V. Угода

Закінчивши з розстановкою мертвих лицарів, Кай присів закурити. Вони таки десь помились… Наче в підтвердження цього сумного факту, він відчув наближення місцевого «світла», і був вимушений глибше заховатися в проході. Лицарі пробігли повз, навіть не озвавшись до двох мертвих побратимів, яких Кай приплавив до стінки — мов вони як і раніше стоять на варті.

«Кай?..» — від несподіванки мало не впустив цигарку. На долю секунди Каю здалося, що це той виродок вирішив знову до нього заговорити. Але ні, це всього лиш Дарсі намагається спілкуватися подумки. «Поможи… » Кай завагався. З одного боку на вулиці повно клятих лицарів зі світлими захисними амулетами, а з іншого — є вірогідність, що при поверненні пані Ханде прозріє та з’їсть його за нахабне ставлення до її доньки.

«Ґреґ з тобою?»

«Так!..»

Це вже цілковито змінювало справу! Кай миттєво вилетів зі свого сховку, на лету формуючи закляття. За уривчастими вказівками Дарсі він доволі швидко дістався до місця, де і розгорталось основне дійство. Ґреґа, Дарсі та ще трьох приблуд оточили кляті лицарі, з не менш клятимм світлим магом. Відділяв їх один від одного примітивний, але товстий щит від єдиної жінки серед приблуд. Також всі присутні знаходилися під «тупняком» від Дарсі, яка не мала права навіть поворухнутись, щоб не порушити цілісність свого ж закляття. Хоча, заради справедливості, його могли порушити й інші зовнішні фактори. Наприклад, летюча «монашка».

Побачивши настільки незвичний літаючий суб’єкт, маг опам’ятався та взявся кричати на своїх підлеглих. Але вже через мить він кричав від плавлення власних обладунків. Скоро така доля мала спіткали інших лицарів, Кай докладав до цього всі свої сили, одним оком спостерігаючи за вакханалією внизу. Ось випадковий згусток сили вбив одного з приблуд, ось якісь надрозуми почали кидати в самого Кая зброю…

Я твоя доля, я твій спаситель, я…

«Виродок ти!» — подумав Кай, перевертаючись в повітрі та намагаючись оговтатись від болю. Та залізяка запросто могла б проломити йому голову! Але, судячи з відчуттів, він просто годинку-другу побуде без правого ока… Приземлившись на дерево, Кай спробував сфокусуватися на навколишньому дійстві. Вціліле око бачило доволі мутно, в голові щось клацало (спасибі, хоч більше ніхто не розповідав про «спасителя»).

На магічному рівні все було трошки краще. Кай навіть відмітив, як згасають аури лицарів від його закляття, як вони душаться під натиском щитової структури. Схоже, та жіночка, збожеволівши, вирішила завершити його роботу. Краса… Але повністю додивитися цю химерну виставу йому завадив один підозріло знайомий володар пекучої аури, який зняв його з дерева та продовжив тікати. І Кай певною частиною своєї свідомості навіть був цьому радий. А іншою — проклинав більш стародавніх Атерів, які взяли до себе в рід якусь «світлу» скотину і тепер Ґреґ теж був частково світлим магом. Так, зі слабкими, недорозвиненими силами, але навіть вони відчувались доволі мерзотно при такій близькості.

Нервово проковтнувши солонуватий ком, Кай спробував обдумати природу клятого голосу в своїй голові. Його психічна хвороба тут ні до чого, він не може спілкуватися з іншими своїми особистостями без втручання лівих менталісток. Та й сама Лєш під час обміну пам’яті з тими довбнями та їх блокуванням сказала, що в ньому живе хтось сторонній. Хтось, схожий на легендарних неприкаяних духів. Хтось настільки сильний, що вона не змогла прочитати його думки… І за якимось ашером додала, що в ній теж дехто живе і це не так вже й страшно. Кай так і не зрозумів: то був жарт чи недолуга спроба втішити? Але з твердженням «це не страшно» він би посперечався.

«Кай… Ти як?» — знервований голос Дарсі в його голові змусив виринути з роздумів. Перед майже відновленим поглядом повстали товсті стебла якихось високих квітів, земля холодила лівий бік та щоку. Кай вже хотів відповісти в голос, але вчасно усвідомив, що кляті лицарі зі своїми світлими причандалами десь поряд. Довелось відповідати подумки: «Краще за всіх…»

«Тоді прикрий наші аури від тих муднів. Будь-ласочка…»

От нічого не можуть зробити без нього! Видихнувши, Кай таки зробив те, про що його просили.

«Чого ще бажаєте, пані?»

