Розділ третій. Де стаються різні незворотні речі.

Початок будівництва Туркафінве, повернувшись із ловів зі здобиччю, законно проспав. Братів він зустрів уже тоді, коли вони з’явилися додому перекусити. Вийшов назустріч заспаний, зі скуйовдженим розпущеним волоссям і саркастично поцікавився, як справи. Він скидався на духа на відпочинку – високий, сильний, наче з одних жил і сухих м’язів, гнучкий, легкий і злий, як хижак чи майа Ороме. Золоте проміння зтікало по ньому рідким металом. Хуан чвалав слідом, і його морда теж виражала відпочинок, задоволення і небажання жодним чином брати участь у всяких сумнівних затіях.
- Там посеред вулиці робиться таке, що юні діви, налетівши в своєму пурханні на це будівництво, починають лаятися приблизно як я, - повідомив Моріфінве, шумно плескаючи собі в розпашіле лице холодну воду з кам’яної чаші біля ґанку. – І чи те ще буде, коли ми не добудуємо цей клятий фонтан. А я думаю, ми його не добудуємо.
- Чому це?
- Бо краще б він це оленям в час бійок доручив справді. Пом’яни моє слово.
Феанаро підійшов при цьому «пом’яни моє слово» і навіть не спитав, про що він, наблизився швидко, як заклопотаний, в дорожньому одязі, наче щойно звідкись повернувся, плащ відкинуто за спину, на чоботях пил.
- Я сподіваюсь, сини мої, що в цій сварці ви не дозволите нехтувати вашою думкою. Ніхто не має вважати, що у вас не знайдеться відповіді на найзухвалішу поведінку родичів.
- О, батьку, у мене завжди знайдеться! – охоче відгукнувся Моріфінве. Він сміявся.
- Ти велиш нам затівати…? – спитав Туркафінве з цікавістю, нахиляючи голову набік, наче це він був своїм мисливським псом, і щойно відчув слабкий запах дичини.
- Ажніяк. Я просто не можу та й не хочу наказувати вам ковтати образи. Ми – старша гілка королівського дому, а не хлопчики на побігеньках.
- То що, приєднатися до вас? – спитав Туркафінве все ще ліниво, але уже з цікавістю.
- Приєднайся, а то там дуже нудно, - відповів Куруфінве-молодший, сідаючи на нижню сходинку. – Втрьох би ми трохи розвіялись. – його обличчя було презирливе і сердите, між рівних темних брів залягла тонка зморшка.
- Я не сказав влаштовувати сварки, - урвав його Феанаро. – Я сказав достойно в них поводитись, якщо вони уже сталися.
- Між іншим, - єхидно сказав Моріфінве, - дід хотів бачити на будівництві вас із дядьком. А вас немає, от біда.
- Я йду з вами, чом же.

Вулиця, яку планувалося повністю перебудувати, була одна з найширших – щоб умістився довгий каскадний водограй і принаймні місце, де розминутися двом перехожим. Коли вони повернулись туди – всі брати, хто був у місті, із деким зі знайомих, стало ясно, що обриси будівництва не співпадають із кресленнями, за якими працювала половина містян. Тому тепер все було так, як і годиться на будівельному майданчику, де раптово перервалися роботи – безлад, незавершеність і хрускіт під ногами від дрібних камінців.
- Ми намалювали отут місток, - сказав Феанаро, налетівши, як вихор, на Турукано, середульшого сина і найкращого будівельника в родині свого зведеного брата Нолофінве. – І отут фонтан мав завершуватись, бо всякий здоровий глузд каже: там, де постійно проходять вози до майстерень на південному схилі, просто немає сенсу зводити перешкоду.
- За всієї поваги, вони цілком можуть проїхати отут, - витончений і зазвичай дуже ґречний Турукано грубувато ткнув пальцем у мапу міста - жест це був такий, наче він водночас відмахувався від дядька.
- Це незручність на рівному місці. І ми уже зробили креслення, де його повністю уникнуто. – відповів Феанаро.
- Але король хотів, щоб будівництвом керували ми, - відрізав Турукано, - і я – як найкращий будівельник в домі батька.
Мапа лежала перед ними на обтесаному камені, і до неї доводилося схилятись, вітер розвіював кінці, на яких лежали камені меншого розміру. Все було незграбно, незручно..недоречно, подумав Моріфінве.
- А що, батьку і королю, я більше не твій старший син? – спитав Феанаро.
- Звісно, ти старший. – озвався Фінве, їхній дід і правитель, який підійшов саме в розпал суперечки. Він був на зріст трохи нижчий за своїх синів, та легкий і сильний, і сам з’явився на будівництво, підв’язавши довге смоляне волосся, у простій сорочці, аби взяти участь. – Та, сину мій, ти завжди більше опікувався іншими будівництвами і ще більше – тим, що у тебе в кузні. Хіба не приємно іноді поступитися брату?
- Ні, не приємно, особливо якщо відбувається якесь неподобство, - озвався Феанаро. Куруфінве молодший став за його спиною, і обличчя його було сердите.
- Брате, - почав Нолофінве. Всі, хто бачив його поруч із Феанаро, відмічали, до якої міри ці двоє схожі – і які різні. Та ж горда постава, той же запал, волосся, схоже на чорну грозову хмару, і очі, сповнені цікавості до світу та азарту. І все ж Нолофінве був інший – в його тонких губах не читалося зверхності – принаймні, до такої міри, як у старшого, він менше переймався досягненнями та спокійніше дивився на світ. – Брате, - вимовив він. – Ти ж розумієш, що я готовий поступитися. Врешті це ж просто, ми маємо домовитись..
- Не просто, - урвав його Феанаро. – Це доручення від батька, чи не так?
- Сини мої, - почав Фінве, - спиніться й послухайте…
«Я хочу, щоб ця нісенітниця стала ще більш нісенітною, якомога швидше. Тоді все нарешті закінчиться, маю надію», - пошепки сказав Моріфінве, і Туркафінве з розумінням усміхнувся. Вони стояли трохи подалі від батька, серед різаного каменю та інструментів, в тіні невисокого апельсинового дерева. Навіть тут деякі будівельники попритуляли щити – он і герб Арафінве, молодшого з королівських синів, що офіційно в сварках участі ніколи не брав – і той знайшовся… «Думаєш, це поможе?» - спитав Туркафінве так само тихо. «Та я готовий уже особисто затіяти сварку з Ноло. Може, нас би притягли перед очі короля, розборонивши, і тут настала б уже якась зрозумілість». «Старші не дозволять», - сказав Туркафінве. «Та я уже готовий їх не питати…майже готовий». «Ти? – Туркафінве розреготався голосно і уже геть непоштиво. – Та ти не порушиш найдрібнішого звичаю, навіть закладатись не треба. Якби був звичай, на якому боці спати, ти б мотузками себе прив’язав, аби його дотримати». «Чому, - озвався Моріфінве, - я готовий порушити звичай не сперечатися з королем, хіба мало?».
Наче відчуваючи їхній настрій, до братів підійшов найстарший. Нельяфінве ніколи не витрачав слів надаремне, але розборонити сварку ще до того, як вона почалась – вмів та міг. Отже він зупинився за спиною Моріфінве – спершу мовчки. Тоді, варто тому було зробити крок уперед…
- Брате. – твердо і коротко сказав Нельяфінве. – Не лізь, - і затиснув йому плече.
- Що ж, якщо моє завдання – довбати камінь, не маючи зеленої гадки, для чого саме, я пішов, - зло озвався Моріфінве і підхопив свій примірник нарисів на грубому жовтому папері.
Взагалі-то він працював із задоволенням, навіть із двома. Одне було світле, радість м’язів, які можна розім’яти, відчуття, що тіло слухається, що він вправний і сильний.. та друге – темне, і в темних задоволеннях Моріфінве собі теж ніколи не відмовляв. Хай, думав він, тоді самі потім розбираються, хто куди і навіщо довбав ті канали. Різати грунт і видовбувати камінь – прекрасна праця для такого настрою. Айкве, що приєднався до нього, був не менш прекрасним компаньйоном: він мовчав.
Зате говорив камінь, тягнув своєї, важкої, текучої – тільки текучої дуже повільно, як епохи, а не як миті. Якщо прислухатися до нього, чуєш важку ходу того, що створює світи, спотворює світи, підіймає їх з попелу…слухаєш землю. А тоді дуже легко вгадати, куди вдарити краще, щоб вийшов красивий рівний зкол. Робота легка, якщо зануритись у неї і слухати… Так батько казав йому ще малому – слухай, і малий, він вперше прикладався до теплої скелі десь в недалеких горах, поруч із шорсткою батьковою рукою. «Що ти чуєш?» - питав Феанаро. І чекав, поки він справді розчовпає, що до чого, сам.
Не відволікав ні друг, ані кроки вулицею, і навіть сердиті думки майже випарувались – можливо, разом з потом, і це було теж приємно, хоч ненадовго. Над головою було тільки золотаве небо, і можна уявити, що ти знову в горах, нікого поруч, жодного надоїдливого одноплемінника.
- Ти тут, - вона не сказала це, а стверджувала. Ліероссе. Пташка. Стояла на краю, з-під черевичків з м’якої шкіри сипались дрібні камінці. Моріфінве здалося, що вона вся-вся золота і трохи прозора, як світло.
- Та знаєш, зранку щось найшло. Дай, думаю, - сказав він, дивлячись на неї знизу вгору, - піду закопаюсь. А то все набридло.
- Ви будуєте водограй, правда? – він милувався тим, як Ліероссе говорить – хоча світло перешкоджало тому, аби роздивитися її обличчя, він уже уявляв це досить сильно та яскраво. – І щось пішло не так, я чула.
Він розсміявся. О, все пішло не так. Але тут була вона, і день ставав приємним. Він був такий закоханий, що навіть сум за нею здавався солодким. Такий закоханий, що доводилось робити над собою неабияке зусилля, щоб не дивитись весь час на неї з дурнуватою посмішкою, гублячи слова. Тільки жарти над собою й помагали, жарти і характер. Він же не міг постати перед дівчиною – таким?
- Та ти краще щось хороше мені розкажи. Як там твоя найголовніша робота? – Моріфінве зіщулився, щоб краще бачити.
- Я поки не склала іспиту, - повідомила Ліероссе сумно. – Її не прийняли.
- Чому? – він вибрався з рівчака, що доходив йому до поясу, і обійняв її, дарма що був спітнілий і брудний. – Що сталось?
- Я вигадала візерунок…взірець тканини. Виткала його на станку, і це не зовсім звична робота для гаптувальниці, але ж як цікаво! Пам’ятаєш ми були на пасіці, і я сказала..
- То ти вигадала тканину для шатра, котре можна сховати між дерев, якщо гостей не хочеш?
- Насправді ще ні, - Ліероссе зітхнула. – Я майже..але все ж якщо придивитись, то форма натягнутої тканини виказує її.. Та нічого подібного я ще не бачила. Харвенде сказала, що це не для..не для вишивальниці робота, і надто ужиткова для мистецтва. Мабуть, вона права, і мені слід зайнятись чимось іншим.
- Овва, оце мистецька видра, - сказав Моріфінве, відсторонюючи її від себе і вдивляючись в обличчя – хоча швидше милуючись тінями на білій шкірі, тим, як природа викреслила ці риси – такі витончені і разом з тим такі легкі – вона вся була легка, мов хмаринка, жодної показної погорди. Її ясні сірі очі були сумні, та принаймні не заплакані – не дуже він знав, що робити зі слізьми. – А мені буде дозволено подивитись на те, що ти виткала? Незле було б поговорити з батьком, він би, може, щось підказав з приводу переломлення світла. Він знається на таких речах.
- Морьо, я розумію, що обійматися з дівою набагато цікавіше, але там взагалі щось відбувається, - Курво, ну нащо він припхався… Моріфінве озирнувся в бік брата – той стояв за два кроки, такий самий спітнілий і сердитий до білих очей, аж на лобі здулись блакитні судини. Бісив.
- Мене попросили мовчати і не лізти. Тебе, до слова, теж. – огризнувся Моріфінве. – Мовчки все це слухати чи обійматися..дай подумаю… як сказав один невизнаний поет – «о складність вибору, чому я ще не луснув».
Місто пульсувало, як марево в спеку, крони дерев метались під вітром, від каменю підіймався тонкий білий пил. День був сухий і шорсткий, мов пил і роздратування.

