодай без якоїсь віри? – їх сховала темрява, бо край плаща Мервенде прикрив маленький ліхтар, схожий на скриньку.
- Я скажу вам більше, - промовляв Феанаро голосно, - це, вірогідно, наша остання можливість. Певно, хтось із вас чув погомін про Наступників, тих, що прийдуть другими, або молодших дітей Еру. Не чули, то я зараз розповім вам. Ті, що прийдуть другими, будуть смертні, будуть слабші за нас, і я гадаю, ними просто легше буде керувати. Знали про таке раніше? А ви поспитайте Короля світу Манве, він бо чує все, що каже йому Еру – та чи все оповідає вам? Уявіть, ось у світі пробуджуються наступники, ось вони заповнюють цей світ, а ми, володіючи численними мистецтвами і маючи великі знання, бувши колись сильним народом, сидимо отут, мов нас завалило у печері, і, яка прикрість, час від часу по нас приходить темна почвара. Її, ох, яке горе, ніхто не може зловити. Просто випадково не може. Наступним разом більше пощастить… Хочете чекати, поки він винищить батьків і візьметься за дітей? Я – не хочу.
Ліероссе бачила його зі спини, тоді в пів оберту, і на мить їй здалося, що на площу ступив привид, лише обрис колись живого ельфа. І обрис цей наповнений темною силою, що рветься до одного – вперед, вперед. Їй подумалося, що, стань перед Феанаро зараз хтось із найближчих – то його полум’яний погляд ковзне по колись дорогому обличчю, але не впізнає. Та довкола цієї сили, хоч і темної і нестримної, вирувало живе, щось зрозуміле. І – Ліероссе була всебічно згодна: чекати нового нападу не можна. Робити хоч щось, хоч кудись йти. Це було як марення. Думка про те, що впасти у бездонне не-існування може хтось іще, чиясь дитина, беззахисна і безпорадна, позбавляла її грунту під ногами, і жах переплавлявся в тонку нестерпну лють. До того дня Ліероссе не знала, що здатна на це почуття. Після того дня вона його не раз ненавиділа. Площа хитнулась, освітлена численними вогнями – колони Дому Фінве, мармурові сходи, криті дзвінкою міддю та кольоровою черепицею будинки довкола, що в темряві втратили забарвлення, бо в світі тепер існувало лише два кольори – вогню та мороку.
І в цьому лихоманковому вирі металево падали і падали карбовані гнівні слова:
- Попрощайтеся з рабством! А заразом попрощайтесь і зі спокоєм! Попрощайтеся зі слабкістю! Попрощайтеся зі своїми скарбами! Ми створимо ще більші. Виступайте в путь порожнем, тільки візьміть із собою мечі! Ми-бо підемо далі, ніж заходив Ороме, витриваємо довше, ніж Тулкас: ми ніколи не відступимося від гонитви. Підемо за Морґотом хоч на край Землі! Його чекають війна та невмируща ненависть. Але коли ми переможемо і повернемо Сильмарили, то ми — і тільки ми — будемо володарями незаплямованого Світла та господарями блаженства і краси Арди.

- Знаю, що зараз багато хто вагається, - мовив Феанаро, роблячи крок вперед, наче хотів обійняти всіх, хто зібрався. – Знаю, що наважитися нелегко, надто коли світ руйнується і зникає під ногами. – він на мить замислився, даючи замислитись іншим, і Макалауре здалося, що батько вибирає тишу, мов риболовну волосінь з тихої води, поволі, поволі, аби не зірвалося жодне розгублене серце. – Але так сталося, що я живу на руїнах світу з дитинства, і знаю також – що робити, коли світ падає. Треба спалити рештки, так спалити, щоб не було куди обертатися, і будувати нове. Ходіть зі мною, і я покажу вам, як це.
Момент, коли Феанаро витяг меча і підніс його від смолоскипного полум’я до великих високих зірок, був тягучий, мов смола. Макалауре в ту мить почувався мечем – спрямованим до зір мечем у руці батька, і це було зовсім не погано, це був захват, що підносив серце. Отут – захват і ясна мета, отам – непевне минуле, покрите туманами і темрявою. Просто вийми меча, просто вийми меча і повторюй.
- Ані закон, ані любов, ані військовий союз, - мовив Феанаро урочисто, і на площі запала тиша, мов усі звуки було зрізано – травою під ніж, - ані благословення Стихій, ані сама доля не вбереже від гніву Феанаро та його синів ані ельфа, ані Морготову почвару, ані ненароджену ще людину, ані жодну істоту, велику чи малу…
Нерданель охнула і відступила від чоловіка на кілька кроків. Її очі, повні смолоскипного вогню і жаху, вдивлялися в обличчя синів, але навіть Макалауре, найніжніший і найчутливіший, не опустив сяючого клинка. Він вірив, що все пояснить.
- ..яка привласнить, чи візьме, чи приховає Сильмарили від Феанаро та його синів. До кінця світу будемо ми ненавидіти та переслідувати таку істоту…
Клинки в руках батька і братів сяяли криваво-червоним від смолоскипів, винесених на площу. Криваво-червоний був у той день для Макалауре кольором боротьби за своє, помсти і обіцяного спокою, бо колись світ, у якому вони живуть, буде відбудовано. Його руками – теж.
- Хай свідками будуть нам Манве і Варда, і незворушний спокій гори Танікветіл, - повільно клав слова Феанаро – каміння у підвалини страшної та недовгої Епохи, якої ніхто ще не уявляв собі, і тоді Нерданель сахнулась від них у темряву, якось боком, мов підбита птаха, - …хай почує нас Еру єдиний, і хай Вічна темрява паде на того, хто зламає Клятву.
Останні звуки цих слів відзвучали, відповіддю їм був одноголосний видих багатьох грудей, наче ніхто не дихав, поки клинки впивали вогонь, а вісім голосів говорили. Макалауре почув глухий гомін тільки за деякий час, бо тиша, як крапка у реченні, відділила його колишнього від нього, що заприсягся, і цей новий він не міг одразу усвідомити себе. А коли усвідомив – відчув ваготу за плечима, яку неможливо було скинути. Відтепер – до кінця Світу, ten Ambar-metta… Ця мить і ця вагота тривали ще довше, ніж Клятва – і ще коротше, ніж подих. А тоді всесвіт повернувся, і Макалауре почув тихий звук металу – брати ховали клинки у піхви. Ось за лівим плечем Морьо, і його рух грубіший, а за правим – Турко, його – різкіший і тонший.
- І що, у нас буде король, який думає не про долю нолдор, а про три камені? – Макалауре кліпнув, а тоді зрозумів, хто то говорить. Турукано. Хто ж іще. Піднявся на сходинку вище, відділився від братів і батька.
- А що, ти вмієш думати тільки про щось одне? – нехорошим глухим голосом спитав Феанаро, дивлячись на племінника знизу вгору.
- Мій син правий, - спокійно і виважено – але голосно, перекриваючи і гомін, і братову глуху злість, сказав Нолофінве. Він навіть не ворухнувся, не ступив уперед, ніяк не намагався стати помітнішим – та почули його всі, і схвальним гомоном підтримали. – Феанаро, ти прийшов по батькову корону, по владу, але влада – це відповідальність. І зв’язав себе присягою, яка поставить твій народ у залежність від особистої помсти і особистого скарбу. Я не можу це підтримати.
- Пам’ятаю, на тому злощасному святі, брате, мовив ти: «Ти, Феанаро, вестимеш, а я йтиму слідом», - усмішка Феанаро була крива, іронічна і не зовсім усмішка, погроза скоріше. – Тепер береш ті слова назад? Недовго протримався.
- А я уже брат, а не напівбрат? – спитав Нолофінве спокійно – та то був не спокій, а заморожена лють.
- Це від тебе залежить, Ноло, тільки від тебе, - озвався Феанаро, пестячи руків’я меча.
- То як брат – я питаю тебе, як ти можеш вести нас, якщо йдеш у власних справах? Так не робиться, Феанаро. Або ти правиш нолдор, або здобуваєш свої скарби із тими, хто на це згоден. Я не довіряю тобі як вождеві – принаймні зараз. Або поясни, як ти збираєшся…
- Та просто скажи, що хочеш корону. – мовив Феанаро різким, неприємним голосом, мов щось металеве зламалося.
Ліероссе обіймала колону – коли вона почала її обіймати, й сама не зрозуміла. Лише шерхкий – тут його навмисне грубо обробили, аби підкреслити гладкість мармуру поруч – камінь під пальцями нагадував їй, що вона не спить.
- Дім Арафінве теж не може підтримати це, - Фіндарато, найстарший, золотокосий, як всі арфінги, але його за спинами синів Феанаро не розгледиш.
- Ельдар, - його батька, Арафінве, Ліероссе взагалі зблизька ніколи не бачила – вони з дружиною проводили багато часу у Гаванях, і.. – давайте спокійно у всьому розберемося. Нам треба зараз зберігати..
- Та ти що, - сміх Феанаро відлунював від стін, від колон, здавалося, від землі, і Ліероссе знов відчула тупий біль у скронях. – Ти ще бачиш тут щось, що варто зберігати? Мій молодший напівбрат або має відмінний зір, або не має розуму.
- Боюся подумати, що зараз із твоїм розумом, брате…
- А я б пішла, - Ліероссе піднялась навшпиньки, щоб розгледіти її – єдину жінку, яка підняла голос у цій ворохобі. Артаніс. Висока, люта, як всі вони – і світла, мов останній подих Лауреліни. Вона поклала руку на плече старшого брата, вона гордо тримала увінчану легким вінцем голову. – Справді, що нас зупиняє. Ви можете не довіряти спадкоємцеві, але Феанаро каже слушні речі – там і тут темрява. Але там – незвідане. Я б пішла. Ось тільки чи за тобою, дядьку. Не певна.
Ліероссе опустилась на сходи. Галас піднімався довкола неї, як море, і вона була за крок від того, щоб там потонути. Скоріше б вони закінчили… Вона не уявляла, як лишитись, як навіть ступити на поріг старого обійстя. Їй страшно було побачити обриси знайомих предметів у темряві чи непевному світлі ламп. Але як іти, коли так паморочиться в голові – теж не розуміла.

 

Нерданель перестріла їх біля дому Фінве, ще у натовпі. Вона була біліша за свою спідню сорочку, що виднілася з-під довгих темних рукавів її вбрання. Вона не плакала.
- Мамо, куди ти втекла? В тій темряві загубитись легко, – Моріфінве зробив крок до неї, а Макалауре зрозумів усе – і не рушив з місця, на якому його застав блискучий материн погляд. - Мамо, - Карністір наблизився і поклав руку на плече. – Ходімо, ти присядеш. Ти чуєш мене взагалі?
- А ти мене, Морьо? – прошепотіла Нерданель. – Ти мене – чуєш? Втім це ненадовго…ви всі йдете.
- А ти зібралась лишатись? У темряві? Тобі не можна лишатися тут.
- А вам не можна туди, - Нерданель не скидала його руку – але вона була далеко, далі, ніж будь-коли в їхньому житті. – Там та кошмарна істота, там небезпека – і все ж ви йдете. А я – лишаюсь. Кожен при своєму.
- Я нічого не розумію, - Карністір стиснув плече матері і вона, перехопила його руку, щоб зупинити. – Ти ж повернулася до нас. Ти ж бачила, що сталося. Там лежить тіло діда, і за його смерть треба помститися. Там, на півночі, руїни, ти ходила по них. А тепер ти хочеш лишитися в темряві, в місті, де немає нічого, окрім спогадів?
- Я повернулась, бо люблю вас. Але я не можу зараз з вами піти. Не можу змінитися так, як того потребує ваш батько. Хіба заради помсти за короля варто руйнувати його місто? Хіба заради найпрекрасніших каменів варто класти ваші життя?
- Місто? – крикнув Карністір, і він уже був схожий на себе, почервонів від гніву, голос став дзвінким і колишнім. Може, йому легше, подумалося Макалауре. Може, він товстошкіріший? Та ні. Ти знаєш, що ні. – Та воно лише привид себе самого.
- Ви говорили колись із Мелкором? – спитала вона, кусаючи губи.
- Я говорив, - зізнався Макалауре, відчуваючи незручну вагу за плечима і з жахом розуміючи: вона лишиться тепер там назавжди. Він тільки сподівався, що такий чутливий в родині один.
- Тоді, - голос Нерданель був хрипкий і ледь чутний, а вона ж мовчала, як вона могла зірвати голос, - ви маєте розуміти – все, що зараз сказав ваш батько, це трохи змінена брехня Мелкора. Того, кого нарік він батьком брехні, і кого ненавидить. А сам повторює його слова! Це – пастка, і він спіймав вас, діти.
- Але те, що це сказав Морінготто, не доводить, що це неправда, - озвався Карністір. – Мамо, хіба ти можеш спростувати батькові слова? Все так і сталося, як він передрік.
- Ще й як можу! – озвалась Нерданель. – Так, його було ошукано, так, він у горі. Але ви чули самі, що виголосили? Не смерть Фінве гнітить його, не бажання всіх нас захистити – Сильмарили, тільки вони, їх зникнення. Він вас поклав у свою боротьбу, він ваші життя заклав. Я вчила вас добра. Я вчила вас любити одне одного і творити в мирі. Зараз Клятва може заступити вам совість і любов. Зробіть усе, щоб цього не сталося. Більше нічого тепер не вдієш.
- Це ж частина його душі, - промовив Макалауре. – І вона в полоні. Хіба можна забути це?
- Квилиш? – голос Феанаро був різкий, наче відтепер, що б він не вимовляв, виходила смертельна Клятва, і більш нічого. Натовп на площі рідішав, наче туман вивітрювало. Все було несправжнє у цей несправжній день без світла.
- Правду кажу. – відрубала Нерданель. – Нам немає що обговорювати. Більше немає.
- Я знав, - тихо протягнув Феанаро, зміїно просичав – крок до неї, рука на плечі Макалауре, темний плащ піднімає вітер, наче виростають чорні крила, що закриють залишки світла. – Знав, що ти не насправді повернулася. Але вони повірили. Нащо ти грала з власними дітьми?
- Нащо ти заклав голови власних дітей? – озвалась Нерданель, і в її голосі мідно задзвеніла, кристалізуючись, лють. – Чи я для того носила їх та народжувала? Ти добре граєш долями тих, хто любить тебе, і всіх вважаєш гравцями. Та для мене гра скінчилася.
- Простіше кажучи, ти мене розлюбила, - виплюнув Феанаро. – Це – справа твоєї душі, немає чого обвинувачувати мене. Справжня дружина зараз збиралася б у похід. Та, що лишиться, не варта того, аби шкодувати за нею.
Обличчя Нерданель спотворила крива усмішка, в якій була і злість – і відчай був теж, і цей відчай крижаною голкою дряпнув серце Макалауре. І слова Феанаро про справжню дружину – дряпнули.
- Багато бід я бачу на твоєму шляху, Феанаро, - промовила вона. – Ще не досягнувши Ендоре – утратиш ти багатьох. Я ж не бажаю йти за тим, хто любить себе і тільки себе, і навіть в дітях – лише своє відображення.
- Це Валарам оповідай, - озвався той, знизавши плечима. – Оцінять. Кано, Морьо, ходімо.
Він озирнувся через плече, він наче не бачив на її місці нічого – навіть власне місця, порожнього місця.
- Лиши хоча би близнюків зі мною… - Кано відчував це як стіну – вона відділяла його від батьків, а батьків – одне від одного. Вона була прозора, майже невидима – і нездоланна.
- Лишити повнолітніх? – Феанаро зробив паузу, як на площі – іронічну, довгу, почуйте всі, що вона просить. - Дорослих нері, які самі здатні визначити свою долю? І ця жінка щось каже мені про гру чужими долями і відображення в дітях… Все скінчено, Нерданель, ти обвинувачуєш мене в тому, що робиш сама.

Лінте з’явилася вчасно – якраз у ту мить, коли Ліероссе розгубилася. Мервенде після Клятви кудись наче випарувалась, може, пішла шукати чоловіка, а може – сховатись від нього подалі. І Ліероссе так і сиділа на сходах, ні в тих, чомусь не наважуючись підійти до Морьо. Чому – адже між ними нічого не змінилося. Чи змінилося? Лінте у повному озброєнні налетіла на Ліероссе, мов вихор, схопила за руку. Росселін підійшов і став поруч.
- Доню, - мовив він, - ну що ти. Врешті ми йдемо з достойними, і дорога приведе нас до нового дому, от побачиш. – Ліероссе рідко чула, щоб Росселін говорив першим, зазвичай мати промовляла багато і полум’яно, а він погоджувався. Та тепер раптово вона відчула, що глибина віри Росселіна набагато більша, більша за море, а Лінте – Лінте швидко спалахує, проте..
- Так, - прошепотіла Лінте, і від її випадкового руху метал дзенькнув о метал. Ліероссе не відчувала тепла, бо все забирали обладунки леді-воїна. – Я знаю. Ми все тут втратили. Але ж ідемо все разом, так? Поки ми є одне у одного, всі ми, доню, нічого не страшно.

- Мамо..

- Ти ж не злякаєшся дороги, ти моя дівчинка! Завжди будеш моя, скільки б років тобі не було, - Лінте гладила її по щоці, та пальці були холодні. – Ліероссе… Я знаю, деякі дівчата збираються лишатись. Але ж ти не зробиш цієї дурниці? Тут…просто страшно.

- Я не можу лишитись, мамо.

Ліероссе обійняла її, і навіть контур знайомих плечей та рівне дихання уже втішали її, мов хоч щось могло в цьому світі не мінятись. Її знову нудило, голова боліла і йшла обертом, здавалося, що світ розпливається на шари, мов пиріг, і зтікає життям кудись у безвість.
- От і правильно. Ну, ти тепер у нас заміжня жінка, я сподіваюсь, що він дбатиме про тебе, а ти мусиш подбати про нього. Їм найважче.
- Виходить, - сказала Ліероссе, - що він пішов би, зі мною чи без мене. Він одружений з цією війною тепер.
Лінте спалахнула, як сухий жар.
- Не слухай і не повторюй слів, які кажуть нерозумні жінки, ляскаючи язиками біля колодязя. Він одружений з тобою, звісно ж. Але ця війна народилась перш ніж ви обоє прийшли у світ, то чи ж він в тому винний? Ми просто забули про це і не передали вам… А вона по нас прийшла, от і все. Чи ж ти цього на собі тепер не відчула? Я шкодую тільки, що мало з тобою говорила про часи, які ми почали забувати. Тоді це не було б зараз так страшно.
Ліероссе обійняла її, відчуваючи під щокою, під тонкою тканиною жорсткість заліза, і прошепотіла: «Мамо, я тебе люблю, ти знаєш?».
- Ми тебе, дочко, теж, - озвалася та. – Ми тебе любимо над усе.
- Ось ви де, - Ліероссе озирнулась. Вона чомусь найбільше боялась побачити, яким стане обличчя коханого після сказаних слів. Здавалося, що воно зміниться, і його неможливо буде впізнати. Але вона впізнала. Просто втомлений, просто злий, просто заклопотаний Морьо. – У нас всього три дні на збори. Час мірятиме клепсидра у нашому домі. Ви ж чули?
- Я б і на три дні не затримувався, - буркнув Росселін. – Немає чого розхолоджувати всіх. Хто хоче копатися – хай лишається.
- Збори потрібні, - відрубав Моріфінве. – Як ти скуєш меча мечем? А клинки ламатимуться. То ж Смертні землі, там все інакше.
Ліероссе зробила до нього крок і простягнула руку. Їй чомусь здавалося, що вона не зможе торкнутись цього чорного рукава. Але під пальцями відчулось тонке сукно і тепла шкіра.
- Давай додому, - так само різко мовив він – проте це була вже інша різкість. Відтінки поверталися до його голосу. – Ти маєш одужувати.
Вони стояли поруч, найрідніші, найближчі. По кожного з них могла прийти темрява – тут чи там. Ліероссе мало не задихнулась від тривоги і любові, від відчуття неправильності і нереальності всього довкола. Від бажання робити бодай щось. Клятва поблякла перед цим відчуттям – вони всі разом намагалися зібрати світ, що розпався на друзки, і віднайти його знову, завоювати, якщо треба. Це єдине не давало збожеволіти – роби разом з усіма, роби, не думай. Та Ліероссе сказала тільки: «Гаразд».

