Розділ 9. Де холод і лють беруть своє

Вона ніколи в житті не була така крихітна і самотня. Над нею хиталося важке, як намокле вітрило, сіре мертвотне небо, під нею, мов наждак, шкребла крижана вода, густа, жива і зла, мов чудовисько з Аватару, одне з тих, історіями про яких солодко лякатися, коли ти малий, коли батьки за стінкою, а світло не гасне, лише змінюється. Зараз мертва сіль мала поглинути Ліероссе насправжки. Вона піднялась на руках, уже ледь відчуваючи їх. Долоні, занурені в дрібне каміння, тепер майже не були чутливі до болю, пальці не слухались. Треба було виповзти на берег, за всяку ціну, поки сіль не залила легені. На мілкому, в кількох болючих рухах від берега, Ліероссе накрив важкий кашель, від якого вивертало. Вона ледь викинулась на берег, як якась морська тварина, що помирає, і лежала якийсь час ледь притомна, поки її не почало трусити, поки не відчула знов вагу мокрого одягу і непідйомну важкість неба. Ліероссе була піщинкою, яку водяні жорна долі не розчавили тільки через везіння та надто малий розмір – і все ж піщинкою надто важкою. Легеньке прудке тіло теж зраджувало її.

Вона схопилась на ноги, берег хитався – а в воді…в воді плавали темні плями, і вона уже знала, що це.

Ліероссе кинулась в воду знов, не дивлячись, схопила когось за пояс, потягла. Потопельник був важкий, двічі чіплявся за каміння, і Ліероссе ледь пропихала колюче повітря в себе, коли виволікла його на слизьке і тверде за лінією прибою. Отак – не відчуваючи рук – натискала на груди. З білого рота – весь світ був перекривленим білим ротом – текла вода, але нічого не відбувалося. Вона ділилася диханням, поки світ не поплив – але не відчула навіть слабкого биття у відповідь. Ліероссе впізнала його, коли знесилено спинилась. Це був той юнак, що вихопив її з натовпу перед домом Фінве. Очі уже скляніли, пальці стискали якийсь уривок тканини. Він був у кольчузі і намоклому плащі, навіть дивно, що Ліероссе вдалося витягти його. Він був мертвісінький. Ліероссе впала поруч, бо сили скінчились, обнімаючи мерця, мов брата.

На обрії стриміли залишки судна, що сіло на мілину, і ще одного, берег був такий порожній, наче всі вимерли, чайки кричали, мов скажені, і Ліероссе подумала, що просто замерзне тут на смерть, але не має сил навіть вжахнутися цього. Вона бачила, як ельфи, що виступили проти Чорного ворога, вбивають ельфів, вона тримала вмирущих на руках, вона пережила жахливу бурю. Декілька митей їй здавалося, що вона справді більше не може, щиро – не може. Вона була безсила, світ пережував її, все виявилося не таким, як здавалось, і вишкір темряви був нездоланний.

Проте в наступну мить вітер доніс до неї мелодійні і відчайдушні ельфійські голоси. Ліероссе зрозуміла, що не вмерла і довго іще не вмре, а відтак, треба вставати і хоч спробувати зігрітися. Весь час, поки Ліероссе тремтіла, ледь здатна йти рівно, їй здавалося, що за плечима стоїть чорна тінь, котра прийшла по неї у Форменос. Та тінь була мовчазною смертю, небуттям, і водночас мовчанка та небуття були оглушливі, як знущальний регіт. Він, той вічний ворог, хотів, аби Ліероссе лягла і вмерла, сама завершивши його роботу. Нолдор вперті, а Ліероссе була справжня дочка своєї шаленої матері. Вона не могла отак здатися, раз вже вижила один раз.

«Здрастуй, смерте, – шепотіла вона, закриваючи скляні очі потопельника. – Не дочекаєшся, смерте».

Берег поступово оживав. То було не веселе життя, хрипка впертість вцілілих. Перегукувались, щось тягли, метушилися, мов мурахи. Вітер кидав відлуння жмутками, мов траву, і Ліероссе то чула, то не чула нічого. Вона хотіла бігти та гукати, але не змогла лишити загиблого. Хай вона не могла витягти з води всіх – принаймні цього одного… Ліероссе тягла його за пояс, він був скажено важким, пальці терпли – зате зігрілася. Вона діяла нестямно, мов уві сні, але відчувала, що так – правильно. Небіжчик випивав з неї всі сили. Ліероссе не кликала. Її побачили тільки тоді, коли, хитаючись від утоми, вона вибралася з водяного туману і мороку просто навперейми кільком нолдор.

-Жива, – прохрипів у волосся. – Жива.

-Та скоріше давай, – закричала Аннавен, і голос її теж тремтів. – Давай сюди до вогню. Сухого нічого немає, все мокрісіньке. Треба зігрітися, а то і ті, хто лишився, попрощаються із життям. Зіллячко, як же ти нас налякала…

Темний був блідий, мов смерть, і якийсь уперше розгублений. Ліероссе нарешті відчула, що тремтить уся, від зубів до п’ят, і це було схоже на оживання. Мов була мертва, а тепер…

Багаття горіло, бозна, де вони взяли тут деревину. Певно аж до гір ходили. Тепла було мало, дуже мало, але за спиною хтось уже натягав рівні полотнища, вирізані з мокрих пошматованих вітрил. Стало тепліше. Частина тепла поверталась назад, і Ліероссе сповзла на землю, знесилена, поступово зігріваючись. Тепло наче хребет з неї вийняло. Нести ношу останніх днів було важко, а впустити на мить – убивчо.

Хтось повалився поруч, важкий і роздратований. Аннавен.

-Зіллячко, ти притомна?

Ворушити губами теж було важко, але…але…

-Спати…хочу, – прошепотіла Лііероссе. – Де поранені?

– Ти поранена! – ревнула Аннавен. – На себе подивися. Лежи! Я думала, Морьо розум утратить, коли тебе змило.

– Якщо подумати, – прошепотіла Ліероссе, – я була би не перша і не остання.

Вони були всі як привиди – всі живі більш примарні, аніж душі померлих. Коли Ліероссе, хитаючись встала і побрела вздовж води, вишукуючи Еркавенде та інших своїх помічниць затуманеним поглядом, її тимчасові прояснення були яскраві. Вона усвідомила, що слідом чвалає Айкве. Мовчазний, спокійний, наче з ним нічого не сталося, напоготові меч. Чи то від небезпеки охороняв, чи то збирався не дати знову звалитися в море. Серед табору, котрий поступово поставав на холодному березі, всі були такі самі водночас діяльні і розгублені, як вона.

Хтось тягнув мокрі речі, хтось намагався розвести вогнище, та очі були порожні.

Спалах. Дівчина зі сплутаним довжелезним волоссям, в ньому водорості і таке враження, що – попіл. Геть безумний погляд, розірвана темна сукня.

– Цього не має бути, ми ще повернемося, ми ще повернемося, правда ж?

