Хітое дещо розгублено подивилась на Юель. Немов привида перед собою побачила. За мить доброзичливо посміхнулась.
— Юель-чан, проходить, там, може каву вип’ємо, — пропонує Хітое.
***
Вони тихо сиділи Юель не могла нічого підняти. Недалеко, як справжній господар сидів Стенфілд. Чоловік нахмурив брови.
— Я почуваю себе дещо дивно… — мовила Юель.
“Не відчуваю серцебиття, як і у Пані Хітое… Сумніву немає”
—Нічого страшного, Пані Хімеміко, можете пригадати останній вечір?
Юель не одразу наважилась. зніяковіла . Складно розповідати мало знайомим людям за невдале побачення. Почувши ім’я “Хіроші” Вільям дивно змінився в обличчі.
“Невже, невже він знову… виродок…”
— Пані Хімеміко, а ви знаєте що ви? — делікатно питає Вільям.
Юель закрила очі і затулила долонями вуха
— Ні!Ні!Ні!я жива! Жива! — прокричала дівчина.
Світло замерехтіло.
— Юель-чан, заспокойся, все добре. все добре, — Хітое почала заспокоювати і погладила по плечу.
— Х-Хітое-сан? — здивувалась Юель.
***
Це була складна година. Юель не розуміла що все це не сон? Вона потупила погляд у каву. Вона знала що це кава, але ні смаку ні температури не відчувала, але здатна була поглинути.
“Якщо я привид то це дивно”
Хітое спокійно поглинала, наче пила, і пила щось не просто, а найсмачніше.
— У привідів обмежені дії, але деяким речам з часом можна навчитись, як і телепортації, перетягувати предмети і подібне, — Хітое на подив пожвавилась.
— Мідзумото-сан, а скільки ви вже привид? Вибачте за таке питання… — нерішуче питає Юель.
— Десь точно з десяток років, — Хітое покачала головою.
— Ага, зрозуміло… — тихо відповіла Юель.
“Тобто.. Тобто, коли я її побачила… Я побачила привида!”— дівчина застигла в одній позі.
— А ви?… — почала уточнювати Юель.
— Не переймайся, Юель-чан, всьому навчилась не одразу… Це контрація, або навіть певний емоційний стан, який у привидів залишається, але він вже залежить від іншого, — Хітое вскинула голову. – Від того,якою ти була людиною…
— А як я Вас бачила? — у Юель вирвалось питання.
— Оце вже цікаво було і мені, — втрутився Вільям, який до цього терпляче мовчав.
Вільям піднявся трохи розім’яв ноги та підійшов до робочого столу, висипав різнокольорові канцелярські скріпки та почав їх перебирита, схилившись над столом.
Юель здивовано подивилась на це.
— Нахіба? — питає вона.
Хітое засміялась.
— Стенфілд-сан рознервувався, останній раз він таким був дев’ять років потому, – дружелюбно мовила Мідзумото.
“Вона привид десь десяток років…Все правильно..” — подумала Юель.
— І чим же тобі допомогти… — буркнул під носа Вільям.
— Допомогти… — Юель зітхнула. й як померлій напевно немає сенсу. — Сказати батькам! — раптово гучно вирвалось з рота.
Вільям спинився, здивовано подивився на Юель. Гучно зітхнув.
— Гадаю, їх сповістила поліція… Цим зробиш тільки гірше… — тихо мовив він. — Тим більш тебе вбили явно з шайки Хіроші… — чоловік цокнув язиком.
Юель замовчала. Дивнішим виглядало те що він живий, і міг бачити і розмовляти з привидами.
— Тоді Стенфілд-сан, ви хто? — питає Юель опустив голову.
Вільям запустив пальця в своє темне-синє волосся та потер голову, дещо кудлатив коротке волосся.
— Хіроші вампір і… я теж.. — тихо відповів він.
— Що? — Юель розгублено подивилась на нього і вронила чашку чая на татамі.
— Я приберу! — заметушилась Хітое.
— Я тебе бачив, бо вампір, і ні, сонячне світло нас не лякає, —чоловік зробив паузу, — Ми схожі на людей настільки що не завжди збагнеш, де саме заховане те зло
— В будь-якому випадку ми знайдемо те що тебе тримає в цьому світі, — мовила хітое після того як прибрала.
Вільям задумливо кивнув.
Але Юель би зрозуміти що взагалі відбувається, просто осягнути що це не дурний сон.