Біля дому Феанаро тимчасово встановилась тиша. Ненадовго, скоро потягнуться у справах прибічники та вірні. Але тепер чути було тільки як опадає листя яблунь, що лишилися без світла, та як гомонять домашні. Макалауре почувався тут ще гірше, аніж на руїнах Форменосу. Розмова з батьком вимотувала, вимотувало навіть повітря.
- Ти чудово знаєш, - різко відрубав Феанаро, - що якби вона хотіла, уже б так чи інакше повернулася в Тіріон. Зараз треба думати не про тих, хто ніяк не може обрати сторону, а про тих, хто визначився.
Макалауре завмер, наче йому дали ляпаса, але не сказав нічого, лише схилив голову, наче зважував кожен видих.
- Осанве уже відновлюється, - м’якше мовив Феанаро. – Та, власне, не треба було великого розуму, аби здогадатися, де ми маємо зараз бути.
- Це якщо маєш сили дістатися Тіріону. – глухо мовив Макалауре нарешті.
- Кано, - ще м’якше і наче лагідніше сказав Феанаро і поклав йому на плече важку руку. – Це твоя жінка. Ти з нею живеш уже не перший рік разом. Ти скажи – з нею щось сталося чи вона просто знов не може визначитись. Мені не відповідай. Собі скажи, чесно. Тільки ти знаєш, не я. Тобі й діяти згідно цього знання. Як чоловіку і сину короля.
Вони мовчали обоє, і мовчанка то була нехороша.
- У нас справи, - мовив Феанаро. – Я знаю, що ти впораєшся зі своєю частиною.
Лише коли він пішов, Майтімо відліпився від стовбура яблуні, біля котрої стояв, випадково заставши цю незручну розмову. В темряві його руде полум’я пригасло, рухи здавались скупішими, коли він у кілька кроків підійшов до брата і обійняв за плечі.
- Тобі це не подобається, - сказав спокійно і впевнено. – Не це все, а оте, що робить батько.
- Він божевільний від горя, - м’яко відповів Макалауре. – Але найбільше я боюся, що він має рацію. Поки я її не бачу, то наче й не знаю, а тоді…

Здавалось, події дня ще стояли під повіками, як кольорові плями, а він уже знову впевнено стукав у двері. Ліероссе була вдома сама. На столі світив тонкий яскравий каганець, і в його світлі дівчина намагалась скласти наявні бинти та прикинути, чи досить, а чи треба запастися ще, щоб мати завжди під рукою. Це трохи втішало її, та все ж вона почувалася безпорадною. Жах, який пройшов над головою зовсім недавно, не піддавався осмисленню, і що вона проти нього зі своїм полотном та загоювальними мазями? Темрява, що впритул підійшла тепер під шибки, не давала забути про це жодної миті. Повиті присмерком закутки кімнат, що стали загрозливо великими і незатишними – не давали забути. Це був більше не той дім і не те місто.
- Морьо…скоро повернеться, - сказала Ліероссе. – Може, ти зачекаєш?
- Я прийшов до тебе, - відповів Феанаро. – І справа моя нагальна.
Ліероссе пропустила його в дім, і він сів, не чекаючи запрошення – в дорожньому плащі, який, здається, так і не зняв. Відчувалося, наскільки тепер незатишно йому в кімнатах, де провів пів життя, де народилися діти, які допомагав зводити чи зводив сам. Феанаро був не тут, Феанаро вповні був не тим навіть, кого побачила Ліероссе вперше, малою дівчинкою. Від нього відгонило навіть не горем, а якоюсь лихоманкою.
- Морьо сказав, що ти вирішила йти з нами.
- Так, - озвалась Ліероссе. – Я йду.
Феанаро схилив голову – чи то кивнув, чи то схвалив, чи то просто сховав очі, щоб обдумати сказане.
- Попереду непроста дорога. Думаю, ти це розумієш. Без коймас у ній немає чого робити, і це теж ясно. – Феанаро ненадовго замовк, хоча говорив перед тим швидко і спокійно. – Нам потрібна масаніе, - сказав він нарешті. – Але у нас немає королеви. Справа ж ця вимагає виключно жіночих рук, рук найстаршої жінки в королівському роду чи поважної жони в племені. Ліероссе, виходить так, що ти – найстарша жінка в нашій родині серед тих, хто йде. Тому я питаю, чи ти візьмеш це завдання на себе.
- А Мервенде?
Феанаро скривився.
- Дуже просто. Курво – молодший за Морьо, отже…вона дружина молодшого брата. Ти – старшого. Розумієш?
- Але я не була серед йаванільді, - озвалась дівчина. – Я…не вмію.
- Ніхто не вміє того, що ми зараз усі маємо робити. Це справа для дружини короля, але бачиш як вийшло. Якщо ти погодишся, то підеш в дім, - його голос урвався на один глибокий вдих. – в дім Фінве, діви, що пекли цей хліб, все тобі пояснять. Не всі вони йдуть – треба, до речі, з’ясувати, хто саме зібрався в похід, але всі погодилися допомогти. Треба зрозуміти, що у нас є, і зробити так, щоб в дорозі ми мали коймас про всяк випадок. Саме ти вирішуватимеш, кому його давати, але це тобі теж пояснять. Часу мало.
Тоді він замовк, і Ліероссе почула тишу, темну тишу скаліченої Благої землі. Їй стало холодно, вона стиснула пальці до хрусту. Тут більше нічого не було правильним.
- Гаразд, майстре.. королю. Я зроблю все, що зможу. – вона вдивлялась у профіль співрозмовника – його риси в непевному теперішньому світлі наче загострились, обличчя було похмуре. Ліероссе раптом подумала, як же тепер виглядає сама. Все, що відбулося останнім часом, геть відбило їй охоту дивитися в дзеркала.
- Добре, - коротко відповів Феанаро. – У нас лишилось тільки три дні. Роботи буде багато.
- Це мене не злякає. Тут..краще, коли багато роботи. Інакше ці сади надто страшні.
- Повторю те, що уже казав, - озвався Феанаро, встаючи. – Місто помирає. Скоро це відчують навіть ті, хто волів не відчувати. Те, що ми можемо зробити – забратися з цих руїн, швидко і всі разом. Гадки не маю і знати не хочу, що ще тут може статися. Радий, що ти готова допомогти мені в цій справі. Покладаюсь на тебе. – він усміхнувся. – Приємно ж це казати хоч іноді.

Одяг йаванільді здавався чорним, хоча напевне був зеленим, сірим, блакитним… Зали в домі Фінве здавалися печерами, повними привидів. Хоча колись тут рясно падало золоте та срібне сяйво, омиваючи розписи, гобелени і коштовності. Тепер всі ці малюнки здавалися неживими – оті жіночі постаті, зплетені в танку, оті лебеді на широкій водній гладіні – чи вони існують, чи це тільки тіні і спогади про світ, яким він був?

Ліероссе здавалась собі маленькою й кволою, хоча їй потрібно було робити великі речі. Перед нею стояли ці жінки – спокійні очі, важкі коси, легкий шепіт. І вона, зі своєю перев’язаною головою, з пошматованим волоссям, яке все ж довелося, посумувавши, обрізати повністю, в чорному одязі, бо хтозна, чи їй ще щось колись пасуватиме.

– Не скажу, що день добрий, – вона подумала, що так привітався б Морьо, точно він. І їй чомусь стало легше – особливо якщо знайти на пальці обручку і покрутити її кілька разів туди-сюди. – Я навіть не певна, що це день, – Ліероссе поставила на стіл, біля якого вони з’юрмились, світильник з сіліми, котрий дав їй свекор. – Вам же пояснили, хто я?

Її оточувала мовчанка, і було більш ніж ясно, чому.

– Я поранена, не дивіться на мене так. – майже зло вимовила вона. – Я постраждала, коли Ворог зруйнував Форменос, і мені досі боляче. Ви це хотіли спитати, еге ж?

Мовчанка, тільки шурхотять сукні. Хтось відвернувся, хтось витріщається.

– Мені зашили рану на голові, яку я отримала, коли обрушились стіни. Мене відкопали і зашили. Вам досить цього? От і добре. Вважайте, що я в жалобі за колишнім.

Вони не знали, вони просто нічого не знали. В тиші, що настала, Ліероссе почула відлуння власного дихання. Та звідки їм всім зрозуміти, як це, коли ти похований під завалами і більше не існуєш навіть для самого себе? Звісно, немає звідки.. От чому вони дивились – не на неї, на це її страшне знання.

– Але, мабуть, – повільно проказала Ліероссе, – я тепер можу краще за багатьох пояснити вам мету свого приходу. У нас багато поранених, ми щойно поховали короля, як вам відомо. Я бачила те, що вбило його. – вона завмерла на кілька хвилин, шукаючи в собі слова і намагаючись проштовхнути їх у горло, яке саднило, наче воно досі відчувало пил Форменосу. – Це темрява в чистому вигляді, не така, як ніч, а така, як ніщо. Її привів валарський в’язень, той, що нібито випадково втік із суду в Валмарі. Його досі не впіймано, і невідомо, чи буде впіймано. Він може прийти знову, я не бачу причин, чому ні. Тут немає захисту, немає надії і навіть світла немає, от чому король Феанаро закликає всіх піти з ним.

– Король не впорався з валою-втікачем, – озвалась одна з йаванільді, і Ліероссе не одразу вирізнила її з-поміж інших. Поважна, невисока, але сповнена впевненості в собі і влади – того, що Ліероссе не мала.. на жаль, не мала. – Чому ти думаєш, що наступного разу це вдасться йому краще?

– Гадки не маю. Але найпринизливіше, найогидніше, що зі мною було – це коли я помирала і нічого не могла з цим зробити, – відповіла Ліероссе, відчуваючи, як підлога провалюється кудись в безвість, а руки крижаніють. – Я, – дихання урвалось, ох якби ж вона мала феанорів хист до промов… Ліероссе втягнула повітря так, ніби задихалась, і все ж продовжила.- Я не хочу цього ніколи більше. Треба хоча б спробувати боротись. Земля під зірками небезпечна, поранені, вірогідно, будуть ще. Можливо, навіть ваші близькі. Нам потрібен коймас, і тому я питаю, хто піде з нами, і хто готовий навчити мене обов’язкам, які я маю виконувати. – вони все ще мовчали, а у неї геть закінчилося повітря. Знадобився деякий час – так само в тиші – аби проковтнути нудотний комок в горлі і побороти неприємну млість. – Мабуть, ви думаєте, кого це нам прислали замість справжньої королеви, сама дивуюсь, як так вийшло. Але я збираюсь робити все можливе.

– Та нічого тут немає такого, із чим неможливо було б упоратись. – дзвінкий голос, молодий і веселий. – Дівчата, ви позаклякали? То я зголошуся перша. Мій брат щойно повернувся у місто з Форменосу…

Ця дівчина, що наблизилась до неї впритул, була швидка і в світлі світильника рудувата, мов лисичка.

– Я – Еркавенде, і кажуть, що ім’я мені вельми пасує. Поможу чим зможу.

– Не так швидко, Еркавенде, ти тут не старша, – спокійний голос жінки, котра говорила до неї першою, розірвав тишу, і Ліероссе відчула легку запаморочливу нудоту. Їй треба було втриматись за нитку цієї розмови і втриматись до кінця, та нудота збивала з думки. – Ліероссе, тебе так звуть? По-перше, наскільки я бачу, тобі варто сісти. Еркавенде, принеси води. Тоді поговоримо.

Кілька жінок відділилися від натовпу, що зібрався в темному домі Фінве, і відсунули від стін важкі різні лави. Та, що говорила зі спокійною впевненістю, взяла Ліероссе під руку.

– Ходімо. Мене звуть Фіонде, і я найстарша тут.

Підбігла Еркавенде з чашкою, повною холодної води, сунула в руки і непомітно стисла пальці. Ліероссе зрозуміла, що на її боці принаймні одна з йаванільді – та що як тільки вона?

– Попий, будь ласка. Сідайте, подруги, нам є що обговорити.

– А мені цікаво, – різко вимовила та, обличчя якої Ліероссе спочатку не роздивилась як слід. – Чому тут не сидить… добре, хай не леді Нерданель, хай не леді Анайре, але чому не леді Еарвен хоча б? Не леді Іріме? Врешті далеко не всі вважають Феанаро королем, а в домі Нолофінве є достойні жінки. Чому нам прислали поранену і таку молоду, чому не когось королівської крові і з досвідом.

– Ми підкоряємось рішенню королівського спадкоємця. – відрізала Фіонде. – Легше, Ілсілінде.

– Я не просилась і не бігла поперед принцес, – озвалась Ліероссе і відчула, що пролила воду собі на груди. – Але я сумніваюсь, що бодай у когось із нас зараз є досвід, який потрібен. За всієї поваги до названих – я нічим не гірша за них, я з королівської родини, а крім цього зараз всі безпорадні.

– Перевіримо, – відповіла Ілсілінде. – Ти либонь вважаєш себе трохи кращою за інших, бо тебе занесло у старший дім, але хто тут у цьому певен?

– Багато честі ображати поранену! – крикнула Еркавенде. – Це ти, мабуть, вважаєш себе кращою, бо й сама родичаєшся з домом Арафінве, а вони відомі миротворці та митці.

– Йаванільді, припиніть, – підвищила голос Фіонде. – Час дорожчий зараз за коймас, чвари з’їдають його. Еркавенде, ти говоритимеш, коли тобі дозволять, ти учениця, Ілсілінде, ти поводитимешся гідно і не обговорюватимеш рішення спадкоємця таким чином. Інакше підіть і охолоньте обидві, поки ми візьмемося до справ. Це ясно?

– Перевіряйте що хочете, – Ліероссе вчепилась за останні залишки свого спокою і сил, про себе молячись, щоб їх вистачило. – Я – це правда – ніколи не пекла священний хліб. І не стверджувала зворотного. Та я непокоюсь за тих, хто йде і лишається, і коли вибір короля пав на мене – то зроблю все, на що здатна.

– Тобі й не треба пекти хліб, – м’якше сказала Ілсілінде. – Фіонде, ти дозволиш?

– Сядь. Отже, Ліероссе, я поясню тобі дещо. У нас є спечений хліб, що зберігається у спеціальних кошиках, загорнутим в листя, є зерно, яке можна посадити, а можна змолоти і напекти ще, і врожай, який щойно зібрано. Нарешті ми самі – йаванільді, ті, хто вміє саджати, збирати і пекти. От те, що є в розпорядженні масаніе. Думаю, всі присутні хотіли б знати твій план. Що ти накажеш зробити з усім цим з огляду на обставини. Як ти звелиш розподілити все це? Ми слухаємо.

Ліероссе ще раз оглянула присутніх. Зауважила, що Еркавенде крутиться на місці, мов дзиґа, а Ілсілінде – висока, чорнокоса, старша, з видовженим суворим обличчям дивиться на неї прямо і напружено.

– Що ж, – Ліероссе вдихнула якнайбільше повітря, наче збиралась пірнати. – У нас є два дні до виходу, бо ми, як ви вірно сказали, керуємось рішенням спадкоємця. Якщо судити з подій на площі, менша частина ельдар лишається тут, а більша таки йде. Тому я вважаю вірним лишити тут десяту долю спеченого, найменшу, на випадок непередбачуваних обставин. Далі натомість десяту частку врожаю змолотити і взяти з собою як насіння, а решту лишити для тих, хто вирішив не покидати Тіріону. Тут його змолотять ті з вас, хто не йтиме в похід, і якнайскоріше напечуть достатній запас хліба, – вона мала перепочити, щоб говорити далі, та кожна секунда здавалась їй злочином. Що як вони не довіряють саме через слабкість, яку бачать перед собою? – Що ж до вас, помічниці Королеви дерев, то я знову маю спитати, хто готовий йти і хто лишається. Бо ви не борошно і не кошики з хлібом, і ви маєте вирішувати, хто йде, а не я. Я б хотіла, щоб про дарування хліба було відомо тим, хто збирається в похід, щоб всі це бачили, бо мешканці Тіріону налякані і збурені, вони потребують благословення як ніколи. Наостанок у нас є нагальна потреба – поранені, що постраждали в Форменосі, збираються йти за море всі. Але у них немає часу одужати як слід. Думаю, це достатня причина, щоб дарувати хліб для скорішого одужання тим, хто ще почувається погано, інакше в дорозі комусь може стати гірше.

На деякий час йаванільді замовкли, тільки легкий шепіт в задніх рядах – слів Ліероссе не розібрала. Принесли ще кілька світильників, залу наповнювали тіні, що коливались, напливаючи і відпливаючи.

– А собі ти візьмеш щось? – спитала Фіонде, беручи її за руку, наче рахувала пульс.

– Я розподіляю хліб, а не їм, – відповіла Ліероссе, якій від думки про їжу, навіть священну, стало зовсім кепсько. – Я ж.. – хвилі шепоту піднялись в залі як солона вода, і їй вдалося трохи отямитись, поки жінки гомоніли.

– Ти, як на мене, потребуєш коймасу якнайскоріше. – похитала головою Фіонде, і чомусь Ліероссе згадала свого учителя, розчавленого горем і страхом – та все ще турботливого. Лостарін, так сказав би Лостарін. – Поранене не тільки твоє тіло, і ти ледве тримаєшся на ногах. Еркавенде, піди в сховище і принеси зараз один. Масаніе має бути при пам’яті. Мене тривожить дві речі – те, що ти маєш зараз, і то швидко навчитись піклуватися про себе теж, бо поранена і змучена масаніе не думає тверезо. І те, що..даруй, але я скажу правду. Феанаро поставив тебе, бо розраховує все тримати під своєю рукою. Чоловіки не вирішують питання, кому дарувати священний хліб. Ніколи, ні король нолдор, ані король світу, ніхто. Я не розумію поки що, як ти будеш йому опиратись, якщо він схоче владарювати і в цьому питанні.

– Він не зацікавлений в чварах такого роду, – озвалась Ліероссе. – І поважає звичаї ельдар. Розумію, що ніхто з нас не подобається геть усім, та я думаю, що ви дарма тривожитесь.

– Гаразд. – Фіонде схилила голову, увінчану короною темних кіс з білими стрічками. – Наразі масаніе у нас одна. Виходитимемо з цього. Ми приймаємо ці відповіді? Ілсілінде?

– Не заздрю я тобі, Ліероссе. – тихо озвалась та.

– Добре. Я сприйму це як «так», – відповіла Фіонде. – Ти маєш знати, що я не збираюся залишати Тіріон. Та за кілька годин ми повідомимо тобі, котра з нас буде старшою серед тих, хто піде. Ми беремося до роботи. Я не наказую дарувальниці хліба, але прошу тебе зараз піти відпочити. Тут безліч вільних кімнат. Еркавенде, де ти ходиш? От ти й проведеш.

– Я воліла б не лишатись тут сама, – твердо відповіла Ліероссе, хоча душа її була зовсім не тверда – ельде просто не хотіла, аби сторонні побачили її, якщо вона знову прокинеться від кошмару. – Я буду у себе вдома, і це ж зовсім поруч.

– Хтось може тебе провести? Хто тут поблизу – друзі, чоловік, родичі?

– Я цілком впораюся сама.

– Я б не радила. Феанаро прийшов з тобою, правда ж? Якщо він ще там, покличте його.

Замість Феанаро в зал увійшов мовчазний Койрондо. Він не захопив світла, та його постать і насторожений спокій, яким віяло від цього ельда, Ліероссе добре впізнала.

– Король звелів дочекатись тебе, леді Ліероссе, і провести. Він бажає впевнитись, що все гаразд.

– Я буду допомагати, – швидко вимовила Еркавенде. – Я завжди була вірною дому Феанаро, і ти можеш на мене завжди розраховувати.

– Гаразд, – Ліероссе слабко усміхнулася. – Дякую, було дуже приємно, що хоч хтось за мене.

– Король не обрав би нездібну, – переконано сказала Еркавенде. – Ти мешкаєш в домі Феанаро? Мене пришлють до тебе зі звісткою, от побачиш. Оце коймас. Половину з’їси сьогодні, половину завтра, хоча що зараз завтра… – вона вклала в руку Ліероссе плаский хрусткий пакетик із засушеного листа. – Має стати значно краще.

Койрондо окинув Ліероссе поглядом, а тоді буркнув «вибач» і легко підняв на руки.

– Думаю, принцесо, – спокійно сказав він, – ти зрозумієш, що зараз немає часу на ці ігри – я піду сама і все таке інше.

Ліероссе не відповіла. У неї справді паморочилось в голові, і вона почувалась знесиленою, в скроні били дрібні іржаві молоточки.

– От і добре.

Більше Койрондо не сказав до неї ані слова. Тримав її на руках – і був при тому тактовний та відсторонений, наче вони просто гуляли разом і доволі формально спілкувались. Він ішов вулицями, прокладаючи собі шлях у схвильованому натовпі, не потребуючи світла і, здається, відпочинку. Лише коли їхня коротка направду подорож добігла кінця, пробуркотів щось підбадьорливе. А тоді крикнув комусь попереду: «Гей, ми тут».

– Мені сказали, що тобі було зле. – Морьо подолав останні кроки назустріч бігом. Він був заклопотаний і сердитий, проте їй усміхнувся, хоч ця посмішка у мороці Тіріону ледве вгадувалась. – Іди сюди. Я далі сам, Койрондо.

– Добре, принце, я зараз пришлю до вас лікаря, і на цьому мою роботу завершено. – Койрондо ледь помітно нахилив голову. Його голос був такий самий рівний та твердий, як завжди, жодного забарвлення. – Король звелів переказати, що задоволений підготовкою до походу, але чекає тебе на нараду, коли з клепсидри на вході витече вся вода.

– Що, важкувато було з цими…? – спитав Моріфінве, бережно несучи її крізь темний сад.

– Вони не ці, а майстрині, – відповіла Ліероссе. – Уяви, що до тебе в майстерню прислали якесь дівчисько розпоряджатись..

– Ти не якесь дівчисько, а жінка з дому Феанаро. – відрізав він. – Якщо хтось не здатен ще рахуватися з цим…

– Деякі речі треба довести, Морьо. Я постаралась принаймні.

Перед її очима все пливло, наче повітря все ще було темною водою. Залишалось тільки триматись за його плече, єдине тверде та надійне в мерехтінні довкола, і сподіватись, що скоро стане краще. Ліероссе ще пам’ятала – дуже мутно – що Морьо роздягав її, як дитину, перш ніж опустити на подушку. Щось бурмотів, можливо, втішне, але слова пливли так само, як світ перед очима. Важкий млосний сон накрив Ліероссе разом з ковдрою.

Її ледве добудились, коли прийшов цілитель – не Лостарін, хтось незнайомий, теж із учасників Великого походу, принаймні Ліероссе здавалось, що тепер вона вгадує це по обличчю. Він виглядав легковажно порівняно з іншими, рудий, волосся кільцями, здивований розліт світлих брів – та очі… Ліероссе здавалося спершу, що він наснився – як стукає, як діловито просить Моріфінве принести світла, як гудуть їхні голоси за прочиненими дверима.

– Світло… вибач. Скільки пальців? Сісти можеш? Нудило? Ще десь болить?

– Ні, уже краще.

– А якщо подумати? Гаразд, я зміню пов’язку. Тобі дали коймас? О, це добре. Одужуватимеш швидко. Постарайся в час, що залишився до виходу, відпочивати, скільки зможеш.

