5

—Яка гидота, — Артур із відразою відсунув від себе пересолену картоплю, нарізану довгими шматочками, — це тепер у вас всі так готують?
— Не всі, але мені подобається. Замовити тобі щось інше? Нам залишать під дверима.
— Всі в цьому часі так можуть? — зацікавився Артур.
— Ага, якщо є гроші, — Мерлін знизав плечима.
Він із повним ротом картоплі почав колупатися у своєму розумнофоні.
— Зараз замовлю тобі щось краще.
Артур кивнув на невеличкий ящик в куті підвального приміщення, який Мерлін назвав своєю «секретною базою». Окрім кількох стільців і вузького ліжка, тут нічого більше і не було.
— А ця штука що робить? Теж фільми показує?
— Вгадав, — Мерлін підійшов і щось потикав на ящику, — глянемо, чи показують щось про нас.
І завмер, щойно ящик засвітився і заговорив.
— Що там? — Артур встав поруч і ахнув. В нього перехопило дихання: на величезній площі палили багаття, і в багатті тому горіла людська фігура…
«Хоча спалення на вогнищі давно заборонені законом, » бадьоро заявив голос з ящика, «жителі Лондона в очікуванні суду над звинувачуваною у відьомстві Амандою Воллес спалили опудало на знак того, що вони не потерплять чорнокнижництва і закликають до страти усіх чаклунів. Нагадуємо, суд над Амандою Воллес на вимогу громади перенесли, і він відбудеться завтра, 27 червня».
Мерлін вимкнув ящик і мовчки кинувся збирати речі по кімнатці.
— Дай вгадаю, ми їдемо туди, — пробурчав Артур, — щоб врятувати цю…Аманду Воллес.
— Саме так, — Мерлін вже стояв біля виходу, — і їдемо ми на поїзді, тому що так нас складніше відслідкувати.
— А твоє авто?
— З ним розберемося пізніше, — зітхнув Мерлін, — якщо його знайдуть, будуть думати, що ми досі в місті. Тому збираємось, і не забудь кепку.
Він насунув жахливий головний убір Артурові мало не на очі, і закинув за спину сумку з «інструментами й важливими речами».
На Артура чекав несподіваний досвід. Спершу поїздка в чужій машині під назвою «таксі», де абсолютно незнайомий чоловік підозріло оглянув їх з ніг до голови, але не сказав нічого. Мерлін постарався, щоб вони виглядали як звичайні туристи: сорочки з коротким рукавом і смішні коротенькі штанці, на шиї ці….як їх… камери, за спиною величезні сумки, лямки від яких врізаються в плечі.
— Повертаєтесь додому? — заговорив чолов’яга після кількох хвилин мовчання. Артур все краще переносив поїздки, але і цього разу залишив відповіді на питання Мерлінові, бо, по-перше, був неспроможний говорити, а по-друге, не хотів сказати зайвого.
— Так, — Мерлін намагався здаватися безтурботним, — вже пора, відпустка закінчується.
— А де працюєте?
— М-м…в кол-центрі. Служба підтримки.
Це ще що таке…Треба буде спитати в Мерліна.
— А-а, — чоловік одразу подобрішав, — жінка моя вже четвертий рік так само робить. Але не в Лондоні. Тут, у місті. І як вам тут, сподобалось?
— Дуже навіть.
— Чули про те, що сьогодні сталось? — він аж мало не забув про дорогу і повернувся назад на секунду.
— Ні, а що? — голос Мерліна звучав невинніше нікуди. Ось як йому вдавалося всі ці роки…
— Та хто його розбере. Дехто каже, це розіграш і брехня, дехто що якась магія, але щось не схоже… Маги вони тільки вогнем жбурляють і предмети рухають, чи не так? Ну, ще можуть проклясти. Чи зачарувати амулет… Але дехто, — тут він знизив голос, — впевнений, що сам король Артур повернувся з мертвих.
— А ви у що вірите? — з цікавості Артур змусив себе видушити пару слів.
— Не мого це розуму діло, ось що я вам скажу, — чоловік раптом посуворішав і змінив свій тон, - приїхали. Готівкою оплачуєте?
Мерлін швидко заплатив і вийшов, Артурові ж знадобилось трохи більше часу, щоб зрозуміти, як відчинити двері.
Людей навколо, на щастя, було небагато, і Артур мав змогу роздивитись усе в деталях: і тут найцікавішим виявились довжезні залізні сходи, які чомусь…. лежали на землі.
— Це залізна дорога, — повідомив Мерлін, — і по ній їздять на далекі відстані разом з іншими людьми. Це насправді дуже захопливо і не так розгойдує. Пішли купимо квитки, — Мерлін махнув рукою кудись вліво, — там є автомат.
Мерлін згодував якомусь ящику гроші, і витягнув звідти кольорові папірці.
