Трохи більше ніж вороги

Гаррі прокинувся у холодному поту. В його голові ще не згасла яскрава картина сну і він підвівся на ліжку щоб страхіття швидше минуло. Хлопець озирнувся на вікно крізь яке пробивалося яскраве світло місяця. На підвіконні стояла клітка з Гедвігою, сова дрімала.

Гаррі вийшов з кабінету Дамблдора виснаженим, але з полегшенням, бо їх з Мелфоєм не виключили зі школи. Проте, у нього забрали плащ-невидимку до кінця року, що означало кінець усім його планам ходити у Гоксміт без дозволу від опікунів. Мелфой виглядав розбитим, хоч як намагався це не показувати.

Рон сидів на ліжку і дивився на свою приготовану ще ввечері спортивну форму для Квідичу. Гаррі з хлопцями ще спали, тож він вирішив не будити їх, а потихеньку збиратися. День обіцяв бути чудовим, хвилювання хлопця як корова язиком злизала. Сонце щойно встало, напевно була десь шоста ранку.

У бібліотеці не було нікого окрім Герміони і Гаррі. Більшість учнів роз’їхалась по домівках, лише поодинокі шестикурсники блукали замком від класу до класу готуючись до випускних іспитів. Винятком не став і Персі, старший брат Рона.

Був вечір. Гаррі стояв під дверима слизеринської вітальні і чекав, доки хтось вийде і розкриє двері. Він хотів поговорити з Драко про те, що сказав Дамблдор. Про те, що вони мають зробити. Чомусь, у хлопця було передчуття, що це потрібно зробити сьогодні.

- Поттер? Поттер, ти як? - він потряс Гаррі за плечі. Хлопець почав підводитись і Драко допоміг йому сісти. Гаррі схопився за шрам.
-Мм, чорт, - вилаявся той. Кожного разу, коли він знищував горокракс, Гаррі це відчував. Так само, як це відчував і сам Волдеморт.