На Ліероссе насувалось те, що було в його очах – безмежний простір під зірками, ліги шляху, сповнені небезпек. Навряд чи коймас міг відвернути найменшу з них, але принаймні міг змінити дещо на краще.

– Я просила, щоб вам… принесли для поранених.

– Твої накази уже виконуються, – м’яко повідомив цілитель. – Посланниця леді Фіонде особливо наголосила, що ти непокоїтимешся через це. Всі отримали священний хліб, і ми нікого не залишили без піклування. Тепер, будь ласка, утримайся від різких рухів, я маю зайнятись твоєю раною. Виглядає гарно, пов’язку скоро знімемо.

– Ти йшов у Великому поході, так?

– Дитиною, леді. – озвався цілитель, порпаючись у великій полотняній сумці. – А що?

– Я хотіла тебе щось спитати, та питання вислизає з моїх думок.

– Це минеться, я уже бачив наслідки удару по голові. Не вставай різко, не перевтомлюйся, сама здивуєшся, як швидко все повернеться. Ти хотіла, гадаю, спитати, чи було мені страшно. Здається, от так само мені страшно тепер. Хороша новина в тому, що ми можемо долати страх. – його пальці були теплі, а слова текучі і заспокійливі. Тривога чи сон, вона не могла зрозуміти, що налягає на неї сильніше.

 

Друзі Макалауре були здебільшого співці, а чи вчилися танців – та не тільки. Канафінве був коваль не з посередніх, і ковалів теж приваблював до себе. Та в останній день перед виходом, коли він вирішував, чи брати з собою арфу, бачити не хотів ані тих, ані інших. Хісілінде не відгукалась, а він не міг піти шукати її.

Макалауре відповідав за те, щоб за три дні ніхто не втратив правильного настрою, за те, щоб його найвідданіші підготувались до охорони рушення у поході, за те, щоб домовитися з цілителями.. Він відчував, що батько уже втрачає грунт під ногами, довіру тих, хто погодився з переляку, і намагався зарадити цьому бодай якось. Зрештою, сказав він собі, сидячи на підлозі посеред їхнього спорожнілого покою, я був їй поганим чоловіком від самого початку.

Він торкнувся струн, і арфа сказала йому: «Ти боягуз, Макалауре, це дуже погано».

Почути у власній музиці це – що просто не хочеш знати, яке було її остаточне рішення, не хочеш чути ці слова – було сумно, але означало: одна річ тебе не зрадила, Співцю.

– Ми ж поклялись, Рудий, – сказав він, відчуваючи, що брат стоїть за спиною і не намагається навіть підійти. – Таку дали Обітницю, що тепер і довіку не маємо вибору. Тобі це…гм..не болить?

– Це зміцнить нас, – озвався старший, все ще не наближаючись. – Хіба ні?

– Я маю так сказати, – Макалауре встав і обережно поклав арфу. – Бо інакше як ми дійдемо до кінця дороги? Але мені не подобається, що я себе так казати змушую. Щось не так.

– Ми поклялися Вічною пітьмою. Це, знаєш, не може трохи не хвилювати. Але я б і без обітниці цієї гонитви ніколи не облишив. Він убив діда. Він захопив полоненого.

Вони мовчали ще деякий час, а тоді Макалауре обійняв Рудого.

– Ми ще ніколи не були настільки братами, як зараз, – сказав він. – Хочеш вір, а хочеш – ні.

 

Іріме Лалвенде, казали, надбала своє прізвисько за веселий та легкий сміх. Проте того дня, коли Ліероссе побачила її, вона не сміялася зовсім.

Ліероссе йшла до йаванільді, до великих печей під відкритим небом, освітлених численними ліхтариками, повними молочного світла. То було творіння Феанаро, що його так полюбляли телері на своїх затінених землях біля моря, проте зараз воно прийшло і до тих земель, де ніколи не згасало світло: повитягали, хто що мав. За спиною Ліероссе крокувала похмура Аннавен. Вона мала настрій геть жалобний відтоді, як згасло світло, і це не дивно, але Ліероссе здавалося, що все стало ще гірше, відколи вони повернулися в Тіріон. Та поговорити вони не встигали – Аннавен була незворушна, і не підтримувала розмов, а часу було обмаль.

Іріме була чорнява, як і Феанаро, як і Нолофінве, і мала такий самий сніжний відтінок шкіри, і такі самі сині очі. Проте казали, що її сміх-дзвіночок чути здалеку. Зараз вона спинилась неподалік від йаванільді, у тіні великого дерева, висока і худа, скручена пружина – як всі досвідчені танцівниці, і Ліероссе почувалась поруч слабкою та дуже недоречною.

– Ти – масаніе Першого дому? – діловито спитала вона. – Тобі ж сказали, що за братом йдуть не всі, ба більше – за ним йде небагато, решта воліє обрати іншого вождя. Тому інші Доми обрали мене, оскільки принцеса Анайре воліє лишитися тут.

Аннавен похмуро гмикнула за плечем, і Ліероссе відчула: вона так напружилась, наче на них ось-ось нападуть, хоча Іріме була самотня й беззбройна. Ліероссе мала щось сказати, знов щось таке, аби не виглядати дурепою. «Хоч я і є дурепа: гадки не маю, що роблять в таких випадках», – подумала вона.

– Я не буду битися за право дбати про вас, – мовила вона нарешті, відчуваючи лівою лопаткою схвальну мовчанку Аннавен.

– А нащо охороницю привела?

– Часи непевні, – мовила Аннавен загрозливо.

– Я пропоную розділити роботу, – урвала її Ліероссе. – Нам ніхто не заважатиме.

– Я знала, що ти юна, – м’якше сказала Іріме, – та не уявляла, наскільки.

Ліероссе раптом відчула її співчуття, роздратування і чомусь втому.

– Яке це має значення, Іріме Фінвіен? Я впораюсь, раз треба. Як довге життя підготувало старших до того, що сталося? Рівно як мене моє коротке – ніяк.

– Це точно. – Іріме невесело розсміялась, і Ліероссе зрозуміла, що вона має справді красивий сміх, такий, яким можна зцілювати. Навіть зараз. – Ми не мусимо сваритися. Останнім часом коїться казна що, і масаніе не може так само втратити глузд, як інші. Не знаю, як ти втримаєшся, але я навіть не знаю, як втримаюсь я, тож…

Йаванільді заспівали. Це був простенький гімн Йаванні, той, що Ліероссе з дитинства звикла чути, коли допомагала збирати яблука чи стиглі персики. «Господині садів», так називався він за першими рядками. В Тіріоні, де її родичі давно не мали довіри до Валар, ця пісня затихла в її пам’яті, так давно не було чути. А зараз – розрізала тишу, як ніж, яким до колосків заборонено торкатися. Вони з Іріме застигли одна навпроти другої. З найближчої печі виймали один за одним білі хлібці, схожі на нарізане місячне сяйво. Піч була висока, кам’яна, отвір, де палав вогонь, облямований був кам’яними з пелюстками квітки і різьбленням у вигляді стиглого колосся.

– Нам треба збирати хліб в дорогу, – прошепотіла Ліероссе, – і не так для голодних, як для наляканих.

 

Коли вони зібрались нарешті, щоб вирушити, Ліероссе здалося, наче знявся з місця весь Тіріон. Ніч клубочилась на вістрі рівного променю Міндону, мов маяк приставив їй до грудей ясний клинок. Так можна було визначити напрямок. Рушення було величезне і безладне, клубочилося вулицями, вихлюпувалося на майдан, гуркотіло. Ліероссе, захоплена цим потоком, переставала відчувати, що поруч є ельфи. То була якась безформна і безумна істота – і вона сама поруч із її драглистим боком, саменька.

Перед тим, як вирушити з дому, Моріфінве спинив її. Він ані слова не сказав, просто торкнувся по черзі кожної застібки та ремінця – наче перевіряв, чи добре вона одяглась. Його обличчя було замкнене і чуже, а от руки все ще з нею. Ліероссе не знала, плакати їй чи обійняти його. Нічого більше не знала. Вона йшла і подумки ще перераховувала йаванільді і кошики, кошики з хлібом, і від цього легшало.

Десь там попереду віддавали різкі накази, і ті, хто був у Форменосі, слухняно шикувались. Але ніщо не тримало купи хвіст цієї ходи, і ніщо не стишувало тривоги.

– Доню, я тебе зовсім не бачила. Як ти? – Лінте озброїлась у дорогу так само, як більшість чоловіків з числа прибічників Феанаро – мечем та луком.

– Багато роботи, мамо, – відповіла Ліероссе. – Все гаразд, наскільки це можливо.

Росселін мовчки зробив крок до них – із темряви і натовпу, і обійняв обох.

– Радий вас бачити, – сказав Карністір – коли він встиг підійти? – Нарешті вирушаємо звідси.

– Якось легше стає, коли це чую, – озвався Росселін. – До Гаваней дійдемо швидко, а йти завжди легше, ніж стояти і чекати.

– Безперечно. Найскладніше почнеться на тому березі. Але охорону по боках ми виставляємо.

– Доню, ти ж будеш тут обережна? – спитала Лінте, ще раз обійнявши Ліероссе. – Правда ж?

– Найобережніша квенде по цей бік моря, мамо.

Уриваючи їх обох, заспівали сурми. То були сурми Форменосу, владні і трохи злі. Проте в цій темряві вони обнадіювали: це був наказ, а наказ – це спонукання робити щось конкретне, розрада, коли ти не знаєш, що робити.

Вона – роздавала коймас, хліб життя, стоячи посеред цих юрмищ на центральному майдані, і тільки після цього лави остаточно впорядковувались, щоб рушати. Пакетики з тонкого сухого листя запечатували червоним воском. Той віск десь дістала Еркавенде, і вона запевняла, що тільки він тепер і доречний, раз вони йдуть окремо. Печатка королеви…цю печатку відлив Феанаро і сам одяг їй на безіменний палець. Воно обтяжувало. На печатці була птаха. Королева чи самотня деталь в цій безумній веремії, камінець, що несе вітер…

Світильник тримав, здається, той юнак, що врятував її на сходах дому Фінве – у минулому житті безкінечну ніч тому. Йаванільді шаруділи поруч, допомагаючи: сама б Ліероссе не впоралася і за рік. Вони були спокійні, поки мали роботу. Вона – була спокійна, поки мала. Її рук торкалися і торкалися, і зрештою вона перестала впізнавати обличчя, тільки доторки були різні. Грубші, тонші, легші, зап’ястки у залізних поручах, зап’ястки у шерстяних рукавах, персні, рукавиці… Вона наче торкнулася безкінечного рушення і поринула в його печалі, в тремтіння пальців тих, хто боявся чи горював.

– Благословення, – казала Ліероссе, – благословення і вдала дорога. Тримайтесь.

Вона старалась говорити, наче співала. Щоб не тремтів голос. Вона хотіла заспокоїти кожного, раз уже так сталося. І зрештою рушення стало обіймати її, мов ріка – здавалося, вона направляє його, а може – воно її несе. Ліероссе казала собі, що не треба надто захоплюватись владою, навіть такою ефемерною, як у дарувальниці хліба. Печатка влади на обличчях родичів лякала її.

Її чоловік підійшов по коймас не першим – серед останніх. Ліероссе спершу ледь впізнала його, тільки за мить дійшло, що Морьо дивиться в обличчя, а не на руки, на пакетик. На неї. Тоді подумалося – так, це ж його оті поручі, з візерунком переплетених ліній, з черненими тінями в петлях переплетень. Це ж він. Їй стало чомусь страшно, наче вона побачила в тому переплетенні не просто потемнілий метал – привид майбутнього, де все розлетиться за вітром, і всі підуть, кого вона навіть ще не знає, але любитиме. Чи ж це вже не сталося, чого ще боятись…

– Благословення, – прошепотіла Ліероссе. – І моя любов.

Вони завмерли так, її пальці тремтіли від втоми, і вона дозволила собі одну мить вдивлятися в його очі, мов щось нове там шукала. Та там була тільки впевненість і тривога хіба за неї. Моріфінве ні секунди не сумнівався. Ні в чому. Надто – в собі. Вона – так.

– Мені лишилось? – Феанаро був – останнім, наче хотів пересвідчитись, що вона нічого не забула.

– Все пораховано як має бути, – озвалась Ліероссе. – Все пораховано.

– Я не сумнівався. – в його очах втім був той же лихоманковий хворий вогонь. Злий, готовий пожерти все на своєму шляху – і присипаний попелом, наче то були останні сили старшого сина Фінве.

– Благословення, – промовила Ліероссе, торкаючись його рук. – Вдала дорога.

– Везіння – порожній звук, – озвався він. – Ми можемо йти?

Йаванільді дивилися на неї питально – всі, хто йшов із Першим домом, були молоді, жодної досвідченої, і ніхто не знав, що робити, коли твій дім зруйновано. У народжених першими дуже доречно не було дому, а ці…ці збилися в купку, бо ніколи дім не втрачали.

Еркавенде протиснулась до Ліероссе крізь натовп, наче спеціально шукала. Вона, як заведено було в часи Великого походу, несла на собі запас пакетиків з листям у торбинках, перекинутих через одне й друге плече. Це був символічний запас – везли вони куди більше. Колючий шерстяний плащ, заколотий застібкою із зіркою старшого дому, нестримне руде волосся, от і всі прикраси. Її очі палали.

– Я все приготувала! – крикнула вона через голови двох чи трьох ельфійок, ще пробираючись назустріч.

– Я знаю, ми ж усе перевіряли перед виходом, – відповіла Ліероссе. – Ходи сюди.

– А я перевірила ще раз. Як твоя рана?

– Ти заклалась, що будеш найрадіснішою в цьому поході? – спитала Мервенде.

– О! Ти ж Мервенде? Я так люблю твої роботи! Самій-то мені й голку не втримати, а я бачила в палаці Фінве..

Мервенде знизала плечима, наче їй було зимно. Вона сама виглядала набагато хворішою, ніж Ліероссе, і сумнішою набагато.

– Обіцяли, що шраму не буде, – сказала Ліероссе. – Сліду не лишиться. Але ніколи не обстригай коси, від цього страшно мерзне потилиця.

Їй хотілося обійняти життєрадісну Еркавенде і втішити, бо вона не заслуговувала на таку зустріч, не винна була в сумі Мервенде.

Подейкували, що на місці лишається тільки десята частина містян. Тому народу зібралась силенна сила, і коли дім Феанаро уже залишив площу та минав останні будинки передмістя, Ліероссе озирнулась: позаду була чорна змія, що вилась давно знайомими і тепер чужими вулицями униз з пагорбу. Вона сама здивувалась, наскільки не відчуває суму, взагалі нічого, крім полегшення, наче цей рух в темну безвість міг додати хоч трохи безпеки.

Ліероссе була самісінька – все товариство, до якого вона звикла у Форменосі, розсипалося лавами, оточуючи колону. Тільки Аннавен підморгнула один раз, проте її обличчя, затінене металевим шоломом, було теж – суворе і чуже. Уперше, обтяжена владою, яку Феанаро ледь не тицьнув їй у руки, Ліероссе почувалась настільки неприкаяною, бо ніхто не стояв поруч. У всіх було своє місце в цій метушні, і у неї теж – окреме, ні для кого більше не призначене.

Коней було не так багато, щоб верхи їхали всі, тому добиралися хто як міг. Втім ельфи завжди були витривалі і швидкі, тому це не була така уже важка дорога. Майже кожен проходив її заввиграшки не раз у житті, аби дістатися до принад моря. Тільки тепер було темно.

 

— Від глупоти Феанора врятує вас тільки моя порада. Не виступайте! Бо лихий нині час, шлях цей приведе вас до горя, якого вам не дано передбачити. Не ждіть допомоги від валарів у цій пригоді, проте й не ждіть, що вони затримають вас; бо знайте: ви прийшли сюди вільно — вільно й підете звідсіля. Але тебе, Феаноре, сину Фінве, клятва твоя зробила вигнанцем. Горе змусить тебе забути про Мелкорову лжу. Ти кажеш: він вала. Тоді твоя клятва була даремна, бо жодного з валарів тобі несила здолати ні зараз, ні в інший час у чертогах Еа, навіть якщо Еру, чиїм іменем ти клявся, зробить тебе втричі сильнішим, аніж ти є нині. (Сильмариліон)

Коли Еонве спинив рушення, він був похмурий, мов чорна грозова хмара. Пера в оздобленні його убрання були синьо-сталеві. За його спиною, втім, нікого не було – ані почту, що зазвичай з’являвся, ані навіть хмар.

Феанаро штовхнув би його конем, він навіть не збирався спинятись. Та кінь став, мов вкопаний. Не іржав навіть.

– Що, – голос Феанаро звучав насмішкою, але усмішки на обличчі не було. – Ти думав, ми жартували, коли клялися?

За спиною його наростав гомін, схожий на підйом високих хвиль, смолоскипи коптили небо. Моріфінве не бачив, як батько потріпав коня по загривку – скоріше вгадав по руху плеча під темно-червоним плащем. Голос Феанаро того дня входив у кров, як сп’яніння, і підносив вище темного низького неба – набагато вище.

– То цей хоробрий народ, на твою думку, пошле короля, – він спинився, чекаючи, щоб усі почули, і тиша запала при слові «король», аж чутно стало слабкий тріск вогню, – у вигнання самотиною, а сам повернеться назад – у рабство?

– Рабство, тобто неволя, – сказав Макалауре. – Це слово часто звучить останнім часом, але я не певен, що я добре розумію, звідки батько…

– Можливо, Еру розпалив у мені вогонь палкіший, ніж ти собі уявляєш.. Я завдам Чорному ворогові, – голосно ревнув Феанаро, – такої рани, що й Валар у своєму Колі судьби здивуються, почувши про це. Навіть якщо не зможу перемогти.

Знов тиша – кілька ударів серця. Феанаро – весь втілений злий сміх, та він не сміється. Ельфи у лавах принишкли – подих перехопило. Низьке темне небо, червоний плащ, вогні смолоскипів і феанорових ламп, дзвінкий всепереможний голос.

– Валар підуть за мною зрештою, – слова падали, як жаринки, і в темряві розгорялась уявна пожежа. – О, так, підуть!

Моріфінве відчув чомусь, як крижаніють пальці у шкіряних рукавицях. Це було дивно, це не мало бути – коли ти згоден у всьому, у кожному слові, коли ти почуваєшся сильним, бо у відчаї наважився на більше, ніж Вишні на своїх престолах, всемогутні Валар.

– Так, – прошепотів Макалауре – і це було ще дивніше. Макалауре, завжди спокійний і занурений в себе Співець, наче зібрався першим напитися на святі, де зазвичай повільно сьорбав. Темний не питав його, де Хісілінде – хоч дуже хотілося спитати.

Ось він, ключ. Ти почуваєшся водночас всемогутнім і готовим до всього в нових обладунках – і водночас думаєш, чому найближчі не благословили тебе. Чому вони за тобою не пішли. Чому навіть не попрощались.

– Хоч ти не думай так голосно, чоловік, у якого є власне благословення, – тихо промовив Макалауре.

– А ти не воруши…гм…вухами, – чари розсипались. Вони просто були двоє цілеспрямованих воїнів, яких вела помста. – Твої охороняють середину цієї, скажімо так, колони, мої – отам далі. Але треба буде часто перевіряти, що коїться у молодших. Твого спокою на це вистачить.

– Дарма ти їм не довіряєш.

– Хвіст рушення – ні. Добре, що там Рудий найстарший.

Вони обоє наче хотіли сказати щось інше, і обоє – не сказали. Густа прохолодна ніч обійняла рушення, охолодила щоки, випала росою на обладунках. Попереду була повна темрява, без зірок, без просвіту, позаду – Міндон Ельдаліева, на який ніхто не озирнувся. Жодного разу.

 

Хісілінде йшла в Тіріон довго. У темряві, хоч вона гарно бачила, як всі ельдар, і без світла, світ виглядав геть не таким, як у золоті й сріблі, які зникли навіки. Кілька разів вона добряче блуканула – вийшла у фруктовий гай, де ніколи не була – а облазила ж усі ці землі, принаймні там, де не було холодно. Лишившись без світла, все завмерло, фрукти пахли солодко, але якось безнадійно. Вона зірвала яблуко, геть не думаючи, і його сік здався гіркуватим.

Удруге врізалась просто в стіну обійстя, із якого всі пішли. То був усамітнений хутір, там навіть на столі у подвір’ї лишилися чашки і глечик, там навіть повідчиняли двері й вікна, щоб птахам було вільно залітати. Там ще пахло чиїмсь життям. Хісілінде боліло від цієї покинутості – а ще вона боялась, що насправді мешканці загинули, що загинув увесь світ.

Раз, заблукавши, вона упала на землю, і довго лежала, намагаючись почути у її мовчанні щось приязне, притлумити тремтіння і страх. Благословенні землі не мали бути такими.

Коли дорога нарешті повернула до знайомих білокам’яних стін, Хісілінде завмерла від тиші. Місто ніколи не було таке тихе, ніколи – таке темне. Завжди голоси, завжди…у мешканців мали лишитися світильники… Але вогонь Міндону був якийсь сиротливий, якийсь зловісний, наче у всенькому місті лишився він один, нічого більше.

Хісілінде тремтіла – і бігла з усіх ніг, аби встигнути, хоча й сама не розуміла, куди боялася спізнитись. Зрештою у розчахнутій навстіж брамі, де нікого не було, вона спромоглася зіштовхнутися з самотньою жінкою – не розійшлись, розлетілись, сіли на бруківку.

– Пробач, – прошепотіла Хісілінде, потираючи забите плече, і почула відлуння.

– Це ти мені пробач, – схлипнула та. – Я не бачила, куди біжу…я…

– Ти сама в місті? – спитала Хісілінде. – де всі?

– О ні, не сама…але нас дуже мало лишилося.

– Що сталось? Що..

– А ти нічого не знаєш?

Вони так і лишилися сидіти, одна навпроти одної – і не дивилися одна одній у вічі. Чомусь так було легше.

