Розділ восьмий. Де багато крові розчиняється в солоній воді

Мервенде заклякла поруч, і Ліероссе почула тільки здушений стогін, страшний і болісний. Його перекрили несамовиті дзвони, низькі, металеві, лункі. В наступну мить їй на плече лягла тверда чоловіча рука.

– Слухай, – сказав Лостарін спокійним та рівним голосом. – Бери тих, що легші, легкі хай перев’язують одне одного, ними займемося потім. Важчих лишай мені та для Нарілоте. – він уже зловив за руку одного зі своїх, хто лишився беззбройним, і тепер, заклякнувши, дивився на мішанину унизу. – Зараз ми знаходимо місце, куди поскладати поранених. Їх можуть випадково розтоптати.

– Що? – простогнала Мервенде. Її руки тремтіли. – Що взагалі..

– Ходу, – наказав Лостарін. – Під руку не лізьте. А ти посидь, якщо тобі зле. Тут посидь. Ломенелю, ти шукаєш колодязь. Зараз шукай. Знадобиться вода….

Біле місто, підсвічене вогнем Міндону, єдиного, що проривалося променем сюди з минулого життя – поки що – було тепер не білим дивом. Воно було зловісним, мов на берег кинули вибілені часом кістки. Ліероссе мала йти в ті кістки, сподіваючись врятувати живих. Лабіринт кісток, вітру і глухого лементу ковтнув її, і тільки вага сумки на плечі нагадувала, куди й нащо вона йде поміж цих нічних страхіть. Солоний вітер здавався насиченим кров’ю.

Об першого померлого Ліероссе спіткнулась. Він лежав просто на дорозі, з його руки випав смолоскип, і поруч тлів порожній віз, який спішно тушили – свої? Чужі? Тіні. Та не почата пожежа скляніла в його очах, шия була ще тепла. Одного доторку вистачило, щоб зрозуміти – неживий. Ліероссе опустилась на коліна і закрила йому очі. Це й врятувало від наступного залпу. Вона лежала, притулившись до мерця, мов до рідного, і чула цей свист і скрегіт. Бій вирував довкола, і про жодну точку спокою геть не йшлося. То була якась безглузда колотнеча – натовп, що рухався то туди, то сюди, то припадав до землі. Навіть з краю цього моря постатей і облич неможливо було розібратися, хто й куди йде, нащо, що відбувається взагалі.

Вона могла тільки повільно просуватись в пошуках поранених, притискаючись до стіни чи ховаючись в нішу, якщо їй здавалося, що зараз вона втрапить комусь під руку чи під ноги.

Коли Ліероссе побачила десь попереду крутий бік корабля-лебедя, сніжно-білий навіть у напівтемряві, що її розривали лише смолоскипи.

– Дурепа! Стій! – ревнув хтось поруч. А тоді краєм ока, бічним зором, мов у дурному сні, сповільнено, Ліероссе побачила, як бійці навколо встають, а тоді – просто у ривку вперед – хтось падає.

– Ой-ой! – це був не крик – писк, мов миша на сукню лізла, а тоді Ліероссе, здивована, що взагалі його почула, побачила руду косу Еркавенде. Дівчина вилізла з-за її плеча і бігла. Від неї аж на всі боки іскрило розпачем і лихоманковим бажанням нестися бодай кудись, аби куди, і…

– Пригнись! – Ліероссе вхопила Еркавенде за плащ, тягнучи за собою. Та скрикнула, вдарившись об землю, і заклякла. Стріла над їхніми головами ще тремтіла з сухим неприємним звуком, що поступово затихав. Навалені на пристані мішки, що недоречно і густо пахли сіном, трохи приховали дівчат від стріл і від зайвих очей. Та Ліероссе тепер гадки не мала, що робити. Встати на ввесь зріст – точно не вийде, вб’ють. Їй ніколи так явно не спадало на думку, що стріла може вбити її, мов оленя чи куріпку.

– Мамочко, – прошепотіла Еркавенде. – Мамочко..

Стріли хижо засичали над головами, мов змії, що навчились літати.

– Лежіть, – прохрипів хтось, чиє обличчя вони не бачили. – Що ви тут взагалі робите? Вони поскидали нас із кораблів уже двічі. Ще бракувало убитих беззбройних.

– Як поскидали? – глухо видихнула Еркавенде, яку колотила пропасниця.

– Так, поскидали, – буркотливо відповів той. – Ну, я б себе теж скинув, якби у мене забирали корабель. Але вони одразу взялися до бойових стріл, бойовою стрілою, знаєш, не можна вдарити у пів сили. Тому нишкни, щоб тебе не оплакували.

Еркавенде нічого не відповіла.

– Подаватимеш дещо, – сказала Ліероссе. – Не відходь від мене. Якщо я падаю, ти падаєш теж. Зрозуміла?

