Розмови опівночі (мал. 2022 — ...)

Клод не брехав, коли сказав тим людям про те, що знав Ієшуа. Це було багато років тому, і тоді бармен все ще був Смертю. Скелет у той час блукав світом, шукаючи тих, хто відрізнявся від звичайних людей. Тих, кого можна було назвати дивними, як це робили люди. Занадто добрих, занадто емпатичних.

Сидячі перед розпаленим каміном в улюбленому кріслі з високою спинкою, сатир мружився від рук коханого у його волоссі. Він любив, коли Клод сідав на його колені та бавився з кучерями, розчісуючи та пропускаючи руде золото крізь пальці.

— Коли ти посміхаєшся, я відчуваю себе живим. Я так люблю твій голос. Люблю, коли ти смієшся, бо тоді у твоїх очах можна побачити твоє полум’я.
 

Давид ніколи не зможе, навіть самому собі, відповісти коли він закохався у власника бару «La Mort». І від цього було трошки смішно, бо власник і бармен в одному обличчі був… скелетом. Наше життя — суцільна іронія.