Розділ перший. Де Четвертий втрачає голову.

- Пташечка, мала швидка птаха.
- Що? – спитав Лассе, щулячись від золотого світла, котре заливало галерею навскіс. Мереживні стіни пропускали світло Лауреліна, утворюючи на підлозі химерний візерунок.
- Я сказав це вголос? От халепа. – Моріфінве Карністір, четвертий син Феанаро, витріщався на зовсім юну світлокосу ельде, прудку, мов ластівка над землею, доти, доки вона не чкурнула кудись в безкраїй сад і не зникла. – Втім а що такого я сказав? Вона прекрасна.
- Хто - вона?
- Ти сліпий чи очі намальовані? – роздратовано кинув ельф. – Дівчина, яка щойно пішла кудись онде за малину. Дочка Росселіна, котрий за пагорбом мешкає, отуди в бік гір за нашою садибою і ще п’ять подвір’їв проминути. Те, що вони там роблять руками, враження ніколи не справляло.
- Він же дружить з Тієлкормо, а той кликав нас на полювання, а вона якось під ногами крутилась, - озвався Лассе. – Крихітна.
- Ти ще епоху до сонця згадай, коли і нас не було.
Карністір мав небагато друзів саме тому, що був Карністіром – легко загорявся, дратувався, сердився. Зате і спалахував до справи чи дружби – теж легко. Він деякий час подивився ще вслід юнці, котра зникла з поля зору – наче бачив, як той слід остигає, холоне, зникає з теплого каміння, а тоді знизав плечима.
- То ми куди йшли? Дивитись нариси. Зіб’ють вічно з думки. Прохідний двір.
Дім Феанаро був великий і затишний. Повітря в великому саду, розбитому довкола, насичене золотим та срібним світлом, дивлячись за часом доби, голосами і сміхом. Він, його дружина, скульпторка Нерданель, семеро уже дорослих дітей, з яких лиш один, узявши шлюб, мешкав уже окремо – всі мали свої зацікавлення, свої прагнення і друзів, котрі заходили в гості і йшли, як заманеться. Завжди хтось пив запашний квенілас на веранді, щось готувалося в просторій кухні, і запах гостинного дому мішався з запахом солодких фруктів, котрі дозрівали на деревах, високих та низеньких, і листя кутало стежки, мощені круглими кольоровими камінцями. Завжди чути було стукіт молотків, щось шипіло в тиглях, звідкись вився бузковий димок або з’являлися раптом на білій стіні химерні кольорові тіні, коли кудись обережно несли вітраж. В домі було безліч кімнат та майстерень, широкі двері, високі вікна, було й де покемарити гостю, якщо затримався за розмовами. Навіть сорочки та робочі фартухи, та довгі парадні шати, що сушилися в кілька рядів за яблунями, виглядали затишно, як годиться у великій родині, де багато народу, живуть дружно і піклуються одне про одного. Здавалося, що тут панує мир, спокій, затишок і чисте мистецтво.
Карністір ще підлітком збудував собі невеличкий будиночок подалі від загального шуму. Білий, ошатний, він, здавалося, весь складався з кількох видовжених вікон, рами яких нагадували візерунок з коріння чи безлистих гілок, котре тримало скло. Тут він ховався від зайвих очей і часом малював. Тут спав, коли всі набридали – а траплялося це часто. «Ніде спокою немає від вас, - так казав, затіваючи пироги на всю родину і гостей – десять великих дек. – Набридло все, піду до себе..». І йшов, нагодувавши всіх, і сідав під розкидистим деревом – старою грушею, в якій гніздилось двійко солов’їв. Ставив біля себе ліхтар, срібний, як Тьєлперіон в час спадання світла. І малював вуглинкою, швидкими різкими рухами.
Зараз вони сіли під тою-таки грушею – Лассе на трьохногому стільці, вкритому тканою подушкою з сірим пласким візерунком, Карністір – на точеному ґанку. Розгорнули великі білі аркуші. Замальовки знайшлися тут для всього – броші з птахами, які от-от злетять, рвуться в небо, смарагдові намиста і точені гребені, вибагливі застібки у вигляді листя, квітів, чомусь великих риб. «Оцей я для матері справді зробив», - недбало, побіжно вказав на широкі опліччя з візерунком у вигляді холодних чотиригранних зірок. В кожній – зелений ясний смарагд. Каміння виділене акварельною фарбою.
- Та я не по це тебе покликав, - тихо і суворо сказав Карністір, відкидаючи ювелірну красу, мов мотлох. – А по те, про що нікому казати не можна. Ти присягався.
- Я присягався, - ще тихше сказав Лассе, наче їх могли почути.
- То дивись, - сказав Моріфінве і витяг на світло аркуш, який лежав під усіма. Там, намальоване його улюбленими різкими штрихами, красувалося оздоблене камінням та соколиною головою руків’я меча.

…і в той час нолдори взялися кувати мечі, сокири та списи. Виготовляли вони і щити, й на них зображали символи багатьох домів та родів, які змагалися між собою; виходячи з оселі, ельфи брали із собою лише ці щити, а про іншу зброю мовчали, бо кожен гадав, що тільки він одержав попередження. Феанор же збудував таємну кузню, про яку не відав навіть Мелкор; там він гартував прегострі мечі для себе та синів своїх, а ще – високі шоломи з червоними плюмажами. (Сильмариліон)

В домі та в саду учениці Вайре майстрині Харвенде було багато світла. Він наче весь складався з вікон, в які падали золоті чи срібні промені, залежно від часу доби. А коли Древа наприкінці дня пригасали, і наставали світлі ніжні сутінки, на вікнах з’являлись світильники з ароматним маслом і вогниками за тонким склом. Для вишивки треба багато світла.
Ліероссе вперше ступила на цей двір, вимощений круглими морськими камінцями, ще майже дитям, завмираючи від передчуття дива. Тепер, підліток, що скоро вступить у дорослу пору, вона була близька до завершення навчання, і сама втратила лік, скільки кроків наміряла в цій прохолоді, думаючи над зауваженнями наставниці. Одного дня вона мріяла сама повчитись у Вайре, якщо та прийме її. Навчитись оживляти на полотні горе і радість, минуле і ..хто зна – може – майбутнє! Та поки вона схилилась над незавершеною роботою. Їй довірили кут величезного гобелена, який згодом прикрасить галерею у палаці Фінве. Малюнок зображував оленів у срібному світлі, величних і легких, швидких, мов вода, що текла під їхніми стрункими ногами. По облямівці під ногами оленів замість хвиль бігли легкі блакитно-сріблясті візерунки. Якщо у срібних сутінках легкий вітерець змушував роботу братися бганками, здавалося, що олені перебирають ногами, сторожко піднімають голови, п’ють.
Так мало бути за задумом, і Ліероссе прагнула втілити його, не зіпсувавши. Тож, кладучи стібок до стібка, дівчина пильнувала кожен – аби потім ніхто не міг вирізнити їх.
- Амаріе збирається до моря, - сказала Інділін, руда вертка вишивальниця. Її вдача була мінлива, мов вітер, а ноги – завжди готові танцювати. Дивлячись на неї, ніхто не міг повірити, що з-під рук такої нетерплячої ельде виходять найтонші дрібні роботи, де деталі годі й розгледіти. Вона була старша від Ліероссе, хоч і не набагато, і Харвенде часто казала, що ще трохи – і не буде чому навчати Інділін. – Рахувати зірки і годувати лебедів.