Та знов щось пискнула, мов миша в траві, і затихла.

Ліероссе погано пам’ятала той день – і водночас ніколи не могла його забути. Поки вони лежали, пригорнувшись до землі і до померлих, їй здавалося, що час став. Та потім хтось з берега крикнув, щоб дали забрати поранених, і тоді вона встала – а здавалося, що ніколи не зможе встати, ніколи більше. Вічно так і буде лежати, лицем у білий гладкий мармур, вкритий дрібними краплями, мов сльозами. Ліероссе не одразу встала, коли хтось крикнув про поранених. Повз неї пройшла лікарка з телері – у одязі мореплавця, небіленому товстому полотні, вишитому чорним шнуром, мов сама плавала в морі, а може то й була мореплавиця, що не брала участі в бою. Ліероссе і йшла потім за її незворушною спиною і відчувала, що обох їх притискає – майже – спільне. Майже – та не одне. Вони не могли б сказати одна одній ані слова, бо між ними, що не піднімали зброї, пролилася кров, густа, відчутна. Холола.

Поранені були важкі і ошелешені – навіть ті, хто при тямі. Але Лостарін наполягав на тому, щоб збирати мертвих. Воїни, поховавши мечі, зосереджено допомагали нести когось, хто не міг йти сам. Феанаро кричав – що кричав? Навіщо?

Ліероссе без кінця розмотувала бинти, тоді порвала чиюсь сорочку. Проклята ніч Форменосу підступала все ближче, і виринало з неї раптово якесь рибальське подвір’я поруч, поранені під парканом, зведеним радше для краси, ніж для відгородження, Лостарін з закачаними рукавами, в руках – голка, крива, для зашивання, рука тремтить у Ліероссе перед очима, наче в світі лишилася тільки вона.

– А головне, – швидко, тремтячим голосом, говорив блакитноокий базіка, тримаючи одною рукою другу, що висіла, мов пасмо плющу, – я коли у воду впав, так вдарився, наче то була підлога. Я взагалі не любитель стрибати в воду, просто..

-Гельве, – кинув хтось поруч – Ліероссе бачила тільки бік у чорному і рукав з металевим поручем. – Гельве, ти б помовчав.

-Він не може, – відрубала. Той, що просив помовчати, дратував сильніше. Ну чого він дзижчить. Заспівала сурма – вкотре.

– Другі, – сказав Гельве. – Фіндекано завжди заплітає коси золотом. От же ж хвалько. Що вони тут роблять узагалі…чи не досить того, що вже сталося..

Коли Нельяфінве крикнув «Стріляй!» – Макалауре був поруч. Він був майже певен, що побачив, як задоволено і водночас криво всміхнувся Феанаро, та цього не могло бути. Батько стояв до них спиною, вдивляючись в кораблі. Лучники у синьому швидко неслися вулицями, розсипалися прибережним мармуром, розштовхуючи мореплавців. Синє вривалося в густу чорнильну пітьму, як пролите небо, швидке і затяте. Втім тих, хто прибіг би з міста, ставало дедалі менше: рішучі, що долучилися до оборони кораблів, усі були вже тут, решта заклякло спостерігала. Тільки в місті дико били дзвони, що зазвичай попереджають про шторм і туман.

-Фіндекано! Стріляйте! – відчайдушно ревів Рудий. – Нам самим не впоратись!

І небо наповнилося сичанням, а повітря – криками.

-Вперед! – голос Феанаро трохи захрип, але меч сяяв, мов зоряна блискавка. І за ним пішли навіть ті, хто сумнівався, чи хоче цього. Макалауре – пішов. І обличчя першого, кого вдарив, нарешті зірвавши відстань – лучника зі срібним волоссям, у широкій, темній довгій штормовці – за мить вкарбував у пам’ять так, щоб ніколи, ніколи не загубити. Він увірвався в цю колотнечу на пірсах

Макалауре піднявся по слизьких сходинках першим, швидким кроком, не відчуваючи ніг. Його меч потемнішав – направду для цього достатньо крові лише одного убитого, але йому самому здавалося, що він позбавив життя цілий всесвіт. І – отак – йому це не було надто важко. Це не було щось, що він ледь подужав. Життя і смерть – співи, і музика впорається з будь-яким наслідуванням. Він холонув від жаху щодо самого себе і тремтів від бойової лихоманки, а зовні був спокійніший за всіх. Ожила крига, що віддає розпорядження.

Це все було окремо від нього – окремо страх, окремо шал, окремо – скільки поставити на кожен борт і як охороняти сходні. Спорожнілий лебідь під ногами був мов порожня шкаралупа, з якої вийняли життя. Він пройшов палубою, ледь не послизнувшись, і цілком розуміючи – на чому.