– Нічогісінько. Розкажи, благаю…моя родина…

– Ти будеш щасливицею, якщо твоя родина лишилася тут… Феанаро зовсім схибнувся. Він та його сини дали страшну клятву, – ще раз схлипнувши й глибоко вдихнувши, мовила жінка. – Вони присягнулися вічною темрявою…

– Вічною темрявою, – видихнула Хісілінде, холонучи. Його сини – це «всі його сини», це ясно. Ось чому Кано мовчав.

– Все через ті Сильмарили…що здобудуть їх з всяку ціну, і переслідуватимуть і вб’ють кожного, хто забере їх собі. То…вони вирушили у Валаріанде, ось як. Та той скажений був такий переконливий, так обіцяв щасливіші і безпечніші землі… Кажуть, Мелкор напав на Форменос і убив короля Фінве, – вона знов зітхнула. – А Феанаро від горя збожеволів.

Хісілінде пополотніла – відчула, як блідне. Добре, що темно. У темряві всі сірі. Навіть уривки між схлипами були страшні. Її знов торкалося минуле, тонке дихання смертей, що сталися колись давно.

– Але, – сказала вона, – він мав рацію, якщо справді…якщо короля убито в благословенній землі, то чи не краще битися? Принаймні тебе прикриють…

– Мій чоловік, мій син, мій брат – всі пішли за ним, – глухо мовила жінка. – Ти радиш мені вірити, що пішли на добро?

– Я раджу тобі теж йти, – сказала Хісілінде. – Я …ніколи не погоджувалася із Феанаро, і про клятву звучить жахливо. Але там, де треба діяти – він швидкий і все доводить до кінця. Вони давно лишили Тіріон?

– Ні…ні, – видихнула жінка. – Знаєш, я в дитинстві любила грати в Великий похід, як всі йдуть і… а тепер я відчуваю,як це було страшно. Пам’ятаю, я причаюся за…

– Стій, стій, – Хісілінде відчувала – ця жінка потребувала в тривозі говорити, як вона сама – співати, але ж не зараз, не так. – Давай, зберися, давай…Наздоженемо їх разом, тільки я..

– Я не подужаю цю темряву, ні, – ледь не крикнула та. – Я не можу, я не можу, – і розридалась. – Вони пішли, вони пішли по нові землі, жартували, що подарунків мені привезуть. Але хто йде за такою клятвою – той не повернеться.

– Тим паче ходім, – рішучо мовила Хісілінде. – Не варто тут лишатися і мучитись невідомістю. Ти кажеш, мало хто в місті зостався – так там будемо всі разом. Я..мій чоловік дав цю клятву, виходить. Але…

– То це він занапастив моїх любих, – крикнула жінка. – Це він, це на його совісті буде їхня біда! Забирайся від мене…

Хісілінде йшла вулицями, не розбираючи дороги – і все ж ноги вели її вірно. Вона йшла не у дім Феанаро, не туди, де вони прожили разом зі Співцем стільки років. Її метою був непримітний сад у домі, який зараз займала геть інша родина. Назустріч трапилося всього кілька осіб – так само розгублених, так само самотніх. Вона більше не віталась. Їй потрібно було досягнути свого сховку – а тоді..

Дім був порожній. Мешканці лишили його, очевидно, пішли з рушенням, і тепер хвіртка була прочинена, заходь і не питай. За білою мереживною стіною, різьбленою з каменю, повитою плющем, у сусідньому будинку блимало слабеньке світло, і Хісілінде чомусь почувалася так, наче порушувала щось важливе. Та водночас – не сумнівалася. Світ, що вони будували тут, впав. Її рідні не повернулися. Вона знала, що робити – шукати новий світ і новий дім. Вона уже колись так і вчинила.

В садку нападало чимало сухого листя, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи, що світла немає уже кілька днів, і все в’яне без нього. Хісілінде майнула думка, що ж робитимуть всі, якщо світло так і не з’явиться…Тоді відігнала її – зрештою під зірками все росло і плодоносило, а про інші можливості варто подумати завтра, післязавтра – потім.

Різьблену кришку, схожу на кришку колодязя чи погріба, вона майже намацала, відкидаючи листя убік. Відсунула ляду з непримітним мідним кільцем. Там, у маленькому кам’яному сховку, у промасленій тканині зберігалися речі, які вона вважала неправильним тримати у домі в Благій землі. І яких не могла позбутися. Хісілінде встала на коліна, витягла і розклала все на плащі – мисливський ніж в міцних шкіряних піхвах, грубуватий, проте зручний і по-своєму красивий, як уламок каменю, яким вирізьбили перші квіти, викопали першу чарунку під вогнище. Як давнина. Лук, шкіряний сагайдак. Дерев’яні стріли лишились в порядку – тут досі не було тління. І Хісілінде провела пальцями по блакитному оперенню, вона завжди любила блакитне. Доторк до зброї витверезив її і наче пробудив від сну, в який вона була занурилась: уперше за довгі дні Хісілінде розуміла, як хоче вчинити. Хай все змінилося..хай. Флейта була за поясом. Що ще треба?

 

– Ми можемо знайти майстра і побудувати власні кораблі, – сказав Співець. – Гадаю, не такі прекрасні, як це роблять корабели, що мають досвід, але наші руки вмілі, і…

– Це була б добра думка, – обличчя Феанаро було похмуре, проте очі лихоманково горіли, – добра думка, якби не один дрібний недолік. Ти собі уявляєш, скільки часу будувався флот телері?

Полум’яний стояв спиною до синів і вдивлявся у біле місто, омите морем і солоним вітром, у вогні, що горіли там. На узбережжі панували вічні сутінки, бо світло Дерев не досягало сюди. Тому змінилося небагато – тільки золоте світло, що падало у море з проходу Калакірії, згасло. І тепер море не сяяло, а хвилювалося темним оксамитом, в якому горіли, відбиваючись, дрібні перли вогнів Альквалонде. Сюди долітав галас від причалів, плюскіт хвиль, міський нерівний шум.

– Ну…у всякому разі, – мовив Співець, – це був би вихід.

Феанаро озирнувся, тоді повернувся до синів обличчям, зробив крок до Співця – підійшов упритул. Їхні очі зустрілися.

– Ти готовий відповідати сам перед собою за численні смерті, які потягне за собою відстрочка в роки?

– Смерті? – Макалауре сіпнувся, наче побачив у очах батька щось – чого не бачили інші. Він зблід.

– Уяви себе на місці Темного ворога, – мовив Феанаро. – Ти знаєш, що ми переслідуємо тебе – що ти зробиш? Готуватимешся. Роки, що ми будуватимемо кораблі, дадуть йому час прикликати речі ще гірші, ніж та, що зруйнувала Форменос. А тут прийдемо ми. Невідомо, чи в тих землях лишаться власне ті землі, не кажучи уже про те, що зустріне нас у бою. Ми ховатимемо своїх і надалі, якщо не поквапимося.

Моріфінве здригнувся. Феанаро дав їм усім відчути момент як слід – тиша, темрява, морський вітер, лави своїх за спиною і невідомість – позаду і спереду, і всюди, у будь-який момент – будь що.

– До того ж, подумай, – Феанаро схрестив руки на грудях, його обличчя було крижане, а очі – вогняні, мов жарини, і Сімох наче облягла тиша. – Подумай, що зроблять Валар, якщо ми – о, як вдало, – лишимося на кілька років незрозуміло де або повернемося поки в Тіріон. Частину наших розсіє чекання і страх, частину… І ще одне – ти чув, нам казали про вигнання, так? Буде дуже зручно, якщо короля із синами випхають самотою до Моргота воювати. А народ лишиться на милість вишніх. Сім’ї лишаться. На милість, – повторив він і чомусь виразно подивився на Моріфінве.

– А не може так бути, – протягнув Куруфінве, відкидаючи за спину темну косу, – що це і є мета. Зробити так, аби затримати усіх, відправити нас, а тоді… Ні, я не кажу, що телері беруть у цьому участь свідомо, хоча й не відкидаю цього. Але завжди можна використати нерозумного.

– О так, і постійно нерозумних використовують, – підхопив Феанаро, і схвальний його погляд викликав у Митця мимовільну посмішку. – Ти вірно бачиш.

– Це надто складна змова, – Майтімо поклав руку на плече Співця. – Батьку, таку змову треба було би спланувати. І щось неодмінно пішло б не так навіть у Вишніх.

– Хто хоче, – відрубав Феанаро, – може перевіряти. Ти – готовий перевірити? Я дивлюся на всіх тих, хто за нами пішов – і не готовий.

– Але ж рішення телері не залежить від нас.

Вони стояли тепер, дивлячись одне одному у вічі – і Майтімо був трохи вищий, не дарма звали його Високим. Та Феанаро приковував погляди до себе, він їх заморожував, плавив, переплітав.

– Мій план наступний, – мовив він, наче одному старшому синові. – Ми йдемо і забираємо кораблі. Просто починаємо завантажуватись, вмовляємо охочих плисти з нами. Якщо хтось буде опиратися – викидаємо їх на берег. Потім повернемо їм їхні дорогоцінні судна. І все. Якщо далі вести нескінченні обговорення – ми ніколи нічого не досягнемо. Це – дрібниця у порівнянні з тим, на що ми зараз наважилися. Хто готовий вести перемовини, ляскати язиком, чекати з моря погоди – має на те право. Але ти, Нельяфінве, присягався. І Клятва поведе тебе уперед. Хай вона тебе веде, а не штовхає. Хто не злякається піти зі мною?

Війнув сильніший вітер. Це було дивно, але на мить Моріфінве здалося, що він відчуває на собі чийсь недобрий погляд. А що як – не здалося..

– Якщо це єдиний вихід, – мовив він глухо, – то звісно підуть усі. Ми в одному човні.

– Телері прекрасні мореплавці, – вів далі Феанаро, поклавши руку йому на плече. – вони закохані в море, вони споріднені з подорожами. Телеро – це подорож. Я певен, що сутність багатьох із них не проти плавання, це неможливо. Просто вони бояться гніву Валар. Захоплюючи судна, ми робимо їм послугу: кожен може поплисти з нами, побачити незнані землі, але нічим не ризикувати. Воюватимуть не вони, і не вони винуватці порушення валарського наказу: адже кораблі було взято у них силою. Вони просто згодились помогти нам, невмілим, не розбити їхнє майно. Певен, що більшість – погодиться. – Феанаро по черзі глянув кожному в очі. Молодші, близнюки, обійнявшись, вдивлялися в його обличчя з цікавістю і трепетом. Куруфінве – з затятою рішучістю. – Тому зараз збирайте загони. Ми поділимо пірси так, щоб все зробити дуже швидко. Хай всі, крім воїнів, поки лишаються тут, на березі. Виставити охорону, мало там що.

Моріфінве побачив у батьковому погляді запитання. Чи будеш ти твердим, питали ці очі, почервонілі від безсоння і напруги. Чи тобі вистачить сил робити все потрібне, аби захистити своїх і подужати задумане. Чи ти поринеш в нерішучість, як всі вони – і зрадиш мене, зрадиш своїх. Відчувалося під цим поглядом, що замислитися, завагатися бодай на мить – значить все згубити. «Зрештою, – подумав він, – у тебе є краща думка? Немає. То йди і роби».

– Настав час, – сказав Феанаро, – прийняти відповідальність, якої всі чомусь уникають. Принци нолдор, – він зітхнув, – принци нолдор численні – та користі з них буде мало, якщо всі вестимуться як телері от зараз. Відповідальність полягає якраз у тому, щоб чинити вірно заради всіх, навіть коли це «вірно» неприємне. На відміну від інших, я цього у вашому вихованні, сподіваюсь, не впустив.

 

То був не табір у повному розумінні слова – ніхто не збирався провести там багато часу, тому нолдор просто відпочивали, поки ніхто не повідомив новин. Ніхто не знав, які саме мають бути ті новини. Подейкували, що далі рушення попливе на кораблях, вимірювали, чи не заб’ють човни вхід до бухти, якщо рушать усі разом.

Поступово всі розсілися родинами і дружніми компаніями, і чекали. З моря віяв солоний вітер, хтось дістав лютню чи флейту, хтось приліг, дивлячись на зорі, що поступово поверталися до них із темряви. Нові ельдар, підходячи з Тіріону і чекаючи пояснень, створювали певний неспокій, та дуже швидко все підкорялося чеканню.

– А я й кажу, – просторікував поруч високий блакитноокий нолдо у плащі поверх легкої кольчуги, – ви всі зібралися тут, щоб потопитися чи ми в море вийдемо? Щоб ви розуміли, з нас вісьмох весло бачив тільки я, а Менельділ – здалеку. І ось така неймовірна команда…

Ліероссе вдихала солоний вітер, з хвилюванням думаючи, що ж тепер буде. Вони повернуться? Чи буде друга спроба перемовин? Що ще можна придумати, почувши «ні»?.

Чекання це було сповнене тихої тривоги. Ліероссе здавалось, що час зупинився, і вона уже вічність на цьому березі, серед натовпу стривожених мандрівників, і нічого немає ані позаду, ані попереду, ані..ніде.

Тоді здалеку почулись уривчасті голоси, серед яких голос Феанаро був найупізнаванішим. Вона почула кроки, ворушіння, натовп у темряві знімався з місць, і в солоному мороці найвиразнішою стала нота металу, який вдаряв о метал, коли воїни збиралися йти далі.

– Всі, хто може тримати зброю, йдуть зараз з нами, крім тих, хто лишиться тут на чатах, – повідомив Моріфінве, виринаючи з морського туману. – Хто не може, чекає тут.

– Як, – Ліероссе встала.

– Ти лишаєшся, – нагадав Феанаріон. – Будь розважлива, гаразд?

Ліероссе хотіла сказати, що гадки не має, в чому їй треба бути розважливою, не розуміє, чому без зброї не можна вперед, та її чоловік гайнув кудись далі, а коли повернувся, довкола вирували квапливі збори, в яких не дуже поговориш.

– Ми йдемо, – сказав Моріфінве. В руках у нього був шолом з плюмажем, який у темряви здавався чорним. – Чекання буде недовгим. Обережно тут.

– Що ти збираєшся робити? – спитала Ліероссе, кладучи руку на його металевий поруч.

– Все, що треба, – відповів він. – Все, що знадобиться.

Йаванільді відігрівалися під одним плащем утрьох – дві наймолодші учениці та Еркавенде. Воїни проходили повз, зосереджені і мовчазні, і дівчата теж мовчали, ані слова.

– О, ви тут, – сказала Ліероссе. – Втомились дуже?

– Я не втомилась! – Еркавенде сміялася. – Я до Валаріанде можу добігти без перепочинку, ось побачиш! Я сильна і спритна, я в дитинстві з мамою все узбережжя обійшла! А є якісь накази? Ти віддаси нам наказ?

– Ти ще дитина , – Мервенде виступила з темряви, і вона була аж прозора – не від утоми, подумалося Ліероссе, ой, не від прогулянки берегом… – Молися, щоб накази були не потрібні.

– Кому? Валар же про нас забули, – зневажливо кинула Еркавенде.

– Вони всі десь побігли, – урвала її дружина Куруфінве. – Я не можу сина знайти. Вони що, потягли туди підлітка?

– А що такого? Шкода, що він озброєний, а я ні, – мовила Еркавенде.- Я б теж пішла. Що їм може зашкодити?

Мервенде стисла вуста в тонку нитку – і не відповіла. Вони замовкли всі. Ліроссе куталась у плащ. Ельф-базіка десь подівся – певно з військом пішов. Без нього чомусь здавалося, що забрано з цієї тиші щось важливе, що робить чекання легшим. Воїни лишили табір – окрім тих, кого поставили на чатах. Жінки, підлітки, ремісники, що не брали зброї, проте вирушили у путь… Ліероссе бачила, як вони намагаються щось беззмістовно, безладно впорядкувати. Хтось поправляє попругу коня, хтось копирсається в сумці, хтось відкоркував баклагу – і не пив. Тоді вони почули несамовитий свист, що доніс вітер – наче змія завелася в небі. І шум, шум попереду. Ліероссе мало не розстебнула власну сумку, що несла на ремені через плече – хоча нічого й не хотіла там шукати. Та з темряви виник Лостарін – просто виступив з-за плечей йаванільді, рудої лисички Еркавенде, і двох її супутниць, ще молодших, чорнявих і високих, мов дві верби.

– Хай всі, хто може зціляти чи принаймні перев’язувати рани, підійдуть до мене, – сказав Лостарін, і тут до неї дійшло, що вона просто сама собі не зізнається, для чого вони туди пішли. Але – розуміє. – Я – особистий цілитель короля..покійного короля Фінве. Чекаю від вас зібраності, передайте далі. Всі цілителі – сюди.

– Ти думаєш, вони, – прошепотіла Ліероссе.

– Я хочу зробити те, що від мене залежить. Ти зі мною? – він глянув на неї своїми прозорими сіро-блакитними очима – жодного зайвого жесту, в голосі майже лагідність.

– Що сталося? – верескнула Мервенде. – Ні, скажіть мені, що сталося? Скажіть це!

Лостарін м’яко відсунув її рукою у вузькому зеленому рукаві. Не відповів. Вітер відніс жіночий крик – у море й туман. Назустріч долинули крики на різні голоси, дзвін металу і свист. То була дика мішанина звуків, божевільна, страшна і неправильна. Її не мало бути ані тут, ані в цьому світі взагалі. Вона була – і виїдала вуха.

 

Подолати відстань до місця, з якого добре видно Гавані – кілька кроків. Добігти туди довше. Вони піднялися на невеликий пагорб, з якого видно було море і кораблі… Кораблі.

Солоний вітер, здавалося, теж мав присмак крові. Панорама гаваней лежала перед ними, розколота, як мушля, розсічена лініями причалів, на які виплеснувся смертоносний метал. Шум води потроху перекривав крики та скрегіт. У мертвотно-білій лінії прибою видно було темні плями, і в наступну мить Ліероссе зрозуміла, що це – потопельники. Скажений дзвін, що лунав з боку міста, замовк, наче його зірвали, але тривога пульсувала в повітрі і ніде не дівалась.

– О ні, – прошепотіла Мервенде.

– Легкі, – пробурмотіла Ліероссе. – Середні, важкі. І безнадійні.

Мервенде заклякла поруч, і Ліероссе почула тільки здушений стогін, страшний і болісний. Його перекрили несамовиті дзвони, низькі, металеві, лункі. В наступну мить їй на плече лягла тверда чоловіча рука.

– Слухай, – сказав Лостарін спокійним та рівним голосом. – Бери тих, що легші, легкі хай перев’язують одне одного, ними займемося потім. Важчих лишай мені та для Нарілоте. – він уже зловив за руку одного зі своїх, хто лишився беззбройним, і тепер, заклякнувши, дивився на мішанину унизу. – Зараз ми знаходимо місце, куди поскладати поранених. Їх можуть випадково розтоптати.

– Що? – простогнала Мервенде. Її руки тремтіли. – Що взагалі..

– Ходу, – наказав Лостарін. – Під руку не лізьте. А ти посидь, якщо тобі зле. Тут посидь. Ломенелю, ти шукаєш колодязь. Зараз шукай. Знадобиться вода….

Біле місто, підсвічене вогнем Міндону, єдиного, що проривалося променем сюди з минулого життя – поки що – було тепер не білим дивом. Воно було зловісним, мов на берег кинули вибілені часом кістки. Ліероссе мала йти в ті кістки, сподіваючись врятувати живих. Лабіринт кісток, вітру і глухого лементу ковтнув її, і тільки вага сумки на плечі нагадувала, куди й нащо вона йде поміж цих нічних страхіть. Солоний вітер здавався насиченим кров’ю.

Об першого померлого Ліероссе спіткнулась. Він лежав просто на дорозі, з його руки випав смолоскип, і поруч тлів порожній віз, який спішно тушили – свої? Чужі? Тіні. Та не почата пожежа скляніла в його очах, шия була ще тепла. Одного доторку вистачило, щоб зрозуміти – неживий. Ліероссе опустилась на коліна і закрила йому очі. Це й врятувало від наступного залпу. Вона лежала, притулившись до мерця, мов до рідного, і чула цей свист і скрегіт. Бій вирував довкола, і про жодну точку спокою геть не йшлося. То була якась безглузда колотнеча – натовп, що рухався то туди, то сюди, то припадав до землі. Навіть з краю цього моря постатей і облич неможливо було розібратися, хто й куди йде, нащо, що відбувається взагалі.

Вона могла тільки повільно просуватись в пошуках поранених, притискаючись до стіни чи ховаючись в нішу, якщо їй здавалося, що зараз вона втрапить комусь під руку чи під ноги.

Коли Ліероссе побачила десь попереду крутий бік корабля-лебедя, сніжно-білий навіть у напівтемряві, що її розривали лише смолоскипи.

– Дурепа! Стій! – ревнув хтось поруч. А тоді краєм ока, бічним зором, мов у дурному сні, сповільнено, Ліероссе побачила, як бійці навколо встають, а тоді – просто у ривку вперед – хтось падає.

– Ой-ой! – це був не крик – писк, мов миша на сукню лізла, а тоді Ліероссе, здивована, що взагалі його почула, побачила руду косу Еркавенде. Дівчина вилізла з-за її плеча і бігла. Від неї аж на всі боки іскрило розпачем і лихоманковим бажанням нестися бодай кудись, аби куди, і…

– Пригнись! – Ліероссе вхопила Еркавенде за плащ, тягнучи за собою. Та скрикнула, вдарившись об землю, і заклякла. Стріла над їхніми головами ще тремтіла з сухим неприємним звуком, що поступово затихав. Навалені на пристані мішки, що недоречно і густо пахли сіном, трохи приховали дівчат від стріл і від зайвих очей. Та Ліероссе тепер гадки не мала, що робити. Встати на ввесь зріст – точно не вийде, вб’ють. Їй ніколи так явно не спадало на думку, що стріла може вбити її, мов оленя чи куріпку.