«Я — нічого, а ось Ґреґ дуже просить передати, як він тебе любить, переживає, бла-бла-бла… — напружена пауза. — А ще просив повернути отой гвіздочок, що блокує його магію».

Вищезгадані мудні, що галділи десь на периферії, почали потихеньку переміщатися за її межі. Кай точно не рахував, скільки вони провалялися в квіточках, але вечір остаточно змінитись на ніч. Герої нарешті наважилися вилізти з соняшників, та спуститись в яр до струмочка. В першу чергу Кай вирішив влаштувати «розбір польотів» та обговорити подальші дії. Запаливши невеликий вогник, він освітив своїх товаришів та спробував оцінити їхній моральний та фізичний стан.

Дарсі намагалась непомітно витерти доріжки сліз, а так на перший погляд була цілою. Ґреґ хоч і видавався пошарпаним, але якщо там і були якісь поранення, вони вже зажили. Сидів він з виразом обличчя «все добре, все нормально», коли насправді нічого не нормально. Отож, Кай спершу вирішив причепитись до мутного людиноподібного типа, що прибився до них ще під час сутички з лицарями в місті. Заради справедливості, він теж сидів в шоці, але на його почуття Каю було начхати набагато більше.

— Ти хто?

— Ірату Ібасана, дослідник іншовимірних створінь та кровопивця, — відповів він і навіть зробив якусь пародію на реверанс.

— І де ж ви його такого здибали? — це вже Кай поцікавився в друзів.

— То Ґреґ з ними потоваришував… А я просто віднайшла їх і попередила… — тихо відповіла Дарсі, уникаючи зорового контакту.

— Взагалі-то, саме він зі своєю подружкою мене викрав для того, щоб випити всю кров, — холодно зауважив Ґреґ. І відразу поспішив додати: — Але в певному сенсі ми потоваришували!

Наступні кілька хвилин Кай допитувався про природу подібної «дружби» та в який саме спосіб Ґреґа було викрадено. В результаті, останній був вкотре названий надрозумом, Ірату вирішили залишили на деякий час в спокої, а герої порушили нову тему для обговорення: як їм тепер виконувати місію з пошуку «матінки».

— В ім’я всіх забутих богів, скажи, що знайшла хоч щось корисне! — Кай суворо подивися на Дарсі.

— В церковному архіві прізвище Атер зустрілось тільки тут, — та, трохи оживившись, протягнула друзям сувій, який виявився свідоцтвом про шлюб такої собі Анни Атер та Сезана Фолкара.

Тут Кай дещо пригадав. Крамничка того чоловіка, у якого він чесно стирив артефакти для маскування називалася «У Фолкара». Співпадіння? Чи передаються в цьому світі магічні здібності у спадок? Треба буде вточнити у вампіроїдного аборигена…

— А ще вивалили на мене купу пліток, що Анна була «відьмою», з’явилася в тодішньому селищі нізвідки, мала надзвичайно високий зріст, ніколи не старіла та після смерті чоловіка втекла на південь вчитись бойовим мистецтвам, — розвела руками Дарсі.

— Все буквально кричить про «матінку»… — протягнув Ґреґ, уважно дивлячись на Дарсі. — Це точно все?

— Так, — серйозно відповіла Дарсі. — Все.

Герої сумно обмінялися поглядами. І без слів було зрозуміло, що їм доведеться пертися на південь, при цьому по мінімуму контактуючи з людьми. Чутки про викрадення нещасної монашки уже достатньо їх переполошили, а після того що влаштував Кай в місті… Їх будуть розшукувати, чи то як демонів, чи то як співучасників одного конкретного демона. Кожен охоронець, кожен лицар, кожен староста в богами забутому селі буде знати їхні особливі прикмети…

— Боїтеся властей? — порушив тишу Ірату. Побачивши три схвальних кивка, він продовжив: — Я знаю, як вам допомогти. Просто віддайте для експериментів вашого найслабшого побратима і я вам все скажу.

— А можна якось без цього? — недобре усміхнувся Ґреґ, поклавши руку на плече Кая, який вже збирався начаклувати щось смертоносне.

— Вам краще піти… — подала голос Дарсі. Такий хижий вираз на її обличчі Кай бачив тільки тоді, коли один надрозум сміявся над її творчістю.

— Воу, воу! Я ж просто пожартував! — Ірату підняв руки, в повній мірі усвідомивши загальний настроєм трійці. — Звісно, ми можемо укласти взаємовигідну угоду трохи іншого…

— Ближче до суті, клоуне.