-Троє на місток, двоє на виході, – різко мовив, і не пізнав свого голосу, і навіть не впізнав тоих, кого відправив. Вони всі зараз не мали облич, лише мечі. Він сам не мав обличчя. – Наступний теж наш. Хутко.

Спинився лише на мить – оглянув палубу. Вітрила лежали тут без мореплавців, як безсилі крила. Їх спускали для якихось робіт, і ось тепер доведеться підіймати. Тому Макалауре, що відчував жах, було ясно: він стоїть на понищеній красі, на полі смерті. Той, що відчував тільки бойову лихоманку, відповідав: я ховатиму своїх. Їхніх поховають їхні. Нащось підняв металевий гак і поклав у порожній кошик.

Сіль і смерть вливалися в нього тепер уже не повільно, а широким потоком, мов він пив з розрізаного морського горла. Те, у що він досі тільки грав, справдилося. Макалауре, Співець, став нищителем. На добре і на лихе. Коли залишав порожній корабель – не послизнувся. Він тримав рівновагу – щоб потім колись розсипатись на крихке.

«Їй краще не знати, де я, – майнула думка. – Краще не знати». Але вона була швидка і квола, а яскравіші і важкі думки веліли лишити поранених, вишикувати мечників і вести їх далі.

Моріфінве запам’ятав не першого, кого убив. Другого.

Першого він вдарив, не думаючи, коли вони прорвались на корабель – Айкве і Аннавен за плечима – і стали поруч. Вдарив – і навіть не второпав, що відбулося, куди полетіли чорні у цій напівтемряві бризки. Втім на білій деревині кров була як годиться – червона.

Вони ринули в ті білі борти, мов залізна ріка. Ривок – і все затоплено. Він бачив весь час прозорі обличчя потопельників, яких знав сам. Він убивав. І знав, що це нікого не поверне, і що робить найстрашнішу справу в житті – знав теж. Та нижче горла була лише лють, крижана якась, невластива.

У того другого був важкий багор, а проти багра з мечем – розклад не дуже зручний. На палубі мало місця, там не покружляєш, мов у двобої на широкій галявині. Це була бійка, зімни йому череп, поки він не зім’яв твій, важке здіймалось і падало, і мізки Темного не лишились на темній від води деревині – просто бо пощастило. Його меч зрештою увійшов у м’яке по гарду, і тоді він перехопив цей погляд – уже не живий, ще не мертвий. Ненависть і подив, і подив був відвертіший. І обличчя – обвітрене і водночас ніжне, мов у підлітка. А це міг бути підліток, так. Темний інстинктивно підхопив його під плече – і відпустив повільно, мов була різниця, як падати. Ніхто з них не чекав, що помре. Вони просто ще не вірили у смерть. Ні ті, ні інші.

Ухилився від наступного удару, який прилетів навскіс. Аннавен прикрила – мечем, навідліг – він її ледь упізнав, вічну подругу за плечем – що тепер обігнала його. Під ноги їм з грюкотом покотилася діжка, і обоє звідкись знали: ця уже остання.

Бій у такому вузькому просторі – суцільна штовханина. Мішанка облич, рук, постатей, всього, що похапали, захищаючись. Ти смертник, поки йдеш проти лучників з мечем. Та скороти відстань – і ось тоді побачать.. Дошки темніли від крові, кров в жилах холола і знов люто струменіла, розриваючи скроні. Ось тобі обличчя, які ти мусиш пригадати, коли вмиратимеш. Світловолосі, обвітрені, розпачливо сміливі.

-Плата за гостинність? – останній був капітан, відчайдушно опирався – та його зкрутили просто – бо тепер нолдор було більше. Капітана Моріфінве добре знав. Надто добре. Тепер він стояв посеред оскаженілих нолдор, мов загнаний звір, і важко дихав. Його чоло розсікав широкий поріз, розпухлий від солі. Під його ногами були ті самі дошки, ті самі канати, і – нічого не було. У нього забирали життя, ні, його не убили. – Чи за те, що я вчив тебе ставити вітрила?

-Я пропонував по-доброму. – повітря було гірке, піт на верхній губі був гіркий, мов отрута. Це не мало значення.

-Та що ти кажеш. А тоді взяв, бо я відмовився.

Аннавен кинула в руки Моріфінве острогу для ловлі риби – певно, відібрану у полоненого. Він – піймав, хоч і незграбно, бо не одразу зауважив її рух.

-Цим злегка не прикладеш, вірно, Ненділе? Так. Взяв, бо ти відмовився. Ти знаєш, чому. Війна.

-Поки що війна з тобою, – виплюнув пересохлими губами, погляд з-під лоба, блідий і лютий, оскаженілий від крові, вони обоє…обоє…

-Ти сам обрав, на чийому боці бути. Жаль, що на боці убивці діда.