- Ти підеш із нею? – Ліероссе встромила голку в тканину і розім’яла пальці. ЇЇ темно-синя лляна сукня відтіняла білу шкіру, і здавалось, що в дрібних жилках дрімає приморський вічний вечір. – Я б хотіла побачити лебедів, та все ніяк не зберуся.
- О ні, коли вона з Артафінде, я там зайва. Та ми думаємо, може, зібратися втрьох, вп’ятьох, аби веселіше…батьки б тебе відпустили?
- Чому ні? – Ліероссе встала, відчуваючи в руках, плечах, спині напругу, яку слід було витанцювати. Підняла руки, повела плечами. – Самій не так весело, авжеж.
- Я б залишила цей Тіріон на деякий час, - сказала Інділін, повертаючись до роботи. – Мені набридло..це все, - вона повела плечима, наче змерзла. – Брат носиться з цим щитом, уже другим, уявляєш? Я йому кажу – від кого ти його скував? А він – та все може бути. І це наш Келенділ, який взагалі нічого, крім арфи, не торкався ізроду.
Ліероссе відчула, що кров приливає до обличчя, але стає не жарко, а холодно. Вона не пам’ятала Тіріон іншим, Неспокій почався до її народження. І все ж глибоко в душі відчувала: так не має бути. І ще – вона не могла відповісти подрузі такою ж відвертістю. Вона обіцяла батькові, обіцяла матері, вона мусила мовчати при друзях.
- Як думаєш, це …скінчиться? – спитала Інділін.
- Краще вишивати, діви, - Харвенде повернулась до них нечутно, мов присмерковий звір, що скрадається у сутінках. Вона рухалась так, наче не приходила, а наставала, як присмерк і змішання світла, як стихія. – Ви засмучуєте себе, а це відіб’ється на роботі. Що ми можемо? Тільки робити світ красивішим.
- Здається, цього недостатньо, - сумно сказала Ліероссе. – Геть недостатньо.
- То краще нічого не робити?
- Ні..я..просто…
- Подивись, отут треба покласти більше тіні, - м’яко повернула її до роботи Харвенде.
Запала тиша. Ліероссе більше не хотілося думати про море. Вона просто шила, нитка проходила наскрізь – шурх-шурх. Зі свого місця, зручного стільця коло п’ялець, вона бачила наставницю в півоберти – пишні чорні коси, плече, довгий вільний одяг. Їй хотілося б сісти так само невимушено, але чомусь Ліероссе почувалась трохи незграбною. Вона покрутилась на стільці…
- Ох, зовсім забула. Я маю сьогодні залишити вас раніше, наставнице. Лауреліна стає яскравішою, мені час!
- Добре, Ліероссе. Ми чудово попрацювали. Я думаю, що коли закінчимо цю вишивку, тобі час буде подбати про свою велику роботу. Хочу при наступній зустрічі обговорити це з тобою. Щось складне, щось, за що тобі буде трохи ніяково братись. Подумай про це.
Ліероссе, зашарівшись, мов квітка шипшини, похапцем струсила нитки зі спідниці. Вона мала мету.
Слухаючи про зброю, бачачи зброю, коли батько складав її в таємний сховок, постійно спостерігаючи, як інші обговорюють мечі та списи, Ліероссе не могла подолати прагнення – побачити, як застосовують всі ці речі. Хоча розмови про битви та тривожні плітки, що гули Тіріоном, мов сердиті оси, тривожили юнку, вона відчувала до всього цього дивний потяг. Це було як дивитись в колодязь – страшно і хочеться, що глибше, то сильніше. Вона збиралася зазирнути.

Хоча Макалауре одружився деякий час тому, волів мешкати в родинному домі і не думав про будівництво свого. Може, тому, що просто був зайнятий іншими думками. Може – бо не хотів залишати їх всіх… Тому зустріти його дружину вранці було навіть легше, ніж будь-кого з братів: вона просто частіше бувала вдома.
- Привіт, оселле, - сказав Карністір і поставив молоко на стіл. – Гарно спалося?
Дружина Макалауре Хісілінде, тонка, висока і повільна, мов ріка, кліпнула попелястими віями, наче щойно прокинулась від сну, в цей момент, побачивши дівера з його молоком та клопотами.
- А..так, дякую, Моріфінве. Що нового? – коси кольору попелу й тьмяного срібла, точена фігурка, уважний погляд, наче вона завжди прагнула побачити душу співрозмовника до дна.
- Що у нас може бути нового відучора? Є млинці і свіжий виноград, Тьєлко поїхав на лови і скоро не з’явиться, а так геть нічого.
- Знаєш, - сказала вона, відсуваючи стілець, щоб сісти, - в наш час якщо немає новин – це на краще.
- Вмієш ти втішити, сестро.
- Як і ти.
Вони подивились одне на одного – її блакитні прозорі очі зустрілися з чого чорними – як ельдар, які дуже давно знають одне одного – і теж нічого нового не чекають, але відчувають скоріше приязнь.
- Я би попросив тебе більше не переставляти мої приправи, але це не має сенсу, так?
- Ох..пробач, - вона відвернулась, думаючи геть про інше і перебираючи в тонких пальцях срібну чайну ложечку з рибкою на ручці.
В просторій кухні, викладеній червоним каменем, потроху розвіювався тонкий млинцевий аромат. Карністір вимив свої дорогоцінні пательні, склав окремо, виставив молоко і мед і сів собі до їжі, не чекаючи компанії.
- Пригощайся, сестро. День довгий.
- Що у нас тут? – Феанаро наче і зовсім ніколи не лягав спати. Коли інші тільки прокидались від сну, хай і найкоротшого, він уже з’являвся з майстерні, часто в шкіряному фартуху чи поспіхом миючи руки від гіпсу. Пишне волосся, зтягнуте шкіряною стрічкою над лобом, аби не лізло в очі, орлиний ніс – все надавало йому схожості з королівським птахом, хижим і сильним.
- Млинці, атаре, - озвався Морьо. – Якщо ти ще не лягав, добре б хоч поїсти.
- Дякую за турботу. Що ж, сили нам знадобляться. Погано, що Турко поїхав, - Феанаро налив собі води, притягнув найближчу тарілку і сів поруч із сином. – Мені здається, треба уже продумати наші плани детально. І чимшвидше.
- Думаєш, щось станеться уже ось? – спитав Карністір. – Просто найближчим часом?
- Не знаю. Але все можливо, - Феанаро замислився, його обличчя спохмурніло, як грозове небо. – І тепер можливіше, ніж колись. Я дещо чув…
Батько і син сиділи поруч, говорили так, наче більше в кухні нікого не було. Моріфінве поклав лікті на стіл і нахилився ближче до Феанаро, а той і не думав торкатися їжі. Вони обоє забули про Хісілінде, котра мовчала, стиснувши бліді руки в кулаки. Її уста побіліли так само, як і кістяшки пальців, обличчя залила блідість, воно стало мов мармур.
І коли вона заговорила, здалося, наче їм шепоче крижана статуя десь біля королівського палацу.