— Ви допомагаєте мені повернути моє помістя в південній області, — випалив Ірату. Але щось просвітління на обличчях трійці не поспішало з’являтися. Тож він додав: — А я в свою чергу, допоможу вам з маршрутом, сховком, поясню будь-які незрозумілі моменти нашого світу.

— Гаразд, домовились, — зітхнув Кай. — Але навіть не думай кусати мене чи Дарсі, наша кров теж отруйна. А експерименти будеш ставити на своїй челяді!

— Я вам маніяк, щоб ставити досліди на власній челяді? — вдавано образився Ірату.

Наступні півгодини герої жартома намагалися визначити, яким саме маніяком є Ірату. Але втома та пережитий стрес таки давались взнаки. Тож Кай, побачивши, як позіхає навіть не дуже живий вампіроїд, швиденько начаклував декілька захисних бар’єрів та велів всім спати.

— Я почергую, і точно не побіжу рятувати рандомних людських дівок, — підморгнув він Ґреґу.

Той шпильку оцінив, гмикнув та пішов шукати найбільшу суху ділянку в яру для своєї чималої туші. Дарсі, тим часом, вирішила дістати записничок і накидати туди своїх віршів. Вампіроїд, в свою чергу, зловив момент для того, щоб поділитися з Каєм особливостями фізіології місцевих вампірів та пояснити, навіщо їм сон. Одним словом пройшов ще певний проміжок часу, поки всі вляглися. Нарешті Кай міг з чистою совістю погасити вогник, залишившись в темряві наодинці зі своїми темними думками. І щоб він них відволіктися, Кай поспішив просканувати місцевість на наявність крупної хижої тварини та клятих лицарів.

Не вловивши нікого і близько схожого, він вирішив зайнятись чимось іншим. Звісно, тихим, щоб не заважати іншим спати або тільки засинати. Нервово поклавши руки на коліна і відчувши слизьку тканину, Кай усвідомив, що досі знаходиться в костюмі клятої монашки! В нинішніх реаліях це маскування все одно було до сраки, тож він його тихенько стягнув та охайно склав на березі струмка. «Цікаво, ці лицарі зможуть подумати на самогубство?» — ця думка сподобалась Каю. Тож він для повноти картини вирішив залишити на одязі ще й записку. Позичивши у вже хроплячої Дарсі записничок та олівець, Кай написав першу маячню, яка прийшла в його хвору голову: «Я не можу жити зі злом всередині себе».

Кай!

— Трясця… — Кай застиг, в очікуванні що в йому зараз прилетить за надмірну експресивність. З іншого боку, він мав на неї право, ця істота ще ніколи це зверталась до нього на ім’я й без приводу!

Він простояв так кілька довгих секунд, вслухаючись в хропіння товаришів та вампіроїда. Схоже, вони не поспішали прокидатися, а нечиста сила не поспішала являтися та хапати його за сраку. Тільки виразки під бинтами занили, ніби натякаючи на істинне своє походження. Більш-менш розслабившись, Кай таки закінчив свою недо-авантюру з імітацією самогубства бідної монашки та сів на землю нервово курити.

«Це воно так зі «зла» образилося? Яка жалюгідність…» — Кай скосив погляд від мінівогника до багатогабаритної «чупакабри», яка намагалася максимально безшумно до нього підповзти та сповна відчув ірраціональність всього навколо. Він випадково заснув? Але коли? Чи зможе він прокинутись?

Йому ще стільки всього треба зробити… Через п’ять місцевих днів, коли зміститься міжсвітовий коридор, він швиденько зганяє в рідний світ і серйозно переговорить з Лєш. Це вже давно перестало бути смішним… А ще треба буде навідатись до шпиталю імені Аранти та ашерської комуни і перевірити чи не померли опікуни його любих надрозумів! Словом, багато всього зробити доведеться…

***

Хтось обтирав його чимось холодним і мокрим. Ґреґ відкрив очі і мало не заверещав від жаху. Над ним нависла істота з маминих розповідей. За статурою близька до них, хікаців, дебела, з дивними виступами в районі грудей та трішки синішою шкірою. Коротке фіолетове волосся стирчить в різні боки, очі червоні, як його кров, котру вона зараз витирає.

«Ашера… Якщо родичі мене не заберуть… Мама мене вб’є… Або віддасть ашеркам і вони мене з’їдять… Мене так і не забрали…»

— Ти мене боїшся, маленький? — тихо поцікавилась ашера, прибравши скривавлену ганчірку і беручи його на руки. — Не бійся. Я добра і не можу їсти дітей… Особливо таких милих.

Ґреґ з недовірою вдивився в її обличчя. А потім роззирнувся навкруги, в пошуках мами або когось з родичів. Але довкола був лише ліс та високі башти десь вдалині.