-Покидьок.

Карністір зміряв поглядом відстань до води. Йому хотілося сказати – інше. Та він не став навіть додумувати цю думку. Не важливо, що ти кажеш чи відчуваєш. Важливо, як ти чиниш. Він зробив достатньо.

-Або не починай, або не скигли.

-Що? – спитав Ненділ – спитав як виплюнув. Вони все ще могли говорити одне з одним – і в цьому не було жодного сенсу.

-Допливеш, – озвався Моріфінве і штовхнув його у воду.

-Що далі? – Айкве витер меч об щось, і могло виявитися, що витирати цим зброю недоречно. Це незадоволення – непорядок – долетіло, мов крізь сіно чи суцільну тканину – здалека, глухо.

-Докінчити справу, – Аннавен, хижі очі, розкошлана чорна коса.

-Чому ти без шолома? – спитав, ще не подумавши навіть – просто бо питалося.

-Обійдеться.

Він озирнувся. Ще три судна попереду, ще два загони швидко обходять білий борт. Другі. Його загін завмер, чекаючи – приголомшені, як він, як він, на все наважились. Карністір скривився. Все було як слід, і ніщо не було як слід. Його несамовито нудило, і він ковтав холодне солоне повітря, сподіваючись, що це дивне похмілля трохи відступить.

-Як ми до такого, – прошепотів Лоссе, перелізаючи через борт і падаючи на палубу не по-ельфійськи, мішком, – докотилися.

-Ми не починали з бойових стріл, – гаркнув Моріфінве, розвертаючись до нього так, що мало не скинув з судна. Ніколи він так мало не вірив собі – і ніколи не був при цьому такий лютий. – Що, не досить причин докотитись?

-Я хотів казати – ми всі, – пробурмотів Лассе, зводячи світлі брови.

-Менше слів. Ходу, – кинув Темний. – А ти лишаєшся отут на чатах. Еркассе, ти з ним.

Телеро, золоте волосся, щільна цупка сорочка, непритомність, різана рана, колота рана, пульс, на шийній вені, пульс на зап’ястку. Нолдо, здається, сусід, та все змазалось, удар по голові, непритомність, пульс на шийній вені. Телеро, знову нолдо, дівчина її років, чоловік, якого вона мимобіжно пам’ятала з дитинства.

Потім Ліероссе згадувала, що оце вперше зблизька бачила Фіндекано Астальдо – і востаннє, перш ніж знову перетнулася з ним на тому березі, зовсім за інших обставин. Він сидів, прихилившись до сходів, що вели на причали. Над ним стояв найстарший, Нельяфінве, Рудий. Всі знали, які вони близькі, як мають боліти другові рани друга… Відсунувши вбік його знамениту косу, переплетену золотом, вона перев’язувала плече, з якого витягли наконечник стріли, і не існувала. Він навряд запам’ятав ту зосереджену білявку, що нахилилась до нього, розкошлана і люта.

– Вони напали на вас? – питав Астальдо. Вона не бачила погляду, але здригнулась. Вона – знала.

– Ні, – глухо промовив Рудий. – Ні, оторно. Першими пішли на штурм я і Макалауре. І всі наші.

– Ясно, – це глухе «ясно» зкотилося з Ліероссе, мов вода – вона уже випросталась на весь зріст, уже йшла далі. У неї не було на цих двох часу. Вона не була. Потім обличчя зовсім перестали важити.

Вона побачила Феанаро тільки на мить – тоді, коли її пальці давно залила чиясь тепла кров, і почала уже холонути. Це був безкінечний ланцюг – оглянути, різати цупкий дорожній одяг ножем, зупиняти кровотечу, передати далі. Можливо, хтось щось говорив чи біг кудись повз неї – вона б і свій голос не впізнала, тіла і обличчя звелись до списку ушкоджень, який колись виголошував рівний лагідний голос Лостаріна – коли ще було світло, коли це все здавалося не страшним. Стоячи на колінах над зовсім юним ельфом в просторому і чорному зі знаком дому Феанаро, який отримав одразу дві стріли – в плече і ліве стегно – вона на секунду підняла погляд і побачила, як майнула поруч темна тінь в тьмяних обладунках. Він зупинився в полі зору на долі секунди – і вона почула голос, дзвінкий, знайомий – і геть незнайомий водночас.

– Підженіть їх там, час не чекає. Койрондо?

-Нічого, встигнемо! – хрипко відповів той, і Ліероссе зрозуміла, що заледве впізнає цей голос. Каркання ворона було б більш схожим на те, що вона чула раніше.

-Забирайте його акуратно, треба видалити наконечники, – це вже Лостарін. Ліероссе опам’яталась від поштовху в плече. – Це випадок не для тебе і не для цього місця. Ми займемось, іди далі.

