VII. Побутові Справи

Ранок розпочався зі злої Дарсі, котра, судячи зі звуків, намагалася придушити бідного вампіра. Ґреґ, ліниво відкривши одне око, спостерігав за цим дійством. Схоже, це була розплата за те, як вони розбудив її для перемикання Каєвих особистостей. А Кай своєю чергою, пригадав за забуті в людському місті речі та кинувся їх забирати. Але зовсім скоро він повернувся з сумною новиною: «кляті люди» встигли збудувати захисний бар’єр зі світлої енергії, отже Каю смертельно небезпечно до нього навіть наближатися. Тож по речі довелося йти Дарсі…

— І ти теж прокидайся! Хутко! — тепер оздоблена фігура нависла над ним.

— Я не можу, мене щастя привалило, — зітхнув Ґреґ. Роздратована Дарсі миттю стягла з нього хропляче «щастя» на ім’я Кай. Останній після такої грубості, невдоволено забурчав та всівся в траві.

— Що вже трапилося?! — скуйовджений та нещасний вампір висловив спільне переживання.

— Сюди йдуть стражники обвішані світлими артефактами та світлі маги, — тихо проказала Дарсі. — Я відчуваю їхню ненависть та азарт… А ви їх відчуваєте?

— Забираймося звідси! — скомандував Кай після секундних роздумів і миттю показав іншим приклад, розправивши крила та злетівши.

Дарсі та Ґреґ зробили те ж саме. Останній раптом подумав, що некрасиво ось так кидати напризволяще вампіра, з яким вони вчора начебто уклали угоду. Озирнувшись, він побачив як занімілий від шоку Ірату пливе слідом за ними в повітрі, підхоплений Каєвим закляттям. Але чого він не побачив, так це натовпу вороже налаштованих людей ні на дорозі, ні серед соняшників… Взагалі на відкритому просторі між приліском та міською стіною не було видно жодної живої душі. Ґреґ припустив, що після вчорашнього, люди стали обачнішими, і тому прикрили свою процесію якимось закляттям невидимості. Але вони не змогли чи не здогадались приховати власні сили від Кая та Ірату, та емоції від Дарсі! В принципі все сходилось. Тож він з чистою совістю міг посунути це спостереження десь на край свідомості та зосередитись на нагальніших справах.

Наприклад, не відставати від друзів! І поки Ґреґ вдивлявся в абсолютно безлюдне поле, Кай прямо на льоту ініціював обговорення нового маршруту та планів. Підтягнувши до себе все ще нещасного та шокованого вампіра, він взявся допитували його про місцеву магічну систему, місця, де могла рости лоза та про якесь місто з дуже красномовною назвою, яку не можна не згадати!

— Некроманське Поховання?! — Кай відчайдушно намагався перекривати свист вітру у вухах всіх присутніх. — Але за нашими джерелами, некромантія у вашій країні нелегальна!

— Це правда… Нелегальна, як і вампіри, або наймані вбивці. Думаю, аналогія більш ніж прозора! - відказав Ірату. Тепер він вже не виглядав таким нещасним, як на початку польоту. Хоча, його все ще тягнули спиною назад по небу мов мішок картоплі. — Що до самого міста…

Ґреґ, вирішив наблизитись до них, щоб краще розчути цей дивний діалог крізь шум вітру у вухах, аж тут його погляд зачепився за Дарсі. Вона теж починала потроху відставати від парочки «юних натуралістів», повністю зосереджуючись на відчуттях, явно не своїх… Ґреґ знову обернувся, на всіяне соняшниками поле, котре все віддалялось і віддалялось. Як не зручно мати справу з ворогами, котрих не можна ні побачити, ні почути, ні відчути!

— Воно так називається на честь старого міського кладовища, на якому хоронять виключно некромантів з усієї країни, — вів далі Ірату, — Оскільки навіть один некромант після смерті здатен… Тому всіх некромантів просто хоронять в одному місці та залишають під колективним наглядом непростих жителів містечка…

Подекуди для Ґреґа кінцівки речень губилися за свистом вітру та тривожними думками. Дарсі ж попередить їх про можливу небезпеку з боку людей? Якщо вони вирішать вдарити магією чи постріляти з луків-арбалетів? Давши собі ментально ляпаса за подібні параноїдальні думки, Ґреґ вирішив, що саме в цей момент Дарсі змушує людей вичікувати не зрозуміло чого, тому вони й не нападають.

