sunturday
Укррайт
16+
Змішані
Драбл
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах

присвячую своєму життю до повномасштабного вторгнення

запитуйте дозволу, якщо бажаєте використовувати дану роботу для натхнення та розмістити покликання в полі "Ф-ки за мотивами ф-в"
Немає схованих позначок
ср, 09/06/2023 - 13:48
пт, 09/08/2023 - 21:14
117 хвилин, 31 секунда
Читачі ще не додали роботу у збірки
Навіґація

«Коли вона сміється – сміються всі навколо. Кімната наповнюється золотом, блискітками і щастям. З обличь людей посмішка не сходить, а біля куточків очей утворюються маленькі промінчики, як у сонця. Тому що у неї сміх особливий, і всім стає краще від нього. Краще від неї.»

Оригінальна робота, оформлена як листи, які так і не були відправлені. Про кохання, дружбу, секс, та людина, не той час, або не той всесвіт. Роботи між собою не пов’язані, і я хочу зазначити, що ви маєте право уявляти собі як оригинальних персонажів, так і себе, чи своїх улюблених героїв. Подиліла збірку на чотири умовних частини, які між собою розділяють спільні тематики (але, повторюсь, не історії!), в кінці кожної з них відмічено, де ця частина закінчується.

 

Буду дуже вдячна за критику!

Розділи:

(Не)врятоване сонце

Коли вона сміється – сміються всі навколо. Кімната наповнюється золотом, блискітками і щастям. З обличь людей посмішка не сходить, а біля куточків очей утворюються маленькі промінчики, як у сонця. Тому що у неї сміх особливий, і всім стає краще від нього. Краще від неї.

Коли вона говорить, я не можу зібрати думки до купи, лише дивуюся з того, що розповідає вона. Я так і не зрозумів, як вона мислить, і як працює її мозок. Це лякає трохи, але, переважно, захоплює. Вона теж захоплює, причому їй для цього кількох слів цілком достатньо.

Якщо вона напише книгу про своє життя, присягаюся, ця книга стане бестселером. Люди будуть читати її історії на одному диханні, обговорювати їх один з одним і сперечатися про те, чи це все трапилося з автором. Я теж слабо вірю в те, що в одне життя може поміститися стільки подій, але її це не хвилює.

Коли вона плаче, мені хочеться розбити щось поблизу і почати кричати. Але головне – сховати її від всіх кривдників, щоб ніхто не наважився більше зробити їй боляче. Якщо треба буде, то сховаю і від себе. Хоч минулого разу і не вийшло.

Я повівся як придурок, коли наговорив їй неприємних слів і накоїв дурниць. Якщо чесно я гадки не маю, як вона це забула. Дуже сподіваюся, що вже і не згадає ні про мене, ні про всі ті дурниці. Нехай краще спить міцно, ніж думає про болюче минуле. Навіть якщо цим минулим був я.

Коли вона поряд, дихається легше. Я сам винен, що зробив це, і щиро радий, що вона цього не пам’ятає. Без неї моє повітря холодніше і світ тьмяніше, але без мене її життя спокійніше, а серцю не так боляче. Тому я не хочу, щоб вона про мене згадувала. Врешті-решт, так буде краще для всіх.

Всяка дурість

Всяка дурість, що стається вночі, залишається не більше ніж історією.

Так, саме тому ти і бачиш, як найближчі друзі цілуються десь в темних дворах, хоча вдень вони б собі цього не дозволили. Насправді, вдень вони про це й не згадають, навіть якщо це б до чогось привело. Не тому, що не хочуть (ох, люба, знала б ти, як сильно вони цього хочуть!), а тому що бояться зруйнувати те, що в них вже є. Але вночі це робити не так страшно.

Всяке слово, що вилітає вночі, забувається зі світанком.

Тому ти і чуєш п’яні зізнання у коханні, ненависті, зрадах і ще в чомусь, про що, напевно, краще вже не вимовляти вголос. А чому ти дивуєшся? На ранок про це ніхто вже не згадає. Окрім, звичайно, нас з тобою.

Всякий вчинок, що скоєно вночі врешті-решт пробачать.

Через це ти чуєш, а інколи й спостерігаєш за жахливими бійками. Ти скажеш, що це дурість, і я з тобою погоджусь. Та на твоєму місті я б краще не ліз, ти мало що їм поясниш, а заробити синець на нозі цілком зможеш. А я не хочу, щоб ти потрапляла в колотнечі через чиюсь впертість.

Всяка випадковість, що трапляється вночі, зовсім не випадковість.

Тому ти вдивляєшся в деталі навколо, і ми разом надаємо їм значення і вигадуємо історії. Адже цікаво знати, як живе хлопець із фіолетовим світлом у кімнаті, і чому дівчина на балконі так щасливо всміхається. Цікаво вгадувати, чому жінка у вікні другого поверху так сумно дивиться вниз, і про що тільки думає власник собаки, який вивів його гуляти о другій годині ночі. В нас з тобою, звісно, багато питань, але відповіді на них ми ніколи не дізнаємося.

Всяка шалена витівка, що скоється вночі, відчувається правильною.

