Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Так зване село виявилося містечком з більш серйозними стінами — кам’яними, високими, не те що якийсь кривий паркан з кілків. Охоронці воріт також виявилися більш прискіпливими. Наступну годину вони мучили нашу компанію питаннями на кшталт «Рід занять?» та «Яка ціль подорожі?», а також ретельно оглядали клунки та самих героїв. Занотувавши імена та їхні відповіді, охоронці таки пропустили їх в місто. І навіть порекомендували для пошуку родичів звернутися до Міської Ради.
— Сподіваюсь, тутешні люди теж повимирають разом зі своєю бюрократією, — пробурчав Кай, коли вони заглибились у місцеві вулички.
— Пані Кайліно майте совість, побажання смерті то гріх! — підморгнув Ґреґ. Але в Кая вже не було сил підтримати діалог.
Оскільки для входу їм довелося сплатити по срібнику з кожного, про ночівлю в якихось місцевих шинках можна було сміливо забути. Тому герої бродили по місту в пошуках місцини, де можна було б заночувати, бажано подалі від місцевої церкви, верхівка якої стирчав над іншими будівлями.
На тьмяно освітлених вулицях практично не було людей. Тільки такі ж неприкаяні безхатьки, гуляки та повії з розмальованими обличчями. Останні, до речі, варто було їм побачити «преподобну Кайліну», миттєво розбігалися в різні сторони. Воно і не дивно, Дарсі теж воліла б втекти подалі від роздратовано крокуючого Кая в образі людської монахині десь на інший кінець міста та впасти на останню лавку мертвим сном…
Але навіть подібний люд траплявся їм все рідше, будинки ставали більш занехаяними. В одному з таких екземплярів ні Дарсі, ні Кай не відчули жодних ознак життя. А всередині не було нічого окрім уламків обваленого другого поверху. Дарсі без найменших вагань постелила свою імпровізовану спідницю, лягла на неї та відключилась.
— Ґреґу, ти як найменш стомлений, будеш слідкувати, щоб нас ніхто не вкрав! — Кай швиденько стис руку новоявленому «черговому» та теж завалився спати, де стояв.
— Гаразд… — Ґреґ з тугою подивився на своїх друзів, зітхнув та всівся на чималий уламок балки. З розбитого вікна в приміщення потрапляло трохи ліхтарного світла, при якому можна було почитати. Тож Ґреґ дістав з кишені зшиток, в який Каєва приятелька записала всю інформацію про людей, яку тільки змогла дістати з голови бідної монашки. Але він навіть не встиг його відкрити.
— Ря-туй-те! — донісся з вулиці високий жіночий крик. Майже не думаючи, Ґреґ витягнув з плеча «перекривач магії», вискочив з приміщення та кинувся в провулок, звідки лунав крик. Там він побачив, як якийсь мутний тип захопив чорняву, відповідно одягнену панянку. Ґреґ випустив в чоловіка настільки сильну хвилю сили, на яку він взагалі був спроможний. Але та тільки розмазалась об щит, ефектно підсвітивши обличчя людей.
«Кай казав: тільки у двох типів людей можуть бути червоні очі — у альбіносів та у проклятих якоюсь всевишньою дичиною!» — це була остання думка Ґреґа перед втратою свідомості.
***
— Вставай, — доволі грубий штурхан змусив Дарсі таки розплющити очі. Над нею нависав зовні спокійний Кай. Але, судячи зі стану його душі, він перебував на межі нервового зриву.
— Що трапилось?! — Дарсі і сама почала тривожитись, поки з невідомої причини.
— Ґреґ зник, — холодно відповів Кай, крутячи в пальцях скривавлений цвях, підозріло схожий на блокатор магії. — Ти йди в Місцеву Ратушу та церкву, перевір чи часом його туди не забрали. У Ґреґа примітна аура, особливо без цієї штуки. Я обшарю нетрі. До зустрічі на цьому ж місці опівночі.
Дарсі тільки закліпала очима на щезнувшого співрозмовника. А потім вперше в житті вилаялась. Перед тим, як сторч головою кидатися на пошуки Ґреґа, вона перевірила, чи присутнє на ній маскування та чи встановив Кай на цю будівлю хоч якийсь захист та орієнтири.