— Тепер ми можемо їхати.
Артур просто знизав плечима.
— І ці люди ще дивуються магії, серйозно? Утер би спалив тут усе за такі фокуси.
Мерлін криво всміхнувся.
— Що ж, друже, нам пощастило….чи не пощастило. Але коли поїзд приїде, не лякайся, добре? Вони можуть бути гучні й за розмірами….
— Як десять авто? — спробував вгадати Артур.
— Більше.
Мерлін зітхнув.
— Просто тримайся біля мене, і, якщо щось тебе….мм збиває з пантелику, тримай мене за руку.
Спершу нічого не відбувалось, а потім земля затремтіла у них під ногами. Ніхто навколо не звертав на це уваги, і Артур кивнув Мерліну, мовляв, все в порядку. А далі він помітив неймовірних розмірів блискучу змію, навіть дракона, що завивав і нісся прямо на них. Відчуваючи неприємний холодок десь в животі, Артур швидко відступив від краю.
«Дракон» сповільнився, стало видно, що його тулуб складається з кількох частин, з’єднаних між собою кріпленнями. За прозорими вікнами в металевих боках він побачив людей, що спокійно займались своїми справами. Вітер, що здійняло це творіння рук людських, відкинув волосся з його чола. Чудовисько зупинилось.
Мерлін натис щось на боці «дракона», і двері перед ними розчинились.
— Ніколи не звикну, — пробурмотів Артур, ступаючи всередину. Вони зайняли місця напроти двох юних дівчаток, в одної з яких було синє волосся, а в другої яскраво-руде. Вони сміялись і показували щось одна одній в розумнофонах.
Мерлін діловито копирсався в сумках.
— Взяв нам тут дещо почитати, — на подив Артура, він виловив два важезні томи. Та скільки у нього в ту сумку влізає! — Тобі підручник з історії, дитячий, трохи спрощений. А у мене тут трохи філософії. Проведемо ці дві години з користю.
— А пожувати у тебе нічого немає? — Артур тужливо подивився на розміри «дитячої» книги.
— Ми ж щойно…ех, ну зараз.
«Це ти щойно поїв,» подумав Артур. «А мені треба порції побільше.» Поки Мерлін шукав їжу, знов загуло, затремтіло, і вид з вікна почав повільно віддалятись. Артур затримав задихання на кілька секунд.
— Ось, — Мерлін всунув йому в руку пакунок з чимось дивно рожевим і м’яким, — зефірки. Люблю їх не можу.
— Дякую, — Артур із сумнівом подивився на пакунок, але поклав зефірки на коліна. Поїсть, як трохи звикнеться…. Але поїзд їхав плавніше за авто, і надія на те, що він зможе щось проковтнути, все ж була.
Дівчата навпроти вже відірвались від свого заняття. Тепер вони час від часу позирали на них і перешіптувались, перериваючись на смішки. Нарешті, руденька насмілилась заговорити. Щоки в неї чомусь просто палали, і навіть кінчики вух.
— Перепрошую, — тихенько промовила вона, — ви…така мила пара! Просто подумала, що вам буде приємно це чути.
Артур дуже повільно повернувся до Мерліна, який, вочевидь, ледь стримував сміх, потихеньку сповзаючи з сидіння.

Лондон зустрів їх галасом, від якого хотілось затиснути вуха, але Артур вже змирився з тим, що доведеться підлаштовуватись. Людський потік не припинявся ні на мить: хтось спішив на свій поїзд, хтось уже розкривав обійми для зустрічі, хтось наполегливо вибирався до виходу, тягнучи за собою смішні сумки на колесах.
Він зачаровано дивився на величезний купол, помічаючи людей навколо, поки Мерлін буквально розчищав дорогу, впевнено виводячи їх у місто. А там…
— Чесно кажучи, очікував більшого, — Артур не втримався підколоти Мерліна, який всю дорогу називав Лондон «великим і неймовірним». Надто схоже на те, що він вже бачив.
— Це ти ще хмарочоси не бачив, — пробубнів Мерлін, дістаючи якийсь черговий сучасний винахід, — а це парасолька і ми під нею сховаємось.
Дорога швидко потемніла, коли по ній стали розпливатись краплі дощу, повітря похолоднішало, перехожі пришвидшили кроки, ховаючи обличчя за комірами. «Знов подумають. що ми одружена пара», подумав про себе Артур, ховаючись під маленьку парасольку, що вимагало від нього обійняти Мерліна зі спіни. В цьому часі, з усіма його недоліками, здається, було можливо одружитися… з ким завгодно? Цікаво, що ще змінилось. Але зараз це було не так важливо, зараз важливо врятувати цю Аманду…
— Мерліне? — зашепотів Артур йому на вухо, — По-перше, куди ми йдемо? А по-друге, як ми збираємось… ти знаєш. Часу обмаль. Нам потрібно розробити хороший план.
