– Ти знущаєшся, – Артур ще раз заглянув у квадратний отвір в стіні, і звісно ж, нічого не побачив, – ми тут не проповземо.
– Ти на авдієнцію до королеви хочеш чи ні? – чарівник усміхався очима.
Артур зітхнув. Скільки б століть Мерлін не провів на землі, йому, здається, вдалось зберегти дух авантюризму.
– Як далеко? – Артур вирішив переключитись на практичну сторону питання.
– Побачиш. Давай, підіймай туди свою королівську дупу.
Артур пробурмотів прокляття собі під ніс і забрався всередину чогось, що Мерлін назвав “вентиляційною шахтою”. Таємний хід був затісний, але пересуватись виходило, якщо відштовхуватись від стін. І чому це Мерлін не пішов першим..
З крехтінням Артур просунувся трохи вперед, ще вперед, коли зрозумів, що…. застряг. Він борсався, як муха, що потрапила в мед, і не міг зрушити з місця. Все цей клятий червоний плащ!
– Мерліне, – здавленим голосом покликав він, – зроби що-небудь!
Йому здалось, чи Мерлін….хихикнув?
– Ти можеш мене магічно зменшити чи ні? – прошипів Артур.
Мерлін вже просто задихався від сміху.
–Ні…не можу. Але можу надати прискорення!
Стіни раптом стали дуже слизькими, і Артур, в черговий раз відштовхнувшись, вилетів з шахти, вибиваючи решітку головою. Він розтягнувся просто на підлозі, зверху на нього важко звалився Мерлін. Він був би не проти, якби Мерлін там і залишився, але той швидко перекотився на підлогу поруч. В приміщенні було напівтемно і заставлено якимись ящиками, пахло пилом і старими речами.
– Ось ми й в підсобці, – весело прошепотів Мерлін, – і, що головне, вже в іншій будівлі. За чорним виходом якої лягаві не стежать. Ходімо, ваша величносте.
Артур зі стогоном піднявся, тримаючись за поперек, і зашкутильгав за чаклуном. Злитись на Мерліна не виходило: хай собі відіграється за ті часи, коли ще стояв Камелот, якщо йому це потрібно.
Запасний вихід дійсно був вільний. Там на них чекало залишене Максом авто, якесь непоказне, стареньке, ще й сіре, але перебирати не доводилось.
Артур забрався на заднє сидіння і спробував зручно вмоститись. Машина повільно поповзла. Він ледь не підскочив від того, що в машини, виявляється, був приємний жіночий голос. “Ваше місце призначення - Букінгемський палац. За двісті метрів поверніть ліворуч…”
Але дивуватися він вже втомився. Він старався рівно дихати й думати про те, що скаже королеві.
Королеві було від сили років двадцять. На авдієнцію вона прийшла у класичному синьому костюмі, блузка, піджак і спідниця, не “по уставу” тільки блискітки на повіках. На колінах вона тримала книгу у чорній обкладинці, біля ніг – традиційні для королівської родини болонки.
– Не може такого бути, – Джульєтта вчепилась пальцями в книжку, – ви брешете! Пане Мелвіне, я ціную вашу роботу і вклад у суспільство, але це вже… це вже нікуди не годиться! Ваш друг, в який костюм би ви його не вдягли, ніяк не може бути королем Артуром з легенди.
Артур не те щоб здивувався. Вони вирішили не ризикувати проносити Екскалібур, але не факт, що це б її переконало. Що ж, вони принаймні спробували…
Але Мерлін випромінював впевнений спокій. Видно, що він тут не остання фігура…Як змінився, змужнів…Артур майже змусив себе відірвати погляд від профілю чарівника.
– Не може, – погодився Мерлін, – не може бути й такого, що існує магія. Що люди рухають і підпалюють предмети силою думки. І це може бути для них самих небезпечно. І для всіх навколо. А ще цих людей можуть знищити за те, чого вони не контролюють. І ви це знаєте, ваша величносте. Ви бачили це в новинах. Вам доповідають радники. Ви говорили про це з прем’єр-міністром. І я знаю, що ви хочете це зупинити. І першим кроком має стати захист оселі тих, хто несправедливо постраждав…
– Припустимо, – наче недбало кинула Джульєтта, і тільки голос видав, що вона на нервах, – припустимо, я це зроблю, ви ж не зупинитесь?