— То в основному маргінали яких і терплять за виконання настільки невдячної роботи: некроманти, демонологи, відьми, вампіри… — нарешті закінчив свою тираду Ірату.

— «Казкові» у вас звісно, закони! Що в магії, що людські, — гмикнув Кай.
— А душі забирати ваші несмертні некроманти хоч вміють?

— Звісно… — Ірату тут чомусь спохмурнів. — І душі, і сили. Все що тільки забажаєте.

Летіли вони довго, надалі мовчки. Внизу під ними тягнулися поля, ліси з цими низькими деревцями, інколи навіть села. Але не часто, вони негласно зареклися наближатися до населених пунктів без крайньої потреби. Стражники зі світлими магами не поспішали видавати себе. Певно, давно від них вже відстали… Звісно це не було приводом для перепочинку. Їхній новий пункт призначення знаходився далеченько, кілька діб на конях, якщо вірити словам вампіра.

Ближче до вечора, що Ґреґ, що Дарсі почали недвозначно натякати на перепочинок. Але Каю, здавалося, такі земні нюанси як втома не були доступні. Він тільки пирхав на їхні слова, наказував «не розкисати». Та летів і летів, тягнучи за собою бідного вампіра що вже давно перейшов в якийсь транс.

Ґреґу це все не подобалося. Тож він вирішив триматися якнайближче, про всяк випадок. Рішення це було прийнято вчасно, бо Кай якраз почав йди на раптове зниження. А вампір взагалі полетів вниз камінцем. Вилаявшись про себе, Ґреґ підхопив тіло Кая та швидко роззирнувся. Так, Дарсі підхопила вампіра і схоже збиралася приземлитись поміж сосен. В принципі, у них не було іншого вибору: навряд чи Дарсі змогла б довго триматись на льоту з вампіром «в зубах», та й Кай вже починав відтягувати руки в самого Ґреґа. Тож він наслідував її приклад, і навіть примудрився при цьому, не зачепитись крилом за стовбур, втратити баланс, вже біля землі впустити цінну ношу та гепнутись в шипасті чагарники.

— Дарсі?! — стурбований Ґреґ приземлився неподалік. — В ім’я Аранти, ти в порядку?

— Я жива, живіша від усіх живих! — випалила та, вилазячи з прим’ятих кущів.

Пересувалась вона дійсно жвавенько після такого феєричного падіння. А ось до крові розідрані кінцівки та обличчя викликали тільки тривогу. А вампір тим часом вже встиг оговтатись від падіння, обтруситись. І тепер витріщався голодними очима на Дарсі. Точніше, на її скривавлені подряпини.

— Навіть не думай… — протягнув Ґреґ, для кращого ефекту поклавши вільну руку вампіру на плече.

— Звісно, ні, ні в якому разі, — Ірату переводив злегка затуманений погляд з одного на іншу. — Можливо, поблизу є якісь тваринки? Білочки, скажімо.

— Неподалік загубилося дитинча кабана. Можете випробовувати свою удачу, — відказала Дарсі, зосереджено перебираючи власні браслети на руках.

Вампір кивнув та поспішив на імпровізоване полювання. А Ґреґ та Дарсі зайнялися облаштуванням. Кая поклали прямо на траву. А щоб той виказував хоч якісь ознаки життя, Дарсі влипла в нього воду зі своєї фляжки, поки Ґреґ збирав хмиз та обдирав залишки злощасного куща. Як йому здавалося, ті ягоди були не отруйними й могли зійти за вечерю.

— Це срака, пані та панове… — подав голос Кай вже опісля, коли вони всі просто полягали на землю таким собі трилисником та мали сили хіба що на розмови.

— Ти про своє приховане бажання вбитись чи за те, що ми залишились без речей? — підняла одну з брів Дарсі. Вона таки змогла установити зв’язок з одним з браслетів, і тепер її рани почали затягуватись. Не так швидко, як при їхній звичній регенерації, але вже щось.

