cherry_fox
18+
Слеш
Клод, Давид
Драбл
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах

Моїй чудовій та улюбленій indigo dolorous

забороняю використовувати дану роботу для натхнення та розміщувати покликання в полі "Фанфіки за мотивами фанфіків"
Немає схованих позначок
ср, 01/04/2023 - 22:35
нд, 01/29/2023 - 20:33
47 хвилин, 39 секунд
Читачі ще не додали роботу у збірки
Навіґація

— Коли ти посміхаєшся, я відчуваю себе живим. Я так люблю твій голос. Люблю, коли ти смієшся, бо тоді у твоїх очах можна побачити твоє полум’я.
 

Повний текст фанфіку

Сонце сяяло крізь пожовкле листя, яке ледве трималося на вітах, зривалося й падало додолу при кожному сильному пориві вітру. Пахло кавою з кав’ярні, прохолодною осінню та вологою землею. Але небо було яскраво-сине та таке глибоке, наче влітку.

Давид нервував та крутив сережку у вусі. З таким успіхом він відкрутить собі золоте колечко разом з вухом. Для хвилювання була причина: сатир запросив на побачення істоту, яка подобалася йому до нестями. Це було не перше побачення, але саме на ньому Давид хотів поцілувати Клода. Точніше запитати, чи дозволено йому це.

— Вітаю, — роздалося поруч з тим самим вухом, сережку з якого сатир ледве не відривав останні десять хвилин.

— Привіт, — Давид сам здивувався тому, як звучав його голос. Наче знов став підлітком. — Прогуляємося?

Ця прогулянка стала одним із найкращих спогадів сатира. І його б він хотів зберегти у пам’яті на все життя. Осінній сонячний день, наповнений тихим сміхом Клода від вдалих жартів Давида, яскравою посмішкою у голосі скелета, ароматом його лавандових парфумів, що залишився на комірі куртки сатира.

— Чи можу я тебе поцілувати? — Давид нарешті бере себе у руки та широко самовпевнено посміхається, дивлячись на вищого за себе чоловіка. Він не знає, яким буде поцілунок. Ну, бо Клод трошки скелет і колись був Смертю. І сатир, знаючи все це, здається собі дурним хлопчиськом.

— Так, можеш, — з м’якою усмішкою відповідає Клод і схиляється над сатиром, який не довіряє своїм вухам. І в наступний момент відчуває на своїх устах прохолодні м’які губи. Руки у чорних рукавичках притискають до себе чоловіка, обіймаючи. Одна долоня випадково лягає на основу хвоста, леве прикритою одягом. Давид тихо видихає у вуста скелета, сильніше втискаючись грудями у колишню Смерть. Прохолодний язик торкається губ, проковзує у рот сатира, і чоловік глухо стогне у губи Клода. Все одно, що вони у парку, що їх бачать люди та не тільки вони. Бо сатир щасливий і закоханий, і він не може повірити, що Клод сам його цілує.

— Твої очі схожі на липовий мед, — скелет коротко цілує чоловіка у припухлі уста та проводить пальцями по щоці почервонілого Давида.

— Я і не думав, що поцілунок з тобою буде таким. Але…Я хочу цілувати тебе допоки в мене вистачає дихання, — Клод у захваті від золотих очей в обрамлені рудих вій, від того, як рум’янець лягає на вилиці з золотими веснянками. І вперше за багато років колишня Смерть відчуває себе по справжньому закоханим.

***

Сатир сидів у кутку бару, чекаючи поки Клод закінчить роботу і йому можна буде допомогти з прибиранням.Тихо грає джаз, і Давид потроху старається зібрати у купу думки, що розбігаються у різні сторони.

У них с Клодом було багато чого: ніжних поцілунків, від яких він ставав закоханим хлопчиком, поцілунків, від яких по тілу розбігалося полум’ям. І найчастіше ці поцілунки закінчувалися тим, що Клод клав одну зі своїх чудових долонь у чорному шовку йому на пах, а інша торкалася основи хвоста. Це місце виявилося напрочуд чутливим, а це про себе не знав і сам Давид. А далі усе тонуло у частому диханні сатира, палких словах італійською та французькою та в усмішці Клода, якому подобалося доводити сатира до оргазму.

— Все добре? — питає Клод, торкаючись долонею кучерів біля основи рогів.