Саме тому ти намагаєшся поцілувати мене, а я й не пручавсь. І я не знаю, чи поговоримо ми про це вранці, але зараз про це думати зовсім не хочу. Хочу лише торкатись тебе і бути з тобою відвертим хоч декілька секунд, бо лише бог знає, як довго я цього чекав. І ні, я ніколи не шкодуватиму про цю ніч.

Врешті-решт, все, що трапляється вночі, можна зтерти з пам’яті.

Лист причепі

Знаєш, я не люблю, коли до мене щось причіплюється.

Але ти до мене причепився. Ні, правда, я не можу прожити жодного дня без мрій про тебе. І знаєш що? Мені це подобається не більше ніж тобі. Тому слухай мене уважно, і якщо ти на це розсмієшся, клянусь – я в тебе кину щось важке.

Взагалі, це ти у всьому винен. Хоч убий, але я не розумію, нащо ти припхався в моє спокійне, безпечне, чудове життя, і нащо ти вкрав моє серце своєю нахабною (але такою милою) посмішкою.

Господи, ти ж навіть не мій типаж!

Можливо, ти якийсь чарівник. Так, це точно має пояснювати те, що ти від мене просто не відстаєш. Бо, кажу тобі, у всьому світі не знайдеш іншого пояснення тому, що я постійно шукаю привід з тобою поговорити, немає пояснення моїм думкам про тебе і вже точно немає поясненню моєму бажанню милуватись тобою кожного бісового дня.

А можливо, це просто я якась дурна. Можливо, розумні дівчата так просто не здаються перед такими як ти, це лише я не втрималась. Не втрималась, ще коли почула твій голос, хоча спочатку не зрозуміла, що говориш ти зі мною. І могла ж проігнорувати, могла тебе забути, але чомусь не захотіла.

Чомусь не захотіла забувати твоє золоте волосся, не захотіла забувати твою посмішку, і взагалі не захотіла забувати твої блакитні, як небо, очі. Чомусь мені починає здаватись, що це не ти до мене причепився.

Це я у тебе закохалась.

Зелені очі

В тебе найкрасивіші очі, які я тільки бачила.

Я обіцяла собі не закохуватись, але моє серце підняло білий стяг, як я побачила твої зелені очі. В них я побачила свою поразку, свою любов, свою злість і своє щастя.

В твоїх очах я бачу неймовірної краси ліс. Він зачаровує, манить своїми таємницями. В нього так і хочеться поринути, розгадати всі загадки, розплести містичні завитки і розбити залізні замки. Хочеться дізнатись, що цей ліс в собі приховує, і загубитися в ньому назавжди.

Інколи в твоїх очах можна побачити сірі хмари. Вони затягують небо і попереджають про дощ. Комусь вони погрожують, говорять про біду, та мені вони надають лише спокій. Я ніколи не думала, що полюблю шторми і дощі, та з тобою вони не такі вже й жахливі.

Ти наче зійшов з картини періоду ренесансу. Весь такий чарівний, закохуєш в себе кожну другу персону і навіть не думаєш цього посоромитись. Неймовірна зовнішність, прекрасні вади. Тебе ніби Афродіта обдарувала своєю красою.

Та я дивлюсь лише на твої очі.

Бо в них я бачу людину, ні, в них я бачу цілий всесвіт! Такий прекрасний і такий непохитний. В них я бачу всі емоції, відомі людині, в них я бачу своє відображення, в них я бачу любов та пристрасть.

Шкода, що ці очі не бачать мене.

Про чиюсь красиву душу

У тебе душа пахне медом та горіхами, щіпкою кориці та літніми вечорами.

Через твою посмішку я не можу бути похмурою більш, ніж дві хвилини (А інколи, любов моя, не більше двох секунд!). Через твій сміх єдиною причиною для моїх сліз стає щастя.

А як можна не бути щасливою, коли я тебе маю? Ти не залишаєш мені вибору, золото.

Душа твоя, до речі, теж золота. Інколи там рудий попадається, він грається зі мною, кличе до себе. А часом там фіолетовий видно, він так зачаровує, що хочеться дізнатись, що за цим фіолетовим кольором ховається.

Твоя душа звучить як французька. Жахливо складна, і заплутатися простіше, ніж шнурки зав’язувати. Але ж така красива! І звучить як кохання в чистому вигляді.

Mon amour, tu ne peux pas regarder dans ton âme pendant longtemps. Je tombe de plus en plus amoureux de toi à chaque seconde.

Та знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти?

Як тобі цю душу зберегти вдалося? Час не лікує, лиш затягує рани, а замість них залишає грубі шрами. А в тебе немає ні шрамів, ні вм’ятин, ні подряпин чи синців маленьких. Може, я ще чогось не знаю, а може ти просто маленьке диво.

І, чесно, я схиляюся до другого.

Бо душа в тебе неймовірна. Така сама, як і твоє серце, твоя посмішка і твій сміх.

Така сама, як і ти

Час і його дивацтва

Як часто ти помічаєш нестабільність часу?