Спалах. Невисокий як для нолдо воїн зі списом. Крижані сині очі, порожні, мов пустка. Мокра кольчуга здається теж крижаною. Як він виплив…чи таки на кораблі дістався… Ліероссе бачила, як він підсвітився чиїмсь ліхтарем, із невгасимих ламп Феанаро.

– Білий такий корабель, – якщо голос здатен утратити барви – це було б саме так. Найвідсутніший колір у світі. З цього голосу пішло саме життя. – Білий корабель, йшов за іншими кораблями.

– Друже, тут всі кораблі білі, – терплячо мовив Айкве. – Сам подивись.

– Мені здається, він затонув, – мовив незнайомць, і це був майже шепіт. Так само ніякий, як і повний голос. – Затонув. Але, може, загинули не всі? Мої сестри…мої…

– Іди отам пошукай, – Айкве живий. Ледь чути, що і йому боляче – але це терплячість, не мертвота. – Багато кого витягли. Знайди своїх сестер. Ну ж бо.

Той слухняно розвернувся спиною, і Ліероссе раптом зрозуміла правду, яку він приховував сам від себе – поки приховував. Вся його родина – мертва. В той день уперше за час свого навчання Ліероссе почала бачити біль. Другим зором, мов привида чи ворога з темряви. Чи Валу могутнього, що йде у славі. Повітря було всіх кольорів болю. Чорного нестерпного, синього крижаного, сірого ниючого, що ледь зі світу не зганяє. Тілесного, душевного, всякого.

Вона не пам’ятала, що казала в той день йаванільді, та пам’ятала, де зрештою склали поранених і як почали роздавати дорожній хліб, що зцілює. Пам’ятала, як її вихопив із натовпу за руку Темний і притягнув мовчки до себе. Як спиралась на руків’я його меча, бо просто чомусь під руку утрапило.

Вони, мов вигнанці – втім, чому “мов” – урвали короткий сон між каміння і пустки – і найважче було після шторму звестися на кораблі. Пливти у темряві, очікуючи щосекунди, що хвилі знову здіймуться, мов убивчі молоти, і розчавлять тих, хто вижив. Лінте вціліла, вона весь час то спала, то марила, і Ліероссе змочувала її губи водою, подумки дякуючи собі, що не має підійматися на палубу, що не має вести цей корабель крізь морок і холодний туман, не знаючи, пастка попереду і смерть, чи нарешті вірний шлях. Днів більше не було. Тільки довга ніч і повільне коливання лампи під дерев’яним палубним настилом. Туди-сюди, туди-сюди, і світлі кола мандрували обличчями поранених, яких ставало менше. Хтось почав підводитись, хтось відійшов зрештою в Зали Намо, чекати на його вирок. Тіла опускали в солону воду, і Ліероссе не відчувала нічого, крім холоду, що посилювався. Вона скам’яніла. Вона думала про перев’язки. Про хліб життя. Про воду для тих, хто не міг подбати про себе. Щось схоже на легке роздратування було першим почуттям, яке знову пробилося до неї крізь солоний туман горя. Коли корабель причалив зрештою, коли рух спинився, і треба було вирішувати, як переправити всіх на берег. Вона зрозуміла, що люто втомилась. І навіть зраділа цьому.

Воїн, що протягнув їй руку, допомагаючи спуститися у прибережну каламутну воду, був такий самий втомлений і трохи роздратований. Та коли Ліероссе, підхоплюючи спідницю рукою, трохи незграбно вибралась на берег, озираючись, чи обережні там з пораненими, ті з війська, хто присів був на камінь в очікуванні наказів, повставали.

– Дарувальниця хліба, – мовив хтось. То був її власний титул, не по чоловікові.

І воїни підводились. І всі дивились на неї. Ліероссе навіть не одразу зрозуміла, чому. Її зусилля здавались їй геть дрібними, нікчемними проти наглої смерті, що чатувала тут усюди. І сама вона була така маленька проти цього неозорого холодного берега, всіяного кораблями, нолдор при зброї, темними легкими постатями коней. Та вони бачили в ній більше. Вони вітали її, бо вона давала надію. Це було страшно – адже коли тебе так визнали, чекатимуть чогось і надалі, а як не зможеш?

Вона відшукала поглядом Моріфінве, наблизилась, схопила його за руку – і зрозуміла, що більше за ним не сховається. Принаймні в таких справах. Та він стиснув пальці у відповідь.

– Хто йшов зі мною – зараз ліворуч і готуйтесь провести дні відпочинку там. Я хочу бачити захист від вітру, – голос його був надламаний – але досить потужний, щоб чули. І вогонь у ньому – той, що вона любила – пригас, проте боровся. “Чи ти б хотіла, щоб я був як завжди?”. – Лассе, візьми десятьох сильніших, хай посплять трохи і рушають отуди на нагір’я. Тут не досить дрів, аби всіх обігріти.

Ліероссе зрозуміла, що, певно, звучить не краще. ЇЇ почало трусити.

– Я знаю, – він був вищий, тож говорив наче згори, десь над нею. – Зараз вас облягають найважчі думки в житті. Але коли всі зігріються, буде стерпніше. Я не обіцяю вам, що буде весело…найближчим часом. Але давайте зробимо так, щоб жертви були не марні.

ЛІероссе заплющила очі – на мить, хоч їй хотілся заснути стоячи. Жовті, сині та бузкові вогні ліхтарів танцювали у неї на споді повік. Гомін війська огорнув її, одноманітний і мелодійний. І тут – вдарив, наче блискавка, як лункий грім, інший заклик, глибокий, сильний, міднодзвінний:

– Нолдор! – так і віддався в світі, мов у бубні “нн-оол-ддор!”.

Ліероссе озирнулась. Від місця, де вона стояла поруч із чоловіком, від легких димків табору, джерело голосу відділяла велика відстань. То була темна постать, що з’явилася серед віддалених скель, нависла над берегом. І якщо вона була великою здаля, то якою ж велетенською здалася б тому, хто насмілився б наблизитися. Вона була мов згусток прадавньої ночі, мов сам присуд і покарання, велика, незворушна, страшна.

— Незліченні сльози судилося вам пролити; валари-бо відмежують Валінор од вас, а вас — од Валінору так, аби за гори не перелетіло навіть відлуння ваших тужливих нарікань. Хоч куди би рушив Дім Феанора, від Заходу й аж до крайнього Сходу йому не уникнути гніву валарів, як не уникнути його і Феаноровим послідовникам. Обітниця верховодитиме ними, та все ж не сповнить надій, а буде натомість щоразу вихоплювати з рук ті скарби, що їх вони заприсяглися здобути. На лихе обернеться кожен добрий зачин; і причиною цього стануть родинна зрада і страх перед зрадою. Довіку їм буть Ізгоями.