– Мамочко, – прошепотіла Еркавенде. – Мамочко..

Стріли хижо засичали над головами, мов змії, що навчились літати.

– Лежіть, – прохрипів хтось, чиє обличчя вони не бачили. – Що ви тут взагалі робите? Вони поскидали нас із кораблів уже двічі. Ще бракувало убитих беззбройних.

– Як поскидали? – глухо видихнула Еркавенде, яку колотила пропасниця.

– Так, поскидали, – буркотливо відповів той. – Ну, я б себе теж скинув, якби у мене забирали корабель. Але вони одразу взялися до бойових стріл, бойовою стрілою, знаєш, не можна вдарити у пів сили. Тому нишкни, щоб тебе не оплакували.

Еркавенде нічого не відповіла.

– Подаватимеш дещо, – сказала Ліероссе. – Не відходь від мене. Якщо я падаю, ти падаєш теж. Зрозуміла?

Та знов щось пискнула, мов миша в траві, і затихла.

Ліероссе погано пам’ятала той день – і водночас ніколи не могла його забути. Поки вони лежали, пригорнувшись до землі і до померлих, їй здавалося, що час став. Та потім хтось з берега крикнув, щоб дали забрати поранених, і тоді вона встала – а здавалося, що ніколи не зможе встати, ніколи більше. Вічно так і буде лежати, лицем у білий гладкий мармур, вкритий дрібними краплями, мов сльозами. Ліероссе не одразу встала, коли хтось крикнув про поранених. Повз неї пройшла лікарка з телері – у одязі мореплавця, небіленому товстому полотні, вишитому чорним шнуром, мов сама плавала в морі, а може то й була мореплавиця, що не брала участі в бою. Ліероссе і йшла потім за її незворушною спиною і відчувала, що обох їх притискає – майже – спільне. Майже – та не одне. Вони не могли б сказати одна одній ані слова, бо між ними, що не піднімали зброї, пролилася кров, густа, відчутна. Холола.

Поранені були важкі і ошелешені – навіть ті, хто при тямі. Але Лостарін наполягав на тому, щоб збирати мертвих. Воїни, поховавши мечі, зосереджено допомагали нести когось, хто не міг йти сам. Феанаро кричав – що кричав? Навіщо?

Ліероссе без кінця розмотувала бинти, тоді порвала чиюсь сорочку. Проклята ніч Форменосу підступала все ближче, і виринало з неї раптово якесь рибальське подвір’я поруч, поранені під парканом, зведеним радше для краси, ніж для відгородження, Лостарін з закачаними рукавами, в руках – голка, крива, для зашивання, рука тремтить у Ліероссе перед очима, наче в світі лишилася тільки вона.

– А головне, – швидко, тремтячим голосом, говорив блакитноокий базіка, тримаючи одною рукою другу, що висіла, мов пасмо плющу, – я коли у воду впав, так вдарився, наче то була підлога. Я взагалі не любитель стрибати в воду, просто..

-Гельве, – кинув хтось поруч – Ліероссе бачила тільки бік у чорному і рукав з металевим поручем. – Гельве, ти б помовчав.

-Він не може, – відрубала. Той, що просив помовчати, дратував сильніше. Ну чого він дзижчить. Заспівала сурма – вкотре.

– Другі, – сказав Гельве. – Фіндекано завжди заплітає коси золотом. От же ж хвалько. Що вони тут роблять узагалі…чи не досить того, що вже сталося..

Коли Нельяфінве крикнув «Стріляй!» – Макалауре був поруч. Він був майже певен, що побачив, як задоволено і водночас криво всміхнувся Феанаро, та цього не могло бути. Батько стояв до них спиною, вдивляючись в кораблі. Лучники у синьому швидко неслися вулицями, розсипалися прибережним мармуром, розштовхуючи мореплавців. Синє вривалося в густу чорнильну пітьму, як пролите небо, швидке і затяте. Втім тих, хто прибіг би з міста, ставало дедалі менше: рішучі, що долучилися до оборони кораблів, усі були вже тут, решта заклякло спостерігала. Тільки в місті дико били дзвони, що зазвичай попереджають про шторм і туман.

-Фіндекано! Стріляйте! – відчайдушно ревів Рудий. – Нам самим не впоратись!

І небо наповнилося сичанням, а повітря – криками.

-Вперед! – голос Феанаро трохи захрип, але меч сяяв, мов зоряна блискавка. І за ним пішли навіть ті, хто сумнівався, чи хоче цього. Макалауре – пішов. І обличчя першого, кого вдарив, нарешті зірвавши відстань – лучника зі срібним волоссям, у широкій, темній довгій штормовці – за мить вкарбував у пам’ять так, щоб ніколи, ніколи не загубити. Він увірвався в цю колотнечу на пірсах

Макалауре піднявся по слизьких сходинках першим, швидким кроком, не відчуваючи ніг. Його меч потемнішав – направду для цього достатньо крові лише одного убитого, але йому самому здавалося, що він позбавив життя цілий всесвіт. І – отак – йому це не було надто важко. Це не було щось, що він ледь подужав. Життя і смерть – співи, і музика впорається з будь-яким наслідуванням. Він холонув від жаху щодо самого себе і тремтів від бойової лихоманки, а зовні був спокійніший за всіх. Ожила крига, що віддає розпорядження.

Це все було окремо від нього – окремо страх, окремо шал, окремо – скільки поставити на кожен борт і як охороняти сходні. Спорожнілий лебідь під ногами був мов порожня шкаралупа, з якої вийняли життя. Він пройшов палубою, ледь не послизнувшись, і цілком розуміючи – на чому.

-Троє на місток, двоє на виході, – різко мовив, і не пізнав свого голосу, і навіть не впізнав тоих, кого відправив. Вони всі зараз не мали облич, лише мечі. Він сам не мав обличчя. – Наступний теж наш. Хутко.

Спинився лише на мить – оглянув палубу. Вітрила лежали тут без мореплавців, як безсилі крила. Їх спускали для якихось робіт, і ось тепер доведеться підіймати. Тому Макалауре, що відчував жах, було ясно: він стоїть на понищеній красі, на полі смерті. Той, що відчував тільки бойову лихоманку, відповідав: я ховатиму своїх. Їхніх поховають їхні. Нащось підняв металевий гак і поклав у порожній кошик.

Сіль і смерть вливалися в нього тепер уже не повільно, а широким потоком, мов він пив з розрізаного морського горла. Те, у що він досі тільки грав, справдилося. Макалауре, Співець, став нищителем. На добре і на лихе. Коли залишав порожній корабель – не послизнувся. Він тримав рівновагу – щоб потім колись розсипатись на крихке.

«Їй краще не знати, де я, – майнула думка. – Краще не знати». Але вона була швидка і квола, а яскравіші і важкі думки веліли лишити поранених, вишикувати мечників і вести їх далі.

Моріфінве запам’ятав не першого, кого убив. Другого.

Першого він вдарив, не думаючи, коли вони прорвались на корабель – Айкве і Аннавен за плечима – і стали поруч. Вдарив – і навіть не второпав, що відбулося, куди полетіли чорні у цій напівтемряві бризки. Втім на білій деревині кров була як годиться – червона.

Вони ринули в ті білі борти, мов залізна ріка. Ривок – і все затоплено. Він бачив весь час прозорі обличчя потопельників, яких знав сам. Він убивав. І знав, що це нікого не поверне, і що робить найстрашнішу справу в житті – знав теж. Та нижче горла була лише лють, крижана якась, невластива.

У того другого був важкий багор, а проти багра з мечем – розклад не дуже зручний. На палубі мало місця, там не покружляєш, мов у двобої на широкій галявині. Це була бійка, зімни йому череп, поки він не зім’яв твій, важке здіймалось і падало, і мізки Темного не лишились на темній від води деревині – просто бо пощастило. Його меч зрештою увійшов у м’яке по гарду, і тоді він перехопив цей погляд – уже не живий, ще не мертвий. Ненависть і подив, і подив був відвертіший. І обличчя – обвітрене і водночас ніжне, мов у підлітка. А це міг бути підліток, так. Темний інстинктивно підхопив його під плече – і відпустив повільно, мов була різниця, як падати. Ніхто з них не чекав, що помре. Вони просто ще не вірили у смерть. Ні ті, ні інші.

Ухилився від наступного удару, який прилетів навскіс. Аннавен прикрила – мечем, навідліг – він її ледь упізнав, вічну подругу за плечем – що тепер обігнала його. Під ноги їм з грюкотом покотилася діжка, і обоє звідкись знали: ця уже остання.

Бій у такому вузькому просторі – суцільна штовханина. Мішанка облич, рук, постатей, всього, що похапали, захищаючись. Ти смертник, поки йдеш проти лучників з мечем. Та скороти відстань – і ось тоді побачать.. Дошки темніли від крові, кров в жилах холола і знов люто струменіла, розриваючи скроні. Ось тобі обличчя, які ти мусиш пригадати, коли вмиратимеш. Світловолосі, обвітрені, розпачливо сміливі.

-Плата за гостинність? – останній був капітан, відчайдушно опирався – та його зкрутили просто – бо тепер нолдор було більше. Капітана Моріфінве добре знав. Надто добре. Тепер він стояв посеред оскаженілих нолдор, мов загнаний звір, і важко дихав. Його чоло розсікав широкий поріз, розпухлий від солі. Під його ногами були ті самі дошки, ті самі канати, і – нічого не було. У нього забирали життя, ні, його не убили. – Чи за те, що я вчив тебе ставити вітрила?

-Я пропонував по-доброму. – повітря було гірке, піт на верхній губі був гіркий, мов отрута. Це не мало значення.

-Та що ти кажеш. А тоді взяв, бо я відмовився.

Аннавен кинула в руки Моріфінве острогу для ловлі риби – певно, відібрану у полоненого. Він – піймав, хоч і незграбно, бо не одразу зауважив її рух.

-Цим злегка не прикладеш, вірно, Ненділе? Так. Взяв, бо ти відмовився. Ти знаєш, чому. Війна.

-Поки що війна з тобою, – виплюнув пересохлими губами, погляд з-під лоба, блідий і лютий, оскаженілий від крові, вони обоє…обоє…

-Ти сам обрав, на чийому боці бути. Жаль, що на боці убивці діда.

-Покидьок.

Карністір зміряв поглядом відстань до води. Йому хотілося сказати – інше. Та він не став навіть додумувати цю думку. Не важливо, що ти кажеш чи відчуваєш. Важливо, як ти чиниш. Він зробив достатньо.

-Або не починай, або не скигли.

-Що? – спитав Ненділ – спитав як виплюнув. Вони все ще могли говорити одне з одним – і в цьому не було жодного сенсу.

-Допливеш, – озвався Моріфінве і штовхнув його у воду.

-Що далі? – Айкве витер меч об щось, і могло виявитися, що витирати цим зброю недоречно. Це незадоволення – непорядок – долетіло, мов крізь сіно чи суцільну тканину – здалека, глухо.

-Докінчити справу, – Аннавен, хижі очі, розкошлана чорна коса.

-Чому ти без шолома? – спитав, ще не подумавши навіть – просто бо питалося.

-Обійдеться.

Він озирнувся. Ще три судна попереду, ще два загони швидко обходять білий борт. Другі. Його загін завмер, чекаючи – приголомшені, як він, як він, на все наважились. Карністір скривився. Все було як слід, і ніщо не було як слід. Його несамовито нудило, і він ковтав холодне солоне повітря, сподіваючись, що це дивне похмілля трохи відступить.

-Як ми до такого, – прошепотів Лоссе, перелізаючи через борт і падаючи на палубу не по-ельфійськи, мішком, – докотилися.

-Ми не починали з бойових стріл, – гаркнув Моріфінве, розвертаючись до нього так, що мало не скинув з судна. Ніколи він так мало не вірив собі – і ніколи не був при цьому такий лютий. – Що, не досить причин докотитись?

-Я хотів казати – ми всі, – пробурмотів Лассе, зводячи світлі брови.

-Менше слів. Ходу, – кинув Темний. – А ти лишаєшся отут на чатах. Еркассе, ти з ним.

Телеро, золоте волосся, щільна цупка сорочка, непритомність, різана рана, колота рана, пульс, на шийній вені, пульс на зап’ястку. Нолдо, здається, сусід, та все змазалось, удар по голові, непритомність, пульс на шийній вені. Телеро, знову нолдо, дівчина її років, чоловік, якого вона мимобіжно пам’ятала з дитинства.

Потім Ліероссе згадувала, що оце вперше зблизька бачила Фіндекано Астальдо – і востаннє, перш ніж знову перетнулася з ним на тому березі, зовсім за інших обставин. Він сидів, прихилившись до сходів, що вели на причали. Над ним стояв найстарший, Нельяфінве, Рудий. Всі знали, які вони близькі, як мають боліти другові рани друга… Відсунувши вбік його знамениту косу, переплетену золотом, вона перев’язувала плече, з якого витягли наконечник стріли, і не існувала. Він навряд запам’ятав ту зосереджену білявку, що нахилилась до нього, розкошлана і люта.

– Вони напали на вас? – питав Астальдо. Вона не бачила погляду, але здригнулась. Вона – знала.

– Ні, – глухо промовив Рудий. – Ні, оторно. Першими пішли на штурм я і Макалауре. І всі наші.

– Ясно, – це глухе «ясно» зкотилося з Ліероссе, мов вода – вона уже випросталась на весь зріст, уже йшла далі. У неї не було на цих двох часу. Вона не була. Потім обличчя зовсім перестали важити.

Вона побачила Феанаро тільки на мить – тоді, коли її пальці давно залила чиясь тепла кров, і почала уже холонути. Це був безкінечний ланцюг – оглянути, різати цупкий дорожній одяг ножем, зупиняти кровотечу, передати далі. Можливо, хтось щось говорив чи біг кудись повз неї – вона б і свій голос не впізнала, тіла і обличчя звелись до списку ушкоджень, який колись виголошував рівний лагідний голос Лостаріна – коли ще було світло, коли це все здавалося не страшним. Стоячи на колінах над зовсім юним ельфом в просторому і чорному зі знаком дому Феанаро, який отримав одразу дві стріли – в плече і ліве стегно – вона на секунду підняла погляд і побачила, як майнула поруч темна тінь в тьмяних обладунках. Він зупинився в полі зору на долі секунди – і вона почула голос, дзвінкий, знайомий – і геть незнайомий водночас.

– Підженіть їх там, час не чекає. Койрондо?

-Нічого, встигнемо! – хрипко відповів той, і Ліероссе зрозуміла, що заледве впізнає цей голос. Каркання ворона було б більш схожим на те, що вона чула раніше.

-Забирайте його акуратно, треба видалити наконечники, – це вже Лостарін. Ліероссе опам’яталась від поштовху в плече. – Це випадок не для тебе і не для цього місця. Ми займемось, іди далі.

Кров на руках і постать, що віддаляється – пряма спина, швидкий крок, вітер, що розмаяв довгий чорний плащ і тріпає криваво-червоні пера на шоломі. Ліероссе тяжко піднялася з колін і рушила далі, бо її штовхала сила, більша за неї саму – сила один раз прийнятого рішення, про яке ледве й згадувалось.

І от тоді вона мало не наштовхнулась на них – батько ніс матір на руках, незграбно підхопивши просто поверх кольчуги. Його обличчя було годі роздивитись – темне провалля серед темного дня. Серце Ліероссе впало, мов залізна гиря, і вдарило в сонячне сплетіння.

Вона рвала мотузки материного безпам’ятства просто руками, і все не могла розірвати. Багато втрачено крові, багато – сил, а рештки забрала холодна вода. Ліероссе здавалося, що вона сама похолола, мов мертва, поки мати нарешті відчутно вдихнула і ледь розплющила очі.

Батько весь час сидів поруч, ледь живий від відчаю, і допомоги з нього не було ніякої, руки трусилися. Крізь зосередження, в якому Ліероссе відчайдушно відганяла смерть від матері, що провалювалась в її тенета, іноді проглядала нав’язлива, геть недоречна пляма спогадів – раннє дитинство, руки батька, стиглі вишні, і крізь листя – усміхнене обличчя мами, живої, сильної, всемогутньої. Від цього дня ніхто більше не міг втримати Ліероссе, ані батьки, ані друзі, ані навіть…вона була сама, і смерть дивилась на неї блідими сліпими очима.

Лінте забрали на корабель напівпритомну. Причали майже спорожніли, тепер чути було море, що закипало, мов у казані, і закипання його було страшне та повільне. Вона ще кричала, трусячи батька за плече: “Тату, ти мусиш іти! Мусиш іти!”. Але не могла пригадати, де Росселін потім подівся. Вона просто стояла і тримала лівою рукою праву, наче востаннє вчепилась над прірвою, в яку от-от впаде.

Тепер, коли руки Ліероссе більше не мали роботи, вона відчула спустошення. Такою порожньою не була ніколи – ані думки, ані навіть болю чи страху. Все це мало бути, але не було. Може, лишилося під руїнами фортеці, хтозна. Вона знайшла себе, мов втратила всю, а тепер раптом спіткнулась об важке тіло – чи ще живе? – на лункому причалі. Поруч сиділа Мервенде. Так її звали? І навіть дихала так тихо, що Ліероссе машинально схилилась і перевірила пульс на шийній судині.

-Що ти робиш? – глухо спитала та.

– Пий, – Ліероссе і не завважила, коли підійшов Лостарін та сунув до рук містку стару флягу, обтягнуту шкірою. Гладкість вичиненої шкіри під пальцями – перше, що правда відчула, мов крізь туман і заніміння. – Гарно пий, кілька великих ковтків.

Відчути смак їй уже забракло чуття, але пораду виконала старанно, як все до неї в цей страшний безкінечний день.

– Добре. Поранених повантажили на кораблі. Ти маєш встати і йти. У нас іще буде робота дорогою.

– Я лишаюсь, – Мервенде встала. – Ліероссе. Я не попливу нікуди.

– Що? – ельде озирнулась – і світ знову, ще раз уповільнився, тепер аж до в’язкості, наче вони загрузли в часі і так стояли.

– Я не хочу брати в цьому участь, – сказала Мервенде. – І тобі теж не варто. Давай повернемося в Тіріон разом. Ліероссе, це..занадто. Це так занадто, що й слова такого ще не винайшли. Я боюсь навіть уявляти, що буде далі.

– І що? – відповіла Ліероссе. – Покинути маму в такому стані? Його покинути? Поранених це не зцілить і мертвих не поверне. Додасть трохи горя, та й по всьому. – вона говорила це, а всередині було порожньо – ані любові, ані тривоги, просто собі напрямок руху – за ними.

– Як хочеш, – Мервенде опустила погляд і більше не хотіла зустрічатися очима. – Тоді..хай тобі щастить, наскільки це можливо.

– Не йди сама у темряву. Ніхто зараз не має йти сам.

– Ми тут під захистом Валар, поки що.

Ліероссе озирнулась. Частина світильників згасла, і прибережні води розмило, та вона пам’ятала цей червоний колір, він стояв перед очима і все не танув, не танув.

– Вони всесильні, Мервенде. Вони зсувають острови своїм бажанням, коли хочуть. Вони здатні піднімати гори. Вони могли б зупинити це в секунди – та не стали. З чого ти вирішила, що вони захищатимуть тебе? Ти гадки не маєш, що буде завтра.Ти говориш як він, – відповіла Мервенде. – Бережи тебе Еру. А я піду. Ніде не буде страшніше, ніж тут.

Ліероссе залишилась стояти, притискаючи до себе напівпорожню сумку, мов обіймала когось.

Вона піднялась на корабель останньою. Знайшла очима знайомого – то був Айкве, незворушний, як завжди, тільки якийсь посірілий. Він побачив, зрозумів – простягнув руку, щоб вона швидше змогла перестрибнути бурхливу воду і опинитись на палубі. Світ хитнувся. Він більше не був сталим, як колись. Небо напливало на неї, мов загрожувало розчавити.

Вони подивились одне на одного мовчки, без слів. Його очі були лихоманкові та наче бачили постійно десь подалі ледь розрізнювану мету, найважливішу і страшну.

– Ти..інший, – тихо сказала Ліероссе. Навряд він чув, так шумів вітер. Скоріше по губах прочитав.

– А тебе б влаштувало, якби нічого не змінилось? – глухо відповів – знову ледь чутно, тепер прочитала вона. – Якби я був як завжди?

– Ні, – відповіла Ліероссе. – У тебе кров.

– Не моя, – озвався Карністір. І пішов – начебто і до справ, але так, наче йому нестерпно було бачити себе в її очах.

Ця коротка розмова була болюча і вичерпна – Ліероссе зрозуміла, що вони й не могли сказати одне одному нічого нового.

Вітер міцнішав. Горе і гнів були у його завиванні, плач і прокльон.

Хісілінде увійшла в убите горем Альквалонде, коли все уже було скінчено. До неї ніхто не наближався, ніхто не говорив із нею. Від неї відступалися, мов від привида, і вона відчувала: не варто наполягати.

Йшла вулицями, обриси будівель витончувалися в темряві і зникали, обличчя назустріч були зболені, порожні, байдужі. Хісілінде здавалося, що то продовжується страшний сон. Вона бачила сліди нолдор, бачила кимсь забутий подертий плащ, бачила чиюсь знайому зброю, але відчувала: слід мовчати. Сила, що затулила її вуста, і не давала поставити жодного питання, була важезна, мов скеля, що впала на груди.

Хісілінде уперто рухалася вперед, хоч все в ній волало про звільнення, про те, щоб скоріше залишити біле місто. Запах солі лякав її, вітер здавався зловісним, іноді сили залишали, і хотілося одного – впасти на землю і лежати, ніколи більше не встати, не рухатись.

Хісілінде йшла.

Уже коли попереду заманячило темне скаламучене море, коли глянуло на неї в прогалини між будинками, її шарпнув за лікоть високий, гострий, мов стріла, моряк, втілена сіль.Тобі туди, – махнув у напрямку порту. – Добре дивися і забирайся звідси. Назавжди.

