Розділ п’ятий. Де північ Валінору ще освітлена золотом та сріблом.

На місці вони уже застали похмуру Аннавен, що поралася біля багаття. Чорнява сердита нолде роздмухувала вогонь під казанком з водою, на її щоці була кіптява. Побачивши своє товариство, стрибком звелась на ноги і посміхнулась. За її спиною розгорталась велична панорама гір, заледве підсвічених золотим світлом, туманних, мов малюнок аквареллю.
- Доповідаю, - прокричала вона, не встигли друзі ще й спішитись. – В горах доспіла чорниця. Камінь тут хороший, тож все йде бадьоро. Я знайшла місце для табору, рівне, і ви його ще оціните, бо що тут рівне взагалі? Які новини в місті, де всі пхинькають?
- Пхинькають, - озвався Моріфінве. – Свіже повітря завозили востаннє за справжнього короля. – і демонстративно затиснув носа.
Аннавен розреготалась – срібний сміх, мов дзвіночок, закачані рукави вишитої срібним листям сірої сорочки, в перекинутій на плече косі дрібні пушинки попелу. Вона була виклично гарна в цьому похідному безладі, мов гори належали їй, її різкій ході, чорним сердитим очам, усмішці обвітрених уст. Повітря тут і справді було таке, що ельдар кажуть про нього – можна наїстись. Пахло свіжістю гір, травою, польовими квітами і безмежним простором, в який далекі хмари несли легку ноту дощу.
- Що ж, ласкаво прошу подихати всмак. Всідайтеся, зараз гаряче буде.
Феанаро вийшов їм назустріч, заклопотаний і веселий. Пахло димом, стукотіли молотки та сокири, табір на верхівці пагорба жив, мов мурашник.
- Нарешті. Морьо, я уже думав, ти збираєшся сюди весь дім перевезти.
- Я зібрав по своєму списку все необхідне, - озвався Моріфінве. – І ти ще мені подякуєш.
- Не сумніваюсь.
Погляд Феанаро Ліероссе відчула, уже торкаючись ногами землі. Це був уважний погляд, дуже уважний, недовірливий – і схвальний.
- Ти наважилась, - сказав він ствердно – і замість привітання.
- Я не вагалась, - відповіла Ліероссе.
Він повільно кивнув, наче не їй, а своїм думкам, і усміхнувся.
- Добре, ви з дороги. Ідіть, попереду у нас багато роботи.
- Я саме роботи й хочу, - відповів Моріфінве. – Роботи, в якій є сенс нарешті.
Поки Феанаро плескав його по плечу, Ліероссе озирнулась в той бік, де лишився Тіріон. Та рівна нитка обрію зшила за їхньою спиною далечінь так, що той і не вгадувався. Колишнє життя кануло в це небо, у вкриті шорсткою північною травою пагорби – і лишилось тільки в спогадах.
- Зігрійся, - приязно сказала їй Аннавен. – Вітер з гір.
- Я не боюсь холоду, - озвалась Ліероссе, проте сіла біля багаття, замислено колупнувши чобітком золу. – Дякую.
- В нашому товаристві просто ніколи не було таких дівчат, щоб прямо дівчата. Лассе ось погрожував наречену привезти, та не знаю, чи так сталося. - повідомила Аннавен, простягаючи їй металевого кухля, ручку якого тримав дзьобатий чеканний птах. – Але ти не бійся, ми щирі і не капосні, як дехто. Буде зовсім зле, кажи, жінка жінку завжди зрозуміє.
- Чого то мені буде зле? – спитала Ліероссе. – Через те, що тут вітер з гір? Ти думаєш, дівчата-дівчата зроблені з якогось іншого тіста?
- Ох ти й зілля! – знов розсміялась Аннавен. – Чом ти така сердита й без меча приїхала?
- Бо я не можу, - просто відповіла Ліероссе. – Я не можу нікого вдарити. І я не сердита.
- Ніжна отрутонька, не лається і не б’ється. – озвалась Аннавен. – Ходім по чорницю?
- Залюбки. – Ліероссе теж усміхнулась. Їй ставало легко, наче всередині оселилась біла легка хмаринка, ніжна, мов пух. – Я люблю солодке.
- О, ну хоч одна слабкість у тебе є! Ти придумала, що будеш робити на півночі, ніжна отруто? – спитала Аннавен, розливаючи напій, що парував і запаморочливо пах травами.
- Я знайду, - відповіла Ліероссе, мружачись від вітру. – Ти так і зватимеш мене Ніжною Отрутою?
- Можеш назвати мене якось у відповідь. – знизала плечима Аннавен. – Я не ображусь. Ми маємо потоваришувати, а товаришують у нас от як. А якщо я Зіллям тебе зватиму, ти менше образишся?
- Я ще зовсім не ображалась.
- Аланессе! Гірке зіллячко, - Аннавен знов дмухнула у вогонь, і на її чобітки посипались іскри.
(в Третю епоху alanesse було відоме як зілля для паління люльки, та поки що воно – лікарська рослинка з милими дрібними квіточками. Щоправда, гірка).
Тим часом розсідлали коней. Новоприбулі перегукувались. Супутники Моріфінве поверталися по одному, і врешті до шумного кола найближчих друзів приєднався він сам. Небо перекреслила смуга видовжених піристих хмар, підсвічених знизу, хвилястих, мов трави під вітром.
- То що робимо? – спитала Аннавен. – Ти нас сюди привів, отже це ти наш ватажок. Що ти скажеш?
- Скажу, що спершу я буду просто кухарем і зварю куліш, - різко повідомив той, поки його супутники розступались, даючи дорогу до вогню. – Такий куліш, аби ложка стояла. Всім треба відновити сили з дороги. Тоді я вам розповім, звідки батько призначив нам братися до справи. Креслення я бачив і сам частково малював, та тут уже все почалося, і треба правильно докласти зусиль. Сьогодні наш найбільший план – розбити акуратний табір, щоб без оцієї шарпанини, вода, дрова, зброя та інструменти. – його голос почав набувати буркотливого тону, наче він уже хотів одразу виявити в майбутньому устрої десять недоліків і когось висварити за них. - Я хочу бачити порядок, і ти знаєш, що я маю на увазі. Тоді - відпочивати, співати пісень та радіти, що сюди принаймні свіже повітря не завозять, бо воно тут і так є. Сподіваюсь, ложку ніхто не забув?
Відповів йому сміх і схвальний гомін. Ліероссе раптом подумала, що отак вона могла б жити довго, бо за дві довгих переміни світла ніхто ні з ким іще не посварився. На якийсь час душу обліг прохолодний спокій, як волога тканина – синець.
Ідучи галасливим табором від струмка, вона побачила свекра. Шатро Феанаро переживало, видно, і довші походи. Темно-синя тканина, заткана візерунком з розмитих хмар, була потерта, хоч і міцна. Так затираються з часом улюблені речі, які важко проміняти на щось інше. Одна половина широкого пологу завернулась від вітру, і на сіру північну землю лилося нестерпне тепле світло. Притискаючи до себе мокрі металеві кухлі, Ліероссе підійшла ближче – і побачила в тому світлі темну різку тінь Феанаро. Розгледіти його очі в світлі Сильмарилів було б неможливо, та вона відчула погляд – сердитий і ..ревнивий. Ніколи не замислювалася вона про ревнощі, та тепер відчула – слово доречне. Ліероссе заклякла на хвилину ні в сих ні в тих, не знаючи, що робити. Феанаро різко ляснув кришкою скриньки, затуляючи Камені від світу, і сяйво згасло, лишилося тільки напівтемне шатро і незадоволений чимось, втомлений ельда. «Що? – спитав він, і голос був такий, наче Феанаро сердився чи у нього добряче пересохло горло.- Я зайнятий». «Вибач,- прошепотіла Ліероссе. – Мені просто видалось нечемним пройти повз, нічого тобі не сказавши».
- Сину! – на її порятунок, до шатра саме сунув Фінве. – Мені дещо спало на думку. Дістанеш свої креслення?
Ліероссе постаралася здиміти тої ж миті, коли бічним зором побачила, як король проминає її, затуляє собою від необхідності ще щось казати. З того боку пагорбу, де отаборилися товариші її чоловіка, нічого не змінилось, а вона, аж дивно, мов з-під грози вибігла.

Коли Моріфінве побачив Ліероссе – з тими злополучними кухлями, бліду і стривожену, він подумав, що не варто так перейматись через такі прості речі. І мав на увазі кухлі та переїзд.
- Ти там над струмком не послизнулась? – кухлі він відібрав, відніс на місце сам і розставив за розміром, витративши якийсь час. Тоді повернувся – а вона все ще стояла посеред табору, наче й не вдома.
Стукотіння молотків та сокир затихало, туго натягнуті шатра перебирав вітер, мов поверхню бубна. Розклали кілька великих багать, і тепер було місце добре нагрітись. Минула половина кола світла – наближалося срібло. Розсідланих коней вели пастися вниз із пагорба – з підвітряного боку, де було більше вологи і пригрівало в час золота, а відтак і трава соковитіша.
- Нічого, я просто змерзла, - сказала Ліероссе, наче й не до нього звертаючись.
- І стоїш тут, - він хотів би сказати щось більш довге та ніжне – але вимовив уголос тільки це. – Ходімо. – її руки були скоріше лихоманково гарячі – вона ж бігла. – Що діється? – пошепки спитав він, поки йшли до вогню. – Сталося щось?
- Втомилась, - відповіла Ліероссе. Вона була закрита, мов річкова мушля – думок і не вгадаєш.
- Не хочеш казати, - ствердно озвався він. – Добре. Передумаєш – я тут.
Зі срібного туману з’явився Айкве з дровами – останній вихід на найближчий час. За ним безшумно приєдналися ще двоє. Лишалось обрати тих, хто стоятиме на чатах, поки табір відпочиває, і справді ні про що вже не думати.
- Що нам тут загрожує? – спитав Лассе, - ми ж…
- Нам загрожує розслабитись невчасно, - відрубав Моріфінве. – Ми вчимося, щоб бути готовими в далекому поході. Охорона тих, хто розсівся помилуватися туманами – це те, що робили наші предки в смертних землях. Відсьогодні так будемо чинити і ми. Решті можна від холоду по ковтку, веселіше стане.
Довкола багаття пішли дві чи три великі баклажки.
- Це міцніше за вино, - сказав Морьо на вухо дружині, зваживши одну на руці. – Хочеш трохи спробувати? Може бути непогано, якщо акуратно. І веселіше стане.
- Давай, - рішучо погодилась Ліероссе, і раптом він відчув, що її рішучість викликає у нього навіть більше ніжності, ніж тендітність та посмішка.