Ви несправедливо пролили братню кров і заплямували землю Аману. І за кров ту заплатите кров’ю, і будете жити поза Аманом у тіні Смерті. Бо хоч Еру і заповів вам безсмертя в Еа і жодна хвороба вас не здолає, та згубити вас можна, і ви загинете — від зброї, тортур чи горя, — а ваші безпритульні духи полинуть у Мандос. І пробуватимуть там тривалий час, і тужитимуть за тілами; та навіть коли б усі, кого ви вбили, взялися за вас просити, — навіть тоді не сподівайтеся жалю. А ті, хто залишиться в Середзем’ї та не прийде до Мандоса, будуть обтяжені світом, наче нездоланною ваготою, і змарніють, і перед молодшим народом, який надійде пізніше, постануть сумовитими тінями. Такий присуд валарів. (Сильмариліон)

Ліероссе відчувала кожне слово, як гвіздок, гостре й крижане. На мить її облягла незліченна темрява, куди темніша за теперішню, все, що лежало попереду. Там більше не було зірок, підзоряних земель, що обіцяв Феанаро, незліченних прекрасних королівств, які він хотів побудувати на славу і міць народу нолдор. Тільки темрява й смерть. Море, що всіх поглине. Ліероссе згадала ще, як була тут майже дитям, із коханим, як сказала йому в темряві “так”, і над ними були спокійні зорі. Їй здалося, що зараз їх відірве одне від одного холодний вітер – що вони прощаються просто тут. Вона забула власний жах від його скривавленої зброї. Вона пам’ятала тільки цю втрату, що не трапилася. Їй примарилося ще поховальне вогнище – звідки вона дізналась, що воно поховальне? Його похорон. Наче вона стоїть обабіч цього вогню і чомусь відчуває полегшення. Він більше нічого не скоїть…

Та з цієї темної прірви її вирвав швидкий погляд на Темного – живого Темного, що відпустив її пальці. Ліероссе навіть не одразу собі повірила, та це було правдою. Морьо обернувся до тої скелі, тої темної тіні, піднявши обидві руки в жесті, який вона розпізнала тільки після того, як протерла очі. Той жест був неймовірно непристойний, і означав він “обидві твої руки ліві, і кріпляться не до плечей”. Найогидніша образа для майстра. Вона задихнулась, хапаючи ротом повітря, а тоді розсміялась, як скажена, не в змозі спинитися.

Голос Феанаро наздогнав її в цьому шаленстві, дзвінкий та хижий – проте Ліероссе побачила в ньому відтінок страху, і зрозуміла: ніхто його не позбавлений.

– Що ж ти думаєш, достойнику, ми жартома присягалися? Чи ти гадаєш, що ми слабкодухі, і на нас подіє..оце?

Ліероссе почула видих, одночасний видих тих, хто зачаїв дихання. В цю мить Темний міцно обійняв її за плечі. Вона не бачила Феанаро – та в цю мить навіть його голос був помічний. Пророцтво наче втрачало силу.

– Ви чули, Валар глибоко стурбовані, – мовив Моріфінве. – Якщо з цього приводу вони зроблять нам те, що уже зробили Морінготто, пропоную ставати на відпочинок і йти спати. Вгадайте, що зміниться? Правильно, нічого. Аннавен, бери десяток наших, Лассе, на тобі табір.

Ліероссе озирнулась туди, де щойно був похмурий вісник. Та скелі спорожніли. Тільки хмари, світліші за темне небо, збиралися над ними.

Холодну пустку Араману, над якою ще буяло відгоміння шторму, неможливо було наповнити ані гомоном похідного табору, ані голосами, ані плюскотом хвиль. Надто багато простору, повітря і холоду.

В колі світла біля багать було ще досить затишно, як на скажену ніч, із якої вони вийшли. Для захисту від вітру поспіхом зводили грубо складені з каменю стінки, і їх вогонь теж трохи золотив. Та, варто було віддалитися від кола, в якому ще тепло, холод і лунка порожнеча брали за горло.

Моріфінве, що вдивлявся в море, наче намагався розрізнити за водою далекий і теж темний берег, отямився від короткого удару під лопатку, різкого, нізвідки. Він озирнувся, хапаючись за зброю, та позаду було уже порожньо.

-Пізно, – сказав Койрондо – це був він, та скидався на привида, що згустився з темряви. – Ти уже мертвий, сине Феанаро.

Моріфінве мав би спалахнути, але тепер всередині не було нічого, крім зосередженого холоду.

– Був би, якщо б до тебе підійшов крадькома не я. – вів далі найнезбагненніший ельда Тіріону. – Бачиш, як це просто? – спитав Койрондо, і усміхнувся – хоча це більше схоже було на хижий вишкір. – Треба менше зазирати вперед та назад і більше дивитись на всі боки. Я не навчу вас, якщо ви самі не вчитиметесь. Ти хочеш жити чи все лишилось там?

Деякий час вони стояли одне навпроти іншого, і Моріфінве сам не міг собі сказати – сердять його, лякають, і чи сердиться він, чи боїться, чи хоче вилаятись на піти собі. А потім відчув, що у туманному вологому вітрі йому стає жарко, наче під золою знов пробивається жар.

-Я збираюсь, Койрондо, жити так довго, щоб їх всіх незліченну кількість разів знудило. І довге життя потішить мене, – проказав він.

-Дуже добре, – озвався Койрондо.

-Ти прийшов полякати запотиличником? – спитав Моріфінве, щулячись від вітру. – Ходімо, перевіримо вартових. Ти навчиш мене.

– Арафінве йде? Чудово, – мовив Феанаро. – Краще повернутися завчасно, ніж воліктися світами з наріканнями та страхом.

– Так і є, королю, – Койрондо схилив голову. – Все так.

– Пролив ще достатньо широкий. – Нолофінве із зусиллям згортав карту, яку рвав із рук морський вітер. – Але після цього переходу…

– Не забувай, – відрубав Феанаро. – Цю мапу малював Моріфінве, мій син. Отже не тобі нас навчати.

“Люба Хісілінде, Лілеє туману, – Канафінве, менестрель, принц і вбивця, писав ці слова в останній раз, відчуваючи у кожній рисці, в кожному розчерку – востаннє. Писав лівою рукою, як зазвичай заведено було писати особисті листи, дзеркально. І, немов у дзеркалі, уявляв усе їхнє минуле життя. Флейту на темному дереві, її платинове волосся на подушках, ранки у великій кухні, де шипіли млинці і лаявся Темний, усі побачення в Час срібла, і як її тонкі пальці впліталися в шнурки на комірі його сорочки. Він обіцяв собі заборонити згадувати про це на довгі роки, коли допише. Але поки – ні. – Коли ти отримаєш цього листа, я буду далеко. Я гадаю, ти дуже вірно вчинила, що не прийшла. Я сердився на тебе за це, а тепер розумію, що ти була права. Музика всередині тебе не має ламатися через це. Немає нічого важливішого за музику всередині, меліссе. Я свою – зламав. Вірю, що зламав задля важливої справи. Знаю, що навряд вчинив би інакше. Та думаю, того Кано, якого ти кохала, більше немає і не буде. Поети найчесніші з собою, інакше вони не були б поетами. Я відчуваю те, про що інші воліли б не думати. Маю естель, що у цій війні якось відвоюю можливість полагодити зламане. Та не знаю, як і коли. Якщо вдасться – ми ще побачимося. Все, що тобі потрібно знати зараз: я порушив одвічні закони. Я ні про що не шкодую, бо вважаю це марною тратою часу. Я кохаю тебе так само сильно – до кінця світів.

