16 Ненависть

Женя дуже хвилювався щодо того, як до його раптової появи поставиться родина Спартака. І хоча Суббота заспокоював його, що ніякого дискомфорту присутність Яновича у квартирі не принесе, той все одно нервував та поводив себе скуто, розуміючи, що звалився на них, як сніг на голову. Але іншого вибору не було.

Субботи зустріли його гостинно, але ненавʼязливо: привітавшись та запропонувавши повечеряти, від чого Євген знітився та відмовився, хоча був зголоднілий, батьки Спартака пішли до себе в спальню, пояснюючи це раннім підйомом, за що Янович був їм дуже вдячний. Він ще не відійшов від ситуації зі своїми батьками, щоб мати змогу спокійно та щиро розмовляти з чужими. Перекусив Женя тим, що Суббота притяг до своєї кімнати. Лягли вони удвох на одному ліжку.

Янович довго не міг заснути. Прокручуючи в голові свої слова та батькові, він одночасно і злився на образи, і десь усередині припускав його правоту, обурювався ще більше та від емоцій крутився то в один бік, то в інший, збиваючи простирадло. Так би тривало ще довго, допоки сонному Спартаку ця метушня не набридла і він простяг руку до Євгена, щоб обійняти його за талію та міцно притиснути до себе. Від неочікуваного контакту Женя завмер, та через якийсь час під впливом сусідського тепла й розміреного дихання нарешті здався солодкій дрімоті. Близькість Спартака заспокоювала, спиратися цьому Янович не захотів.

***

Євген знав, що його мати дзвонила Субботі, щоб дізнатися що з її сином, знав, що той відповідав правдиво, але сам Женя навідріз відмовлявся спілкуватися з родичами. Він вперто ігнорував всі дзвінки та повідомлення, старанно вдаючи, що така увага йому зайва та непотрібна, продовжуючи гніватися на батьківську грубість і на материнську бездіяльність тоді, коли йому це було вкрай потрібно. Але таємно від усіх всередині себе Євген відчував страх.

Коли наступного дня після суперечки Янович вирішив подивитися, що потрібно для вступу на акторство, він у той самий момент абсолютно точно зрозумів, що не пройде. Ніяк та ніяким чином, принаймні у цьому році. Це усвідомлення потягнуло за собою думку, що Суббота, на відміну від нього, таких проблем не матиме та, скоріше всього, буде у топі рейтингу вступників. А навіщо успішному студенту-медику звичайний невдаха-хлопець, якій не зміг впоратися зі своїм життям та міг тільки інертно мріяти? Це питання наче окропом обшпарило Яновича зсередини, мотивуючи систематизувати усі його знання по точним наукам та надолужити втрачене за неймовірно короткий проміжок часу. Засиджуючись вночі над підручниками, Женя намагався не думати про те, що займається якраз тим, що від нього хотів батько.

Через те, що виховання спонукало його подовше затримуватися в ліцеї, консультуючись у вчителів чи шукаючи інформацію в бібліотеці, та проводити більшість часу в кімнаті Спартака, щоб не бентежити своєю присутністю його батьків, хоча ті ні словом не дорікнули за гостювання, все ж Янович вважав, що з ними його відносини склалися непогано. Але одне бентежило Євгена. Час від часу, коли Женя стикався з ними на загальних територіях, окрім доброзичливості та привітності, він ловив на собі дивний погляд, сенс якого не міг розпізнати. Він не дозволяв собі зайвого зі Спартаком, приховував від них свою пристрасть до паління, був акуратним та чемним, але відчуття, що за цим поглядом ховається щось більше, ніж він міг припустити, тривожило його та завдавало дискомфорт. Врешті решт, днів через пʼять свого перебування у Субботи, він все-таки вирішив поговорити про це з ним.

Євген довго вагався, як краще про це сказати, щоб ні в якому випадку не образити Спартакових родичів, тож зібрався з силами та сформулював це лише перед самим сном, коли Суббота вже чекав його в ліжку.

— Спарт, знаю, це може звучати трохи дивно, але у мене таке відчуття, що твої батьки щось думають неприємне про мене. Ні, вони чудові, дали прихисток і все таке, але іноді вони так незрозуміло дивляться на мене, наче замість голови ношу на собі слоновий хобот. Може я щось не те зробив? Чи якось не так поводжуся?

На це Спартак тільки позіхнув та постукав долонею по простирадлу, щоб Женя нарешті швидше ліг та вимкнув світло.

— Не зважай. Дай їм час усвідомити. Хоч у них і сучасні погляди на життя, все ж їм складно прийняти те, що разом з ними якийсь час буде жити хлопець їх сина.

Євген закляк. Шокований почутим, він якийсь час мовчки круглими очима дивився на Субботу, а потім перепитав:

— Що?..

Спартак зітхнув:

— Ти коли написав про суперечку з батьками, мені прийшлось вирішувати ситуацію дуже швидко. Тому розказав все, як є. І що якщо вони будуть проти, то одного тебе на вулиці не залишу, сам до тебе піду. То ж вони погодилися. А ти думав, що вони вважають тебе звичайним моїм товаришем і при цьому навіть розкладачку не запропонували?

Янович не знав, що йому зараз хочеться зробити більше: чи голосно облаяти Субботу за його швидкі методи розв’язання проблем, чи побігти звідси в одному спідньому, палаючи від сорому, і ніколи не повертатися назад.

Наступні три дні він усіляко уникав батьків Спартака, і кожен раз його вуха яскраво червоніли.

