Він присвятив себе Богові

— Перепрошую, себто лишень готівкою? А у вас немає функції переказ на картку?,- Назарій байдуже споглядав на чергу, що вистроїлась позад нього; йому – егоїсту, нині «все або нічого.».

А втім, село мало власні закони, а людям, котрі щодня зморені важкою працею, іногді не маючи змоги за весь день присісти, лишень напередодні свят-святих, випадала нагода бодай трохи спочити од всепоглинаючої рутини, до якої, щоправда, всі звикли, бо хто у селі вродився, той відти вже нікуди не подінеться.

Комусь-таки вже урвався терпець, відтак отримав Левицький гарного стусана. Дивина, однак до бійки не дійшло. Назар пробився крізь натовп злих селян, думаючи лише про те, що здістане од Феді щиру подяку, лагідну посмішку, а м’о.. Він усміхнувся, наче той хитрий лис: думками вже був на галявині – Богом забутій, притискаючись до згарячілого тіла, що сіпалося під ним у нерівній битві, насправжки – боротьбі за право першості у пестощах-любощах.

Очевидьки не у той бік війнули думи молодика, відтак щира дяка широким штанцям, що сховали нього од можливого сорому; либонь, якби це сороміцьке застала б якась дівчина, то, не ходячи околяса, вже затягла б у перші-ліпші хащі, аби вкохати до смерті. На жаль, з Левицьким така охферма не пройде – не до цього серце тулиться. Лиш до нього. Їдного. Того, хто нині про щось злісно фиркає, а не отримавши жодної реакції, ізнов нагороджує знайомим прочуханом. До болю, щоб з носа багряним юшилося – це вже не вперше і точно не в останнє.

Минає лиш третя доба їхньої несподіваної подорожі на батьківщину Макарова; так, власне для Левицького дійсно було несподіванкою дізнатися, що його хлопець-спортсмен-ніхолєри-не-мораліст, ще й має західне коріння.

– «Які ж ще таємниці ховає це обличчя янгола»,-мовив тоді Назар, допоки вони чекали на свій потяг.

– «На те й існують таємниці, щоб по крупині годувати таких як ти, пан Левицький»,-відповів Федя, ледь підморгнувши.

Перед очима стояла картина, яку неможливо змалювати жодним пензлем; не вистачить жодних слів, віршів чи книг, аби описати всю незбагненну красу українських кольорів.

Варто було лиш виїхати за межі Великого Міста – час зупинився. Почасти, це дратувало Назара, бо інтернет працював з перебоями, тому він бігав у туалет, однак не заради омріяної мережі: він або смалив, або нюхав, а потім намагався перебити запах. Не вдавалося, бо Федя хоч і мовчав, однак й дурневі зрозуміло, що йому хотілося пробити діру в голові Левицького.

Щоб там не було, але прибуття до іншого міста промайнуло, немов одна секунда – це був лиш перший пункт призначення, а попереду: автобус, залізничний переїзд і не довгий шлях до самого села, в порівнянні з „моралістичними настановами-правилами-заборонами’ – себто все те, що геть не цікавило Левицького, який навіть по незручній дорозі, встигав не лише проклинати цей шлях на чім світ стоїть, але й безперервно смалити одну за одною – хіба ж міг знати, що невдовзі буде цупити у Феді цигарки? Назар взагалі багато чого не знав до цієї подорожі.

— А най би тебе качка копнула! Я ж попереджав, просив,- «благав» – подумки закінчує Федя, штовхаючи хлопця. Він зривається з місця, прямуючи в бік хати, зумисне зачиняє хвіртку: най це нетямуще одоробло в сінях спить і до вітру ходить, най гній жує, най коноплі нюхає, най. Та най ньому!

— Мій ніс більше не витримає таких випадів. Це не бої без правил, Макаров. І як вже на те пішло, я маю право на останнє слово, вважай – щиросердне зізнання. За це, здається, можуть скоротити строк? А взагалі, у мене індульгенція. Ну годі тобі. Набундючився, немов я відібрав у тебе останнє, - Левицький вже ледь не танцює перед Федею, але той лишається незворушним.

Майже.

— Стули пельку і йди геть. Бачити тебе не хочу. Підеш на сіно, поруч квочки – м’о, вона покаже тобі, якими є на вигляд справжні яйця!

— «А я би тобі, я би для тебе: хоч зорі з неба, хоч чорта з пекла. Та тобі це не треба.», - остання спроба розважити хлопця.

— Співатимеш іншій чи іншому. Я все сказав. Допоки перші когути не почнуть волати – тебе не хочу знати! І навіть не думай ‘Восьмий колір’ співати!

Вони надто вперті, щоби поступитися один одному. Втім, сьогоднішня перемога була за Федею, а отже по ранню доведеться прийняти участь у новій грі Левицького, але спершу ізнов нагадати про все, що той забув, або ж взагалі не запам’ятав – Макаров ставив на останнє.

Він знає Левицького, мов облупленого, тому не дивується, коли той прошмигнув крізь погреб, заліз у комору, встигнувши перекинути ще одну банку солоних огірків, а потім, навмання шукаючи ліжко, схопився за край теплої ковдри. Хотілося ближче до того тепла. Власне кажучи, обом дуже хотілося. Макаров не заперечував, хоч і не давав зелене світло – лиш очі примружив, а варто було всього-на-всього відчути гаряче дихання біля лопатки.