Прощавай. Бережи себе.

Твій Кано”.

Вітер міцнішав. В ньому була їдка сіль та холодна вода. Неприродньо мокре залізо на плечах воїнів…

– Не треба зі мною розмовляти, – сказав Макалауре. – Просто візьміть листа до моєї дружини.

З усього натовпу тих, то вирішив повертатися в Тіріон, почувши зловісний голос зі скелі, перед ним спинилась лише вона. Ваніе, що звучала йому кришталевим і ромашковим смутком. Вітер кинув в обличчя жмуток чи то холодних крапель, чи то дрібного снігу, і Співець на мить примружився.

– Дай мені, – мовила вона. – Я знаю, що таке розлука.

– Дякую, – він вклонився, наче вони зустрілися на урочистому святі в домі Фінве у старі часи. Чомусь затримав листа у пальцях. Подумав, що і його більше не побачить. Лист мав довго йти до неї в темряву і невідомість. А він – в інший бік, все далі і далі.

– Амаріе! – Фіндарато, золотокосий, він наче потьмянів. Кано відступився з дороги. – Знаю, я…ми вже прощались, але одне слово.

– Так, мельдо…

Макалауре відступив ще далі. Фіндарато пройшов повз, і Співець відчув його тяжкий смуток, мов запах гіркуватих парфумів. Родичі все ж. Співець не попрощався з дружиною, а його кузен відпускав у пітьму наречену. Закутані в темні вологі плащі, нолдор, що вирішили вертатись, йшли у темряву один за одним. Цей натовп, що зміївся берегом, вглядав таким безпритульним, наче вони вертались не додому. Кано подумав: “А так і є. Бо той дім, що там стоїть, насправді навіки втрачено”.

– Проводжаєш боягузів? – спитав Куруфінве.

– Я й незчувся, коли ти підійшов, – Макалауре озирнувся. Кам’яне вродливе обличчя, пристрасні очі, надто живі й люті на цьому мармурі. Куруфінве молодший – це завжди Куруфінве молодший. – Все гаразд?

– Якби ще й другого дядечка відправити туди ж, – процідив Митець. – Ми втрачаємо швидкість.

– Звісно. Поранені, втомлене військо. – відповів Канафінве.

– Жінки, діти і боягузи, – відрубав Курво. – Ще вдоста слабкодухих. Я б усіх тут лишив.

Канафінве знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, як і починати довгу розмову.

Вони повільно йшли поруч у табір, що згортався в дорогу, брат із братом. Між ними встановилася дивна тиша взаєморозуміння, яка рідко панувала в родині останнім часом. Вони обоє щось лишили позаду і на щось зважилися.

Вони якось усі зрозуміли, що оцей привал на землях Аману – останній. Тут було відчутно крижаний холод, і, якщо прислухатись – чути спів криги, що наповзала на кригу у вузьких кам’яних щелепах проливу Гелкараксе. Море було суворе, хоч і спокійне. А ще усі, хто міг відчувати – відчули. До цього похмурого берега долітав особливий вітер. Вітер, що пахнув Смертними землями – особливою вологою землею, якимось не таким камінням. Тривогою.

– Ти розподілила все вірно, – сказала Артаніс із якимось неприємним притиском.

Ліероссе думалося з першого знайомства, що вона могла би потоваришувати з цією запальною золотокосою принцесою – аби не несла на собі зірку Першого дому. Так потоваришувати, як от з Аннавен. Та між ними лежала недовіра і біль Альквалонде. Адже їхньою матір’ю, дружиною Арафінве, що повернув назад, у туман, була донька Олве, правителя Альквалонде. Войовнича, закута в панцир, Артаніс була наполовину телере. Відтепер, подумалося Ліероссе, доведеться вічно згадувати про це.

– Мої записи такі самі, – Іріме важко підвелась із віка похідної скрині. Вона усюди супроводжувала Нолофінве, і не дивно, що облікувати хліб життя він довірив їй.

– Ви так кажете, наче вас це розчаровує, – Ліероссе теж встала. Вона відчувала втому і бажання зникнути з очей кудись подалі, та поки що, серед йаванільді, що метушилися між темними кошиками з припасами, схожими на мовчазні вулики, слід було триматися гідно. Ліероссе пообіцяла собі, що одного дня – коли буде можна – вона не триматиметься. Плакатиме, як скажена. Може, накричить на чоловіка.

– Не буду приховувати, – мовила Артаніс, – довіри до твоєї родини між нами з часом не більшає.

То був болючий укол в серце. Ліероссе здригнулась, та… їй все ще хотілося говорити з ними. Їй здавалося, що це буде вірно.

– До твоєї теж, – вона говорила якомога спокійніше, вона не кричала, не втекла і не розплакалась. – Всі не довіряють одне одному. Але я не знаю тут нікого здатного забрати хліб собі. Давайте не перебільшувати. Дорога і так важка.

– І що, ніхто не планує нічого такого, про що не можна було б сказати всім? – спитала Артаніс, встаючи. Вона була висока, сильна, ставна, і здавалося, що сам її голос підкорює. Набагато юніша і слабша Ліероссе почувалась так, наче у неї землю з-під ніг вийняли. – Ти певна, що все гаразд? І навіть певна, що МИ не замислили нічого?

– Я певна, що у нас у всіх спільний ворог, і всі діятимуть відповідно, – тихо озвалась Ліероссе. – Абсолютно всі.

–Я б хотіла познайомитися з тобою за більш сприятливих обставин, – погляд Артаніс був уважний і прозорий, мов вода біля береха у похмурий, та не дощовий день. – Я дуже сподіваюся, що так і буде.

– Тоді не кажи того, що нам завадить. Бо наші бажання взаємні, – глухо відповіла Ліероссе. – І я сподіваюся, в цьому довгому поході зрештою так і буде. Очікування зради вже довело нас до великої біди, чи не так? І ще доведе – як сказав той…всі думають, що то був Намо або його вісник. Хіба всі речі, варті осуду, наші не робили відкрито? Хіба Феанаро не казав що думає? А нібито його думки, які він буцім приховував, виявились цілковито вигадкою ворога. Чи не так?

– Я не збиралась випитувати у тебе таємниць, – Артаніс наблизилась впритул, Ліероссе дивилась на сильну онуку Фінве знизу вгору – але в цю мить раптом почала розуміти: зріст – не головне. – Всі, хто добре знають мене, знають і те, що прямота – родинна риса, котру я успадкувала. Та …, – вона зітхнула. – Табором ширяться чутки. Якщо маєш бодай якийсь вплив, використай його.