- Звісно, - вимовила Хісілінде, - коли всі вважають, що щось трапиться – воно трапиться. Неодмінно. Якби хоч хтось…
- Так-так, - Феанаро підняв погляд на невістку, наче вперше її побачив. – І що ж ти пропонуєш? Не соромся, говори, раз почала, - його голос одразу не віщував нічого доброго.
Проте Хісілінде не опустила погляду. Вона встала, кольорові зайчики від вітражного вікна розфарбували її обличчя синіми та червоними плямами.
- Перестати гострити мечі, майстре Феанаро, - сказала вона. – Ти…принц народу нолдор, ти старший в роду – хто ж має припинити це, як не ти? Ти все більше піддаєшся цій дикій грі, а вона така. Якщо хтось має меча, рано чи пізно він його оголить. Може б вам пропустити тренування, яким ви присвячуєте так багато часу, і подумати про те, як заспокоїти цю ворохобню?
- А може б тобі перестати говорити під руку тому, хто діє, і почати діяти самій? Сходити ще комусь донести свою думку, наприклад, до моїх напівбратів… Втім вистачить, якщо ти просто припиниш говорити під руку, безумовно.
- Я ціную, коли кажуть, що думають, - похмуро сказав Моріфінве. – Але іноді краще б ти жувала.
Хісілінде рвучко вибігла з кухні, так і не скуштувавши ані шматочка.

Ліероссе спускалась численними сходами Тіріону, щоб вийти за його межі. Білий мармур під ногами був гладенький і ніжно забарвлений, мов перламутр всередині мушлі. Золотаве світло заливало все довкола, високо в синьому небі, вище срібно-білої верхівки Міндону, попід білими хмарками чигали птахи. Ліероссе почувалася птахою, легкою, веселою, вільною. Ноги самі пританцьовували, рахуючи сходинки. Вона впізнавала двері знайомих, кольорові вітражі, стук молотків, чиюсь квітучу вишню. Тут жили її друзі, приятелі, хороші сусіди, тут у неї ні з ким не було ворожнечі – адже всі по-своєму прекрасні, всі цікаві, всі світяться власним світлом. Час від часу вона весело віталась, пропускаючи когось із ельдар чи обганяючи на сходах.
Дівчина уже наблизилась до міської брами впритул – ще одні сходи, десять сходинок, тоді за ріг, між двома кущами жасмину, на широку вулицю. Та попереду виникла така висока постать, що поруч із нею Ліероссе почувалась ще дитиною.
Це був вала, поза сумнівом. Від нього віяло силою, наче грозовим фронтом, коли й грози ще немає, але все живе завмирає в передчутті. Майже біле довге волосся спадало на його кремезні плечі, довгий парадний одяг на кшталт того, що увійшов в моду кілька років тому, збирав у зморшках тканини зовсім не денні тіні. Його неможливо було обійти просто так, його неможливо було ігнорувати. Мелкор. Той, кого звільнили. Ліероссе чула про нього, чула про тих, до кого він приходив у гості, але самого досі не бачила. Вона не пам’ятала пори, коли довкола звільнення цього могутнього в’язня ходило багато розмов. Був та й був. Проте чула – різне. Одні казали, що він – неперевершений вчитель, і багато чого можна перейняти у нього в ремеслах та хитрій риториці суперечок – якщо він схоче. Інші – що поруч із ним не дуже добре почуваються.
- Алайо, - ввічливо сказала Ліероссе, готуючись пройти повз. Витріщатись на когось – нечемно, а вона була чемна дівчина.
- Вітаю, юна леді, - озвався Мелкор, і мелодійний голос огорнув її, мов музика. – Чудовий день!
- Ще й який, - відповіла Ліероссе. – Малина доспіла. Скуштуй, і побачиш, до чого він чудовий!
- Он як? – вала схилив голову, роздивляючись співрозмовницю. Тут їй кинулась у вічі худоба його обличчя, тонка блідість, наче шкіру притрусили дрібним попелом. Він був не такий, як інші, і від цього спиною пішов повільний холодок. – Де ж мені знайти малинник?
- Біля палацу є, в саду, - відповіла Ліероссе. – А за брамою - величезний, якщо витратиш трохи часу і повернеш праворуч. Твоїх кроків буде…гм…може, п’ятдесят.
- Дякую, - він усміхнувся, усмішка була щира. – Приємно було побалакати. Як тебе звуть, моя пані?
- Ліероссе. А ти..
- Мелкор, - він проказав своє ім’я повільно, наче тягнув його на язиці, щоб самому впевнитись, повірити – Мелкор. - Приємно познайомитись. А що ще цікавого ти можеш розповісти, знавчине садів?
- Даруй, - вимовила Ліероссе, відчуваючи, як вмирає від цікавості, - та я страшно поспішаю. Не можу спізнитися.
- І куди ж ти так квапишся? – Мелкор нахилився до неї, як нахиляються дорослі до дітей, і усміхнувся ще ширше та приязніше.
- Цього я сказати не можу, - озвалась Ліероссе.
- А якщо я з цікавості дізнаюсь сам? Адже валар відомо багато чого, - він підморгнув, тоді встав на весь зріст.
- Що ж, дізнайся, - знизала плечима Ліероссе. – Бувай, вало!

Їх тренував Койрондо, той, хто бачив справжні небезпеки в світі під зірками, і кого мовчки слухав навіть Феанаро. Він був саме такий, як його ім’я – неспокійний, швидкий, з якимсь мінливим кольором очей. Казав, що був розвідником – та давно, так давно…
На цю галявину сходились по одному-двоє, щоб не так було помітно. І все ж Моріфінве гадав, що кому треба – знайде і знатиме. Він не дуже вірив у секретність в цих місцях. Та вже яка є.
- Поки ти думатимеш, ти помреш, - казав Койрондо комусь із них, і все-таки це звучало…не по-справжньому. Карністір намагався б зараз уявити, як це – померти, та бачив тільки бліде обличчя Міріелі. А вона ж спить!
Койрондо вчив тримати стрій і розсипатись навсібіч, давав поради і скептично дивився на їхні вправи. Він взагалі був трохи інший, ніж нолдор, народжені в Амані. Хтозна чому. Може, бо не позбувся манери швидко оглядати місце, де опинився. Одного разу він сказав, що завжди дивиться, як безпечно його залишити, особливо якщо поруч є не такі обережні ельдар. Може, щось було в його очах – те, що ніколи не зникало остаточно, спокійна уважність, настороженість, невелика, але постійна.
- Ще раз відкриєшся – коліно проб’ю! – пообіцяла Лінте. – Будеш першим в світі кульгавим ельфом.
З усіх, хто вправлявся тепер зі зброєю, вона була не те що найзліша – але точно одна з найазартніших.
- Спробуй, - коротко відповів Моріфінве. Він неймовірно сердився сам на себе за цю вічно повторювану помилку. Мечі зхрестились, глухий голос металу заповнив галявину.
Пару синців він сьогодні точно заробить. Лінте налетіла на нього знову, як вихор. Вона була швидка і легка, за нею слід було встигати, не втрачаючи пильності ані на мить. Земля під ногами ставала втоптана – але менш зручна і більш невірна. Десь оголився корінець, і врешті Карністір зарив носом, зачепившись носком чобота.
- Ох, ти живий? – турботливо спитала Лінте, нахиляючись до нього. Злість злітала з неї миттєво, мов роса, яку зтрусили з травинки.