— Бачиш, усе добре, — всміхнулась до нього ашера. — Я тітонька Ханде, а ти?

Ґреґ здогадувався як треба розмовляти, але ніколи не намагався це зробити. Раптом в нього погано вийде і його варять, або, в даному випадку, з’їдять? Так і не дочекавшись відповіді, тітонька Хадне знову посадила його на камінь і сама сіла поряд. Діставши жменьку горіхів з кишені, тітонька Ханде взялася лускати їх голими руками. Ґреґ зачарована спостерігав за процесом, навіть не думаючи тікати.

— У мене є донька, вона теж ще не говорить, але вона молодша від тебе… Сподіваюсь, її таки випустять в білий світ, — тітонька Ханде протягнулася йому серцевину горіха. — Їж, маленький, їж.

Ґреґ слухняно взявся жувати горіх. «А вона не така вже й страшна…» Десь в вдалині обвалилась одна з башт.

— Трясця… — раптом простогнала тітонька Ханде якимось незвично грубим голосом.

***

Ґреґ відкрив одне око та з подивом зрозумів, що знаходиться в яру, поряд зі струмочком і ще декількома особами. Зараз йому вже двадцять вісім років, він перебуває в іншому світі, вимушений шукати «матінку» через волю богині смерті. Не один. Неподалік, біля самого струмка в тьмяному світлі місцевих небесних тіл стоїть Кай. Судячи з пози, він був напружений та тримав в руках незрозуміло що. Ґреґ вже встиг подумати, що їх знайшли лицарі… Але щось їх не було видно, а сам Кай почав рухатись. Він, очевидно, вирвав листок з записника, поклав його кудись на землю та сів на ту ж землю, зашарудівши одягом.

Оскільки після такого «чудового» сну недо-спогада сонливість у Ґреґа остаточно вивітрилася, він вирішив скласти Каю компанію.

— Про що думаєш? — пошепки поцікавився Ґреґ, підлізши до своєї «цілі» достатньо близько, щоб побачити його зпорожнілий погляд.

— Про тебе… — Кай погасив вогник і затягнувся. З ним було щось не так. — Дивне місце для зустрічі ми створили, чи не так? Це якийсь інший світ?

— Типу того… — невпевнено відповів Ґреґ, намагаючись зорієнтуватись.

Судячи з усього сказаного, одна з Каєвих особистостей вирішила провітритися. І, на щастя, для всіх присутніх, це не був володар дуже промовистого прізвиська «Довбойоб». Єдине, чому міг погрожувати нинішній екземпляр на прізвисько Мізері, — емоційний стан самого Ґреґа.

— Піді… Підповзи ближче, будь ласка, ми маємо новини від Повелителя…

Схоже, або Мізері остаточно втратили зв’язок з реальністю, або в Каєвий триєдиний «бестіарій» додався ще так званий Повелитель… Що те, що те звучало доволі погано! У будь-якому випадку сперечатися з божевільними безглуздо, до того ж, хіба не для задушевших розмов Ґреґ зсунувся з пригрітого місця?

— Що за Повелитель? — поцікавився він, впритул зупиняючись та сідаючи поряд з Мізері.

— Повелитель… Ми не розповідали, не давали тобі це знання? — Мізері заблимали своїми скляними очицями. Побачивши заперечне хитання головою, вони взялися пояснювати: — Він завжди з нами. І буде до самого кінця! Саме в цьому і полягає новина — Повелитель майже відновився і скоро прийде нищити реальний світ!

— Як мило… — проказав Ґреґ, з усіх сил намагаючись зберегти доброзичливо-зацікавлений вираз на обличчі.

— Не дивно, що ти не боїшся, ти ж несправжній… — Мізері вчепились йому в руку, ніби намагаючись спростувати власні слова. — Тільки не розповідай іншим, вони або засмутяться, або поскаржаться санітарці і нам всім обмежать існування…

— Присягаюся волею Арани, що нікому не розповім деталі нашої розмови, — максимально пафосно прошепотів Ґреґ, як і личить «несправжньому» породженню фантазії.

Мізері кинулися йому в обійми. Самому Ґреґу в цю мить хотілося, щоб старий добрий Кай теж так любив обіймашки. Але маємо те, що маємо… Несподівано він пригадав один цікавий запис на тому Дарсиному папірці. Окрім інших ментальних штук, там рекомендувалося давати Каю щигля для «перемикання» особистостей. Ґреґ не дуже був певний в цьому методі від руки не-менталіста, але таки застосував його негайно.

— Не дарма Третій називає тебе «надрозумом», — в очицях Мізері на мить промайнула крихта здивування: — Ой, не дарма…