– Їжі забракне, – сказала Ліероссе. – Дуже скоро. І ми всі це знаємо. Тому використай свій вплив. Ти сильніша і відоміша за мене. Якщо хтось і може заспокоїти чутки і спонукати до дій, то це хтось, кого поважають.

– А у вас? – спитала Артаніс неочікувано м’яко, – хіба у вас хтось спиняє чутки та злослів’я?

Ліероссе згадала, яким чорноротим буває той, кого вона кохає так сильно, і відчула, що не має що заперечити. І що все ж не може вголос засуджувати своїх.

– Ми не розпускаємо чуток. Ми кажемо відкрито. – вперто повторила вона.

– Вірність завжди вирізняла вас, – Іріме говорила м’яко. Та це була не похвала.

Еркавенде одразу побігла поруч, наче їй досі бракувало руху та роботи. А це ж було гет не так.

– Ці тупі курки вигадують обвинувачення, щодень дурніші, – торохтіла вона. – Що за дурня, що за заняття!

– Вони – жінки з королівського дому нолдор, – урвала її Ліероссе. – Ти, може, думаєш, якщо мій чоловік робить такі зауваження, то й тобі варто. Але у Моріфінве є чимало чеснот, які більш варті наслідування.

– Е, – Еркавенде знітилась. – Я…

Ліероссе спинилась і зітхнула.

– Я дуже стомилась, – сказала вона. – Спала б до Другої музики. Але нам не можна. Давай говорити одна одній краще щось приємне, що допоможе протриматися. Я…просто більше не витримаю цього всього.

Еркавенде раптом так виразно схлипнула, що Ліероссе рвучко обійняла її.

– Ти теж знесилена, – прошепотіла. – Я знаю. Давай зараз підемо погріємося, гаразд? Я не знаю, що ще робити.

Вони так і застигли, обійнявшись, посеред берега, де гуляв невтомний злий вітер.

– Спочатку, гадаю, треба переправити воїнів, – мовив Нолофінве. – Достатньо лучників. Тих, хто зможе оборонятись на березі. А тоді вже поранених, слабших. Якщо там буде досить для них безпечно.

Брати стояли поруч, наче в колі порожнечі. До них ніхто не підходив, не заважав вдивлятися в туманний далекий берег. Та обоє відували, що погляди прикуті до них, що весь великий, втомлений звір цього скутого бідою табору стежить за ними, за їхнім рішенням.

– Я гадаю, що спочатку наші, потім ваші, – озвався спокійно Феанаро. – Стосунки напружені, і вам тим паче варто довше перепочити.

– Нам треба перепочити, бо ми всі йшли пішки, – стримано нагадав Нолофінве.

– А наші гинули в хвилях, ведучи кораблі, – озвався Феанаро, закладаючи руки за спину. Вітер метляв його плащ, наче з плечей збирався зірвати. Він був – кинджал, встромлений у вітер, лезо, що прикувало вітер до світу. Канафінве Макалауре стояв не поруч із батьком, але достатньо недалеко, аби почути кожне слово. Йому прийшов оцей образ – вітру, прохромленого клинком, пришпиленого до світу, і тепер не скоро піде, поки не проллється віршем. “Я здатен на вірш, я здатен на все”, – подумав Макалауре. В його голові почали складатися перші рядки, але він ще не смів повторити їх навіть подумки.

– Це так, – озвався Нолофінве, схиляючи голову. Його жести були такі стримані, як і слова – він тримав свій вогонь на припоні, і через це Макалауре здавалося, наче той вогонь у будь-який момент поже спалахнути, зносячи все на своєму шляху. – Але послухай, брате… Все складно. Їжі та палива обмаль, всі втомлені, і ти знаєш, що недовіра пустила глибоке коріння. Багато хто чекає якогось..гм..підступу. Дай народу підставу для довіри. Десяток наших, десяток ваших, і так поки всі не будуть на тому березі. Це заспокоїть чутки.

– Чутки, які ти, мій напівбрате, не квапишся спростовувати, – Феанаро говорив різко, і вітер піднявся ще сильніше. Страшно, легко, грізно, мов найшвидша гроза. – Чутки, які тобі лише на руку. Ніхто із вас не успадкував хоробрості батька в достатній мірі, щоб чесно сказати: хочу цю кляту корону.

– Я не хочу корони, – повільно проказав Нолофінве. – Я хочу помсти і дістатися того берега нарешті.

– Буде дуже вигідно, якщо народ, – Феанаро оправив слово “народ” в короткий іронічний сміх, – сам висловить недовіру і обере королем тебе. Всі ці воїни, які вже втомились і хочуть у затишне ліжечко.

– Ти принижуєш такими підозрами нас обох, – Нолофінве все ще не спалахнув. А мав, аж в повітрі зібралась суто грозова вагота. – Я йтиму слідом, ти вестимеш, я присягався так і не відступлю.

– То йди і заспокой їх, – прицідив Феанаро. – І нарешті станемо до діла.

Макалауре відчув, як його переповнюють рядки, майже готові, навіть правити не треба – і нескінченна втома.

– Кано, – важка рука батька лягла на плече – ніколи не була, здається, такою важкою. – Ходімо. Є справа.

– Вони кажуть, що час ізнову обирати короля, – мовив Айкве, як виплюнув. – Що за безтолковий натовп. Нащо сюди попхалося стільки народу, котрий насправді не хоче нікуди йти? Ми нікого не тягли на шворці.

Вогнище ледь тліло, бо дрова слід було берегти так само, як і решту всього. Ось до чого не звикли вони в багатій та щедрій землі, що породила їх…ось чого. Ніч була холодна і густа, аж на обличчях осідали дрібні краплі.

– Краще б нам не множити це обговорення одне одного, – Ліероссе сіла, гріючи змерзлі пальці. Вона знала, як тануть запаси, як скоро стан речей обернеться справжньою бідою – і скільки днів вони зволікають, не спроможні нічого вирішити. Її облягла глуха і важка тривога.

– Мисливці повертаються, – повільно проказав Айкве. Віднедавна уголос із нею не сперечались, та дівчина відчула глухе невдоволення, втім дуже слабке. – З вашого дозволу піду подивлюся, що і як. Ці скелі дуже бідні.

– Йди, – сказав Морьо, ворушачи вогонь. – Я втомився щось, мов Гуан після гонитви. Ці порожні розмови висотують, мов п’явки. Вони підштовхують нас до рішення. – мовив, коли спина Айкве розтанула в присмерку. – Так само, як і…

-Ні, Моріфінве, – відповіла Ліероссе повільно, і вогнище спалахнуло, наче хтось погодився з її словами. – Ти вирішив, що можеш так зробити – і зробив. Валар могли це зупинити, та почати це вирішили ви.

-То чому ж ти пішла? – майже ворожо спитав він, а може й не ворожо – темрява викривляла вираз облич, відлуння від холодних пагорбів міняло голоси. – Якщо так все ясно усвідомила.