- Ми тут, - вимовив він голосно, - бо ми почали шлях, про який всі думають – але бояться на нього ступити. Дурні вважають, що це вигнання. Я вважаю, що це перші кроки, аби бути готовими і побачити зорі по той бік моря, побудувати нові міста і вистояти проти того, що там може нам загрожувати. Хто вважає, як я, хай ковтне за успіх цієї справи. За Зірку, що нас веде до тих зорь!
Звісно, йому ніхто тут не заперечив. Голоси були веселі і схвальні, вогонь палав весело. Все було як треба.
- Повільно, - вклав фляжку в її руку і міцно обійняв. – Воно зовсім трохи пече спочатку, але постарайся не квапитись, це приємно, коли розкуштувати. Ні-ні, не так швидко, - вона закашлялась і розсміялась. – Поволі, радосте моя, не хапай одразу багато. П’єш повільно – легко зупинитись, коли відчуваєш, що тобі досить. П’єш швидко – і воно тебе забере, коли схоче, розумієш? – Ліероссе труснула головою, світлі коси вдарили його по руці – доторк легкого вітру.
- Все добре, я навчусь.
- Авжеж, навчишся, Пташко, - він говорив уже зовсім пошепки, щоб чула тільки вона – тоді додав подумки щось безладне і геть медове. Сидіти з нею отак, бачити зовсім поруч світлу маківку, відчувати руку в руці було неймовірно – наче тільки тепер почалася їхня власна дорога, не схожа ні на чию в світі.
- Давайте нашої, смурні та похмурі, - сказала Аннавен, знову завзято дмухаючи на жар. – Бо ваші кислі пики мені обридли ще вчора, поки й вас не було.
- А ти добра, як завжди, - озвався Моріфінве. – Ну, давайте, що й правда сидіти в тиші.

- Полював я на лисиць, на лисиць, - почав Айкве – голос неочікувано мелодійний та сильний.
– змокло хутро від роси, від роси,
Де ти, люба, ходиш боса,
Із листа спадають роси,
Трави плутають сліди,
Не прощайся, підожди…
Аннавен нарешті облишила свої клопоти, підтягнула коліна до підборіддя – точно худий злий підліток. В обличчя їй полетів дим, і вона відмахнулась, мов від набридливих новин.
- Прикликав я із гнізда соколят,
Я із вітром з берегів розмовляв,
Пісня вітру уривалась,
Тільки ти не озивалась,
Ані зірка поміж віт,
Ані слід в траві…
В пагорбах зі згасанням золотого світла наставали майже сутінки. Піднімався вологий туман, і ненадовго здавалося, начебто похід розпочався, і вони йдуть тим самим шляхом, яким колись провів свій народ король Фінве…чи він уже не король? Чи так співали квенді, коли йшли великим походом від Вод пробудження до світлого Аману?
Сірі очі, як туман, як туман,
Скарбу більшого нема, ні, нема…
Квітка білого туману
Над долиною розтане,
І тоді виходь на шлях,
Я іду здаля…
Самотина цієї землі обступала і обіймала їх, водночас тривожна і сповнена захвату та простору. І, як завжди у дорозі, ближчі ставали ті, з ким та дорога звела. Сердита колючка Аннавен поклала голову на плече Айкве, наче рідному брату. Лассе обійняв руду нолде з видовженим сумним обличчям, що й словом поки не прохопилась. Коло довкола вогнища ставало тіснішим, підсідали ті, хто спізнився, тихо, щоб не порушувати пісні.
Я чекаю що не день, що не день,
Тепле полум’я руде, ти руде,
Біла стежка, темна стежка,
Мила квітко, де ростеш ти…
В безвість лисячих стежин
Чи не ти біжиш…
Вони сиділи обійнявшись, Ліероссе тулилась до плеча, мов і справді мала сторожка птаха. І йому здавалось, що ненадовго вони обоє стали невидимі в колі, де кожен думав про своє. Стривоженість Ліероссе все ще відчувалась, мов той трепет, який лишається в повітрі після довгого глухого звуку.
- Слухай, - прошепотів Моріфінве їй на вухо, - я – погано втішаю, а ти не бажаєш розмовляти. То що нам лишається?
- Немає про що говорити, - так само пошепки відповіла Ліероссе. – Геть немає про що.
- Чому, - озвався він ще тихіше, аби почула тільки вона, - є одна бесіда, яка ще й на соту долю не вичерпалась. Хочеш втечемо?
Сірі очі, як туман, як туман,
Скарбу більшого нема, ні, нема…
Квітка білого туману
Над долиною розтане…
Він хотів би забрати її тривогу, як вимоктують отруту з ранки – сплюнув і більше немає. Та, здавалось, цієї отрути в ній так багато, що нічого й не поробиш. Вона накопичувалась все життя – з розмов, з глухого роздору в місті, з усього, чим вона напивалась разом з материнським молоком. Дитина неспокою, птаха грозового неба. Що ж тут вдієш, якщо він найкраще умів кпинити, а вона шукала спокою, та не мала його в собі самій…
Вітер і тканина – навіть якщо натягнуто добре, завжди чути, як швидке і сильне крило вітру ляскає по цій поверхні. В цьому звукові можна пливти, мов довкола вода, і світ розчиняється. Світильник, який стоїть біля їхньої постілі, кидає довкола тепле жовте світло, наче Лауреліна знов зацвітає. Можна навіть просто сидіти навпроти, підібгавши ноги, прикинути, що ти не розібрав з речей, і дивитись, і це як ще одна пісня, від якої душа легшає, мов хмарка.
- Гори і вітер – з тобою, - казав Карністір – так, щоб бути заледве голоснішим за вітер. – Коли ти поряд, все підсвічується, мов ліхтарик зсередини. – за стінами шатра сміялись – мелодійні ельфійські голоси – наблизились – віддалились – потонули в співах вітру. - Ти ж була права тоді. А я не забув, що помилявся.
- Зараз, Морьо, - її очі ховалися в тіні, та вона усміхалась, і на щоках проступали ямочки – долоня ще не торкалась її долоні, та відчувала тепло доторку, що зароджувався в повітрі і тремтів, - ти маєш мене насмішити чи вилаятись. – вона була така серйозна, така світла, що дихання перехоплювало.
- Ні, не зараз. Тільки не тепер. – його серце впало кудись, мов гирька, а тоді спливло і знову забилось. Вона була чарівна в тривозі і сумі, як і в радості.
- У тебе скінчилися жарти? – Ліероссе смикнула його за косу і впала в обійми, наче не втримала рівновагу. – Та цього не може бути. Тоді ти маєш засуджувати моє недоладне похідне вбрання. І що, ми не поговоримо про те, які неправі валар? Про плани твого батька?
- Та хай йому грець, у тебе прекрасне вбрання, і це я ще ледве втримуюсь від повідомлення, що без нього краще…от, не стримався. Ти знущаєшся, жінко, - її уста ще пахли тією наливкою чи що воно таке було – солодке і міцне, мов поцілунок, і в поцілунку ще була тінь смутку чи тривоги – але від тепла танула. Він міг би справді відчути гіркоту губами – рештки гіркоти, скоро вона піде нарешті, принаймні на якийсь час. – В цих горах є коштовні камені і глибокі печери, де самоцвіти ростуть, як проліски. Може, у нас буде час – і я покажу тобі це. Я б хотів, щоб ти побачила найкрасивіше. Всюди. Що б там тебе не лякало, краса все виправить, зірки та підземні озера зцілюють нас.
В цю мить він чомусь відчув, що ніколи більше не повернеться в Тіріон – принаймні в той Тіріон, який знав колись, і відчуття було гостре, мов поріз. Це було перед-бачення, проте побачене виглядало як вир, в якому зникало старе – його водоспад, кузня і молоти в ній, сад, в якому він виріс, до останньої обважнілої від плодів невеличкої яблуні – а нове й розгледіти годі. Це тривало мить – та мить, гостра і на диво правдива, матеріальна, як ліхтар, шатро і м’яка похідна ковдра, ледь не зрівняла їх з Ліероссе у тривозі, а він же хотів втішати.. Майбутнє попереду було химернішим тепер, ніж здавалося, коли вони вирушили за міську браму. Воно вирувало її тривогою, і найсправжнішим тепер була її легка рука, що лежала на плечі, її закинуте обличчя, її відкритий погляд назустріч. Він бачив м’яке світло, яким світяться душі закоханих, і воно поступово звужувало світ до них двох – і вітру.
- Я хотів сказати, що ти квітка, - шепотів він, стискаючи своє кохання в обіймах, - та яка дурня оте все. Якісь квіти і моя розважлива, рішуча нолде, яка не хотіла ворожнечі, але не злякалась Араману, полюбила його, як розраду.
- Отепер я тебе впізнаю. Не лякай мене так більше, - відповіла Ліероссе ясним-ясним голосом, мов вони просто непоспіхом розмовляли. Ковдра була темно-сіра, майже чорна, її волосся – майже біле, а шкіра – молочна, як туман над рікою, як саме молоко. – Хоча я б хотіла побачити, як ти з оцим всім пишеш вірші. Без квітів і всього іншого.
- Настільки роздягнутись я не готовий, пробач, - буркнув Моріфінве, червоніючи. – Але…я …якось неодмінно.
Вони сміялись водночас, бо це було дурнувато, прекрасно і правда. Як валятись на цій ковдрі, торкатись, спочатку легенько, потім до нестями і поринати в трепет – від коренів волосся до кінчиків пальців, перетворюючись на золотий зоряний пилок.
- Нас почують, - шепотіла вона – і все одно горнулась всім тілом, гнучка, гаряча, живе втілення безумства.
- А ти не кричи. – Нестерпно добре. Яке точне визначення, майнула думка, поки він здатен був думати. Поки радість іще не затулила всі думки і не змила геть усе в засвітову прірву – крім її бажань, бо їх важливо чути, і її погляду, бо він горів на повіках, як промінь золота. Про прозріння легко забувалось, як про вірші, які він ховав.

Мулярі співають, і каменотеси – теж. То особливі пісні, що роблять роботу швидкою та легкою, до змушують камінь розколюватись від доторку, а гору – поступатися власною цілісністю задля затишку нового дому. І будівництво фортеці тому мелодійне й дзвінке – співають ельфійські голоси, співають інструменти в руках, співає камінь, набуваючи форми. Ростуть стіни фортеці, швидко, бо співоча робота швидша, ніж мовчазна.
Хто вигадав гру у піжмурки, навіть уже й пригадати б не змогли. Якось домовились, наче на думку спало двом чи трьом підліткам. Хтось приніс довгу смугу темної тканини, хтось привів брата чи сестру, і гра почалася, трохи збоку від будівництва, та все ж досить запаморочливо близько. Так веселіше, здавалося їм. Ліероссе приєдналась до гравців, залишивши в стороні кошик із травами, на кілька хвилин, як їй здавалося. Та її миттєво впіймали, і лишалось дати зав’язати собі очі та ловити юних ельдар, що з реготом тікали навсібіч. Вона відчувала вітер, камінці під ногами, прислухалась до швидких кроків, і в горлі буяв сміх.