В тебе ж точно було так, що воно неслося невблаганно швидко, коли так хотілося зупинитися хоча б на один момент? І, готова посперечатися, хоч раз ти сидів в аудиторії, і рахував секунди до кінця заняття.

А секунди, як на зло, розтягувалися на вічність.

На зустріч з тим чи тією самою відведено лише годину і тридцять хвилин, але відчуваються вони як доля секунди. І цього тобі аж ніяк не вистачає.

Не вистачає розмов, дотиків, усмішок та поглядів крадькома. Не вистачає слів, щоб описати свої почуття, не вистачає терпіння, щоб не потягнутися за таким бажаним поцілунком!

Не вистачає часу.

Обійми на прощання тривають пару секунд - але тут час вирішив з тобою погратися трохи, і розтягнути ці секунди на цілі години.

Адже тобі цього й хочеться.

Запах троянд, легкий поцілунок у щоку на прощання, звуки джазу з кав’ярні навпроти та обіцянка зустрітися через тиждень.

Який відчувається як рік.

А в день зустрічі відчувається як два.

А останню годину перед зустріччю (у яку ти, звісно ж, вже зібрався) як три.

Субота пролітає надто швидко, понеділок йде надто повільно, а в тебе шестерні в голові крутитися відмовляються, тому що втома не сходить, так ще й очі тепер від годинника відірватись не можуть.

Та у спальні, слава богу, годинника немає. Бо засинати під їх цокання неможливо, І тому що так можна дозволити собі заплющити очі, обійняти того (ну, або ту) самого і вдати, що час зупинився, поспіху ніякого немає, і тобі нікуди не потрібно.

З часом не вдається співпрацювати, з ним не виходить лаятись і неможливо сперечатися! Ти все одно програєш кожен чортів раз.

І ти приймаєш правила гри. Тому що по-іншому з глузду з’їхати можна.

Ми вчимося розтягувати секунди і стискати годинник, намагаємося не поспішати (хоча виходить погано), і не хвилюватися (виходить ще гірше). Колись обов’язково навчимося.

Тиха математика

-Ти мінус у ступеня забув, і модуль на двійку потрібно поставити.

- Може, я просто перевіряв тебе!

- Така собі перевірка, йди переписуй.

Ти сьогодні дуже серйозна, і, не буду брехати, це засмучує. Хоча, воно і зрозуміло, скоро сюди приходитимуть натовпи людей, і відпрацьовувати теми в порожніх кабінетах буде важче. Як мінімум, бо в цих кабінетах скоро буде повно студентів, які не знають, навіщо вони сюди прийшли. Але ж ми розумні – щось придумаємо.

Вікна авдиторії відчинені, і завдяки цьому видно, як вітер грає з твоїм волоссям. Зазвичай люди цього не помічають, але я встиг занудьгувати, поки ти думала, яку систему потрібно вирішити першою. Я вже знаю, яку, але тобі не скажу. Не тому, що я дурний! Просто люблю спостерігати за тим, як ти думаєш, я мені хочеться посидіти з тобою трошки довше.

Твій погляд сфокусований, рука міцно стиснула крейду, а брови насуплені. Ходять легенди, що інколи можна почути, як у твоїй голові крутяться шестерні, та мені ще удача так не посміхалась. Але я чую, як ти тихо лаєшся через цифри на дошці. Виглядаєш, доречі, неймовірно, та вголос я цього не скажу.

Я гадки не маю, чому тобі саме зі мною потрібно відпрацьовувати ці чортові рівняння і задачки. Так, я можу зрозуміти хід твоїх думок, та й сам математику люблю… Але я не той, хто тобі потрібен! Я не найвидатніший учень потоку, і ніколи прагнув цього!

Але ні, ти все одно щоразу просиш допомогти саме мене, а я не можу відмовити. Та й якби міг, все одно не хочу. Певно це тому, що ти кожен раз дивишся на мене своїми величезними очима, і не даєш мені вибору. Ще й потім із самовдоволеною усмішкою даєш мені папірець з номером аудиторії та часом, коли можна прийти.

Чи закоханий я у тебе? Так. Ні. Не знаю! І не хочу знати, що ти відчуваєш до мене, бо ми тут не для цього. Якщо прорішаємо весь план – отримаємо чимало привілеїв, коли розпочнеться навчання. Можливо, навіть вийде сесію швидше закрити. Так що я не хочу відволікатися.

Але з іншого боку, якби мені запропонував проводити так літо хтось інший – я би одразу відмовився. За тобою спостерігати хочеться, і спілкування таке приємне, тягуче, ніби ми мислимо на одному рівні. Але я все одно захоплюватимуся тобою.

-Чого застиг?

- Задумався.

– Дуже шкода, міг би допомогти. Я не розумію, чи можна тут скоротити трійки, чи а цьому немає сенсу?

- Є, ти тоді зможеш знайти дискримінант.

І так щоразу.

Щастя

Я думав що не заслуговую на щастя. Досить безглуздо, чи не так?

Я гадки не мав, що це взагалі таке. У щастя є колір? Запах? Може смак чи звук? Він для всіх однаковий, чи кожен має свій? Воно викликає хвилювання чи спокій? Воно взагалі відчутне?