На вулиці тим часом була краса: ранок, сонечко, людоньки… Останні, до речі, косилися на стрімко крокуючу в самих панталонах чужинку, притрушену пилом, як, власне, на притрушену. Але Дарсі була надто зайнята думками про Ґреґа, щоб звертати увагу на якихось там людей, більш благополучну вулицю, розгромлену крамничку артефактів…
«Яка вірогідність того, що його захопила місцева влада? І чому вони не забрали мене та Кая? Вони сліпі, чи… Чи Ґреґ відійшов кудись, з якоїсь гіпотетичної причини… » — Дарсі різко зупинилась, мало не збивши якогось перехожого з ніг. З одного боку, це було б надзвичайно смішно, якби Ґреґ просто відійшов в туалет, з іншого… Все одно воно якось не трималося купи — навіщо він тоді витягнув блокатор магії, який буквально дозволяв Каєві знаходитися в його товаристві і не дуріти? Так і не визначивши для себе якоїсь пристойної версії, вона продовжила свій шлях до Міської Ради, вже трохи більше зважаючи на емоції та аури людей довкола.
Сама будівля цієї ради знаходилась на початку «головної площі» і, як виявилось, видавалася доволі симпатично. Дарсі з ще здалеку відчула дещо незвичне в цій будівлі. І справа була не тільки захисних заклинанням. В будівлі був хтось з, м’яко кажучи, яскравою аурою, яка «по-Атерівськи» поєднувала в собі пітьму, світло і дрібку благословенної порожнечі.
У Дарсі перехопили подих подих, від розуміння, кому міг належати подібний «коктейль», і обидва варіанти задовольняли потреби її «місії». Але Ґреґ був все-таки пріорітетніший… З легкою настороженістю вона оминула не менш насторожених охоронців та ступила на поріг будівлі. В середині кишіло знервованими службовцями, які постійно снували туди-сюди між колон і абсолютно не звертали уваги на якусь сторонню дівчину. Дарсі прищурилась і рушила до сходів, адже володар «Атерівської аури» знаходився десь на другому поверсі.
—… думаю тобі варто повернутись в столицю найближчим часом…
Дарсі смикнула перші ж двері і заглянула в середину. Перед її очима постав доволі нудний кабінет з доволі звичайним його володарем. А ось його співрозмовник… На мить Дарсі здалося, що це Ґреґ вирішив переодягтися в лати місцевих вояк. Але все ж таки відмінностей вистачало. Більш світле та коротке волосся, менший, витончений ніс і врешті-решт більш виражені та розвинені магічні здібності! Але і схожість певна була: очі з опущеними повіками, форма обличчя, високий зріст… Словом, Дарсі віднайшла Ен Атер «матінку» Ґреґа в дуже не зручний час і тепер вона не знає, що робити з цією інформацією! Бовкнувши щось про те, що вона помилилась кабінетом, вона закрила двері і кинулась в інший від сходів напрямок. Але її миттєво наздогнали, доволі грубо розвернули обличчям до співрозмовника та стиснули зап’ясток в залізному захваті. Закотивши чужий рукав, Ен ближче до очей піднесли Дарсіну руку, завішану різноманітними браслетиками.
— Душа моя, як ти тут опинилася? — Ен багатозначно вказали на особливо «примітний» браслет, в якому і містилось ілюзорне закляття.
— Та ось пригод захотілось… — пробурмотіла Дарсі. «А ще врятувати вашу відносно невинну душу від злодійки-Накси!»
— Передай своєму рогатому дружку, щоб перестав так палитись та викрадати бідних монахинь, — Ен зробили невеличку паузу, кинувши Дарсі суворим поглядом. — А тепер на вихід…
Не сказавши більше ні єдиного слова, вони вивели присоромлену Дарсі на вулицю і знову повернулися до будівлі в своїх справах. «Ну і фрукт… » — подумала вона, намагаючись зорієнтуватись, де знаходиться гострий вершок церкви. Чи розповість вона друзям про цю зустріч? Обов’язково, коли вигадає конкретний спосіб, в який можна буде надурити Наксу, інакше розмову з Каєм можна і не починати… З Ґреґом, напевно, і так можна, але його ж ще треба знайти!
