Розділ четвертий. Де меч покидає піхви.

Феанаро вийшов до них з мечем при боці, в шоломі з червоним плюмажем, у легкому блискучому обладунку. Все це залізо нестерпно блищало і робило його схожим на справжній дух вогню. Зовсім не задля поетичного порівняння.
Двері до великої зали було прочинено, вітражі безладно відбивались кольоровими зайчиками на підлозі, коридорами гуляв протяг, і там, в довгій порожній галереї вишивка покійної Міріель металась, мов знамено дивної битви, котра не сталася ще, але насувається, мов гроза.
- Що це? – метнулась до нього Нерданель. – Що сталося?
- Час настав, - відповів той, і очі його палахнули, наче всередині плюскотіла розплавлена лава. – Той, на який ми чекаємо.
- Який час?
На терасі біля дверей стояли близнюки, наймолодші сини Феанаро, зовсім юні, схожі, мов дві краплі..не води – рідкого вогню. Поруч із ними на колону сперся Мисливець. Канафінве, з закачаними по лікоть рукавами, босий, витрушуючи мокрі руки. Ліероссе подумала чомусь недоладно – що він робив? Мив посуд? Прибирав у майстерні? Прав сорочки?
- Час, коли ми нарешті поговоримо відверто, - відповів Феанаро, оглядаючи родину. – Всі роблять вигляд, наче в Тіріоні немає мечів, батько робить вигляд, наче мирить нас, всі ми робимо вигляд, наче не обговорюємо одне одного та Стихії. Що ж, я готовий покласти цьому край. Я говоритиму з батьковими радниками, я покажу народу нолдор обладунки і меч, і запропоную піти туди, де їх можна гідно застосувати. Покажу, як змінились наші сили та можливості за ці сотні років – і я певен, ми зберемо достатньо охочих в похід. А тут хай роблять що завгодно.
- Чоловіче мій і друже, - озвалась Нерданель, - прошу, стримай свій норов. Будь терплячим.
- За кого ти боїшся? – насмішкувато відповів Феанаро. – За мене чи за них?
- Ти добре захищений, - усміхнулась Нерданель, торкаючись долонею блискучого нагрудника. – Це ж для захисту, вірно?
- Тебе зацікавила зброя? – спитав він – чи то жартома, чи то серйозно. – Радий буду, якщо ти зміниш своє упередження на чесну цікавість. Кано, поклич Нельо, ви потрібні мені будете на площі опісля наради. Думаю, сьогодні багато чого вирішиться.
- А нам теж можна? – спитав один із близнюків, той, що виглядав на око Ліероссе трохи тоншим полум’ям, трохи спокійнішим – та чи так це було насправді?
- На нараду не можна нікому, ти сам це знаєш, - відповів Феанаро. – Батько збирає на такі наради виключно тих, із ким йшов у Великому поході. Ми з твоїми дядьками отримали право висловлюватись там не так давно, і зараз – нас не кликали. А от що буде після – там не тільки можна, а й треба. Ви достатньо дорослі, і я в вас певен. Що ж, буде багато розмов, та ми постараємось їх скоротити. Збирайтесь, приводьте себе до ладу, - Феанаро озирнувся на розхристаного Канафінве. – Сьогодні важливий день.
- Терпіння, - повторила Нерданель. – Трохи терпіння – і розмова буде вдаліша.
Феанаро підійшов до неї впритул. Поклав на плече руку у важкому поручі з візерунком із переплетених ліній.
- Діти, - вимовив він, - заслуговують на терпіння, бо вони малі. Дитячі ігри скінчились. Я не ображу радників короля, Пробуджених ельдар, ставленням, як до дітей. Хто я такий, аби поводитися з ними, як їхній татко? Все. Перекажіть тим, кого не було вдома, що я уже пішов, хай приєднуються до вас, коли зможуть.

Рудий старший з’явився тоді, коли батькові кроки уже затихли на доріжці. Він був стривожений і швидкий, мов вітер. Де й дівся спокій та скромність, його рухи наче лишали в повітрі палаючий слід.
- Турко, збігай до Курво додому, він нам теж знадобиться. Де Морьо? – він розпоряджався уривчасто і коротко, і сам поставив щит із зіркою Феанаро біля поруччя тераси.
- Пішов, - сказала Ліероссе. – Давно пішов, начебто у справі.
Старший озирнувся на неї, повільно кивнув.
- Дякую, сестро. Здається, я знаю, куди батько його послав. Добре, не будемо тоді зайвого чекати. Браття, збирайте всіх. Батькові знадобиться наша підтримка, і те, що нас буде багато – якраз вона. Але давайте домовимось, що сварки ви не шукаєте. Він пішов говорити про мирне рішення, хоч і при зброї. Хто почне сварку – матиме справу зі мною.
- І що ти зробиш? – поцікавився Турко, перебираючи шерсть Хуана.
- Примушу принародно миритись. – він жартував, очі усміхались, але водночас – анітрохи не жартував, метал в голосі не дасть розслабитись. - Чи ж є щось таке, що ти більше ненавидиш? Рушай по Курво, горе моє. Хай не зволікає.
Ліероссе озирнулась і побачила Хісілінде. Та стояла на сходах і дивилась на Канафінве так, наче вони прощались.

Ліероссе і Нерданель вийшли з дому, не чекаючи ні на кого. На шляху до дому Фінве лежала та клята перекопана вулиця. Ями більше не зяяли, як нещодавно, кілька містян працювали, відновлюючи бруківку, та це було як неспокій у місті – замаскована, ще болюча рана.
Вони не казали одна одній ані слова, проте йшли поруч, мов подруги, і Ліероссе відчувала сильне бажання обійняти свекруху, мов подругу. Та вона щоразу оглядалась на її горде, впевнене обличчя – і стримувала себе.
Біля дому Фінве був не такий уже натовп, багато хто – у блакитних плащах або блакитних коттах прибічників Дому Нолофінве, або зі щитами, прикрашеними зіркою на синьому полі. Це не було шикування, не була загроза, вони просто відмічали себе, мов фігурки на ігровому полі. Оці сині. Оці..червоні. Так, червоні і чорні плащі, червоні із чорним, зірки на вісім променів – потроху текли на площу, але їх була меншість. Нерданель і Ліероссе відносно легко знайшли дорогу до головного входу, прикрашеного зображеннями Дерев. До мармурових сходів, ніжного кольору, як всередині мушлі. Багато століть тут уже не траплялося нічого аж такого доленосного, щоб рада взагалі зібралась.
Ліероссе встигла тільки подумати: дарма вони прийшли сюди так швидко, це ж нарада, королівські наради з важливих питань хіба не мусять бути довгими?

У Тіріоні зчинилося неабияке заворушення; розтривожений Фінве скликав своїх вельмож на раду. Аж ось у його чертоги з поспіхом вступив Фінґолфін, і постав перед ним, і сказав:
– Королю й отче, чи ж не погамуєш ти погорди брата нашого, Куруфінве, якого дуже справедливо кличуть Духом Вогню? Хто дав йому право говорити від імені цілого нашого народу так, начебто він Король? Саме ти в давнину говорив із квендами, вмовляючи їх пристати на заклики валарів і рушити до Аману. Саме ти був проводирем нолдорів у довгій і сповненій небезпек дорозі від Середзем’я до світла Елдамару. Коли ти не жалкуєш нині про те, то маєш принаймні двох синів, котрі шанують твої слова.
Та не встиг Фінґолфін договорити, як до покою сягнистим кроком увійшов Феанор у повному озброєнні: голову його вінчав високий шолом, а при боці висів могутній меч.
– Так я і знав, – прорік він. – Мій зведений брат і тут першим припхався до батька.
А тоді, повернувшись до Фінґолфіна, з криком оголив меча:
– Забирайся геть і займи належне тобі місце! (Сильмариліон)