Інтерес змінив розпач, а розпач змінила байдужість. Якщо я щастя не відчуваю – значить не заслужив на нього ще. А навіщо виборювати його? Щасливими можуть бути тільки ті, хто особливо відзначився, а простих людей воно обходить за кілька миль? Краще я буду жити нещасним, але в спокої, ніж шукатиму це містичне почуття до скону.

Але тут прийшов ти. Весь такий чарівний, і в той же час такий нестерпний. Я захоплювався тобою з першої секунди нашого знайомства, і ще жодного разу про це не пошкодував. Адже тепер у мого щастя з’явився образ, який я закохався по вуха.

Від мого щастя легені наповнюються золотом, а біля серця з’являються рожеві хмари. Дуже гарні, і м’які до неможливості! Завдяки моєму щастю мені тепер не потрібно шукати радість в чужих обіймах, та не хочеться заповнювати порожнечу в грудях іншими людьми.

У мого щастя з’явилося м’яке каштанове волосся, і очі, в яких я щоразу гублюсь. У нього з’явилися яскрава посмішка та ямочки на щоках. З’явився масивний перстень на лівій руці, і через нього в моєму гардеробі пропало кілька светрів. Але мені не шкода, це ж для мого щастя.

У щастя смак брауні, п’ять хвилин тому звареної кави та солоної карамелі. Щастя пахне вишневими парфумами та випічкою. Щастя відчувається як тепла постіль вранці і як незграбний танець перед заходом сонця.

Я думав, що не заслуговував на щастя, але прийшов ти.

Травень

Травень, вечір.

Захід сонця простягнувся по всьому небу, з ніжного рожевого переходячи в яскравий помаранчевий. Хоча, якщо пригледітись, там в кінці горизонту і фіолетовий трохи видно. Та й бог з ним, все одно гарно. І ти гарна, хоч і будеш це заперечувати до останнього подиху.

Надворі прохолодно, але нам якось не до цього. Ти сказала, що заходи сонця зараз особливо гарні, і я тобі вірю. І, знаєш, таки не дарма. Вітер грається з твоїм волоссям, і ти линеш до мене ближче. Маленька така, що я починаю боятись, що налякаю тебе, якщо поворухнусь. Та все одно, на свій страх і ризик, я вільно тягнуся до тебе, щоб поцілувати кудись у скроню.

Ти запитала, чи можна вкрасти у мене цукерку. Я з цього сміюсь і кажу, що ти вже вкрала моє серце, для тебе вже солодощів не шкода. Тобі сподобався цей жарт, я ж бачу! Та, замість того щоб визнати мої геніальність і неймовірне почуття гумору, ти фиркаєш і тягнешся за бажаною цукеркою. А я ловлю себе на думці, що ти сама як цукерка, теж солодка.

Але вголос не кажу, бо це звучало б як фраза з ром-кому, а я все ще ціную свою репутацію, якщо ти не помітила. Тому я мовчки дивлюсь на тебе і не можу втримати усмішку. На душі спокійно так, що мені не віриться, що це не сон. Не може бути все так добре, точно не зі мною.

Я заплющую очі, розплющую через декілька секунд – а ти все ще тут. Значить, не сон. І добре, бо мені б дуже хотілось провести тут з тобою вічність. Або ще дві хвилини, бо ти від холоду тремтіти починаєш, а я собі не пробачу, якщо ти захворієш.

Золоті кульбабки

Золоті кульбабки

Ти сидиш в кутку моєї кімнати, малюєш щось. Напевно, черговий шедевр. Звісно, ти знову скажеш, що ця робота недостатньо хороша, але я тобі не повірю. Бо фарби на полотні вибухають, та залишаються в пам’яті навіть тоді, коли я заплющую очі. А як на мене, це значить, що твої роботи вартують моєї любові, так само, як і ти.

І знаєш, кожен спогад, кожна секунда, проведена в цій кімнаті з тобою, дорога мені так, наче я відчуваю їх кожною клітиною свого тіла. Я так люблю спостерігати за тобою, за рухами твоєї руки, за твоєю мімікою, за тим, як ти вимальовуєш свою композицію. Ніби все моє життя вело мене до тебе. І знаєш, може це і доля, а може і співпадіння, та я думаю, що все що я зробив, дало мені змогу зараз тобою милуватись.

Тому що ти просто неймовірний. Мистецтво, що створює мистецтво.

І ось я знову лежу поруч з тобою, чекаю реакції на твоєму (вже заляпаному фарбою) обличчі, або, можливо, твого тихого коментаря про роботу, а якщо сильно пощастить - зловити на собі твій погляд і побачити твою посмішку. Ти такий чарівний, коли посміхаєшся.

Я спостерігаю за тобою, а ти за світом у вікні. Вивчаєш, щось шукаєш активно, намагаєшся за щось зачепитись. І ось, твій погляд чіпляється за кульбабки, а з вуст злітає «от би пофарбувати їх у золотий». Я цілую тебе кудись у скроню і запам’ятовую це. На випадок, якщо натхнення пропаде, а ідея кудись втече.