- Не діждеш, - відповів він, перекотившись на спину і вхопивши її за ноги. – Теж полеж.
Вони повалились на розриту землю, брудні і захекані. Не вірилось, що це колись буде серйозно, що колись від цього хтось загине. Хто може загинути від цієї гри – якщо я так, ти так, а тепер обманка. Це ж гра, мов у башти, тільки тілом та шматком металу.
- А тепер спробуйте на мене вдвох, - повільно проказав Койрондо – звідки він лишень узявся. – Може, вам перестане бути смішно.
Коли все скінчилось, вони склали кольорові щити під розкидистим дубом і розсілись послухати історії про давнє минуле. Це була вічна розвага, яка нікому не набридала з дитинства. Тут навіть Феанаро, вічно владний і гордовитий, вічно заклопотаний, ставав, мов підліток – слух і очі.
- Там завжди була потрібна пильність, - сказав Койрондо. Він сидів на траві, зхрестивши довгі ноги. Темне волосся спадало на плечі, на сорочку з небіленого полотна. – Якщо відходиш від своїх у темряву, завжди могли з’явитись вони…або він. Той, що страшніший за найтемніший страх. Я власне вважав, що ліси під зірками того варті, але пильність, пильність могла врятувати життя. Ми в Амані не можемо як слід цього збагнути, але варто постаратись.
- Але ж той..тепер на свободі і наче ні на кого не нападає, - сказав Айкве, молодий ельф з гострим трохи нерівним носом. Він навіть після багатьох поєдинків виглядав так, наче його й на тренуванні не було.
- Тільки лізе під руку, так, Чистюля? – спитав Моріфінве.
- Можливо він тепер безпечний, - сказав Койрондо. – Не знаю. В давні часи, коли на небі світили зорі, а більше не було жодного джерела світла, окрім рукотворного вогню та зрідка – блискавки – ми розповідали з вуст в уста про Чорного вершника. Зустріч із ним не віщувала нічого доброго навіть тим, хто міг потім сам про неї розповісти. Більшість же ніколи не поверталась до нашого табору…
- От все-таки, - почав Айкве.
- Дай послухати, - шикнули на нього.
- Справді, давай про Чорного вершника послухаємо. – сказав Моріфінве, озираючись. Того, кого він шукав поглядом, за спиною не виявилось. – Часто його бачили?
Вони розходились так само – поволі, не всі одразу, як і зібрались. Феанаро і Койрондо тихо розмовляли на галявині, час від часу з кимось прощаючись. Решта розбирала зброю і залишала це місце.
- Койрондо наче з іншого світу, правда? – сказав Айкве, прихилившись до дубового стовбура. – Дехто з них…такі. Ми теж такими станемо?
- Хтозна, друже, - відповів Моріфінве. Він навіть не дивився на співрозмовника, чигаючи очима по натовпу, що потроху рідшав.
- А може, уже стали, - вів далі Айкве. – Ти шукаєш когось?
- Так, мені час, - урвав бесіду Карністір. – Це терміново.
- Гей, а як же.., - почав Айкве.
- Не зараз, - Моріфінве швидко відшукав серед щитів свій.
- Синці лікувати квапишся? – зіщулився Айкве, штовхаючи друга в бік.
- Іди ти в Аватар!

Мечі не було заведено показувати на вулицях міста, проте тренуватися у володінні ними за межами Тіріону і подалі від цікавих очей – що ж, принаймні друзі та однодумці Феанаро про це не забували. Ліероссе думала, що не вони одні. Цікаво, міркувала вона, чи брав хтось слово з Інділін – мовчати про щось подібне.
Глядачів на це видовище пускали рідко, хіба чийогось молодшого брата чи сестру. Тому батько одразу попередив Ліероссе, що не варто надто привертати до себе увагу. Хочеш дивитись – дивись, та це не вистава. Вона постаралась причаїтися десь біля найближчого дерева, злитися з ним і нікому-нікому не заважати.
Майстер Феанаро, якого вона бачила і раніше, тут був зовсім інший. На святах, увінчаний самоцвітами з живим світлом, він здавався їй героєм якоїсь давньої казки, а не живим ельфом. Та тут було зовсім інше. Одяг – який не шкода, шкіряні наручі, з яскравого – тільки щит, оздоблений червоною зіркою на вісім променів. Ліероссе зачудовано спостерігала, як він відбивав наступ одразу трьох ельдар, наче сам мав потрійну силу.
То було свято спритності і сили. Якщо не думати про те, що зброя призначена щонайменше ранити, якщо забути, чому її було створено – цим можна було милуватись, мов танцем. Іноді вона вишукувала очима одного з ельдар, того, до кого її погляд мимоволі повертався уже давно. Вони бачились дуже рідко – точніше, не бачились, а розходились десь на вузькій вулиці чи минали одне одного десь під огорожею, бо жили неподалік. Якщо довго на когось дивитись – чи він відчує погляд? Ліероссе не хотілося б бути спійманою на цьому підгляданні. Тим паче знала від інших, що цей чоловік не забариться сказати якусь гидоту тому, хто невчасто потрапить під руку. То, може, на краще, що здалеку він видається симпатичним, а ближче підходити не варто…
Але так у той день і сталося, ледве вона рушила в пошуках для себе непомітнішого місця, аби дочекатись батьків – він виник перед нею, розпашілий від бійки, в брудній сорочці, з розпатланою чорною косою, перекинутою через праве плече.
- Алайо! – ох.
Ліероссе мало не налетіла на четвертого сина Феанаро, ткнувшись йому носом просто в груди. Чи це він мало не налетів на неї, вийшовши назустріч з-за дерева, наче привид зі світу під зірками – раз і все, згадуй як звали.
- Ой, - сказала Ліероссе.
- Вітаю, - повторив Моріфінве і почервонів до кінчиків вух. – Я – Моріфінве. Друзі звуть мене Морьо.
- У тебе є друзі? – спитала Ліероссе машинально, навіть не подумавши, що верзе. – Тобто..я хотіла сказати, що знаю, як тебе звуть. Ти – син майстра Феанаро, і я…
- У мене є друзі. Зустрів би я того, хто сказав тобі таку маячню, - здавалось, він анітрохи не образився, хоча міг би. - Ось, - однією рукою він простягнув дівчині білу квітку, а іншою відкинув з чола волосся, мокре від поту. – Ти дивилась на мене, - його тон був таким різким, наче Ліероссе скоїла на його думку страшний злочин. – Дивилась. І тепер, гадаю, буде цілком справедливо, якщо я роздивлюся тебе. Чи не так, діво?
Що ж, до неї говорили як до дорослої, і вона мала поводитись як доросла. Дівчина приготувалась достойно відповісти, якщо він почне сварку – тобто розгубила всі думки з голови.
- А мені сподобалося дивитись, - озвалась вона. – Ти фехтуєш…мабуть ти і танцюєш гарно?
- Все-таки дивилась, - він підморгнув. – Так я і знав! Тоді…гадаю, буде вірним рішенням піти прогулятися вдвох. Що скажеш?
- Маю попередити батьків, - чемно озвалась Ліероссе. – Моя мама тебе не сильно …стукнула?
- О, точно, - він ляснув себе по лобі. – Лінте ж твоя мати? Як я міг забути. Вона вміє наваляти, але це дрібниці. Ходи, попередь, звісно. Я чекатиму.