Мерлін, ніби натхненний її, хоч і не певною, згодою, продовжив свою емоційну промову. Артур із жахом та захватом спостерігав, як її обличчя зі схвильованого і, здається, співчутливого, перетворюється на нейтральну маску з кожним словом чарівника.
– Я знаю, що ви хочете це зупинити, але не знаєте як, вам немає на кого спертись. Уявіть, якби ви, ваша величносте, визнали повернення короля Артура, спадкоємицею якого ви і є. Уявіть, якби наше суспільство почуло, що само по собі чаклунство не є злом, від героя, в якого вірить кожен, і від своєї королеви? Скільки зламаних життів, несправедливих арештів, можливо, смертей, ви тоді б не допустили?
Джульєтта знов втратила самоконтроль і подалась вперед. Книга ковзнула по спідниці, впала на підлогу і розкрилась.
– Уявіть, що я можу наказати вас заарештувати за ваш нахабний обман, пане Мелвіне. Вас і вашого друга із підробленим тестом ДНК, за ваші магічні фокуси з нібито воскресінням, і за викрадення підозрюваної. Ви захищаєте магію, бо це у ваших інтересах. Я захищаю суспільство від таких, як ви, – прошипіла вона, – і ви видали себе повністю.
Артурові стало зле від крижаного погляду, яким вона окинула їх обох, але Мерлін, здається, взагалі не переживав ні про що.
– За ваші заслуги перед короною, – королева гордо підняла голову, окинула їх ще одним презирливим поглядом, – я вам пробачаю таке жахливе нахабство. Йдіть, і не попадайтесь мені на очі. У тому числі в новинах. Мерлін кивнув Артурові на двері. Уже біля виходу, не звертаючи уваги на охоронців у смішній уніформі, Мерлін коротко кинув:
– Подумайте, що буде, коли вони дізнаються, ваша величносте.
І пішов, не чекаючи відповіді. Артур помітив, як Джульєтта задихнулась від злості, як наче від сильного болю викривилось її миле обличчя, як вона схопилась за горло, але теж не затримувався. Треба було вшиватись, поки королева не передумала.
– Якщо ви влаштуєте біля моєї резиденції який-небудь протест, я пришлю спецназ, – здавлено крикнула вона навздогін, як зовсім не личить королеві.
“Зовсім ніякого стилю,” подумав Артур, проходячи сліпуче білим коридором із позолоченими громіздкими світильниками та величезними дзеркалами, “куди їм до Камелоту. Куди їй до моєї королеви Ґвен…” Думати про те, що вони можуть з палацу не вийти, йому не хотілось.
Але їх не зупинили. Гвардія королеви поштиво проводила їх з резиденції.
Мерлін навіть почав насвистувати, коли перед ними роз’їхались масивні, прикрашені королівськими вензелями, ворота.
– Не до кінця поділяю твою радість, – пробурчав Артур, – вона здалась не дуже привітною.
– Ти побачив, що вона читала? – Мерлін повернувся до нього із широченною усмішкою, і Артур знову відчув, що він на крок позаду, – не звернув уваги?
– Звернув. Щось страшне, судячи з назви. “Молот відьом”.
– Правильно. Трактат про те, як шукати й нищити відьом, ще з того разу, попереднього.
– Жахливо, – Артур прекрасно собі уявляв, що міг містити той трактат, і мимоволі здригнувся.
– Ні, це прекрасно. Це доводить мої попередні підозри, що Джульєтта відьма, і з усіх сил удає, що нею не є, демонстративно тикаючи під ніс відвідувачам і всім навколо найжахливішу книгу про відьом, що колись створили. Не вистачає носити з собою плакат “Смерть відьмам”. Вона тільки удає з себе антимагічну радикалку, і робить це занадто театрально, я готовий присягтись.
– Або вона дійсно ненавидить і хоче знищити усіх відьом, – заперечив Артур.
Мерлін радісно усміхнувся, і від кутиків його очей розбіглись промінці.
– Тоді кажи мені, друже, чому вона щойно просто нас відпустила?
У голові Артура наче склалась різнокольрова мозаїка, в якій раніше не вистачало шматочків. Не вірячи до кінця, схопив чарівника за руки.
– Хочеш сказати, вона насправді дала дозвіл…
– Влаштувати протест біля її резиденції, і цього разу ніхто нас пальцем не посміє торкнутись.