Проте, навіть кава не допомогла позбутись дивного дзвону в голові. Цей містичний шум виник з нізвідки. Вільям не міг зосередитись навіть на перебиранні речей, аби вспокоїти нерви.
— Вільям-сан, з вами все добре? — стурбовано поцікавилась Юель.
Дівчина все частіше зловжилава змогою опинитись за спиною.
— Т-так, — знайшов в собі сили аби відповісти.
— Брехун, — з посмішкою відповіла Юель. Хоча голос її свідчив геть про інший настрій. Світло лампочки замиготіло над Вільямом.
Чоловік стомленно зітхнув та сів на підлогу.Світло припинило мерехтіти.
— І чому ти така вперта, — тихо мовив він.
— Ну-у, бо можу, — привид знизала плечима.
Вільям задумливо потер двома пальцями брів.
— Ти звичайно безрозсудна, але дякую… — мовив чоловік та зітхнув.
Юель пильно подивилась на Стенфілда.
“Вона ж вампірів вбила, чи мені здалось. Занадто якось вона спокійна, як для молодиці…” — замислився Вільям.
— Та все добре, головне, все минулось, — мовила Юель та ніжно посміхнулась.
***
Головна біль з часом спала. Вільям спокійно розсівся почитати свіжу газету. Не те що там свіжі новини, але відмовити собі у друкованих матеріалах. Настільки ж складно відмовити у якійсь цікавій книзі, особливо якісного видання.
— Вільям-сан, а я можу Вас попросити відвідати мою могилу? — спитала Юель.
“Давно вона до мене по імені звертається?” — замислився Стенфілд.
— А чи не буду я підозрілим?
— Я не прошу Вас вшановувати мене, просто прийти, Вас можуть сприйняти за якогось лівого чувака, це не питання, — доволі впевнено і рішуче звучала Юель. Вільям всміхнувся. Аби не останні слова, привид знову нагадувала Хітое.
— Добре, добре… Я не зроблю зайвого, Пані Юель, — мовил Вільям і вже не міг зосередитись на читанні газети.
***
Вільям стояв в стороні і не наважився підійти. День абсолютно звичайний, сонячний з блакитним майже безхмарним небом.
Біля могили Юель стояла жінка та чоловік. Вони слідкували, поправляли.
Сама дівчина-привид, стояла позаду батьків. Юель спостерігала за старшими Хімеміко. Трагічне відчувалось в тому, як бережливо крутилась поряд з батьками та моглию.
Вона наче прощалась з будь-якими залишками минулого.
Вільяму навіть ставало заздрістно. Що того часу, коли зло зробило його монстром — не зміг, то і зараз не відчував достаньої хоробрості на те, щоб проститись остаточно.