Ліероссе потім згадувала, що навіть не встигла усвідомити події. Все уже завершилось, майдан гомонів, як сполохана пташина зграя, а вона ще силкувалася вкласти все в голові.
Нолофінве вийшов з дверей швидким кроком – першим. Ліероссе бачила його хіба здаля і нечасто, але впізнала високого та такого схожого на Фінве середульшого принца. Його обличчя було як свічка холодної люті – крижаний і водночас вогненний погляд, тонкі губи, різьблені бліді вилиці. Це був крок легенди, що зійшла з гобелену і рушила на живих, змітаючи все на своєму шляху. Бережись хто потрапив у часи народження легенд…
Феанаро вилетів за ним, мов червона іскра, обігнав і приставив до грудей меча. Натовп зойкнув і завмер. Запала глибока, мов темний колодязь, промовиста тиша. Меч блиснув у золотому світлі Лауреліни, як розпечена жаринка.
- Знаєш, зведений брате, - голосно і вагомо, мов камені клав, промовив Феанаро – немає куди квапитись, меч тут, можна обкатати кожен відтінок голосу, мов вино, яке смакують, перш ніж випустити слово в політ, - це лезо гостріше за твій язик.
Ліероссе стояла, помертвіла, мов загашена свічка, і про себе прораховувала, скільки сходинок лишилося до двох братів, скільки їй доведеться пробігти, якщо таки проллється кров. «Minnё, atta, nelde, canta»… Ти ж ухвалила це рішення, дурепо…
- Зроби ще бодай одну спробу загарбати моє місце і батькову любов, і мій меч, без сумніву, звільнить народ нолдор від того, хто прагне бути повелителем рабів.
«Minnё, atta, nelde, canta, lempë, enquë, otso»… Лік віддавався у скронях, легкий, мов дитяча пісенька, і страшний, мов тривожний дзвін. Вона ж нічого не встигла навчитись, так мало часу. Так мало.
У Нерданель із дзенькотом впало з рук щось маленьке та металеве. Поруч розридалась дитина, і її крик відбивався від стін будинків, тоненький та наполегливий.
Тільки тоді, коли Нолофінве, обійшовши розлюченого Феанаро, збіг із тих клятих сходинок, що лишались йому до відполірованого тисячами кроків каміння площі, Ліероссе усвідомила, що кров не пролилася, і мало не впала. Перед її очима хитнулось біле каміння, але вона втрималась на ногах – так, просто хвиля пройшла.
Площа уже вирувала. Тонкі струмочки натовпу зливались у шумне море. Сюди квапились прибічники Феанаро – темно-червоні, мов кров, щити, червоні і чорні плащі, все, що давало їх упізнати.
Нерданель уже не було поруч, вона побігла до чоловіка, у два кроки подолавши відстань, що розділяла їх. Ліероссе лишилась сама, хтось штовхнув її, натовп рухався, мов жива істота, мінився кольорами. Їй бракувало повітря. Нарешті чиясь рука вихопила Ліероссе з цього виру і помогла видертись на високий парапет довкола сходів. Вона скористалась допомогою, віддихуючись після колотнечі внизу. Це був зовсім молодий нолдо,у червоному плащі, либонь трохи старший за саму Ліероссе – брови наврозліт, веснянки, обличчя перелякане і водночас горде. Він говорив швидко, наче вибачаючись: «Леді Ліероссе, я подумав, що в цій штовханині… А так ти зможеш добре почути лорда Феанаро».. Ліероссе глянула на нього – і все зрозуміла. Він знав її, а вона його – геть не пам’ятала. О, яку зайвину зробив Феанаро, коли вигадав все це з її урочистим вбранням. Зараз вона прибігла в чому була – але… «Дружина Феанаріона» - от що подумав цей юнак, от що всі знали. Зірка на вісім променів. Що б вона не думала, визначилась вона чи ні – червоні щодо неї визначились одностайно. «Я дуже вдячна», - пошепки сказала Ліероссе. У вирі натовпу вона розгледіла Макалауре, котрий щось швидко казав п’ятьом чи шістьом червоним плащам, а тоді вони оточили його і кудись побігли. Найстарший рудий Нельяфінве спокійно стояв у натовпі, його не зсунеш, високий та сильний, мов скеля. За його спиною юрмилося червоне озеро.
- Що ж, - голосно сказав Феанаро. – Принаймні це був вражаючий початок. Нолдор! Нині я стою перед вами в цьому залізному убранні, аби показати: ми стали сильніші. Неспокій загартував нас, змусивши звернути увагу на оборону і напад, мистецтва, що були занедбані в цьому літеплі на довгий час. Ви всі чули страшні казки про Середзем’я, землю під тінню, де ми були беззахисні і ставали легкою здобиччю чорних створінь зі злими душами. Проте тепер ми стали сильніші, і я готовий продемонструвати кожному охочому силу меча та міцність обладунків. І тепер, коли ми стали сильніші, коли навчились будувати міста і кувати зброю, видобувати метал і самоцвіти, я скажу вам: землі під тінню – то насправді наша зоряна прабатьківщина. Наші предки змогли уникнути рук Чорного вершника, проте потрапили в іншу пастку, розніжившись у світлі Дерев. А наші вчителі стали водночас і нашою згубою, бо позбавили нас волі і прагнення. Час повернути їх собі! Час повернути собі підзоряні королівства, безкраї і прекрасні, свободу і поступ в майбутнє.
Червоні загомоніли схвально, і над майданом бурею пронеслося багатоголосе: «Айа Феанаро!». Тоді накотила нова хвиля криків – обурених і злих. Ліероссе здавалося, що її зараз змиє з місця, де вона стоїть, і понесе кудись у засвіти, тільки й лови.
Налетів потужний вітер, роздув плащі та волосся, підхопив знамено Фінве, що висіло на невеличкій вежі над головним входом. Вітер приніс сухе листя, запах моря і дощу. І разом із вітром на площу ступив герольд Манве, у подобі срібноволосого високого юнака, у довгому сірому убранні із зображенням білого орла на грудях. Герольд ішов з порожніми руками, повагом і спокій, який він випромінював, миттю приглушив гомінливий натовп. За його спиною стояли двоє в подобі шкіряних обладунків із витисненим візерунком – пташині пера. Їхні срібні коси спадали на це дивне вбрання, зброї видно не було, та ніхто у Благій землі не помилився б – охорона, більше для урочистості, та не тільки.
Ліероссе, яка так близько стояла до сходів, відчула, що вона – в оці шторму, і як тільки око зрушить із місця, її теж понесе за вітром, невідомо куди.
- Куруфінве Феанаро Фінвіон! – вимовив герольд, і голос його був подібний грому. – Нечувано, щоб на благій землі Валінору один зі Старших дітей Еру погрожував мечем іншому, тим паче родичеві. Мій король і король цього світу вимагає пояснень від тебе. Нині тебе запрошено у Валімар, аби ти дав відповіді перед Намо Суддею. Слід вирушати негайно.
- Що ж, - вимовив Феанаро, - вимагаючи поваги до свого батька як короля та до себе як його старшого сина, я не можу зневажати накази короля цієї землі. Це було б не по справедливості та проти честі. Я.. – він на мить спинився, наче шукаючи підходяще слово, а тоді продовжив, - я приймаю запрошення. – і сховав меча у піхви з глухим металевим звуком, від якого Ліероссе здригнулась.
Герольд Манве схилив голову. Тоді піднявся лише на одну сходинку – цього було йому досить, аби стати значно вище за Феанаро.
- Нолдор! Я маю повідомлення і для вас. Всі, хто знає щось по суті справи, знає про обставини появи мечів, хто був свідком подій сьогодні чи думає, що бачив події, які до сьогоднішніх призвели – всі ви запрошені як свідки. Валімар чекає.

- Нолдор! – виголосив Феанаро. – Ви все чули. Я запрошую, - широкий легкий жест, наче він зібрався обійняти всю площу, - я запрошую вас приєднатися до мене. Такої події ви в найближче століття точно більше не побачите.
Феанаро спустився зі сходів. Нерданель йшла за ним, проте вони не розмовляли. Випадковий рятівник Ліероссе легко зістрибнувз парапету, простягнув їй руку, тоді швидко вклонився і зник.

- Навіщо ти відіслав мене? – крикнув Моріфінве. – Я ж все пропустив! – він і справді прибіг на площу тоді, коли все закінчилось.
- Стриманіше. Бо плани змінились, - спокійно озвався Феанаро. – І інша зброя поки не знадобиться, і слушний момент для розмови настав раптово. Я не міг цього знати. Нічого, у тебе був..представник. Ліероссе, іди до нас, чому ти там стоїш?
Семеро тісно оточували його посеред площі, тоді як натовп помалу розтікався з неї. Їй мінилося в очах, мигтіло весь час, мов крутнулась дитяча вертушка з яскравими перами, раз, і другий, а тоді й голова обертом. Морьо обійняв її – одразу міцно, за обидва плеча, - і швидко торкнувся губами скроні. Це відчуття – зв’язку між ними, що міцнішав день при дні, ставав все реальнішим, його рук, його теплоти – паморочило ще сильніше. Вона знесилилась і скучила. «Дякую, що підмінила мене, - на вухо – насмішкувато і лагідно. – Ти нікого не била, сподіваюсь?».
- Я розповім вам як було, поки ви всі тут, - сказав Феанаро. – Щоб двічі не повторювати. Отже як я й сказав тим із вас, хто був удома – я збирався просто поговорити. Викласти свою думку, запитати, хто піде з нами в ті землі, запалити бажання відкриттів. Одначе мій напівбрат випередив мене. Він уже стояв там, перед батьковими лордами, і говорив. Вимагав від батька приборкати мене, - він саркастично усміхнувся, і цей сарказм був такий же виразний, як його промови – у всіх присутніх стало кисло в роті. – Він вихваляв те, як поважає батька, як цінує його настанови, і натомість виставляв мене якимось чудовиськом. Ну..я спалахнув, не буду приховувати, тому й витяг меча. Але ж уперше наш скромник Ноло висловив все, що думає, як вам?
- А ти вперше оголив зброю, - рівним голосом вимовила Нерданель. Феанаро нічого не відповів їй.
- І що тепер? – спитав Моріфінве. Вони так і стояли, обійнявшись – власне весь час після весілля вони постійно обіймались, більш чи менш стримано. Цього разу було стримано – рукою за плечі, вони ж все-таки посеред площі. Та ці обійми одразу шалено зігріли, і Ліероссе відчула, наскільки все, що відбувалось, виморило її.
- Тепер збираємося у Валімар. Що більше наших там буде, то краще. Мені не доведеться сто разів усе переказувати, - Феанаро підморгнув, наче йшлося про якісь буденні речі – лови, прогулянку за містом… - Ви ж усі хочете поїхати?
- Поїдеш? – тихо спитав Морьо. – Чи волієш зачекати вдома?
- Я хочу це бачити до кінця, - тихо відповіла Ліероссе. – Це ж…
- Шкода, що я не був тут, - мрійливо сказав Моріфінве. – Та найцікавіше справді попереду. Нарешті всі скажуть правду.
Ліероссе глянула поверх його руки. Знайомі будинки, дахи, білі сходи, марево садів, що огортало Туну, золоте світло – все було сповнене величною тривогою, як віддаленим рокотом лавини в горах.

