Закінчення старшої школи давало стільки можливостей. Ще б гроші і мізки були на якийсь, навіть не самий престижний, університет.
— Юель-чан, здрасті, — радісно привітала подруга з довгим, густим білим волоссям. Вона завжди одягалась в спортивки з чудернацькими прінтами. Наче серед знайомих якісь янкі і якузи, а не вона проста отаку.
— І тобі не хворать, Рецуко-чан, — іронічно відмітила Юель та присіла на лавочку поряд.
***
Минула майже друга година. З центру міста Юель та Рецуко дійшли до старої частини.
— Боже, найближчий магазинчик і я купляю собі лимонад, — стомлено мовила Рецуко.
Цвіркуни стихли.
— А, так, можливо і я щось попити придбаю, — задумалась Юель. Вона ходила і той час озиралась.
— Кажуть в цьому районі оселились дивні гайджіни… І чого їм не сидиться, — буркнула Рецуко.
— Ой,та досить тобі, — Юель махнула рукою та покрокувала далі.
Юель зрештую часто виривалась вперед. Інколи здавалося що вона абсолютно не втомлена. Раптово і дуже різко зупинилася біля будинку в класичному японському стилі.
На альтанці сиділа дуже гарна, тендітна жінка, з ніжними рисами обличчя. Волосся фіолетове (можливо відтінку індиго чи дивний фіалковий). з видовженим, рівним каре.
Жінка ласкаво подивилась, коли помітила. що на неї витріщається Юель.
— Ей, ти шо там побачила? — питає Рецуко, коли підійшла до подруги.
— А, ти не бачиш? — зніяковіло питає Юель.
— Бачиш що? — Рецуко примружила очі. — В тебе по ходу же всьо, лоб з сонечком поцілувався
Юель замотала головою. Жінки і слід простил.
— Давай підемо вже за соком чи лимонадом, — вона взяла подругу за руку і понеслась вперед. Але думки не покидал образ жінки, яку вдалось побачити.