За годину тебе вже не відірвати від полотна. Пензлик вимальовує тонкі лінії, а ти тихенько сваришся, мовляв, за контури виходиш. Та я не уявляю собі твої роботи іншими. У швидких мазках і тонких лініях вимальовується життя. Відчувається, що картину писала людина. Справжня і жива.

Скоро стемніє, я запалюю свічки. Ти не розумієш, навіщо, та мені подобається їхнє світло. Ти вмикаєш на телефоні якусь пісню, і ми кружляємо в повільному танці. Я намагаюсь вловити кожен момент, твою милу усмішку та закоханий погляд.

Я плекатиму ці спогади до кінця свого життя.

Приємні хвороби

З тобою хочеться ділити всі моменти, навіть не найприємніші. Ліки, якраз таки, не найприємніша річ, і я ніколи їх не любив, але ти лежиш поряд і говориш мені щось хороше. А потім ти вмовляєш мене закрапати ніс, бо від крапель його щепить дві хвилини, а нежить мучив би мене всю ніч.
Давай на чистоту - хвороби взагалі ніколи не були приємними, але з тобою їх переживати стало набагато простіше. Ось я сиджу з температурою, голова болить, що аж плакати хочеться, а ось ти приходиш, приносиш мені чай і цілуєш у лоба, бо знаєш що я люблю коли ти так робиш. Коли ти про мене дбаєш.

 Кашель бісить, і чихи бісять. Та не тебе. На кожен мій чих прилітає твоє «будь здоровий, кошеня», а коли я випадково закашлявся, ти чомусь захвилювався. Даремно хвилюєшся, я багато чого пережив, переживу і звичайнісіньку застуду!

Лікарні теж неприємні. Черги з дітьми, що кричать так, що від них у грудях в мене піднімається тривожність. І лікарі в халатах усміхаються, ніби зараз уб’ють тебе. Але ти береш мене за руку, і стає трохи легше.

З тобою навіть хвороби стають приємнішими. Запам’ятаються не мігрені та напади кашлю, а теплий чай та обійми перед сном. Ні, звичайно я не буду спеціально хворіти заради цього, але тихо скажу, що хочу повторити такий вечір вже здоровим. Ти погодишся, а в моїх очах вибухнуть салюти.

Самозакоханий хлопчисько

Ну привіт.

Ти розкішно одягнений, буквально сяєш на тлі цих блідих людей. Твоя зовнішність вріжеться мені в пам’ять на довгий час, але, швидше за все, я забуду твоє ім’я. Заздалегідь прошу за це вибачення, хоча навряд ми в майбутньому ще зустрінемось.

Люди танцюють, ти танцюєш. Поки світло не гасне, сяють усі гості цієї ідіотської вечірки. Але тільки світло вимикається – залишаєшся тільки ти. Ось вона, єдина зірка, яку бачать гості у цьому приміщенні. Єдина зірка, яка мене зачепила.

 Нічого й нікого не боїшся. Ти можеш скористатися всім, чого забажаєш. Тобі відчинені всі двері та всі люди. Ти крадеш серце кожного хлопця та кожної дівчини, на яких подивишся. Боги, ти сама досконалість. Навіть мене зацікавив, тільки чим? Самозакоханий хлопчисько, за яким я все одно прямую в далеку кімнату. Чи це кохання? Пристрасть? Дитячий інтерес? Не знаю, якщо чесно, та й знати не хочу. Єдине, що мені зараз цікаво – спостерігати за тим, що відбудеться далі.

Ти пронизуєш мене поглядом, чого ти хочеш? Забрати моє серце, як у тих нещасних? Скористатись мною? Але чому тоді вогонь у твоїх очах став яскравішим? Чому за ним простежується страх? Ти боїшся того, що я сильніший. Ти знаєш, що мені буде простіше, і усвідомлення цього на мить змусило тебе зупинитися. Хто ж знав, що солодкий хлопчик теж щось відчуває.

Поки світло не згасне, ти сяятимеш. Але цього разу, з настанням темряви, засяю я.

Мрії і світські вечори

Милий, навіщо ти привів мене на черговий світський вечір?

Люди тут настільки високої думки про себе, що аж нудити починає. Ти прекрасно знаєш, що я ледь досиджую до кінця вечора, але для тебе це важливо. А що я? Я підтримаю тебе, як можу. Можливо, бо люблю сильно, а можливо тому, що я знаю, що нас чекає після цього. І, знову ж таки, можливо, думка про сьогоднішню ніч це єдине, що не дає мені згаснути в цьому світі незбагненно дорогих, і неймовірно нудних вершків суспільства.

Ти хочеш розважити мене дурною розмовою, але я ледь можу два слова зв’язати, і ти швидко кидаєш свої спроби відволікти мене. Любов моя, просто скажи, що чекає на мене цієї ночі, і я зможу прожити ще кілька хвилин, поки ми не дістанемося до спальні.

