Розділ сьомий. Де ніхто не повертає назад.

Одяг йаванільді здавався чорним, хоча напевне був зеленим, сірим, блакитним… Зали в домі Фінве здавалися печерами, повними привидів. Хоча колись тут рясно падало золоте та срібне сяйво, омиваючи розписи, гобелени і коштовності. Тепер всі ці малюнки здавалися неживими – оті жіночі постаті, зплетені в танку, оті лебеді на широкій водній гладіні – чи вони існують, чи це тільки тіні і спогади про світ, яким він був?

Ліероссе здавалась собі маленькою й кволою, хоча їй потрібно було робити великі речі. Перед нею стояли ці жінки – спокійні очі, важкі коси, легкий шепіт. І вона, зі своєю перев’язаною головою, з пошматованим волоссям, яке все ж довелося, посумувавши, обрізати повністю, в чорному одязі, бо хтозна, чи їй ще щось колись пасуватиме.

– Не скажу, що день добрий, – вона подумала, що так привітався б Морьо, точно він. І їй чомусь стало легше – особливо якщо знайти на пальці обручку і покрутити її кілька разів туди-сюди. – Я навіть не певна, що це день, – Ліероссе поставила на стіл, біля якого вони з’юрмились, світильник з сіліми, котрий дав їй свекор. – Вам же пояснили, хто я?

Її оточувала мовчанка, і було більш ніж ясно, чому.

– Я поранена, не дивіться на мене так. – майже зло вимовила вона. – Я постраждала, коли Ворог зруйнував Форменос, і мені досі боляче. Ви це хотіли спитати, еге ж?

Мовчанка, тільки шурхотять сукні. Хтось відвернувся, хтось витріщається.

– Мені зашили рану на голові, яку я отримала, коли обрушились стіни. Мене відкопали і зашили. Вам досить цього? От і добре. Вважайте, що я в жалобі за колишнім.

Вони не знали, вони просто нічого не знали. В тиші, що настала, Ліероссе почула відлуння власного дихання. Та звідки їм всім зрозуміти, як це, коли ти похований під завалами і більше не існуєш навіть для самого себе? Звісно, немає звідки.. От чому вони дивились – не на неї, на це її страшне знання.

– Але, мабуть, – повільно проказала Ліероссе, – я тепер можу краще за багатьох пояснити вам мету свого приходу. У нас багато поранених, ми щойно поховали короля, як вам відомо. Я бачила те, що вбило його. – вона завмерла на кілька хвилин, шукаючи в собі слова і намагаючись проштовхнути їх у горло, яке саднило, наче воно досі відчувало пил Форменосу. – Це темрява в чистому вигляді, не така, як ніч, а така, як ніщо. Її привів валарський в’язень, той, що нібито випадково втік із суду в Валмарі. Його досі не впіймано, і невідомо, чи буде впіймано. Він може прийти знову, я не бачу причин, чому ні. Тут немає захисту, немає надії і навіть світла немає, от чому король Феанаро закликає всіх піти з ним.

– Король не впорався з валою-втікачем, – озвалась одна з йаванільді, і Ліероссе не одразу вирізнила її з-поміж інших. Поважна, невисока, але сповнена впевненості в собі і влади – того, що Ліероссе не мала.. на жаль, не мала. – Чому ти думаєш, що наступного разу це вдасться йому краще?

– Гадки не маю. Але найпринизливіше, найогидніше, що зі мною було – це коли я помирала і нічого не могла з цим зробити, – відповіла Ліероссе, відчуваючи, як підлога провалюється кудись в безвість, а руки крижаніють. – Я, – дихання урвалось, ох якби ж вона мала феанорів хист до промов… Ліероссе втягнула повітря так, ніби задихалась, і все ж продовжила.- Я не хочу цього ніколи більше. Треба хоча б спробувати боротись. Земля під зірками небезпечна, поранені, вірогідно, будуть ще. Можливо, навіть ваші близькі. Нам потрібен коймас, і тому я питаю, хто піде з нами, і хто готовий навчити мене обов’язкам, які я маю виконувати. – вони все ще мовчали, а у неї геть закінчилося повітря. Знадобився деякий час – так само в тиші – аби проковтнути нудотний комок в горлі і побороти неприємну млість. – Мабуть, ви думаєте, кого це нам прислали замість справжньої королеви, сама дивуюсь, як так вийшло. Але я збираюсь робити все можливе.

– Та нічого тут немає такого, із чим неможливо було б упоратись. – дзвінкий голос, молодий і веселий. – Дівчата, ви позаклякали? То я зголошуся перша. Мій брат щойно повернувся у місто з Форменосу…

Ця дівчина, що наблизилась до неї впритул, була швидка і в світлі світильника рудувата, мов лисичка.

– Я – Еркавенде, і кажуть, що ім’я мені вельми пасує. Поможу чим зможу.

– Не так швидко, Еркавенде, ти тут не старша, – спокійний голос жінки, котра говорила до неї першою, розірвав тишу, і Ліероссе відчула легку запаморочливу нудоту. Їй треба було втриматись за нитку цієї розмови і втриматись до кінця, та нудота збивала з думки. – Ліероссе, тебе так звуть? По-перше, наскільки я бачу, тобі варто сісти. Еркавенде, принеси води. Тоді поговоримо.

Кілька жінок відділилися від натовпу, що зібрався в темному домі Фінве, і відсунули від стін важкі різні лави. Та, що говорила зі спокійною впевненістю, взяла Ліероссе під руку.

– Ходімо. Мене звуть Фіонде, і я найстарша тут.

Підбігла Еркавенде з чашкою, повною холодної води, сунула в руки і непомітно стисла пальці. Ліероссе зрозуміла, що на її боці принаймні одна з йаванільді – та що як тільки вона?

– Попий, будь ласка. Сідайте, подруги, нам є що обговорити.

– А мені цікаво, – різко вимовила та, обличчя якої Ліероссе спочатку не роздивилась як слід. – Чому тут не сидить… добре, хай не леді Нерданель, хай не леді Анайре, але чому не леді Еарвен хоча б? Не леді Іріме? Врешті далеко не всі вважають Феанаро королем, а в домі Нолофінве є достойні жінки. Чому нам прислали поранену і таку молоду, чому не когось королівської крові і з досвідом.

– Ми підкоряємось рішенню королівського спадкоємця. – відрізала Фіонде. – Легше, Ілсілінде.

– Я не просилась і не бігла поперед принцес, – озвалась Ліероссе і відчула, що пролила воду собі на груди. – Але я сумніваюсь, що бодай у когось із нас зараз є досвід, який потрібен. За всієї поваги до названих – я нічим не гірша за них, я з королівської родини, а крім цього зараз всі безпорадні.

– Перевіримо, – відповіла Ілсілінде. – Ти либонь вважаєш себе трохи кращою за інших, бо тебе занесло у старший дім, але хто тут у цьому певен?

– Багато честі ображати поранену! – крикнула Еркавенде. – Це ти, мабуть, вважаєш себе кращою, бо й сама родичаєшся з домом Арафінве, а вони відомі миротворці та митці.

– Йаванільді, припиніть, – підвищила голос Фіонде. – Час дорожчий зараз за коймас, чвари з’їдають його. Еркавенде, ти говоритимеш, коли тобі дозволять, ти учениця, Ілсілінде, ти поводитимешся гідно і не обговорюватимеш рішення спадкоємця таким чином. Інакше підіть і охолоньте обидві, поки ми візьмемося до справ. Це ясно?