Ґреґ мимоволі пересмикнув плечима. Він прекрасно усвідомлював, хто був першопричиною навислої над ними проблеми, відчував це на всіх рівнях свого організму, починаючи від легкої нудоти й закінчуючи кров’ю що почала приливати до його щік… Хоч Кай поки не сказав на його адресу жодного кривого слова, навіть не глянув в його бік, і взагалі зараз він зосередив всю свою увагу на Дарсі, проїдаючи її своїм холодним поглядом.

— Дуже дотепно, — відказав він. — Краще розкажи, що ти вирішила забрати перед візитом до церкви?

— Свою сумку, — Дарсі взялася нервово перевіряти її вміст. — Тут в мене повна фляга води, невеликий запас їжі, ніж, кресало, медичний набірчик, стратегічний запас ганчір’я і цінна макулатура: карта, те свідоцтво та записничок.

— Добре, добре… Жити можна. До того ж ми не в клятій пустелі і їжу та воду можна поповнити… — Кай замовк, різко перевівши подих. — А ось календар зміни міжсвітових коридорів та ловець душ так просто не поповнити! Хоча, не те щоб неможливо.

У Ґреґа з’явилося ще сильніше бажання заховати голову в плечі. Перед відправкою Кай показав їм ці предмети й коротко пояснив навіщо вони потрібні. Календар, як можна здогадатися з назви, прогнозував зміну міжсвітових коридорів. І наскільки зрозумів Ґреґ, Кай взяв цю річ для підстрахування оскільки за власними ж словами не був настільки «вумним», щоб постійно підраховувати кількість днів та пам’ятати всі можливі нюанси міжсвітових коливань. Ловець душ являв собою модифіковану в магічний артефакт етнічну прикрасу південно-центральних дейнасів, до яких здається належали родичі Дарсі з батечкової лінії.

Використовується він, зазвичай, в криміналістиці для вилову померлих душ, щоб ті могли засвідчити перед тим як їх забере Накса чи пам’ять зруйнується під впливом часу. Також ловець душ знаходився у відкритому доступі, оскільки не міг упіймати душу живої особини, а тримати біля себе душі померлих родичів не протизаконно. Хоча, напевно, не дуже добре для психіки… Але хай там як, їм потрібен був ловець душ для безпечного транспортування душі матінки додому!

— Мені шкода… — несподівано подала голос Дарсі. — Дуже, дуже шкода…

— Не треба прибіднятись, — відказав Кай, лізучи в кишеню по свої цигарки. — Багато чого могло скластися інакше. Я міг не забувати про речі, вампіроїди могли б полювати в іншому кварталі, один надрозум міг просто не висовуватись. Ти не повинна відчувати провину!

Щось в голові Ґреґа неприємно тьохнуло. Дійсно не повинна… Ні, це він не повинен займатися ментально гімнастикою та підозрювати Дарсі незрозуміло в чому! Особливо в нинішній ситуації, в яку вони потрапили через нього…

— І раз пішла така п’янка… — вів далі Кай, прикурюючи, ніби нічого не трапилось. — Позичиш свій записничок приблизно назавжди? Дякую. Я буду там потрібні дні вираховувати. Та, можливо, залишатиму послання для свого триєдиного генштабу. Ніхто ж цих довбнів поки не давав про себе знати?

— Мене буквально підняли посеред ночі через це… — скривилась Дарсі.

— То були Мізері. Вони приходили сказати, що якийсь ваш Повелитель майже відновив сили та буде нищити реальний світ, — миттю здав Ґреґ свого вчорашнього співрозмовника. Кай на це тільки зробив ще одну затяжку.

— Триндець, — коротко прокоментував він.

— Ти справді наляканий, — Дарсі навіть сіла для того, щоб зазирнути в його засклянілі після почутого очі. — Але чому?

— Як мінімум, у мене дедалі сильніше протікає дах, як максимум… — раптом Кай різко зірвався з місця, не зважаючи на Ґреґові спроби втримати. Звісно, для його ж блага. — А де той довбаний вапіроїд?