— Маєш рацію, — Мерлін дістав свій розумнофон і уважно щось там вивчав, — нам потрібно сьогодні з нею поговорити. Просто вриватись в зал суду це погана ідея, але якщо нас хтось викличе…
— Наприклад, Аманда, — підхопив Артур.
Мерлін схвально кивнув.
— Так, я довіряю в цьому питанні тільки їй. В список свідків захисту нам не потрапити, а за те, що вломимося посеред засідання, нас самих посадять…принаймні спробують. Тобі потрібно буде з’явитись перед нею і передати повідомлення. У тебе буде тільки одна хвилина. Довше не втримаю. Років сто тому тільки навчився.
— Як ти це називав… проєкція? — знов вгадав Артур.
— Саме так, тільки цього разу зроблю краще і ти зможеш там нібито бути власною особою і все бачити, — Мерлін радісно хихикнув, — пам’ятаєш, як ми постійно витягали одне одного з підземель Камелоту? О, а це наш автобус…
Пережити ще одну тряску у нутрощах величезного металевого жука? Немає питань.
Артур відчував дивну схвильованість. Тепер вже по-справжньому, їх пригоди знов починаються. І які б не стояли перед ними перепони, разом із Мерліном він здатний на все.

Першу перепону влаштувала, як не дивно, сама Аманда. Вона міцно спала, зіщулившись на вузенькій поличці. Артур не знав, як розбудити її, адже здіймати шуму було не можна, а торкатись, не перебуваючи у своєму тілі, не міг.
— Амандо, — прошипів він їй на вухо, — прокидайся ж, Амандо!
Нарешті вона розплющила очі й відсахнулась, нажахана. Її обличчя здавалось неприродно блідим на тлі сірих стін.
Артур відступив до стіни.
— Амандо, я прийшов допомогти. У нас мало часу.
— Ти забереш мене звідси? — прошепотіла дівчина, і Артур помітив, що Аманда зовсім юна.
— Зараз не можу, але слухай мене, Амандо, це дуже важливо! Завтра ти маєш сказати перед судом «Якщо я невинна, прошу Господа послати мені свого захисника». І тоді я прийду. Зрозуміла?
Аманда ошелешено кивнула.
— Повтори, — Артур ігнорував Мерліна, який подавав знак, що потрібно закруглятись, немилосердно штовхаючи його справжнє тіло.
— Якщо я невинна, хай мені Господь пошле…
Артур на секунду наче втратив зір і слух — дія магії скінчилась, і ось вже все знов в порядку, вони стоять з Мерліном в якомусь брудному провулку з помальованими стінами, за кілька вулиць від в’язниці. Артур весь цей час спирався на одну з таких стін, щоб не впасти, поки він не може себе контролювати. Тепер він незадоволено прийнявся відчищати свій червоний плащ.
— Все сказав їй, — повідомив він Мерліна без деталей.
— Хороша робота, партнере, — всміхнувся Мерлін, — тепер можна і відпочити.
— Невже, — Артур надав обличчю ображеного виразу, але надовго його не вистачило — у тебе і тут є секретний підвал? Чи навіть цілий будинок, що всередині схожий на Камелот?
— Ти не повіриш.

— Мерліне, тобі належить УВЕСЬ цей будинок? — Артур із захватом роздивлявся сучасний замок з темного скла і каменю, що здіймався серед інших, більш скромних резиденцій.
— Одній з моїх особистостей, ага, — хмикнув Мерлін, — а взагалі це готель. Тут не живуть постійно.
Перед ними роз’їхались скляні двері, і майже миттєво підбігли троє однаково одягнених люди, що наперебій почали пропонувати свою допомогу.
— Що побажаєте, пане Мелвіне? Віднести ваші речі наверх, пане Мелвіне? Як доїхали?
— Мелвін? — Артур закотив очі. Ніякої фантазії.
— Мій номер, Марто. Занесіть наші речі, дякую, Семе. Це мій друг, він зі мною.
Мерлін поводився стримано, але помітно насолоджувався ефектом.
— Було б дивно, якби ти не встиг розбагатіти за весь цей час, але все одно, я вражений, — зізнався Артур.
— Добре, тоді остання подорож на цей день — покажу, що таке ліфт.
— О, ні, — простогнав Артур, але все ж пішов за ним. Нескінченний перший день добігав кінця.
Пізніше, скрутившись на величезному, і, треба зізнатись, до біса зручному ліжку у шикарних покоях Мерліна, що голосно хропів за стінкою, Артур згадав обличчя Аманди, такої юної та наляканої. Пригоди з Мерліном це, звісно, весело, але шансу на помилку немає. У них має все вийти.