Кров на руках і постать, що віддаляється – пряма спина, швидкий крок, вітер, що розмаяв довгий чорний плащ і тріпає криваво-червоні пера на шоломі. Ліероссе тяжко піднялася з колін і рушила далі, бо її штовхала сила, більша за неї саму – сила один раз прийнятого рішення, про яке ледве й згадувалось.

І от тоді вона мало не наштовхнулась на них – батько ніс матір на руках, незграбно підхопивши просто поверх кольчуги. Його обличчя було годі роздивитись – темне провалля серед темного дня. Серце Ліероссе впало, мов залізна гиря, і вдарило в сонячне сплетіння.

Вона рвала мотузки материного безпам’ятства просто руками, і все не могла розірвати. Багато втрачено крові, багато – сил, а рештки забрала холодна вода. Ліероссе здавалося, що вона сама похолола, мов мертва, поки мати нарешті відчутно вдихнула і ледь розплющила очі.

Батько весь час сидів поруч, ледь живий від відчаю, і допомоги з нього не було ніякої, руки трусилися. Крізь зосередження, в якому Ліероссе відчайдушно відганяла смерть від матері, що провалювалась в її тенета, іноді проглядала нав’язлива, геть недоречна пляма спогадів – раннє дитинство, руки батька, стиглі вишні, і крізь листя – усміхнене обличчя мами, живої, сильної, всемогутньої. Від цього дня ніхто більше не міг втримати Ліероссе, ані батьки, ані друзі, ані навіть…вона була сама, і смерть дивилась на неї блідими сліпими очима.

Лінте забрали на корабель напівпритомну. Причали майже спорожніли, тепер чути було море, що закипало, мов у казані, і закипання його було страшне та повільне. Вона ще кричала, трусячи батька за плече: “Тату, ти мусиш іти! Мусиш іти!”. Але не могла пригадати, де Росселін потім подівся. Вона просто стояла і тримала лівою рукою праву, наче востаннє вчепилась над прірвою, в яку от-от впаде.

Тепер, коли руки Ліероссе більше не мали роботи, вона відчула спустошення. Такою порожньою не була ніколи – ані думки, ані навіть болю чи страху. Все це мало бути, але не було. Може, лишилося під руїнами фортеці, хтозна. Вона знайшла себе, мов втратила всю, а тепер раптом спіткнулась об важке тіло – чи ще живе? – на лункому причалі. Поруч сиділа Мервенде. Так її звали? І навіть дихала так тихо, що Ліероссе машинально схилилась і перевірила пульс на шийній судині.

-Що ти робиш? – глухо спитала та.

– Пий, – Ліероссе і не завважила, коли підійшов Лостарін та сунув до рук містку стару флягу, обтягнуту шкірою. Гладкість вичиненої шкіри під пальцями – перше, що правда відчула, мов крізь туман і заніміння. – Гарно пий, кілька великих ковтків.

Відчути смак їй уже забракло чуття, але пораду виконала старанно, як все до неї в цей страшний безкінечний день.

– Добре. Поранених повантажили на кораблі. Ти маєш встати і йти. У нас іще буде робота дорогою.

– Я лишаюсь, – Мервенде встала. – Ліероссе. Я не попливу нікуди.

– Що? – ельде озирнулась – і світ знову, ще раз уповільнився, тепер аж до в’язкості, наче вони загрузли в часі і так стояли.

– Я не хочу брати в цьому участь, – сказала Мервенде. – І тобі теж не варто. Давай повернемося в Тіріон разом. Ліероссе, це..занадто. Це так занадто, що й слова такого ще не винайшли. Я боюсь навіть уявляти, що буде далі.

– І що? – відповіла Ліероссе. – Покинути маму в такому стані? Його покинути? Поранених це не зцілить і мертвих не поверне. Додасть трохи горя, та й по всьому. – вона говорила це, а всередині було порожньо – ані любові, ані тривоги, просто собі напрямок руху – за ними.

– Як хочеш, – Мервенде опустила погляд і більше не хотіла зустрічатися очима. – Тоді..хай тобі щастить, наскільки це можливо.

– Не йди сама у темряву. Ніхто зараз не має йти сам.

– Ми тут під захистом Валар, поки що.

Ліероссе озирнулась. Частина світильників згасла, і прибережні води розмило, та вона пам’ятала цей червоний колір, він стояв перед очима і все не танув, не танув.

– Вони всесильні, Мервенде. Вони зсувають острови своїм бажанням, коли хочуть. Вони здатні піднімати гори. Вони могли б зупинити це в секунди – та не стали. З чого ти вирішила, що вони захищатимуть тебе? Ти гадки не маєш, що буде завтра.Ти говориш як він, – відповіла Мервенде. – Бережи тебе Еру. А я піду. Ніде не буде страшніше, ніж тут.