– Перевіряйте що хочете, – Ліероссе вчепилась за останні залишки свого спокою і сил, про себе молячись, щоб їх вистачило. – Я – це правда – ніколи не пекла священний хліб. І не стверджувала зворотного. Та я непокоюсь за тих, хто йде і лишається, і коли вибір короля пав на мене – то зроблю все, на що здатна.

– Тобі й не треба пекти хліб, – м’якше сказала Ілсілінде. – Фіонде, ти дозволиш?

– Сядь. Отже, Ліероссе, я поясню тобі дещо. У нас є спечений хліб, що зберігається у спеціальних кошиках, загорнутим в листя, є зерно, яке можна посадити, а можна змолоти і напекти ще, і врожай, який щойно зібрано. Нарешті ми самі – йаванільді, ті, хто вміє саджати, збирати і пекти. От те, що є в розпорядженні масаніе. Думаю, всі присутні хотіли б знати твій план. Що ти накажеш зробити з усім цим з огляду на обставини. Як ти звелиш розподілити все це? Ми слухаємо.

Ліероссе ще раз оглянула присутніх. Зауважила, що Еркавенде крутиться на місці, мов дзиґа, а Ілсілінде – висока, чорнокоса, старша, з видовженим суворим обличчям дивиться на неї прямо і напружено.

– Що ж, – Ліероссе вдихнула якнайбільше повітря, наче збиралась пірнати. – У нас є два дні до виходу, бо ми, як ви вірно сказали, керуємось рішенням спадкоємця. Якщо судити з подій на площі, менша частина ельдар лишається тут, а більша таки йде. Тому я вважаю вірним лишити тут десяту долю спеченого, найменшу, на випадок непередбачуваних обставин. Далі натомість десяту частку врожаю змолотити і взяти з собою як насіння, а решту лишити для тих, хто вирішив не покидати Тіріону. Тут його змолотять ті з вас, хто не йтиме в похід, і якнайскоріше напечуть достатній запас хліба, – вона мала перепочити, щоб говорити далі, та кожна секунда здавалась їй злочином. Що як вони не довіряють саме через слабкість, яку бачать перед собою? – Що ж до вас, помічниці Королеви дерев, то я знову маю спитати, хто готовий йти і хто лишається. Бо ви не борошно і не кошики з хлібом, і ви маєте вирішувати, хто йде, а не я. Я б хотіла, щоб про дарування хліба було відомо тим, хто збирається в похід, щоб всі це бачили, бо мешканці Тіріону налякані і збурені, вони потребують благословення як ніколи. Наостанок у нас є нагальна потреба – поранені, що постраждали в Форменосі, збираються йти за море всі. Але у них немає часу одужати як слід. Думаю, це достатня причина, щоб дарувати хліб для скорішого одужання тим, хто ще почувається погано, інакше в дорозі комусь може стати гірше.

На деякий час йаванільді замовкли, тільки легкий шепіт в задніх рядах – слів Ліероссе не розібрала. Принесли ще кілька світильників, залу наповнювали тіні, що коливались, напливаючи і відпливаючи.

– А собі ти візьмеш щось? – спитала Фіонде, беручи її за руку, наче рахувала пульс.

– Я розподіляю хліб, а не їм, – відповіла Ліероссе, якій від думки про їжу, навіть священну, стало зовсім кепсько. – Я ж.. – хвилі шепоту піднялись в залі як солона вода, і їй вдалося трохи отямитись, поки жінки гомоніли.

– Ти, як на мене, потребуєш коймасу якнайскоріше. – похитала головою Фіонде, і чомусь Ліероссе згадала свого учителя, розчавленого горем і страхом – та все ще турботливого. Лостарін, так сказав би Лостарін. – Поранене не тільки твоє тіло, і ти ледве тримаєшся на ногах. Еркавенде, піди в сховище і принеси зараз один. Масаніе має бути при пам’яті. Мене тривожить дві речі – те, що ти маєш зараз, і то швидко навчитись піклуватися про себе теж, бо поранена і змучена масаніе не думає тверезо. І те, що..даруй, але я скажу правду. Феанаро поставив тебе, бо розраховує все тримати під своєю рукою. Чоловіки не вирішують питання, кому дарувати священний хліб. Ніколи, ні король нолдор, ані король світу, ніхто. Я не розумію поки що, як ти будеш йому опиратись, якщо він схоче владарювати і в цьому питанні.

– Він не зацікавлений в чварах такого роду, – озвалась Ліероссе. – І поважає звичаї ельдар. Розумію, що ніхто з нас не подобається геть усім, та я думаю, що ви дарма тривожитесь.

– Гаразд. – Фіонде схилила голову, увінчану короною темних кіс з білими стрічками. – Наразі масаніе у нас одна. Виходитимемо з цього. Ми приймаємо ці відповіді? Ілсілінде?

– Не заздрю я тобі, Ліероссе. – тихо озвалась та.

– Добре. Я сприйму це як «так», – відповіла Фіонде. – Ти маєш знати, що я не збираюся залишати Тіріон. Та за кілька годин ми повідомимо тобі, котра з нас буде старшою серед тих, хто піде. Ми беремося до роботи. Я не наказую дарувальниці хліба, але прошу тебе зараз піти відпочити. Тут безліч вільних кімнат. Еркавенде, де ти ходиш? От ти й проведеш.

– Я воліла б не лишатись тут сама, – твердо відповіла Ліероссе, хоча душа її була зовсім не тверда – ельде просто не хотіла, аби сторонні побачили її, якщо вона знову прокинеться від кошмару. – Я буду у себе вдома, і це ж зовсім поруч.

– Хтось може тебе провести? Хто тут поблизу – друзі, чоловік, родичі?

– Я цілком впораюся сама.

– Я б не радила. Феанаро прийшов з тобою, правда ж? Якщо він ще там, покличте його.

Замість Феанаро в зал увійшов мовчазний Койрондо. Він не захопив світла, та його постать і насторожений спокій, яким віяло від цього ельда, Ліероссе добре впізнала.

– Король звелів дочекатись тебе, леді Ліероссе, і провести. Він бажає впевнитись, що все гаразд.

– Я буду допомагати, – швидко вимовила Еркавенде. – Я завжди була вірною дому Феанаро, і ти можеш на мене завжди розраховувати.

– Гаразд, – Ліероссе слабко усміхнулася. – Дякую, було дуже приємно, що хоч хтось за мене.

– Король не обрав би нездібну, – переконано сказала Еркавенде. – Ти мешкаєш в домі Феанаро? Мене пришлють до тебе зі звісткою, от побачиш. Оце коймас. Половину з’їси сьогодні, половину завтра, хоча що зараз завтра… – вона вклала в руку Ліероссе плаский хрусткий пакетик із засушеного листа. – Має стати значно краще.

Койрондо окинув Ліероссе поглядом, а тоді буркнув «вибач» і легко підняв на руки.

– Думаю, принцесо, – спокійно сказав він, – ти зрозумієш, що зараз немає часу на ці ігри – я піду сама і все таке інше.

Ліероссе не відповіла. У неї справді паморочилось в голові, і вона почувалась знесиленою, в скроні били дрібні іржаві молоточки.