Прибічники Феанаро збиралися у Валімар справді наче на прогулянку чи велике свято, де треба показати себе. Ворота в домі уславленого майстра були для такого випадку прочинені. Хтось постійно заходив і виходив, та говорив із гостями Макалауре. Найближчі друзі чекали, щоб вирушати із дому разом, у дворі кипіло від червоних плащів, щитів із Зіркою та інших знаків – у кого які були.
Ліероссе довго вмивалась за домом, де у кам’яну чашу зтікала вода. Їй здавалось, що почервоніле обличчя ніколи не охолоне. Над нею вітер тріпав вишневі дерева, та в цьому садку уже ніщо не було буденним.
- Ліероссе! Постривай! – Феанаро уже встиг зняти обладунки, і тепер виглядав так, наче сам збирався судити,а не їхати на суд над собою. Стримане чорно-червоне вбрання, розшите сріблом та червоними самоцвітами, не надміру, скромно, але приваблює око. Спокійне обличчя, як і не було нічого. Тільки й того, що тіні листя пробігають по ньому, мов ряб по воді.

Ліероссе чекала, поки він зробить ті два чи три кроки назустріч.
- Маю до тебе кілька слів, дитино, - сказав Феанаро, кладучи руку їй на плече – як хлопцю-підлітку поклав би. – Твоя участь у теперішніх подіях..дуже зворушлива. Але я бачив краєм ока, що ти ледь не збиралась кинутись під меч. Це зайвина і помилка.
- Я хотіла надати допомогу, якщо …когось буде поранено. – озвалась Ліероссе, очікуючи спалаху. Та спалаху не сталось.
- Дуже зворушливо було б, - повторив Феанаро. – Проте так ризикувати не можна. Я наполягаю, що ти маєш бути обережніша там, де зброя покидає піхви.
Його тон був докірливий, але лагідний, так що Ліероссе мимоволі стало соромно.
- Якби щось сталося, це погіршило б ..усе. Тобі ж і самій ясно? Правда ж? – Феанаро подивився їй в очі. Його погляд був такий самий глибокий, як голос.
- Я.. – почала Ліероссе і затнулась.
- Ми не скажемо Морьо про цю маленьку прикрість, - продовжив Феанаро. – Бо він буде стривожений, а ти ж легко можеш виправити цю помилку новачка і без його переживань, правда? Ти розумієш, чому я хвилююсь?
- Так, майстре Феанаро…Феанаро, - відповіла Ліероссе, відчайдушно червоніючи. Вона забула усе, що думала про сцену біля Дому Фінве, вона почувалась ніяково – справді Морьо б очманів, якби дізнався, що вона була необережна. – Я буду надалі уважно дивитись, як і де стояти. Але я вчусь надавати допомогу, і..
- От і попроси свого наставника пояснити деякі речі. Або хай Морьо це зробить. Ти впораєшся. Нічого, - він підбадьорливо усміхнувся, і його погляд був полум’яним і впевненим. Феанаро був певен: він знає, що думає Ліероссе. Ліероссе майже готова була повірити: вона думає саме те, що нібито знає свекор. – В тобі є вогонь, як я й казав. Просто треба навчитись поводитися з ним. Іди, збирайся.
Вона розривалась між двома відчуттями – могутнім враженням, яке справляв Феанаро, і яке почасти замінювало йому повну правоту, і тим, що не могла забути золоту жаринку його клинка посеред очманілої площі.

Якщо Тіріон був білою чайкою, то Валімар – золотим орлом. Золоті дахи та мідні ворота сяяли в світлі двох Дерев, мов жар, дзвони співали, ніжні і говіркі, мов птахи. Тут душу облягала тиха радість. Що б з тобою не сталось – наче нічого не сталося. З міста о всякій порі лунав ніжний спів на різні голоси. Біля брами палацу Тулкаса, великого і яскравого, юрмились молодші майар з блискучими списами. Почет Ороме вертався під звуки рожків, і баскі велетенські коні вигравали копитами, наче по небу ступали. Це місто було світле, ясне – і величне, хотілося підкорятись течії цих золотих вулиць, тріпотіти разом із цими кольоровими знаменами, схилитись і чекати, поки уста Високих накажуть всякій речі під небом бути собою, а серцю безсмертного – веселитись і забути про неспокій чи погорду. Золоте світло тут мало-помалу заливало кожну душу, і опиратись йому могла тільки сильна стривоженість прибульців.
На суд до Валімару з’явився, звісно, не весь Тіріон, але найбільш зацікавлені з трьох Домів – так, і набралося їх чимало. Тільки поодинокі глядачі з’явились у Валімар просто як є, аби дати свідчення чи подивитись на небувалу подію. Більшість прийшли з гербовими щитами або у одязі, поміченому відповідними знаками. І чорне та червоне, синє та срібне і родове золото затопило рівнину перед брамами Валімару.
Макалауре дивився на все це юрмище із хвилюванням, якого сам не міг собі пояснити. Скільки він пам’ятав себе, мріяв оспівати величні події – як ті, хто приніс сказання про жахи та радощі Великого походу. Одного не врахував: величні пісні часто складаються про речі геть нерадісні, і бажати цього – значить бажати собі і близьким отакого, як зараз. І все ж спинити цей тихий урочистий трем у грудях було неможливо. Він бачив історію, живу, пластичну, в трьох кольорах, в обличчях та вигуках, історія – яка уже є – тріпотіла знаменами на легкому валінорському вітрі.
- Це велично, - сказав він.
- Але мені не подобається, - озвався Нельяфінве, хитаючи рудою головою.
Брати стояли за спиною батька, трохи на відстані, а уже за ними юрмилися схвильовані прибічники, червоно-чорний натовп зі щитами, схвильований і наче весь – одні дружні обійми, «наших судять».

Вони зустрілись перед міською брамою, поки всі ці юрми шукали собі зручного місця, аби спостерігати за судом.
- Моріфінве Феанаріон, - сказала Ліероссе, – мій verno.
І він злегка вклонився і усміхнувся навіть, хоча настрій мав похмурий і зосереджений.
- Радий знайомству з чарівною родичкою моєї прекрасної дружини. Не з такого приводу, звісно, як це дурнувате судилище, проте…
- Не варто називати Коло Судьби дурнуватим судилищем, юначе. Високі на дрібницю не образяться, але чи ми маємо бути дріб’язковими…
- Як скажеш, леді. Ми всі знервовані зараз.
Ірелінде, прабабуся Ліероссе, була з Пробуджених біля Озера, подолала пішки той непростий легендарний похід від Куйвіенен до Валінору, і за її дитинства ще з’являлась у Тіріоні. Проте відколи Ліероссе перетворилась на підлітка, Ірелінде майже перестала заходити в гості, та й до себе нікого не кликала – вважала, що кому вона потрібна, той сам її знайде. Тепер чарівна ваніе з’явилась їй, прекрасна, мов одна із молодших майєр, легка і водночас велична. Кажуть, Валімар змінює тих, хто живе там. Якщо так…
Вони були дуже схожі на лице – світлокоса тендітна Ліероссе та її прабабка, така сама легка пружна хода, розріз очей, схожих на аметисти, довгі вії, манера рухатись.
- Чула я, що в Тіріоні біда, - сказала вона. – Дорогі мої дівчата, чи не хочете погостювати у мене, доки все вляжеться?
- Мені зараз не до гостювання, - відповіла Лінте. – Але, може, якщо цей суд скінчиться чимсь хорошим…
- Звісно, справедливість буде відновлено. – Ірелінде взяла Ліероссе за руку і повела вперед, у бік Дерев. Вони яскраво освітлювали поки порожнє Коло Судьби, кільце високих різьблених тронів, водночас легких і величних, спрямованих у небо. Найвищим був, певно, трон Манве, оздоблений постатями орлів.
Ліероссе з трепетом торкнулась золотої кори Лауреліни. Вона була тепла, і золота роса, що зтікала стовбуром та гілками, скрапувала долі, торкнулась пальців ніжністю, не властивою ані воді, ані повітрю.
- Отже ти вийшла заміж за цього непривітного нолдо? – спитала Ірелінде.
- Хіба він погано з тобою привітався?
- О ні, він був ґречний, він стримується задля тебе, і це дуже мило, - Ірелінде дивилась на неї уважно і трохи сумно. – Але чи вистачить його стримуватися вічність? Подивись, в яку історію вскочив його батько.
- Ти пропонуєш не любити його, бо він нестриманий? – спитала Ліероссе. – Хіба нестримані не варті кохання так само, як поважні і спокійні?
- Лише повторю свою пропозицію – залиштесь у Валімарі на гостину. Погуляйте, послухайте співи дзвонів, помилуйтесь околицями. Це чудове місце для щойно одружених. І, може, за рік чи два він навчиться більше цінувати союз із тобою, аніж колір свого щита та форму зірки на ньому.
- Ти вважаєш, що він мало мене цінує – бо прихильний до своєї родини?
- Він кохає тебе, дитино, це поза сумнівом. Золоту обручку не дарують, коли не кохають. Та він, як і його батько, справляє враження того, хто ганяється за примарами. Я трохи отримую тут новини..недобре все це.
- Ірелінде, - тихо озвалась Ліероссе. – Ми ж не можемо, закохавшись, вимагати, аби meldo перестав бути тим, хто він є, бо ми його покохали?
Ірелінде відвела очі. Тепер вона дивилась на Трони Стихій, на поля за Валімаром, на що завгодно – та не на правнучку.
- А ти, - нарешті сумно спитала вона, - що робиш ти через те, що він тебе покохав?