-Бо кохаю тебе і не витримала б вічної розлуки, – озвалась дівчина. – І бо я, здається, сама така. Я не знаю, що я зробила б тоді на твоєму місці. Легко засуджувати удар, коли сам вдарити не здатен.

-Тоді вони деякий час мовчали. Не відповідали навіть, коли хтось вітався із ними, минаючи вогнище.

-Я не хочу бути одною з тих дружин, котрі лишаються в Тіріоні, – сказала нарешті Ліероссе. – Самотньою жінкою, яка вічно дивиться на море. Тоді я нічого не зможу зробити, а це нестерпно.

-Я ніколи б тебе за своєї волі не лишив, чуєш? – Він присунувся ближче, і крізь запах солі та металу Ліероссе розрізнила інший – його. Він досі пахнув собою. – Я кохаю тебе, і це не зміниться. Та і Валінор тепер – надто непевне місце. Хтозна, на якому березі безпечніше. Я думаю, що на тому.

– Нащо ти пообіцяв себе темряві? – прошепотіла Ліероссе. – Я все розумію, помсту і прагнення, але це…

– Ти у нас по благословеннях, – глухо озвався він, і обох огорнув холод. – Тому звикни, що це не твій клопіт.

Шум великого безладного табору на холодному березі моря огортав їх і створював ілюзію якогось уже звичного порядку речей. Наче не все зруйновано, наче не все втрачено, наче рана потроху зростається і не кровить. Ліхтарі та смолоскипи спалахували в тумані, мов жаринки в золі, багаття жевріли в холодному вітрі.

-Тут, з тобою, я не боюсь, – повільно сказала Ліероссе. – У нас можна тепер відібрати тільки нас самих, а ми тут. Байдуже, що буде далі.

-Далі ми помстимося за діда і побудуємо новий… тихо, – урвав сам себе Моріфінве. – Там хтось є.

-Та тут багато хто… – почала Ліероссе, але він уже встав, вдивляючись в темряву.

-Вітаю, – ту, що підійшла до вогнища і скинула капюшон, Ліероссе не одразу впізнала. Це була Хісілінде, змарніла чи втомлена – не розбереш. – Брате й сестричко.

-Овва, – тільки й сказав Карністір. – Звідки ти?

-Та от…прийшла. З тими, хто відстав.

-Ти ж хотіла лишитись, – в його голосі Ліероссе почула недовіру, ледь не ворожість. – У Валімарі…

-І не змогла там, – озвалась Хісілінде. – Врешті Макалауре вирішив зайнятися війною, повинен же хтось усе це оспівати, м? – її усмішка була жива і відкрита – настільки, що Ліероссе відчула тепле дихання якихось геть інших часів. На відміну від них усіх, що несли важезний вантаж власних рішень, Хісілінде була легка.

-Морьо, ти злий, – урвала їх Ліероссе. – Ти ж змерзла, Лінде, іди до вогнища.

-Побудь тут, – сказав Феанаріон. – Я Кано покличу.

І, минаючи вогнище, незграбно та коротко обійняв Хісілінде.

-Він не злий, – Хісілінде стояла так, наче дивилась услід Темному – Ліероссе здавалося, наче вона й погляд може простежити. – Він просто так любить. Завжди так любив, скільки я його знаю.

– Морьо, до батька, – голос Туркафінве розносився вітром і ставав майже невпізнаваний. – Однакові, ви теж! Хутко!

– Вони зараз рік длятимуться, – Темний свого голосу теж не стримував, хоч його спина зникла серед шатрів та інших спин. – І ми тут проростемо в берег.

– Сідай, – Ліероссе зітхнула. – Схоже, доведеться чекати.

– Порівняно з тим, скільки чекала я – недовго.

– Зібрати шатра, всі інструменти, зброю і корм для коней, – промовив повільно Моріфінве. – Доведеться долучитися всім, а це означає безлад.

– Але і швидкість, – Феанаро загасив свічку пальцями, під гніт. Віск зашипів. Стало темно, лише обриси видно, та пару від восьми дихань. – Нам треба забратися звідси одним разом всім, тямиш?

– Це можна, хоч і складно, – озвався Темний, відчуваючи полегшення, таке сильне, наче досі тягнув із собою камінь вагою з дорослого ельда. – Зрештою якщо швидкість – головне, можна чимось і пожертвувати, – він спохмурнів, бо не любив лишати майно будь-де.

– Пожертвуй, – різко сказав Феанаро, схрещуючи руки на грудях. – Я покладаюся на всіх вас. Ти знаєш, чим це скінчиться, якщо зволікатимемо. Якщо переправимося зараз, то

Макалауре поклав руку на плече Куруфінве молодшого, і той не скинув її. Він був – стріла в ціль.

– Нарешті це скінчиться, – тихо промовив.

– Нарешті, – озвався Співець, і спіймав себе на тому, що уперше за довгий час вони згідні між собою.

В темряві і тумані, де раз у раз хтось проходив з ліхтарем, як з останньою зіркою у всесвіті, лунали втомлені та злі голоси. Холод цих скель і далека крига випивали з них не лише тепло тіл, а і почуття, окрім люті та розгубленості.

– Якщо ти думаєш, що я не чув, як ви про нас говорили, то я чув все прекрасно! – волав у темряві чийсь різкий голос. – Прокотився на кораблях і зазнався?

– У мене п’ятеро втопилися під час цієї прогулянки. Ти думаєш, що верзеш?

– То могли б поділитися, якщо це було так важко.

Ліероссе була тоді дуже вдячна, що Хісілінде була поруч, коли вона нарешті випадково зустріла Інділін. Подруги не бачилися від самого від’їзду Ліероссе в Форменос, і Ліероссе не встигла довідатися, чи була Інділін у рушенні, що линуло з Тіріону холодними берегами.

– А ти не квапилася мене шукати, – мовила Інділін. – Правда ж?

– Я ..багато поранених, – пролепетала Ліероссе. І подумала “так. Я була зайнята собою. Я забула про всіх, бо боялась, бо мені боліло”.

Вона і хотіла, щоб ця думка торкнулась Інділін, і – боялась. Вони стояли одна навпроти одної, посеред берега повного глухого злого шуму, і між ними було провалля.

– Тоді йди до них, – знизала плечима Інділін. – Я ж не затримую. – вітер повіяв якийсь дуже злий. Не було чого заперечувати. Все сталося.

І Ліероссе зрозуміла, до болю в сонячному сплетінні, гостро і невідворотно. Вони обидві хочуть обійнятися і заридати. І обидві не зроблять цього. Натомість вона обійняла високу гнучку Хісілінде.

Хісілінде, від якої ще пахло сухим теплим листям на дорогах колишнього Валінору. Хісілінде, яка мовчала, коли треба мовчати. Хісілінде.

– Тобі треба поспати, – лагідно мовила вона. – Я втомлена, ти втомлена. Поки там знову лаються король та його родичі, ми цілком можемо поспати.

– Справи, – видихнула Ліероссе, схлипуючи, і водночас не здатна надихатися запахом валінорського тепла, більше в світі не сущого. – У мене стільки справ.