— Не можу без тебе,-прошепотів Левицький. Федя на те ніц не відповів, ба все було достобіса очевидним – його кохання слів не потребує. — Знаєш, сьогодні я бачив марення. Мене аж підкинуло на хвилях чистого, мов тутешнє повітря, задоволення,- «балакучий», промайнуло в думках Феді. — Тільки уяви собі: широке поле, всуціль застелене ковдрою з польових квітів; прохолодний вітерець ще не встиг попрощатися з денною спекою; а небо веселка кольорів: від лагідного помаранчу, що переходить у світло-рожевий, і аж до насиченого фіолетового відтінку. Захід сонця належить лише нам, адже на тому полі ми – кохаємося до нестями, випереджаючи один одного. Я шепотів тобі якісь дурниці, а ти, як завше – важко дихав, тримався до миті переможної. І все повторювалося, мов у казці. Нам не було чому встидатися. Лиш уяви, у ті нескінченні миті замовкли всі лісовики, а мавки радісних пісень співали, навіть русалки обіцяли, що най два парубки, а потерчатами обзаведемося.

Тричі бісовий Назарій! Якби нині Феді кортіло б щось мовити – не зумів би; Так, чудова казка, просто-таки справжня драма-феєрія – відколи це Левицький встиг перечитати ‘Лісову Пісню’? Хай там як, а казка дала свій результат. Очікувано-неочікуваний. Очевидний! Тіло налилося од млосного передчуття чогось забороненого.

«Не можна.Не можна.Не можна. Не..» Це н е м о ж л и в о зупинити!

Вже не дихання, а рука гаряча – рухи вздовж тіла. Назарові подобалося, що Макаров завжди спить в ‘сімейках’ – на разі, це було додатковою перевагою.

— Назарій, я прошу..

— Я знаю, але нічого не можу вдіяти. Ми хочемо. Не переймайся, я встиг задобрити домовика, та й ‘Станіслав’ перестав кидати на мене око.

Феді не сила щось вдіяти, ба тіло обхопило, наче ланцюгами, те марення; у тім солодкім забутті, відчуваючи гарячі доторки, бажалося вперто дотягнутися до того вогню – най спалює до тління, аби лиш мати це видіння.

Назар те бачив, відчував, і справу добре знав: руки коханого перехопив, тихо прошепотів:

«Я поруч тебе, я тримаю. Без рук, без доторків і зайвих дій. Штовхонися – і всьому прийде кінець.

Та не було кінця, ні краю.

Назар, здається, був усюди: штовхався поміж розсунутих стегон, точив гострі ікла, мов той кажан – най не до крові, а по собі сліди лишав. Боже милостивий, як то добре врешті зірватися з ланцюга заборон-забобонів. Першим не витримав Назар.

Між стегон Феді – липке сім’я – він знає, що на смак воно гірке, але ж-бо мова коханого солодка – французька, враз спогади навіяла.

Ранок другого дня. Левицький злий, мов чорт, смалить четверту цигарку. Навіть поява Макарова не спиняє Назарія.

— Це що, бляха, таке?

— Аля-Compliment. З самої Франції. Глянь но, навіть Ейфелева вежа сільського розливу. Як там кажуть «Побачити Париж і померти». Ніколи не думав, що моє життя коштує п’ятдесят гривень. Сране, курво, лайно, - Назар поглянув на чоботи, всуціль змащені багнюкою. Здається, навіть цигарки мають кращий запах.

— Ой, лишенько, міському пану не до вподоби наші поля широкі? Атож, велика цяця. Слухай но уважно, Левицький, бо втретє вже доведеться не «словами через рот»,- Макаров кпив й водночас звеселявся. Пачку забрав, приймаючи на себе роль екскурсовода. — Принагідно запрошуємо до нашого господарства. Тутки маємо городину, зо три хльова, курі, гуси,- господаря обірвав набундючений когут: розправивши довгі крила й готуючись до прийому невідомого гостя, якого, здається, вподобав. Тільки от Макаров вже сверлив очима цього пі….півня.

— А це Станіслав, Стасік-пі..файний півень, а заразом – нагадування про те, що гомосексуалізм природне явище, і тварини в цьому еволюціонували швидше од людей.

— Схоже, він кинув на мене око.

— Зараз хтось втратить не лише око.

— Нарешті, я побачу справжні ‘пєтушині бої’, - Назар все звеселявся, але раптом замовк, ба нині Макаров дійсно був готовий повбивати обох.

— Отже, сільський кодекс: По-першім: здоровкатися з усіма – най пес, най дід на мотоблоці – од сьогодні ‘добрий день’, мов Божа заповідь, як ‘Отче Наш’; По-другім: Ніяких загравань, сексу, обіймів, поцілунків. Н і ч о г о. Хтось може побачити. Людям лиш би ляси точити – село маленьке, але плітки тут розходяться швидше за доставку нової пошти; По-третім: Завжди май при собі готівку. Послухай мене, ця подорож піде нам на користь. Свіже повітря, спокій од Великого Міста, час на особисті роздуми, сублімація, пізнання аскетизму. Навіть за таких умов можна відкрити для себе щось нове.

— Ага. Вже відкрив. Красно, бляха, дякую, - скептицизм Левицького – вперта поза, однак він швидко зігнеться і полюбить цю місцину.

Ніч така місячна, зоряна, ясная, видно, хоч гілки збирай.

А Пан Назарій до свого милого горнеться: Нумо, Федюня, кінчай. 

Та Федір слів не потребував, ба тіло – промовисте. Триматися не сила, най так хотів ще зо трохи розкошувати митями пекучої насолоди. Навпісля, досі здригаючись, Макаров солодко потягнувся. Млявий, щасливий, він навіть не помітив відсутність Назара. Думав лише про те, що його геніальний план дає перші результати, най все їдно зірвалися на плід заборонений.

Тим часом Левицький, затягнувшись цигаркою, поступово розумів, що міг би залишитися в цьому селі назавжди. Будь-де; будь-коли; будь-як; Тільки б бути поруч з ним.

І хоч Назар віри не мав, але Федя для нього Богом став.