Наступний, кого вона схопила, був завеликий для підлітка, і надто спокійний, не схоже, щоб брав участь у грі. Тож, коли він сказав «перепрошую?» голосом Феанаро, Ліероссе уже підозрювала, що вийшла якась грандіозна помилка. Вона здерла тканину з очей – і так, перед нею стояв Полум’яний, з ним – Співець, вони про щось, певно, серйозне говорили, йдучи стежкою від табору, а тут..
Чи то Макалауре перехопив її панічний погляд, чи то мав хороший настрій.
- Ви що, граєте без мене? – спитав він так обурено, наче Ліероссе справді щось йому обіцяла. – Це нечесно.
- Я.. – почала Ліероссе.
- Давай цю пов’язку сюди, я вам покажу дещо. Всі проти мене. Тільки кого я спіймаю, той більше не бігає, пристаєте? – до них зтягувались зачудовані гравці – хто ж не знав Співця, хто ж не хотів постояти поруч…
Канафінве виявився небезпечним гравцем. У нього був тонкий слух, швидкі ноги, і він здатен був зловити не тільки тих, хто тікав, хай і безшумно, а й тих, хто розраховував сховатись за каменем чи кущем, проте сопів, хоч як тихо.
- Один! – переможно казав Макалауре, приносячи полоненого під невисоке дерево на виході з будівельного майданчика. – Два! Три! Онде я четвертого чую..
Феанаро, проти очікування, сміявся. Макалауре приніс під пахвами одразу двох, як цуценят, і вони повалились на жовтувату траву, сміючись і борсаючись. Останньою попалась Ліероссе – вельми дивно, адже саме вона, зачудована грою, не рухалась із місця.
- П’ятнадцять! – сказав Канафінве, хапаючи її за руку. – Вас же було п’ятнадцять? Так?
Він зняв пов’язку, і Ліероссе побачила – очі сміються, хоч обличчя серйозне.
- Сестро, - спокійно сказав Канафінве. – На нас всі дивляться.
- Пробач, - пробурмотіла Ліероссе. – Я дуже погано вчинила?
- Та ні! Що ти, це було весело, - розсміявся Канафінве. – Просто от тобі найголовніший урок: не соромся і не вибачайся. Особливо коли немає причини.
І на її розгублену мовчанку додав:
- Це проста гра, навчись у неї грати, і все буде добре. Не соромся і не вибачайся. Ти та, хто ти є, і чиниш вірно, - і підморгнув. – Гаразд? І скажи цим дітлахам, щоб грали осторонь, там просто небезпечно.
- Що ж, - промовив Феанаро, - принаймні ось приклад того, де зараз має бути порядна дружина.
Ліероссе краєм ока побачила, що Макалауре різко спохмурнів, мов небо затягло хмарами. Їй краще було виконати настанови брата, тут-таки. І повернутися спиною.
- Ліероссе, - свекор покликав її, коли дітлахи розбіглись, а кошик було знайдено і підібрано. – Постривай.
- Феанаро, - озвалась вона, думаючи, що тепер сказати – «я просто трохи хотіла побігати», «я не хотіла заглядати в ваше шатро, хоча Камені дуже красиві»…що?
- Ми ж наче поладнали ще в Тіріоні, - тепер на його обличчі не було й сліду тих ревнощів, ані відблиску скарбу. – Чому ти так дивишся?
- Мені соромно, що я тебе штовхнула, - чесно відповідати було набагато легше. – І що…відірвала від справ тоді. Я не хотіла так зустрічатись, я вихована насправді, але..
Полум’яний розреготався – і його сміх був подібний до сміху Моріфінве, коли той розійдеться як слід. Хоча насправді – навпаки, то Морьо сміявся як його батько.
- От що тебе турбує. Дитячі ігри не вада, я іноді просто забуваю, наскільки ти юна, і буває трохи кумедно про це згадувати. – побачивши, як спалахнула Ліероссе, він махнув рукою. – Не ображайся, ти ж розважлива. Я напевне це знаю. Та ти певно щось хочеш спитати про Камені, правда? Ти щось подумала, я бачив.
Його очі були уважні – і знову дивились кудись глибоко, аж трохи страшно ставало – і разом з тим чомусь радісно, мов на неї поклали великі сподівання, і варто тільки справдити їх..тільки справдити.
- Я подумала, майстре Феанаро, що на самоті з тими Каменями ти…наче з найближчими друзями, і я розсердила тебе, урвавши усамітнення. Сильмарили – скарб, якого ніхто в світі не має, але..чесно кажучи, мене це трохи злякало. Це ж..
- Це частина моєї душі, - сказав Феанаро, похмурніючи, немов вона зачепила щось болюче. – Та не тільки в тому справа. Ходімо, куди ти йшла, я тебе проведу. Ти ж бачиш, - сказав він, повільно йдучи стежкою так, щоб весь час пропускати Ліероссе трохи вперед, - що в Амані недобре, чи не так? І ми гадки не маємо, як там..в тих землях. Зараз ми від цього трохи сховалися, наче відпочиваємо і готуємось. Але воно ніде не ділось. Відчуваєш сама?
Ліероссе згадала отой згусток тривоги, котрий так часто ворушився в її душі, усі розмови, усі сварки, від яких тут трохи легшало, і зізналась:
- Відчуваю, - це було просто. Дуже просто було погоджуватись з ним, але тривога в її серці заворушилась ледь чутно, мов молоко збиралось википати – тільки збиралось.
Феанаро зітхнув за спиною. Тоді спинився. Ліероссе озирнулась і побачила, як він переплітає тонкі пальці.
- Світ змінюється. Зникає те, що нам здавалось незмінним, Ліероссе, - сказав Полум’яний, і вітер налетів просто на його слова, небо затопили сірі хмари – як спеціально, і Ліероссе почула, як він свистить у вкритих білими і кораловими бризками лишайнику валунах. – І давно мене мучить думка, а що буде, коли раптом в цій бурі зникне світло? Звісно, тільки якщо зникне.Та..чи ти думала про те, що тоді непогано мати вмістилище для…того, що лишиться? Останнього.
- Сильмарили…вони для цього? – спитала Ліероссе, і раптом відчула укол сорому за свій страх. Добре, що Морьо нічого не знав..
- Йде буря, Ліероссе, - Феанаро схилив голову, вітер шарпнув його чорне волосся і рукави сорочки, кинув у вуха Ліероссе жменю глухого шуму, від якого стало тривожно, мов від крику сови в темних хащах. – Я гадки не маю, як запобігти їй, я навіть до ладу не знаю, як її пережити. Навіть як вона виглядатиме – не знаю. Я вихоплюю шматок там, шматок тут – і роблю все можливе. І ви потрібні мені, щоб ми разом виборсались. Я навіть уже не можу говорити «якщо», відколи Мелкор втік. Батько брехні. Та я вірю, що чекати страшного, склавши руки – гірше за все. Краще готуватись в міру власного розуміння і триматися своїх, що б не сталося. Ти зі мною згодна?
Ліероссе знов відчувала оте сказане – темні хмари несло над землею, темніші за грозу, і не почуватися в тій бурі піщинкою можна було лише одним чином – тримаючись, тримаючись за кошик із травами, за розмову, за… Очі Полум’яного були таким способом триматись – вона відчула, як він тримається, як не бажає відпускати химерне руків’я химерної зброї чи інструменту, чи чим він задумав змінити світ, і як коло впертості поряд із ним замінює собою коло світла і коло безпеки. Просто затятість покладатись на мистецтво і на найближчих.
- Згодна, - повільно проказала вона. – Та ти ж не знаєш напевне, що робити?
- Наскільки це в силах квендо, Ліероссе, наскільки це в силах квендо… Либонь ти уже чула ці плітки, - раптом вимовив він, і його усмішка стала теплою і наче здивованою. – Я не люблю своїх невісток, я взагалі не люблю жінок, окрім хіба що.. – погляд вбік – тоді полум’яні очі знов подивились в очі Ліероссе, пронизуючи до дна, наче він знав щось, їй самій невідоме – про неї ж. – Я дивлюсь на них лише як на можливість продовжити рід, і неодмінно зіпсую стосунки сина з невісткою. Чула таке?
- Я, - Ліероссе затнулася. – Я не думала.
- От які справи, - озвався Феанаро, - я бачу, що ти можеш багато досягти, і розум у тебе ясний. Та було би брехнею сказати, що я не сподіваюсь на сильних, розумних і обдарованих онуків. То ваша справа – та кожен батько цього хоче, це життя.
- Я нічого подібного у провину тобі не ставила..
- Бачиш, - Феанаро урвав її жестом, нетерплячим, наче чергову промову завершити хотів, - я все приміряю на себе. І коли про мене кажуть, що мені даровано сімох дітей нівроку, мені й на думку не спадає ображатися. Зрештою це правда. Тому…я не очікую, що образиться хтось інший. Чи що ще ти там чула…
- Майстре Феанаро, - Ліероссе нарешті зібрала рештки думок, розмаяних, мов хмари вітром. – я не слухаю пліток, оця думка мені справді була образлива. Мене не лякає, що ти раптом схочеш мене не любити – зрештою ти не зобов’язаний, хоч я ціную твоє прихильне ставлення, як годиться невістці.
Феанаро схилив голову, наче приймаючи її слова. Це був якийсь такий вичерпний рух, сповнений гідності і водночас теж тривожний, як все в цю мить.
- Мене налякав меч на сходах дому Фінве, це правда, - додала Ліероссе. – Мене лякає думка змагатись із усіма валар світу, бо я собі не уявляю, як це можливо, і бо я звикла шанувати їх як вчителів і господарів дому, який люблю. А пліток я не слухала ніколи.
- Ти ж бачиш, як вийшло з валар, - Феанаро розвів руками, і це був розгублений жест – та як він взагалі може розгубитися, Полум’яний майстер. – Я хотів би у всьому помилятись, Ліероссе. Я хотів би, щоб цього всього не сталося, щоб Мелкор.. Та що там казати. Чи ти не бачиш сама? Мене не лякає твій страх, якщо хочеш знати. Ти боялась – але замість бігати, вмовляти всіх помиритись і ламати руки, пішла у навчання до цілителя. Боялась, але не відступилась від своїх. Роби так далі, і під цими хмарами ще трохи просвітліє. Я сподіваюсь на твою допомогу із цим усім.
- Я не вмію робити Сильмарили, - видихнула Ліероссе, яку поволі відпускало видіння темного минулого.
- Авжеж не вмієш, - відповів Феанаро з помітним задоволенням у голосі. – Та це й не потрібно.