– Просто зараз? – Хісілінде обхопила її руками, мов мати дитину, мов найближча істота на світі. – Ні ж, вірно? Йаванільді зможуть роздати провіант? Покажи мені місце, де можна влягтися, добре? Я бігла, мов Гуан на полюванні, а я зовсім не Гуан.

– Я не знаю, – прошепотіла Ліероссе. – Зараз вони сваряться, а як скоро почнуться бійки? Як скоро візьмуться за мечі? Ми ще нікуди не пішли, а прокляття…

– Тшш, люба, – тонкі пальці Хісілінде лягли їй на скроні. – Тим паче має сенс відпочити і заспокоїтися. Тоді ми щось придумаємо. Я ж тут. Ходімо.

Море жадібно тягнуло до їхніх змерзлих ніг білі пальці. Ліероссе відчувала, що ладна впасти і заснути просто тут. Що їй лишалося? Йти слідом за Хісілінде, переставляти ноги, як вона.

Прокинулась від доторку до плеча. У свідомість одразу увірвався морський вітер. Було темно, хоч в око стрель. Хісілінде спала поруч, поклавши голову на руки.

-Прокидайся, Ліе. – їй одразу стало ясно, що Морьо не лягав, і що він знову націлений на щось, мов стріла. Він швидко торкнувся її скроні губами, відвів з обличчя нерівно підрізані прядки.

-Що, – пошепки спитала вона.

-Збирайся. Ми відпливаємо. – він засвітив ліхтар і поставив на невеличку морську скриню, де склали наготовані трави та бинти. – Тихо.

-Зараз? – Ліероссе сіла, намагаючись відігнати сон. Її знов тисло навіть не погане сновидіння, а якась тінь, задушлива і дика, що постійно обіймала, варто було заплющити очі. Треба було терміново зтрусити з себе ті липкі мацаки. В шатрі спало ще кілька втомлених ельфів, але вони ще не знали, що скоро час буде прокидатися. Їхнє дихання висіло в повітрі срібними хмарками. Їхні сни були важкі.

Моріфінве схилився над Хісілінде і легенько потурсав її за плече.

-Так, – відповів він, – якщо ми продовжимо переговори, досидимось тут, що не буде чого їсти ані ельдар, ані коням. Єдиний спосіб зробити переправу – переправитись. Ми визначимо порядок, і не буде чого сперечатися. На тому березі хай розмовляють хоч до Другого хору. Хісілінде, це я. Час вставати.

Ліероссе рвучко піднялася, поправляючи сукню. Руки звично пошукали волосся, яке треба поправити – і вона згадала, що тепер не має коси.

– Чому мене не покликали на таку нараду? – спитала вона. – Адже я мала…

-Я лишу вас ненадовго, – він наче не чув. – Завантаження вимагає мого нагляду. Зберіться, одягайтесь тепліше. Ліе, розбуди наших йаванільді, якщо сплять. Я пришлю, вірогідно, Айкве і ще когось, аби вам допомогли. Всі мають бути на борту швидко і без зайвих запитань.

-Добре. – вода в кухлі замерзла, тому Ліероссе просто протерла очі руками. А коли озирнулась – побачила, що завіса, котра прикривала вихід, піднялась. На вході завмер Макалауре, так само блідий і зібраний, як і брат. Він дивився на Хісілінде, Хісілінде завмерла, наче її приклеїли до місця, і теж не зводила з нього очей.

-Ой, я побіг, – сказав Моріфінве нервово, ні до кого по суті не звертаючись.

Ліероссе вийшла туди, під сіре небо, на ходу накидаючи капюшон. Табір Дому Феанаро зажив метушливим життям, де вогні були рідкісними, а кроки – швидкими. Морьо, хоч і сказав, що йде у справі, сидів мовчки біля напівпогаслого вогнища. Ліероссе опустилась поруч на коліна, торкнулась його щоки і відчула вологу.

-Морьо, – сказала вона.

-А я тобі залізний, чи що, – буркнув Карністір.

-Ти мені коханий, – відповіла Ліероссе. – Я ж все бачу. Вони домовляться.

-Та це не моє діло. – озвався він. – Просто. – повз пронесли смолоскип, і відблиск хлюпнув у очах Морьо рідким вогняним золотом. Гаряче, трохи страшне, як ці часи. Їхнє, як ці часи.

Ліероссе притягнула його до себе обома руками і поцілувала. Це було абсолютно не на часі, та вони надовго завмерли, обійнявшись, наче збиралися прощатись. Це було щось гірке і водночас глибоке, від чого несила відірватись.

-Там все вимагає твого нагляду, – тихо сказала вона, коли цей темний гіркий вихор нарешті вщух. Їхні руки, все ще переплетені, грілись під одним плащем.

-Так, – глухо відповів він. – Біжи. Побачимось на борту.

Вона озирнулась на півдороги до місця, де, вірогідно, спали йаванільді. Моріфінве біля вогнища вже не було. Вітер тріпав шатро.

– Ти не читала мого листа? – губи миттєво пересохли, Кано відчував спрагу, наче солоної води наковтався, йому навіть в голові запаморочилось.

– Якого листа? – вона усміхалась, відчайдушно і перелякано. Вона простягала до нього руки. – Мені ніхто нічого не передавав.

– Деякі нолдор поверталися, і я, – пробурмотів Кано.

– Розминулись, – Хісілінде кинулась йому на шию так, що обидва мало не впали. – Здається, я бачила якесь рушення, але йшла трішки вище нагір’ям, там є стежка, і … Але тепер кажи, що хотів сказати. Я тут. Чому твій розум був закритий?

– А твій? – прошепотів він, торкаючись вустами холодної шкіри її чола. Мав бути відстороненим, мав спинити. Не міг не цілувати.

Вони так і завмерли, прикриті шатром від сторонніх очей. Вітер рвав одяг, мов знамено чи вітрило, але віднести їх одне від одного більше не міг.

– Тобі не можна з нами, – прошепотів Кано. – Хоча кому я брешу. Я тепер не матиму сил на цю розлуку, треба було разом рубати.

– Я наздоганяла тебе крізь цю темяву і бурю, сама, у горах, щоб почути оце “не можна”? – озвалась Хісілінде. – Я взяла свою стару зброю. Вам потрібні ті, хто має досвід життя там.

– Але ж ти знаєш, що відбулося?

– Я шукала тебе в Альквалонде, – відрубала вона. – Я все знаю. Та я твоя дружина. І я тобі потрібна, ще подякуєш.

– І як ти з цим – будеш? – він відчув темряву, що клубочилась усередині, темряву Обітниці і смерті. Він знову наче замерз.

–Я віддала б усе, щоб спинити тебе від деяких речей, – тихо промовила Хісілінде. – Але зараз марно про це говорити. Та в одному твій батько виявився правий. Аман – геть не таке безпечне місце, яким ми всі його вважали. Яким мені хотілося його вважати. О, Кано, я ж старша від тебе, на багато років старша. Я могла б твоєю бабусею бути, але мені судилося дочекатися, поки народишся і дозрієш ти. То тепер…це я з тих, хто прагнув безпеки. І тепер почуваюсь винною, що дозволила собі повірити в неї.