Коли Ліероссе, метнувшись до батьків, що теревеніли зі знайомими під великим дубом, повернулась до Моріфінве, він тримав в руках її вишиту торбинку, з якої звисав клапоть тканини, рукоділля, не запхане до кінця куди слід.
- Ти щось забула.
Ліероссе замість своїх речей відчула в руках змокрілу багатостраждальну білу квітку. Сунула її за вухо.
- Можна? – він простягнув руку і поправив білий бутон. – Тобі личить.
- Правда? – у нього були різкі риси обличчя, манера говорити голосно і наче збираючись сваритися, недобрі темні очі – і водночас він тепер усміхався, і в цій усмішці було щось настільки дружнє і привітне, що важко було пов’язати одне з іншим. Темрява і світло.
- Авжеж. Я завжди кажу, що думаю, і часто потім мене більше не запрошують в гості. Ти ще в цьому переконаєшся…ну, я сподіваюсь.
- То..куди підемо?
На галявині було, можливо, ще багато народу.. Можливо. Ліероссе здалося, що краєм ока вона бачила майстра Феанаро, який говорив, широко жестикулюючи, наче досі бився з повітрям. Та чи того разу вона його бачила, а може десь іще?
- Я покажу тобі дещо особливе, - озвався Моріфінве. – Годиться? Ходімо. Тут недалеко. Хочеш я торбинку твою понесу?
Він уже заховав меча у піхви, закинув щит за спину, і тепер простягав їй руку. Щоки потроху переставали пашіти, погляд заспокоювався.
- Веди, - погодилась Ліероссе.
Вони пішли навпростець, продираючись крізь зарості і перестрибуючи струмки, поки башти Тіріона не лишились далеко позаду. На обличчя падало світло, вітер перебирав волосся.
- Це місце, - розповідав Моріфінве, - дуже схоже на тебе.
- На мене?
- Так. Колір твоїх очей, твоя вдача, як я зараз бачу її – вони дуже схожі. Побачиш.. А я вмиюсь.
- Там є вода?
- О так, і багато.
Шепіт тої води скоро долинув до них, ніжний і трохи тривожний, наче тоненький струмок вповні міг усвідомлювати свою приховану силу. Попереду був невеличкий водоспад, що утворився – чи був утворений – в руслі швидкої невеликої ріки. Мереживо збитої піни відбивало в собі сотні крихітних веселок. На зеленому березі квітли срібні квіти зоряниці, а в заплаві біля берега – розкішне латаття.
- Я трохи почистив дно і поставив онде дерев’яну лаву, - сказав Моріфінве. Голос його був такий гордий, наче він сам і водоспад створив. – Правда ж гарно? Це – моє місце. Сюди я ходжу, коли хочу бути зовсім сам і подумати. Коли засмучений. Коли просто нікого не хочу бачити. Але коли зустрів тебе, одразу подумав: їй треба це показати.
- Це великий подарунок, - озвалась Ліероссе. – Таких мені не дарували. Тут…справді…так гарно!
- Зараз мені здається, що це насправді не моє місце, а твоє. Я тільки знайшов його і наглядав за порядком, поки ти народишся.
- Давай воно буде нашим, - сказала дівчина, вдивляючись у воду. – А то це якось нечесно.
- Давай. Нашим, - щось у його голосі змінилось – на мить, невловимо і тривожно. – Нашим. Зачекай, я і правда вмиюсь.
Ліероссе завжди і всюди примічала малину. Побачила її і тут. Червоні ягоди якраз дозрівали, і поки Моріфінве шумно змивав з себе сліди бійки, вона полізла в кущі, підібгавши спідницю, аби не залишити її на колючках. Збирала в рот, тоді – в край подолу, бо з’їсти все самій видалося їй все ж нечемним.
- Ого, де ти зарилась? Агов!
Ліероссе озирнулась на його голос і побачила, що він переплітає мокрющу косу, просто деручись крізь зарості.
- А, до речі, - спитала вона, облизуючи пальці, - ти ж не знаєш, як мене звуть?
- А правда твоя, - він почервонів від коміра сорочки аж по волосся. Це уже, мабуть, відколи вони говорили – втретє. – Я думав про квітку в твоїй косі, а про ім’я не подумав. І як же тебе звати?
- Ха-ха, і навіть покликати не вийде! Я – Ліероссе, і у мене є малина.
- Ти солодкоїжка, - зіщулився Моріфінве. – То приходь днями до мене. Я варитиму варення з яблук. Будуть солодющі пінки і, може, ще компанія підтягнеться.
Пік світла Лауреліни минав. Повітряне золото ставало прозорішим і ніжнішим, на траву повільно лягали дуже легкі, майже невагомі сутінки – як тінь на воді, не густіше. Вітер вщух. Десь у хащі заливались птахи, і до них згодом приєдналася тонка дримба цикади. Вони сіли поруч, біля води, біля верби, до якої Моріфінве притулив щит, непотрібний і незручний на прогулянці. Слухали водоспад і дивились, як переплутані вербові гілки полощуться у річковій прохолоді.
- А про Чорного вершника було страшно, - сказала Ліероссе. – Ніколи не розуміла, чому всім подобається ця історія.
Вони замовкли. Іноді абсолютно немає потреби говорити, навіть якщо ви щойно познайомились і багато про що могли б запитати. Наприклад, коли тьмяніє Золоте древо, і в тиші готується срібний світанок його близнюка, а від ріки піднімається ніжний туман.
- Виходь за мене, мала птахо, як підростеш, - тихо, але твердо сказав він. І голосніше додав. – Я кохаю тебе. Виходь за мене.
Ліероссе завмерла і впустила залишки малини на траву. Щокам стало гаряче і холодно від водяного туману.
- Вибач, - відповіла вона, тремтячи, - та я вперше бачу тебе. Я тебе ледве знаю. Мені..потрібен час, щоб познайомитися з тобою краще.
- Слушно, - озвався він, опускаючи погляд. – Я сказав, бо не міг мовчати. А ти відповіси, коли будеш готова.
- Ти гніваєшся? – спитала Ліероссе.
- Я сумую. Та якщо ти прийдеш на пінки, я не буду, - він знов поглянув на неї, і вже усміхався – трохи розгублено. – Приходь, хай там що та коли ти відповіси мені. Гаразд?
Коли Моріфінве повертався додому, там наче повимерло – всі чи то спали, чи то розійшлися у своїх справах. Він відчував глибокий світлий сум, хтозна, більш глибокий чи більш світлий. З-під ніг чкурнула білка і злетіла на верхівку яблуні.
В час змішання світла лягла дрібна діамантова роса.
На даху біля парадних дверей ходила гордовито велика біла птаха – здається, чайка. Нечасто вони сюди залітали.
Ельда поклав руку на товсту яблуневу гілку і задумався, дивлячись між пальців на шерхку кору. Сум в його серці мав присмак смоли та яблуневого меду, запах трави та теплого мокрого каміння. Світ був прекрасний.
Моріфінве відволікли від думок кроки та відчуття напруження в повітрі, наче збиралась гроза.
- Давно тут нікого з них не було, - сказав він сам до себе. І рушив назустріч цьому невідомому, що перетинало сад.