Вони стояли одне навпроти одного – іронічний Феанаро, що зхрестив руки на грудях, Нолофінве, блідий, готовий не знати до чого, сваритись чи підкоритись, Турукано, червоний від злості, середульший син свого батька, який завжди хотів зробити щось велике.. Старші сини Феанаро – за його спиною, втім…
- Що ж, Турукано, ти почекаєш, поки говорять старші, - спокійно, але твердо сказав король. – Ми зробимо ось як. План Феанаро справді кращий…

- Ми нічого не можемо зробити без довгих розмов і сварки, - сказав Канафінве брату. – Нічого нам не поможе, принаймні не зараз. Нельо, ти бачив, щоб ми колись були такі безпорадні?

- А я думаю, поможе, - заперечив старший. – Ну або ми нарешті зберемося і вирушимо звідси. Мене б усе влаштувало – і те, і інше.

- Я сподіваюсь, всім добре мене чути. – Фінве підвищив голос. – Старший брат справді надав докази того, що його план зручніший і доцільніший. Але молодший та його сини теж добре попрацювали, тому я вам обом дякую і прошу об’єднатися.. Ми ніколи не дійшли б сюди, якби не вміли домовлятися між собою. Тому я залишу на плані оцю частину – такою, якою її намалював Нолофінве та Турукано як його головний будівельник. А оцю, з продовженням – такою, яку її побачила старша гілка. Вони цілком поєднуються, я зараз намалюю, як саме. Моє рішення не обговорюється, пропоную всім із ним просто погодитись.
Канафінве озирнувся, де то молодші. Та всі, крім Турко, десь розчинилися, а Мисливець взагалі думав про щось своє. Відлягло.
- От і чудово, батьку, - примиренно сказав Феанаро. І, звертаючись до зведеного брата, тихо додав. – А дітей треба виховувати краще. – тоді з гордістю подивився на синів – так, щоб і вони цей погляд встигли побачити.
Фінве чи то не почув, чи то зробив вигляд. А може, то просто вітер. Старші сини Феанаро перезирнулися між собою – їм не треба було навіть осанве, можливості обмінюватись думками, що завжди була притаманна ельфам, надто родичам. Вони просто розуміли. Старший взяв каменярський рівень і, вклонившись дідові, кудись покрокував.

- Ваша взяла, - розлючено кинув Турукано, пробігаючи повз. – Ця частина пройде так, як намалював ваш батько. Продовжуйте.
- Мені ти наказуватимеш, як рак на Ойлоссе свисне, - озвався Моріфінве, відпускаючи наречену і роблячи крок уперед – мовляв, та йди, поговоримо. – І тоді я ще подумаю.
Турукано зупинився. Повернувся. Вони деякий час дивились одне одному в вічі, злі, мов шершні.
- Бережи мене доле від того, аби наказувати такому, як ти. Хай твій батько їсть це щастя повною ложкою. – сказав нарешті Турукано спокійним, але дуже сердитим голосом.
- Виноград був зелений, - відповів Моріфінве. – Тому я й долізти по нього не міг. Бувай, кузене.
- Що, чекаєш, аби я назавжди попрощався.? – спитав Турукано чи то загрозливо, чи то обвинувачуючи в чомусь.
- Та ні, мені не може так пощастити. – і зло розсміявся. Чому дратувати деяких…так приємно?
Вони ще деякий час міряли одне одного поглядами, проте ні на що так і не зважились. Чи то сварки та будівельні роботи нарешті втомили їх, чи то.. час не настав. Так він думав, коли обернувся, шукаючи очима Ліероссе. Гнів вщухав, мов коротка злива, коли вода висихає, не встигнувши як слід намочити вуличний пил, і тоді звідусіль пахне особливо, мокрою кам’яною крихтою, спекою та вітром.
- У тебе знов закінчились слова? – спитала вона трохи докірливо.
- Та ні, слова якраз є. – буркнув він. – Не дивись на мене так. Втім..дивись, будь ласка.

- Цікава ідея, - сказав Феанаро, роздивляючись клапоть тканини, натягнутий на кущі, як білизна на просушку. Вона начебто і ніяка – сіра, візерунок тьмяний і дивний, не вгадаєш, що то – але вона справді наче випаровувалась серед листя і каміння, поступово вбираючи в себе тіні та світло, і…все зіпсуто обрисом місця, де полотно загнуте гілкою. – Але й справді сира. Звісно, я не ткач, але дещо знаю про світло, тому й порадити можу, подумати лишень треба. Давай повернемось до цього питання на свіжу голову за кілька днів, м? Мені буде що тобі сказати.
Ліероссе кивнула. Їй було ніяково, але приємно, аж щоки зашарілись. Батько нареченого говорив із нею як із дорослою…як з рівною. Попри складний характер, він все ж уславлений майстер. Вони повільно йшли садом, і Моріфінве про щось стиха говорив батькові, а Ліероссе навіть не слухала.
Дружина Феанаро вийшла їм назустріч - і Морьо помахав їй, а сам Феанаро ні. Ліероссе, якій щойно було весело та втішно, стало холодно і незручно.
Вони ані словом не перекинулись, навіть, здається, не привіталися. Нерданель усміхнулася їй, але її губи були бліді. Бліді у рудої.
Усмішка десь втекла з обличчя Моріфінве. Він дивився в спини батьків, що йшли додому, і так і стояв, мов зачарований.
- Як ти взагалі це витримуєш? – спитала Ліероссе. – Пробач, це дурне питання…
- Бо я злий і звичний, - усміхнувся він. – Мені іноді навіть хочеться з кимось погризтись, щоб іскри летіли. Вдома так, не дуже. Міг би піти, щоб цього не бачити, оселитись деінде, як Курво. Я все ще тут, бо я підтримую затишок. Який є.
Ліероссе зітхнула і обійняла його – за плечі, за небілену тканину, втому і пильний відбиток цього дня. Мовчки, бо нащо слова.
- Не треба мене жаліти. Все гаразд. – глухо озвався наречений.
- Я не жалію. Я кохаю тебе.
- Тоді… коли ми призначимо день? – він взяв її за підборіддя і обережно підняв лице до світла. – Коли ти приймеш від мене золоту обручку? Я не хотів би квапити тебе, хоча… - він зіщулився, наче від світла і усміхнувся. - це просто так кажуть, насправді я б хотів.
Ліероссе дивилась в його темні очі, у яких відображалась сама – маленька і скуйовджена, як справдішня птаха. Маленький перевернутий всесвіт, у якому можна втонути.

 