– От і добре.

Більше Койрондо не сказав до неї ані слова. Тримав її на руках – і був при тому тактовний та відсторонений, наче вони просто гуляли разом і доволі формально спілкувались. Він ішов вулицями, прокладаючи собі шлях у схвильованому натовпі, не потребуючи світла і, здається, відпочинку. Лише коли їхня коротка направду подорож добігла кінця, пробуркотів щось підбадьорливе. А тоді крикнув комусь попереду: «Гей, ми тут».

– Мені сказали, що тобі було зле. – Морьо подолав останні кроки назустріч бігом. Він був заклопотаний і сердитий, проте їй усміхнувся, хоч ця посмішка у мороці Тіріону ледве вгадувалась. – Іди сюди. Я далі сам, Койрондо.

– Добре, принце, я зараз пришлю до вас лікаря, і на цьому мою роботу завершено. – Койрондо ледь помітно нахилив голову. Його голос був такий самий рівний та твердий, як завжди, жодного забарвлення. – Король звелів переказати, що задоволений підготовкою до походу, але чекає тебе на нараду, коли з клепсидри на вході витече вся вода.

– Що, важкувато було з цими…? – спитав Моріфінве, бережно несучи її крізь темний сад.

– Вони не ці, а майстрині, – відповіла Ліероссе. – Уяви, що до тебе в майстерню прислали якесь дівчисько розпоряджатись..

– Ти не якесь дівчисько, а жінка з дому Феанаро. – відрізав він. – Якщо хтось не здатен ще рахуватися з цим…

– Деякі речі треба довести, Морьо. Я постаралась принаймні.

Перед її очима все пливло, наче повітря все ще було темною водою. Залишалось тільки триматись за його плече, єдине тверде та надійне в мерехтінні довкола, і сподіватись, що скоро стане краще. Ліероссе ще пам’ятала – дуже мутно – що Морьо роздягав її, як дитину, перш ніж опустити на подушку. Щось бурмотів, можливо, втішне, але слова пливли так само, як світ перед очима. Важкий млосний сон накрив Ліероссе разом з ковдрою.

Її ледве добудились, коли прийшов цілитель – не Лостарін, хтось незнайомий, теж із учасників Великого походу, принаймні Ліероссе здавалось, що тепер вона вгадує це по обличчю. Він виглядав легковажно порівняно з іншими, рудий, волосся кільцями, здивований розліт світлих брів – та очі… Ліероссе здавалося спершу, що він наснився – як стукає, як діловито просить Моріфінве принести світла, як гудуть їхні голоси за прочиненими дверима.

– Світло… вибач. Скільки пальців? Сісти можеш? Нудило? Ще десь болить?

– Ні, уже краще.

– А якщо подумати? Гаразд, я зміню пов’язку. Тобі дали коймас? О, це добре. Одужуватимеш швидко. Постарайся в час, що залишився до виходу, відпочивати, скільки зможеш.

На Ліероссе насувалось те, що було в його очах – безмежний простір під зірками, ліги шляху, сповнені небезпек. Навряд чи коймас міг відвернути найменшу з них, але принаймні міг змінити дещо на краще.

– Я просила, щоб вам… принесли для поранених.

– Твої накази уже виконуються, – м’яко повідомив цілитель. – Посланниця леді Фіонде особливо наголосила, що ти непокоїтимешся через це. Всі отримали священний хліб, і ми нікого не залишили без піклування. Тепер, будь ласка, утримайся від різких рухів, я маю зайнятись твоєю раною. Виглядає гарно, пов’язку скоро знімемо.

– Ти йшов у Великому поході, так?

– Дитиною, леді. – озвався цілитель, порпаючись у великій полотняній сумці. – А що?

– Я хотіла тебе щось спитати, та питання вислизає з моїх думок.

– Це минеться, я уже бачив наслідки удару по голові. Не вставай різко, не перевтомлюйся, сама здивуєшся, як швидко все повернеться. Ти хотіла, гадаю, спитати, чи було мені страшно. Здається, от так само мені страшно тепер. Хороша новина в тому, що ми можемо долати страх. – його пальці були теплі, а слова текучі і заспокійливі. Тривога чи сон, вона не могла зрозуміти, що налягає на неї сильніше.

 

Друзі Макалауре були здебільшого співці, а чи вчилися танців – та не тільки. Канафінве був коваль не з посередніх, і ковалів теж приваблював до себе. Та в останній день перед виходом, коли він вирішував, чи брати з собою арфу, бачити не хотів ані тих, ані інших. Хісілінде не відгукалась, а він не міг піти шукати її.

Макалауре відповідав за те, щоб за три дні ніхто не втратив правильного настрою, за те, щоб його найвідданіші підготувались до охорони рушення у поході, за те, щоб домовитися з цілителями.. Він відчував, що батько уже втрачає грунт під ногами, довіру тих, хто погодився з переляку, і намагався зарадити цьому бодай якось. Зрештою, сказав він собі, сидячи на підлозі посеред їхнього спорожнілого покою, я був їй поганим чоловіком від самого початку.

Він торкнувся струн, і арфа сказала йому: «Ти боягуз, Макалауре, це дуже погано».

Почути у власній музиці це – що просто не хочеш знати, яке було її остаточне рішення, не хочеш чути ці слова – було сумно, але означало: одна річ тебе не зрадила, Співцю.

– Ми ж поклялись, Рудий, – сказав він, відчуваючи, що брат стоїть за спиною і не намагається навіть підійти. – Таку дали Обітницю, що тепер і довіку не маємо вибору. Тобі це…гм..не болить?

– Це зміцнить нас, – озвався старший, все ще не наближаючись. – Хіба ні?

– Я маю так сказати, – Макалауре встав і обережно поклав арфу. – Бо інакше як ми дійдемо до кінця дороги? Але мені не подобається, що я себе так казати змушую. Щось не так.

– Ми поклялися Вічною пітьмою. Це, знаєш, не може трохи не хвилювати. Але я б і без обітниці цієї гонитви ніколи не облишив. Він убив діда. Він захопив полоненого.

Вони мовчали ще деякий час, а тоді Макалауре обійняв Рудого.

– Ми ще ніколи не були настільки братами, як зараз, – сказав він. – Хочеш вір, а хочеш – ні.

 

Іріме Лалвенде, казали, надбала своє прізвисько за веселий та легкий сміх. Проте того дня, коли Ліероссе побачила її, вона не сміялася зовсім.

Ліероссе йшла до йаванільді, до великих печей під відкритим небом, освітлених численними ліхтариками, повними молочного світла. То було творіння Феанаро, що його так полюбляли телері на своїх затінених землях біля моря, проте зараз воно прийшло і до тих земель, де ніколи не згасало світло: повитягали, хто що мав. За спиною Ліероссе крокувала похмура Аннавен. Вона мала настрій геть жалобний відтоді, як згасло світло, і це не дивно, але Ліероссе здавалося, що все стало ще гірше, відколи вони повернулися в Тіріон. Та поговорити вони не встигали – Аннавен була незворушна, і не підтримувала розмов, а часу було обмаль.

Іріме була чорнява, як і Феанаро, як і Нолофінве, і мала такий самий сніжний відтінок шкіри, і такі самі сині очі. Проте казали, що її сміх-дзвіночок чути здалеку. Зараз вона спинилась неподалік від йаванільді, у тіні великого дерева, висока і худа, скручена пружина – як всі досвідчені танцівниці, і Ліероссе почувалась поруч слабкою та дуже недоречною.