— Так,— у сатира пересихає горло і він ковтає слину, щоб спитати про те, що мучить його не перший тиждень. — Скажи… А чи можеш ти займатися сексом?

Колишня Смерть схиляється над почервонілим сатиром, кладе одну долоню на груди, там, де так сильно тріпоче серце, а другою обіймає обличчя. По тілу Давида йдуть мурашки, коли палець у чорному шовку проводить по його напіввідкритим вустами. Клод так близько, що аромат парфумів займає усе навколо. Спокусливий шепіт на вухо, від якого сатир перестає відчувати власні ноги:

— Я можу займатися тільки коханням.

***

Клод тримав у пальцях тліючу цигарку. Скелет ніколи не палив та і не бачив у цьому сенсу. Просто він…сумував. Його кохане полум’я поїхало у відрядження. Так, коротке, на півтора тижня, але все ж. Колишній смерті не вистачало тепла сатира, рудих кучерів на подушці поруч, золотавих довірливо розкритих очей, запаху його цигарок, парфуму та хриплого сміху. Клод сумував за Давидом. І саме тому як дурний уже третій день підпалював цигарки та просто дивився на світ з балкону, чекаючи коханого.

— Не сумуй, я скоро повернуся, це всього десять днів,— з посмішкою в очах промовляє Давид та цілує Клода. Хвіст обвиває талію скелета, і від цього Клод у захваті. Від поцілунку, тепла коханого і від зміни емоцій на його обличчі…

— Я не хочу вставати,— хриплий зі сну голос сатира. У його кучерях губляться промінчики ранкового сонця. І від кого волосся здається золотим.

— Хочеш я полежу з тобою? — Клод торкається веснянок на плечі губами.

— Звісно. Йди сюди,— сатир простягає руки, щоб обійняти коханого. Біля його очей маленькі зморшки від посмішки. І Клод цілує кожну з них, відчуваючи, як відкрито посміхається Давид…

Сатир лежить прекрасно оголений та наче спокійно дивиться через плече на скелета, що тільки но зайшов у спальню. На губах Давида тиха хтива посмішка. Він чудово знає, що Клод обожнює дивитися на нього таким: розслабленим, без клаптику одягу, коли світло окреслює спину та золотисте волосся на сідницях.

— Йди сюди, коханий,— голос манить Клода наче моряка спів сирен

Скелет настільки захопився своїми думками про Давида, що не почув ні дзвякоту ключиків, ні звуку цокоту ратиць по дерев’яній підлозі.
І обійми, і кучерява голова сатира, яка лягла йому на плече, дотик долоні, що охопила руку з цигаркою стали для Клода дуже приємною неочікуваністю.

— Я сумував,— промовив сатир, з посмішкою дивлячись на колишню Смерть.

Скелет посміхається, тушить недопалок і повертається до коханого, обіймаючи його усім собою.

— Кохаю тебе. І у цьому світі немає слів, щоб описати наскільки ти мені важливий,— Клод цілує кожною весняну на усміхненому лиці, кожну зморшку біля очей. Нарешті його коханий вдома

***

Давид любив, коли Клод мив його волосся. Його пальці акуратно масували шкіру, збиваючи мильну піну, а потім обережно промивали кучері від неї. Потім Скелет наносив спеціальний бальзам, щоб золоте волосся залишалося м’яким. Але сьогодні щось пішло не так, бо від відчуття поцілунку на шиї опалило полум’ям. Давид уривчасто видихнув і розставив ширше ноги.

— Хочеш? — питає Клод, прикушуючи загострене вушко. А потім язиком проводить по мочці з золотистим кілечком. По тілу сатира йдуть мурашки, і він киває, спираючись руками на блідо-рожевий кахель душової.

Колишня Смерть прикушує шкіру трохи нижче вуха, а потім цілує те саме місце, треться вилицею об плече в золотавих дрібних веснянках, торкається губами. Кістляві руки ковзають по грудям, чіпляють соски з золотими колечками у них, легенько тягнуть уверх. Давид закидує голову на плече Клода, дивлячись на нього широко розкритими очами.

— Дихай, коханий, не забувай про це, — скелет повільно проводить долонею від горла до лобку. Сатир від цього хрипло стогне, його хвіст б’ється о кахель, розбризкуючи воду. Він це не контролює — відчуттів занадто багато, і Давид просто тоне у них. 