– Батько б зрадів, – він криво усміхнувся.

– Облиш.

– Але я. Канафінве Макалауре є в твоєму списку причин піти з нами?

– О всемогутні Стихії, – простогнала Хісілінде. – Іноді ти таке дитя.

– Стихії, – звався він глухо. – Стихії не всемогутні.

Ліероссе мала увійти в шатро цілителів швидко, у неї ж було так мало часу. І чому, чому тільки вона затрималась – та просто їй здалося, що в чобітку камінь чи ще якась дрібничка, муляє, і… Вона розчула голоси, коли стрибала на одній нозі, намагаючись знову взутися. Розчула і завмерла. Всередині ледь світилося, всередині ходили дві високі тіні.

-Нема чого чекати, – мовив Феанаро різко. – Всі, хто не поквапиться, лишаються.

-Пораненим потрібен час, – відповів Лостарін. – Цих треба вантажити дуже обережно.

Ліероссе похолола. Вітер рвав її сукню, забирався в рукави, холодив серце.

-Ті, що ще не прийшли до тями, однаково плавання не переживуть. Ти бачив, який там шторм? Збирай тих, хто може йти сам, – різко сказав Феанаро. – У нас обмаль часу, якщо ми хочемо..

-Ти не зможеш лишити своїх, – Лостарін був як свічка, тонкий, світлий і лютий. – Це ж наші воїни. Про що ти, королю?

-Про нагальну необхідність. Виконуй.

-Я не зроблю цього.

– Тоді лишайся тут.

Тепер Ліероссе побачила все – тепер, а не в Гаванях, де сил у неї не було. Феанаро був направду лихий, їй не здалося. І поранені вимагали захисту від свого короля. Вона здригнулась. Вона зробила крок уперед, всередину шерехкого тимчасового дому, де горіла лише одна свічка.

Її погляд ледь притомно блукав шатром, де лежали поранені, хто на плащі, хто на товстій ковдрі. Це блукання спинив – за мить до того, як Феанаро мав рвучко залишити їхній похідний шпиталь – легенький відблиск криці. То був материн меч, бо Лінте теж лежала тут, спала, важко дихаючи, і поруч світилась її зброя.

І погляд мудрої йаванільде згадався їй – спокійний, древній якийсь, відсутній у світі. “Він хоче королеву, якою легко керувати. Чи зможеш ти опиратися його рішенням?”.

Ліероссе зробила крок уперед, вихоплюючи цей меч із піхов, і – крок убік – приставила до грудей короля. Його погляд був – мляве здивування.

-Поранені пливуть, – Ліероссе тремтіла, мов билинка. – Або не пливеш ти.

-Я міг би вбити тебе одним рухом, – ліниво мовив Феанаро, та Ліероссе вловила – він внутрішньо здригнувся, не чекав. Темні люті очі спинились на ній, обпікаючи. – Зрадницю, що підняла руку на свого короля і родича. Але я заради цікавості спитаю – в чому причина бунту?

-Ти поставив мене піклуватися про воїнів. Ти дав мені владу зберігати життя. – Ліероссе тремтіла, і меч тремтів. Ніколи б вона не змогла вдарити, ніколи…чи…змогла б? – І я буду це робити, навіть якщо доведеться спиняти тебе. Я мушу.

-Я не вб’ю тебе, – сказав Феанаро приязно, – ти – лиш надто гаряча юнка, що взялась до справи дуже ревно. Але я посаджу тебе під охорону в трюмі і поверну чоловікові лише на тому березі, зрозуміла? Ніхто не буде мені заперечувати.

-Я накажу втопити весь коймас, що ми приготували, – прошепотіла Ліероссе, опускаючи меч, що став важезним, мов Танікветіль. – Навіть з-під замка я зможу це зробити, і ти знаєш, як та чому. Не буде благословення тим, хто кидає недужих. Ти запросив мене бути королевою, так от кажу тобі – я королева, і ти будеш рахуватися зі мною. Інакше твоє військо швидко розсіється і змаліє на тому березі. Ти знаєш це.

-Здається, мені потрібна інша королева, – крива усмішка, та Ліероссе відчула – вона виграла.

-Іншої не буде, поки я жива, – прошепотіла вона.

Їй хотілося впасти на коліна і заридати, просто тут, а краще – заснути і не бачити всього цього. Вона була цілковито виснажена і змаліла перед тим лихим, що йшло за королем, що ховалося у бганках його плаща.

– За всієї поваги, – спокійно мовив Лостарін – чи не в тінях він розчинився, – та у мене теж є меч, королю. Ми всі поставлені тобою пильнувати слабких, і всі не згодні з твоїм наказом.

Ліероссе уявляла, як біжить берегом. Як зараз знаходить Моріфінве. Як кричить: “він хотів покинути поранених!”. Натомість вона вклала меч в теплу безсилу руку матері.

– Збирай всіх хутко. – кинув Феанаро. – І не думай, що таке повторюватиметься часто. – Ліероссе чула – підійшов. Нахилився. – Якщо я почую сварку, чи ти прохопишся словом кому не треба, – його дихання було гаряче, мов з печі. Ліероссе зрозуміла, що короля вже давно лихоманить. Він не просто божевільний. Він всерйоз хворий. – Я тебе позбудуся, зрозуміла?

– Ти не хочеш позбуватись мене, – прошепотіла Ліероссе, і водночас вона не здивувалася б анітрохи, якби Феанаро задушив її. – Бо я чиню вірно.

– Чини і далі, – відрубав Феанаро. – Я хочу бачити лише правильні вчинки.

– Ми теж, королю, – із притиском мовив Лостарін. – Дозволь я просто зараз візьму допомогу, щоб швидко завершити все.

Ліероссе встала. Коли її безумний свекор відкинув темне полонище, щоб вийти, вона побачила зірки, трохи зірок – вочевидячки, туман розсіявся. Вона бачила зірки – та не усвідомлювала їх. “Ти у нас по благословеннях. Це не твій клопіт”, – віддалися в голові слова Темного.

– Я не можу таке благословити, – мовила Ліероссе.

– І не треба, – Лостарін поклав їй руку на плече. – Що б не казав король, коли він таке робить, втрачає довіру. Він це розуміє, хай який був би…як зараз.

– А якщо тепер він буде такий завжди?

– Ми цілителі, – Лостарін зітхнув. – Подивимося.

Вони стояли поруч, юна Ліероссе, сповнена смертного жаху, і цей безкінечно древній лікар, що бачив усе – і все ж тепер налякався. У них була лише мить, перш ніж треба буде знов поспішати. Вони не могли спинитись надовго. Не наважувалися обоє. Їх стримувало важке дихання поранених, занурених в сон задля зцілення. Стримували майбутні рани.