- Ліероссе! Ми чекаємо на тебе! – Лостарін іде назустріч, у похідному, у небіленому полотні, мов мара з Великого походу. – Ти не знаєш місцевих трав, і я б хотів бачити, що ти назбирала.
- Це я затримав твою ученицю, Лостаріне, - сказав Феанаро, усміхаючись. – Було дещо обговорити. Як успіхи? – Ліероссе раптом подумала, що її батьки ніколи не питали у Харвенде, як успіхи. Вчишся, тобі подобається – то й гаразд.
- Рано про щось говорити напевне, та старанний учень всього досягне. А твоя невістка старанна і уважна. Гаптування тренує терпіння, мов м’яз, - спокійно озвався Лостарін. – Гадаю…нам вистачить часу, зазвичай довше вчаться.
- Я не сумнівався, - Феанаро схилив голову, а тоді обдарував її поглядом – поглядом схвальним, таким, що підносив над шорсткою цією травою та камінням кудись високо до вкритого хмарами, небезпечного неба – неба, котре перехоплювало подих.

«У мене все гаразд, - починала Ліероссе листи до Інділін. – У мене все гаразд. Тут холодно, але зовсім не погано».
Форменос являв собою безкінечне будівництво. Тут, у холодних пагорбах, де від всього лягали дуже довгі густі тіні, а у час пригасання срібла піднімався холодний білий туман, звели муровані стіни, і стіни всередині стін. У фортеці передбачили житло для всіх вигнанців, а щоб вигнати холод і сирий морок, внесли вогонь, який кидав на полірований камінь золоті відблиски. Тут Ліероссе звикла до запаху смолоскипів і коминів, звикла засинати в штучно нагрітому повітрі, і сон цей був міцний та теж важчий, ніж легка дрімота на Туні.
Прибічники Феанаро, не криючись уже, ділились на загони, і сини його, звісно, були ватажками. Тепер житті Ліероссе з’явилось нове поняття – воїни Карністіра. Всіх облич вона не пам’ятала, бо ж не брала участі в цій забаві, котра ставала все загрозливішою з кожним днем. Та він проводив з ними багато часу, бо вони вчились все більше. Хто і де зустрічається в разі небезпеки, що робить, залишаючи фортецю чи піднімаючись на стіни, за що відповідає в поході. Іноді та небезпека, удавана, вивчена до дрібниць, видавалася здаля навіть затишною, адже вони так добре її знали, що могло статися..
Ліероссе, пробираючись в закуток Лостаріна та його товаришів, чула, як вони спускаються у двір, і до неї долітали уривки розмов та регіт.
- Здається, наша Аннавен нині не в гуморі.
- Чого б то? Це ти завжди хочеш назад в тепле ліжечко, Лауральдо.
- Наче це щось погане.
- Спускайтесь, тут немає ворогів, тільки я.
- От тебе я й боюсь найдужче, Ворондо. Ти такий вправний з мечем, що аби себе до Намо на обід не відправив. Там, кажуть, не годують, одна назва - обід.
- Тобі аби жерти, ти нолдо чи кролик?
- Лорде Моріфінве, за всієї поваги – та хто б казав!
- Я знаюся на всьому, що робить життя приємнішим. Прийдеш ти ще до мене по наливку…
Тоді її огортав запах трав і рівний, спокійний голос Лостаріна, і це теж було легко, наче змивало сумні спогади.
- Життя, - казав він, - мій єдиний лорд і повелитель. Я тут, щоб зберігати життя, якщо молодь таки вирушить за море. Ти зі мною?
Тут відкрито носили мечі, але до них легко було звикнути як до нової деталі одягу. Крім того, фортеця жила, як єдина родина. Одні виходили в пагорби на лови, щоб заготувати достатньо м’яса, інші топили печі, без яких не зготуєш їжі і не зігрієш цю гору каміння в холодних передгір’ях. Зводились та зміцнювались мури, списи кувались і гострилися уже відкрито. Після клопіткого дня прибічники Феанаро сідали за довгі столи у нижньому залі. Вечері спочатку проходили в мовчанні, бо всіх надто приголомшила раптова зміна в їхніх долях, донедавна таких легких і весь час однакових. Та швидко зазвучали пісні, закружляло вересове вино, терпкувате, але смачне. Макалауре розчохлив арфу, були й інші охочі заграти. Загорялися очі, рожевіли щоки. Хтось сідав до вогню ближче, витягнувши ноги. Лунав дзвінкий мелодійний сміх, відлунюючи від товстих мурів, наче хтось розсипав срібло. Тоді мешканці фортеці розходились втомлені, але веселі, щоб невдовзі все почалося з початку.
Ніколи в житті, від народження до цього дня вона не жила в такому спокійному оточенні. В цій добре налагодженій круговерті можна було почуватись просто частиною загального потоку – і мало про що замислюватись. Нолдор були дружні, кожен допомагав іншому, якщо і згадували родичів в Тіріоні ядучою насмішкою, які так любив Морьо, то нечасто. Можна було ходити з дівчатами по ягоди, збирати з Лостаріном трави, вправлятися в накладанні пов’язок і не думати, для чого вони, ймовірно, знадобляться у майбутньому. Згодом Куруфінве-молодший злагодив їй ткальський станок, і з-під рук Ліероссе вийшло ще безліч завіс та ковдр, аби зігріти кам’яні фортечні кімнати. Цю роботу вона часто ділила з Мервенде, але та була сумна і неговірка, наче усе, що щебеталося їй в Тіріоні, там і лишилось. Вони сідали поруч, Мервенде мовчки і зосереджено чаклувала над нитками. Врешті Ліероссе намагалась трохи вчитись у неї, адже ткаля була старшою і досвідченішою, а про все, окрім роботи, розмови у них не клеїлись. Зате була Аннавен, весела шпичка Аннавен, була Нальтаріе, мати…вистачало обіймів.
Іноді Ліероссе завмирала біля забраного кованими гратами вікна, і назустріч їй линули холод, прозорість та спокій, обіймаючи і розчиняючи в собі і в високому небі.
Морьо з’являвся втомлений, але в хорошому настрої. Він наче теж скинув з пліч якусь важку ношу. Його поглинули господарські справи, які він справді любив.
- Мені завжди цікаво було, Ліе, як то під час Великого походу давали ладу з усім цим. Адже плем’я, що йде і майже не зупиняється, треба нагодувати в дорозі, розрахувати шидкість так, аби дійшли і слабші. Це не військо, де всі гартуються до битви і не зважають на решту, адже вони йшли з дітьми, жінками, пораненими.. Тепер, здається, ще трохи – і я зможу. Ми будемо готові.
Його так захоплювала ця умоглядна підготовка, так заповнювали вщерть справи фортеці, він так радів, що може налагодити життя хай в цьому маленькому поселенні, куди пішли тільки найвідданіші… Іноді Ліероссе здавалось, що Форменос співає в руках її чоловіка, немов віола. Тоді минали довгі години справ, і в срібному присмерку вони лишались удвох, щоб поринути одне в одного, як у найглибше озеро. Тоді не існувало ані всього світу великого, ані цього світу маленького, нікого і нічого. Навіть їхні сни часто бували спільні, і коли фортеця прокидалась, він шепотів крізь морок невеликої горниці: «Ти бачила, правда ж?». Вона видихала: «Бачила», і на мить їхні руки переплітались, перш ніж настане час розлучитися.
Ліероссе сумувала за Інділін, за м’яким голосом Харвенде, за будинком на тихій вулиці. Та попри це почувалась щасливою: тут не було майже нічого з того, що пригнічувало її в Тіріоні і змушувало сумувати, натомість були батьки, безкінечне кохання і холодне гірське повітря, котре наповнювало легені і лоскотало до сміху. Вона була юна, вона була закохана, вона легко приймала все, що приходило – хай буде.

- Мила юнко, чи не покажеш мені і тут малини? - Мелкор перестрів її один раз, раптово, коли вона віддалилась від своїх, замислившись про все і ні про що. Стояв, мов давній знайомий, ледь обійми не розкрив назустріч.
- Малина лишилась в Тіріоні, - похмуро озвалась Ліероссе. – Мені час.
- Що ти, ми ж тільки здибались! – вала заступив їй дорогу, і вона відчула нехороший липкий холодок, котрий ще не могла назвати страхом. – Я гуляю самотою, а тут ти, така приємна несподіванка. Що тебе тривожить?
- Нічого, вало Мелкор, - чемно відповіла Ліероссе. Все в ній квилило, мов чайка – тікати. – Та я не в настрої вести бесіди.
- Що за похмура леді, - ніжно проспівав той, - яка заклопотана. У тебе ніколи немає часу. Чи нова родина так нечувано обтяжує тебе роботою? Що за дивина?
- Я сама знаю, що мені робити. Даруй, вало Мелкоре, та якби не ти, я б тут не стояла.
Він схилився до неї, мов змовник чи люба подруга, зазирнув у очі. Очі вали були глибокі і сині, та від них теж пробирало холодом. Втім хто знає, як саме має відчуватися погляд Стихії?
- Яка наївність, - мелодійно вимовив Мелкор, - прирівняти того, хто приніс недобру звістку, і того, хто став злою долею. Та ти ще молода. Ти ще зрозумієш. Як ведеться тобі у цих пагорбах, нерозумна юнко? Чи досить кохання, аби зігрітися, а чи все ж таки ці тумани потроху дістаються до твого серця, і тому ти така непривітна?
- Мені час, - твердо вимовила Ліероссе.
- А я думаю, тобі слід лишитись, - приязно сказав Мелкор. – У мене є подарунок для тебе.
- Ти вала, - повільно промовила нолде, крижаніючи і з усіх сил намагаючись побороти неприємне тремтіння. – Ти сильний. Але я маю вільну волю, і я волію піти. Ти мене не затримаєш. – разом зі страхом в ній закипала злість, якої Ліероссе досі ніколи не відчувала. До вали, до всього, що супроводжувало її життя з дитинства – і походило від нього. До того, що він, здається, намагається з неї жартувати, як з малої дівчинки. – Хай тобі незліченні епохи, а мені лише п’ятдесят років, я тебе не боюсь, - сказала вона і розвернулась, ледь не обпікшись об його іронічну усмішку – таку колючу на блідих губах. Чомусь ішла так, як від сердитої тварини – не озиратись, не бігти, спокійно, спокійненько…
- Авжеж не боїшся, красуне, я ж тебе не лякав, - срібно промуркотів їй услід Мелкор.
Її вивела з того помутніння ельфійська пісня. То співала Аннавен, голосно, широко, на повні груди, як дихають. Співала гімн до Елберет, дуже дивний в цих обставинах – та зрештою звичний і найулюбленіший в Тіріоні. Голос її розлітався над пагорбами, над бескидами гір, відлунював від каміння і наче бринів об бліду порцеляну північного неба.