***

«Довбаний вампіроїд» повернувся наступного ранку з чесно впольованим кабанчиком. Схоже, Дарсі тоді трохи помилилася, говорячи про «неподалік»… Але, здавалося, Ірату це аніскільки не хвилювало. Він нарешті попив бажаної крові та прямо таки випромінював бажанням поділитися з нерозумними прибульцями якоюсь надважливою інформацією. І якщо Кай вже сидів, в повній готовності вислухати будь-яку маячню, Дарсі, судячи з її квадратних очей, щось з тої маячні вже взнала, то Ґреґ… Він не бажав чути маячні. Він просто хотів вже дістатися до їхньої «цілі» та полишити цей химерний світ раз і на завжди! Але при цьому не бажав підводитись з належного місця. Ось такий парадокс!

— Поки ви спали, я встиг за цю ніч дослідити майже весь ліс. Виявляється, неподалік знаходиться те саме Туманне болото, — відчувши на собі пронизливі погляди, особливо від Дарсі, вампір пояснив: — Це означає, що Некроманське Поховання доволі близько!

— Впасти і не жити… — пирхнув Кай. Здавалося, його більше зацікавило тіло кабанчика. Він навіть підійшов до нього та обережно доторкнувся чоботом. — І ти всю ніч носився з трупом бідної животини? Нахіба?

— Так це для вас обід, щоб ви поїли чогось суттєвішого за ягоди… — тепер вже здивувався вампір. Чого, чого, а такої гостинності з його боку ніхто не очікував. Кай так і завмер на місці. Дарсі та Ґреґ перезирнулись.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, справді, але ми не їмо м’яса, — почав останній.

— Говори за себе, мій хороший, я виріс всеїдним. Та й Дарсі навряд чи загнеться від декількох шматочків… — Кай почав обходити кабанчика по колу. — Не думаю, що це добро пропаде.

— То це культурні, чи фізичні особливості? — оживився Ірату. Здавалося, в ньому знову прокинувся маніяк-дослідник!

— Одній творчині Арані відомо, — розвела руками Дарсі. А потім додала: — Може я і не помру, а як боялася мама, просто пробуджу свою «червонооку сутність»…

— Маячня! — відказав Кай. Закінчивши розглядати кабанчика, він магією викинув з невеличкої ділянки траву та верхній шар землі, і тепер вдивлявся в сам ґрунт, неначе там було щось цікаве. При цьому, він продовжував говорити: — Якщо воно не пробудилось від народження, то і зараз не повинно… Принаймні не від клятого кабана, котрий взагалі іншого виду, роду і так далі.

— А що ти робиш? — Ґреґу набридло лежати, тож він підвівся та підійшов до Кая.

Останній дійсно робив щось цікаве. Вертів так і сяк дивну масу, що ще мить тому була жменькою підзолистого ґрунту. Зараз воно виглядало, як щось середнє між ножем та пилкою для кісток. І навіть з такої відстані Ґреґ відчував жар від того предмета.

— Інструмент, щоб освіжувати кабанчика. Якщо вийде, потім зроблю якусь посудину… — Кай різко озирнувся. — А ви, двоє лежнів, теж чимось корисним займіться! Гілочок хоч наносіть.

Ґреґ та Дарсі, присоромлено перезирнувшись, рушили в глиб лісу, збираючи при цьому гілочки. Ірату теж не придумав кращого за це заняття і теж рушив в глиб лісу, тільки в іншому напрямку. А тим часом між Ґреґом та Дарсі панувала незручна мовчанка. Остання взагалі, неначе не прокинулася, губила гілочки по дорозі. А потім взагалі всілась на повалення дерево та втупилась у власні руки, складені на колінах. Ґреґ був вимушений призупинити збирання гілочок.

— Дарсі… — насилу витримавши в собі «Що з тобою не так, Накса тебе роздери?!», він присів поряд, сяйнувши дружньою посмішкою. — Скажи мені, що тебе непокоїть? В чому причина твоєї, ну нехай, «дивної» поведінки?

— Я вважаю, ми не повинні вбивати твою матір, — зітхнула Дарсі. — Нехай вона і не була хорошою, хотіла скинути тебе іншим родичам. І ти через це її недолюблюєш… Але це не привід її вбивати! І я просто не розумію як ти так спокійно сприйняв ідею Кая про вбивство власної матері! Власної матері, на хвилиночку!