— Ще, — високий стогін від того, що пальці Клода змикаються на члені, і чоловік неможливо повільно проводять ними по стволу та голівці. Хвіст нарешті обвиває ногу скелета, і тільки дрібно тремтить. Долоня ковзає угору та униз по члену саме у тому ритмі, що так подобається сатиру. Давид дрижить, чіпляється пальцями за мокру стіну, спирається на неї, бо ноги стали ватними та зовсім не тримають. І тут кістляві пальці проводять по хребту та натискають на чутливе містечко біля основи хвоста. Сатира вигибає, він втискається спиною у Клода і так чудово стогне, що на губах скелета з’являється хижа усмішка.

Давид не помічає, що долоней, які пестять його тіло набагато більше, ніж повинно бути. Йому так добре: гарячі руки на грудях, граються з золотими кільцями у сосках, на спині, гладять початок хвоста та стискають член.

— Моє полум’я, — ледве не муркає Клод, і кладе свою долоню побілілі пальці сатира, переплітає їх. Давида це зводить з розуму — контраст живої плоті, неідеальної шкіри у невеличких подряпинах та веснянках, та білих наче мармур кісток. Наче у якомусь нереальному світі. Це так його збуджує, що це стає останньою краплею, і сатир здригається в обіймах колишньої Смерті, кінчаючи з голосним стогоном.

Скелет задоволено посміхається. Найкраще для нього задоволення — бачити його коханого таким : з почервонілими губами, рум’янцем на щоках, з туманним поглядом золотих очей. І це скарб, який він нікому не віддасть. 

***

Яскраве сонячне проміння ледве просвічує крізь щільні штори. Але Клоду було все одно. Бо у його ліжку лежало його кохане полум’я, його жива зірка. І йому не треба світла, щоб розгледіти коханого. Розсип дрібних веснянок, яких особливо багато було на плечах та сідницях, по тілу, дві особливо чарівні родимки на ребрах, золоті колечка у сосках, до яких так і хотілося доторкнутися губами, а потім прикусити — тоді сатир стогнав особливо чуттєво.

Клод занурюється обличчям у руді кучері, міцніше обіймаючи сплячого сатира. Давид посміхається у сні, і від цієї посмішки всередині скелета усе заливає сонячним гарячим світлом.

— Доброго ранку, — сатир давно вже не спить, і просто давав можливість роздивитися себе коханому. Клод чогось дуже соромився це робити у відкриту.

— Доброго, — скелет цілує Давида у щоку, там де починається кучерява борідка, а потім поцілунками спускається до плечей.

— Лоскотно, — хрипло сміється сатир, але у золотих очах потроху з’являється хтива поволока. — Хочу тебе.

— Безсоромне полум’я, — у голосі Клода усмішка. Він тісніше притуляється до чоловіка, торкається долонею кучерявого волосся на грудях, проводить нижче, по невеличкому животу, і униз, гладячи спину та стегна з золотавим пушком на них. Він не торкається початку хвоста, бо тоді Давид занадто швидко втрачає розум, а скелету хочеться, щоб стогони сатира ще довго звучали у їх спальні.

Дихання сатира частішає, бо руки та руки Клода повільно та ретельно вивчають кожен сантиметр його тіла. Ніжні поцілунки та дотики, від яких частішає пульс та хочеться чогось. Чи щоб ця солодка мука ніколи не припинялася, чи того, що Клод нарешті перестав бути такім ніжним і міцно стискав Давида в обіймах. Долоні ковзають по ребрам, талії, наче випадково проводять по ерегованому члену. Проводять по гострим лопаткам, та хребту. Губи ніжно торкаються шиї, і лише іноді Клод легко прикушує шкіру у веснянках.

— Будь ласка, — голос сатира звучить приглушено. Його пальці чіпляються за простирадло, зкомкуючи його. Цих неквапливих пестощів занадто багато.

— Не поспішай, просто відчуй. Закрий очі, коханий, і просто слухай, — Клод притискає до себе Давида, проводить по кучерям на грудях. — Ти такий яскравий… Моє полум’я. Такий відкритий, гарний.

Сатир тремтить. Йому казали компліменти, але ці слова були іншими. Пальці скелета лише одними кінчиками проводять по члену Давида.