Аннавен, коли Ліероссе знайшла її, лежала в траві горілиць, розкинувши руки, поруч стояв порожній кошик і чобітки – бо вона роззулась. На великому камені сиділа Мервенде, і це було дивно, бо вона рідко залишала Форменос.
- Ми з леді Мервенде пішли по чорниці, - повідомила Аннавен, - ну і ще з кількома дівчатами. Та дівчата працюють отам, а ми вирішили відстати і бити байдики. Чогось день такий…дурнуватий, так би й прилягла, витріщаючись у цю височінь.
- Там Мелкор! – крикнула Ліероссе. – Він до мене чіплявся, і це було огидно.
- Чого хотів? – спитала Аннавен, навіть не збираючись підійматись. – Поговорити про майстерність вишивання? Чи він запрошував тебе прогулятись?
- Я втекла, - сказала Ліероссе. – Я хотіла йому той кошик в обличчя вивернути, як він нахилився. Та трави не для того збиралися.
- О, - дзвіночком-сміхом заливалась Аннавен, дивлячись в небо. – Зіллячко! Якщо наш Морьо не любить тебе принаймні вдесятеро сильніше, аніж я, то я його на двобій викличу.- повідомила вона.
- Зараз Морьо зажадав би точних вимірів, - озвалась Ліероссе. – І способу, як ті виміри провести. – їй нарешті видихнулось вільно, і вона ладна була сісти поруч із жінками та нарешті перепочити.
- Таак, - реготала Аннавен. – Зілля, чого ти не б’єшся?
- Бо не всі хочуть битися, - озвалась Мервенде, що сиділа на камені і досі ані словом не прохопилась, наче й не було її. – Ви можете зрозуміти, що не всі хочуть битися? – в голосі гаптувальниці задзвенів чи то спротив, чи то плач…щось усе разом.
- Хто – ви? Я тут одна, що б’ється, - здивувалась Аннавен.
- Ви всі, - глухо відповіла Мервенде. – Кожен з вас.
- Леді Мервенде, за всієї поваги, я ж просто спитала.- тоненько проспівала Аннавен. – Може, тобі допомоги якої треба?
- Та якої, - зітхнула Мервенде, - мені тепер допомоги. Син за меча взявся, чоловік… ай, знаєте, я взагалі не розумію, що робити із цим всім далі.
- Жити звісно, - Аннавен потягнулась і впала назад у траву. – Жити й радіти. Танцю клинків, небу, камінню, вогню багать. Чи не так, Зіллячко? Може, як буде ясніше, іще дитину народити. Гарненьке і маленьке дитятко з чорним волоссячком. Чи рудим..руді найкращі.
- От сама б і народила, та тобі бійка все затьмарює, - відповіла Мервенде знехотя. – Бійка і оці всі побрехеньки про похід.
- Та я б залюбки, але ж не зустріла своє кохання, - Аннавен підтягнула під голову плащ і розкинула руки. – Я люблю високих і рудих, а високі і руді чогось не дуже поспішають сватати мене. Як матиму чоловіка, то звісно – трьох, не менше, привела б у світ, якщо Еру дарує мені стільки душ. Ти от маєш, тобі легше.
- То все, здається, минулося, - глухо озвалась Мервенде. – Син росте, чоловік віддаляється. Бійка затьмарює все, все, Аннавен. Не хочу тебе лякати, та на твоєму місці я б не сподівалась дати ще комусь життя. Зла ти дуже.
- Та тьху, - Аннавен підхопилась, витрушуючи з сорочки дрібні травинки. – Леді, ти поглянь, яка краса. Чорниці, гори, хмарки посрібнено зі споду, мов вишивку. Повітря…таким повітрям наситишся й чорниць не треба. А ти таке розказуєш. Тут розлито любов до життя, мов повільну лаву.
- Тут страх розлито…
- Аланессе, - сказала Аннавен, - Зіллячко, може, ходімо чорниць таки наберемо?
- Мервенде, люба, - прошепотіла Ліероссе. – Ну що ж ти весь час одна. Давай десь прогуляємось, давай частіше працювати разом. Тобі треба до всіх, треба, тоді і настрій буде інший.
Мервенде встала і обійняла її. «Вибач, що ти це бачила, сестро. На мене щось найшло просто. Йдіть, я хочу побути сама».
- Чула, еге? – прошипіла Аннавен, ледве пагорби затулили сумну ельде. – У мене ніхто не народиться, бо я зла. А сама вона?
- Не сердься на неї, - озвалась Ліероссе. – Мені чогось здається, що їй тут непереливки.
- А все чому? – буркнула Аннавен, видивляючись ягоди. – Бо вона вічно ходить з кислою пикою. Хіба тут погано? Тобі погано тут?
- Мені тут добре, - замислено сказала Ліероссе, згадуючи крижані сині очі Мелкора і його насмішкуватий голос. – Та я тут не самотня, от ти є, і Морьо, і батьки, і…
- А їй якого милого бракує з чоловіком та сином?
- Знаєш, - зітхнула Ліероссе, - буває, що ти наче з усіма – але самотній. Я не думала, що так буває, а так є.
- От ти вмієш пожаліти. Ти мені краще співчувай, - розреготалась Аннавен. – Вона пообіцяла, що я не матиму дітей. А між іншим, у Феанаро ще четверо неодружених синів, і троє з них рудущі. Є про що замислитись дівчині з гарним смаком.
- Я тобі не співчуваю, - повільно вимовила Ліероссе. – Я тебе люблю…
- О, як це навзаєм, Зіллячко, як навзаєм.. Стій…ти щось чуєш?
- Мені тепер усюди Мелкор ввижається, - тихо зізналась Ліероссе, і відчула, що кошик чомусь став надто важким. А там же тільки лікарські рослини. – Це недобре, що я злякалась.
- Та пішов він, - відповіла Аннавен. – Пилюкою йому очі засиплемо, фана ж має звичайні очі.

- Сядь, - казав Лостарін. – Зосередься.
Вони робили це за стінами фортеці, у розпал воїнських забав. Злий метал пронизував тут повітря, і похмурий північний пагорб кишів веселими та лютими.
- Тобі треба знайти в собі точку спокою.
- Тут?
- Тут, і це ще легке завдання, - спокійно відповідав вчитель. – У майбутньому може бути гірше. Ти ж пам’ятаєш, що я казав про умови, в котрих отримують поранення. Точка спокою, Ліероссе. Від неї починається все – пісня, що занурює в сон, слова, що забирають біль, закляття, що кров спиняють. Ти знаєш свою мету, і тобі має бути байдуже, що коїться довкола. Спокій, як зернятко всередині.
Сам він був незворушний, здавалось, що оця метушня та спів металу анітрохи не займають його. Ліероссе неймовірно хотілося підняти очі і подивитись, що відбувається довкола – ці звуки стривожували, підіймаючи всередині щось забуте і сторожке, мов ти лисиця, котра чує лови у хащах. Та вона шукала, бо боялась розчарувати вчителя. Не уявляла, що робитиме, як тамуватиме свою тривогу, якщо він відмовиться вчити. Точка спокою, глибоко всередині сріблясто-сіре зерно. Так зосереджуються, власне, для будь-чого, що вимагає творчості. Але митець усамітнюється, вони ж..
- Що тут відбувається? – цей сердитий голос, Ліероссе точно вихопила його з-поміж мішанини голосів, належав Куруфінве молодшому. Його тільки бракувало. – Ви несповна розуму?
- Не дивись на нього, не слухай його, - в голосі Лостаріна брякнув метал – якийсь геть інший, ніж той, що чула вона досі в голосах родичів. – Куруфінве, цілительська наука – не твоя справа. Я знаю, що роблю.
- Та ти їй кісток не збереш, в разі чого! І ви відволікаєте воїнів від справи. Ще от під час бою у нас під ногами не сиділа ніс в поважній позі.
- То постав тут воїна, навчіться прикривати її, щоб голову не розкроїли. Кажуть, потвори на тому березі особливо люблять юних дів, а цілитель почасти беззбройний. У нас їх і загалом не так багато, тож доведеться навчатися й цього.
- Лостаріне, ти це серйозно?
- Ти, Моріфінве, тим паче звідси йди. Леді бажала вчитись, я вчу її. Не дивись, Ліероссе, я дав тобі завдання.
- Та ви показились, - це був голос її чоловіка, розлючений, наче розпечений до білого. – Вам мало місця для цих вправ? Ліероссе..
- Говори до неї, якщо хочеш збити і ускладнити все, - спокійно сказав Лостарін. – Та це наступний рівень.
Важкі спокійні кроки. Койрондо. Ліероссе ледь стрималась, щоб не підняти очі і не подивитись, хто де стоїть. Їй муляли ці голоси, сварка, що розгорялась просто у неї над головою.
- Чи вона витримає? – кинув Койрондо.
«Сиди, - пошепки сказав Лостарін. – Не смій відволікатись на нього».
- Жінки загалом більш здібні до цієї справи, - приязно сказав він уголос. – Особливо спокійної вдачі, ті, яких не надто приваблює ваша криця. Так, моя учениця робить успіхи і зробить ще більші. Не хочу вас лякати, та, Моріфінве, ти ще подякуєш леді не один раз.
- Ми маємо довірити вам життя, - примирливо сказав Койрондо. – Тому не засуджуй моє занепокоєння.
- Та хто засуджував, старий друже? – лагідно озвався Лостарін.
- А будеш її нервувати, - грубувато сказала Нарілоте, - то вона може з переляку та від заповзяття зашити тобі якийсь не той отвір в тілі, начувайся краще. Я бачила, як вона шиє. Готова прозакладатись, і тричі вода не скрапне, як твої ноги уже будуть надійно прикріплені до вух.
- Отворів у мене небагато, і всі потрібні. Навчайтесь краще, цілителі, - анітрохи не знітившись, відказав Койрондо.
- Як грубо, ти певен, що ти сам не цілитель? – озвалась Нарілоте.
- Облиште її, - голосно наказав Койрондо. – Вона в своєму праві. Айкве, стань тут. Чуєш?
- Чому я?
- Бо ти!
- Моріфінве, ти довіряєш своєму другу? – голос Койрондо був такий спокійний, наче цей ельда ніколи не відчував ані злості, ані веселощів, нічого.
- Так, - буркнув Морьо десь на краю свідомості.
- Отже вирішено. Сьогодні ти довіриш йому найцінніше. Не перебільшуй небезпеку, тут всі досить вправні.
- Казна-що, - Ліероссе зрозуміла, що кип’ятиться далі уже не її коханий. Це був Куруфінве.
- Відійди від неї, - крижаним тоном сказав Моріфінве. – Просто відійди.