Ти розумієш мене без слів. Тому під кінець заходу (о боже, невже це закінчилось?) ти проводиш рукою по моєму тілу і спускаєшся до стегна, поки я вкотре забуваю, як треба дихати. Двері готельного номеру зачиняються зі стукотом, та ми не встигаємо цьому якось завадити. Ти вже залишив на моїй шиї кілька відмітин, хоча я вже і не пам’ятаю, коли те це встиг, але повертаєшся до неї, ніби вона – яблуко в саду Едему, а ти жадаєш його більше за все на світі. Хоча, частково все так і є. Кусаєш моє плече і проводиш язиком по ключиці, а я в маренні повторюю твоє ім’я так часто, що вже й перестаю рахувати.

Швидко шепочеш щось на вухо і спускаєшся все нижче та нижче, залишаючи за собою доріжки з палких поцілунків. Моя рука міцно стискає простирадло, а з губ виривається вже не перший, якщо чесно, стогін. Це було занадто голосно, здається, але нам обом якось не до цього. Нехай нас чутимуть сусіди – начхати. Це саме те кохання, що бачилось мені в найяскравіших мріях.

- Сонце, ти тут? Нам час іти звідси. - Ти вириваєш мене з думок, знову. На щастя, я вже знаю, що ти зробиш зі мною цієї ночі.

Все складно

Все складно.

Ніч, паркувальне місце, до біса незручне сидіння машини. Ти ж нормально заробляєш, не міг щось краще купити? Байдуже, історія не про це.

Так от, ми в машині, ти тягнеш мене за волосся, і, не встигаю я щось сказати, цілуєш мене глибоко і розв’язно, ніби у старому, нереалістичному порно з дев’яностих. Але, не можу не визнати, мене це вразило. Не впевнена, чи сподобалось, але вразило точно.

Ти нахабний, завжди таким був. Нахабний на радах, нахабний на завданнях, нахабний на задньому сидінні цієї клятої машини. Солодкий, я тобі не належу – можу втекти в будь який момент. Ти це знаєш, але замість страху я бачу в твоїх очах палкі вогники. Аж настільки мене хочеш?

Я не спішу розводити ноги, бо, як би я цього не жадала, дражнити тебе приємніше. А ти з нахабності в благання переходиш, починаєш зализувати шию і заціловувати руки. Дійсно, аж настільки хочеш.

Бог мені свідок, я ніколи не бажала когось настільки сильно, як тебе зараз. Звісно, я казала так кожному своєму коханцю і кожній коханці, але з тобою це точно правда, солодкий. Твої стогони – форте, гучне і сильне, доходять до найглибших кутків моєї душі, а твої пальці роблять мені п’яно, граючи на моєму тілі як музикант на палаючому роялі.

Твій подих на моїй шиї, і ти, бідненький, збиваєшся постійно. Що, взяв не той темп? Мені не складно сповільнитись, солодкий, ти тільки скажи. Якщо, звісно, зможеш щось мені промуркотіти поміж голосних криків і солодких компліментів. Я їх всерйоз не сприймаю, але, знаєш, все одно приємно.

Нарешті в тебе зірвався голос, і ти почав шипіти. Не хвилюйся, солодкий, те, що ми закінчили, не значить, що це не повториться. Ох, це повториться стільки разів, що мені навіть думати про це соромно.

На паркувальному місці, у ліфті, в твоїй спальні, в моїй вітальні, в десятках готельних номерів, на пляжі (як нас взагалі туди занесло?), ох, і звісно, найсексуальніше, на старому занедбаному складі. Ти можеш втікати від мене скільки захочеш, та світ дуже тісний, і коли я чогось хочу – я це отримую. Звикай, солодкий, я знаходитиму тебе всюди, а ти перестанеш ховатись.

А потім ми розійдемось і будемо робити вигляд, що ненавидимо одне одного. Хоча, якщо чесно, це не так вже й складно. Мені все ще трохи болить твій укус під ребрами.

Темрява і жахи

Темрява.

Це все, що ти бачиш перед очима. Ну, моє сонечко, чого ти так злякалася? Жахи мучать, чи просто не щастить виспатись?

Ти ж не віриш у правдивість снів, то чого плачеш?

І кого ти кличеш уночі? Мама на сусідньому ліжку спить, а тато десь в себе вдома, напевно. Давай, сонечко, спробуємо ще раз заснути?

Я підіткну тобі ковдру і ввімкну нічник, а ти думай про хороше. Подумай про прогулянки з мамою, або про своїх подружок, чи про мультики, які будуть крутити перед школою.

А поки я знайду, що тебе так мучить.

Ти ж смілива дівчинка, правда? Не бійся кошмарів, тебе ніхто не скривдить.

Тільки якщо не ти сама.

••

Темрява, сухість у горлі, німий крик.

Знову.

Склянка води, глибокі вдихи-видихи. Не допомагало ніколи, але хоч із клешнів кошмарів вирватися вийшло.

Я ніколи не вірила в правдивість снів, то чому очі на мокрому місці?

Батько казав, що дорослі та сильні не плачуть, щоб його. А мені начхати, я поплачу.

Аби дихати трохи легше стало.

А засинати тяжко, засинати не хочеться.

Але треба.

Коридори та сюжети з людьми не дають спокою. Ось батьки, друзі, колишні, перша вчителька, улюблена вчителька, близькі друзі, знайомі, вороги, незнайомі обличчя…

І всім щось потрібно, але я не знаю, що саме.