Манве Сулімо на троні був величний, незворушний і майже крижаний. Від нього віяло холодним вишнім вітром. Варда Елентарі, зоряна королева, сиділа по праву руку, і її огортав діамантовий туман, наче зірки утворювалися із бганок її королівської мантії от просто зараз. Бліде обличчя з тонкими губами відтіняв вінець, в якому переливалися живі зорі, а в пальцях перетікало сяюче намисто. В колі Сил, чиї плащі були таким самим одягом, як тіла, кожен почувався змалілим і незначним.Казали, що коли Варда поруч із Манве, то він бачить усе, що діється в світі, а вона чує все, що діється в світі, коли він поруч. Осяйна пара, осяйне кохання. Менестрелі полюбляли цей образ.
Феанаро стояв, спокійний, наче й не на суд його покликано. Коло Судьби оточувало його рівною ланкою білого каміння, що либонь теж не було камінням до кінця, а радше втіленим приреченням, символом межі, переступивши яку, уже не можна вийти таким, як був колись. До нього вийшов Намо, найстрашніший, найвеличніший та найзагадковіший з усіх Сил. Ліероссе ніколи не бачила його доти, і її вразила його рівна розмірена хода, наче накотувала штормова хвиля, його мовчазна присутність, що робила відчутним плин часу, так, наче час тік крізь тіло і душу, невмолимо несучи кожну часточку їх від минулого у темне майбутнє. Так, вірогідно, було щодня від початку Арди – та у присутності Намо це відчуття ставало таким реальним, аж до болю чи щему.
- Відповідай, - сказав Намо Мандос, і його плащ, не сірий і не кольоровий, вічний туман, колихнувся, велично взявся бганками, мов ряб по воді кинулась. – Що спонукало тебе, сине Фінве, підняти меч у мирному місті, меч на твого брата, на твого одноплемінника, на живу душу? Як ти дійшов до цього? – голос Намо віддавався в кожному куточку цього поля перед Колом Судьби, так що чула й найменша комаха на відстані пів ліги.
- Справедливості! – пролетіло по рядах срібних та синіх. – Справедливості! Суду! – і голоси їхні були, як голос моря чи гір, що прокидаються для лавини.
- Айа Феанаро! – ревнули червоно-чорні, і крик їх був дружний, мов це кричала одна істота, сповнена гніву.
- Я захищався, Судде, - спокійно сказав Феанаро. – До мене дійшло, що напівбрат за підтримки, - саркастична усмішка, - другого напівбрата замислив зайняти моє місце старшого, а мене самого вигнати з Тіріону. Для цього він створював зброю, і самі спитайте – скільки її в домі Нолофінве. Я маю, eruhantale, сімох синів та безліч вірних друзів. Ми вирішили принаймні опиратись, якщо так станеться. Якщо ж ні…зброя згодилась би у поході в землі на тому березі.
- А хто сказав тобі про це? – суворо спитав Манве. – Хто першим сказав тобі про зброю в домі Нолофінве?
- То от що вас цікавить, - озвався Феанаро, і червоно-чорні загомоніли. – Звідки я дізнався.
- Ми викликаємо Нолофінве Фінвіона! – виголосив Намо. – Підійди сюди і скажи, чи готував ти зброю проти брата свого?
Нолофінве вступив у Коло Судьби незворушний, хоч очі його палали крижаним вогнем. Брати завмерли один навпроти одного, мов вогники у двох ліхтарях – світильнику небесного полум’я та світильнику полум’я крижаного. Їхнє чорне волосся обіймало золото, що розгорялось і мало скоро досягти повної сили.
- Я готував зброю, Суддє, - мовив Нолофінве, наче каміння клав, - бо до мене дійшли чутки, що брат мій готує зброю. Та перед лицем Стихій, що наспівали Арду, присягаю: я не збирався пускати клинка в хід, якщо мій брат не зробить цього першим. І крім того, всі бачили, що на раду у батька та короля нашого я з’явився беззбройним, як то і належить.
Полем колихнулася синя хвиля, і натовп ревів: «Справедливості» - мелодійні ельфійські голоси накочувались морськими хвилями, наче погрожуючи захлиснути Коло Судьби, і валар у ньому, і навіть самого Намо.
- Добре, - Намо підняв руку – і в його тонких пальцях була порожнеча – та відчувалась вона щонайменше як руків’я меча. – Ти почув, що брат твій готує проти тебе зброю. А хто сказав про це?
Нолофінве схилив голову, наче збираючись із думками. Тоді повільно відповів:
- Першим…це був Мелкор.
- І чого я з ним не говорив, он, виявляється, скільки він казав цікавого, - пирхнув Моріфінве. – От я не здивований, що тут без валар не обійшлося.