Хісілінде увійшла на велику площу перед портом, залиту світлом світильників, смолоскипів і свічок. У яскравому світлі перед нею постала жахлива картина. Тіла, накриті плащами, безкінечна усипальниця приготованих до морського поховання ельдар. Що вони неживі – відчула, ніхто не сказав. Голосний плач звучав там теж погрозою, бо коли ридань стільки, вони стають піснею-прокляттям, і страшно наблизитися до місця, де співають таке. Вона не одразу зауважила живих, що плакали: живі, завмерлі, мало чим відрізнялися тепер від мерців. Та розпущене срібне волосся жінок, дикі погляди чоловіків, поранених, втомлених, казали про одне – тут сталося щось жахливе. Остаточно Хісілінде зрозуміла, що саме, коли нарешті втямила: в порту немає кораблів. Тільки один, сиротливий, напівзатоплений, тулиться до причалу. Певно, він мав пробоїну чи ще якусь несправність, і саме тому залишився. Один поранений білий лебідь із цілої зграї. Здавалося, він зтікає кров’ю, хоч то була лише солона вода. Хісілінде минала тіла, минала скорботні родини, що обіймалися чи не наважувались торкнутися одне одного: корабель вабив її, вона мусила чомусь підійти.

Гамір довкола Хісілінде густішав, ставало важче йти, проте ніхто не намагався завадити. Вона проминула всю площу, проминула порожні арки, підійшла впритул до води, що обіймала біле дерево. Піднялась на пристань і торкнулась вигнутого борту. Він здавався теплим, але тепло вистигало. То було щось схоже на шкіру мерця, коли він ще не охолов. Хісілінде добре знала, які мерці на дотик одразу і потім.

Вона якось одразу відчула, хто доклався до знищення цього місця, такого знайомого з давніх давен, чия музика, спотворена і люта, ще звучала у відгомінні хвиль. Вона водночас згадала, як завдовго до їхнього знайомства, задовго до його народження, ступила уперше на цей берег, тоді незвіданий і порожній. Вітер тодішній, солоний і лагідний, мішався в несхибній ельфійській пам’яті з хворим теперішнім. Вони були нерозривні – біль і спогади. І обличчя Макалауре, незвично жорстке і хворе, проступало крізь цей лихоманковий туман.

Хісілінде не зауважила, що серед померлих з’явився один живий. Високий срібноволосий король, що підняв руки до небес. Згорьовані мореплавці обступили його, і коло світла відділяло їх від Хісілінде, що прилинула до сплюндрованого корабля.

– Оссе! – хрипко і все ж голосно вимовив він. – Володарю хвиль! Чи ти чуєш нас? Чи ти нас покинув?

Чи то спів, чи то плач ударили її в барабанні перетинки. Тонкий музичний слух Хісілінде просто катували ці звуки. Вона відчувала горе і страх, вона відчувала провину, хоча не підняла зброї сама. І все ж вона відчувала ще одне – Макалауре був живий, його дорога десь тривала.

– Вони рушили вздовж берега кудись у бік великої криги, в бік Араману, – промовив Ольве. – Вони сподіваються, що крадене допоможе здобути перемогу. Оссе, володарю хвиль, чи ти чуєш своїх вірних друзів? – голос його очистився і піднісся, мов дзвін, що завжди прикликав кораблі і стишував хвилі.

Хісілінде зрозуміла, ЩО він прикликає. Хісілінде не могла заперечити.

Вода аж до обрію набрякала болем і люттю. Ще нічого не сталося, лише сильний вітер, але здавалося, що довкола Ольве, його простої моряцької одежі, його вінця з перлами, збирається отруйний туман. Бо горе – то теж отрута, і воно буває руйнівне та вбивче, і воно стає зброєю.

Небо затягали хмари, біль лунав у плюскоті хвиль. Рев вітру закладав вуха. Хісілінде відчула, що її зараз здує в море, мов пилинку, і це – тільки початок. Подалі, у темряві, у дранті хворобливого туману збирався шторм – лютий гнів Вишніх, і небо глухо гуло, а море люто ревло, мов над ним співав бубон, а у хвилях підносила голос переможна мідь справедливої сурми.

Хісілінде побачила раптом ясно ту дорогу, в яку музика і поет Макалауре наважився йти за помстою, жах Клятви, яку він дав. Вона почувалась малою і знесиленою, і все ж – хаос був довкола неї, хаос і смерть були попереду. Вона закуталась в плащ, поправила лук на плечі. Вона знала, куди йти.

Лінте марила. Її спраглі, пересохлі губи не приймали води. Здавалося, її можна поїти вічно – і на користь не піде. Вода зникала в її вустах, і вони лишалися так само сухі та болісно стиснуті.

– Мамо, – шепотіла Ліероссе, – мамо, – навіть не голосом – болем свого серця. Судно хиталося, поранені, які лежали на розтягнутих плащах та мотузяних матах, були мовчазні, наче з них голоси вишибло. Повільний ритмічний скрип дощок в бортах наче плакав над ними, і це був єдиний упевнений звук у цій гнітючій тиші. В тілі Лінте ледве билося життя, і здавалося, що воно згасає в Росселіні, що сидів непорушно поруч. Батьки Ліероссе були безсилі, вперше в її житті.

Вона кликала, вкладаючи в цей нечутний голос всю свою силу, всю любов і весь біль від втрати себе колишньої. Вона була в цю мить старша за своїх батьків – і геть нежива. Просто сила, що намагається пробити собою щільний кокон темряви і оживляти мертвих. Лінте озвалась – розгублено, ледь чутно – коли корабель вперше сильно хитнувся. Ліероссе відлетіла до стіни і вдарилась. Голова віддалася болем, але він долинав, як крізь вату.

– Тату, – простогнала вона, і корабель кинуло ще раз. Тепер життя в тілі непритомної Лінте відчувалося, мов слабенький вогник – аби не задмухало – рівний, впевнений. – Прив’язуй їх. Шукай мотузку…

– Отам під бортом! – ревнув Лостарін – де тут взявся Лостарін? Він так кричав либонь єдиний раз з тих часів, коли Ліероссе зустріла його уперше.

Цілителі метушилися темним нутром білого судна, мов тіні, злякані вітром. Дошки скрипіли, вітер ревів, і стогони поранених тонули в цьому гуркоті, наче на їхні слабкі лікарські потуги котила непереборна смерть. Ліероссе вчепилась в чорне плече воїна, який був при тямі, і обійняв її з усіх сил. Разом вони покотилися підлогою, і він не втримав навіть не стогону – болісного зойку. Ліероссе шукала, до чого причепити мотузку – зрештою вдарилася об якийсь гак, і заходилась в’язати – та холодні пальці не слухалися.

Корабель кидало так, наче він бився об каміння – чи то хвилі стали кам’яно жорсткі. Іноді в очах Ліероссе пригасало тьмяне світло, і вона бачила нескінченні лави нолдорського воїнства, руки, що торкалися і торкалися дорожнього хліба, згортків світлого сухого листя в її руках. Благословення. Кров у солоній воді. Ліероссе тепер розуміла, на що вона благословила своїх – на бій із іншими квенді, на жах, на убивство і на цей кошмарний шторм. В ній була порожнеча.

– Спускайте вітрило! – Макалауре так і не пригадав потім, хто це крикнув – один з тих трьох, хто навчався колись ходити вздовж берега на човні. Та вдячний був довіку. Він перший потяг слизькі мотузки, а потім – різав їх ножем, бо моряцькі вузли не піддавалися, а вітер ставав все міцніший і страшніший від миті до миті.

Рятувати корабель, що втрачав управління – о, це забирало і думки, і відчуття. Суцільне знеболення. Навіть ризикувати було – легше. Небо набрякало чорнотою, розлючений голос моря рвав слух, але в цьому шумі щосекунди, тремтячи від холоду і напруги, перетворюючись на канат із жил та відчаю, Макалауре чув ноти. Цю пісню він мав скласти щойно ступить на берег. Цю пісню він мав нести в собі довіку і ніколи не переставати чути її.

Нолдоланте. Падіння нолдор. Правдиве слово – про те, що він знову вчинив би, якби треба було повторити все спочатку. Про те, що катуватиме його довіку.

Крижана солона вода падала на невмілих мореплавців все лютіше, все вище здималися шорсткі люті хвилі. Макалауре захлинався з усіма і з усіма виринав, хапаючи ротом повітря. Йому здавалося кілька разів у напівмаренні, коли пальці зводило судомою – ще до того, як додумався прив’язатися до щогли поясом – що бачить він у білій піні гнівне обличчя. Розкритий в мовчазному крику рот, скуйовджене чорно-зелене волосся, мов водорості у затінку скель – і очі, довгасті, мов мушлі. Співець ніколи не бачив ані Оссе, ані Уїнен, королеву океанів, проте йому чомусь здавалося, що тепер – бачить. Ульмо не займався бунтівниками, доручив помічникам. Макалауре ловив цю думку за хвіст, мов рибу, коли побачив зовсім поруч інший корабель. Він виринув з мішанини темних холодних хвиль і пішов під воду…зовсім пішов, бо перекинувся. Спершу видно було ще білий борт, а тоді…

– Розвертайся носом до хвилі! Носом! – кричав Макалауре, холонучи, хоча й так уже промерз. Смерть торкалась його, зовсім відчутно торкалась – і все ж справжній жах він відчував від того, що бачив, як гинуть інші.

Ліероссе витримала під палубою, серед поранених і вмирущих, нескінченну вічність. На її вустах запеклася сіль, бо вода була всюди, і заливала цей крихітний простір. Лінте стогнала, проте це був добрий знак: жива, житиме. Це означало і те, що батько має чим зайнятися, бо Ліероссе змусила його потроху поїти Лінте, і так дала йому нитку, тримаючись за яку, можна вибратися з божевілля. Вона просто відчувала цю нитку під пальцями – її тонкий, різючий тиск, натягнутість і справжність.

Світильники зі справжнім вогнем давно б залило, але лампа Феанаро, наповнена жовтим світлом, трималась. І в цьому жовтому світлі Ліероссе добре бачила, як на її руках помер той воїн, що обійняв, аби не дати вбитися об борт. Просто припинилося биття в жилі під волоссям, просто спинився погляд. Вона не одразу зрозуміла, що намагається зігріти небіжчика. А коли зрозуміла, у ній щось тріснуло, як крига, і потік горя вирвався на свободу, сіль до солі. Ліероссе бачила безлім смертей за цей нескінченний день. Та тієї не витримала.

Їй здалося, що її намагались спинити, коли вона рушила нагору, чіпляючись за мокрі сходинки, як безумна білка. Їй здалося, що довкола бракує повітря. Їй хотілося вітру, який назавжди забив би дихання і залишки думок.

Мотузку, яку ще на початку простягнули сходами і далі між щоглами, знайшла на самому тваринному чутті – вчепитися. Над Ліероссе гойднулося темне небо, гнів і лють. В обличчя війнув крижаний вітер. Шторм волав, шторм виламував руки і забивав вуха. Шторм оглушив. Вона була вправна, вона була чіпка – і все ж море перехитрило її. Різкий ривок палуби під ногами, невдалий рух – Ліероссе навіть не встигла відчути як мотузка вислизає з пальців.

Вона ніколи в житті не була така крихітна і самотня. Над нею хиталося важке, як намокле вітрило, сіре мертвотне небо, під нею, мов наждак, шкребла крижана вода, густа, жива і зла, мов чудовисько з Аватару, одне з тих, історіями про яких солодко лякатися, коли ти малий, коли батьки за стінкою, а світло не гасне, лише змінюється. Зараз мертва сіль мала поглинути Ліероссе насправжки. Вона піднялась на руках, уже ледь відчуваючи їх. Долоні, занурені в дрібне каміння, тепер майже не були чутливі до болю, пальці не слухались. Треба було виповзти на берег, за всяку ціну, поки сіль не залила легені. На мілкому, в кількох болючих рухах від берега, Ліероссе накрив важкий кашель, від якого вивертало. Вона ледь викинулась на берег, як якась морська тварина, що помирає, і лежала якийсь час ледь притомна, поки її не почало трусити, поки не відчула знов вагу мокрого одягу і непідйомну важкість неба. Ліероссе була піщинкою, яку водяні жорна долі не розчавили тільки через везіння та надто малий розмір – і все ж піщинкою надто важкою. Легеньке прудке тіло теж зраджувало її.

Вона схопилась на ноги, берег хитався – а в воді…в воді плавали темні плями, і вона уже знала, що це.

Ліероссе кинулась в воду знов, не дивлячись, схопила когось за пояс, потягла. Потопельник був важкий, двічі чіплявся за каміння, і Ліероссе ледь пропихала колюче повітря в себе, коли виволікла його на слизьке і тверде за лінією прибою. Отак – не відчуваючи рук – натискала на груди. З білого рота – весь світ був перекривленим білим ротом – текла вода, але нічого не відбувалося. Вона ділилася диханням, поки світ не поплив – але не відчула навіть слабкого биття у відповідь. Ліероссе впізнала його, коли знесилено спинилась. Це був той юнак, що вихопив її з натовпу перед домом Фінве. Очі уже скляніли, пальці стискали якийсь уривок тканини. Він був у кольчузі і намоклому плащі, навіть дивно, що Ліероссе вдалося витягти його. Він був мертвісінький. Ліероссе впала поруч, бо сили скінчились, обнімаючи мерця, мов брата.

На обрії стриміли залишки судна, що сіло на мілину, і ще одного, берег був такий порожній, наче всі вимерли, чайки кричали, мов скажені, і Ліероссе подумала, що просто замерзне тут на смерть, але не має сил навіть вжахнутися цього. Вона бачила, як ельфи, що виступили проти Чорного ворога, вбивають ельфів, вона тримала вмирущих на руках, вона пережила жахливу бурю. Декілька митей їй здавалося, що вона справді більше не може, щиро – не може. Вона була безсила, світ пережував її, все виявилося не таким, як здавалось, і вишкір темряви був нездоланний.

Проте в наступну мить вітер доніс до неї мелодійні і відчайдушні ельфійські голоси. Ліероссе зрозуміла, що не вмерла і довго іще не вмре, а відтак, треба вставати і хоч спробувати зігрітися. Весь час, поки Ліероссе тремтіла, ледь здатна йти рівно, їй здавалося, що за плечима стоїть чорна тінь, котра прийшла по неї у Форменос. Та тінь була мовчазною смертю, небуттям, і водночас мовчанка та небуття були оглушливі, як знущальний регіт. Він, той вічний ворог, хотів, аби Ліероссе лягла і вмерла, сама завершивши його роботу. Нолдор вперті, а Ліероссе була справжня дочка своєї шаленої матері. Вона не могла отак здатися, раз вже вижила один раз.

«Здрастуй, смерте, – шепотіла вона, закриваючи скляні очі потопельника. – Не дочекаєшся, смерте».

Берег поступово оживав. То було не веселе життя, хрипка впертість вцілілих. Перегукувались, щось тягли, метушилися, мов мурахи. Вітер кидав відлуння жмутками, мов траву, і Ліероссе то чула, то не чула нічого. Вона хотіла бігти та гукати, але не змогла лишити загиблого. Хай вона не могла витягти з води всіх – принаймні цього одного… Ліероссе тягла його за пояс, він був скажено важким, пальці терпли – зате зігрілася. Вона діяла нестямно, мов уві сні, але відчувала, що так – правильно. Небіжчик випивав з неї всі сили. Ліероссе не кликала. Її побачили тільки тоді, коли, хитаючись від утоми, вона вибралася з водяного туману і мороку просто навперейми кільком нолдор.

-Жива, – прохрипів у волосся. – Жива.

-Та скоріше давай, – закричала Аннавен, і голос її теж тремтів. – Давай сюди до вогню. Сухого нічого немає, все мокрісіньке. Треба зігрітися, а то і ті, хто лишився, попрощаються із життям. Зіллячко, як же ти нас налякала…

Темний був блідий, мов смерть, і якийсь уперше розгублений. Ліероссе нарешті відчула, що тремтить уся, від зубів до п’ят, і це було схоже на оживання. Мов була мертва, а тепер…

Багаття горіло, бозна, де вони взяли тут деревину. Певно аж до гір ходили. Тепла було мало, дуже мало, але за спиною хтось уже натягав рівні полотнища, вирізані з мокрих пошматованих вітрил. Стало тепліше. Частина тепла поверталась назад, і Ліероссе сповзла на землю, знесилена, поступово зігріваючись. Тепло наче хребет з неї вийняло. Нести ношу останніх днів було важко, а впустити на мить – убивчо.

Хтось повалився поруч, важкий і роздратований. Аннавен.

-Зіллячко, ти притомна?

Ворушити губами теж було важко, але…але…

-Спати…хочу, – прошепотіла Лііероссе. – Де поранені?

– Ти поранена! – ревнула Аннавен. – На себе подивися. Лежи! Я думала, Морьо розум утратить, коли тебе змило.

– Якщо подумати, – прошепотіла Ліероссе, – я була би не перша і не остання.

Вони були всі як привиди – всі живі більш примарні, аніж душі померлих. Коли Ліероссе, хитаючись встала і побрела вздовж води, вишукуючи Еркавенде та інших своїх помічниць затуманеним поглядом, її тимчасові прояснення були яскраві. Вона усвідомила, що слідом чвалає Айкве. Мовчазний, спокійний, наче з ним нічого не сталося, напоготові меч. Чи то від небезпеки охороняв, чи то збирався не дати знову звалитися в море. Серед табору, котрий поступово поставав на холодному березі, всі були такі самі водночас діяльні і розгублені, як вона.

Хтось тягнув мокрі речі, хтось намагався розвести вогнище, та очі були порожні.

Спалах. Дівчина зі сплутаним довжелезним волоссям, в ньому водорості і таке враження, що – попіл. Геть безумний погляд, розірвана темна сукня.

– Цього не має бути, ми ще повернемося, ми ще повернемося, правда ж?

Спалах. Невисокий як для нолдо воїн зі списом. Крижані сині очі, порожні, мов пустка. Мокра кольчуга здається теж крижаною. Як він виплив…чи таки на кораблі дістався… Ліероссе бачила, як він підсвітився чиїмсь ліхтарем, із невгасимих ламп Феанаро.

– Білий такий корабель, – якщо голос здатен утратити барви – це було б саме так. Найвідсутніший колір у світі. З цього голосу пішло саме життя. – Білий корабель, йшов за іншими кораблями.

– Друже, тут всі кораблі білі, – терплячо мовив Айкве. – Сам подивись.

– Мені здається, він затонув, – мовив незнайомць, і це був майже шепіт. Так само ніякий, як і повний голос. – Затонув. Але, може, загинули не всі? Мої сестри…мої…

– Іди отам пошукай, – Айкве живий. Ледь чути, що і йому боляче – але це терплячість, не мертвота. – Багато кого витягли. Знайди своїх сестер. Ну ж бо.

Той слухняно розвернувся спиною, і Ліероссе раптом зрозуміла правду, яку він приховував сам від себе – поки приховував. Вся його родина – мертва. В той день уперше за час свого навчання Ліероссе почала бачити біль. Другим зором, мов привида чи ворога з темряви. Чи Валу могутнього, що йде у славі. Повітря було всіх кольорів болю. Чорного нестерпного, синього крижаного, сірого ниючого, що ледь зі світу не зганяє. Тілесного, душевного, всякого.

Вона не пам’ятала, що казала в той день йаванільді, та пам’ятала, де зрештою склали поранених і як почали роздавати дорожній хліб, що зцілює. Пам’ятала, як її вихопив із натовпу за руку Темний і притягнув мовчки до себе. Як спиралась на руків’я його меча, бо просто чомусь під руку утрапило.

Вони, мов вигнанці – втім, чому “мов” – урвали короткий сон між каміння і пустки – і найважче було після шторму звестися на кораблі. Пливти у темряві, очікуючи щосекунди, що хвилі знову здіймуться, мов убивчі молоти, і розчавлять тих, хто вижив. Лінте вціліла, вона весь час то спала, то марила, і Ліероссе змочувала її губи водою, подумки дякуючи собі, що не має підійматися на палубу, що не має вести цей корабель крізь морок і холодний туман, не знаючи, пастка попереду і смерть, чи нарешті вірний шлях. Днів більше не було. Тільки довга ніч і повільне коливання лампи під дерев’яним палубним настилом. Туди-сюди, туди-сюди, і світлі кола мандрували обличчями поранених, яких ставало менше. Хтось почав підводитись, хтось відійшов зрештою в Зали Намо, чекати на його вирок. Тіла опускали в солону воду, і Ліероссе не відчувала нічого, крім холоду, що посилювався. Вона скам’яніла. Вона думала про перев’язки. Про хліб життя. Про воду для тих, хто не міг подбати про себе. Щось схоже на легке роздратування було першим почуттям, яке знову пробилося до неї крізь солоний туман горя. Коли корабель причалив зрештою, коли рух спинився, і треба було вирішувати, як переправити всіх на берег. Вона зрозуміла, що люто втомилась. І навіть зраділа цьому.

Воїн, що протягнув їй руку, допомагаючи спуститися у прибережну каламутну воду, був такий самий втомлений і трохи роздратований. Та коли Ліероссе, підхоплюючи спідницю рукою, трохи незграбно вибралась на берег, озираючись, чи обережні там з пораненими, ті з війська, хто присів був на камінь в очікуванні наказів, повставали.

– Дарувальниця хліба, – мовив хтось. То був її власний титул, не по чоловікові.

І воїни підводились. І всі дивились на неї. Ліероссе навіть не одразу зрозуміла, чому. Її зусилля здавались їй геть дрібними, нікчемними проти наглої смерті, що чатувала тут усюди. І сама вона була така маленька проти цього неозорого холодного берега, всіяного кораблями, нолдор при зброї, темними легкими постатями коней. Та вони бачили в ній більше. Вони вітали її, бо вона давала надію. Це було страшно – адже коли тебе так визнали, чекатимуть чогось і надалі, а як не зможеш?