День, коли вони мали побратися, видався ясний, і Інділін сказала, що це хороший знак – он яке кришталеве небо звідси і до найвищої блакитної височини. Втім у місті було тривожно і задушливо, немов перед грозою, і щити з гербами трьох королівських родів з’являлися там і тут на вулицях та площах. Перше, що вона побачила в саду Феанаро – теж був щит, свіжорозмальований, його наче притулили в затінку, щоб повільно висох.
Вірна подруга допомагала гаптувати весільне вбрання день-у-день, хоч і не припиняла буркотіти. І до шлюбу Ліероссе мала довгу верхню сукню зі сріблястої тканини, прикрашену перлами з Гаваней та дрібними опалами. Тонкий вінець та браслети у вигляді повзучих рослин зробив їй наречений. Ліероссе була барвінкова наречена. Вона стояла навпроти цього щита, така святкова, і розуміла, що ніде не дінешся від ворожнечі навіть на день. Власне, а чом було не замислитись про це тепер? Коли частина її друзів на весілля просто не прийшла, було добре ясно, чому..
- Чудовий щит, - сказав Росселін, нахиляючись до малюнку – зірки Феанаро, вісім променів, хто ж не знає її. – Цікаво, хто робив. Я б роздивився ближче, та без господаря…
Її батько був невиправний, як врешті всі вони. Він видавав дочку заміж – а дивився на щит.
- Кругом герби, - сказала Інділін, оглядаючи прикрашений до свята сад – знамена з гербом Феанаро та його дому, квіти та чудернацькі камені з сіліми, що світились внутрішнім світлом. – Самі герби! Тобі тут не страшно? Якщо щось піде не так, дай знак, рятуватиму тебе через вікно.
- Що піде не так? – озвалась Нальтаріе, подруга дитинства. Вони мешкали по сусідству, і зараз спілкувалися набагато рідше, бо мали геть різні уподобання. Швидка на сварку та на обійми сіроока Нальтаріе полюбила над усе танцювати з Ваною та вправлятися в стрільбі з лука. Її рідко бачили в Тіріоні, але набагато частіше – серед друзів Туркафінве Мисливця, старшого брата нареченого - у нього було стільки старших, що треба було нагадувати собі, хто є хто. – Ти сьогодні не в гуморі, Інділін.
- Я нічого не кажу..просто серед цієї показної пишноти недовго і розум втратити. А твій Моріфінве тут народився.
- Почалось, - відповіла Ліероссе. – Дівчата, ви можете просто за мене порадіти?
- Все-все, - примиренно озвалась Нальтаріе, - я з неї не кепкую, а вона не вигадує дурниць. Еге ж?
Це було бучне королівське весілля, і король нолдор Фінве завітав на нього з подарунками. Ліероссе бачила його досі лише здаля, на святах, а тепер він підійшов впритул і обійняв її, як рідну.
- Радий вітати вас, молодята, - його тонкі губи розтягнула усмішка, але Ліероссе раптом ясно зблизька побачила в його очах незліченні століття, яких не уявляла, зорі Ендоре, бурхливі морські хвилі. І подумала, невже сама колись стане такою. У це просто неможливо було повірити. – Онуками я пишаюсь, але щасливий, коли вони приводять в блаженство Валінора правнуків, а ті – праправнуків, маю надію. Багато вам ясних століть разом, і діточок, як зірочок. Дружина моя, королева, переказує вам обом того ж і багато теплих обіймів.
- Дякую, діду, - відповів Карністір, ледь помітно скривившись, коли зачув про королеву, - добре, що прийшов.
Ліероссе трималась за його руку, і, попри те, навіщо вони всі зібрались, їй здавалося, що наречений став якимсь далеким. В цьому довгому святковому одязі, чорному з темно-червоними вилогами, він був гарний, гнучкий і сильний, мов з картини зійшов, та здавався вищим і відстороненішим, ніж зазвичай. Чи тому, що вмів і любив хизуватись? Чи..
Тут вирували розмови, зовсім не подібні до тих, які велися в тихому дворі Харвенде чи в товаристві приятелів Інділін. Не те щоб Ліероссе ніколи не чула цього вдома від батьків, проте тут… Обговорювали зброю, обговорювали похід за море, і те, чому він досі не відбувся, і нарешті – валар, зовсім не поштиво. Знову зброю, можливість застосувати її на міській вулиці і в полі…
Коли сідали за довгий стіл під деревами, вона подумки сказала: «Тобі не здається, що ми тут могли б і не приходити? Вистачило б самих гербів».
Його думки, на відміну від вигляду, були теплі й ясні. «Що ти, вони люблять нас і радіють».
Феанаро з’явився одним із останніх. Він ішов сам, а не під руку з дружиною, яка теж затримувалась. На чолі його ясно горіли Сильмарили, три сяючих камені, занурюючи обличчя в тінь і роблячи все навколо неймовірно яскравим. Наче він рухався в світлі в сам у світло перетікав, полишаючи живе і вразливе роа. Куруфінве був у ту мить не ельда, а виклик стихіям, і його швидкий крок, упевненість та королівська погорда лише посилювали це враження.
В якусь мить Ліероссе, сидячи на почесному місці поруч із нареченим, раптом відчула, що Інділін мала рацію, багато рації. Майбутня свекруха Ліероссе з’явилась на весіллі під руку зі своїм батьком, рудоволосим Магтаном, який прийшов на свято, наче щойно полишив кузню, в простій сорочці, перев’язавши полум’яну гриву шкіряним ремінцем. Дівчина зауважила, що вона сіла окремо від чоловіка. Вони обоє, Нерданель і її батько, були підкреслено буденні.
Тоді, коли всі гості зібралися, повсідались і випили за благополуччя молодят по першій, наперед вийшов Співець та Хісілінде з флейтою.
- Ми довго думали, брате, - сказав він, і уже сам його голос, сповнений натхнення, пробирав аж по глиб душі, - що ж подарувати тому, у кого все є. І..придумали.
Їхня музика підхопила Ліероссе і забрала її так далеко, що не знайшлося б слів, аби описати цю далечінь. Вона була ніжна, як морські хвилі, і велична, як шторм. Вона забирала з грудей серце і повертала палаючу вуглинку, від якої щемко пекло, але це був приємний біль. В мить, коли мелодія урвалась, Ліероссе побачила себе ніби збоку – вона плакала на плечі у нареченого, але це були найсолодші сльози в її житті.
- Тепер час для радості, - лагідно сказав Макалауре, опускаючи лютню. – Час для танців. Є охочі? А то я заграю…
Музика пом’якшувала його, робила юнішим та вразливим, як равлика без мушлі. Такий, відкритий світові, доброму і поганому, він пригадувався Ліероссе потім, в часи набагато жорстокіші та темніші. Вона знала тепер, який він, насправді – знала. На добре чи лихе.
- О, це я люблю! – зраділа Нальтаріе, - танці!
Поволі цей бенкет, це пишне свято притлумили неясну тривогу Ліероссе. Врешті а як мали виглядати урочистості старшої гілки королівського дому? Вони були непростою родиною, і чому б Феанаро не показати цього. Поза урочистостями Полум’яний був же простий і ґречний! Вино, хай і дуже легке, закрутило їй голову, танці розвеселили. Ліероссе була юна і весела, поруч був її коханий, і, поклавши руку йому на праве плече, вона нічого не боялась, крім, хіба що, випадково загубити прикрасу…
… Веселі обличчя подруг, музика, вітер у вітті.. Моріфінве стоїть поруч із братами – Туркафінве і Куруфінве молодший, обоє урочисті, проте наче насміхаються.
- У нас подарунок, - каже Куруфінве, наче для порядку озираючись. – Ходіть сюди.
Вони зупинились в тіні прибудови, де, здається, розміщено якусь маленьку майстерню. Ліероссе запам’ятала, що вікно над головою було прочинене, і на обличчя кидались відблиски вітража, мов кольорові веснянки – зелений, синій, золотий. Чомусь з усього, що приготували до весілля, згадувалося їй потім найбільше – це.
Туркафінве витяг на розпал золотого світла два довгі згортки з тканини, і з довшого з’явився полірований ясний клинок, руків’я прикрашене червоним камінням, головою сокола з очима із синіх самоцвітів.
- Я дозволив собі втілити твій малюнок, бо він тобі пасує, - сказав Туркафінве. – А я, сам знаєш, краще б бився, ніж малював.
- Ти це сам? - спитав Моріфінве, приймаючи меч трепетно, мов квітку. Крізь його пальці, коли він торкнувся долонею клинка, блиснула криця.
- Ні, - Туркафінве розсміявся. – Брат допомагав.
Всі троє розреготались, і Моріфінве обійняв обох міцно, мов згріб до себе. На мить вони так і завмерли – трійко середульших, усміхнені. Куруфінве подивився Морьо в обличчя – на долоню чи дві нижчий, піднявши підборіддя, в очі. «Це – від нас, щоб ти не забував», - сказав, і Ліероссе відчула в цих словах миттєвий, але глибокий холод, що відразу розтанув.
Моріфінве знизав плечима і відійшов з мечем під яблуню. Махнув на пробу, меч розсік повітря зі зміїним посвистом, раз і другий. Його обличчя завжди мінялося в такі моменти, ставало непроникним, як у скульптури в саду за королівським домом. Старовинної, відтоді, коли скульптури ще не були такі схожі на живих. Він просто був увесь в цьому клинку, в рухах, що рубали повітря. У захваті, який краєм зачіпав і її, мов хвиля жару від багаття.
- Моріфінве, що це? – Фінве підійшов нечутно, й гілка не зрушила. Святкове взуття м’яке, вишите сріблом. Ліероссе зрозуміла, що дивиться невідривно на край цього королівського чобітка і не може підвести очей. Голос короля був твердий, глибокий і сильний, він вимагав відповіді, і йому неможливо було опиратися.
- Подарували красиву річ, діду, - відповів Моріфінве, милуючись соколом на руків’ї. – Вона дуже мені до душі. – він був поштивий і навіть трохи схилив голову – і в цій поштивості нарваний до такої міри, що Ліероссе втупилась у нього, як в якусь дивину.
- Тобі личить думати зараз про життя, а не про зброю, що несе смерть, - сказав Фінве.
- Ще ніхто нікому таким чином смерті не заподіяв, - озвався Морьо, знехотя опускаючи клинок.
Їх торкнулося м’яке світло Сильмарилів, наче дихання південного вітру. Феанаро.
- Батьку, дозволь тебе на два слова. От сюди.
- Звісно, - Фінве наче уже й забув про той меч – та як можна було б забути? Пішов собі, махнувши рукою, як на дітей, що нашкодили.
Перш ніж слідувати за ним, Феанаро розвернувся до синів і майже просичав: «Не могли зробити це потім і в іншому місці? Про що ми домовлялись?».
- Даруй, батьку, - озвався Туркафінве. – Просто хотілося порадувати брата.
- Порадували, молодці. Морьо, Ліероссе, повертайтесь до гостей. Всі чекають. Ви двоє теж.
Коли спина Феанаро зникла з поля зору за деревами, Куруфінве розгорнув другий згорток і простягнув Ліероссе кинджал, тримаючи його за лезо трьома пальцями. Хвилястий, мов гілка, з руків’ям, зплетеним із тонких металевих пластин, на якому прозорі камені мерехтіли, мов роса на листі, він ліг в руку наче сам.
- Тобі. До пари.
Не знаючи, що робити з подарунком, Ліероссе усміхнулась – ввічливо, вона зібралась уже вимовити слова подяки.
- Нічого не маю проти тебе особисто, - сказав Куруфінве тихо. – Та не стримуй мого брата.
Кров кинулась Ліероссе в обличчя, мов вогонь. Вона раптом ясно відчула, що її чи то випробовують, чи то лякають, і невідомо, де гірше. Вона мала щось зробити, вона не могла дозволити це. Інакше як їй стати рівною в цій родині? Молодший брат її нареченого був гострий і цілеспрямований, як убивчий ніж мисливця, це не дарований кинджал, який приховував, що він – зброя. Вона була слабша, вона була юна, вона думала триматись поруч із Морьо і все. І відчувала уже, що так не буде, не має бути.
- Не маю нічого проти тебе особисто, - пошепки відповіла Ліероссе, і голос її був такий ніжний, що вона сама собі здивувалася. – Та ти говориш дивні речі. Що було і буде між мною і твоїм братом – лишиться між нами.
Він нічого не відповів. До них повертались Моріфінве і Туркафінве, які уже знов сховали меч в згортку і десь його надійно поклали. Куруфінве вклонився їй. Очей його вона не бачила.
- Пригадаймо тепер, нащо ми зібралися, - сказав Феанаро голосно, аби всі його почули. Втомлені танцями молоді ельфи повалились на свої місця, дівчата допомагали одна одній розплутати з волосся яблуневий цвіт.
- Леді Лінте, чи можу я запросити тебе?
Мати Ліероссе залишила чоловіка за столом і встала. Шибайголова Лінте заплела довгі коси золотом і одяглась усім на заздрість. Ліе нечасто доводилося бачити матір такою. Вона була схожа на танцівницю з кола Вани, поважну і легку, нестримну і яскраву.
- Ти, мабуть, стань отут, Лінте, а я отут, - запропонував Полум’яний. – Хай всім буде видно.
Світло Коштовностей огорнуло їх, і Ліероссе здивувалась – як же Куруфінве Феанаро бачить щось крізь нього. Світ став віддаленим, химерним, реальні – тільки Камені та тіні тих, хто стояв поруч. Він нічого не бачить ясно, коли носить їх, зрозуміла дівчина. Нічого не бачить ясно. Та все ж світло було прекрасним і теплим, від нього не боліли очі, просто розчинявся світ довкола… Це здавалося навіть приємно.
- Дайте ваші руки, любі, - сказав майстер Феанаро, і голос його був лагідний.
- Як мати нареченої, - вимовила Лінте, - я благословляю вас, хай свідчить в тому Варда Елентарі, Зоряна королева.
Вона вклала руку Ліероссе в теплу руку коханого і стисла їхні долоні разом.
– Як батько нареченого я благословляю вас, і свідком мені буде Манве Король світу, і Еру дивитиметься приязно на з’єднання двох доль, - сказав Феанаро. – Ви можете обмінятися обручками нам на радість.
«Якби я ще щось бачив», - торкнулась її тепла думка нареченого. Сьогодні вони майже ані слова не вимовили одне до одного вголос, але осанве горіло м’яким світлом дому та радості майже весь час.
Нарешті Моріфінве впорався з пошуками і щось вклав в руку Ліероссе. Не одразу дівчина зрозуміла, що то – срібна обручка, яку за звичаєм треба було повернути нареченій. Срібні кільця заручин повертались і зберігались в родині як скарб на пам’ять. Тоді Моріфінве взяв її за вказівний палець і одяг на нього золоту обручку, символ шлюбу та вічного кохання.
- Беру тебе за дружину, Ліероссе, при свідках, - сказав він голосно і твердо, - при всіх, кого ми любимо, з радістю і вдячністю. Будь благословенна.
- Беру тебе за чоловіка, Моріфінве, - сказала вона, і мало не загубила призначену йому обручку. Тоді знайшла. Тоді загубила слова.
Тільки коли батьки залишили їх стояти – рука в руці, Ліероссе роздивилась, що молодий кліпає, наче йому насвітили в очі десь біля моря у Гаванях. Мабуть, вона кліпала і сама. «Нарешті я тебе бачу», - прошепотіла самими губами, і крізь кольорові плями вгледіла, що він підморгнув. В його почервонілих очах стрибали бісики.
- Прийми цей подарунок, невістко, - сказав Феанаро, витягаючи з рукава довгий ланцюжок із променистим синім опалом, оправленим в біле золото. Оправою була птаха, легка і невеличка, що злітала, розправивши крила.
- Батьку, я ж не казав тобі! – вимовив Морьо.
- А я, сину, уважний,- відповів Феанаро.
- Це тобі на щастя, - сказала Лінте, накидаючи Карністіру на шию тонкий срібний ланцюжок з червоним, майже чорним каменем, а пошепки додала, - коліно проб’ю.
«Спробуй», - озвався Карністір, і його батько докірливо кашлянув.
- А тепер, - сказав Феанаро, - на завершення свята я хочу підняти цю чашу за щастя молодих. Діти, я знаю і вірю, що на вас чекає світле майбутнє. Вірю і знаю, що ми всі не затримаємося в Тіріоні, де нас розраховували зачинити до кінця часів ті, що стали водночас вчителями та наглядачами. З однодумцями і друзями ми здолаємо всі перешкоди і побачимо незліченні королівства під зорями. Дивлячись, як ви тримаєтесь за руки, я ще більше хочу подарувати вашим дітям цей новий світ. За це і вип’ємо.
- Дякую, батьку, - голосно відповів Моріфінве. - Маю міцну надію, що так і буде. Амдір, не естель.
Ліероссе відчувала його руку, що обіймала за плечі, тепло поруч – і раптом усвідомила до запаморочення сильно: він такий, який є, з нею і з іншими. Не заручник цих обставин, учасник, хай колись і мимовільний, але як давно. Вона знала слово «повстання» - та знала і те, що досі його застосовували тільки щодо Мелкора. Чи не надлишкове воно тепер?.. Якщо так, чому спало на думку?
- Оце діло! – голос Росселіна, що піднімав чашу, було ледве чутно крізь гамір.
Ліероссе, все ще кліпаючи очима, побачила, що більшість п’є і сміється, але Фінве встав і мовчки дивиться на сина. Навіть якби запала цілковита тиша, і те цей погляд не був би менш виразним. Тоді дівчина побачила навпроти Інділін. Та зробила їй пальцями знаки – наче кидає у вікно камінець, мов у дитинстві. Виходь! Виходь!