Повертатись туди не хочеться, але доводиться. Інакше не виходить просто.

Пробач мені, сонечко. Я знайшла, що мене мучить, але розібратися з цим вище моїх сил..

Саму себе перемогти складніше, ніж здається.

Про терпіння і складні стосунки

Моїм почуттям є ціна, і, свого часу, я заплатив її. Ти надто швидко з’явився в моєму житті, і я, не подумавши навіть, почав до тебе прив’язуватись. Тепер ти маєш мою відданість і любов, а я натомість – гнів і втому.

Я балансую між цим гнівом та любов’ю до тебе. Не справжньої, звісно, нав’язаної. Через неї я не хочу сваритися з тобою. Через неї я не можу тебе поцілувати. Через неї я не можу спати в темряві, бо дитячі жахи атакують мене знову і знову, і не дають мені видихнути.

Може, я помилявся у тобі? Чи ти в мені? Хай там як, хтось точно припустився жахливої помилки, інакше б ми не стояли зараз у різних кутах кімнати так, ніби в секунди стали ворогами один одному. Хоча, якщо подумати, так воно і є. Іронічно, не думаєш? Колись ми клялися у вічному коханні, а тепер навіть у вічі одне одному подивитися не можемо.

Ці моменти водночас моя насолода та випробування мого терпіння. Я ризикую їм і відразу здаюся. Можливо, якби я був трохи драматичніший – я б навіть на коліна впав! Але підлога тут брудна, а я на штанях пляму ставити не хочу. Дивно, навіть вони для мене зараз цінніші, ніж ми.

А ми багато не знаємо один про одного, і можливості зробити це більше не буде. Єдиним способом дізнатися хоч щось про тебе були секс і, інколи, алкоголь. На жаль, я і так зараз балансую між спокоєм і божевіллям, тож спробуємо це якось наступного разу. Ти ж не будеш проти?

Звісно, ​​не будеш, адже я не скажу цього вголос. Ти просто вийдеш і грюкнеш дверима. Напевно, так ти кажеш: «Прощавай, колись я тебе кохав, та зараз я не хочу більше мати з тобою нічого спільного».  Я б міг вибігти за тобою і почати тираду вибачень, зі справжніми сльозами і криками, які точно б зірвали мій голос, та щось мене зупиняє. Може, я вірю, що ти ще повернешся, а може, сподіваюсь, що це був останній раз коли я тебе взагалі бачив.

Ти був як промінь сонця для мене, але замість тепла та любові ти залишив мені лиш болючі опіки.

Боюсь прощатись

Я боюсь з тобою прощатись.

Навіть якщо я вже завтра тебе побачу, я все одно буду боятись. Я боюсь, що більше тебе не побачу, не почую твій голос, не погляну в твої очі. Я боюсь, що це прощання стане останнім.

Кожен раз, коли ми бачимось, я не можу позбавитись цього страху. Не можу перестати про це думати, не можу сказати це вголос, не можу стримати сльози, як про це згадую. Можливо, я надто слабка, а можливо просто сильно люблю.

І головою я може й розумію, що ти мене не залишиш так просто, та серцю це пояснити складно. Складно пояснити, чому я не хочу розривати обійми з тобою, чому постійно тебе торкаюсь, чому повертаю до тебе голову, ніби перевіряючи, чи ти ще тут. Та й, якщо чесно, не тільки серцю я це не можу пояснити, але й своєму ж розуму.

Ти найдорожчий мій скарб, найяскравіша зірка, найгарніший захід сонця і найближча людина. Та я боюсь, що ти існуватимеш лише поки я буду тримати, а як тільки відпущу – ти полетиш собі високо, і вже не повернешся.

Єдине, що в цьому заспокоює, це те, що я знаю, що з тобою все буде добре. Ти точно справишся, в тебе я вірю більше ніж в себе. Ти доб’єшся всього, чого побажаєш, і віншуватимеш нові зорі на небі. Сподіваюсь, хоч одна з них нагадає тобі про мене.

Найгірше те, що я вже не сподіваюсь, що цей страх колись мине. Я б з радістю його позбавилась, викинула б подалі, вибила б його під корінь, і забула, забула б назавжди. Та кожен раз, як приходить час прощатись, я боюсь, що це буде востаннє. Кожен раз, коли я від тебе іду, я боюсь, що коли обернусь то тебе вже не побачу.

Стіни все пам'ятають

Стіни все пам’ятають.

Кожен мій крик та кожен твій удар. Кожну трагічну пісню та кожне напівгірке вибачення. Навіть я не пам’ятаю їх усі, але, повір мені на слово, стіни пам’ятають. Вони пам’ятають, як жив до тебе, як приводив дівчат, як зухвало з ними розмовляв і як безпардонно їх роздягав. Шкода, що до жодної з них я не ставився серйозно. Може, якби я був хоч трохи розумніший, щось хороше з цього і вийшло б.