Це був Мелкор. Він йшов від того входу, що вів до майстерні Феанаро, до воріт, неквапом, поважно, наче теж дихав вологим чистим повітрям.
- Тьху, - пошепки мовив Моріфінве. – Йому-то що тут треба.
Мелкор минув трояндові кущі, шипшину і старий горіх. Його довга сіра халамида чіпляла листя і струшувала росу. Тоді відчинив собі сам і вийшов, лишивши одну половинку воріт відчиненою.
Моріфінве найбільше за все в світі ненавидів безлад. Та половинка аж саднила йому, поки йшов, лаючись, зачиняти.

- Ти говорив з ним, atarinya?
- Та ні, я його попросив…як завжди. А чому ти питаєш? – Феанаро роздивлявся давно знайомий сад наче новими очима. Він накинув плащ, немов його лихоманило, очі почервоніли від безсоння чи пилу в майстерні.
- Бо він тут топтався, - відповів Моріфінве. – І ворота не зачинив.
- Ворота, - промовив Феанаро. – Вмієш ти сказати важливі слова. Подивися, сину, тобі не здається, що для цих часів у нас якась надто декоративна огорожа?
- Ходить хто хоче, - погодився Темний. – Прохідний двір.
- Отож-бо. Давай поміркуємо, що можна зробити в цих умовах. Камінь? Метал?
Вони стояли поруч, вітер легенько хитнув віти, під ноги впало кілька сухих листків. Світло, таке ніжне, таке звичне, було ірреальним в цю мить. Наче уже настали якісь інші, набагато темніші часи, а очі чомусь досі бачать звичне світло Дерев…
- Якщо логічно – що ми плануємо? – спитав Моріфінве. - Витримувати тут облогу чи надавати кому слід по морді і вирушити звідси? Чого ми маємо досягти з цим парканом?
- Виграти час, якщо все буде кепсько. Врятувати…все цінне, - батько уважно дивився на паркан, наче намагався розгледіти в білій кладці щось нове. – Ми не всі озброєні в цьому домі, та й мало там що. Ну а далі як піде.. Може, це вони звідси заберуться. Я б так швидко не вирішував.
- Мама і Хісілінде, це всього двоє, - відповів Моріфінве.
- Аби не заважали, - роздратовано відповів Феанаро. – Беззбройний – не біда, та й виправити це можна легко. От корисний…той, що заважає – біда.
- А я думаю, що, коли дійде до діла, всі наші будуть на нашому боці. І мама – першою, - відрізав Карністір. – Я навіть не думаю, я знаю це.
Він зупинився, торкнувшись рукою шерхкої кладки, і намагався побороти запаморочення, яке відчув при цій розмові. Йому було недобре, аж під ложечкою засмоктало. Вони взагалі не мали вести такі розмови.
- Як так сталося, - уже доброзичливіше відповів батько, зупиняючись поряд. – Як так сталось, що ти, котрий з поганими висновками ніколи не затримується, такої незаперечно хорошої думки про всіх нас?
- А хіба не ясно? – Моріфінве обернувся до нього, і тепер вони дивились очі в очі – однаково темні і майже однаково полум’яні в срібному присмерку.
- Ясно, але, - відповів Феанаро. – Тобто це добре, що ти в нас віриш. Та запам’ятай моє слово – найближчим часом ми дізнаємось про себе та інших стільки, скільки зроду не знали.
- Чому ми більше не готуємось до походу? – спитав Моріфінве, дивлячись прямо перед собою, наче потреби зустрічатись поглядами не було.
- Ми готуємось. Але ти ж розумієш, що це має бути так – ми вирішили і вирушили. А не так – ми забрались, підібгавши хвости? Тому доводиться займатись усіма справами одразу.
- Звісно, батьку. – відповів він. – Звісно.

Він чув, як дзенькнула ажурна хвіртка – ледве чутно. Кроків не зауважив. Та щось всередині тьохнуло.
- Я прийшла.
Ліероссе стояла під його ґанком – боса, у довгій блакитній сукні, наче незабудка.
- То заходь, раз прийшла, - озвався він і відчув, що голос таки звучить непривітно. – Я хочу сказати, радий тебе бачити. – і почервонів, аж щоки запекло.
Вони грали в цю гру уже деякий час. Вона приходила, нечутно ступаючи по траві. Сідала поруч. Іноді він чекав її десь біля дому, і вони йшли – часто мовчки, і кожен усміхався сам собі. Іноді говорили, і все – ні про що, бо важливого кожен торкатись боявся, хоч і кортіло, наче ранки на губі.
- Я заважаю?
- Я ж сам запросив, - усмішка, швидка, як світло після дощу. – Поки я тут, буду радий бачити тебе знову.
- Поки?
- Так, поки що, - сказав Моріфінве, пропускаючи її в дім і розвертаючи до дівчини дерев’яне крісло біля вікна. – Я маю поїхати на деякий час.
- Далеко? – Ліероссе зблідла. Вона думала, що часу у них безмежно, як у всіх безсмертних. Та забула, що сини Феанаро не затримуються в місті, особливо зараз…
- Так, Ліероссе, далеко на північ. Повернусь, як завершу справу.
Деякий час вони мовчали. Він дивився на неї спокійно і приязно, а їй чогось вперше стало не по собі.
- Там…там же не росте нічого? – спитала Ліероссе, і власний голос здався їй чужим.
- Чому? Деякі рослини є, просто вони витривалі. – він підсунув крісло і сів зовсім поруч.
- Розповіси мені?
- Я люблю північ, - усміхнувся Карністір, впівоберта дивлячись на світло. - По-своєму вона прекрасна. Спочатку ти йдеш до моря на його шум, залишаючи світло за спиною. Нарешті бачиш попереду хвилі. Вони теплі поблизу Гаваней і підсвічені світлом звідси – срібним та золотим. Ти не бувала біля моря? Там, де падає світло з Калакірії, вода веселкова. На дні лежать самоцвіти, якими телері прикрасили своє узбережжя, і світло заломлюється, створюючи кольори. Тоді треба неодмінно скупатися, запам’ятати тепло цієї води і лагідність цього місця – і залишити його. Просуваєшся вперед, і гори потроху відступають, залишаючи місце холодній рівнині. Помалу відчувається дихання криги, та криги ще немає. Коли лягаєш спати під зірками Араману, вони немов нахиляються і вивчають тебе – що ти за один. Мені здається, так було біля вод Пробудження. Тільки північні зірки, вони..хижі, чи що…
Він замовк. Рівне срібне світло падало навскіс на порожній чистий стіл, на бильце крісла, де лежала його рука з одним срібним перснем із тисненими молотками, бойки – у вигляді пташиних голів. Це було особливе мовчання, якого ніколи Ліероссе не чула, яке пробирало до серця.
- Візьми мене з собою, - пошепки сказала вона.
- Аж туди? – Моріфінве подивився на неї – і в його погляді було здивування.
- Аж туди. Я б хотіла побачити все це. – Ліероссе знітилась. – Прохання дуже нахабне?
- Ну..взагалі-то так. Я люблю подорожувати сам, і, я так розумію, далеко від Тіріону ти не забрідала.
