Юель роздивлялась руки. Дуже дивне відчуття охопило її, наче вона не в тілі. Складно подібне пояснити, але не було відчуття осяжності власної шкіри.
Юель озирнулась та зустрілась з мертвим поглядом. Перед нею лежала вона ж з окривавленою шиєю, зіпсованим одягом та абсолютно неживим поглядом.
З вуст вирвався крик.
***
Юель побігла куди далі. Вона вже не рахувала скільки бігла, куди та і чому, але ж і не відчувала ніякої втоми. Зупинившись Хімеміко озирнулась.
Старий район міста. Люди збирались, ходили. Недалеко дорога в школу. Діти та такі ж підлітки проходили повз.
— Спинись! Красуня, спинись! — Юель стала перед незнайомою. Та пройшла, крізь.
Юель зажмурила очі, потрогала себе.
— Що? Що в біса відбувається? — Хімеміко не вірила, те що відчула, наче в пісок провалилась, тільки і він пройшовся по органам.
Її ніхто не бачив та не чув.
“То був труп… Мій труп, — Юель охопила плечі, які чомусь сама могла осягнути. Власні плечі, вони її. — Це не правда! не правда!”
***
Юель піднялась. Сонце починало заходити за горизонт, а небо ставало помаранчевим.
Пройшовши до темного провулку дівчина спинилась. Здавалось виникло відчуття мурашок по спині. Здавалось, хтось бачив. Навіть не бачив, а дивиться, пильно дивиться.
Юель озирнулась.
— Оу думала від тебе не буде віяти одеколоном Уіяльма Кривавого, — прозвучав чоловічий голос глумливо.
— Хто? Хто ви? — спитала налякана Юель.
“Уіяльям… Це можливо про чоловіка Мідзумото-сан… Що за погоняло дивне “кривавий”” — подумала та.
Голос розсміявся а зни ще хтось.
Юель знову побігла. Вона думала то дурні галюцинації. Такі глумливі, огидні.
***
Знайомий дім, де освітлювались деякі кімнати. Юель спинилась поряд з будинком.
Вже не зрозуміло на що сподівалась? Та і навіщо?
— Юель… — мовила хітое здивовано, коли відкрила вікно.
— Мідзумото-сан, ви мене бачите? — Хімеміко підійшла ближче. Ця міфічна радість, завіяла в повітрі.
“Мене хтось баче? Вона дійсно янгол”, — з надією подумала Юель.
— Ти… — Хітое почала і вмить замкнула рот.
“Я?…Я… — Юель згадала мертвий погляд та купу крові, заляпану кофту та футболку. — Хіба я могла померти? Мене певно батьки шукають?”
Юель по-новому подивилась на Хітое. Щось здавалось дивним і в її реакції і деякій аурі. Ні, не погане, але однозначно дивне та містичне.