Ліероссе бачила під своїми колінами, під сірою шерстяною спідницею кам’яні плити, ще не відполіровані тисячами кроків, та гладенькі. Вона уявляла, що межі між ними розчиняються… Лостарін поклав руки на її плечі і сказав на вухо.
- Точка спокою, Ліероссе. Тепер ти маєш навчитись втримувати цей стан і дивитись навколо. Бо пильнувати на всі боки теж треба – раптом стріла прилетить. Тож спокій має бути текучий. Вода, що заповнює все…
- Вода! – різкий сміх Нарілоте ледве не вибив її із зосередженої тиші – та не вибив. – Які ще рідини ти знаєш? Коли так стається, все заповнює кров…

Моріфінве дозволив собі обуритись лише того разу. Він перестрів її опісля, поки його загін повільно тягся у фортецю, як у далекі дні до того, за спиною – щит, коса скуйовджена.
- Ліероссе, це небезпечно! – цілителі пішли вперед, можливо, не помітили, а може – вчитель хотів дати їм змогу самим розібратися. – Я нічого не казав, бо не думав, що це небезпечно.
- А я знала, що це небезпечно, те, що ти робиш, - відповіла вона. Гордість за себе зробила її сміливою – а може просто образа за несправедливість. – Та не кажу.
- Іноді кажеш, - уже спокійніше додав він. – Згадай.
- І це тебе не спиняє. І мене не спинить.
- Ти моя дружина. Ти могла б до мене прислухатись.
- Так, я твоя дружина, - на них уже озирались, проте Ліероссе спіймала полум’я цієї суперечки і не думала замовкати. – То хай твої друзі знають, що я на дещо здатна, а не тягар тобі. Спитай свого брата Куруфінве, що він про мене думає.
- Що? – у Морьо звузились очі – швидко і загрозливо. – Що мій брат наговорив тобі? Коли?
- Важливо, що він, либонь, досі думає, наче я тебе не гідна.
- Я йому.. – прогарчав Моріфінве. – Чому ти мовчала?
- Стій! – Ліероссе схопила його за руку. – Припинімо це, на нас всі дивляться. Я не потребую, щоб ви сварились, але просто глянь правді у вічі – хто я тут? Що я робитиму в поході? Розплітатиму твою косу? Цього мало. – на них справді поглядали – хтось швидко, аби проминути пару, що загрузла в суперечці, хтось – повільніше і посміюючись. – Хочеш, аби я сиділа і боялась? Тільки коли щось робиш – не боїшся. Розумієш? Та я не візьму зброї, я просто не можу, - тихо додала вона.
- Та й не треба, - він уже усміхався. – Нащо, чи у нас бракує воїтельок. Ти подобаєшся мені яка є. – обійняв за плечі, і вони повільно рушили до воріт, майже останніми.
- Я – отака. Подобаюсь?
- Ще й як, - сказав він пошепки. – У мене аж в очах мигтить. А я ж зазвичай я терпіти не можу цілителів. Знаєш…було в дитинстві. З тобою щось роблять, а ти лежи і чекай. Наче тіло стає чуже.
- То не трапляйся мені в руки, будь неушкодженим.
Він знизав плечима – мовляв, це уже як піде.
- А ти таки отримав, - тихо піддів Айкве, коли вони складали обладунки в зброярні. Під склепінням танцювали пилинки, пливучи в світлі із вузьких високих вікон-бійниць. Примарні тіні плямували підлогу, зброя металево озивалась каменю.
- То й що, - Моріфінве наче вже й забув, що трапилось, навіть відповів не одразу. – Від прекрасної жінки іноді й отримати непогано.
- Не віриться.
- Одружись і поговоримо тоді. – відрубав той.
-
Вперше напівзабуту тривогу вона відчула, коли до них раптом постукали невчасно. Майже всі у фортеці спали. Ліероссе вирвав з глибокого сну різкий стук у двері – а двері тут були важкі, міцні, і гатилося в них лунко.
- Морьо! – глухо кликали з того боку. – Морьо!
- Тельво, ти що? – сонно озвався він і заворушився, сідаючи на ліжку. – Ви перепилися чи на нас напали.
- До батька, терміново, там Мелкор прийшов.
Карністір зашурхотів речами зі свого боку ліжка. Тоді у напівтемряві дзенькнув метал.
- Він не міг прийти в якийсь пристойний час, га? От же пришелепкувате створіння, - Морьо позіхнув. – Ааа… Сам не спить і іншим не дає.
Ліероссе сіла, нащось уважно роздивляючись спину чоловіка. Наче спина могла щось виражати…крім невдоволення, втоми і…
- Морьо! – покликали з-за дверей. Ліероссе зрозуміла, що близнюки прийшли удвох.
- Дайте одягтися, ну, - відповів Моріфінве. – Там, трясця, холодно. Не велике цабе той Мелкор, зачекає.
- Морьо, - прошепотіла вона.
- Лягай спати, - відповів. – Тобі там немає чого робити. Я б і сам не ходив, от знайшли на кого милуватися. Лягай, я скоро повернусь.
Звісно, вона не лягла. Вона відчувала – щось невловимо змінюється, і вітер над дахами Форменосу теж змінився. Щоб впоратися з тривогою, Ліероссе закуталась у шерстяний плащ і тихо, щоб не збудити більш нікого, пішла слідом.
Вона пропустила озброєних воїнів, десяток, тоді другий, що спускались у двір, викликані, мабуть, так само раптово, як Моріфінве. На неї ніхто не зважав, бо вона виглядала тепер не стривоженою, а просто сновидою, яка нипає коридорами фортеці без діла. На вузькій кам’яній галереї, що оперізувала двір, було вже чути голоси. А от її кроків так само ніхто не зауважив.
У дворі стояв той самий сріблястий напівморок і горіло кілька смолоскипів, наче жаринки, викинуті з багаття на камінь. Біля прочинених воріт зібралися всі семеро братів, Феанаро та Фінве. Кілька мешканців фортеці, кого подія заскочила на чатах, стояли озброєні на надбрамній вежі та у дворі. Ліероссе підійшла ближче, так близько, що побачила Мелкора, босого, наче тут повітря було тут тепле, мов у Тіріоні, у довгому чорному плащі. Тут він здавався вищим, ніж пам’ятала Ліероссе, і сила, схожа на передчуття грозового фронту, проймала глибше та різкіше. Але і спокій він випромінював, і посмішку, і безтурботність.
Вона не чула початку розмови, та слова вали струмували легко і приязно, мов чиста ріка.
– Узри правдивість усього, що я мовив, і несправедливість вигнання. Та коли серце Феанорове і дотепер таке саме вільне і сміливе, як ті його слова, сказані в Тіріоні, тоді я допоможу йому, завівши далеко від цієї тісної землі. Чи ж я не вала? Ба навіть більше ніж ті, хто гордо сидить у Валімарі; і я завжди був другом нолдорів, найвправнішого та найвідважнішого народу Арди. (Сильмариліон)
- А без валарів тут непогано було, - сказав Морьо, звертаючись до близнюків, які так і тримались поруч, як прийшли. – Без тих і сих.
- Моріфінве, - роздратовано кинув Феанаро. – Помовч хвилину, будь ласка.
- Я сказав лише те, про що всі подумали, - майже пошепки вимовив Морьо.
- Я думаю, вало Мелкоре, що ми самі вирішимо, коли та куди їхати звідси, - голосно відповів Феанаро.
- Я й не кваплю, - озвався Мелкор. Двором пливли повільні слова, тягучі, як смола з гірських сосон. Ліероссе відчула, що замерзає.
Далі за спинами мовчазних нолдор наче нічого не відбувалось. Здавалося, що Мелкор та Феанаро міряють одне одного поглядами.
– Ось твердиня під пильною охороною; - сказав нарешті Мелкор, а тоді примовк на хвилину, і у двір заповз ще лютіший холод, мов усе тепло позникало зі світу крізь браму Вічності. Голос Мелкора став глибоким і сильним, мов поклик мисливського рогу в ясний день. - та невже ти гадаєш, ніби Сильмарили, доки вони в межах валарських володінь, убезпечить якась там скарбниця?
Феанаро наче підпалили. Саме слово «Сильмарили» зробило його вищим, похмурішим, хижішим, ніж Ліероссе могла уявити.
– Забирайся геть од моєї брами, ти, тюремний вороне Мандоса! – крикнув він. – Зачиняйте. Ми не чекаємо сьогодні гостей.
- Ну-ну, - сказав Мелкор і засміявся. Ланцюги і поворотні механізми не скрипіли – майстри зробили їх, справжні майстри. Просто брама плавно відділила їх від того сміху й уважного погляду вали – та не відгородила від тривоги.
Ліероссе чогось пригадалась недавня зустріч, і стало іще холодніше, ніж було. Лише тоді вона побачила в тіні вежі Мервенде, так само стурбовану і заспану, бліду.
- Сестро, - прошепотіла Ліероссе. – Ти тут..
- Я хотіла бачити, - озвалась Мервенде. – Тепер, мабуть, підемо звідси..
- Батьку, ходімо, - пролунав дзвінкий голос Феанаро. – Діти, ви теж. Маємо порадитись.
- Ми йдемо з ними, - сказала Ліероссе. – Ти ж не станеш тепер спати, мов нічого не сталось?
- Але я ніколи не брала участі таких розмовах…
- Я теж.
Вони прослизнули в круглу кімнату під склепінням головної башти останніми, за спиною Фінве. Першим їх помітив Курво, що стояв обличчям до дверей, притулившись до підвіконня. Він був такий зібраний, так акуратно одягнений, наче взагалі не лягав і більше ніколи не спить. Ліероссе відчула іронічний погляд, власний пекучий переляк і бажання кудись зникнути одразу, тепер і зараз. Проте здаватись не збиралась. Решта, довкола широкого порожнього стола, де світила лише одна світильня, прозвана лампою Феанаро, губилась в тінях. Руді близнюки гомоніли між собою віддалік, наче й слухати не збирались.
- Я ж сказав, - кинув Моріфінве, здивовано озираючись, - нічого цікавого. Нащо було вставати.
- А мені цікаво, - відповіла Ліероссе, у якої уже трохи пересохло в роті. Вона ще не придумала, що робитиме, коли Куруфінве як завжди…скаже якусь шпичку.
- Морьо, - докірливо кинув Феанаро, - принеси дружині стілець, не змушуй мене червоніти за те, як я тебе виховав. Звісно, хто хоче знати про родинні справи, той знатиме.
Ліероссе смикнула Мервенде за руку і потягла за собою. Здавалось, вони помінялись ролями, і тепер молодшою була вона.
- Твоя ідея, - сказав Куруфінве тихо, але доволі чітко, голос аж вдарив.
- Моя, - відповіла Ліероссе, дзвінко. – А хіба ти не звеш мене сестрою?