- Люблю весілля, - сказав Мелкор, зриваючи квітку і підносячи до носа бережно, мов скарб.
- Так тебе ж не запрошували, - озвався Макалауре, який стояв осторонь від всіх, біля легкої кованої альтанки, затягнутої повзучими трояндами, і повільно цмулив вино з келиха, прозорого, мов зробленого з повітря.
- Але мені цікаво знати, хто з ким одружується. Це така загадкова природа Старших дітей Еру…
- Хіба у Валар не так само? Елентарі – дружина Манве, чи не так?
- Я, знаєш, самотній, - озвався Мелкор. – І іноді заздрю тобі. Бідна красуня Міріель, якби ж вона це бачила… Не слухай мене, я сьогодні наче п’яний від цього повітря.
Канафінве Макалауре, Співець, другий син свого батька, почувався саме так – самотнім і трохи п’яним. Слова Мелкора горіли в його уяві, мов вогненні літери. Він хотів зараз знайти Хісілінде, обійняти її і стояти поруч довго-довго, поки обійми не нагадають йому остаточно, що вона – реальна, вона тут. Проте не рухався з місця, тримаючи уже порожній келих.

- Мені тривожно, мамо, - Ліероссе обійняла Лінте, і навіть у цих обіймах продовжувала чути, як десь в домі говорить Феанаро, голосно і сердито, хоч слів не розбереш, а король відповідає йому, теж не дуже весело. Це не означало, що батько й син говорять голосно – скоріше вона просто розрізнила їхні голоси, і тепер не могла перестати прислухатись…вона здогадувалась, що відбувається.
- Люба, - сказала Лінте, пригортаючи дочку. – Ти – дитя неспокою, як риба – дитя води, як птаха – небесне створіння. Не кажи мені, що не витримаєш цих чвар, бо ти, звісно, витримаєш. Подумай, якби ми так уже цим переймались – тебе б на світі не було й досі.
- Я переймаюсь, - сказала Ліероссе в материну святкову сукню і тепер згадала цей запах – так, дитинство, якесь величезне свято, а вона розтягнулась посеред вулиці, і це так образливо, так потребує обіймів.
- Ти ж взяла золоту обручку. – сказала Лінте. – Що не так?
- Взяла, бо я кохаю його.
- То йди і кохай. Якщо в тобі моя кров, не колодязна водиця. Валар самі якось потурбуються про свої стосунки з Феанаро, вони врешті всесильні.
- От ви де, - Ліероссе подумала, а чи Моріфінве помічав все, що сталося, як вона – чи сприймав як дощ або вітер, щось, що існує, але не варте особливої уваги. Він був веселий, він точно був веселий, і сліду не лишилося від погорди, що бачила вона на початку свята.
- Ми збираємося зникнути з цього чудового весілля, - усміхнувся Росселін, беручи Лінте за руку. Ліероссе лишилась сама.
- Так, - сказала Лінте. Вона в два кроки підійшла до Моріфінве і щось прошепотіла йому на вухо – він не встиг навіть руху зробити назустріч – а тоді вголос додала. – Бувайте. Хороше весілля, щоб мені й жили так само, гаразд?
Вони довго стояли, обійнявшись, і слухали вітер. Свято затихало, тільки на терасі голосно сміявся з кимось Туркафінве, повітря поступово втрачало золото і набувало прозорої білизни.
- Пташечко, - прошепотів він нарешті, нахиляючись до її вуха. – Пташко.
- Він сказав – наглядачі, Морьо? – відповіла Ліероссе. – Ти бачив обличчя короля? Уявляєш, які чутки підуть завтра?
- Та хай їх ідуть, уже й не чхнеш, щоб вони не пішли. От що мене найменше турбує, то це чутки. Навіть якщо вони завтра скажуть, що я дихаю вогнем та їм ховрашків, я й з боку на бік не повернусь. – безтурботно озвався він. – Втомилась?
- Ти теж вважаєш, що ми тут під наглядом? – спитала Ліероссе прямо. – Що ми не вільні?
- Я не почуваюсь в неволі, - Моріфінве підчепив рукою яблуневу гілку. – Але я народився тут, ти народилась тут. Ми звикли. Та я казав тобі…коли ти точно знаєш, що когось можуть позбавити права обрати життя просто отак, бо вирішили, мені здається, таки так роблять наглядачі, якщо не хтось гірший. І я б не хотів перевіряти, чи не станеться так іще з кимось. Може, це й надмірне слово – але сперечатись про слова можна сто років, і то забракне. Врешті це батько у нас ламбенголмо, не я. А негаразд між ними та нами – є, я його бачу. Маєш що заперечити?
Його маленький будинок в цьому саду був тихий і сонний, як і дерева, і трава. Двері прочинено навстіж, на терасі порожньо.
- Не знаю, у мене каша в голові, - відповіла Ліероссе чесно, сідаючи на сходинку.
- З часом ти краще зрозумієш багато різних речей. Я теж не одразу в них розібрався. Почекаю, поки це і з тобою станеться.
- А якщо ні?
- А «якщо» не буде. Дай трохи часу собі і всьому цьому. Хочеш закладемось, що вийде на моє? Пташко,- додав він терплячим тоном, як дитині. – Ти злякалась недовіри до валар, а ти подумала, що зараз ніхто нікому взагалі не довіряє? Ну, за рідкісними винятками, і, до речі, більшість із них мешкає в цьому домі.
Він нахилився і простягнув руку, і на неї виявилось так логічно – спертися і встати.
- У нас вічність попереду для всього, і для чвар та роздумів – теж. Цілком можна дозволити собі відпочинок. Золото майже згасло. – Моріфінве тряхнув головою. – От дурня, навіщо я тобі це кажу, ти ж сама бачиш? Знаєш страшну історію? Кажуть, один поет помітив, як золото згасає – і не написав про те вірша, так йому і заціпило назавжди.
Срібне світло потроху набирало сили, а поки було ще ніжне і слабке, мов дитячий подих. Під дахом – ще слабше, так що в кутках залягли тіні. Двері м’яко зачинились за ними. У нього була простора оселя, майже порожня, бо він не терпів непорядку, але тепер тут був саме непорядок.
- Не перечепись. Здається, молодші зтягли сюди подарунки, а їх чимало.
Він говорив так тихо, наче боявся, що хтось почує.
- От же ж, - сказав Карністір. – Понаставили тут. - він м’яко розвернув її до світла. – Та на тобі лиця немає. Давай звільнимо тебе від прикрас. Курво у нас майстер різних чарів, і що заснути помагають – теж. А мені от саме це не дається. Я можу напоїти або обійняти. Можу сказати «от срака, га». Іноді помагає.
Його обличчя в срібному світлі було неочікувано бліде і напружене, а і так темні очі набули чорноти глибокого моря далеко від світлих берегів. Та вона чомусь відчула, як у горлі лоскоче сміх.
- Морьо, ти будеш смішити мене навіть зараз?
- Саме зараз – обов’язково.
Він розплітав її святкову зачіску – переплетені напіввільні пасма - спочатку так поволі, наче питав дозволу, потім швидше, виплутував дрібні бусини. Пальці були теплі, трохи загрубілі від роботи, і торкались так, що водночас хилило в сон і кидало в жар. Вона вихоплювала з цієї круговерті якісь шматки дійсності – вікно, залите срібними променями, його зосереджене обличчя, власне пасмо, що впало на очі.
- Легше? Це дуже красиво, але у мене б голова розболілась. Дивився на тебе і весь час хотів це зробити.
Ліероссе чомусь до сліз пройняла ця проста буденність – розплетені пасма, співчуття, все, що не мало стосунку до повстань і ворожнеч, в чому було по вінця не висловленої прямо ніжності. І вона сховала обличчя на його плечі, а він повільно зібрав її волосся в долоні, перекидаючи на одну сторону, і акуратно розстебнув ланцюжок подарунка Феанаро.
- Тепер має стати ще легше. – його голос збивався зі звичного тону, наче він щось хотів сказати – але не міг. – Ліе..я..
Коли руки уже і так лежать на її плечах, обійняти – природне продовження жесту. Золота чайка впала на підлогу і безпомічно дзенькнула. Лишилось кільце його обіймів, міцних, гарячих і трохи безумних. Їм обом хотілося б, щоб ніколи не треба було розімкнути їх.
- Я незграбний, - закінчив він, хтозна, маючи на увазі ту нещасну прикрасу, своє зніяковіння чи щось інше, і її волосся ворухнув теплий видих цих слів. – Здається, якби тут був посуд, я б його весь перебив поглядом. - Його пальці, коли вона перехопила руку у себе на щоці, трохи тремтіли, і в цьому було щось таке, від чого в голові паморочилось.
Вони цілувались так довго і нервово, як підлітки, що залізли в чужий сад, де їм не місце, але неможливо втекти просто зараз, лишивши таємниці нерозгаданими. Ці поцілунки були чогось на смак терпкі і лишали дуже мало повітря, так що в скронях билась кров, а свідомість відчутно пливла. Срібло набувало сили, і в ньому обоє здавались собі однаково пластичними і гарячими, мов розпечений для переплавки метал. На передпліччі Карністіра темнів опік, схожий на зірку. Майже свіжий, бо Морьо не давав навіть випадково торкнутися його – тільки його.
В її спогадах ця мить залишилась дивною, контрастною, як намальована в два кольори картина. Біла постіль, абсолютно прозоре повітря. Темне волосся, яке він відводить за вухо, нахиляючись, щоб торкнутися губами місця, де шия переходить в плече. Цей доторк іще не стався, але уже тонко, запаморочливо припікає, і коли нарешті стається – то заповнює собою вщерть.