***
Тривожне передчуття йшло вслід за Антелом по кладовищу. Сьогодні він днював в Міській Раді та мав вельми неприємну розмову з бургомістром. Якщо коротко, то в одному з північних монастирів викрали монахиню, артефактник Фолкар захворів на одержимість та був вбитий воїном з Ордену Священного Сонця, в їхньому місті почали зникати люди, і пан бургомістр як би вірить, що Антел та його дружина добропорядні вампіри, які до вищезгаданих подій не мають ніякого відношення… А от церква з її «сонячним орденом» не повірить, тому їм варто готуватися до того, що їх можуть вбити просто за компанію з тою нечистю, яка за цим дійсно стоїть.
Нервово озирнувшись, Антел продовжив свій шлях. І що ближче він підходив до своєї домівки — далеко не нового склепа, то сильніше він відчував запах чужої крові. Невже ці ідіоти додумались когось упіймати в такий час і тепер бенкетують? І чому Тріша їх не зупинила?
Проклинаючи той день, коли він дозволив своїм колишнім університетським товаришам у себе пожити, Антел штовхнув двері склепу. Все було значно гірше, ніж він собі уявляв… Ці ідіоти десь віднайшли надвисокого чоловіка (ноги якого звисали з вівтаря), притягли до склепу і замість того, щоб висушити його, з якогось дідька, вирішили провести розтин!
— Якого…
— Ант, не психуй і краще допоможи своїй жінці притримати ліву половину плоті, — відказав Ірату, продовжуючи копирсатися у нутрощах нещасного. Кинувши на вищезгадану гнівний погляд, Антел підпер двері склепу могильною плитою і таки підійшов до вівтаря, над яким схилились майже всі присутні. І здавалося б, гірше бути не може, але ні…
Крім того, що цей екземпляр був живим, при свідомості і з якоюсь нездоровою посмішкою спостерігав за діяльністю Ірату, він ще й не був людиною. Нагадував цей хлопець великого еволюціонувавшого людиноподібного крилана, з незграбно звисаючими крилами та дивним забарвленням. Сірувато-блакитна шкіра, зелене волосся, верхня частина носа була подібна до людського, нижня до тваринного, і, звісно, очі, жовті, як у кішки з вертикальними зіницями, миттєво перемістили погляд з власних нутрощів до Антела.
— Доброї ночі, — привіталось це диво природи. Антел нічого йому не відповів, тільки схилився до Тріші і пошепки запитав:
— Що це? І де ви його здибали?!
— По-перше, не «що» а «хто» , — схоже, на слух їхній піддослідний не скаржився, — По-друге, вас попросили допомогти жінці, от і допомагайте.
— А тебе попросили стулити пельку і не заважати Ірату! — прошипів зі свого кутка Ліф. Він не брав участь у розтині, сидів собі осторонь з препаскудним виглядом.
— Я на вулицях міста примітила такого високого і красивого пана, в якому повинно містився понаднормова кількість крові. Як і годиться, ми з хлопцями заманили його в провулок, де він з власної дурості втратив свідомість і ми гуртом віднесли до склепу, — Тріша таки вирішив пояснити нормально ситуацію для Антела і запобігти новому витку суперечки.
— Але він надто швидко прийшов до тями, перелякався, обізвав нас «місцевими канібалами» та явив нам свою справжню подобу в надії, що перестане представляти для нас інтерес! — додав Ірату.
— Наївний, — всміхнувся Антел. — Ви хоч кров його спробували?
— Ліф спробував, оно як його криє.
— А я попереджав, що моя кров отруйна, — знову вліз в розмову піддослідний. Ліф тільки пирхнув у відповідь.