- Чи слід тому, хто не вірить у справу, братись за інструмент, - майже промуркотів він, і Ліероссе наче водою холодною облило, чи туманом з найхолодніших улоговин. Цей голос переконував здатись – так само, як голос Феанаро, тільки він був не дружній, зовсім не дружній. – Чи це чесно взагалі, леді Ліероссе? Ти не мусиш відповідати, подумай просто.
- Курво, відчепись від неї, - прошипів Моріфінве. – А то я тебе відчеплю по-братньому.
- А давайте ми замість діла продовжимо вас розбороняти, - уїдливо сказав Майтімо, обертаючись, аж майнуло руде скуйовджене волосся, мов полум’яний вітер увірвався до цієї холодної кімнати. - Це так мило, коли тебе з ліжка підняли.
- Я сама вирішу, за який інструмент мені братись, - прошепотіла Ліероссе.- І я ніколи не боялась жодної праці, бо я нолде. Не лякай мене, я не з лякливих.
- Отже, - голосно мовив Феанаро, і гомін затих, наче голоси відрізало, мов стрічки, і кинуло в дзвінку тишу оберемком, - до нас прийшов Мелкор. Я чекав на нього, а ви? – Полум’яний не сів, пройшовся вздовж високих вузьких вікон, що світились, мов котячі очі, туманним світлом ззовні. – І очевидно, нащо він приходив, і в чому була його кінцева мета. Сильмарили. Ми. Влада.
- Він думає, ми тут байдики били, - буркнув Морьо. – Чи вуха розвісили, як у Тіріоні. Хай думає.
- Гадаю, - тихо мовив Фінве, - він прийде ще. Я відправлю гінця в Валімар, діти мої. Вони мають знати, що відбувається.
Ліероссе дивилась на щити зі срібною зіркою, що висіли в простінках між вікнами. На тінь Феанаро, котрий міряв кімнату кроками. На коханого, темного, мов хмара, який сперся на довгий різьблений стіл. Їй не вірилось, що десь існує Валімар – отой золотий, дзвінкий, співочий. Були тільки недалекі гори, фортеця на туманній півночі, оці щити і кроки вартових, що спускалися у двір.
- Ти все ще думаєш, батьку, що вони не домовились? – озвався Феанаро.
- Вони його ловили, а він тут, на півночі, - задумано додав Куруфінве молодший. – Може, погано шукають і справді? Мені видавалось, що він не дуже-то криється. Може, тут неподалік і живе.
- Час покаже, - мовив Феанаро. – Буде так, як звелить король, - він схилив голову – та Фінве відмахнувся, мов це його дратувало. – Але хто що думає, як нам слід діяти?
- Пильнувати, - повільно проказав Майтімо, встаючи. Він був спокійний, не дивлячись на вогняну зовнішність, і говорив спокійно та розважливо. – Але ми це уже робимо. Хтось взагалі уявляє, що робити з валою, коли той отак полізе…скажімо, в лоба?
- Валар – стихії, - Макалауре сидів край столу, розслаблений і наче сонний, але голос його був ясним. – Та фана – це тіло, і вона…відчуває біль.
- Так, - погодився Майтімо. – Але мене трохи дратує, що я не розумію, як боротися зі стихією.
- Всі не розуміємо, - нахилив голову Феанаро. – Але тут доведеться вчитись, коли що.
Фінве встав. Він був нижчий на зріст, аніж аманські ельдар, проте в його поставі була гідність і впевненість, що накази виконуватимуть.
- Це занадто, - слова його лягали вагомо, мов у фортеці складалась фортеця. – Ми можемо вважати деякі рішення валар несправедливими, але на мій погляд, діти, ви загрались у недовіру. Валар воювали з Мелкором тоді, коли ельдар ще не пробудилися під зірками, і зараз теж йому не вибачать. Просто він сильний супротивник, і якби ми з ним воювали, зрозуміли б, що це не так просто…
- Іноді я думаю, - сказав Феанаро, спиняючись навпроти батька, - що якби з ним воювали ми, то зиску було б більше. Нам слід подвоїти пильність. Досі ми грали у варту, але тепер маємо справді перетворитися на зір та слух.
- Добре було б околиці частіше об’їжджати, - сказав замислено Моріфінве. – Мало там що він готує.
- Нам слід покластися на волю валар, - озвався Фінве. – Феанаро, все ж вони рівні за силою. Рівні, а ми – ні.
- Ельдар не знають меж своїх можливостей, - різко сказав Феанаро. – Ти перевіряв їх, коли вів народ сюди. Але хто після тебе? Та ніхто.
«Забери від неї лапи, раз і назавжди», - прошипів Моріфінве, коли вони почали розходитись, кожен до себе і своїх думок. «Я тільки слово мовив, - озвався Курво. – І слово було правдиве». «Слова забери теж».

Хісілінде сиділа просто на землі біля ніг Ніенни. Вітру не було, не було туману, тільки прозоре біле повітря і дзвони Валімару.
- Нікому немає спокою, Ніенно, - казала Хісілінде. – Геть нікому немає спокою. Я відчуваю тривогу в повітрі. Кажуть, на півночі з’являвся Мелкор, і говорив з Феанаро. Родичі вигнанців знають новини..
- Так, останнім часом в повітрі розлито тривогу, - погодилась Ніенна. – Та ти – одна з кращих моїх учениць. Розумієш, що тривогу можна виспівати, тривогу можна виплеснути..
- Тіріонці не спокійні теж, хоч роблять вигляд… Наче й час заспокоїтися, час просто чекати, доки загояться рани, але я з усіма говорила – всі наче відчувають, як рана ятриться. Що ми робитимемо, коли він..знову візьметься за старе?
- Ти маєш довіритися валар, Хісілінде, - повільно вимовила Ніенна. – Тулкас і Ороме захищають нас, зміцнюють сторожу і пантрують Мелкора. Його буде приведено на суд, і рани зціляться. Так уже було, ми уже перемагали.
- Але ж його відпустили…
- Король світу в своїй мудрості дає шанс кожному, навіть дуже винному.
Вони сиділи мовчки, поруч, немов подруги. І тоді Хісілінде видобула флейту і заграла. Мелодія була повільна, сумна, ніжна. Що могла вона сказати учительці, нащо почала цю бесіду? Не могла ж вимовити – кохаю, сумую, не можу підтримати у чварах, що так і не завершились до пуття, але хоч би один погляд…один доторк. Що робити мені? Та звідки знати тій валіе, що робити…Тому вона грала, і музика її була, мов сльози з самого серця.
- Тобі треба знайти спокій і віру, - мовила врешті Ніенна. По складках її синього плаща бігли срібні іскри і згасали. – Ти граєш, мов співаєш із осердя душі, та пісня твоя гірка. Я оплакую, щоб перетворити сум на мудрість. А ти..тільки на музику. Цього мало. Перетвори сум на мудрість, і прийде смирення. Поки я вдячна за твою гру, Хісілінде, та не спокійна за тебе…
- Але як забути всіх, кого я втратила? – прошепотіла вона. – Століття я у Валінорі, але поки що мої близькі не залишали Чертогів Намо. Як вірити в зустріч? Як вірити в спокій? Де..їхній другий шанс?
- Чертоги залишають ті, хто готовий. Ти маєш вірити…
- Моя віра тане. Я не можу втратити ще раз.
- Якщо майбутнє несе втрати…треба прийняти їх і чекати, Хісілінде.. Але зараз ти бачиш прийдешнє сумніше, аніж навіть я. Можливо, тобі потрібна не бесіда зі мною, а сади Ірмо? Вони неподалік, там тінисто і затишно. Піди…знайди там зцілення.
- Я…подумаю..
Ніенна схилилась і поцілувала її в чоло, прохолодні уста, ніжний подзвін благословення, що віддається у душі. Та…коли вони розпрощались, Хісілінде відчула…що нічого не відчуває. Її благословили, та душа не заспокоїлась. Гострий сум і неспокій. Вона мала зрозуміти себе – але чим далі, тим більше не розуміла. Вона не знала слів, аби умовити Макалауре не брати участь у руйнуванні безпечного життя, до якого встигла звикнути. Вона відчувала все сильніше – що небезпека насувається, а їй страшно знову торкнутися того, що лишилося за морем. О, так легко знайти зцілення – та раптом забудеш і обличчя тих, кого втрачала так страшно, зненацька, назавжди.. Кажуть, з Чертогів повертаються, а своїх так і не чутно. Ані батьків, ані брата…
Хісілінде була в дорозі. Вона ніде не спинялась надовго. От і тепер…в срібному присмерку Валімар було добре чути – та вона не пішла на подзвін, не сьогодні. Тут було тепло, немає й потреби загортатися у плащ. Досить просто лягти у затінку і заплющити очі. Та сон тікав від неї. Вона поговорила б подумки із єдиним, кого хотіла тепер почути – та його розум був закритий для осанве, уже не перший день – закритий.
«Сади Ірмо, - шепотіла вона.- А якщо я не хочу ані змирятись, ані відпускати? А якщо я просто хочу, щоб все це припинилось – хіба Ірмо роздає такі подарунки..».

Герольд Манве прибув до них без всілякої урочистості. Наче подорожній приблудився до воріт. Наближались дні, які у Тіріоні завжди були святковими: тоді збирали врожай. Дещо росло й тут, і святкування напевне мало статися. Від самого ранку у фортеці теж готувалися. На даху одної з будівель, металевому, лискучому, мов дзеркало, балансував невисокий ельда з довгою чорною косою, босий, щоб краще триматися на гладенькій поверхні. Ліероссе стояла, задерши голову, і просто дивилась, як пливуть ті ліхтарики..вище і вище.
- Поволі, - кричав він весело, натягуючи довгу линву з дрібними сяючими кульками, - дівчата, подавайте повільніше. Іліссе, сестро, ти тільки обережніше берись, мала ще… А ну, хто танцюватиме сьогодні зі мною?
- Ехтіяре, базіко, злізай звідти, - мовив Майтімо, машучи рукою. – Всі танцюватимуть зі мною, бо я рудий та ще й пухнастий, хіба ні?
- Я точно буду, - мовила Аннавен. – Але я наступатиму тобі на ноги.
- Мм..я подумаю,- мовив Майтімо, - а скільки ти важиш?
Дівчата дружно розреготались. Ліероссе багато разів пригадувала потім, що день був якийсь навдивовижу приємний та теплий..жодного натяку на біду.
Коли браму прочинили, вона навіть не звуважила, що входить хтось важливий. Тільки потім, крізь натовп побачила у прозорому гірському повітрі якийсь особливо блакитнуватий полиск на пір’ї, що прикрашало убір герольда.