В кімнатах, де мешкала Хісілінде зі своїм чоловіком, було багато світла. Канафінве десь подався, мабуть, у справах, але все тут говорило про його присутність – отой плащ, що його Ліероссе уже бачила, срібно-сірий, м’який, арфа без прикрас, дуже чоловіча проста арфа, флейта і меч на темному дереві. Вікна було навстіж відчинено в сад, і в кімнаті пахло листям та вологим вітром.
- Це для..хм…офіційних випадків. Мервенде пошила, - сказала Хісілінде. – Феанаро дуже наполягав, щоб ти мала таку якнайшвидше. А поки сама зберешся, то час мине.
Це була сукня винно-червоного і чорного кольору, на грудях – на чорному полі срібний герб дому Феанаро, зірка на вісім променів, яскрава і різка, наче на холодному небі.
- Отут збоку можна зашнурувати. Довжина така, як треба, - сказала Хісілінде. – А нижня сукня темно-сіра.. Ну ж бо, одягайся, цікаво на тебе глянути.
Ліероссе озирнулась на двері – чи не з’явиться Співець. Тоді виплуталась із одягу – до білої нижньої сорочки. Тут була холодна підлога, з кам’яних плиток, і вона ловила босі ноги, як вода у струмку, вихоплюючи з задуманості чи мрій. Темно-сіре, чорне і червоне накрило її, мов хмара.
- Отут зашнуруємо, збоку, - діловито вирішила Хісілінде. – І пояс. От і сяде. Слухай..справа в тому, що я не люблю дзеркал. Та є одне місце, де їх безліч. Ходімо, скажеш, як тобі.

Тут Ліероссе ще не була. Довга порожня кімната, зачинені двері, і стіни-дзеркала. Всі вони відбивали один єдиний візерунок, химерне переплетіння чи то віт, чи то струменів води. Просте – і не відірвеш погляду, текуче, наче живе, а не з ниток. Ця робота, довга і широка, мов гобелен, безкінечно продовжувалась дзеркалами, наче тут була не кімната, а розлогий лабіринт, текучий і мінливий, живий.
- Що це? – спитала Ліероссе, яка побачила себе – фігурку в червоному та чорному, з косою, яку Хісілінде короною заклала їй довкола голови. І це плетиво, що ловило її, мов пута у аманському світлі.
- Це вишивка Міріель, - пошепки відповіла Хісілінде. – Іноді я її трохи боюсь. Я гублюся в цьому…в цих нетрях. Мені здається, так виглядала її втома. Та Феанаро любить це нагадування про неї. Як ти собі, подобаєшся?
Ліероссе дивилась на себе – та її погляд вабила оця дивна плутанина, така пластична, така рухлива. Блакитний, глибокий синій, червоний і чорний… Вона тягнула до себе, мов вир – і в ній можна було розчинитись. Вона бачила тонку та незвичну себе над цією прірвою, і їй неймовірно хотілося торкнутись ниток – та це ж була пам’ять, чиясь пам’ять.
- Яка ж ти гарна, - сказала Хісілінде. – Я не надто направду люблю це поєднання, але…
Ліероссе крутнулась кругом себе, поділ метнувся і закружляв довкола її швидких ніг.
- Квітка, - усміхнулась Хісілінде. – Ну, тепер у тебе є ця сукня, майстер Феанаро буде задоволений, і забудьмо про це. – В її голосі було невдоволення, але зовсім легеньке, і Ліероссе раптом відчула, що просто не хоче питати – ні про що.
Вона огледіла приміщення ще раз. Кілька зачинених дверей – дві чи три. І одна прочинена на щілину, звідти – тиша.
- Що там?
- Бібліотека.
- І можна глянути?
- Та звісно, вона для всіх. Ти тут три дні, і Кано…Канафінве здивувався б, що ти сюди не дісталась. – вона замовкла і відвернулась – так часто робили, коли хтось кликав подумки. – Слухай, я тоді тебе лишу ненадовго?
Першим, кого вона побачила за загадковими дверима, був голова дому. Сидів за широким столом біля вікна, шурхотів пером – на неї звернув увагу тільки тоді, коли Ліероссе зібралась тихо втекти.
- Увійди, не соромся, - Феанаро встав назустріч і широко махнув рукою, запрошуючи її в кімнату, де громадились сувої паперу, важкі зшитки. – Тобі щось показати?
Вона увійшла і знов побачила себе з ніг до голови – маленьку і виклично яскраву – дві смуги вздовж арки входу були дзеркальні, по боках зміїлись візерунки у вигляді гілок Тельперіону.
- Я не хотіла заважати тобі…
- Пусте. Ти вдома, і я б хотів, щоб ти почувалась відповідно. Розумію, це займе якийсь час… Можеш розраховувати на мою допомогу. – Феанаро усміхнувся і прикрив за нею двері. – Отже. Тебе цікавлять малюнки для натхнення чи ти прагнеш якогось читання? Тут є зовсім наукові праці, є поезія.. А оце Морьо писав, - Феанаро зняв з полиці товстезний фоліант, обернений в шкіру. – Подорожні замітки, і доволі докладні. Він терпіти не може, коли порядок руйнується, тому просто постарайся ставити книги туди ж, де взяла. Навіть мені часом буває непереливки.
Ліероссе розглядала подорожні замітки, розгорнула обкладинку, провела пальцем про мапі. Вона уже впізнавала руку Моріфінве – манеру робити швидкі часті штрихи, виразні і трохи перебільшені деталі, докладність і майже прискіпливість. Свекор тим часом окинув оком її – з ніг до голови - і кивнув.
- Тобі до лиця мої кольори, - сказав Феанаро. – Це вдалий вибір.
- Дякую, - Ліероссе підняла на нього погляд – їй уже здавалось, що господар дому ніколи й нічого не каже просто так – і тим паче аби просто сказати комплімент. – Хісілінде переказала твоє побажання.
- Приємно, що ти згодна до нього прислухатись. Я думаю, в тобі є це, Ліероссе. Прагнення більшого і неспокій, який ми любимо. В усіх наших жінках це є. Питання тільки в тому, хто згоден це прийняти і слідувати цьому, а хто притлумлює полум’я. Буду радий дізнатись, що ти не з лякливих. Тоді сама відчуєш, наскільки точно цей стрій виражає нашу суть. Твою суть. Як ти гадаєш, відтінок, що обрано для знамена – важить?
- Але ж хіба про це краще не розповіла б Мервенде?
- Якщо ти хочеш за неї сховатись, я не заперечую, - озвався Феанаро. – Але ж у тебе є своя думка? Хіба не цікаво її висловити.
- Думаю, так, майстре Феанаро, - червоніючи, сказала Ліероссе. – Колір важить. От, наприклад, те, що на мені – червоний глибокий, але він кличе милуватись, а не слідувати, і я..
- Просто Феанаро, - озвався Полум’яний. – Ми ж не чужі, правда?
Вона збиралась сказати ще щось, слова зависли у неї в горлі, лоскотні, як метелики, але тут двері відчинились. На порозі стояв Куруфінве-молодший, в самій робочій одежині – небілене полотно, без рукавів. Він усміхався, наче щось хороше сталося ось нещодавно.
- Там всі пішли, батьку, - сказав він і видав короткий сміх, наче й збуджений, і саркастичний. – Причина була ще більш дурнувата, ніж та наша перша сварка. Наче просто у повітрі щось свиснуло, а всі сприйняли це на свій рахунок, - Куруфінве молодший ледве стримував сміх. - Турукано сказав, що більше ані дня не займатиметься цим, поки перед ним не вибачаться, а наші, звісно, теж за словом в кишеню не лізли. Дід розлючений, Нолофінве знову попхався у Валімар. Просто все як на долоні.
- Це було очікувано, - озвався Феанаро. – Ну що ж, хай все продовжується своїм порядком, ми готові. Раз уже ти тут, ходімо зі мною, дещо тобі покажу. Ліероссе, - він усміхнувся привітно і уважно, наче не мав інших справ, - побачимось. Я залюбки продовжив би цю бесіду, бо мені справді цікаво. У нас ще буде час.
- Моріфінве трохи відстав від мене, та буде тут, може, за півгодини, - повідомив Куруфінве молодший, - ти зустрінеш його, якщо вийдеш з дому зараз. – тоді, залишаючи кімнату, ґречно схилив голову. – Сестро.