Вона відшукала поглядом Моріфінве, наблизилась, схопила його за руку – і зрозуміла, що більше за ним не сховається. Принаймні в таких справах. Та він стиснув пальці у відповідь.

– Хто йшов зі мною – зараз ліворуч і готуйтесь провести дні відпочинку там. Я хочу бачити захист від вітру, – голос його був надламаний – але досить потужний, щоб чули. І вогонь у ньому – той, що вона любила – пригас, проте боровся. “Чи ти б хотіла, щоб я був як завжди?”. – Лассе, візьми десятьох сильніших, хай посплять трохи і рушають отуди на нагір’я. Тут не досить дрів, аби всіх обігріти.

Ліероссе зрозуміла, що, певно, звучить не краще. ЇЇ почало трусити.

– Я знаю, – він був вищий, тож говорив наче згори, десь над нею. – Зараз вас облягають найважчі думки в житті. Але коли всі зігріються, буде стерпніше. Я не обіцяю вам, що буде весело…найближчим часом. Але давайте зробимо так, щоб жертви були не марні.

ЛІероссе заплющила очі – на мить, хоч їй хотілся заснути стоячи. Жовті, сині та бузкові вогні ліхтарів танцювали у неї на споді повік. Гомін війська огорнув її, одноманітний і мелодійний. І тут – вдарив, наче блискавка, як лункий грім, інший заклик, глибокий, сильний, міднодзвінний:

– Нолдор! – так і віддався в світі, мов у бубні “нн-оол-ддор!”.

Ліероссе озирнулась. Від місця, де вона стояла поруч із чоловіком, від легких димків табору, джерело голосу відділяла велика відстань. То була темна постать, що з’явилася серед віддалених скель, нависла над берегом. І якщо вона була великою здаля, то якою ж велетенською здалася б тому, хто насмілився б наблизитися. Вона була мов згусток прадавньої ночі, мов сам присуд і покарання, велика, незворушна, страшна.

— Незліченні сльози судилося вам пролити; валари-бо відмежують Валінор од вас, а вас — од Валінору так, аби за гори не перелетіло навіть відлуння ваших тужливих нарікань. Хоч куди би рушив Дім Феанора, від Заходу й аж до крайнього Сходу йому не уникнути гніву валарів, як не уникнути його і Феаноровим послідовникам. Обітниця верховодитиме ними, та все ж не сповнить надій, а буде натомість щоразу вихоплювати з рук ті скарби, що їх вони заприсяглися здобути. На лихе обернеться кожен добрий зачин; і причиною цього стануть родинна зрада і страх перед зрадою. Довіку їм буть Ізгоями.

Ви несправедливо пролили братню кров і заплямували землю Аману. І за кров ту заплатите кров’ю, і будете жити поза Аманом у тіні Смерті. Бо хоч Еру і заповів вам безсмертя в Еа і жодна хвороба вас не здолає, та згубити вас можна, і ви загинете — від зброї, тортур чи горя, — а ваші безпритульні духи полинуть у Мандос. І пробуватимуть там тривалий час, і тужитимуть за тілами; та навіть коли б усі, кого ви вбили, взялися за вас просити, — навіть тоді не сподівайтеся жалю. А ті, хто залишиться в Середзем’ї та не прийде до Мандоса, будуть обтяжені світом, наче нездоланною ваготою, і змарніють, і перед молодшим народом, який надійде пізніше, постануть сумовитими тінями. Такий присуд валарів. (Сильмариліон)

Ліероссе відчувала кожне слово, як гвіздок, гостре й крижане. На мить її облягла незліченна темрява, куди темніша за теперішню, все, що лежало попереду. Там більше не було зірок, підзоряних земель, що обіцяв Феанаро, незліченних прекрасних королівств, які він хотів побудувати на славу і міць народу нолдор. Тільки темрява й смерть. Море, що всіх поглине. Ліероссе згадала ще, як була тут майже дитям, із коханим, як сказала йому в темряві “так”, і над ними були спокійні зорі. Їй здалося, що зараз їх відірве одне від одного холодний вітер – що вони прощаються просто тут. Вона забула власний жах від його скривавленої зброї. Вона пам’ятала тільки цю втрату, що не трапилася. Їй примарилося ще поховальне вогнище – звідки вона дізналась, що воно поховальне? Його похорон. Наче вона стоїть обабіч цього вогню і чомусь відчуває полегшення. Він більше нічого не скоїть…

Та з цієї темної прірви її вирвав швидкий погляд на Темного – живого Темного, що відпустив її пальці. Ліероссе навіть не одразу собі повірила, та це було правдою. Морьо обернувся до тої скелі, тої темної тіні, піднявши обидві руки в жесті, який вона розпізнала тільки після того, як протерла очі. Той жест був неймовірно непристойний, і означав він “обидві твої руки ліві, і кріпляться не до плечей”. Найогидніша образа для майстра. Вона задихнулась, хапаючи ротом повітря, а тоді розсміялась, як скажена, не в змозі спинитися.

Голос Феанаро наздогнав її в цьому шаленстві, дзвінкий та хижий – проте Ліероссе побачила в ньому відтінок страху, і зрозуміла: ніхто його не позбавлений.

– Що ж ти думаєш, достойнику, ми жартома присягалися? Чи ти гадаєш, що ми слабкодухі, і на нас подіє..оце?

Ліероссе почула видих, одночасний видих тих, хто зачаїв дихання. В цю мить Темний міцно обійняв її за плечі. Вона не бачила Феанаро – та в цю мить навіть його голос був помічний. Пророцтво наче втрачало силу.

– Ви чули, Валар глибоко стурбовані, – мовив Моріфінве. – Якщо з цього приводу вони зроблять нам те, що уже зробили Морінготто, пропоную ставати на відпочинок і йти спати. Вгадайте, що зміниться? Правильно, нічого. Аннавен, бери десяток наших, Лассе, на тобі табір.

Ліероссе озирнулась туди, де щойно був похмурий вісник. Та скелі спорожніли. Тільки хмари, світліші за темне небо, збиралися над ними.

Холодну пустку Араману, над якою ще буяло відгоміння шторму, неможливо було наповнити ані гомоном похідного табору, ані голосами, ані плюскотом хвиль. Надто багато простору, повітря і холоду.

В колі світла біля багать було ще досить затишно, як на скажену ніч, із якої вони вийшли. Для захисту від вітру поспіхом зводили грубо складені з каменю стінки, і їх вогонь теж трохи золотив. Та, варто було віддалитися від кола, в якому ще тепло, холод і лунка порожнеча брали за горло.

Моріфінве, що вдивлявся в море, наче намагався розрізнити за водою далекий і теж темний берег, отямився від короткого удару під лопатку, різкого, нізвідки. Він озирнувся, хапаючись за зброю, та позаду було уже порожньо.

-Пізно, – сказав Койрондо – це був він, та скидався на привида, що згустився з темряви. – Ти уже мертвий, сине Феанаро.

Моріфінве мав би спалахнути, але тепер всередині не було нічого, крім зосередженого холоду.

– Був би, якщо б до тебе підійшов крадькома не я. – вів далі найнезбагненніший ельда Тіріону. – Бачиш, як це просто? – спитав Койрондо, і усміхнувся – хоча це більше схоже було на хижий вишкір. – Треба менше зазирати вперед та назад і більше дивитись на всі боки. Я не навчу вас, якщо ви самі не вчитиметесь. Ти хочеш жити чи все лишилось там?

Деякий час вони стояли одне навпроти іншого, і Моріфінве сам не міг собі сказати – сердять його, лякають, і чи сердиться він, чи боїться, чи хоче вилаятись на піти собі. А потім відчув, що у туманному вологому вітрі йому стає жарко, наче під золою знов пробивається жар.

-Я збираюсь, Койрондо, жити так довго, щоб їх всіх незліченну кількість разів знудило. І довге життя потішить мене, – проказав він.

-Дуже добре, – озвався Койрондо.

-Ти прийшов полякати запотиличником? – спитав Моріфінве, щулячись від вітру. – Ходімо, перевіримо вартових. Ти навчиш мене.

– Арафінве йде? Чудово, – мовив Феанаро. – Краще повернутися завчасно, ніж воліктися світами з наріканнями та страхом.

– Так і є, королю, – Койрондо схилив голову. – Все так.

– Пролив ще достатньо широкий. – Нолофінве із зусиллям згортав карту, яку рвав із рук морський вітер. – Але після цього переходу…

– Не забувай, – відрубав Феанаро. – Цю мапу малював Моріфінве, мій син. Отже не тобі нас навчати.

“Люба Хісілінде, Лілеє туману, – Канафінве, менестрель, принц і вбивця, писав ці слова в останній раз, відчуваючи у кожній рисці, в кожному розчерку – востаннє. Писав лівою рукою, як зазвичай заведено було писати особисті листи, дзеркально. І, немов у дзеркалі, уявляв усе їхнє минуле життя. Флейту на темному дереві, її платинове волосся на подушках, ранки у великій кухні, де шипіли млинці і лаявся Темний, усі побачення в Час срібла, і як її тонкі пальці впліталися в шнурки на комірі його сорочки. Він обіцяв собі заборонити згадувати про це на довгі роки, коли допише. Але поки – ні. – Коли ти отримаєш цього листа, я буду далеко. Я гадаю, ти дуже вірно вчинила, що не прийшла. Я сердився на тебе за це, а тепер розумію, що ти була права. Музика всередині тебе не має ламатися через це. Немає нічого важливішого за музику всередині, меліссе. Я свою – зламав. Вірю, що зламав задля важливої справи. Знаю, що навряд вчинив би інакше. Та думаю, того Кано, якого ти кохала, більше немає і не буде. Поети найчесніші з собою, інакше вони не були б поетами. Я відчуваю те, про що інші воліли б не думати. Маю естель, що у цій війні якось відвоюю можливість полагодити зламане. Та не знаю, як і коли. Якщо вдасться – ми ще побачимося. Все, що тобі потрібно знати зараз: я порушив одвічні закони. Я ні про що не шкодую, бо вважаю це марною тратою часу. Я кохаю тебе так само сильно – до кінця світів.

Прощавай. Бережи себе.

Твій Кано”.

Вітер міцнішав. В ньому була їдка сіль та холодна вода. Неприродньо мокре залізо на плечах воїнів…

– Не треба зі мною розмовляти, – сказав Макалауре. – Просто візьміть листа до моєї дружини.

З усього натовпу тих, то вирішив повертатися в Тіріон, почувши зловісний голос зі скелі, перед ним спинилась лише вона. Ваніе, що звучала йому кришталевим і ромашковим смутком. Вітер кинув в обличчя жмуток чи то холодних крапель, чи то дрібного снігу, і Співець на мить примружився.

– Дай мені, – мовила вона. – Я знаю, що таке розлука.

– Дякую, – він вклонився, наче вони зустрілися на урочистому святі в домі Фінве у старі часи. Чомусь затримав листа у пальцях. Подумав, що і його більше не побачить. Лист мав довго йти до неї в темряву і невідомість. А він – в інший бік, все далі і далі.

– Амаріе! – Фіндарато, золотокосий, він наче потьмянів. Кано відступився з дороги. – Знаю, я…ми вже прощались, але одне слово.

– Так, мельдо…

Макалауре відступив ще далі. Фіндарато пройшов повз, і Співець відчув його тяжкий смуток, мов запах гіркуватих парфумів. Родичі все ж. Співець не попрощався з дружиною, а його кузен відпускав у пітьму наречену. Закутані в темні вологі плащі, нолдор, що вирішили вертатись, йшли у темряву один за одним. Цей натовп, що зміївся берегом, вглядав таким безпритульним, наче вони вертались не додому. Кано подумав: “А так і є. Бо той дім, що там стоїть, насправді навіки втрачено”.

– Проводжаєш боягузів? – спитав Куруфінве.

– Я й незчувся, коли ти підійшов, – Макалауре озирнувся. Кам’яне вродливе обличчя, пристрасні очі, надто живі й люті на цьому мармурі. Куруфінве молодший – це завжди Куруфінве молодший. – Все гаразд?

– Якби ще й другого дядечка відправити туди ж, – процідив Митець. – Ми втрачаємо швидкість.

– Звісно. Поранені, втомлене військо. – відповів Канафінве.

– Жінки, діти і боягузи, – відрубав Курво. – Ще вдоста слабкодухих. Я б усіх тут лишив.

Канафінве знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, як і починати довгу розмову.

Вони повільно йшли поруч у табір, що згортався в дорогу, брат із братом. Між ними встановилася дивна тиша взаєморозуміння, яка рідко панувала в родині останнім часом. Вони обоє щось лишили позаду і на щось зважилися.

Вони якось усі зрозуміли, що оцей привал на землях Аману – останній. Тут було відчутно крижаний холод, і, якщо прислухатись – чути спів криги, що наповзала на кригу у вузьких кам’яних щелепах проливу Гелкараксе. Море було суворе, хоч і спокійне. А ще усі, хто міг відчувати – відчули. До цього похмурого берега долітав особливий вітер. Вітер, що пахнув Смертними землями – особливою вологою землею, якимось не таким камінням. Тривогою.

– Ти розподілила все вірно, – сказала Артаніс із якимось неприємним притиском.

Ліероссе думалося з першого знайомства, що вона могла би потоваришувати з цією запальною золотокосою принцесою – аби не несла на собі зірку Першого дому. Так потоваришувати, як от з Аннавен. Та між ними лежала недовіра і біль Альквалонде. Адже їхньою матір’ю, дружиною Арафінве, що повернув назад, у туман, була донька Олве, правителя Альквалонде. Войовнича, закута в панцир, Артаніс була наполовину телере. Відтепер, подумалося Ліероссе, доведеться вічно згадувати про це.

– Мої записи такі самі, – Іріме важко підвелась із віка похідної скрині. Вона усюди супроводжувала Нолофінве, і не дивно, що облікувати хліб життя він довірив їй.

– Ви так кажете, наче вас це розчаровує, – Ліероссе теж встала. Вона відчувала втому і бажання зникнути з очей кудись подалі, та поки що, серед йаванільді, що метушилися між темними кошиками з припасами, схожими на мовчазні вулики, слід було триматися гідно. Ліероссе пообіцяла собі, що одного дня – коли буде можна – вона не триматиметься. Плакатиме, як скажена. Може, накричить на чоловіка.

– Не буду приховувати, – мовила Артаніс, – довіри до твоєї родини між нами з часом не більшає.

То був болючий укол в серце. Ліероссе здригнулась, та… їй все ще хотілося говорити з ними. Їй здавалося, що це буде вірно.

– До твоєї теж, – вона говорила якомога спокійніше, вона не кричала, не втекла і не розплакалась. – Всі не довіряють одне одному. Але я не знаю тут нікого здатного забрати хліб собі. Давайте не перебільшувати. Дорога і так важка.

– І що, ніхто не планує нічого такого, про що не можна було б сказати всім? – спитала Артаніс, встаючи. Вона була висока, сильна, ставна, і здавалося, що сам її голос підкорює. Набагато юніша і слабша Ліероссе почувалась так, наче у неї землю з-під ніг вийняли. – Ти певна, що все гаразд? І навіть певна, що МИ не замислили нічого?

– Я певна, що у нас у всіх спільний ворог, і всі діятимуть відповідно, – тихо озвалась Ліероссе. – Абсолютно всі.

–Я б хотіла познайомитися з тобою за більш сприятливих обставин, – погляд Артаніс був уважний і прозорий, мов вода біля береха у похмурий, та не дощовий день. – Я дуже сподіваюся, що так і буде.

– Тоді не кажи того, що нам завадить. Бо наші бажання взаємні, – глухо відповіла Ліероссе. – І я сподіваюся, в цьому довгому поході зрештою так і буде. Очікування зради вже довело нас до великої біди, чи не так? І ще доведе – як сказав той…всі думають, що то був Намо або його вісник. Хіба всі речі, варті осуду, наші не робили відкрито? Хіба Феанаро не казав що думає? А нібито його думки, які він буцім приховував, виявились цілковито вигадкою ворога. Чи не так?

– Я не збиралась випитувати у тебе таємниць, – Артаніс наблизилась впритул, Ліероссе дивилась на сильну онуку Фінве знизу вгору – але в цю мить раптом почала розуміти: зріст – не головне. – Всі, хто добре знають мене, знають і те, що прямота – родинна риса, котру я успадкувала. Та …, – вона зітхнула. – Табором ширяться чутки. Якщо маєш бодай якийсь вплив, використай його.

– Їжі забракне, – сказала Ліероссе. – Дуже скоро. І ми всі це знаємо. Тому використай свій вплив. Ти сильніша і відоміша за мене. Якщо хтось і може заспокоїти чутки і спонукати до дій, то це хтось, кого поважають.

– А у вас? – спитала Артаніс неочікувано м’яко, – хіба у вас хтось спиняє чутки та злослів’я?

Ліероссе згадала, яким чорноротим буває той, кого вона кохає так сильно, і відчула, що не має що заперечити. І що все ж не може вголос засуджувати своїх.

– Ми не розпускаємо чуток. Ми кажемо відкрито. – вперто повторила вона.

– Вірність завжди вирізняла вас, – Іріме говорила м’яко. Та це була не похвала.

Еркавенде одразу побігла поруч, наче їй досі бракувало руху та роботи. А це ж було гет не так.

– Ці тупі курки вигадують обвинувачення, щодень дурніші, – торохтіла вона. – Що за дурня, що за заняття!

– Вони – жінки з королівського дому нолдор, – урвала її Ліероссе. – Ти, може, думаєш, якщо мій чоловік робить такі зауваження, то й тобі варто. Але у Моріфінве є чимало чеснот, які більш варті наслідування.

– Е, – Еркавенде знітилась. – Я…

Ліероссе спинилась і зітхнула.

– Я дуже стомилась, – сказала вона. – Спала б до Другої музики. Але нам не можна. Давай говорити одна одній краще щось приємне, що допоможе протриматися. Я…просто більше не витримаю цього всього.

Еркавенде раптом так виразно схлипнула, що Ліероссе рвучко обійняла її.

– Ти теж знесилена, – прошепотіла. – Я знаю. Давай зараз підемо погріємося, гаразд? Я не знаю, що ще робити.

Вони так і застигли, обійнявшись, посеред берега, де гуляв невтомний злий вітер.

– Спочатку, гадаю, треба переправити воїнів, – мовив Нолофінве. – Достатньо лучників. Тих, хто зможе оборонятись на березі. А тоді вже поранених, слабших. Якщо там буде досить для них безпечно.

Брати стояли поруч, наче в колі порожнечі. До них ніхто не підходив, не заважав вдивлятися в туманний далекий берег. Та обоє відували, що погляди прикуті до них, що весь великий, втомлений звір цього скутого бідою табору стежить за ними, за їхнім рішенням.

– Я гадаю, що спочатку наші, потім ваші, – озвався спокійно Феанаро. – Стосунки напружені, і вам тим паче варто довше перепочити.

– Нам треба перепочити, бо ми всі йшли пішки, – стримано нагадав Нолофінве.

– А наші гинули в хвилях, ведучи кораблі, – озвався Феанаро, закладаючи руки за спину. Вітер метляв його плащ, наче з плечей збирався зірвати. Він був – кинджал, встромлений у вітер, лезо, що прикувало вітер до світу. Канафінве Макалауре стояв не поруч із батьком, але достатньо недалеко, аби почути кожне слово. Йому прийшов оцей образ – вітру, прохромленого клинком, пришпиленого до світу, і тепер не скоро піде, поки не проллється віршем. “Я здатен на вірш, я здатен на все”, – подумав Макалауре. В його голові почали складатися перші рядки, але він ще не смів повторити їх навіть подумки.

– Це так, – озвався Нолофінве, схиляючи голову. Його жести були такі стримані, як і слова – він тримав свій вогонь на припоні, і через це Макалауре здавалося, наче той вогонь у будь-який момент поже спалахнути, зносячи все на своєму шляху. – Але послухай, брате… Все складно. Їжі та палива обмаль, всі втомлені, і ти знаєш, що недовіра пустила глибоке коріння. Багато хто чекає якогось..гм..підступу. Дай народу підставу для довіри. Десяток наших, десяток ваших, і так поки всі не будуть на тому березі. Це заспокоїть чутки.

– Чутки, які ти, мій напівбрате, не квапишся спростовувати, – Феанаро говорив різко, і вітер піднявся ще сильніше. Страшно, легко, грізно, мов найшвидша гроза. – Чутки, які тобі лише на руку. Ніхто із вас не успадкував хоробрості батька в достатній мірі, щоб чесно сказати: хочу цю кляту корону.

– Я не хочу корони, – повільно проказав Нолофінве. – Я хочу помсти і дістатися того берега нарешті.

– Буде дуже вигідно, якщо народ, – Феанаро оправив слово “народ” в короткий іронічний сміх, – сам висловить недовіру і обере королем тебе. Всі ці воїни, які вже втомились і хочуть у затишне ліжечко.

– Ти принижуєш такими підозрами нас обох, – Нолофінве все ще не спалахнув. А мав, аж в повітрі зібралась суто грозова вагота. – Я йтиму слідом, ти вестимеш, я присягався так і не відступлю.

– То йди і заспокой їх, – прицідив Феанаро. – І нарешті станемо до діла.

Макалауре відчув, як його переповнюють рядки, майже готові, навіть правити не треба – і нескінченна втома.

– Кано, – важка рука батька лягла на плече – ніколи не була, здається, такою важкою. – Ходімо. Є справа.

– Вони кажуть, що час ізнову обирати короля, – мовив Айкве, як виплюнув. – Що за безтолковий натовп. Нащо сюди попхалося стільки народу, котрий насправді не хоче нікуди йти? Ми нікого не тягли на шворці.

Вогнище ледь тліло, бо дрова слід було берегти так само, як і решту всього. Ось до чого не звикли вони в багатій та щедрій землі, що породила їх…ось чого. Ніч була холодна і густа, аж на обличчях осідали дрібні краплі.