***

Останні дні квітня видалися теплими та сухими, на контрасті з довготривалими дощами, що йшли перед цим майже увесь місяць. Природа нарешті схаменулася та повернулася до теплих сонячних променів, соковитої трави, квітучих дерев та різнобарвних газонів, але хлопці цього не помічали. Заклопотані екзаменами, що насувалися з шаленою швидкістю, та підготовці до них, вони займалися тепер майже увесь час, лише зрідка дивлячись удвох фільми чи виходячи на прогулянку до звичайного магазину, щоб від інтенсивного навантаження завчасно не зʼїхати з глузду.

Саме це і запропонував зробити Євген пізно ввечері суботи, коли мізки, що цілий день розв’язували задачі з фізики, навідріз відмовлялися запамʼятовувати формули молярної тепломісткості для різно атомних газів.

— Все, — вигукнув він, гучно згортаючи розділ по термодинаміці. — Пішли на вулицю, я більше не можу. У мене голова плавиться від цих Больцманів, Майєрів і Пуассонів, мені потрібно відірватися. І ти вставай, — додав він Спартаку, вже натягуючи на себе джинси, — ми повинні нагадати собі, що життя є й окрім набридливих підручників.

Суббота не сперечався.

В найближчому супермаркеті накупивши солодкої газованки та шоколадок, вони не поспішаючи поверталися додому порожньою вулицею та жартівливо обговорювали між собою, що вони будуть переглядати перед сном: футбол чи аніме. Через те, що останні рази в «у-є-фа» стабільно перемагав Спартак зі своїми азійськими мультиками, Янович був налаштований наполегливо переконувати хлопця не грати та просто погодитися на його пропозицію, що без футбольного матчу він абсолютно точно не доживе до завтра і тим паче до випускного. Євген настільки сильно сповнився своєю промовою, що не одразу побачив як від під’їздної тіні відділився темний силует та попрямував до них, трохи хитаючись по дорозі. Впізнати його було не складно. Це був Ілля Полудьонний, і абсолютно точно він був пʼяний, як чіп.

— Що ти тут робиш? — Суббота спитав стримано, та навіть так Янович відчув напругу в його голосі.

— Ти не відповідав на мої повідомлення, — хоча стояти рівно Полудьонному було складно, говорив він навдивовижу зрозуміло та розбірливо.

— Не відповідав, тому що не хотів. І навіщо ти нализався і прийшов до мене?

— А що цей тут робить? — Полудьонний проігнорував питання Спартака та різко простягнув руку, вказуючи на Євгена.

— Женя живе у мене. Навіщо ти прийшов, Ілля? — в голосі Субботи пробивалися роздратовані нотки.

— Живе?.. — спʼянілий парубок розсміявся. — Спартак, я не розумію тебе, я так добре тебе знаю, а тут не розумію. Чого цей? — Женю корючило від того, як Ілля принципово ігнорував його як особистість, але в розмову не втручався. — Він настільки звичайний, що дивитися боляче. Спартак, чому?

— А ти вважаєш себе кращим? З чого ти взагалі вирішив, що маєш право на такі запитання?

— А ти забув, що було між нами? Забув, про що ми мріяли, що ми хотіли для нас? Ми могли б разом навчатися десь в Європі, досліджувати психіатрію, розвиватися, ти вже не хочеш цього? Хочеш гнити десь в маленькому містечку за копійки? Спартак, невже ти не бачиш, що я готовий тобі дати все, що тільки забажаєш. Дати найкраще. Бути поруч, кохати тебе. А ти обираєш оце?!

Приготувавшись відстоювати свою гідність, Женя вже відкрив рота для відповіді, але Суббота стиснув передпліччя Яновича, натякаючи, щоб той стримався, бо Спартак розбереться сам. Женя напружився та промовчав.

— А ти думаєш, що мені потрібні твої жертви? Навіщо ти приїхав з Лондону? Навіщо пишеш мені? Навіщо дзвониш? Ти у стосунках тільки себе бачив, тільки своє я, Ілля! Ти навіть не зміг прийняти, що тебе, такого класного, можна не кохати більше, і не хотіти бути придатком до тебе! Ти думаєш, я не зрозумів, що ти матері сам розповів про нас, щоб покарати мене за це? За те, що нічого спільного мати не хочу?

— І натомість ти вирішив покарати мене? Граєш у кохання з цим щеня, живеш з ним, хоча він що? Ніщо. І на це ти проміняв мене?! Він. Жалюгідний, — з кожним словом Полудьонний підходив ближче до Жені, різким порухом руки вдруковуючи кожне слово звинувачення в повітрі біля грудної клітини Яновича. — Нікчемний. Слабкий. Нерозумний. Бідний…

Між витягнутим пальцем Полудьонного та тілом Євгена залишалося менше декількох сантиметрів, коли Спартак просичав:

— Не смій торкатися його.

Але той знову не звернув жодної уваги на слова Субботи, продовжуючи насуватися на Женю та паралельно поливаючи його брудом. Коли все ж зі словом «убогий» палець Іллі штовхнувся Яновичу в сонячне сплетіння, наступна дія Спартака здивувала Євгена не менше, ніж раптова поява його колишнього. Кулак Субботи з плюскотом стикнувся з щелепою пʼяного Іллі. Нарешті настала тиша.

— Відʼїбись від мене, Ілля. Відʼїбись від Яновича. Подивись на себе зараз. І хто тоді тут із нас жалюгідний?

Полудьонний стояв нахилений, притискаючи долоню до побитої щелепи, та мовчки дивився на Спартака, коли той, досить боляче стискаючи передпліччя Яновича та тягнучи його за собою, різко попрямував додому. Женя обернувся. Такої концентрованої ненависті, що була в погляді Іллі, він не бачив ніколи у своєму житті.