Вишивка Міріель кинула на обличчя Макалауре дивні тіні, плямисті, як від гілля, але надто геометричні. Він завжди дивиться вгору, коли думає, вгору і трохи праворуч, як нашорошений мисливський птах.
- Чому ти не послухаєш мене? – повторила Хісілінде. – Ти сумний, тобі не до вподоби ці події, то що за біда?
Він мовчав. Вітер залетів у дім через прочинені двері, колихнув гобелен – і по обличчю Макалауре наче побігли морські хвилі.
- Кано, - тихо промовила Хісілінде. – Що тебе спиняє?
- Те, що я не можу втекти зараз. Я вже казав. Це була б утеча. Хісілінде, невже ти не бачиш? – він дивився на неї, а бачив – Хісілінде була готова заприсягтися – не її. – Невже ти не відчуваєш, що прийшов час прожити це вповні. Ми багато знаємо про злагоду і спокій, то, може, настав час неспокою і незлагоди, а я пропущу все. Чого я буду вартий, кинувши братів, кинувши батька, кинувши те, що треба знати співцеві?
- Може, краще бути трохи гіршим співцем та не зазнати біди, - тихо сказала Хісілінде. – Вона спустошує душу.
- Звідки ти знаєш? Співати треба про те, що відчуваєш, Лінде, - відповів Макалауре і наблизився впритул. – Тоді визнай уже свій страх, адже це теж почуття, чи не так? – взяв її гарячі пальці своїми – прохолодними, обхопив, як квітку латаття. – Ти боїшся, але ж я поруч. Хіба вдвох може бути страшно? Чи..ти не почуваєшся поруч зі мною так, наче ти удвох? – тепер він дивився прямо, і від цього стало не по собі. Темні сталеві очі, батьківські, невідворотні.
- Я не Міріель! – гобелен давно померлої вишивальниці колихався на протязі, як шкіра живої істоти. Це було страшно, це було неправильно – і прекрасно, аж звело пальці. Поруч із цим Хісілінде почувалась маленькою і ні на що не здатною. – Я не Міріель, - повторила вона. – Припини згадувати її, ти її навіть не бачив. Згадай, що я тебе люблю, що іноді я маю рацію.
Ліероссе, що випадково почула частину цієї бесіди, прожогом побігла геть з дому. Їй було соромно, що вона підслухала, і між тим в її розумі остаточно оформилась, здавалося, найважливіша думка.
Найстарший з синів Феанаро був спокійний, поважний, і, попри полум’яне волосся і горду поставу, скромний. Ліероссе його трохи соромилась. Що ж, на тобі – саме він першим зустрівся їй, коли збігла з ґанку, як скажена.
- О..вітаю, ой, - тільки й сказала вона – знов мало не налетіла на сина Феанаро.
- Вітаю, сестро, - він збирався, не затримуючись, пройти далі, та вона зупинила. – Що?
- Ти знаєш, де мешкає королівський цілитель? Мені б точно, щоб не блукати.
- Всі, хто був дитиною в цій сім’ї, звісно, знають, - він м’яко усміхнувся. – А що, хтось поранився?
- Ні…мені треба поговорити. То скажеш?
Він огледів її якось дуже запитально, та відповісти не було чого.
- Що ж, дуже просто, це по прямій вулиці від дому Фінве на той бік пагорба, білий дім під сріблястим дахом. Тебе провести? – з недовірою додав він. Та коли вона відмовилась – прийняв це либонь з полегшенням. Що ж, менш за все вона хотіла, аби брати чоловіка панькалися з нею.
Ліероссе йшла швидким кроком, не чуючи, коли хтось вітався з нею – надто займала її думка. Перекопану порожню вулицю подолала бігом, ледь відчуваючи місця, де перестрибувала ями. В двох місцях вона перемахнула чужі огорожі, щоб скоротити шлях, в одному – влізла на дерево, а тоді пройшла карнизом чужого будинку, щоб злізти з іншого боку. Один раз почула, як хтось сказав за спиною, мовляв, у Домі Феанаро всі якісь…ну ви розумієте. Тільки тоді усвідомила, що, мов скажена, бігає містом і лізе через паркани у тій самій сукні для дуже офіційних випадків, і всі бачать не так її, як її зірку на вісім променів…
Поважна заміжня леді Ліероссе. Вона розсміялась про себе і чомусь подумала, що він би оцінив.

Ліероссе знайшла цей будинок, спитавши для вірності кількох перехожих. Звичайний білий, невеличкий, таких в Тіріоні багато. Зелений вітраж над дверима, простора тераса. Вона постукала, геть не певна, що знайде когось удома. Це був той бік пагорба Туни, обернений до ущелини в горах, де панував вічний ранній вечір, теплі передсутінки, забарвлені золотим чи срібним, залежно від пори дня. Тут метал м’яко поблискував, якщо на нього падало світло, дехто виставляв в глибині подвір’я ліхтарик чи світильник з маслом.
Двері відчинив ельда – незвично для нолдор світловолосий, одягнений у просторий лляний одяг, котрий однаково легко міг би бути і домашнім, і робочим.
- Вітаю. – сказав він. – Щось сталося?
- Це ж ти Лостарін, друг Фінве і королівський цілитель? – спитала Ліероссе з порогу.
- Твоя правда, леді, - чемно відповів ельф. – Давно у нас не трапляється поранень та смерті, як було у давні дні, проте опіки, синці та забої всіх дітей та онуків короля пройшли через мої руки. Бувало і перелами лікувати доводилось. – його голос раптом став заспокійливо рівним, наче заколисував. - А у тебе що за потреба? Стривай…це ж вас одружив Куруфінве не так давно? Дітей я теж у цей світ приймаю, але начебто ж зарано.
- Ні! Я не…- Ліероссе відмахнулась. – Як же сказати..
- Я не запросив тебе і не запропонував сісти. Даруй. Будь моєю гостею. Бачу, ти схвильована. Може, яблучного узвару вип’єш? Чи просто води? – всередині було мало меблів і багато світла. Лави вздовж стіни, покриті м’яким килимом, столик зі скляним глеком у сріблі, повним прозорої води, польові квіти в кухлі.
- Всі знають про зброю, - сказала дівчина, падаючи на лаву. – І ти знаєш, і Фінве, певно, уже знає. Навіть я здогадалась, а вони всі одна родина. Таємне ніколи довго таким не лишається.
- Так, herince, - погодився Лостарін. – Як же я можу допомогти тобі з цим? Я не батько-король, мене не послухають.
- Мені не потрібна допомога. Я сама хочу її надавати, - озвалась Ліероссе. – Тому я й прийшла. Ти цілитель, ти був у Ендоре в ті давні дні, коли нам справді загрожувала біда. Хтось міг бути поранений, хтось – померти. Ти вмієш більше, ніж лікувати те, що саме мине за день. Правда ж?
- Давно не доводилося, та це правда. Всіляке бувало, - обличчя Лостаріна спохмурніло, і тут крізь спокій та вічну юність, яку покладала на кожного благодать країни валар та ельфійська природа, проступив його справжній вік – століття доріг і роки тривог, і знання, яких однолітки Ліероссе не мали та й не здогадувались, навіщо вони потрібні. Це було мов патина на металі – частина його, невід’ємна відтоді, як з’явилась, особливість, котра робила теперішнього Лостаріна – Лостаріном. Інакше, ніж Койрондо, та – робила. – Я вмію все, лишень згадати треба.
- То навчи мене.
Тут Лостарін подивився на неї уважніше – очі в очі. Зник той турботливий тон, яким він зустрічав, певно, усіх, за звичкою чи властивістю характеру.
- Тебе?
- Ну, послухай, якщо станеться найгірше – навряд вони одне одного прямо всі по-вби-вають, - вона вимовила це слово вперше в житті, і від нього стало холодно. – Напевне можна буде врятувати чи не всіх. Але тоді знадобляться додаткові руки, не лише твої, вірно? Я не можу більше сидіти і спостерігати. Треба щось робити. Хоч би я одного когось врятувала – а там буде видно. Та й…в поході згодилося б. – останнє вона вимовила невпевнено, бо похід уявлявся їй все химерніше: надто неспокійно було довкола.
- Що ж, - Лостарін замислився. – Ходять до мене з тривогами та неспокоєм, але вчитися ще ніхто не просився. У тебе маленькі вправні руки, ти ж вишивальниця, так? – він раптом огледів Ліероссе, мов інструмент, мов оцінював, чи не зламається, а визначитись – не міг.
- Так. Майже навчена, - відповіла ельде.
- Щоб ти знала, рану, яка сама не зростеться, бо надто велика, зашивають шовком і голкою. Дрібно і акуратно. Це не буде для тебе така уже новина. Питання в іншому – чи не злякаєшся ти крові. Рани зазвичай отримують в умовах…еее..неприємних для всіх.
- Ніхто не може обіцяти напевне, поки не спробує.
- Теж вірно. Я вчитиму тебе. Ти не торкалася зброї? На полювання не ходиш?
- Ні. Лише один подарунок…
- Все добре. Просто май на увазі. Не ходи. – Лостарін встав. – Що ж. Ніхто не знає, скільки нам лишилося. Якщо не поспішаєш, ходімо. Я навчатиму всього, що знаю сам. А ти будь уважна.
Він відчинив двері в сусідню кімнату, де під стелею сушились різноманітні трави. Високі вікна прочинені були навстіж, інакше повітря було б важке. А так – легеньке було, напоєне трав’яними ароматами і слабким запахом меду. Воно заспокоювало.
Посередині стояв великий стіл, покритий тканиною, а на полицях громадились різноманітні ємності, скляні, глиняні, порцелянові, кам’яні ступки та прозорі реторти.
- Роботи у мене небагато, - сказав Лостарін. – Створюю різні настоянки, масаж от декому теж роблю, помагає не забути, де який м’яз. Я б хотів вірити, що так і лишиться. Та уявімо, що ні. Сідай отут, поговоримо про початки.
Ліероссе присіла, не знаючи, куди подіти руки. Вона чекала, що зараз Лостарін принесе оту шовкову нитку, про яку казав, і звелить зашити…кого чи що? Та він підійшов до вікна і сперся на підвіконня спиною.
- Ми лікуємо силою феа, - повільно почав цілитель. – Є пісні, що зупиняють кров, і закляття, що позбавляють від болю, є помічне від лихоманки, є таке, що занурює в сон. Я навчу тебе кожного. Проте подібне лікування забирає сили цілителя. Тому наші помічники – цілющі трави, яких існує безліч. І, звісно, голка та нитка, а ще – ніж, бо іноді треба поглибити ушкодження, щоб врешті безпечно залікувати його. Буває нелегко впоратися і з одним пораненим, але якщо говорити про..гм..заворушення чи битву, то наші вороги – кількість та час. Тому треба вірно і швидко визначити, що негаразд, і яку надати допомогу, та кому – першому. Поранені бувають, Ліероссе, легкі, середні, важкі та безнадійні. Безнадійних..мало. Але ти маєш знати, що буває і так.
Певно, десь з підвітряного боку пагорбу збирався дощ. Тому вітер, котрий налетів на них і роздув завіси обабіч вікна, був холодний і сирий. Та Ліероссе здалося, що вона доторкнулась до чогось іще холоднішого.
- Я знатиму, - сказала вона. – Що далі?