«Це не суд, - прошепотіла Хісілінде, розшукавши чоловіка. – Meldo, хіба ти не бачиш, що всі підуть звідси при своїх? Феанаро при своїх прихильниках та образах, Нолофінве при своїй затятості, валар винесуть якийсь вирок, та він нікого не охолодить».
«Та історія зрушить з місця», - озвався Макалауре вперто. Посеред натовпу вони були наче самі, бо ніхто їх не слухав – настільки на самоті, що й у пустелі неможливо бути настільки самотнім.
Його сталеві очі зустрілися з її туманно-срібними, і погляду не опустив ніхто із них.
- Макалауре, ти ж…ти правда цього прагнеш?
…Тепер дуже явно було видно, наскільки вона старша за Співця. Хісілінде могла б бути йому матір’ю, а стала дружиною, бо так судилося. Вона ще бачила перед собою зухвалого ельда з арфою, що разом із нею з’явився до навчання у валіе – і багатьом старшим відмовили, а йому – ні.
…«Я б волів піти до співочих водоспадів з тобою, Хісілінде. Без тебе звучатимуть вони геть не так». – «Чому я тобі там знадобилась?». Його очі водночас насмішкуваті і сповнені дивного вогню, білого, мов у пальнику для вигинання скла. «А чому ні, прекрасна леді? Я бачу лише одну можливу причину – ти б не хотіла?» - «Я хотіла б» - «То я знову спитаю – чому ж ні?». Вони сидять, звісивши ноги над піною водограю, і їх переповнює музика води та неймовірні водяні веселки, вщент, як два келихи, і від цієї мовчанки до кохання – як між їхніми пальцями, що лежать на нагрітій шерхкій спині великого каменю – тільки один рух, не надто широкий…
…На прощання він цілує Хісілінде так, що під ногами провалюється тепла земля. Це всього лише доторк до щоки – але він - стишене полум’я, якого вона ще не бачила ніколи, і коли в щоку тебе цілує полум’я, світ згоряє. Все, що він робить – мов скорочений до найважливішого лист – і переповнене змістом, ось-ось вихлюпне…
Вони співають на два голоси, і сум, який задала Ніенна як тему, опромінюється радістю, бо за хмарами завжди сяють зірки. Він підморгує. Співучні гомонять. На галявину посеред рівнини Валінору падає світло Дерев і перші краплі теплого дощу…
- Що там, за морем? – Зірки, ріки, довгі переходи. Ти не відчуєш, Кано. – Я б хотів розуміти тебе. – А я б охоче забула. Не треба прагнути того берега, повір мені.
Тоді він цілує її знову, і налітає вітер, і вітер здається розпеченим, його руки – розпечені, довгі музичні пальці, що гладять її по щоці, а в них наче тріпоче її схвильоване серце. «Я б хотів цілувати тебе так щодня до Другої музики, Хісілінде. Та, може, ти для початку візьмеш мою срібну обручку? Ми просто спробуємо, як воно нам бути зарученими». Він юнак порівняно з нею – він її кохання. Вона любить його чорні пасма, що вибиваються на бліде високе чоло і затінюють очі, коли він захоплений нотами, його манеру м’яко і переконливо говорити, його натхнення, коли воно підсвічує погляд, міцне плече, на яке легко схилитись, коли втомишся вештатись лісами…
..Вони одружуються за рік після того, і він каже, що той рік – даремна втрата часу, бо все так зрозуміло. Феанаро дарує їй золоту арфу – підвіску, інкрустовану дрібними рубінами. Його очі уважні, та Хісілінде все одно. Вони з Макалауре йдуть до моря, непоспіхом, зірки тануть в солоному тумані, на вологому піску тане піна, заповнюючи і згладжуючи їхні сліди. В його коханні можна розчинитись так само, бо він пристрасний і такий наполегливий, наче взяв за мету, щоб її було чути в Гаванях. «Ти знаєш, що ти шаленець?» - каже Хісілінде і вплітає пальці в його важке від солі волосся. «Я просто старанно вчусь» - відповідає він і сміється глибоким неголосним сміхом, який перетворює зоряну темряву на густий перламутр…
«Айа Феанаро!» - реве невеличкий натовп, і ліс за межами Тіріону затоплює єдність, солодка, як наливка, густа. Він серед них, він тримає руку Хісілінде, і думками він там, а вона – ні. В цьому є щось неправильне, і вона всіма силами намагається почути, що ж за музика звучить для коханого в цих вигуках. Не може. Рідні землі, про які палко каже Феанаро, чужі, страшні. Хісілінде чує крик і бачить перших орків – обличчя ще не скалічені, та жахом і муками перетворені майже на живих мерців. Вони невблаганні, їхні руки чіпкі, а ельфійська зброя слабка, мисливська, недосконала. Їх проганяє звук Валароми, Ороме летить до рушення Фінве і трубить щосили – та не кожного разу він був поруч. Жах липкий, мов крила машкари. Вона відчуває жах. Макалауре відчуває піднесення. Це лягає між ними, і відтоді поцілунки стають гіркуваті, мов терен. Вони не наважуються зачати дитину, бо цей терен всюди, всюди…
«Айа Феанаро!» кричали червоно-чорні ряди, ельфійські голоси сильні та дзвінкі, обличчя упевнені. Макалауре стояв посеред цього моря. Вона кохала його. Її кохання було тернове.
- Тепер, - вимовив Суддя, і громове відлуння його промови вдарило в повітря у кожному куточку рівного поля, заповненого друзями та супротивниками, - заслухаємо свідків, кожного. Скільки у нас їх?
Небо спохмурніло, світло Лауреліни було так само золоте, та тьмяність легких літніх хмар стишувала його, і крики: «Справедливості!» - вплітались у тонкий валімарський подзвін.
- Не менш як сотня, Судде, - поштиво повідомив Еонве, юнак у пташиному плащі.
- О, ця пісня буде повільна, - сказав Морьо, сідаючи на траву і розкриваючи шкіряну дорожню сумку з широкими червоними петлями. – У мене є спиртівочка. Хто буде квенілас? Аннавен, я там на всіх набрав сушеної вишні, зроби мені велику ласку, дістань отой мішок, ти ближче сидиш, хай передають по рядах і беруть потроху.
- Ми будемо…ну…чаювати? – спитала Ліероссе пошепки. І Айкве мовчки вручив їй срібний кухлик.
- А хіба промочити горло не дозволено порядному ельфу? Особливо якщо треба багато разів кричати «Айа Феанаро», – знизав плечима Моріфінве. – Ти щось маєш проти трав з північного нагір’я? Всі щось мають – мовляв, там темнувато – поки не скуштують.
Свідків опитували довго. Від золота до золота неквапно тягнувся той допит. «Я Лауральдо з вулиці Дзвінких водограїв», «Я – Сурелоте з Білого каменю», «Я – Райнессе, розводжу виноградники за Північною брамою»… Ельдар на полі більше не кричать. Напружена мовчанка. Феанаро прихилився до великого каменю, облитого золотим світлом, і зхрестив руки на грудях. Напруга на полі бринить, як цикада, як його саркастична усмішка.
«Принце Айканаро…» - «Він натякав, що принци з Першого дому можуть напасти на нас, і навіть вивідують потай деякі речі» - «Хто – він?» - «Мелкор. Він якось звернув мою увагу на дівчину, що випадково опинилася поруч із нами, і…дав зрозуміти, що Старший дім дає їй..особливі доручення».
«Мені сказав Наренділ, а йому сусід…Нінквенаро. А Нінквенаро хто сказав? Та Мелкор, виходить». «Мені сказав Карніл, а йому Містаро. А хто їм сказав?». Мелкор. Мелкор. Мелкор. «Мені сказав Мелкор». «Та раз Мелкор натякнув, ніби чув або бачив». «Мелкор сказав, ми довіряємо Валар, Судде. Так, я тому й не сумнівалась. Валар не помиляються, вони все бачать ясно».
- Канафінве Феанаріон, материнське ім’я Макалауре… кажеш, ти говорив з Мелкором?
- Говорив, Судде. – він спокійний, руки розслаблено лежать поверх широкого поясу, яким перехоплене червоно-чорне офіційне вбрання, але дивиться на постать батька – чи зможе підтримати, чи… - Власне, якщо мені дозволено буде сказати – я знаю уже, до чого все йдеться. Так, Мелкор казав мені, що доведеться захищати свою родину. Втішав мене в цій сумній думці, адже битися з родичами я анітрохи не бажав, і відчував сум. Він був обережний, він завжди казав «тільки якщо справді доведеться, тільки якщо». На мою думку, цього було досить, аби пробудити підозрілість і упевнити нас, що битись ми справді будемо. Це була повільна отрута, та повірте співцю – вона гарно попрацювала.
Потис батькові руку – швидкий, але значущий жест – і вийшов за межі кола. Червоно-чорні підбадьорливо кричали. Макалауре, Співець… Йдучи до своїх, підняв праву руку – вітаючи їх, як зробив би батько, якби не стояв перед судом Стихій.
- То виходить, це Мелкор…вигадав? – пошепки спитала Ліероссе.
- Виходить так, - відповів Моріфінве – і очі у нього були трохи очманілі. – Я казав тобі якось, що таке неможливо вигадати, а виходить – можливо. Тільки ми не знали.
- Hacca, - сказав Айкве, - я маю на увазі зовсім не те затишне місце, на якому наразі сиджу. – Ліероссе здивовано глянула на нього – відколи це Айкве взагалі говорить..- Тупик-тупик, а тоді завалило.
Їй здалося, що світ йде обертом, мов скажений, і триматися можна тільки за теплий кухоль в руці. Тільки оте коло, яким вони зібралися на цій нагрітій траві – бо Моріфінве якимсь чином знав, що робити. Квенілас. Жарти. Сісти зручно. Прості речі, які ще не позлітали зі звичних стежок, які все ще були отим, чим були, і нічим іншим. Решта нічого не знала, світ тонув у мареві безумства. Він простягнув руку і поправив стрічку в її волоссі. Ліероссе не бачила, що відбувається за спиною, проте знала: він мусив домогтися, щоб кінці були однакової довжини, він вічно це робив. Та стрічка, срібно-біла, заплела, коли збирались, теж тримала. Не знаєш нічого – принаймні знай свої стрічки… «Дякую», - прошепотіла Ліероссе.
- Ми ж довіряємо Валар, - вкрадливо сказав Феанаро, і на його посилений стихіями голос відповів схвальний гомін прибічників. – Брехнею назву я цю дію і Батьком брехні назву я його.
- Ми викликаємо на суд Мелкора! – проголосив Суддя, і від слів цих здійнявся вітер, війнув в обличчя стихіям і ельфам, змішав волосся, приніс дивний запах – наче й не аромат, а відгоміння тепла, нагрітого каменю, нескінченних лабіринтів. Чи можуть пахнути лабіринти пам’яті?
Мовчанка затягнулась. Вона продовжувалась хвилину, дві, тоді, втомившись чекати, ельфи знову загомоніли. «Мелкор зі всіх свідків найповажніший», - мовив Макалауре, і Майтімо кивнув – повільно, наче про щось розмислюючи. «Здається, - сказав він, - брате мій, ми встряли. Ніколи ще не встрявали аж так». Хісілінде дивилася в спини обом, і руки її ледь помітно тремтіли. Втім якщо сховати їх в рукави… «Ну що ти, - ніжно сказав Співець і пригорнув до себе, наче потилицею почув. Одна тепла долоня між лопаток, друга на стегні під плащем. – То іще ж і вироку не було».
Кроки Тулкаса були неймовірно важкими, земля аж стонала, та рухався він швидко й легко, як летів, і золоте його волосся обливало срібло Телперіону, що саме пригасав.
- Дозволь привести його, Судде, - промовив Тулкас дзвінким та сильним голосом. – Він либонь вирішив забратися подалі від нашого Кола.
- Приведи його, і судитимемо за справедливістю. – голосно сказав Намо. – А поки що…
Кроки Тулкаса і стукіт копит коня Ороме оглушили всіх, наче по голові простукало і віддалося десь за грудиною. Почет вали-мисливця, майар на баских конях, рвонув небесами, мов дорогою, і вітром знесло капюшони тим, у кого вони були.
- Поки що ж, Феанаро Фінвіоне, поговоримо про те, до чого ти закликав ельдар у Тіріоні, - сказав Намо. – Ти начебто…
- Я вважав і вважаю, що ми багато часу втрачаємо тут, не йдучи досліджувати цікаві землі за морем, не повертаючи їх собі.
- Ти казав, що ельдар у рабстві тут, - урвав його Намо. – Казав? Так чи ні?
- Визнаю. Казав, - зізнався Феанаро. – Бо забагато у ваших діях його нагадує. От і зараз… того, хто все це влаштував, викрито, а я все ще стою тут, наче й справді злочинець.
- Бо ти підняв меча на брата свого. Чи це мала провина на твою думку? Ти кажеш про рабство. – почав Намо, і голос його рокотів, мов грім, далекий, та ясний. - Якби ти був рабом, то не зміг би ніде зачаїтися, бо Манве – Король не тільки Аману, а й цілої Арди. Учинок твій однаково незаконний і в Амані, й поза його межами. От який вирок винесено тобі: впродовж дванадцяти літ не з’являтись у Тіріоні, де погроза твоя злетіла з уст. Прислухайся до себе весь той час, пригадай, ким і чим ти є. Опісля ж справу цю ми облишимо у спокої, а провину твою, якщо інші простять тобі, вважатимемо спокутуваною.

Запала хвилинна тиша, і тоді Нолофінве, що стояв поруч із братом як свідок, промовив вагомо та повільно: «Я прощу брату моєму».
Натовп на полі хвилювався і вирував, мов море, коли Манве, незворушний і мовчазний, підняв руку, стишуючи голоси.
- Нехай буде так!
Тулкас повернувся до Кола Судьби по цьому вируванні – Феанаро ще й не встиг залишити його. Ноги Хороброго рівно стали на тверду землю, та сміху його, сміху, що лунав щоденно у Валімарі – Тулкас бо був не дурень посміятися, і навіть у битвах, подейкували, реготав у обличчя супротивнику – не чути було.
- Він сховався від нас, Королю, - мовив поштиво, схиляючи золоту голову. – Ми не зможемо поставити Мелкора перед судом зараз. Та я присягаюсь, що ельдар іще побачать той суд, як тільки ми з’ясуємо, де цей вала.
- О, яка невдача, - саркастично мовив Феанаро. – То я вільний? – і він глибоко та поштиво вклонився Королю світу і його Королеві, і навіть Намо судді, та виглядав при цьому так, мов то вони вклонялися йому.