— Коли ти посміхаєшся, я відчуваю себе живим,— пальці посилюють тиск, і Клод притискає сідниці чоловіка до своїх стегон. З губ сатира зривається гучний стогін. — Я так люблю твій голос. Люблю, коли ти смієшся, бо тоді у твоїх очах можна побачити твоє полум’я.

Хвіст Давида, що був між їх тілами, ледве можна стримати — яскрава ознака того, що сатир скоро кінчить. 

— Я кохаю тебе, — жаркий стогін і сатир глушить його у поцілунку. Прохолодний язик скелета — те, що йому треба. Він вилузує його рота, і нестерпне полум’я, що наче обпікає зсередини, стає меншим. Давид штовхається у руку скелета, і той стискує свої пальці на члені коханого. Сатир кінчає, стогнучи у губи Клода. 

                                                                     ***

 Тріскіт дерев’яного гніту — єдине, що поки що чутно у спальні. У кімнаті так багато свічок, що у ній світло наче у день. Пахне горілим деревом, ягідним вином та бджолиним воском.

— Mon amour, як ти себе почуваєш? - голос Клода звучить надто інтимно, і від цього у Давида мурашки по шкірі.

— Все добре, мені подобається, — з посмішкою відповідає сатир, лестячись до руки його партнера на подушці.

— Такий гарний, — скелет проводить долонями у чорному шовку по тілу Давида, чіпляючи червоні мотузки. Його коханий перед ним беззахисний та відкритий. Шнури обплітають кисті, спускаються вниз, червоним мереживом заплітають передпліччя та плечі. Вузли на грудях переплітаються, та розходяться, перетягуючи тіло візерунками.

— Я тебе кохаю, — хрипло промовляє сатир, відчуваючи губи на своєму горлі. Клод нічого не відповідає, лише спускається поцілунками донизу, там, де зав’язував вузли. Підіймає мотузки, торкаючись губами та язиком до слідів, що залишилися від червоних шнурів.

Тихий стогін зривається з вуст Давида, і він сильніше впивається пальцями у бильце ліжка.

— Кричи, будь голосним для мене, — каже Клод на вухо і прикушує загострену верхівку. - Мені так подобається, коли ти не стримуєш себе

— Не муч мене, — зриваючимся голосом. Сатиру мало дотиків та поцілунків, йому хочеться більшого. — Prendi me.

— Не поспішай, la mia anima. Насолоду треба пити довго, як найкраще вино, — з посмішкою відповів Клод, цілуючи колечка у сосках, а потім доторкається губами до двох невеликих родимок чоловіка на ребрах. Спускається вниз, прикушуючи шкіру трохи нижче сонячного сплетення, та ледве не муркає як кіт, притуляючись до невеличкого живота з безліччю золотавих веснянок. — Я обожнюю тебе.

Давид лише вигинається на зустріч дотикам губ та рук, які здається, були усюди. Йому це так подобається…Він кохав колишню смерть, і обожнював те, що він робив з його тілом.

— А тепер не зводь з мене очей, — язик Клода, прозоро-чорний і від цього моторошно-прекрасний, обводить голівку, вологу від преякуляту.

— Не мовчи, кричи для мене, — звучить під скронями, і з губ Давида злітає перший голосний стогін. Навіть закриваючи очі він бачить, як напів-прозорий язик ковзає по члену, обвиваючи його та стискаючи так приємно, що здається кінчити можна лише від цього. Долоні скелета повсюди. Чарівно теплі, торкаються стегон, шиї, проводять по зв’язаним рукам та по натягнутим червоним мотузкам на грудях. Час наче навіки зупиняється, і сатир застигає у цих пестощах. 

І чоловік звучить для свого коханого. Чудово-прохолодний язик Клода обводить голівку, дражнить короткими дотиками гострого кінчика. Долоні пестять, гладять під мотузками, які вп’ялися у тіло. Від контрасту прохолодного язика та гарячих рук Давид втрачає останні крихти самоконтролю. Ще хвилина — і він просто зламається у переплетинні червоних мотузок. 

— Кінчай, — голос Клода звучить спокусливим шепотом у голові, — не стримуйся.

І Давид кінчає, наче тільки й чекав цих слів. Він вигинаючись на ліжку настільки сильно, що навіть руки колишньої Смерті ледве можуть його утримати. Всередині наче запалюється зірка. Перед очами — світло. 

— Ох, il mio amante, ти найсправжнісіньке полум’я. 

    Вподобайка
    2
    Ставлення автора до критики