- Король світу чекає на тебе. Тебе запрошено у Валімар, Феанаро Фінвіоне, - виголосив він, схиляючи голову у пташиному уборі. – На свято врожаю, де забудуться всі образи.
- Сміливо щодо всіх, - іронічно мовив Феанаро. Він стояв перед гінцем посеред двору, у сорочці з закачаними рукавами, без пояса, тримав в руках молоток. – Проте якісь певна річ забудуться. Що ж, - він вклонився – ледь-ледь позначив уклін, і очі його були так само насмішкуваті. – Що ж. Я прибуду на свято, так і перекажи…королю.
Герольд схилив голову – просто кивнув. Тоді повільно пішов від них крізь прочинені ворота, наче то був особливий обряд, який слід виконати повністю, ні на що не відволікаючись.
- Ми їдемо в Валімар? – спитав Тельво, визираючи з-за спини брата. Він був легкий і наче готовий до всього – поїздка? Полювання? Побудувати найвищу вежу? Та давайте вже!
- Туди запрошено одного мене, - відповів Феанаро спокійно. – І було б приниженням пхатися всім, наче ми тут знудилися. Я зараз на коня і вирушаю, а ви тут святкуйте, проведіть час із користю або принаймні з приємністю.
- А.., - почав Тельво.
- Прямо так, - підморгнув Феанаро, опускаючи рукава сорочки. – Бо їхнє свято – то для мене не привід виряджатися.
- А нащо їхати взагалі? – буркнув Моріфінве. – Ми без них тут чудово живемо, вони нас вигнали, хай би сиділи.
- З тої ж причини, сину, з якої я взагалі поїхав із Тіріону. Хто хоче бути королем, має поважати короля світу, це справедливо, інакше королівська влада мушлі не варта.

І справді все виглядало так, наче Феанаро просто по хмиз вийшов чи провітритись на годинку. Ані випроводжань, ані промов. Попрощався тільки з тими, хто й так був у дворі.
- Батько поїхав, то й ми розважимось, - мовив старший, перекидаючи на груди руду важку косу. – Злостиві промови на адресу валар забороняю. Дозволяю швидко зібратися і вирушити по дичину до свята. Мисливцю, де Гуан? Чому ми ще тут?
- На лови, на лови! – мовив Карністір, виводячи коня у двір. – А тоді добряче випити за свято врожаю. Батькові я не заздрю, бо він буд там, серед цього…всього. А вам я не заздрю, якщо не поквапитесь.
- Чому це? – спитав Тельво.
- Бо я тебе копняком скерую в потрібному напрямку, ясно?
- Спробуй, давно не боролись, - озвався той. – До речі, як щодо цього – ми двоє на тебе одного?
Ліероссе слухала, як у дворі сміються, вдихала гірський вітер, тоді дивилась, як вершники потяглися собі геть, нарешті завершивши шумні збори – баскі коні, веселі голоси. У неї чомусь валилася з рук усяка справа, і навіть пісні не співались. Наколовши собі пальці голкою, чого не траплялося уже багато років, Ліероссе тинялась фортецею. Їй не хотілося готуватись до свята, не хотілося шукати красивішу сукню, не співалися звичні веселі пісні.
- Чому ми більше не виходимо гуляти самотою? – спитала вона Мервенде. – Адже Мелкор з того разу не з’являвся, та й тоді нікого не скривдив. Чому всі такі…налякані? Може, виставляючи подвійну сторожу, ми зробили собі лиху послугу?
- Тривожно якось, - знизала плечима та. – Я взагалі не почуваюсь добре ніде, відколи його відпустили з того суду…
- Не лише ти. Всі – не почуваються. А якщо ми самі себе лякаємо?
- Краще б ти вдома посиділа, - мовила Мервенде. – Ті, хто боявся Темного вершника по той бік моря, казали, що…іноді краще побоятись, та цілим лишитись.
- То який сенс жити у Валінорі і боятися його залишити, як ти боїшся, якщо і тут ми не в безпеці і не в спокої?
- Я уже геть нічого не розумію…
Отак все й було – святкове оздоблення, подекуди уже святкова одежа, співи – а спокою немає, і настрій не святковий. Несвятковість так відчувалась, наче була тут головною барвою неба, головним настроєм. Досі Ліероссе ніколи не замислювалась, що таке «не-свято». Були просто свята і всі інші дні. Той чорнявий, що вішав ліхтарики, чергував, і випустив її без питань, тільки безшумно відчинилась брама, і так само тихо зачинилась за спиною. Вона хотіла спробувати прогулятись сама…

Фінве сидів самотою, дивлячись на гори, оповиті туманним світлом, і Ліероссе пройшла би повз, бо вважала неввічливим турбувати тих, хто хотів би побути наодинці з собою. Та король сам заговорив до неї.
- Вони поїхали вже?
- Так, королю, - чемно відповіла Ліероссе. – А щось забули?
- Та ні, все гаразд, - озвався Фінве. – Посидиш зі мною?
- Я?
- Чому ні. У нас так і не було можливості познайомитися як слід. Сідай поруч. Я хотів побути сам, але направду зараз мені це тільки шкодить, - Фінве виглядав втомленим, і Ліероссе гостро захотілося якось розрадити його. Та як – вона не знала. - Як тобі ведеться в нашій родині? Ми неспокійна рідня, я це знаю.
- Всі добрі до мене і привітні, - відповіла Ліероссе. – Не маю на що нарікати.
- Ти сама добра і привітна, - вимовив король. – От ти прийшла – і наче веселіше стало.
- Чому ти сумуєш? – Ліероссе присіла поруч, підділа чобітком дрібний камінець, і він засвітився на зколі лискучими прожилками. – Гірше позаду. Адже всі тепер знають, що насправді ніхто не винен, твої сини врешті помиряться, і все забудеться рано чи пізно.
- Є речі, Ліероссе, які так просто не забуваються. І такі, які не зцілити. Добре, що ти цього не розумієш. Я бажав би тобі не розуміти ніколи, та хтозна. – Фінве дивився повз неї на туман, що піднімався з улоговин за півдні. Туман був ледь золотавий.
- Даруй, мабуть, я і правда не знаю, про що кажу, - сказала Ліероссе. – Але мені б так хотілося розрадити тебе бодай чимось.
- Ти уже робиш це, складаючи компанію королеві, скинутому з трону.
- Але ж тебе ніхто не скинув. Ти пішов. І я думаю, не одну мене зачепило, як ти вступився за старшого сина, коли всі зреклися його.
- Насправді владу я втратив, - відповів Фінве. – Бо не зміг спинити навіть власних синів. Не зміг спинити все це.
- Але ж Мелкор – вала, важко було протистояти його підступу, – Ліероссе відчула якийсь крижаний сум, глибокий, як вода, та продовжувала говорити. – Тут важко зарадити тому, хто не знає, що таке брехня чи як там це назвали. Не картай себе. Мені чомусь здається, що вони примиряться. І хай це його посоромить.
Фінве похитав головою.
- В моєму домі не люблять жалощів, Ліероссе. Тобі краще це запам’ятати.
- А може ви просто недооцінюєте співчуття? – спитала ельде. – Послухай. Я виросла на історіях про відважного короля нолдор, котрий провів свій народ крізь темряву до світла, не жахаючись ні лісів, ані темних рік, ані незрозумілого майбутнього. Нікого не втратив дорогою, наскільки це було можливо, не дав нікому зневіритись. Я..засинала, уявляючи ці стежки під дикими зорями.
- Яка ж ти ще дитина, - сказав Фінве, і в голосі його забриніла водночас ніжність і неймовірна печаль. – Які ви всі юні. Я почуваюсь зруйнованим.
- Але ж у Колі Судьби я побачила того короля. Ти досі – він. Не уявляю, як це важко, але ти досі – той король Фінве. Той, що судить, не зрікається, любить. Якщо решта не сліпі, вони це теж бачили. Хай навіть зараз тобі й недобре.
- Мій онук тебе не боїться? Ти здатна зробити з серця віск.
- Якщо задля діла, то й прекрасно, – відповіла Ліероссе, почуваючись дуже нахабною. – Морьо сказав би, що так тобі й треба.
- Тоді чи не буде дуже неввічливо з мого боку попросити тебе, юна леді, що так палко мені присяглася, принести з дому трохи вина? Можливо, це те, що зараз потрібне.
- Я з радістю, - озвалась ельде. – А там мисливці повернуться, буде і у нас свято.
- Гаразд. Тоді йди, - сказав Фінве. – Буду вельми вдячний. Вітер холодний якийсь…
Багато років потому Ліероссе поверталась до тієї миті у спогадах і намагалась пригадати, чи то справді відчула металевий присмак повітря у вітрі, що налетів на них, чи то здавалося їй так від всього, що сталося потім. Та коли вона встала і залишила короля самого перед воротами фортеці, стрімко сутеніло. Тоді світло зникло зовсім.
Ліероссе ткнулась вперед, вбік, мов сліпе кошеня, потім очі звикли до темряви..та не зовсім. Попри гострий ельфійський зір, вона не могла розрізнити нічого, крім найближчих кутів та тіней. Нарешті, кліпнувши кілька разів, роздивилась обриси воріт – відчинених. І то не могла бути певною, що не домалювала це подумки, добре знаючи, як вони виглядають. Простягнула руки вперед, намагаючись щось намацати, хоч би й стінку колодязя, він мав бути тут недалечко.
Ліероссе не розуміла, скільки минуло часу. Вона намагалась знайти дорогу до тих, хто стривожено перемовлявся попереду, намагалась взагалі втямити – то її очі не бачать чи світла справді немає..
Далі повітря згустилося, не стало чим дихати, і її пройняв чорний непроглядний жах. Ніколи в житті, ані до, ані після, Ліероссе не почувалася настільки життя позбавленою, малою і розчавленою. Вона зникала, вона спливала жахом, мов кров’ю.
З жахливої непроглядної темряви нарешті прийшли голоси. Темрява лишалась. Ліероссе нічого не бачила, але сил на паніку не було. Вона відчувала страшну слабкість і порожнечу, які наростали, аж поки вона майже не зникла, а порожнеча не стала всеосяжною.
- Фінве! – крикнула Ліероссе, але на неї насувався згусток темряви в темряві, а за ним чомусь – важкі кроки, такі, що безодня вібрувала, і відсутня земля стогнала під ногами. Холод дістався до серця, повітря скінчилось. Коли Ліероссе розпласталась по камінню, вона навіть не відчула це як падіння. Просто звідкілясь взялась нерівна твердь, від якої заледеніле тіло майже не відрізнялось. Хтось, хто важкою ходою йшов повз неї, був владний і сильний, живий – на відміну від того, що колись було Ліероссе. Тоді стало ще холодніше, наче таке було взагалі можливо. Крикнути більше не було чим. Повітря не було. Її не було. Небо впало і розчавило останні іскри свідомості.