– Ти – масаніе Першого дому? – діловито спитала вона. – Тобі ж сказали, що за братом йдуть не всі, ба більше – за ним йде небагато, решта воліє обрати іншого вождя. Тому інші Доми обрали мене, оскільки принцеса Анайре воліє лишитися тут.

Аннавен похмуро гмикнула за плечем, і Ліероссе відчула: вона так напружилась, наче на них ось-ось нападуть, хоча Іріме була самотня й беззбройна. Ліероссе мала щось сказати, знов щось таке, аби не виглядати дурепою. «Хоч я і є дурепа: гадки не маю, що роблять в таких випадках», – подумала вона.

– Я не буду битися за право дбати про вас, – мовила вона нарешті, відчуваючи лівою лопаткою схвальну мовчанку Аннавен.

– А нащо охороницю привела?

– Часи непевні, – мовила Аннавен загрозливо.

– Я пропоную розділити роботу, – урвала її Ліероссе. – Нам ніхто не заважатиме.

– Я знала, що ти юна, – м’якше сказала Іріме, – та не уявляла, наскільки.

Ліероссе раптом відчула її співчуття, роздратування і чомусь втому.

– Яке це має значення, Іріме Фінвіен? Я впораюсь, раз треба. Як довге життя підготувало старших до того, що сталося? Рівно як мене моє коротке – ніяк.

– Це точно. – Іріме невесело розсміялась, і Ліероссе зрозуміла, що вона має справді красивий сміх, такий, яким можна зцілювати. Навіть зараз. – Ми не мусимо сваритися. Останнім часом коїться казна що, і масаніе не може так само втратити глузд, як інші. Не знаю, як ти втримаєшся, але я навіть не знаю, як втримаюсь я, тож…

Йаванільді заспівали. Це був простенький гімн Йаванні, той, що Ліероссе з дитинства звикла чути, коли допомагала збирати яблука чи стиглі персики. «Господині садів», так називався він за першими рядками. В Тіріоні, де її родичі давно не мали довіри до Валар, ця пісня затихла в її пам’яті, так давно не було чути. А зараз – розрізала тишу, як ніж, яким до колосків заборонено торкатися. Вони з Іріме застигли одна навпроти другої. З найближчої печі виймали один за одним білі хлібці, схожі на нарізане місячне сяйво. Піч була висока, кам’яна, отвір, де палав вогонь, облямований був кам’яними з пелюстками квітки і різьбленням у вигляді стиглого колосся.

– Нам треба збирати хліб в дорогу, – прошепотіла Ліероссе, – і не так для голодних, як для наляканих.

 

Коли вони зібрались нарешті, щоб вирушити, Ліероссе здалося, наче знявся з місця весь Тіріон. Ніч клубочилась на вістрі рівного променю Міндону, мов маяк приставив їй до грудей ясний клинок. Так можна було визначити напрямок. Рушення було величезне і безладне, клубочилося вулицями, вихлюпувалося на майдан, гуркотіло. Ліероссе, захоплена цим потоком, переставала відчувати, що поруч є ельфи. То була якась безформна і безумна істота – і вона сама поруч із її драглистим боком, саменька.

Перед тим, як вирушити з дому, Моріфінве спинив її. Він ані слова не сказав, просто торкнувся по черзі кожної застібки та ремінця – наче перевіряв, чи добре вона одяглась. Його обличчя було замкнене і чуже, а от руки все ще з нею. Ліероссе не знала, плакати їй чи обійняти його. Нічого більше не знала. Вона йшла і подумки ще перераховувала йаванільді і кошики, кошики з хлібом, і від цього легшало.

Десь там попереду віддавали різкі накази, і ті, хто був у Форменосі, слухняно шикувались. Але ніщо не тримало купи хвіст цієї ходи, і ніщо не стишувало тривоги.

– Доню, я тебе зовсім не бачила. Як ти? – Лінте озброїлась у дорогу так само, як більшість чоловіків з числа прибічників Феанаро – мечем та луком.

– Багато роботи, мамо, – відповіла Ліероссе. – Все гаразд, наскільки це можливо.

Росселін мовчки зробив крок до них – із темряви і натовпу, і обійняв обох.

– Радий вас бачити, – сказав Карністір – коли він встиг підійти? – Нарешті вирушаємо звідси.

– Якось легше стає, коли це чую, – озвався Росселін. – До Гаваней дійдемо швидко, а йти завжди легше, ніж стояти і чекати.

– Безперечно. Найскладніше почнеться на тому березі. Але охорону по боках ми виставляємо.

– Доню, ти ж будеш тут обережна? – спитала Лінте, ще раз обійнявши Ліероссе. – Правда ж?

– Найобережніша квенде по цей бік моря, мамо.

Уриваючи їх обох, заспівали сурми. То були сурми Форменосу, владні і трохи злі. Проте в цій темряві вони обнадіювали: це був наказ, а наказ – це спонукання робити щось конкретне, розрада, коли ти не знаєш, що робити.

Вона – роздавала коймас, хліб життя, стоячи посеред цих юрмищ на центральному майдані, і тільки після цього лави остаточно впорядковувались, щоб рушати. Пакетики з тонкого сухого листя запечатували червоним воском. Той віск десь дістала Еркавенде, і вона запевняла, що тільки він тепер і доречний, раз вони йдуть окремо. Печатка королеви…цю печатку відлив Феанаро і сам одяг їй на безіменний палець. Воно обтяжувало. На печатці була птаха. Королева чи самотня деталь в цій безумній веремії, камінець, що несе вітер…

Світильник тримав, здається, той юнак, що врятував її на сходах дому Фінве – у минулому житті безкінечну ніч тому. Йаванільді шаруділи поруч, допомагаючи: сама б Ліероссе не впоралася і за рік. Вони були спокійні, поки мали роботу. Вона – була спокійна, поки мала. Її рук торкалися і торкалися, і зрештою вона перестала впізнавати обличчя, тільки доторки були різні. Грубші, тонші, легші, зап’ястки у залізних поручах, зап’ястки у шерстяних рукавах, персні, рукавиці… Вона наче торкнулася безкінечного рушення і поринула в його печалі, в тремтіння пальців тих, хто боявся чи горював.

– Благословення, – казала Ліероссе, – благословення і вдала дорога. Тримайтесь.

Вона старалась говорити, наче співала. Щоб не тремтів голос. Вона хотіла заспокоїти кожного, раз уже так сталося. І зрештою рушення стало обіймати її, мов ріка – здавалося, вона направляє його, а може – воно її несе. Ліероссе казала собі, що не треба надто захоплюватись владою, навіть такою ефемерною, як у дарувальниці хліба. Печатка влади на обличчях родичів лякала її.

Її чоловік підійшов по коймас не першим – серед останніх. Ліероссе спершу ледь впізнала його, тільки за мить дійшло, що Морьо дивиться в обличчя, а не на руки, на пакетик. На неї. Тоді подумалося – так, це ж його оті поручі, з візерунком переплетених ліній, з черненими тінями в петлях переплетень. Це ж він. Їй стало чомусь страшно, наче вона побачила в тому переплетенні не просто потемнілий метал – привид майбутнього, де все розлетиться за вітром, і всі підуть, кого вона навіть ще не знає, але любитиме. Чи ж це вже не сталося, чого ще боятись…

– Благословення, – прошепотіла Ліероссе. – І моя любов.