Чоловік заскочив її за кухонним столом з голкою, ниткою і кабанячою ногою буквально за кілька днів. Ліероссе зшивала нещасну пошматовану шкуру так само акуратно, наче це була її звичайна вишивка.
- Що це? – спитав Моріфінве. – Ти зашиваєш м’ясо? Я справді бачу те, що бачу?
- Ну так. Я вчусь, - озвалась Ліероссе. Вона спітніла від старання, на її лобі виступили краплі поту. – Я вчусь у королівського цілителя, не казала тобі?
- Взагалі-то ні, - здивовано озвався Морьо. – І це він тебе так вчить?
- А що ж, глибокі рани від зброї якраз і зашивають, - повідомила вона, нарешті піднімаючи очі від роботи. Руки заляпані кров’ю, наче патрала дичину. – Забрала шматок у твого брата зі здобичі, просто з туші, ще тепле. Якщо знадобиться, я й тебе зможу так зашити. Бачиш, нитка пробиває шкіру, це все зшивається так, аби заживало. Акуратно, щоб шрам був не дуже…страшний. Іноді рану треба різати ще раз, аби прибрати зайве і зручно зашити…
Моріфінве ще раз покосився на м’ясо. Він виглядав здивованим і трохи розгубленим. Може, подумала вона, це тому, що в цій родині ніколи не було лікарів.
- А чому ти не хочеш про це поговорити? – спитала Ліероссе. – Це не все, що можна заподіяти зброєю, квіточки, так би мовити. Треба знати, якщо готуєшся піднімати меч.

- А можна, - спитав Моріфінве, дивлячись на її скривавлені руки, - мене поранять і я просто помру, без оцього от що ти там копирсаєш?

- Не можна. – відрубала вона. – Ти обіцяв мені в саду, біля хвіртки, дещо. Що не втечеш до Намо без поважних причин і не лишиш мене саму. Так от, в разі чого я тобі допоможу дотримати слова.

- Не думав, що подружні обітниці включають дещо подібне. – буркнув Морьо. Він був розгублений і розчервонілий, чи просто так мінило його навскісне світло, що заливало кімнату.

- Не включають. Але точити мечі і готуватися битись із родичами теж не обов’язково. – сказала Ліероссе, втикаючи голку в м’ясо і встаючи. – Якщо ти мусиш це робити, я теж дещо мушу.

- Нолофінве теж таке скажеш? – зіщулився він.

- Ні, бо ви взяли з мене слово мовчати. А то я б сьогодні йому цей шматок із цією голкою віднесла, кинула на стіл і пообіцяла свою всебічну допомогу в разі поранення. Думаєш, не змогла б?

- Ти б змогла, - відповів Феанаріон, - ще й як. – в його голосі було щось дуже схоже на захват і здивування. Він досі часто говорив про неї та до неї з ніжністю, з пристрастю, з відвертим бажанням – але жодного разу вона не чула від нього нічого подібного.
Більше вони не говорили про це, але Ліероссе відчувала полегшення. Вона обрала, що робитиме в цій історії, якщо станеться найгірше. Їй не треба було питати на це дозволу, ніхто не міг би засудити її. Ніхто не почувався нею зрадженим. Ні до кого не треба було намагатися докричатись, щоби вчитись лікувати рани. Чуючи, як інші поруч гасять вогонь маслом та вмовляннями, вона думала, що принаймні боротиметься тільки з собою та своїм страхом. Це цілком можливо, якщо мати в жилах кров запальної Лінте, а не воду з колодязя.

Та події не чекали. Місто наче принишкло після великої сварки на будівництві – але всі відчували, наскільки оманливе та тимчасове це затишшя. Либонь минуло кілька днів – і доля зробила наступний виток.
Все відбувалося в залі під дахом, у місці, де Феанаро зазвичай приймав своїх прибічників, коли їх було багато. Ліероссе сиділа в кутку з вишиванням, і їй здавалось, що така спокійна робота в руках відводить від неї зайві погляди. Можна нічого не казати, вона просто ота тиха юна леді, що вишиває.
Народу зібралося в цей день багато, сиділи на лавах вздовж стін і на підлозі. Поки чекали на господаря, сміялись і заводили розмови. Під високою стелею було багато світла – вікна були тут відповідні, видовжені і теж високі, щоб все приміщення заливало світло Дерев. Здавалося, що в домі Феанаро просто гості, чому не запрошувати до себе гостей?
Серед останніх з’явилися її батьки. Вони тримались за руки, завжди тримались за руки, коли їх не захоплював азарт полювання чи поєдинку. Ліероссе відчула спокій і усміхнулась. Лінте і Росселін були незміннні.
«Як ти тут? – пошепки спитав Росселін. – У тебе все гаразд?». Його погляд був теплим, легкою – рука на плечі.
«Та що з нею тут станеться, - пирхнула Лінте. – Чи свої образять? Вона додому й носа не потикає, так їй тут погано, еге ж, Ліероссе?».
«Пробач, мамо, - тихо промовила Ліероссе. – Я мала про вас подумати…»
«Нічого не мала, облиш, - озвалась Лінте. – Ти заміжня жінка і ти там, де маєш бути. Заходьте просто разом пізніше, як будете готові, ми радітимемо. Добре, я піду послухаю новини. Вище носа».
Феанаро увійшов до залу швидким кроком саме в цей момент. Він завжди ходив швидко, мов життя здавалося йому надто текучим і в’язким, що його треба було різати, як воду – плечем. За ним, відстаючи на пів кроку, з’явилися троє його синів – найстарший, Нельо, Макалауре і Моріфінве.
- Радий, що ви всі прийшли. – він ішов до центру кімнати, вітаючись з усіма на ймення, розпитував про родини, про справи, бо його пам’ять тримала про своїх безліч дрібних подробиць. З батьками Ліероссе – обійнявся по черзі. – Що нового чути?
- А я, власне, те саме хотів спитати, - Койрондо говорив спокійно, він не біг вітатись, зустрічав Феанаро так, як і стояв до його приходу – під стіною навпроти дверей, прихилившись до неї одним плечем. – Наше велике будівництво, як я розумію, провалилось. А ще я чув сьогодні знову чутку про людей, казали, хтось із валар про них випадково згадав своїм учням, проговорився наче. І цими людьми знову все гуде, наче нас спеціально відволікають від всього, що діється в місті.
- Ми всі чули уже про людей, - сказав Канафінве, замислено сідаючи на підлокітник батькового крісла – воно завжди стояло тут, трохи збоку, біля вікна. – Що вони – смертні, слабкі, і чи то прокинуться невдовзі, чи то уже прокинулись десь, де ми ніколи не були. Але людей тут немає, чому вони всіх так займають?
- Що ж, - сказав Феанаро, - сину, твоє питання навіть більш слушне, ніж ти, можливо, думаєш. Може, хтось із вас більше чув про людей, може, щось вам у вічі кинулось?
Ліероссе дивилась не на нього – на Моріфінве. Вона хотіла чомусь знати, що скаже чи зробить він. Нічого не сказав і не зробив, його все влаштовувало. Сперся на край дового столу і так стояв, спостерігаючи, похмурий і уважний. В кімнаті піднявся гомін, говорили по черзі і всі разом, і здавалося, що Феанаро керує цим бурхливим морем, підігріваючи його, мов розплав у тиглі.
- Друзі, - якийсь час він слухав розмови, майже не втручаючись, окрім як питаннями чи подекуди проханням дати комусь висловитись. – От що вбачається мені в усьому сказаному тут. Ми знаємо уже, що валар хотіли б краще керувати нами. Сюди вкладається все – чвари, поїздки Нолофінве у Валімар, врешті навіть те, що телері на своїх прекрасних суднах ходять лише вздовж берега. Хоча що такого у тому, аби час від часу перепливати море? Моріфінве, ти вчився ходити під вітрилом у Гаванях, як гадаєш, здатне таке судно перетнути море?

- Залежить від того, як взятися, батьку, - відповів Морьо. Він на кілька секунд замислився і повільно зробив крок уперед, щоб всім було добре видно і чути. – Я думаю, що вмілий мореплавець може на таке зважитись, а телері як в морі народжуються. Це небезпечно, але навіть ми додумались до того, що море можна перетнути там, де воно вужче. Був би я телеро, я б, мабуть, це відчував, а не знав навіть.

- Дякую, сину. Отже, чому ж ми не досліджуємо ті землі. Я припускаю, що ми пішли звідти, коли були слабкі і налякані темрявою. Тоді це було вірне рішення, яке король Фінве ухвалив у мудрості своїй. Та ми зміцніли. Ми безперервно вчились. Що ж нам зараз заважає досліджувати їх, дістатися до багатств, що там лишилися, до відкриттів, що там чекають на нас? – Феанаро витримав ідеальну паузу, чітку, але коротку, даючи всім можливість замислитись чи – якщо буде бажання – заперечити. – А я скажу вам. Дика чутка про людей, молодшу слабку і смертну расу, прекрасно доповнює цю чудову смальтову мозаїку з подій та думок, яку ми тут бачимо. Я певен, я зараз скажу те, про що ви уже і так думали, бо здоровий глузд саме до цього нас і спонукає. Правда ж?