Ґреґ окинув Дарсі задумливим поглядом. А він, наївний, думав що вона зараз почне за Ірату. Що він, наприклад, насмерть обезкровив не тільки кабанчика, а й ціле село і такий компаньйон їм не годиться… А вона за «матінку». Розповісти чи ні? Він не багато пам’ятав про своє дитинство, бо не хотів, але на шокуючу історію мало вистачити. От тільки йому здавалося що Дарсі все одно не сильно перейметься та глобально не змінить свою думку. Кінець кінцем, їй пощастило з мамою. Ханде завжди була поряд і тільки один раз проявила агресію до Дарсі, геть втративши глузд від голоду, підсиленого міткою Накси…

— Гаразд, припустимо, що ми нікого не вбиватимемо, — зітхнув Ґреґ. — Але що ти пропонуєш? Ми сюди прибули не через мої кровожерливі схильності, а, тому що одна діяльна богиня смерті любить розкидуватися власними мітками. Як бути з нею?

— Ми її надуримо. На інше ця божественна істота не заслуговує, — в голосі Дарсі зазвучали зловтішні нотки.

— Яким же чином ти збираєшся дурити справжнісіньку богиню? — знайомий басистий голос змусив цих двох здригнутися та дружно сахнутися в протилежному від нього напрямку.

— І як давно ти за нами спостерігаєш? — обережно поцікавилась Дарсі у Кая, котрий з відносно дружнім настроєм висів над поваленим деревом неподалік.

— Десь з того моменту, коли ти почала соромити Ґреґа за нелюбов до «матінки», — Кай раптом недобре примружився. — А що це ви, як не рідні, злякано витріщаєтесь на мене?

— Ти позавчора вбив цілу купу розумних, живих істот без жодних роздумів чи жалю! Як же на тебе дивитися після подібного? — відказала Дарсі, незадоволено зиркнувши на Кая.

— По-перше, то були всього лиш люди, — стенув Кай плечима. — По-друге, вас, двох надрозумів рятували, між іншим!

Недовго думаючи, він перелетів до Ґреґа на коліна. Щоб бути ближче до співрозмовників в усіх сенсах.

— Але мені дійсно цікаво: як ти зібралась дурити Наксу? — поцікавився Кай, невимушено відкинувшись на Ґреґа, мов на крісло. Останній проти такого положення нічого не мав. Навіть коли усвідомив, що його долоні магічним чином намертво притислись до деревини.

— Ну… — Дарсі зам’ялась. — Можна замість справжньої душі підсунути в ловець душ просто якийсь згусток енергії.

— Ловці душ ми щасливо провтикали через клятих людей, — зітхнув Кай. — Але то таке, можна спробувати зробити аналог з місцевої лози. Справа в іншому… Ти дійсно маєш Наксу за дурепу?

— А ти маєш її за якусь вищу істоту? Може так колись і було, але зараз вона опустилась до примітивної паразитки, котра в будь-якому випадку залишить нас з носом!

— Ти городиш якусь маячню. Накса зобов’язана прибрати з нас свої мітки у разі успішного виконання завдання, — похитав головою Кай. — Інакше, а в тоді чому сенс?

— Його немає, — Дарсі заговорила з підозріло ласкавою інтонацією. — Ти сам знаєш, що існує тільки два способи прибрати мітку Накси: померти та позбавитись джерела проблеми… Яким чином його можна прибрати у мами? У мене? У пана Атера? А ніяк! Нам ніхто не допоможе, тож залишається покладатися лише на себе та власні переконання.

— Ясно все з тобою, не віриш у доброту та дієздатність вищих сил, — відмахнувся Кай.

— А ти, можна подумати, віриш!

— В певному сенсі… — Кай покосився на Ґреґа. — Так! Якби той вампіроїд не перебив мої вироби в нашу відсутність! Дарсі, ти підбери всі ці гілочки і йди собі до нього, а ми ще тут посидимо.