Феанаро вийшов до своїх прибічників переможцем, наче це не його засудили до вигнання. Наче це він виграв якусь важливу суперечку. Він був розгніваний – проте так само палкий і впевнений у собі.
- Що ж, - сказав він. – Вимагаючи дотримання права старшого сина і короля нолдор, ми не можемо не поважати накази короля цієї землі. Проте я зауважу: обмануто було всіх, зброю готували всі, а покараний тільки я. Хай це лишається на совісті суддів. Я не збираюсь провести ці дванадцять років в сумі та роздумах, бо настав час великої праці, до якої я запрошую вас приєднатися. Несправедливо, буває. Хто схоче вирушити зі мною, той не пошкодує. Я обіцяю вам важкі труди, але по їх завершенні ми будемо повністю готові вирушати звідси. Я збираюсь на північ, - вів він далі, міряючи ногами світлу землю Валімару, наче ходив перед дітьми, розповідаючи, як пишуться тенгви в слові «король». – Далеко на північ, де є кілька непоганих місць для справжньої фортеці.
- Нарешті ми щось робитимемо, - сказав Моріфінве, і Айкве, погоджуючись, кивнув.
- Так, - додала Аннавен, - якщо з вами разом, то хай живе найзліше злослів’я щодня. І вино, звісно.
- Тернова наливка, - пообіцяв Моріфінве. – Я маю секретний рецепт, пальці по вуха оближете. Але яка гидота, га? Головне знайти одного винного, байдуже хто то. Все, збирайтесь, ми наздоженемо.
Аннавен пирхнула і жартома вклонилась. Ліероссе відчула, що червоніє і постаралась дивитися кудись повз насмішкувату ельде.
Чомусь вирок, суд, величний Валімар приголомшили її, наче удар. Їй хотілося б обдумати все, що сталося, проте глибоко всередині вона відчувала, як закручується темний переможний вир, який не хоче залишати ані секунди, щоб озирнутись.
«Якщо в тобі є хоч крапля розуму, Лінте, - сказала прабабуся, прощаючись із ними, - то ти й сама туди не поїдеш, і її вмовиш лишитись у Тіріоні. Не можна підтримувати оце дурнувате махання мечами перед обличчями родичів». Все намарне: Ірелінде була така ж нестримна в словах, як і її онука, та навряд визнала б це. Лінте попрощалась із нею холодно. Вперше Ліероссе побачила розлад у власній родині, і це було..наче вдихнути дуже холодного повітря спекотним днем.
«Ти така ж затята, як всі вони, - сказала їй Ірелінде. – Думаєш, затятість в любові краща за затятість у зненависті?».

Останнім вирушав з Валімару Фінве. Ліероссе бачила його зблизька тільки раз – на власному весіллі, і тепер, коли він підійшов, ведучи сірого в яблуках коня, знітилась. Втім королю було, мабуть, не до того, чи добре вона вміє поводитися з королями. Його обличчя видавалось сумним і якимсь виснаженим, наче срібло, що розгорялось, забрало з нього раптом усі живі барви.
На ньому не було корони нолдор, корони з зоряних самоцвітів на білому золоті. Та це не головне. Головне – на ньому лиця не було, коли наблизився до них і поклав онукові руку на плече – білі сильні пальці на чорному шовку.
- Ти затримався, діду, - сказав Моріфінве. – Їдеш в Тіріон?
- В Тіріон, - озвався Фінве рішучо, - а тоді вирушаю з вами.
Між ними на коротку мить запала тиша, Ліероссе навіть здалося, що передзвін Валімару став слабший. Щось ставалось, щось рвалося просто зараз – і це щось було важливим.
- А там хто лишиться? – Морьо закинув сумку через плече, перевірив, чи не забув ножа, а сам дивився на діда на всі очі, так, наче тільки з ним познайомився. – Тобто я хочу сказати..
- Нолофінве впорається без мене.- глухо вимовив король нолдор. – Що там могти, сиди та час від часу суди якусь дрібноту.
- Дядько, значить, - сердито зіщулився Морьо, і очі його стали темніші, аніж зазвичай, а обличчя скам’яніло. – От, значить, як він отримає твій трон.
- Не кажи недоречного, - відрубав Фінве різко – мов і справді щось невидиме ножем різонув. – Чи я можу відмінити вирок валар? Ні. Можу лише показати, що я з ним, бути з ним в цій несправедливості. Так і вчиню.
- Вони знали, що так буде, - буркнув Моріфінве. – Все розрахували, як креслення, до дрібниць. От воно й справдилося, хоч і криво.
- Та й байдуже, - відповів Фінве. – Ви хотіли піти з Тіріону, чому тебе цікавить трон правителя?
- Бо просто це твій трон. Не його. – спалахнув Моріфінве. – Він нічого не зробив, щоб…
- Це не обговорюється, - голос Фінве був сумний, глухий, мов затупився – але владний. – Рішення ухвалено. Крапка.
Моріфінве вклонився йому – так, лише натяк на уклін, та його вперте обличчя казало «я скоряюсь, бо ти король, але мені це не до вподоби».
«І я тебе теж люблю, - мовив Фінве – в його тоні було тепло і рішучість водночас. – Але пам’ятай, що коли наказ королем віддано, заперечення слід залишити при собі».
Уклін. Обличчя Морьо було красномовне – але вголос він справді більше ані слова не вимовив. Вони розійшлись.

Ліероссе і Моріфінве затримались у золотому гаю, поки решта вже рушила – з гомоном і розмовами. Стояли, взявшись за руки, а тоді він поцілував її – приник до щоки на кілька хвилин.
- Я, мабуть, справді можу дати тобі кохання, а спокою – не можу, - сказав нарешті. – Та нудно не буде, це напевне.
- Ти..важаєш, що майстер Феанаро був правий?
- Він помилявся, як ми всі, був обманутий, як ми всі, - відповів Морьо, вдивляючись їй в очі. В близькому золотому світлі його зіниці були звужені і наче повні дрібного жару. – Але ти бачиш, як все розіграно? Мов по нотах! Ах, ми не змогли його впіймати, ай, куди ж то він подівся? Що ж, до брехуна ми не дотягнемося, зробимо вигляд, ніби покарали одного із тих, кому він брехав. Феанаро, ласкаво просимо у вигнання, Нолофінве, ласкаво просимо на престол. Це не через меч, це через те, що батько назвав їх так, як вони заслуговують. Через те, що, певно, він був правий. Вони шукають зручнішого короля.
«Але ж це Валар, - відповіла Ліероссе – Але ж це Фінве». Земля давно пішла їй з-під ніг, і вона, подумавши, так і не знайшла в собі здивування тим, що відчуття твердого грунту не повернулося тепер. Чому б то? В його руках було тепло, трохи шалене – але дуже заспокійливе серед цього безумного виру, в який затягувало і Тіріон, і його мешканців, і всіх…
- Мені здається, вони не настільки у сварці зі своїм братом, як хочуть показати, - вимовив Морьо кудись їй у волосся. – Я мав би зараз жахнутися з того, що оце мовив уголос, але, віриш, я не можу, ти надто пахнеш вишнями. – тепер це уже був справжній поцілунок, пекучий, довгий, який тягнувся бозна скільки, можна було встигнути вкритись сиротами, народитися і вмерти. – Хай їм абищо, ти ж поїдеш зі мною? Найцікавіше тільки починається, ти не пошкодуєш.
- Поїду, поїду, - прошепотіла Ліероссе. – Я хочу побачити нові землі, я хочу в гори, я хочу про все це забути.
- Я покажу тобі все це, красуне, що запалює зорі, - світ блимнув – і нічого не було, тільки він, найближчі дерева і м’яке світло. – Північ красива.
- Я знаю. – вона встала навшпиньки і притягнула його до себе. Якщо щось і було у світі певного та однозначного – це поцілунки.
- Ще трохи і ми тут застрягнемо до завтра, - розсміявся він, але його очі потемнішали. – Це страшно спокусливо, але тут вештаються валар та їхні оті духи. Ходімо, я коней гукну.
Ліероссе затримала його руку, вище ліктя, міцно – і він озирнувся, усміхаючись.
- Люблю, коли ти така..рішуча. – він усміхався, волосся, що вибилося з коси, падало на очі, світло заливало розчервонілі вилиці. - Що тобі, Пташко?
- Може б ти тепер з ним помирився? З кузеном, з яким ви ледь не побилися.
- Нащо? Посварились уже все одно.
Ліероссе відпустила його руку. Кому завгодно Морьо міг розповідати про сто причин, чому ні. Вона знала єдину. Він просто не любив вибачатись.
- Бо, коханий, - вимовила Ліероссе, - ви посварились через те, що так схотів Мелкор. Чому це він тепер вирішує – чи ви помиритесь?
Моріфінве спалахнув густим жаром. Його погляд на мить здався Ліероссе недобрим, але це швидко спливло. Тільки золоте світло і уважний, глибокий захват в очах.
- Правда твоя, - буркнув – та не сердився. – Не знаю, чи йому хтось мудрий це підкаже.
- Ти можеш бути мудрішим, - знизала плечима Ліероссе. – Хіба тобі мене не досить?
Він розсміявся, і цей сміх уже був легкий, мов змивав утому і глевку глину цього безкінечного дня. Підхопив Ліероссе на руки, закружляв, мов вони не на суд приїхали, а пішли з міста гуляти лісами, як личить щойно одруженим.
- Авжеж досить, ти – світ, Пташко, ти цілий світ.