– Краще б нам не множити це обговорення одне одного, – Ліероссе сіла, гріючи змерзлі пальці. Вона знала, як тануть запаси, як скоро стан речей обернеться справжньою бідою – і скільки днів вони зволікають, не спроможні нічого вирішити. Її облягла глуха і важка тривога.

– Мисливці повертаються, – повільно проказав Айкве. Віднедавна уголос із нею не сперечались, та дівчина відчула глухе невдоволення, втім дуже слабке. – З вашого дозволу піду подивлюся, що і як. Ці скелі дуже бідні.

– Йди, – сказав Морьо, ворушачи вогонь. – Я втомився щось, мов Гуан після гонитви. Ці порожні розмови висотують, мов п’явки. Вони підштовхують нас до рішення. – мовив, коли спина Айкве розтанула в присмерку. – Так само, як і…

-Ні, Моріфінве, – відповіла Ліероссе повільно, і вогнище спалахнуло, наче хтось погодився з її словами. – Ти вирішив, що можеш так зробити – і зробив. Валар могли це зупинити, та почати це вирішили ви.

-То чому ж ти пішла? – майже ворожо спитав він, а може й не ворожо – темрява викривляла вираз облич, відлуння від холодних пагорбів міняло голоси. – Якщо так все ясно усвідомила.

-Бо кохаю тебе і не витримала б вічної розлуки, – озвалась дівчина. – І бо я, здається, сама така. Я не знаю, що я зробила б тоді на твоєму місці. Легко засуджувати удар, коли сам вдарити не здатен.

-Тоді вони деякий час мовчали. Не відповідали навіть, коли хтось вітався із ними, минаючи вогнище.

-Я не хочу бути одною з тих дружин, котрі лишаються в Тіріоні, – сказала нарешті Ліероссе. – Самотньою жінкою, яка вічно дивиться на море. Тоді я нічого не зможу зробити, а це нестерпно.

-Я ніколи б тебе за своєї волі не лишив, чуєш? – Він присунувся ближче, і крізь запах солі та металу Ліероссе розрізнила інший – його. Він досі пахнув собою. – Я кохаю тебе, і це не зміниться. Та і Валінор тепер – надто непевне місце. Хтозна, на якому березі безпечніше. Я думаю, що на тому.

– Нащо ти пообіцяв себе темряві? – прошепотіла Ліероссе. – Я все розумію, помсту і прагнення, але це…

– Ти у нас по благословеннях, – глухо озвався він, і обох огорнув холод. – Тому звикни, що це не твій клопіт.

Шум великого безладного табору на холодному березі моря огортав їх і створював ілюзію якогось уже звичного порядку речей. Наче не все зруйновано, наче не все втрачено, наче рана потроху зростається і не кровить. Ліхтарі та смолоскипи спалахували в тумані, мов жаринки в золі, багаття жевріли в холодному вітрі.

-Тут, з тобою, я не боюсь, – повільно сказала Ліероссе. – У нас можна тепер відібрати тільки нас самих, а ми тут. Байдуже, що буде далі.

-Далі ми помстимося за діда і побудуємо новий… тихо, – урвав сам себе Моріфінве. – Там хтось є.

-Та тут багато хто… – почала Ліероссе, але він уже встав, вдивляючись в темряву.

-Вітаю, – ту, що підійшла до вогнища і скинула капюшон, Ліероссе не одразу впізнала. Це була Хісілінде, змарніла чи втомлена – не розбереш. – Брате й сестричко.

-Овва, – тільки й сказав Карністір. – Звідки ти?

-Та от…прийшла. З тими, хто відстав.

-Ти ж хотіла лишитись, – в його голосі Ліероссе почула недовіру, ледь не ворожість. – У Валімарі…

-І не змогла там, – озвалась Хісілінде. – Врешті Макалауре вирішив зайнятися війною, повинен же хтось усе це оспівати, м? – її усмішка була жива і відкрита – настільки, що Ліероссе відчула тепле дихання якихось геть інших часів. На відміну від них усіх, що несли важезний вантаж власних рішень, Хісілінде була легка.

-Морьо, ти злий, – урвала їх Ліероссе. – Ти ж змерзла, Лінде, іди до вогнища.

-Побудь тут, – сказав Феанаріон. – Я Кано покличу.

І, минаючи вогнище, незграбно та коротко обійняв Хісілінде.

-Він не злий, – Хісілінде стояла так, наче дивилась услід Темному – Ліероссе здавалося, наче вона й погляд може простежити. – Він просто так любить. Завжди так любив, скільки я його знаю.

– Морьо, до батька, – голос Туркафінве розносився вітром і ставав майже невпізнаваний. – Однакові, ви теж! Хутко!

– Вони зараз рік длятимуться, – Темний свого голосу теж не стримував, хоч його спина зникла серед шатрів та інших спин. – І ми тут проростемо в берег.

– Сідай, – Ліероссе зітхнула. – Схоже, доведеться чекати.

– Порівняно з тим, скільки чекала я – недовго.

– Зібрати шатра, всі інструменти, зброю і корм для коней, – промовив повільно Моріфінве. – Доведеться долучитися всім, а це означає безлад.

– Але і швидкість, – Феанаро загасив свічку пальцями, під гніт. Віск зашипів. Стало темно, лише обриси видно, та пару від восьми дихань. – Нам треба забратися звідси одним разом всім, тямиш?

– Це можна, хоч і складно, – озвався Темний, відчуваючи полегшення, таке сильне, наче досі тягнув із собою камінь вагою з дорослого ельда. – Зрештою якщо швидкість – головне, можна чимось і пожертвувати, – він спохмурнів, бо не любив лишати майно будь-де.

– Пожертвуй, – різко сказав Феанаро, схрещуючи руки на грудях. – Я покладаюся на всіх вас. Ти знаєш, чим це скінчиться, якщо зволікатимемо. Якщо переправимося зараз, то

Макалауре поклав руку на плече Куруфінве молодшого, і той не скинув її. Він був – стріла в ціль.

– Нарешті це скінчиться, – тихо промовив.

– Нарешті, – озвався Співець, і спіймав себе на тому, що уперше за довгий час вони згідні між собою.

В темряві і тумані, де раз у раз хтось проходив з ліхтарем, як з останньою зіркою у всесвіті, лунали втомлені та злі голоси. Холод цих скель і далека крига випивали з них не лише тепло тіл, а і почуття, окрім люті та розгубленості.

– Якщо ти думаєш, що я не чув, як ви про нас говорили, то я чув все прекрасно! – волав у темряві чийсь різкий голос. – Прокотився на кораблях і зазнався?

– У мене п’ятеро втопилися під час цієї прогулянки. Ти думаєш, що верзеш?

– То могли б поділитися, якщо це було так важко.

Ліероссе була тоді дуже вдячна, що Хісілінде була поруч, коли вона нарешті випадково зустріла Інділін. Подруги не бачилися від самого від’їзду Ліероссе в Форменос, і Ліероссе не встигла довідатися, чи була Інділін у рушенні, що линуло з Тіріону холодними берегами.

– А ти не квапилася мене шукати, – мовила Інділін. – Правда ж?

– Я ..багато поранених, – пролепетала Ліероссе. І подумала “так. Я була зайнята собою. Я забула про всіх, бо боялась, бо мені боліло”.

Вона і хотіла, щоб ця думка торкнулась Інділін, і – боялась. Вони стояли одна навпроти одної, посеред берега повного глухого злого шуму, і між ними було провалля.

– Тоді йди до них, – знизала плечима Інділін. – Я ж не затримую. – вітер повіяв якийсь дуже злий. Не було чого заперечувати. Все сталося.

І Ліероссе зрозуміла, до болю в сонячному сплетінні, гостро і невідворотно. Вони обидві хочуть обійнятися і заридати. І обидві не зроблять цього. Натомість вона обійняла високу гнучку Хісілінде.

Хісілінде, від якої ще пахло сухим теплим листям на дорогах колишнього Валінору. Хісілінде, яка мовчала, коли треба мовчати. Хісілінде.

– Тобі треба поспати, – лагідно мовила вона. – Я втомлена, ти втомлена. Поки там знову лаються король та його родичі, ми цілком можемо поспати.

– Справи, – видихнула Ліероссе, схлипуючи, і водночас не здатна надихатися запахом валінорського тепла, більше в світі не сущого. – У мене стільки справ.

– Просто зараз? – Хісілінде обхопила її руками, мов мати дитину, мов найближча істота на світі. – Ні ж, вірно? Йаванільді зможуть роздати провіант? Покажи мені місце, де можна влягтися, добре? Я бігла, мов Гуан на полюванні, а я зовсім не Гуан.

– Я не знаю, – прошепотіла Ліероссе. – Зараз вони сваряться, а як скоро почнуться бійки? Як скоро візьмуться за мечі? Ми ще нікуди не пішли, а прокляття…

– Тшш, люба, – тонкі пальці Хісілінде лягли їй на скроні. – Тим паче має сенс відпочити і заспокоїтися. Тоді ми щось придумаємо. Я ж тут. Ходімо.

Море жадібно тягнуло до їхніх змерзлих ніг білі пальці. Ліероссе відчувала, що ладна впасти і заснути просто тут. Що їй лишалося? Йти слідом за Хісілінде, переставляти ноги, як вона.

Прокинулась від доторку до плеча. У свідомість одразу увірвався морський вітер. Було темно, хоч в око стрель. Хісілінде спала поруч, поклавши голову на руки.

-Прокидайся, Ліе. – їй одразу стало ясно, що Морьо не лягав, і що він знову націлений на щось, мов стріла. Він швидко торкнувся її скроні губами, відвів з обличчя нерівно підрізані прядки.

-Що, – пошепки спитала вона.

-Збирайся. Ми відпливаємо. – він засвітив ліхтар і поставив на невеличку морську скриню, де склали наготовані трави та бинти. – Тихо.

-Зараз? – Ліероссе сіла, намагаючись відігнати сон. Її знов тисло навіть не погане сновидіння, а якась тінь, задушлива і дика, що постійно обіймала, варто було заплющити очі. Треба було терміново зтрусити з себе ті липкі мацаки. В шатрі спало ще кілька втомлених ельфів, але вони ще не знали, що скоро час буде прокидатися. Їхнє дихання висіло в повітрі срібними хмарками. Їхні сни були важкі.

Моріфінве схилився над Хісілінде і легенько потурсав її за плече.

-Так, – відповів він, – якщо ми продовжимо переговори, досидимось тут, що не буде чого їсти ані ельдар, ані коням. Єдиний спосіб зробити переправу – переправитись. Ми визначимо порядок, і не буде чого сперечатися. На тому березі хай розмовляють хоч до Другого хору. Хісілінде, це я. Час вставати.

Ліероссе рвучко піднялася, поправляючи сукню. Руки звично пошукали волосся, яке треба поправити – і вона згадала, що тепер не має коси.

– Чому мене не покликали на таку нараду? – спитала вона. – Адже я мала…

-Я лишу вас ненадовго, – він наче не чув. – Завантаження вимагає мого нагляду. Зберіться, одягайтесь тепліше. Ліе, розбуди наших йаванільді, якщо сплять. Я пришлю, вірогідно, Айкве і ще когось, аби вам допомогли. Всі мають бути на борту швидко і без зайвих запитань.

-Добре. – вода в кухлі замерзла, тому Ліероссе просто протерла очі руками. А коли озирнулась – побачила, що завіса, котра прикривала вихід, піднялась. На вході завмер Макалауре, так само блідий і зібраний, як і брат. Він дивився на Хісілінде, Хісілінде завмерла, наче її приклеїли до місця, і теж не зводила з нього очей.

-Ой, я побіг, – сказав Моріфінве нервово, ні до кого по суті не звертаючись.

Ліероссе вийшла туди, під сіре небо, на ходу накидаючи капюшон. Табір Дому Феанаро зажив метушливим життям, де вогні були рідкісними, а кроки – швидкими. Морьо, хоч і сказав, що йде у справі, сидів мовчки біля напівпогаслого вогнища. Ліероссе опустилась поруч на коліна, торкнулась його щоки і відчула вологу.

-Морьо, – сказала вона.

-А я тобі залізний, чи що, – буркнув Карністір.

-Ти мені коханий, – відповіла Ліероссе. – Я ж все бачу. Вони домовляться.

-Та це не моє діло. – озвався він. – Просто. – повз пронесли смолоскип, і відблиск хлюпнув у очах Морьо рідким вогняним золотом. Гаряче, трохи страшне, як ці часи. Їхнє, як ці часи.

Ліероссе притягнула його до себе обома руками і поцілувала. Це було абсолютно не на часі, та вони надовго завмерли, обійнявшись, наче збиралися прощатись. Це було щось гірке і водночас глибоке, від чого несила відірватись.

-Там все вимагає твого нагляду, – тихо сказала вона, коли цей темний гіркий вихор нарешті вщух. Їхні руки, все ще переплетені, грілись під одним плащем.

-Так, – глухо відповів він. – Біжи. Побачимось на борту.

Вона озирнулась на півдороги до місця, де, вірогідно, спали йаванільді. Моріфінве біля вогнища вже не було. Вітер тріпав шатро.

– Ти не читала мого листа? – губи миттєво пересохли, Кано відчував спрагу, наче солоної води наковтався, йому навіть в голові запаморочилось.

– Якого листа? – вона усміхалась, відчайдушно і перелякано. Вона простягала до нього руки. – Мені ніхто нічого не передавав.

– Деякі нолдор поверталися, і я, – пробурмотів Кано.

– Розминулись, – Хісілінде кинулась йому на шию так, що обидва мало не впали. – Здається, я бачила якесь рушення, але йшла трішки вище нагір’ям, там є стежка, і … Але тепер кажи, що хотів сказати. Я тут. Чому твій розум був закритий?

– А твій? – прошепотів він, торкаючись вустами холодної шкіри її чола. Мав бути відстороненим, мав спинити. Не міг не цілувати.

Вони так і завмерли, прикриті шатром від сторонніх очей. Вітер рвав одяг, мов знамено чи вітрило, але віднести їх одне від одного більше не міг.

– Тобі не можна з нами, – прошепотів Кано. – Хоча кому я брешу. Я тепер не матиму сил на цю розлуку, треба було разом рубати.

– Я наздоганяла тебе крізь цю темяву і бурю, сама, у горах, щоб почути оце “не можна”? – озвалась Хісілінде. – Я взяла свою стару зброю. Вам потрібні ті, хто має досвід життя там.

– Але ж ти знаєш, що відбулося?

– Я шукала тебе в Альквалонде, – відрубала вона. – Я все знаю. Та я твоя дружина. І я тобі потрібна, ще подякуєш.

– І як ти з цим – будеш? – він відчув темряву, що клубочилась усередині, темряву Обітниці і смерті. Він знову наче замерз.

–Я віддала б усе, щоб спинити тебе від деяких речей, – тихо промовила Хісілінде. – Але зараз марно про це говорити. Та в одному твій батько виявився правий. Аман – геть не таке безпечне місце, яким ми всі його вважали. Яким мені хотілося його вважати. О, Кано, я ж старша від тебе, на багато років старша. Я могла б твоєю бабусею бути, але мені судилося дочекатися, поки народишся і дозрієш ти. То тепер…це я з тих, хто прагнув безпеки. І тепер почуваюсь винною, що дозволила собі повірити в неї.

– Батько б зрадів, – він криво усміхнувся.

– Облиш.

– Але я. Канафінве Макалауре є в твоєму списку причин піти з нами?

– О всемогутні Стихії, – простогнала Хісілінде. – Іноді ти таке дитя.

– Стихії, – звався він глухо. – Стихії не всемогутні.

Ліероссе мала увійти в шатро цілителів швидко, у неї ж було так мало часу. І чому, чому тільки вона затрималась – та просто їй здалося, що в чобітку камінь чи ще якась дрібничка, муляє, і… Вона розчула голоси, коли стрибала на одній нозі, намагаючись знову взутися. Розчула і завмерла. Всередині ледь світилося, всередині ходили дві високі тіні.

-Нема чого чекати, – мовив Феанаро різко. – Всі, хто не поквапиться, лишаються.

-Пораненим потрібен час, – відповів Лостарін. – Цих треба вантажити дуже обережно.

Ліероссе похолола. Вітер рвав її сукню, забирався в рукави, холодив серце.

-Ті, що ще не прийшли до тями, однаково плавання не переживуть. Ти бачив, який там шторм? Збирай тих, хто може йти сам, – різко сказав Феанаро. – У нас обмаль часу, якщо ми хочемо..

-Ти не зможеш лишити своїх, – Лостарін був як свічка, тонкий, світлий і лютий. – Це ж наші воїни. Про що ти, королю?

-Про нагальну необхідність. Виконуй.

-Я не зроблю цього.

– Тоді лишайся тут.

Тепер Ліероссе побачила все – тепер, а не в Гаванях, де сил у неї не було. Феанаро був направду лихий, їй не здалося. І поранені вимагали захисту від свого короля. Вона здригнулась. Вона зробила крок уперед, всередину шерехкого тимчасового дому, де горіла лише одна свічка.

Її погляд ледь притомно блукав шатром, де лежали поранені, хто на плащі, хто на товстій ковдрі. Це блукання спинив – за мить до того, як Феанаро мав рвучко залишити їхній похідний шпиталь – легенький відблиск криці. То був материн меч, бо Лінте теж лежала тут, спала, важко дихаючи, і поруч світилась її зброя.

І погляд мудрої йаванільде згадався їй – спокійний, древній якийсь, відсутній у світі. “Він хоче королеву, якою легко керувати. Чи зможеш ти опиратися його рішенням?”.

Ліероссе зробила крок уперед, вихоплюючи цей меч із піхов, і – крок убік – приставила до грудей короля. Його погляд був – мляве здивування.

-Поранені пливуть, – Ліероссе тремтіла, мов билинка. – Або не пливеш ти.

-Я міг би вбити тебе одним рухом, – ліниво мовив Феанаро, та Ліероссе вловила – він внутрішньо здригнувся, не чекав. Темні люті очі спинились на ній, обпікаючи. – Зрадницю, що підняла руку на свого короля і родича. Але я заради цікавості спитаю – в чому причина бунту?

-Ти поставив мене піклуватися про воїнів. Ти дав мені владу зберігати життя. – Ліероссе тремтіла, і меч тремтів. Ніколи б вона не змогла вдарити, ніколи…чи…змогла б? – І я буду це робити, навіть якщо доведеться спиняти тебе. Я мушу.

-Я не вб’ю тебе, – сказав Феанаро приязно, – ти – лиш надто гаряча юнка, що взялась до справи дуже ревно. Але я посаджу тебе під охорону в трюмі і поверну чоловікові лише на тому березі, зрозуміла? Ніхто не буде мені заперечувати.

-Я накажу втопити весь коймас, що ми приготували, – прошепотіла Ліероссе, опускаючи меч, що став важезним, мов Танікветіль. – Навіть з-під замка я зможу це зробити, і ти знаєш, як та чому. Не буде благословення тим, хто кидає недужих. Ти запросив мене бути королевою, так от кажу тобі – я королева, і ти будеш рахуватися зі мною. Інакше твоє військо швидко розсіється і змаліє на тому березі. Ти знаєш це.

-Здається, мені потрібна інша королева, – крива усмішка, та Ліероссе відчула – вона виграла.

-Іншої не буде, поки я жива, – прошепотіла вона.

Їй хотілося впасти на коліна і заридати, просто тут, а краще – заснути і не бачити всього цього. Вона була цілковито виснажена і змаліла перед тим лихим, що йшло за королем, що ховалося у бганках його плаща.

– За всієї поваги, – спокійно мовив Лостарін – чи не в тінях він розчинився, – та у мене теж є меч, королю. Ми всі поставлені тобою пильнувати слабких, і всі не згодні з твоїм наказом.

Ліероссе уявляла, як біжить берегом. Як зараз знаходить Моріфінве. Як кричить: “він хотів покинути поранених!”. Натомість вона вклала меч в теплу безсилу руку матері.

– Збирай всіх хутко. – кинув Феанаро. – І не думай, що таке повторюватиметься часто. – Ліероссе чула – підійшов. Нахилився. – Якщо я почую сварку, чи ти прохопишся словом кому не треба, – його дихання було гаряче, мов з печі. Ліероссе зрозуміла, що короля вже давно лихоманить. Він не просто божевільний. Він всерйоз хворий. – Я тебе позбудуся, зрозуміла?

– Ти не хочеш позбуватись мене, – прошепотіла Ліероссе, і водночас вона не здивувалася б анітрохи, якби Феанаро задушив її. – Бо я чиню вірно.

– Чини і далі, – відрубав Феанаро. – Я хочу бачити лише правильні вчинки.

– Ми теж, королю, – із притиском мовив Лостарін. – Дозволь я просто зараз візьму допомогу, щоб швидко завершити все.

Ліероссе встала. Коли її безумний свекор відкинув темне полонище, щоб вийти, вона побачила зірки, трохи зірок – вочевидячки, туман розсіявся. Вона бачила зірки – та не усвідомлювала їх. “Ти у нас по благословеннях. Це не твій клопіт”, – віддалися в голові слова Темного.

– Я не можу таке благословити, – мовила Ліероссе.

– І не треба, – Лостарін поклав їй руку на плече. – Що б не казав король, коли він таке робить, втрачає довіру. Він це розуміє, хай який був би…як зараз.

– А якщо тепер він буде такий завжди?

– Ми цілителі, – Лостарін зітхнув. – Подивимося.

Вони стояли поруч, юна Ліероссе, сповнена смертного жаху, і цей безкінечно древній лікар, що бачив усе – і все ж тепер налякався. У них була лише мить, перш ніж треба буде знов поспішати. Вони не могли спинитись надовго. Не наважувалися обоє. Їх стримувало важке дихання поранених, занурених в сон задля зцілення. Стримували майбутні рани.