Вони завмерли так, її пальці тремтіли від втоми, і вона дозволила собі одну мить вдивлятися в його очі, мов щось нове там шукала. Та там була тільки впевненість і тривога хіба за неї. Моріфінве ні секунди не сумнівався. Ні в чому. Надто – в собі. Вона – так.

– Мені лишилось? – Феанаро був – останнім, наче хотів пересвідчитись, що вона нічого не забула.

– Все пораховано як має бути, – озвалась Ліероссе. – Все пораховано.

– Я не сумнівався. – в його очах втім був той же лихоманковий хворий вогонь. Злий, готовий пожерти все на своєму шляху – і присипаний попелом, наче то були останні сили старшого сина Фінве.

– Благословення, – промовила Ліероссе, торкаючись його рук. – Вдала дорога.

– Везіння – порожній звук, – озвався він. – Ми можемо йти?

Йаванільді дивилися на неї питально – всі, хто йшов із Першим домом, були молоді, жодної досвідченої, і ніхто не знав, що робити, коли твій дім зруйновано. У народжених першими дуже доречно не було дому, а ці…ці збилися в купку, бо ніколи дім не втрачали.

Еркавенде протиснулась до Ліероссе крізь натовп, наче спеціально шукала. Вона, як заведено було в часи Великого походу, несла на собі запас пакетиків з листям у торбинках, перекинутих через одне й друге плече. Це був символічний запас – везли вони куди більше. Колючий шерстяний плащ, заколотий застібкою із зіркою старшого дому, нестримне руде волосся, от і всі прикраси. Її очі палали.

– Я все приготувала! – крикнула вона через голови двох чи трьох ельфійок, ще пробираючись назустріч.

– Я знаю, ми ж усе перевіряли перед виходом, – відповіла Ліероссе. – Ходи сюди.

– А я перевірила ще раз. Як твоя рана?

– Ти заклалась, що будеш найрадіснішою в цьому поході? – спитала Мервенде.

– О! Ти ж Мервенде? Я так люблю твої роботи! Самій-то мені й голку не втримати, а я бачила в палаці Фінве..

Мервенде знизала плечима, наче їй було зимно. Вона сама виглядала набагато хворішою, ніж Ліероссе, і сумнішою набагато.

– Обіцяли, що шраму не буде, – сказала Ліероссе. – Сліду не лишиться. Але ніколи не обстригай коси, від цього страшно мерзне потилиця.

Їй хотілося обійняти життєрадісну Еркавенде і втішити, бо вона не заслуговувала на таку зустріч, не винна була в сумі Мервенде.

Подейкували, що на місці лишається тільки десята частина містян. Тому народу зібралась силенна сила, і коли дім Феанаро уже залишив площу та минав останні будинки передмістя, Ліероссе озирнулась: позаду була чорна змія, що вилась давно знайомими і тепер чужими вулицями униз з пагорбу. Вона сама здивувалась, наскільки не відчуває суму, взагалі нічого, крім полегшення, наче цей рух в темну безвість міг додати хоч трохи безпеки.

Ліероссе була самісінька – все товариство, до якого вона звикла у Форменосі, розсипалося лавами, оточуючи колону. Тільки Аннавен підморгнула один раз, проте її обличчя, затінене металевим шоломом, було теж – суворе і чуже. Уперше, обтяжена владою, яку Феанаро ледь не тицьнув їй у руки, Ліероссе почувалась настільки неприкаяною, бо ніхто не стояв поруч. У всіх було своє місце в цій метушні, і у неї теж – окреме, ні для кого більше не призначене.

Коней було не так багато, щоб верхи їхали всі, тому добиралися хто як міг. Втім ельфи завжди були витривалі і швидкі, тому це не була така уже важка дорога. Майже кожен проходив її заввиграшки не раз у житті, аби дістатися до принад моря. Тільки тепер було темно.

 

— Від глупоти Феанора врятує вас тільки моя порада. Не виступайте! Бо лихий нині час, шлях цей приведе вас до горя, якого вам не дано передбачити. Не ждіть допомоги від валарів у цій пригоді, проте й не ждіть, що вони затримають вас; бо знайте: ви прийшли сюди вільно — вільно й підете звідсіля. Але тебе, Феаноре, сину Фінве, клятва твоя зробила вигнанцем. Горе змусить тебе забути про Мелкорову лжу. Ти кажеш: він вала. Тоді твоя клятва була даремна, бо жодного з валарів тобі несила здолати ні зараз, ні в інший час у чертогах Еа, навіть якщо Еру, чиїм іменем ти клявся, зробить тебе втричі сильнішим, аніж ти є нині. (Сильмариліон)

Коли Еонве спинив рушення, він був похмурий, мов чорна грозова хмара. Пера в оздобленні його убрання були синьо-сталеві. За його спиною, втім, нікого не було – ані почту, що зазвичай з’являвся, ані навіть хмар.

Феанаро штовхнув би його конем, він навіть не збирався спинятись. Та кінь став, мов вкопаний. Не іржав навіть.

– Що, – голос Феанаро звучав насмішкою, але усмішки на обличчі не було. – Ти думав, ми жартували, коли клялися?

За спиною його наростав гомін, схожий на підйом високих хвиль, смолоскипи коптили небо. Моріфінве не бачив, як батько потріпав коня по загривку – скоріше вгадав по руху плеча під темно-червоним плащем. Голос Феанаро того дня входив у кров, як сп’яніння, і підносив вище темного низького неба – набагато вище.

– То цей хоробрий народ, на твою думку, пошле короля, – він спинився, чекаючи, щоб усі почули, і тиша запала при слові «король», аж чутно стало слабкий тріск вогню, – у вигнання самотиною, а сам повернеться назад – у рабство?

– Рабство, тобто неволя, – сказав Макалауре. – Це слово часто звучить останнім часом, але я не певен, що я добре розумію, звідки батько…

– Можливо, Еру розпалив у мені вогонь палкіший, ніж ти собі уявляєш.. Я завдам Чорному ворогові, – голосно ревнув Феанаро, – такої рани, що й Валар у своєму Колі судьби здивуються, почувши про це. Навіть якщо не зможу перемогти.

Знов тиша – кілька ударів серця. Феанаро – весь втілений злий сміх, та він не сміється. Ельфи у лавах принишкли – подих перехопило. Низьке темне небо, червоний плащ, вогні смолоскипів і феанорових ламп, дзвінкий всепереможний голос.

– Валар підуть за мною зрештою, – слова падали, як жаринки, і в темряві розгорялась уявна пожежа. – О, так, підуть!

Моріфінве відчув чомусь, як крижаніють пальці у шкіряних рукавицях. Це було дивно, це не мало бути – коли ти згоден у всьому, у кожному слові, коли ти почуваєшся сильним, бо у відчаї наважився на більше, ніж Вишні на своїх престолах, всемогутні Валар.

– Так, – прошепотів Макалауре – і це було ще дивніше. Макалауре, завжди спокійний і занурений в себе Співець, наче зібрався першим напитися на святі, де зазвичай повільно сьорбав. Темний не питав його, де Хісілінде – хоч дуже хотілося спитати.