Дзвони співали, і в ту мелодію вплітались ельфійські голоси, виводячи ніжне, піднесене… Та музика не лягала обом, вони чули іншу мелодію, і та мелодія була нав’язлива і важка, мов дзижчали джмелі, від яких ніде подітись.
- Я хочу навідати Ніенну, - сказала Хісілінде. – На деякий час лишитись тут.
Валімар жив уже своїм звичним життям. Ваніар здавались тут не менш світлими та легкими, ніж молодші духи-майар, ніж небесні стихії. Їх ніщо не турбувало, лилась вода в підставлений глек із золотого відра, з кришталевого глибокого колодязя, метал вдаряв о метал, тягнувся повільний ясний танець дівчат, які либонь і на суд не дивилися – легкі рукави, усміхнені обличчя.
- Я маю подумати, - продовжувала Хісілінде. – Я… Давай побудемо тут.
- Я не можу лишитись, кохана, - він дивився на неї як вперше – наче його ошелешила сама можливість, що дружина здатна зараз пропонувати таке – таке, чого хотів він сам, і що було абсолютно неможливо. – Адже зараз ми потрібні там, де вся родина.
- У тебе принаймні є родина – і ти, і брати твої не бережете її, - зітхнула Хісілінде. Вони тримались за руки, але пальці чомусь німіли, і відчуття це тануло, неправильно і надто швидко. – Згадай, що сталося з моєю.
- Але ми твоя сім’я! Я – твоя сім’я! – палко відповів Макалауре. – Хіба не так? – бувають миті, коли немає сенсу брати за руку чи обіймати – ви все одно так далеко, так далеко…
- І я не можу бачити, куди вас веде ця згуба. Я просто не можу втратити ще одну…ще одну родину. Хай твій батько й не любить мене, та навіть його..
- Чому ти вирішила, що хтось когось втратить? – він відчував біль, спустошення, щось до болю знайоме, провалювався в це, і голоси Валімару віддалялись. – Ти думаєш, щось може статися – і тому хочеш одразу попрощатися зі мною?
- Ні, Макалауре, ні, ані на мить не хотіла б розлучатися з тобою.- в очах Хісілінде стояли сльози, між ними пролягав срібний крижаний туман, мов зважені у повітрі краплі води над водоспадом. Холодні. – Але я бачу, до чого ви весь час хилите. Ороме порятував нас, валар нас вчили та оберігали – а тепер ми кажемо, що нам нічогісінько не треба, і збираємося в темряву, куди утік цей відступник. Ми все робимо, як він хотів, от що. Поїхати з тобою зараз – значить сказати валар «я згодна, що погрожувати мечами родичам в Тіріоні можна і правильно, я згодна, що валар – наші наглядачі, я поділяю все, що каже Феанаро». Зрозумій, я кохаю тебе – та я не вірю твоєму батькові. Боюсь, що з ним щось станеться – і не вірю. Відколи він створив Коштовності, він якийсь сам не свій, наче мара на нього напосілась.
Канафінве відступив на крок, його обличчя було похмуре, аж сіре.
- Ти теж, - прошепотів він. – Просто інакше.
Вони стояли, не наважуючись ані піти, ані зробити крок назустріч, і між ними бриніло одразу все – нагрітий камінь над водоспадом, освідчення, всі поцілунки і всі мелодії, що вони зіграли разом, і холод цієї розмови.
- Кано, - прошепотіла Хісілінде. – Я хочу подумати. Не кинути тебе, не піти від тебе. Подумати. Ти ж не бажав би, щоб я пішла з вами над силу, просто аби не посваритися з тобою?
- Звісно ні, - відповів Співець – та в його голосі не було певності.
- Тоді вір моєму коханню і відпусти. – озвалась Хісілінде, і її мелодійний голос співав ніжністю і водночас срібними голками. - Нам ніхто не завадить бачитись, мені ніхто не заборонить любити тебе. Та я маю поговорити..з кимось. Подумати. А там…вигнання спливе, ви повернетесь або зберетеся йти. І я знатиму, що робити.
- Це боляче, - відповів Макалауре.
Погляд Хісілінде зупинився. Здавалося, вона зараз заплаче – та ні, це були тільки золоті зайчики на щоках.
- Я хочу, Кано, - ніжно вимовила вона, - щоб ти почав бачити мене, а не ту, котру ніколи не зустрічав насправді. Погодься, це недобре.

Вони спинились одне навпроти одного, похмурі і мовчазні. Та жоден не робив ані кроку – назустріч чи геть з площі. Нарешті Моріфінве заговорив – все ще не дивлячись йому в очі. Ці слова були холодні, а вітер з ланів Йаванни – теплий і ніжний, мов цілунок. І від контрасту ставало ще зимніше.
- Я погано думав про тебе, виходить, з його руки, - слова були глухі і сердиті, мов хтось з багаття розпечені камені тягав, аж чорні від кіптяви. – Я повірив. І мені зараз шкода, я злюсь, бо так ми обидва програли йому.
- Я теж думав про тебе погано, - ще сердитіше і глухіше озвався Аракано. – І я говорив з ним.
- Я не говорив, - відповів Моріфінве. - І чи мені це помогло.
- Просто ти охоче віриш різній гидоті, - озвався Аракано. – Нетривка виявилась твоя дружба.
- Твоя не краща. – буркнув Моріфінве. - І подивися сам, вийшло так, що твій батько справді скинув діда, хоч і не хотів, а нас справді вигнано з Тіріону. Вся гидота, сказана Мелкором, справдилася, хай через неочевидне місце.
- Не чіпай мого батька, він не винен, - прошипів Аракано.
- Так вирішив Фінве, я пам’ятаю, - кивнув Морьо. – Та кому все це вигідно? Хто взагалі зна, де вештається цей вала зараз і що планує. Спом’яни моє слово, він всіх нас ненавидить, і ми його ще побачимо.
Аракано повільно кивнув. Вони обоє відчували у вітрі, що омивав світлі вулиці, якийсь невластивий цій землі холод. І кожен знав – інший відчуває, от чому такий напружений та сумний.
- То зустрінемось за дванадцять років? – глухо спитав він. – Коли рани затягнуться.
- За дванадцять років, - додав Моріфінве. – Або раніше, якщо ти виберешся з цього міста.
- Вітаю з весіллям, - незграбно відповів Аракано. – Мені дуже сумно, що я там не погуляв. Твоя леді ще гнівається на мене?
- Моя леді золото, - буркнув Карністір. – Вибачишся – то пробачить.

- Мамо? – він думав зазирнути до Нерданель пробігом між справами, яких тепер навалилась силенна сила – як вона там. Ось як. В її кімнатах, тихих, тінистих від їхнього саду, наче вихор пройшовся – речі розкидано, вікна були відчинені якось недбало. Зелене, чорне, бурштинове та червоне – і чомусь кам’яні чаші біля порогу, безпомічні, як розбита шкаралупа. Немов від люті била посуд чи… Морьо ненавидів безлад, бо вважав, що невпорядкований простір – це ознака внутрішньої невпорядкованості. Тут безлад болів.

- Ти теж? – спитала – а очі були зболені, наче плакала, наче змусила плакати когось. Руде волосся, в якому вигравало невірне срібло Тельперіона, спалахувало лихоманкою.

- А ти? Хіба не маємо бути всі разом?

- Я навчила вас любити своїх і триматися роду, - зітхнула Нерданель. – Та зараз це боком виходить. Морьо, - вона встала, поклала йому на плечі геть крижані руки. – Я не знаю, що сказати тобі. Ви затялись ставитися до цього, наче це якась гра, але ігри скінчились. Твій батько вірно сказав – та він не замислюється…

- Я на місці батька теж був би обурений.

- І будував би фортеці?

- Власне на своєму місці я це й збираюся зробити. Хіба не ти оповідала нам страшне про те, що ставалося з ельдар у Великому поході? Хіба зараз Аман виглядає таким уже безпечним?

- Ауле сказав сьогодні, що варто просто почекати, а цей вала повільний, мов сама земля. Так, як змінюються епохи в товщі каменю, змінюється його настрій. Нам всім варто стати Ауле ненадовго, - озвалась Нерданель. – Не пороти гарячку, не забивати розум справами і будівництвом, як ти це любиш..

- Он воно що, тобі це Ауле сказав! Авжеж, валар до нас такі добрі, - озвався Моріфінве сердито.

- Морьо, - прошепотіла Нерданель, і в її голосі була і ніжність, і метал, який уже набув форми – не зсунеш. – Я люблю вас всіх, але я не можу любити те, що ти оце щойно сказав мені. Ти розумієш різницю?

- Де вже мені, - сердито озвався той. – І що ти робитимеш?

- Я повертаюсь до батька, - озвалась Нерданель і відпустила його плечі. Моріфінве аж пересмикнув ними – йому було холодно. – Мені треба подумати.

- Чому? – майже крикнув він – і страшно схотів щось розбити. В цій кімнаті це навіть не було б помітно. – Я ж…робив усе можливе, щоб тут було затишно, щоб тут був мир. Чому ти все ж ідеш?

- Морьо, - Нерданель зітхнула, і її усмішка була співчутлива – та він сприйняв її за жалощі, і це було боляче і соромно. – Ти не можеш зклеїти розколотий світ пиріжками. Я люблю тебе і твою турботу про цей дім..та немає чого рятувати, давно не було. Займись своїми справами. Піди з дружиною до моря, ця дівчинка заслуговує на увагу та любов. Все вляжеться, рани загояться. Так лишати було не можна, розумієш?

- Не розумію і не хочу розуміти, - озвався він. – Я не можу це любити, хоч і люблю тебе.

- Що ж, дякую й на тім, - озвалась вона. Бліде обличчя поміж рудих кіс – ще блідіше. – Синку.

- Мамо, - похмуро озвався він, та все ж поцілував Нерданель в щоку. Мало радості було в цьому поцілунку. – Але краще б ти пішла з нами. Ми маємо бути всі разом в такі часи.