Дарсі зміряла спочатку Кая, а потім Ґреґа своїм проникливий менталіським поглядом. А потім з рекордною швидкістю все позбирала і вже зібралась піти. «Клич в разі чого, я завжди можу примчатися врятувати від цього придурка!» — кинула вона останній погляд на Ґреґа. «Дарсі, ти така добра…», — іронічно подумав він у відповідь.

— Не люблять мене твої родичі… — зітхнув Кай, коли Дарсі остаточно зникла поміж дерев.

— Головне, що я люблю, — відповів Ґреґ, поцілувавши це чудо в маківку.

— Чим займемось? — Кай з характерним прищуром сперся на його тулуб. Ґреґ прекрасно розумів, що за цим стоїть. А оскільки ліс не найкраще місце для романтики, ще й після кількаденної подорожі…

— О! Навчи мене магії, — нарешті придумав він відмовку. І тут же перестав відчувати тиск на власні долоні.

— Розумно… А то тебе останні вампіроїди за їжу мають! — оживившись, Кай миттю залетів на найнижчу гілку сосни. — Спочатку позбався від перекривача… Добре. А тепер, мій хороший, чесно скажи: скільки загальних символів ти знаєш?

Ґреґ зам’явся. Взагалі, його стосунки з вивченням магії складалися не дуже банально через те, що сама сила прокинулась доволі пізно. Прадідусь журився, зітхав, проклинав весь рід його біологічного «батечка» до сьомого коліна… Але все ж таки намагався останні десять років вкласти в дурну правнукову голову хоча б загальні символи. Але без практичного застосування Ґреґ забував їх так само швидко, як і пройдену тему з математики.

— Ясно все з тобою, — Кай задумливо підпер кулаком підборіддя. А потім зробив дивний жест рукою, після чого на землі поступили символи. — Це загальний символ щита, дуже корисна штука. Спробу наповнити його енергією. Тільки не пере…

Але було вже пізно. Вся та мізерна сила, що була присутня в Ґреґу, різко вивільнилася єдиним потоком. Земля бризнула в різні боки, на місці символу утворився невеликий кратер, а недолугий учень почав стрімко втрачати свідомість. Але довго пролежали в такому стані йому не дали. Холодна, мерзенна рідина змусила Ґреґа відкрити очі та з жахом вирячитися на свого рятівника.

— Ясно все з тобою, — навіщось повторив Кай, закінчивши поливати його обличчя мов квітку. — Так, а тепер сідай.

— Відійди… — Ґреґ не рушив з місця. Тільки його руки відчайдушно кинувся шукати перекривач в кишенях та в траві довкола. Його не на жарт непокоїв Каєвий стан.
Хоч тримався той непогано, і навіть встиг звідкись дістати криву флягу, зроблену з каламутного скла.

— Не переживай, твоя довбана сила так швидко не відновилася, — усміхнувся Кай. І варто було Ґреґу сісти, відразу заскочив йому за спину.

А потім… Ґреґ відчув його руки на своїй шиї. Легенькі погладжування від яких вже сироти по всьому тілу пішли. Але все ж було в тих рухах щось напружене, щось що ставило під сумнів початкові слова.

— Розслабся, не думай про мене, — Кай вирішив зайти з важкої артилерії: заговорити своїм низьким, глибоким голосом, при цьому розширюючи дію на плечі. — Думай про свою внутрішню темряву, що потихеньку починає розливатися теплом по тілу. Зосередься на ній… Відкинь всі сторонні подразники.

Для кращого ефекту Ґреґ закрив очі. Зараз існував тільки він, Каєві руки, що тепер розминали всю спину та темрява, котра, здавалося, накопичувалася в тих місцях, до яких доторкався Кай. Вона збиралась пульсуючою масою, несла приємні відчуття. Здавалося, до неї можна доторкнутися. Що розімлілий Ґреґ і зробив. А потім усвідомив робочою частиною мозку, що може перенаправити ту темряву в руку, наприклад. Відкривши одне око, він побачив на власній долоні квіточку, зіткану з темряви. І знову почав втрачати свідомість…

— Молодець, мій хороший, —  Кай стиснув його плече. — А тепер, в ім’я всіх забутих богів, припини вливати в цю поробку силу.