Ось він, ключ. Ти почуваєшся водночас всемогутнім і готовим до всього в нових обладунках – і водночас думаєш, чому найближчі не благословили тебе. Чому вони за тобою не пішли. Чому навіть не попрощались.

– Хоч ти не думай так голосно, чоловік, у якого є власне благословення, – тихо промовив Макалауре.

– А ти не воруши…гм…вухами, – чари розсипались. Вони просто були двоє цілеспрямованих воїнів, яких вела помста. – Твої охороняють середину цієї, скажімо так, колони, мої – отам далі. Але треба буде часто перевіряти, що коїться у молодших. Твого спокою на це вистачить.

– Дарма ти їм не довіряєш.

– Хвіст рушення – ні. Добре, що там Рудий найстарший.

Вони обоє наче хотіли сказати щось інше, і обоє – не сказали. Густа прохолодна ніч обійняла рушення, охолодила щоки, випала росою на обладунках. Попереду була повна темрява, без зірок, без просвіту, позаду – Міндон Ельдаліева, на який ніхто не озирнувся. Жодного разу.

 

Хісілінде йшла в Тіріон довго. У темряві, хоч вона гарно бачила, як всі ельдар, і без світла, світ виглядав геть не таким, як у золоті й сріблі, які зникли навіки. Кілька разів вона добряче блуканула – вийшла у фруктовий гай, де ніколи не була – а облазила ж усі ці землі, принаймні там, де не було холодно. Лишившись без світла, все завмерло, фрукти пахли солодко, але якось безнадійно. Вона зірвала яблуко, геть не думаючи, і його сік здався гіркуватим.

Удруге врізалась просто в стіну обійстя, із якого всі пішли. То був усамітнений хутір, там навіть на столі у подвір’ї лишилися чашки і глечик, там навіть повідчиняли двері й вікна, щоб птахам було вільно залітати. Там ще пахло чиїмсь життям. Хісілінде боліло від цієї покинутості – а ще вона боялась, що насправді мешканці загинули, що загинув увесь світ.

Раз, заблукавши, вона упала на землю, і довго лежала, намагаючись почути у її мовчанні щось приязне, притлумити тремтіння і страх. Благословенні землі не мали бути такими.

Коли дорога нарешті повернула до знайомих білокам’яних стін, Хісілінде завмерла від тиші. Місто ніколи не було таке тихе, ніколи – таке темне. Завжди голоси, завжди…у мешканців мали лишитися світильники… Але вогонь Міндону був якийсь сиротливий, якийсь зловісний, наче у всенькому місті лишився він один, нічого більше.

Хісілінде тремтіла – і бігла з усіх ніг, аби встигнути, хоча й сама не розуміла, куди боялася спізнитись. Зрештою у розчахнутій навстіж брамі, де нікого не було, вона спромоглася зіштовхнутися з самотньою жінкою – не розійшлись, розлетілись, сіли на бруківку.

– Пробач, – прошепотіла Хісілінде, потираючи забите плече, і почула відлуння.

– Це ти мені пробач, – схлипнула та. – Я не бачила, куди біжу…я…

– Ти сама в місті? – спитала Хісілінде. – де всі?

– О ні, не сама…але нас дуже мало лишилося.

– Що сталось? Що..

– А ти нічого не знаєш?

Вони так і лишилися сидіти, одна навпроти одної – і не дивилися одна одній у вічі. Чомусь так було легше.

– Нічогісінько. Розкажи, благаю…моя родина…

– Ти будеш щасливицею, якщо твоя родина лишилася тут… Феанаро зовсім схибнувся. Він та його сини дали страшну клятву, – ще раз схлипнувши й глибоко вдихнувши, мовила жінка. – Вони присягнулися вічною темрявою…

– Вічною темрявою, – видихнула Хісілінде, холонучи. Його сини – це «всі його сини», це ясно. Ось чому Кано мовчав.

– Все через ті Сильмарили…що здобудуть їх з всяку ціну, і переслідуватимуть і вб’ють кожного, хто забере їх собі. То…вони вирушили у Валаріанде, ось як. Та той скажений був такий переконливий, так обіцяв щасливіші і безпечніші землі… Кажуть, Мелкор напав на Форменос і убив короля Фінве, – вона знов зітхнула. – А Феанаро від горя збожеволів.

Хісілінде пополотніла – відчула, як блідне. Добре, що темно. У темряві всі сірі. Навіть уривки між схлипами були страшні. Її знов торкалося минуле, тонке дихання смертей, що сталися колись давно.

– Але, – сказала вона, – він мав рацію, якщо справді…якщо короля убито в благословенній землі, то чи не краще битися? Принаймні тебе прикриють…

– Мій чоловік, мій син, мій брат – всі пішли за ним, – глухо мовила жінка. – Ти радиш мені вірити, що пішли на добро?

– Я раджу тобі теж йти, – сказала Хісілінде. – Я …ніколи не погоджувалася із Феанаро, і про клятву звучить жахливо. Але там, де треба діяти – він швидкий і все доводить до кінця. Вони давно лишили Тіріон?

– Ні…ні, – видихнула жінка. – Знаєш, я в дитинстві любила грати в Великий похід, як всі йдуть і… а тепер я відчуваю,як це було страшно. Пам’ятаю, я причаюся за…

– Стій, стій, – Хісілінде відчувала – ця жінка потребувала в тривозі говорити, як вона сама – співати, але ж не зараз, не так. – Давай, зберися, давай…Наздоженемо їх разом, тільки я..

– Я не подужаю цю темряву, ні, – ледь не крикнула та. – Я не можу, я не можу, – і розридалась. – Вони пішли, вони пішли по нові землі, жартували, що подарунків мені привезуть. Але хто йде за такою клятвою – той не повернеться.

– Тим паче ходім, – рішучо мовила Хісілінде. – Не варто тут лишатися і мучитись невідомістю. Ти кажеш, мало хто в місті зостався – так там будемо всі разом. Я..мій чоловік дав цю клятву, виходить. Але…

– То це він занапастив моїх любих, – крикнула жінка. – Це він, це на його совісті буде їхня біда! Забирайся від мене…

Хісілінде йшла вулицями, не розбираючи дороги – і все ж ноги вели її вірно. Вона йшла не у дім Феанаро, не туди, де вони прожили разом зі Співцем стільки років. Її метою був непримітний сад у домі, який зараз займала геть інша родина. Назустріч трапилося всього кілька осіб – так само розгублених, так само самотніх. Вона більше не віталась. Їй потрібно було досягнути свого сховку – а тоді..

Дім був порожній. Мешканці лишили його, очевидно, пішли з рушенням, і тепер хвіртка була прочинена, заходь і не питай. За білою мереживною стіною, різьбленою з каменю, повитою плющем, у сусідньому будинку блимало слабеньке світло, і Хісілінде чомусь почувалася так, наче порушувала щось важливе. Та водночас – не сумнівалася. Світ, що вони будували тут, впав. Її рідні не повернулися. Вона знала, що робити – шукати новий світ і новий дім. Вона уже колись так і вчинила.

В садку нападало чимало сухого листя, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи, що світла немає уже кілька днів, і все в’яне без нього. Хісілінде майнула думка, що ж робитимуть всі, якщо світло так і не з’явиться…Тоді відігнала її – зрештою під зірками все росло і плодоносило, а про інші можливості варто подумати завтра, післязавтра – потім.