- Нас немає, - сумно сказала Нерданель. – Мені шкода, що я не можу забрати твій біль з цього приводу.

- Нічого ми не можемо дійсно потрібного, - озвався Моріфінве. – Як це бісить.

- Бідний мій цілеспрямований Морьо, - зітхнула Нерданель. – Ти завжди шукаєш інструменту. Але зі втратою деяких речей треба просто змиритись.

- Ти знаєш мене. Я не можу.

- Подумай про те, що я маю живу душу, - озвалась вона. – І твоє заспокоєння – не єдине, чого моя душа прагне.

- А чого, мамо, вона прагне?

Мовчанка, що повисла між ними, була прозора, мов срібне світло, і непробивна, мов новітні обладунки Феанаро. Запустити б у стіну стільцем – та відчувалося, що це доб’є обох, хтозна чому.

 

- У тебе є списки списків? – Нельяфінве ледь стримувався, щоб не розреготатись. – Скільки ти над ними працював? Рік?
- Список списків, один, аби я не заплутатись, де вони та що там. – Моріфінве не сміявся у відповідь, не дивився на брата і наче намагався не зустрічатися поглядами. – І списки на кожен випадок – інструменти, припаси з розрахунку на нашу кількість, зброя - для довгого походу, для будівництва, для…
- Я зрозумів. І ти можеш швидко все це зібрати? – їм, власне, і не конче треба було обмінюватись поглядами. Моріфінве і так знав, що очі Майтімо сірі і уважні, і сум на їхньому дні, а Майтімо знав, що в очах Моріфінве невтамована злість на обставини. – І кути не вимірюватимеш?
- З невеликою допомогою – чом би ні. – вони стояли у залі біля довгого столу – і не наважувалися сісти. В домі гуляв запашний та ніжний протяг із саду – і було тривожно. Старе життя розпадалось на окремі пасма, як незакріплена зачіска. Це відчував кожен, хто мав серце. – Хочу переконатись, що нічого не забудуть. Зробимо це добре один раз – зробимо ще сто разів, якщо знадобиться. І списки згодяться щоразу, як вперше, тільки я їх перепишу, бо напевне я щось міг пропустити чи зайвого вкинути.
- Скільки я тебе знаю,- озвався старший, - у тебе не буває зайвого, запасне тільки.
Макалауре, який з’явився знадвору, на ходу скидаючи плащ, зупинився у трьох кроках від них. «Двері причинив би», - буркнув Моріфінве, голосно пересунув стілець – і не сів.
- Вона там лишилась, у Валімарі, - Макалауре розвів руками, він був сумний і наче винний.
- Ви всі показились! – різко видихнув Моріфінве. – Це пошесть? Далі Варда покине Манве, і той засліпне, бідаха?
- Вона мене не покинула, - різко відповів Макалауре, і його бліде обличчя стало якимось особливо блідим, мало губи не перетворились на крейду. – Вона лишилась подумати.
Моріфінве нічого не відповів. Дивився в стіл.
- Списки, - сказав він. – Батько вирушає зараз, а я – останнім. Бо треба все підготувати і зібрати. Три дні – маленький термін. Та й затримуватись не хочеться.
- Всі тут, Тельво? – спитав старший з близнюків, вриваючись в прочинені двері, наче збирався з розбігу відчинити їх копняком – аж тут виявив, що відчиняти нема чого. – Та ні, не всі. Либонь Курво і Тьєлко досі десь вештаються. – він усміхався єхидно, він збирався пожартувати – і не став.
- Та й ви вештаєтесь, - буркнув Моріфінве. – Збиратись будете? Чи так, літати, мов бабки по розсаді?
- Ми прийшли! Тільки зайдемо до мами, і…
- Ви не підете до неї зараз, - похмуро кинув Морьо. – Бо її немає. Вона пішла до Махтана. Ні, вона не повернеться, побачити її можна прямо там. Але у нас безліч справ, і ви обіцяли допомогти. Хто хотів навчитись таких речей – ось час починати.
Вони відмахнулись – майже одночасно, майже як один. З віком такі моменти траплялися все рідше, бо досвід і характери потроху розводять дорослих близнюків. Втім подейкували, що у цих на двох одна душа, отже зараз, подумав Моріфінве, можливо, кожна половинка болить трохи менше…
- Чому? Ми йшли до неї, – Телуфінве був з лиця наче трохи ніжніший, дарма що різниця між братами вимірювалась кількома хвилинами. Моріфінве зупинив його витягнутою рукою – долоня в плече. Старші мовчали, так само похмуро, даючи змогу говорити тому, хто зголосився сам. – Ти і ти - хочеш з нами чи не хочеш? Ми з Айкве зараз звірятимемо списки. Ви будете вчитись діла чи так нипати плануєте?

- Хочу, - озвався той. Та впевненості поки що не було – вона прийде згодом, юні швидше оговтуються.

- Ходіть, - Морьо обійняв за плече наймолодшого, Пітьяфінве. Добре обіймати так – щоб не дивитись в темні очі і не розгледіти там часом відображення власної туги, – Вчіться, поки я добрий.

- Там холодно, - сказала Інділін. – Там нічого немає.
- Там щось збудують, - відповіла Ліероссе.
Вони сиділи вдвох, звісивши ноги в маленький басейн, викладений зображеннями золотих рибок. Жодної півночі в цю мить не існувало – до такої міри, що Ліероссе погано уявляла завтрашній день.
- Це справді того варте? – тихо спитала Інділін. Ані тіні жартів. – Іти туди, в невідому пустку, аби розділити вигнання Феанаро? Ти не просила чоловіка залишитись тут?
- І як він залишиться? – озвалась Ліероссе. – Кине своїх? Підкорятиметься Нолофінве, який, виходить, руками валар зробив рівно те, в чому його звинувачували? Ні, дуже дивно про таке просити.
- А ти своїх – кинеш?
- Мої йдуть…
- А я?
- А ти подруга, - усміхнулась Ліероссе. – Я тобі писатиму. Ти б що зробила на моєму місці?
- Не знаю, - зітхнула Інділін. – Але мені хотілося б будь-що тебе втримати, якщо чесно.
- То приїжджай до мене, - усміхнулась Ліероссе. – В гості. Він теж буде радий, от побачиш.
Вони обійнялись і більше не говорили про це.
Ліероссе йшла додому, слухаючи знайомий спів плит під ногами. Місце, де мав бути той злополучний фонтан, так і зяяло, мов роз’ятрена ворожнеча. Очевидно, тепер його мав лагодити новий правитель міста…чи хтось інший. Міські дерева, водогони і птахи співали їй, і чомусь навіть не було сумно, що востаннє. Може – бо закінчувалась, як здавалося Ліероссе, історія ворожнечі та підозр, і починалася зовсім нова.
У дворі дому Феанаро збиралися мисливці. Високі, гнучкі та уважні нолдор перевіряли спорядження. Собаки плутались під ногами, коні переступали дзвінкими копитами. Її батьки були там – разом, як завжди, і Росселін сміявся. Він був піднесений, як завжди, коли його тонкі ніздрі от-от відчують повітря, напоєне пахощами лісів, його очі палали, тонкі пальці перебирали смарагдові та срібно-сірі пера на співочих стрілах. Морьо проводжав їх, і все було так весело та легко, наче просто оце скликано лови, а нічого не сталося.
- Ніяк не звикну, що ми тепер родичі, Росселіне, - казав Туркафінве.
- Напиши на лобі, - запропонував Моріфінве, усміхаючись. Вона встигла вловити одне – його неправильні сумні очі серед цих усмішок.
Наступна шпичка потонула в гомоні мисливського загону. Нальтаріель помахала Ліероссе рукою з сідла. Вона була весела, тут всі були веселі.
- Привіт, Пташечко, - сказав Моріфінве. – Ну що, твої подруги тебе відпустили?
Вона знизала плечима. Мовляв, а як могло бути ще. Намагалася вловити його погляд, зрозуміти цей сум, чи спільний він у них, чи інше що сталося – не змогла. Він вислизав, наче й сам від себе.
Засурмив мисливський ріжок, повагом пройшов Хуан – він нюшив повітря і пирхав, проте не дозволяв собі отого звичайного собачого збудження. Все буде, і гонитва, і азарт.
- Побачимось на місці, - сказала Лінте, цілуючи Ліероссе в щоку. – Плювання необхідне, он скільки народу треба буде годувати. Може, Хісілінде складе тобі компанію дорогою. Втім у тебе і так товариство пречудове.
- Вона там лишилась, - прошепотіла Ліероссе. – Всі сваряться.
- На бога, - пирхнула Лінте. – Тонкосльозе створіння, ти аніж дивитись на всі боки, слідкуй за тим, аби зі своїм чоловіком не лаятись. Інші – то інші, а вам треба думати про себе.
- Я не лаюсь.
- І не лайся. Ми з твоїм батьком кохаємо одне одного двісті років, і будь певна – кохатимемо дві тисячі двісті. Так це має бути. А зараз понавигадували оцих нових мод..
- Мамо, - повільно сказала Ліероссе. – Це не нова мода. Так завжди було, згадай нашу Ірелінде.
- От і не вчись у неї, валар навчать, авжеж. – прошипіла Лінте. – Я тобі поганого не пораджу, кохана квітко. На відміну від декого.
Голоси напливали на них, мов морські хвилі. В цьому саду не було більше жодного усамітненого куточка, у дворі від стаєнь стояв щільний шум від швидких кроків, тупіт копит, голос розтривоженого заліза.
- Ми рушаємо. Ідіть, - сказала Лінте. – А то, Моріфінве, ти її завтра не добудишся, я знаю. Побачимося, - і уїдливо додала, - діти.