Ліероссе залишилась стояти, притискаючи до себе напівпорожню сумку, мов обіймала когось.

Вона піднялась на корабель останньою. Знайшла очима знайомого – то був Айкве, незворушний, як завжди, тільки якийсь посірілий. Він побачив, зрозумів – простягнув руку, щоб вона швидше змогла перестрибнути бурхливу воду і опинитись на палубі. Світ хитнувся. Він більше не був сталим, як колись. Небо напливало на неї, мов загрожувало розчавити.

Вони подивились одне на одного мовчки, без слів. Його очі були лихоманкові та наче бачили постійно десь подалі ледь розрізнювану мету, найважливішу і страшну.

– Ти..інший, – тихо сказала Ліероссе. Навряд він чув, так шумів вітер. Скоріше по губах прочитав.

– А тебе б влаштувало, якби нічого не змінилось? – глухо відповів – знову ледь чутно, тепер прочитала вона. – Якби я був як завжди?

– Ні, – відповіла Ліероссе. – У тебе кров.

– Не моя, – озвався Карністір. І пішов – начебто і до справ, але так, наче йому нестерпно було бачити себе в її очах.

Ця коротка розмова була болюча і вичерпна – Ліероссе зрозуміла, що вони й не могли сказати одне одному нічого нового.

Вітер міцнішав. Горе і гнів були у його завиванні, плач і прокльон.

Хісілінде увійшла в убите горем Альквалонде, коли все уже було скінчено. До неї ніхто не наближався, ніхто не говорив із нею. Від неї відступалися, мов від привида, і вона відчувала: не варто наполягати.

Йшла вулицями, обриси будівель витончувалися в темряві і зникали, обличчя назустріч були зболені, порожні, байдужі. Хісілінде здавалося, що то продовжується страшний сон. Вона бачила сліди нолдор, бачила кимсь забутий подертий плащ, бачила чиюсь знайому зброю, але відчувала: слід мовчати. Сила, що затулила її вуста, і не давала поставити жодного питання, була важезна, мов скеля, що впала на груди.

Хісілінде уперто рухалася вперед, хоч все в ній волало про звільнення, про те, щоб скоріше залишити біле місто. Запах солі лякав її, вітер здавався зловісним, іноді сили залишали, і хотілося одного – впасти на землю і лежати, ніколи більше не встати, не рухатись.

Хісілінде йшла.

Уже коли попереду заманячило темне скаламучене море, коли глянуло на неї в прогалини між будинками, її шарпнув за лікоть високий, гострий, мов стріла, моряк, втілена сіль.Тобі туди, – махнув у напрямку порту. – Добре дивися і забирайся звідси. Назавжди.

Хісілінде увійшла на велику площу перед портом, залиту світлом світильників, смолоскипів і свічок. У яскравому світлі перед нею постала жахлива картина. Тіла, накриті плащами, безкінечна усипальниця приготованих до морського поховання ельдар. Що вони неживі – відчула, ніхто не сказав. Голосний плач звучав там теж погрозою, бо коли ридань стільки, вони стають піснею-прокляттям, і страшно наблизитися до місця, де співають таке. Вона не одразу зауважила живих, що плакали: живі, завмерлі, мало чим відрізнялися тепер від мерців. Та розпущене срібне волосся жінок, дикі погляди чоловіків, поранених, втомлених, казали про одне – тут сталося щось жахливе. Остаточно Хісілінде зрозуміла, що саме, коли нарешті втямила: в порту немає кораблів. Тільки один, сиротливий, напівзатоплений, тулиться до причалу. Певно, він мав пробоїну чи ще якусь несправність, і саме тому залишився. Один поранений білий лебідь із цілої зграї. Здавалося, він зтікає кров’ю, хоч то була лише солона вода. Хісілінде минала тіла, минала скорботні родини, що обіймалися чи не наважувались торкнутися одне одного: корабель вабив її, вона мусила чомусь підійти.

Гамір довкола Хісілінде густішав, ставало важче йти, проте ніхто не намагався завадити. Вона проминула всю площу, проминула порожні арки, підійшла впритул до води, що обіймала біле дерево. Піднялась на пристань і торкнулась вигнутого борту. Він здавався теплим, але тепло вистигало. То було щось схоже на шкіру мерця, коли він ще не охолов. Хісілінде добре знала, які мерці на дотик одразу і потім.