- Пробач…
- Ні, не вибачайся. Якби все було інакше, я б справді тобі відмовив. Та зараз твоє прохання видається мені навдивовижу слушним. Тобі варто знати, хто я і хто ти сама. Північ добре це показує, - він простягнув руку і торкнувся її руки. Перстень з молотками ніжно дзенькнув об каблучку з квіткою лотоса. – Але послухай. Це не найлегша прогулянка. Попервах ти маєш робити те, що я скажу. Ти казатимеш, якщо втомилась чи злякалась. Ти не звертатимеш із нашого шляху і не відставатимеш. Якщо тобі стане важко, я поверну тебе в Гавані. Пристаєш на це?
- Пристаю, - відповіла Ліероссе. – Але ти дарма вважаєш мене слабкою чи дурною, Феанаріоне.
- Я нічого такого не вважаю, а то б я так тобі і сказав, - різко відрубав Карністір. – Не вигадуй. Насправді я тільки про всяк випадок це – бо ти йдеш уперше, і тобі варто бути уважною до себе та до дороги. Майже не сумніваюсь, що ти не наробиш дурниць і впораєшся. Але мені справді треба дещо зробити, і не хотілося б за тебе хвилюватись,- він встав, пройшовся по кімнаті, наче рахуючи про себе до десяти.
- Чому ти сердишся на мене? – пошепки спитала Ліероссе. Коли він рахував до десяти, то був далеким і холодним як той Араман.
- Я не здатен на тебе сердитись, - коли він повернувся зі всесвіту рахування подумки, його усмішка була так само тепла. - Я просто думаю, як краще все це влаштувати. Часу обмаль.

- Що він тут робить? – пошепки спитала Інділін.
Вони залишали дім Харвенде разом, хоча йти їм було в різні боки. Постать Моріфінве подруга угледіла раніше за Ліероссе.
- Чекає на мене, - відповіла та, нахиляючись, щоб зав’язати сандалю. – Ми сьогодні готуємось до походу.
- З ним? – в голосі Інділін було здивування. – Куди це ти з НИМ зібралась?
- На північ, - відповіла Ліероссе. – Далеко на північ.
- Щось я не бачила тебе досі в такій компанії…
- Тепер побачиш, - озвалась Ліероссе, підводячись. Від Моріфінве їх відділяла тільки обвита зеленим плющем огорожа, майже прозора, до того мереживна. – Давай припинимо шепотітись за спиною. Це непристойно.
- Шепотітись за спиною? Цікаво, цікаво, - Карністір поклав руку на зелене листя, що килимом устилало огорожу, і зазирнув у двір. – Можу приєднатися.
- Привіт, - сказала Ліероссе і зашарілась. Тоді спіймала отетерілий погляд Інділін. Закрилась від несміливого поштовху її осанве. Хай думає, що хоче. – Ти довго чекав?
- Та вже набридло, - відповів він.
- Це Інділін, - Ліероссе штовхнула подругу в бік. – Це Моріфінве. Він вчить мене секретам далеких мандрів.
Подруга мовчала.
- Вітаю, Інділін. І бувай одразу. Нам час, - відповів Моріфінве. – Ходімо.
Вони рушили вулицею, залишивши Інділін за спиною. На плечі у Феанаріона висів мішок, через руку було перекинуто темно-сірий плащ.
- Вона – моя подруга, - сказала Ліероссе.
- Так. Я їй не подобаюсь, - відповів Моріфінве. – Бачились.
- Але..
- Я зекономив час, припинивши бесіду. Зараз би ми ходили коло і навколо, щоб не засмутити тебе, потім щось пішло б не так, потім було б багато розмов та прикрощів. Або ми одразу стали б щирі – і було б багато прикрощів. Замість цього ти і я пішли, вона лишилась, і ми обоє з тобою не сваримось. Є кращі ідеї?
Дім, де мешкала родина Ліероссе, був зовсім невеличкий. Перед найбільшим вікном ріс розмарин, який дівчина поливала щоранку, на старій груші – її дитяча гойдалка, одна відполірована ясенева дошка. Вдома був тільки батько. Росселін любовно полірував меч у дальній кімнаті і не одразу навіть розчув, що хтось відчинив двері. А і коли зрозумів – не одразу привітався. Росселін скаржився, що міські стіни завжди занурюють його в думки та позбавляють уважності. Та дім собі змурував і час проводити в ньому любив.
- О.. Моріфінве? – нарешті наче опам’ятався він. – Ти? Отакої. А ти хіба не…
- Алайо, господарю. А я зайшов на запрошення твоєї доньки, - озвався Феанаріон. – Маю кілька справ.
- Заходь! Чогось вип’єш?
- Та не турбуйся, я не пити прийшов. Куди мені з цим, Ліероссе?
- У тебе раптом з’явились друзі, яких я б і собі хотів, - сказав Росселін, дивлячись услід Моріфінве, який зник в кімнаті доньки.
Ліероссе вкотре зрозуміла, що дорогі їй ельдар здебільшого ніяк не ладнають одне з одним. На мить вона безкінечно зажадала опинитися в тому світі невикривленої Арди, де всі любитимуть одне одного, і так легко буде любити їх… Чи хоча б у Амані недавнього минулого, яке вона застала лише в переказах. Та у неї було лише тут і тепер. Лише кивнути батькові і поквапитись до гостя.
- Ти можеш це пересунути? – попросив Моріфінве, показуючи на п’яльці з начатою роботою, що стояли біля вікна. Показуючи, але не торкаючись, наче тканина була дуже крихким кришталем. – Ненадовго.
Вона усміхнулась, але її душею ще володів сум. В цій кімнаті з білими завісами, де на ліжку, поверх хутряної ковдри, ще дрімала улюблена лялька у вишитій простенькими квітами сукні, раптом стало якось інакше. Наче і світла вдосталь, і місця вистачає, як завжди. Та щось невмолимо змінювалось, і Ліероссе не могла опиратись цьому. І не хотіла, бо дерева ростуть, гусінь скидає кокони, і все плинне.
- Накинь мій плащ і стань рівно. Я відмічу, до якого місця вкорочувати, - сказав Моріфінве. – Твої теплі речі, як на мене, не теплі.
Його погляд впав на незавішене вікно, затримався, і уже в наступну мить Феанаріон визирав звідти – наче тривожно, так і не випускаючи одежину з рук.
- Трісни мій пояс, у ваших сусідів Мелкор. – повідомив він.
- У них часто бувають гості, - відповіла Ліероссе.
- А цей, - повідомив Моріфінве, майже звісившись з вікна, - таке враження, що весь час тільки й швендяє по гостях. Нічого більше не робить. Ampamaita!
- Він вала, і навряд чи криворукий, - промовила дівчина несміливо, але все ж підійшла до ельда і теж визирнула з вікна поруч із ним. – Просто може собі дозволити, чом би й ні.
Сусідський кам’яний ґанок з козирком у вигляді пташиного крила було видно цілком непогано. І з нього на золотаву доріжку щойно ступив саме той незвичайний вала у сірому, про якого стільки говорили. Він стояв до Моріфінве та його подруги в пів оберта і, здавалось, ґречно помахав господарям, перш ніж рушити у своїх справах.
- От якраз всі валар, кого я досі знав, цілісінький день зайняті, - відповів Феанаріон. – І тільки цей валандається кругом, повітря ганяє. Що ж..а нам немає коли.