Різьблену кришку, схожу на кришку колодязя чи погріба, вона майже намацала, відкидаючи листя убік. Відсунула ляду з непримітним мідним кільцем. Там, у маленькому кам’яному сховку, у промасленій тканині зберігалися речі, які вона вважала неправильним тримати у домі в Благій землі. І яких не могла позбутися. Хісілінде встала на коліна, витягла і розклала все на плащі – мисливський ніж в міцних шкіряних піхвах, грубуватий, проте зручний і по-своєму красивий, як уламок каменю, яким вирізьбили перші квіти, викопали першу чарунку під вогнище. Як давнина. Лук, шкіряний сагайдак. Дерев’яні стріли лишились в порядку – тут досі не було тління. І Хісілінде провела пальцями по блакитному оперенню, вона завжди любила блакитне. Доторк до зброї витверезив її і наче пробудив від сну, в який вона була занурилась: уперше за довгі дні Хісілінде розуміла, як хоче вчинити. Хай все змінилося..хай. Флейта була за поясом. Що ще треба?

 

– Ми можемо знайти майстра і побудувати власні кораблі, – сказав Співець. – Гадаю, не такі прекрасні, як це роблять корабели, що мають досвід, але наші руки вмілі, і…

– Це була б добра думка, – обличчя Феанаро було похмуре, проте очі лихоманково горіли, – добра думка, якби не один дрібний недолік. Ти собі уявляєш, скільки часу будувався флот телері?

Полум’яний стояв спиною до синів і вдивлявся у біле місто, омите морем і солоним вітром, у вогні, що горіли там. На узбережжі панували вічні сутінки, бо світло Дерев не досягало сюди. Тому змінилося небагато – тільки золоте світло, що падало у море з проходу Калакірії, згасло. І тепер море не сяяло, а хвилювалося темним оксамитом, в якому горіли, відбиваючись, дрібні перли вогнів Альквалонде. Сюди долітав галас від причалів, плюскіт хвиль, міський нерівний шум.

– Ну…у всякому разі, – мовив Співець, – це був би вихід.

Феанаро озирнувся, тоді повернувся до синів обличчям, зробив крок до Співця – підійшов упритул. Їхні очі зустрілися.

– Ти готовий відповідати сам перед собою за численні смерті, які потягне за собою відстрочка в роки?

– Смерті? – Макалауре сіпнувся, наче побачив у очах батька щось – чого не бачили інші. Він зблід.

– Уяви себе на місці Темного ворога, – мовив Феанаро. – Ти знаєш, що ми переслідуємо тебе – що ти зробиш? Готуватимешся. Роки, що ми будуватимемо кораблі, дадуть йому час прикликати речі ще гірші, ніж та, що зруйнувала Форменос. А тут прийдемо ми. Невідомо, чи в тих землях лишаться власне ті землі, не кажучи уже про те, що зустріне нас у бою. Ми ховатимемо своїх і надалі, якщо не поквапимося.

Моріфінве здригнувся. Феанаро дав їм усім відчути момент як слід – тиша, темрява, морський вітер, лави своїх за спиною і невідомість – позаду і спереду, і всюди, у будь-який момент – будь що.

– До того ж, подумай, – Феанаро схрестив руки на грудях, його обличчя було крижане, а очі – вогняні, мов жарини, і Сімох наче облягла тиша. – Подумай, що зроблять Валар, якщо ми – о, як вдало, – лишимося на кілька років незрозуміло де або повернемося поки в Тіріон. Частину наших розсіє чекання і страх, частину… І ще одне – ти чув, нам казали про вигнання, так? Буде дуже зручно, якщо короля із синами випхають самотою до Моргота воювати. А народ лишиться на милість вишніх. Сім’ї лишаться. На милість, – повторив він і чомусь виразно подивився на Моріфінве.

– А не може так бути, – протягнув Куруфінве, відкидаючи за спину темну косу, – що це і є мета. Зробити так, аби затримати усіх, відправити нас, а тоді… Ні, я не кажу, що телері беруть у цьому участь свідомо, хоча й не відкидаю цього. Але завжди можна використати нерозумного.

– О так, і постійно нерозумних використовують, – підхопив Феанаро, і схвальний його погляд викликав у Митця мимовільну посмішку. – Ти вірно бачиш.

– Це надто складна змова, – Майтімо поклав руку на плече Співця. – Батьку, таку змову треба було би спланувати. І щось неодмінно пішло б не так навіть у Вишніх.

– Хто хоче, – відрубав Феанаро, – може перевіряти. Ти – готовий перевірити? Я дивлюся на всіх тих, хто за нами пішов – і не готовий.

– Але ж рішення телері не залежить від нас.

Вони стояли тепер, дивлячись одне одному у вічі – і Майтімо був трохи вищий, не дарма звали його Високим. Та Феанаро приковував погляди до себе, він їх заморожував, плавив, переплітав.

– Мій план наступний, – мовив він, наче одному старшому синові. – Ми йдемо і забираємо кораблі. Просто починаємо завантажуватись, вмовляємо охочих плисти з нами. Якщо хтось буде опиратися – викидаємо їх на берег. Потім повернемо їм їхні дорогоцінні судна. І все. Якщо далі вести нескінченні обговорення – ми ніколи нічого не досягнемо. Це – дрібниця у порівнянні з тим, на що ми зараз наважилися. Хто готовий вести перемовини, ляскати язиком, чекати з моря погоди – має на те право. Але ти, Нельяфінве, присягався. І Клятва поведе тебе уперед. Хай вона тебе веде, а не штовхає. Хто не злякається піти зі мною?

Війнув сильніший вітер. Це було дивно, але на мить Моріфінве здалося, що він відчуває на собі чийсь недобрий погляд. А що як – не здалося..

– Якщо це єдиний вихід, – мовив він глухо, – то звісно підуть усі. Ми в одному човні.

– Телері прекрасні мореплавці, – вів далі Феанаро, поклавши руку йому на плече. – вони закохані в море, вони споріднені з подорожами. Телеро – це подорож. Я певен, що сутність багатьох із них не проти плавання, це неможливо. Просто вони бояться гніву Валар. Захоплюючи судна, ми робимо їм послугу: кожен може поплисти з нами, побачити незнані землі, але нічим не ризикувати. Воюватимуть не вони, і не вони винуватці порушення валарського наказу: адже кораблі було взято у них силою. Вони просто згодились помогти нам, невмілим, не розбити їхнє майно. Певен, що більшість – погодиться. – Феанаро по черзі глянув кожному в очі. Молодші, близнюки, обійнявшись, вдивлялися в його обличчя з цікавістю і трепетом. Куруфінве – з затятою рішучістю. – Тому зараз збирайте загони. Ми поділимо пірси так, щоб все зробити дуже швидко. Хай всі, крім воїнів, поки лишаються тут, на березі. Виставити охорону, мало там що.

Моріфінве побачив у батьковому погляді запитання. Чи будеш ти твердим, питали ці очі, почервонілі від безсоння і напруги. Чи тобі вистачить сил робити все потрібне, аби захистити своїх і подужати задумане. Чи ти поринеш в нерішучість, як всі вони – і зрадиш мене, зрадиш своїх. Відчувалося під цим поглядом, що замислитися, завагатися бодай на мить – значить все згубити. «Зрештою, – подумав він, – у тебе є краща думка? Немає. То йди і роби».