— Він взагалі дивовижне створіння, повне сюрпризів… — підморгнув Ірату. Антел охоче вірив, але все ж таки розповісти погані новини було набагато важливіше:
— Бургомістр дав зрозуміти, що по нас можуть прийти фанатики з «сонячного ордена». Мені треба говорити, яку для нас загрозу несеш ти та Ліф одним фактом своєї присутності? — він його слів Ірату трохи зник. — А якщо сюди додати ще це диво природнє…
Хтось загупав у двері з нелюдським завзяттям. У склепі запанувала тиша, всі обмінялися нажаханими поглядами. За лічені секунди Ліф, Ірату, та звільнений від пут піддослідний поховалися у невеличкому секретному підвальчику. Тріша кинулась витирати вівтар, а Антел підкреслено повільно поплентався відчиняти небажаним гостям.
Дивна чужоземка навіть не дала себе нормально роздивитися, рвучко прослизнувши в приміщення повз шокованого Антел. А він вже морально готувався до передчасної загибелі від рук фанатиків! Чужоземка, тим часом, поглянувши на підлогу, кинулася піднімати килим, як у себе вдома. Там вона і знайшла люк до їхнього підвальчику. Наступні кілька секунд Антел, Тріша та інші в стані легкої зміни свідомості спостерігали за милим єднанням.
— Ґреґу, ти мене задушиш! — таки вирвавшись з обіймів, Дарсі нарешті звернула увагу на вампірів. — Народ, ви жити хочете?
— Звісно, хочемо, — заморгала Тріша, відганяючи від себе марення.
— Тоді тікаймо, бо сюди вже йдуть оті лицарі з сонцем на латах! — Дарсі настановче змахнула якимось сувоєм з печаткою церкви. А потім усвідомила, що тягалася з ним в руці весь цей час і просто поклала його в сумку.
На щастя, всі зрозуміли серйозність ситуації і не стали сперечатись та якось довго збиратись — в чому були в тому і вийшли зі склепу. По дорозі Дарсі почала розповідати про те, як в місті перекрити основні ворота та біля якого чорного проходу на них чекає Кай. Ател не міг не відмітити, як цій інформації зрадів горе-піддослідний, а також те, що його рана вже встигла затягнутися і зараз він якимось чином приміряв на себе людську подобу.
Детальніше обдумати це все Антелу завадили представники «сонячного ордену», вигулькнувші з-за огорожі.
Спалах!
Щит Тріши витримує закляття якимось дивом. Їхня компанія розбігається в різні боки — хто куди. Тільки вони з дружиною та, можливо, двоє чужоземців тримаються парами. Зараз вони мчать до іншого кінця кладовища, петляючи між порослих могил та намагаючись зайвий раз не випробовувати щит Тріши. А клятий фанатик все кидається своєю поганню, мов розгніваний Творець!
«За такою-то таверною…» — Антел пригадує, про який саме прохід говорила та чужоземка. І окрилений надією, він рвучко перекидає Трішу через огорожу, перелазить сам, і тепер вони вже мчать по безлюдним вулицям. Подекуди вигулькуючі представники ордену до людей не зараховувалися. Біля таверни їхні шляхи знову пересіклися з чужоземцями та захеканим Ірату. А також з клятими фанатиками, які почали потихеньку брати їх в кільце.
Вже десь на цьому етапі Антел почав втрачати надію на щасливий фінал для них всіх. Їх оточило п’ятдесят людей: всі озброєні, в латах, до того ж, серед них є мінімум один сильний маг, який може направо і наліво розкидатись світловою поганню. А в них — три беззбройних лоха та дві відьми. Одна щитом прикрила, інша за витягнутою з бюста шпаргалкою теж щось мутить, змушуючи всіх ближніх представників ордену тупити та топтатись на місці. Але ж це не надовго…
— Ідіоти! — гаркнув особливо вичурний лицар, готуючись згенерувати чергове закляття. — Злякались, мов…
Його слова обірвалось криком. Антел міг поклястися, що бачив, як сонце на його броні починає плавитись! В рядах лицарів почалась паніка, адже збожеволівший від болю маг взявся розкидатися своєю поганню направо і наліво!..
Вже впавши на спину, Антел побачив, як летючу в повітрі монашку збили булавою та як чужоземка тягне в сторону заплакану Трішу.