І тоді я не зустрів би тебе. Дурного, клятого тебе. І жодна стіна не запам’ятала б твою присутність у моїй квартирі. Не почула б жодного стогону чи скрипу ліжка. Жодного зізнання у коханні та самовдоволеного «я знаю, милий». Жодного муркотіння на кухні та солодкого сміху.

Не запам’ятала б і відмітин від твого кулака, коли я вчасно ухилився. Звісно, тоді я виявився винним, адже не мав права так чинити з тобою, та все одно це було неприємно. Можливо, стіни не запам’ятали б жодної розбитої тарілки і тріснутої чашки. А вона ж була моєю улюбленою, і ти це прекрасно знав!

Не запам’ятали би вибачень, ніби ти справді щось зрозумів. На ділі нічого тобі зрозуміти не вдавалося, крім того, що без мене тобі не буде ким грати. А я вірив, адже був молодим та наївним. Ти вмів робити вигляд, ніби тобі шкода. Ти вмів звучати так, ніби заслужив на пробачення.

Стіни все пам’ятають. Останній твій крок та останнє моє слово. Останню твою спробу поцілувати мене та повернути все. Ти думав, що зможеш повернутися наступного вечора, як було раніше. Але я поміняв замки та виставив твої речі за двері. Я швидко забуду весь той жах, але стіни запам’ятають кожну його секунду.

Дуже потрібна, не дуже кохана

– Ти потрібна мені.

Отож бо, потрібна. Бо я була поруч кожен раз, коли ти був на грані. Заспокоювала і обіцяла, що поки я поруч з тобою – всі рани тобі перебинтую і весь біль заберу собі. Знаєш, так і було, бо я тримаю своє слово.

Я хвилювалась за тебе, і ти це чудово знав. Твоє життя стало на одну крапельку легше, а моє на десяток крапельок складніше. Кожен чортів раз я підбирала правильні слова, щоб ти перестав тремтіти, і кожен раз до смерті боялась, що ця ніч стане останньою.

Я завжди була потрібна, та ти цього просто не розумів. Не буду приховувати, це теж стало однією з причин, чому я пішла. А ще купа сварок і холод з обох сторін. Ти сказав, що тобі начхати, я крикнула, що мені теж. Так для мене все і скінчилось.

Ти зрозумів, що я потрібна, та ти так і не зрозумів, в чому проблема. Завжди «ти потрібна мені» і ніколи «я люблю тебе». Як часто ти мені казав, що любиш? Тільки в особливі дні, коли ти про це згадував. Та я все одно готова побитись об заклад, що ти цим словам ніколи особливого значення не придавав.

А знаєш, чім ти відрізняєшся від тих, кого я називаю близькими зараз? Я не потрібна їм, вони мене просто люблять. І повір, я прекрасно розумію, що приводів їм для цього не даю, та для них вони і не потрібні. І знаєш, їм я вірю більше, ніж тобі.

Та людина, не той час

Скажи чесно, в нас був би шанс, якби все склалось по-іншому?
 

А знаєш, напевно, краще не треба. І в мене все добре, дякую, що запитав. Я успішна, незалежна, маю все, чого хотіла. Майже все, чого хотіла. Але я в порядку, в мене була купа нового досвіду, неймовірні пригоди і екстраординарні досягнення. Єдине, чого я так і не досягла, це спокою, але про це ти давно знаєш.

Але правда, я не можу перестати про це думати. Ми були такі близькі до щастя, і я кожен раз перекручую цей час в голові щоб зрозуміти, коли все пішло не так. Бо все ж було так ідеально, як можна було спалити нас вщент за секунди?

Хоча, може я надто сильно драматизую. Ми не згоріли, а просто затухли, як недогорівші сірники. Та, погодься, поки ми горіли, це було щось яскраве. Як ревучі двадцяті, як кольорове небо, як голосний спів і як найкращі фільми Голівуду, які так і не зняли.

Ми розмальовували світ своєю нахабністю і відвертістю. Ми вражали всіх своєю чесністю і вихованістю. Ми викликали в людей заздрість, і нам це подобалось. Ми сміло могли б позмагатись з найаристократичнішими світськими парами цього брудного, розв’язного міста, та замість цього ми налякано здали назад.

Всі мої найкрасивіші твори присвячені тобі. Так, я навіть не намагаюсь цього приховувати, але чомусь мені захотілось це сказати вголос. Напевно, ти завжди будеш моєю музою. І, можливо, мені має бути за це соромно, та мені лише прикро. І прикро мені лише тому, що так, як тобою, я вже ніким не захоплююсь.

І інколи я мрію про те, що десь в іншому всесвіті в нас все склалось по-іншому. В цьому всесвіті ми разом, нарешті в спокої, нарешті поїхали з великого міста, як і було в твоїх мріях, і там ми нарешті маємо більше часу. Ці мрії роблять боляче, але я не можу про них забути. Не після того, що в нас було.

Я чула, що в тебе з’явилась весільна обручка на правій руці. Що ж, мої вітання. Сподіваюсь, в ній ти віднайдеш своє щастя. Але, якщо вже зовсім чесно, я сподіваюсь, що твоїм щастям колись була я.  

Теґи
    Вподобайка
    11
    Ставлення автора до критики