Тут було уже зовсім темно, зорі світили різко та здавались дуже близькими. Тут земля була дика і бідна, повітря – холодне і пахло далеким морем, сухою травою та каменем. Слова ставали повільними і застрягали в горлі. Наче і оку зачепитись немає за що – і дивитись хочеться. І кожен, навіть тихий-тихий подих тягнув за собою натяк на луну.
- Цікаво, - спитала Ліероссе, коли вони здолали, здавалося, пів світу в мовчанні, - у Ендоре вони світять так само? – тиша довкола виявилась тугою, мов танцювальний бубон, і перервати її було страшно, наче дівчина порушила щось важливе.
- Дід казав, що там їхнє світло м’яке та радісне, - відповів Карністір. – Як над Гаванями. Дивишся, дивишся, і серце співає. Тут холодно, холод змінює все. Що ж, час нам зупинитися на нічліг, Пташечко.
- Я не втомилась.
- Можливо. Але я втомився, - в напівтемряві Ліероссе не могла бути певною, чи він усміхається, чи так здається.
- Ти зізнаєшся в цьому?
- Ти колись теж навчишся, сподіваюсь. Це дуже добре в далекій дорозі.
Каменистий берег, шум моря і зорі. Рівнини холодного Араману лежали попереду, пустка, де-не-де – дерева, віти яких стелились по землі, мох та суха трава. Дихання криги відчувалося в повітрі… Гори потроху залишали тут берег, віддаляючись, поступаючись місце зимним рівнинам, омитим холодом та сіллю. Ліероссе почувалась крихітною в цьому морі зір та холоду, їй здавалося, що вона не могла би знайти тут ані найменшого сховку, проте її супутник, зістрибнувши з коня, дуже швидко знайшов великий камінь, за яким можна було сховатися від вітру.
- Збирай що знайдеш, - сказав він. – З дровами тут не дуже, перебирати не доводиться. Тільки далеко не відходь.
- За кого ти мене маєш? – спалахнула вона, відчуваючи, однак, тривогу від цієї повної вітру пустки.
- За ту, що вперше на півночі. – озвався він, віддаляючись. Їй лишилось тільки дивитись на спину в темному плащі.
Ліероссе, звикла до плодючої та теплої землі, спочатку навіть не розуміла, що саме слід збирати. Проте вона дуже старалась, і за деякий час притягла до їхнього табору трохи засохлих водоростей від лінії води. Поки вона шукала хоч чогось, що можна було б підпалити, Моріфінве уже розпалив вогонь. Невеличкою похідною сокирою він зрубав одне приземкувате деревце, до нього моху, а тоді за допомогою кресала викресав іскру. Вогонь зайнявся, наче в ту безплідну землю кинули шмат життєдайного світла Лауреліну.
- На сьогоднішній вечір ми вдома, - сказав він Ліероссе. – Клади здобич, я набрав уже достатньо. Ходи погрійся, тут це необхідно.
- Ти ходиш в такі холодні землі, - сказала дівчина, простягаючи до вогню змерзлі пальці. – І тобі справді це подобається?
- А тобі? – відповів він, простягаючи руки поруч. – Ти знайшла тут щось чи шкодуєш, що вирушила зі мною?
- Я…- Ліероссе замислилась. – Тут холодно, якщо чесно. Але що далі ми йдемо, то більше мені здається, без цього видовища я не мала чогось важливого…особливого. А ще, - вона засміялась сама собі, відчуваючи, як тепло обвиває зап’ястки і пробирається під одяг, - тепер, мабуть, літо Аману видасться мені прекрасним. Я сприймала його як належне!
- Ну от, ти розумієш мене, - буркнув Карністір. – Що ж, влаштовуймося. Після кількох таких ночей перший сон на теплій запашній траві – це як вина хильнути. Але ми не змерзнемо, якщо все зробимо вірно.
Вони розсідлали коней, видавши їм овес, взятий з Гаваней, розстелили попони на мох. Поки закипала вода, Морьо витяг звідкілясь зшиток пергаменту, олівець і почав шкрябати. Один раз він надовго зник, пішов до води, попросивши Ліероссе підтримувати вогонь. Нарешті повернувся, змерзлий, але задоволений, і плюхнувся поруч.
- Що ти робив? – з цікавістю спитала Ліероссе, обпікаючись гарячим трав’яним напоєм.
- Записки. Я весь час їх пишу. Це – наша підготовка до походу.
- До походу?
- Для тебе ж не буде секретом, що ми збираємось залишити Тіріон і вирушити в Ендоре, хіба ні? Про це говорили ще до твого народження, про це не могли не говорити при тобі. Так от ми небезпідставно вважаємо, що перепливати море краще тут – менше часу в дорозі. Але сюди треба дійти і довести кораблі, от чому ми досліджуємо північ. – Моріфінве підкинув у вогонь трохи палива і сів зручніше. – Ліероссе, ти сама бачиш, яким бажаним стає повернення додому, як тільки тобі трохи складно? – порив вітру роздув багаття, і здалося на мить, наче до них підступають сутінки Предначальної епохи. – Ми втрачаємо в Амані час. Стежки сходжено, каміння видобуто, знання отримані. А під зорями лежать неозорі землі, які залишили наші предки. Ти бачиш, що робиться в Тіріоні. Я б провітрився після цієї задухи, а ти?
- Я тужила б за домом. – вітер кинув їй в обличчя жмуток тепла, холодний вітер – тепле повітря від багаття.
- Ну, я б теж. Та хто сказав, що не можна навідатись назад? Але згадай казки, що тобі розповідали. Самоцвіти в горах, дрімучі ліси, могутні ріки, що несуть човни на спинах під зорями, повні риби і темряви…
- Ти вірші не пишеш?
- Тільки не здумай комусь прохопитися щодо цього. Я серйозно.
Ліероссе відчувала, що сміятися неввічливо, але не втрималась і пхикнула в рукав.
- Час вкладатись, - сказав Моріфінве сердито, ховаючи своє письмове приладдя і кидаючи сумку під голову. Він розправив плащ, повозився в темряві і підкинув гілок у вогонь. – Ходи сюди і лягай поруч. Ще змерзнеш.
Якби у неї був брат, вона могла б так обійнятися з ним у холодну ніч. Пристрасть не тривожила їх, бо почуття ельдар зріють повільно. Ліероссе чула тільки биття серця під шерстяною курткою і спокійне дихання, що наче відділяло її від голосу моря і вітру. Коло світла в безмежному океані холоду та самотності.
І тоді, кладучи голову йому на плече і дивлячись вгору, на зорі, Ліероссе сказала: «Я вийду за тебе і піду з тобою, куди ти підеш. І в Ендоре теж. Така буде моя відповідь». Його серце, що досі розмірено билося десь поруч, пришвидшилось, і Ліероссе здалося, наче шум крові перекриває звук холодного прибою та близької криги.
Він мовчав кілька довгих хвилин, наче не одразу почув чи задрімав. Потім міцно пригорнув її до себе.
- Радий що вирішила, - сказав пошепки, наче хтось міг тут почути. – Я кохаю тебе, і хотів би бачити тебе поруч до кінця часів.
- А я тебе, - сказала Ліероссе кудись в зоряне небо. – Моріфін…
- Тшш, - її уст торкнулись прохолодні пальці. – Морьо. Будь ласка. Солодких снів, мала Птахо. Ти маєш відпочити.