Тихі вулиці. Вітер коликах гілочки дерев та тріпотів зеленим листям. Вільям абсолютно спокійно йшов. Поруч з ним пленталась Юель, яку бачив лише він.
— Це правда, Вільям-сан, що ти звільнився? — уточнює Хімеміко.
— Так, — чоловік тихо відповів. — Треба буде знову переїхати
Юель зітхнула.
— І часто ці переїзди відбувались?
— Раніше майже раз в декілька місяців, — тихо відповів Вільям, пройшовши повз невеликого магазинчика.
“Це було неминуче”, — подумки припустила Юель.
— Слухай, а нашо стоять аж два дзеркала в домі?
— Якось звик…
— Зрозуміліше не стало, — привид похитала головою.
***
Юель не дуже любила збори і за життя. Збиратись завжди викликало непотрібні хвилювання та і все з рук валилось. Цього ж разу, тільки втратить емоційну концентрацію і все вивалиться неіронічно.
Вільям обмотав дзеркала і склав біля стіни в підвалі.
— Знаєш, в тебе чудові батьки, — рапто вимовив чоловік.
Він тактично промовчав, порівняння їхнього догляду за могилою, ніби Юель досі жива і просто там сиділа.
— Так і є, — голос Юель прозвучал сумно.
Вільям спинився і провів в повітрі, немов гладить по голові.
— Е? — спантеличилась Юель. — Це дивно…
Вільям трохи всміхнувся.
— Ну, як є, просто привидів складно гладити по голові
***
Проте будь-який день закінчувався. Як і час перебування в старому японському будинку. Юель ще не знала, чи спиняться вони в якомусь іншому місті чи взагалі змінять країну, але головне, що дивне загробне життя та життя з вічною боротьбою проти зла в собі лише продовжиться.