– Настав час, – сказав Феанаро, – прийняти відповідальність, якої всі чомусь уникають. Принци нолдор, – він зітхнув, – принци нолдор численні – та користі з них буде мало, якщо всі вестимуться як телері от зараз. Відповідальність полягає якраз у тому, щоб чинити вірно заради всіх, навіть коли це «вірно» неприємне. На відміну від інших, я цього у вашому вихованні, сподіваюсь, не впустив.

 

То був не табір у повному розумінні слова – ніхто не збирався провести там багато часу, тому нолдор просто відпочивали, поки ніхто не повідомив новин. Ніхто не знав, які саме мають бути ті новини. Подейкували, що далі рушення попливе на кораблях, вимірювали, чи не заб’ють човни вхід до бухти, якщо рушать усі разом.

Поступово всі розсілися родинами і дружніми компаніями, і чекали. З моря віяв солоний вітер, хтось дістав лютню чи флейту, хтось приліг, дивлячись на зорі, що поступово поверталися до них із темряви. Нові ельдар, підходячи з Тіріону і чекаючи пояснень, створювали певний неспокій, та дуже швидко все підкорялося чеканню.

– А я й кажу, – просторікував поруч високий блакитноокий нолдо у плащі поверх легкої кольчуги, – ви всі зібралися тут, щоб потопитися чи ми в море вийдемо? Щоб ви розуміли, з нас вісьмох весло бачив тільки я, а Менельділ – здалеку. І ось така неймовірна команда…

Ліероссе вдихала солоний вітер, з хвилюванням думаючи, що ж тепер буде. Вони повернуться? Чи буде друга спроба перемовин? Що ще можна придумати, почувши «ні»?.

Чекання це було сповнене тихої тривоги. Ліероссе здавалось, що час зупинився, і вона уже вічність на цьому березі, серед натовпу стривожених мандрівників, і нічого немає ані позаду, ані попереду, ані..ніде.

Тоді здалеку почулись уривчасті голоси, серед яких голос Феанаро був найупізнаванішим. Вона почула кроки, ворушіння, натовп у темряві знімався з місць, і в солоному мороці найвиразнішою стала нота металу, який вдаряв о метал, коли воїни збиралися йти далі.

– Всі, хто може тримати зброю, йдуть зараз з нами, крім тих, хто лишиться тут на чатах, – повідомив Моріфінве, виринаючи з морського туману. – Хто не може, чекає тут.

– Як, – Ліероссе встала.

– Ти лишаєшся, – нагадав Феанаріон. – Будь розважлива, гаразд?

Ліероссе хотіла сказати, що гадки не має, в чому їй треба бути розважливою, не розуміє, чому без зброї не можна вперед, та її чоловік гайнув кудись далі, а коли повернувся, довкола вирували квапливі збори, в яких не дуже поговориш.

– Ми йдемо, – сказав Моріфінве. В руках у нього був шолом з плюмажем, який у темряви здавався чорним. – Чекання буде недовгим. Обережно тут.

– Що ти збираєшся робити? – спитала Ліероссе, кладучи руку на його металевий поруч.

– Все, що треба, – відповів він. – Все, що знадобиться.

Йаванільді відігрівалися під одним плащем утрьох – дві наймолодші учениці та Еркавенде. Воїни проходили повз, зосереджені і мовчазні, і дівчата теж мовчали, ані слова.

– О, ви тут, – сказала Ліероссе. – Втомились дуже?

– Я не втомилась! – Еркавенде сміялася. – Я до Валаріанде можу добігти без перепочинку, ось побачиш! Я сильна і спритна, я в дитинстві з мамою все узбережжя обійшла! А є якісь накази? Ти віддаси нам наказ?

– Ти ще дитина , – Мервенде виступила з темряви, і вона була аж прозора – не від утоми, подумалося Ліероссе, ой, не від прогулянки берегом… – Молися, щоб накази були не потрібні.

– Кому? Валар же про нас забули, – зневажливо кинула Еркавенде.

– Вони всі десь побігли, – урвала її дружина Куруфінве. – Я не можу сина знайти. Вони що, потягли туди підлітка?

– А що такого? Шкода, що він озброєний, а я ні, – мовила Еркавенде.- Я б теж пішла. Що їм може зашкодити?

Мервенде стисла вуста в тонку нитку – і не відповіла. Вони замовкли всі. Ліроссе куталась у плащ. Ельф-базіка десь подівся – певно з військом пішов. Без нього чомусь здавалося, що забрано з цієї тиші щось важливе, що робить чекання легшим. Воїни лишили табір – окрім тих, кого поставили на чатах. Жінки, підлітки, ремісники, що не брали зброї, проте вирушили у путь… Ліероссе бачила, як вони намагаються щось беззмістовно, безладно впорядкувати. Хтось поправляє попругу коня, хтось копирсається в сумці, хтось відкоркував баклагу – і не пив. Тоді вони почули несамовитий свист, що доніс вітер – наче змія завелася в небі. І шум, шум попереду. Ліероссе мало не розстебнула власну сумку, що несла на ремені через плече – хоча нічого й не хотіла там шукати. Та з темряви виник Лостарін – просто виступив з-за плечей йаванільді, рудої лисички Еркавенде, і двох її супутниць, ще молодших, чорнявих і високих, мов дві верби.

– Хай всі, хто може зціляти чи принаймні перев’язувати рани, підійдуть до мене, – сказав Лостарін, і тут до неї дійшло, що вона просто сама собі не зізнається, для чого вони туди пішли. Але – розуміє. – Я – особистий цілитель короля..покійного короля Фінве. Чекаю від вас зібраності, передайте далі. Всі цілителі – сюди.

– Ти думаєш, вони, – прошепотіла Ліероссе.

– Я хочу зробити те, що від мене залежить. Ти зі мною? – він глянув на неї своїми прозорими сіро-блакитними очима – жодного зайвого жесту, в голосі майже лагідність.

– Що сталося? – верескнула Мервенде. – Ні, скажіть мені, що сталося? Скажіть це!

Лостарін м’яко відсунув її рукою у вузькому зеленому рукаві. Не відповів. Вітер відніс жіночий крик – у море й туман. Назустріч долинули крики на різні голоси, дзвін металу і свист. То була дика мішанина звуків, божевільна, страшна і неправильна. Її не мало бути ані тут, ані в цьому світі взагалі. Вона була – і виїдала вуха.

 

Подолати відстань до місця, з якого добре видно Гавані – кілька кроків. Добігти туди довше. Вони піднялися на невеликий пагорб, з якого видно було море і кораблі… Кораблі.

Солоний вітер, здавалося, теж мав присмак крові. Панорама гаваней лежала перед ними, розколота, як мушля, розсічена лініями причалів, на які виплеснувся смертоносний метал. Шум води потроху перекривав крики та скрегіт. У мертвотно-білій лінії прибою видно було темні плями, і в наступну мить Ліероссе зрозуміла, що це – потопельники. Скажений дзвін, що лунав з боку міста, замовк, наче його зірвали, але тривога пульсувала в повітрі і ніде не дівалась.

– О ні, – прошепотіла Мервенде.

– Легкі, – пробурмотіла Ліероссе. – Середні, важкі. І безнадійні.