Вона якось одразу відчула, хто доклався до знищення цього місця, такого знайомого з давніх давен, чия музика, спотворена і люта, ще звучала у відгомінні хвиль. Вона водночас згадала, як завдовго до їхнього знайомства, задовго до його народження, ступила уперше на цей берег, тоді незвіданий і порожній. Вітер тодішній, солоний і лагідний, мішався в несхибній ельфійській пам’яті з хворим теперішнім. Вони були нерозривні – біль і спогади. І обличчя Макалауре, незвично жорстке і хворе, проступало крізь цей лихоманковий туман.

Хісілінде не зауважила, що серед померлих з’явився один живий. Високий срібноволосий король, що підняв руки до небес. Згорьовані мореплавці обступили його, і коло світла відділяло їх від Хісілінде, що прилинула до сплюндрованого корабля.

– Оссе! – хрипко і все ж голосно вимовив він. – Володарю хвиль! Чи ти чуєш нас? Чи ти нас покинув?

Чи то спів, чи то плач ударили її в барабанні перетинки. Тонкий музичний слух Хісілінде просто катували ці звуки. Вона відчувала горе і страх, вона відчувала провину, хоча не підняла зброї сама. І все ж вона відчувала ще одне – Макалауре був живий, його дорога десь тривала.

– Вони рушили вздовж берега кудись у бік великої криги, в бік Араману, – промовив Ольве. – Вони сподіваються, що крадене допоможе здобути перемогу. Оссе, володарю хвиль, чи ти чуєш своїх вірних друзів? – голос його очистився і піднісся, мов дзвін, що завжди прикликав кораблі і стишував хвилі.

Хісілінде зрозуміла, ЩО він прикликає. Хісілінде не могла заперечити.

Вода аж до обрію набрякала болем і люттю. Ще нічого не сталося, лише сильний вітер, але здавалося, що довкола Ольве, його простої моряцької одежі, його вінця з перлами, збирається отруйний туман. Бо горе – то теж отрута, і воно буває руйнівне та вбивче, і воно стає зброєю.

Небо затягали хмари, біль лунав у плюскоті хвиль. Рев вітру закладав вуха. Хісілінде відчула, що її зараз здує в море, мов пилинку, і це – тільки початок. Подалі, у темряві, у дранті хворобливого туману збирався шторм – лютий гнів Вишніх, і небо глухо гуло, а море люто ревло, мов над ним співав бубон, а у хвилях підносила голос переможна мідь справедливої сурми.

Хісілінде побачила раптом ясно ту дорогу, в яку музика і поет Макалауре наважився йти за помстою, жах Клятви, яку він дав. Вона почувалась малою і знесиленою, і все ж – хаос був довкола неї, хаос і смерть були попереду. Вона закуталась в плащ, поправила лук на плечі. Вона знала, куди йти.

Лінте марила. Її спраглі, пересохлі губи не приймали води. Здавалося, її можна поїти вічно – і на користь не піде. Вода зникала в її вустах, і вони лишалися так само сухі та болісно стиснуті.

– Мамо, – шепотіла Ліероссе, – мамо, – навіть не голосом – болем свого серця. Судно хиталося, поранені, які лежали на розтягнутих плащах та мотузяних матах, були мовчазні, наче з них голоси вишибло. Повільний ритмічний скрип дощок в бортах наче плакав над ними, і це був єдиний упевнений звук у цій гнітючій тиші. В тілі Лінте ледве билося життя, і здавалося, що воно згасає в Росселіні, що сидів непорушно поруч. Батьки Ліероссе були безсилі, вперше в її житті.

Вона кликала, вкладаючи в цей нечутний голос всю свою силу, всю любов і весь біль від втрати себе колишньої. Вона була в цю мить старша за своїх батьків – і геть нежива. Просто сила, що намагається пробити собою щільний кокон темряви і оживляти мертвих. Лінте озвалась – розгублено, ледь чутно – коли корабель вперше сильно хитнувся. Ліероссе відлетіла до стіни і вдарилась. Голова віддалася болем, але він долинав, як крізь вату.

– Тату, – простогнала вона, і корабель кинуло ще раз. Тепер життя в тілі непритомної Лінте відчувалося, мов слабенький вогник – аби не задмухало – рівний, впевнений. – Прив’язуй їх. Шукай мотузку…

– Отам під бортом! – ревнув Лостарін – де тут взявся Лостарін? Він так кричав либонь єдиний раз з тих часів, коли Ліероссе зустріла його уперше.

Цілителі метушилися темним нутром білого судна, мов тіні, злякані вітром. Дошки скрипіли, вітер ревів, і стогони поранених тонули в цьому гуркоті, наче на їхні слабкі лікарські потуги котила непереборна смерть. Ліероссе вчепилась в чорне плече воїна, який був при тямі, і обійняв її з усіх сил. Разом вони покотилися підлогою, і він не втримав навіть не стогону – болісного зойку. Ліероссе шукала, до чого причепити мотузку – зрештою вдарилася об якийсь гак, і заходилась в’язати – та холодні пальці не слухалися.