Ще одна пауза, трохи довша. Ліероссе відчула, як спиною пробігся холодок.
- Тому що ті землі за морем якраз для слабшої та смертної раси і приготовані. Той, хто швидко живе і помирає, чи накопичить досить сили та знання, аби опиратись? Не знаю, тут кожен сам подумає. Та мені видається, що це дуже схоже на правду… хто міг таке вигадати спеціально? – Феанаро говорив далі, наче сам із собою, наче сам піддаючи сумнівам свої слова. Він був сам у цій кімнаті – і одночасто звертався до кожного, мов у дружній бесіді. В цьому було щось таке піднесене і водночас особисте, що неможливо було не прикипіти поглядом та не вслухатись.
Ліероссе знову пригадала слово «повстання». Вона знайшла очима Моріфінве – та він не дивився в її бік, він слухав батька. Ніхто не дивився на неї – чи не цього она прагнула, обираючи свій затишний куток?
- Нові чутки, кажуть, розповсюджувались від нижчих майар, і чутки ці такі, що нас триматимуть тут і послаблюватимуть, доки ми самі не зійдемо на пси. Саме для цього потрібні чвари, саме для цього потрібні всі ці новини, котрі протирічать одна одній..врешті все! – сказав Феанаро голосно і твердо. – Ви не знаєте, що буде далі, і я не знаю. Та в одному я певен – чекати досить.
- Ну нарешті! – сказав Моріфінве. – Що, ми йдемо?
- Так, сину. – Феанаро схилив голову і деякий час мовчав, добираючи слова чи зважуючи їх, мов самоцвіти. - Я буду говорити з усіма, хто схоче слухати – і всі, хто схоче, можуть зібратися з нами. Нам час подякувати вчителям і… захисникам, - Феанаро саркастично усміхнувся, - за гостинність, визнати, що ми загостювались – і піти до нових земель. Як наші діди та прадіди. В новій справі чвари забудуться і розтануть, мов туман. Знаю, що багато хто з вас давно втомився від подій в Тіріоні. Я теж. І тепер я кажу вам: час діяти.
- Дозволь сказати, батьку, - вимовив Канафінве – повільно і вагомо, наче камені клав.
- Звісно. Кажи.
- Я радий, що так станеться, - підвищив голос Співець. Ліероссе подумала, що він завжди, завжди подумки співає – і це зовсім не легка пісенька, це щось таке, що вона ніколи за всього бажання не відтворила б. – Можливо, якщо місто стало таким тісним, нам справді краще розпрощатися з тими, кому ми поперек горла. Та не хотілося б іти в гніві…
- А це уже як вийде, - урвав його Морьо. – В сварці, знаєш, беруть участь щонайменше двоє.
- Ми готуємось просто зараз. Не мине й року, як ми залишимо це місто і цю землю, - сказав Феанаро. – І побачимо нескінченні нові обрії.
- Тож ми припиняємо шепотітися по кутках, - зітхнув найстарший. Він теж вийшов на світло, і руде волосся палахнуло, мов хтось смолоскип вніс. – Ми припиняємо з’ясовувати, хто шляхетніший. Мене це теж радує. Хай би так і було.

Під старою грушею у саду сиділа Мервенде. Її чорне волосся та темний одяг розчинялись в тіні, мов ткаля тонула в густому чорнилі і ніяк не могла виплисти. Ліероссе спочатку просто привіталась і пройшла повз, а тоді спинилась, наче її вдарили. Вона зрозуміла, чим зайнята родичка – плаче.
- Мервенде, - Ліероссе присіла поруч навколішки і зазирнула їй в обличчя. – Щось сталося?
- Пусте, - озвалась та, схлипнула і витерла обличчя зім’ятою хусточкою. Вона була бліда, під очима залягли тіні. – Пусте, мила сестро.
- Над пустим так не плачуть, - сказала Ліероссе. – Хтось знов посварився?
- Я, - відповіла Мервенде, і тоді Ліероссе добре побачила, яка вона..вицвіла, мов вишивка, яку надто багато разів і неправильно прали. Прикраси з прозорими каменями, котрі кидали на все довкола швидкі крихітні веселки, тільки посилювали це враження. – З собою. Мені не хочеться йти, Ліероссе, розумієш? Я просто не уявляю собі, як можна все кинути тут, піти світ за очі, а як подумаю про тих почвар, що мені в дитинстві про них оповідали.. І у нас син – а він так прагне стати дорослим, і.. О, я просто не знаю, що тепер робити. Добре якщо подорож знову відкладеться, а як ні? Та залишити їх…як, це ж така довга розлука.
Ліероссе обійняла її, наче стала тепер старшою, а не молодшою, з ніжністю і силою, всіма ніжністю – і силою, на які була здатна.
- Я нічого не знаю про це, Мервенде, - прошепотіла вона. – За мого життя ніхто не розлучався надовго. Хіба що прабабуся, котра пішла у Валімар. Та я майже не знаю…як то було, я тоді ще не народилась. І до Валімару..що там до того Валімару. Ти не думаєш, що рішення ще прийде? Іноді з тривогою треба просто побути, так Лостарін каже.
Мервенде мовчки слухала, і плечі її під зеленою вишитою сукнею піднімались і опускались від зітхань, котрі приходять після сліз.
- Ми з батьком повернулися! – до них прямував наймолодший з нащадків Феанаро, син Мервенде Тьєлперінквар, високий, швидкий підліток, з ніжним материнським овалом обличчя – і пристрасним, вольовим та уважним батьковим поглядом, уже тепер таким. – Батько пішов до діда, а я так і подумав, що ти тут. Всі збирались, ми все пропустили!
- Вітаю, - Ліероссе усміхнулась.
- Тітонько, - сказал Тьєлперінквар і пирхнув. – Пробач, але мені дуже смішно чомусь називати тебе тітонькою.
- А мені подобається, що ти мій небіж, - Ліероссе усміхнулась. – Та якщо тобі так легше, зви мене просто на ім’я.
- В інших землях я здобуду найкрасивіший самоцвіт, древній, як коріння гір, сяючий і твердий, - сказав хлопець. – Ти думала, що зробиш там?
- Послухай, - м’яко сказала Ліероссе. – Ти можеш попередити батька, що твоїй мамі треба трохи перепочити? Ми б заварили трав і посиділи в тиші, а ви б не хвилювались. Гаразд?
- Але ж там відбувається щось цікаве! – спалахнув Тьєлперінквар. – Ви так все пропустите!
- Сину, - печально сказала Мервенде. – Там все уже відбулося.

- Мамо, - сказав Моріфінве, зазираючи в майстерню. – Матінко?

Вона сама вийшла назустріч. Тут, серед заготовок і напівготових скульптур, Нерданель сама здавалася духом каменю, сильним та пристрасно талановитим. Проте Феанаріон вкотре відмітив, що речі припадають пилом – а отже робота не рухається з місця.
- Ти шукав мене?
- Звісно. Аби обійняти. – він усміхнувся і справді міцно обійняв її. – Ти сидиш тут, ні до кого не вийдеш?
- Нині я не в настрої. – та Нерданель приязно усміхнулась четвертому синові. – Добре, що не забув… Хоча тобі зараз я б пробачила.
Він пам’ятав усе – це вікно і лежанку, де вона часом відпочивала від турбот, коли всі вони розбігались у своїх справах. Цю завісу, в якій колись малим заплутався і впав з підвіконня – замисливши пильнувати, чи не засне матір назавжди, задрімав сам і налякав її. Ці різаки по каменю, ці чаші для води.. все, що дихало її вправними теплими руками, що втілилось із її сторожких снів.
- Я вічно хочу тебе про щось спитати, а тоді не питаю, бо все недолуге, - сказав Моріфінве. – Тому просто побачити тебе прийшов.
- Батько знов кликав вас у ті землі? – спитала Нерданель. – Ти підеш? І лишиш цю дівчинку самотою одразу по весіллі?
- Я не збирався її лишати, - озвався він, все ще роздивляючись майстерню, де уже деякий час не витало натхнення. Йому було не по собі.
- Тоді ти обрав надто ніжну дружину. Втім це ваша справа. Сину. Ти б міг зробити для мене дещо?
- Звісно. Чого ти хочеш?
- Помирися з другом. З тим, із яким найдужче посварився. Не варто йтиз важким серцем.
- Кано сьогодні те саме сказав, - замислено промовив він, беручи зі столу напівготову мармурову квітку. – Що не варто йти з важким серцем.
- Бо він чутливий, і йому варто вірити.
Моріфінве дивився на квітку і не впізнавав руку матері. Пелюстки були довершені до останньої прожилки, напівпрозорі, легкі – і мертві.
- Мамо. – прошепотів він, як в дитинстві. – Що з тобою діється? Ти не..втомилась?
- Забудь, тобі вже не вісім, - відмахнулась Нерданель. – Я не бабуся. Я не втомилась.

Ліероссе потім часто казала собі, що найнезворотніші речі трапляються тоді, коли на них анітрохи не чекаєш. Скільки разів за своє життя вона уже хвилювалась через розбрат у Тіріоні, скільки уявляла собі – на що це схоже, коли один ельда вдарить іншого – по-справжньому, а не як на тренуванні, і чи подужає вона виконати задумане. Але завжди цей момент уявлявся їй як страшний, як такий, що поступово нагнітається, як тривога, і нарешті вибухає. Та день, коли все перевернулось, виявився зовсім не таким.
Вона прокинулась на широкому ліжку сама. Лежала, не розплющуючи очей, слухала, як стукотить по даху світла небесна вода. Тоді нарешті потягнулась і сіла. На подушці лежала записка – «Скоро повернусь. Не віддавай книгу Айкве. Він знає, яку. Хай спершу ту поверне (він знає, яку). Піти було важко. М.»
Сад був порожній – всі розійшлися, мабуть. Моросив теплий дощ, теплий срібний дощ Аману, під яким ніколи не буває холодно та безпритульно.
Ліероссе зачинила вікно, перекинувши в кімнату мокрі завіси. Вийшла в сад.
Хоча приготування їжі у ельфів-нолдор є чоловічим обов’язком, дечого чоловіки зазвичай не торкались – випікання хліба. І того ранку хліб пекли на деякий час для всієї родини – Нерданель, Хісілінде і нова молода невістка. Ліероссе не наважувалась заговорити першою, і деякий час вони працювали в мовчанні. Було спекотно, але Ліероссе любила таку роботу. Пластичне тісто легко підкорялося їй, його м’якість заспокоювала.

- Мені цікаво, - тихо сказала Нерданель нарешті, сідаючи на лаву. Її руки були білі від борошна. – Як назвала тебе мати в мить прозріння?
- Ломелоте, - тихо сказала Ліероссе. – Та так мене не кличе навіть вона.
Нерданель деякий час дивилась на неї – сумно і уважно. Тоді вимовила:
- Я розумію її.
Хісілінде озирнулась – від столу, на якому розстеляла полотно. Вона була в ту мить зовсім домашня – закачані рукави, змокрілі срібні пасма закрутились на скронях.
- Ну…у нас же не буває присмерку, - сказала Ліероссе. – Та хто може пояснити нам прозріння.
- Час, - коротко відповіла Нерданель, і тут напівпрочинене вікно розчахнулось на всю ширину. За нею стояв Мисливець, а поруч на підвіконні за мить з’явилась морда Хуана, який зацікавлено тягнув носом повітря.
- Батько хоче всіх бачити. – сказав Туркафінве. – Ходіть.
- Що сталось? – в голосі Нерданель з’явилась тривога. Легенька, ще поки й близько не співмірна.. ні з чим, що на них чекало.
- Так він всім і розповість, - знизав плечима Мисливець. – Наскільки я щойно дізнався, сьогодні Фінве збирає своїх радників. І там щось буде.