Корабель кидало так, наче він бився об каміння – чи то хвилі стали кам’яно жорсткі. Іноді в очах Ліероссе пригасало тьмяне світло, і вона бачила нескінченні лави нолдорського воїнства, руки, що торкалися і торкалися дорожнього хліба, згортків світлого сухого листя в її руках. Благословення. Кров у солоній воді. Ліероссе тепер розуміла, на що вона благословила своїх – на бій із іншими квенді, на жах, на убивство і на цей кошмарний шторм. В ній була порожнеча.

– Спускайте вітрило! – Макалауре так і не пригадав потім, хто це крикнув – один з тих трьох, хто навчався колись ходити вздовж берега на човні. Та вдячний був довіку. Він перший потяг слизькі мотузки, а потім – різав їх ножем, бо моряцькі вузли не піддавалися, а вітер ставав все міцніший і страшніший від миті до миті.

Рятувати корабель, що втрачав управління – о, це забирало і думки, і відчуття. Суцільне знеболення. Навіть ризикувати було – легше. Небо набрякало чорнотою, розлючений голос моря рвав слух, але в цьому шумі щосекунди, тремтячи від холоду і напруги, перетворюючись на канат із жил та відчаю, Макалауре чув ноти. Цю пісню він мав скласти щойно ступить на берег. Цю пісню він мав нести в собі довіку і ніколи не переставати чути її.

Нолдоланте. Падіння нолдор. Правдиве слово – про те, що він знову вчинив би, якби треба було повторити все спочатку. Про те, що катуватиме його довіку.

Крижана солона вода падала на невмілих мореплавців все лютіше, все вище здималися шорсткі люті хвилі. Макалауре захлинався з усіма і з усіма виринав, хапаючи ротом повітря. Йому здавалося кілька разів у напівмаренні, коли пальці зводило судомою – ще до того, як додумався прив’язатися до щогли поясом – що бачить він у білій піні гнівне обличчя. Розкритий в мовчазному крику рот, скуйовджене чорно-зелене волосся, мов водорості у затінку скель – і очі, довгасті, мов мушлі. Співець ніколи не бачив ані Оссе, ані Уїнен, королеву океанів, проте йому чомусь здавалося, що тепер – бачить. Ульмо не займався бунтівниками, доручив помічникам. Макалауре ловив цю думку за хвіст, мов рибу, коли побачив зовсім поруч інший корабель. Він виринув з мішанини темних холодних хвиль і пішов під воду…зовсім пішов, бо перекинувся. Спершу видно було ще білий борт, а тоді…

– Розвертайся носом до хвилі! Носом! – кричав Макалауре, холонучи, хоча й так уже промерз. Смерть торкалась його, зовсім відчутно торкалась – і все ж справжній жах він відчував від того, що бачив, як гинуть інші.

Ліероссе витримала під палубою, серед поранених і вмирущих, нескінченну вічність. На її вустах запеклася сіль, бо вода була всюди, і заливала цей крихітний простір. Лінте стогнала, проте це був добрий знак: жива, житиме. Це означало і те, що батько має чим зайнятися, бо Ліероссе змусила його потроху поїти Лінте, і так дала йому нитку, тримаючись за яку, можна вибратися з божевілля. Вона просто відчувала цю нитку під пальцями – її тонкий, різючий тиск, натягнутість і справжність.

Світильники зі справжнім вогнем давно б залило, але лампа Феанаро, наповнена жовтим світлом, трималась. І в цьому жовтому світлі Ліероссе добре бачила, як на її руках помер той воїн, що обійняв, аби не дати вбитися об борт. Просто припинилося биття в жилі під волоссям, просто спинився погляд. Вона не одразу зрозуміла, що намагається зігріти небіжчика. А коли зрозуміла, у ній щось тріснуло, як крига, і потік горя вирвався на свободу, сіль до солі. Ліероссе бачила безлім смертей за цей нескінченний день. Та тієї не витримала.

Їй здалося, що її намагались спинити, коли вона рушила нагору, чіпляючись за мокрі сходинки, як безумна білка. Їй здалося, що довкола бракує повітря. Їй хотілося вітру, який назавжди забив би дихання і залишки думок.

Мотузку, яку ще на початку простягнули сходами і далі між щоглами, знайшла на самому тваринному чутті – вчепитися. Над Ліероссе гойднулося темне небо, гнів і лють. В обличчя війнув крижаний вітер. Шторм волав, шторм виламував руки і забивав вуха. Шторм оглушив. Вона була вправна, вона була чіпка – і все ж море перехитрило її. Різкий ривок палуби під ногами, невдалий рух – Ліероссе навіть не встигла відчути як мотузка вислизає з пальців.