7

Артур завмер і подивився в очі найближчому поліціянту, обличчя якого блищало від поту. На прийняття рішення — долі секунди. Думай, Артуре… Якщо уявити, що Екскалібур не просто так чекав свого часу півтори тисячі років, що його сили примножились, можна спробувати.
— Захисти мене, — промовив Артур, якимось містичним чином відчуваючи правильні слова та одразу ж виправився, — захисти нас.
Руни на мечі одразу ж засвітились червоним. Щось у повітрі невловимо змінилось. Очі хлопця, з яким він схрестив погляди, вже не виражали зосередженість і напругу. На його обличчі було тільки нерозуміння і переляк.
Артур спокійно пройшов повз засаду. Ніхто з них не зміг поворухнутись. Аманда сховала обличчя в нього на плечі.
Він не встиг перейти дороги, коли напереріз з-за рогу викотилась ще одна диявольська машина, цього разу з відкритим верхом. Вчасно, нічого не скажеш. Хотілось одночасно обійняти та штовхнути цього дурника.
— Я тут знайшов нам мотоцикл з коляскою, — спокійно повідомив Мерлін, — сідайте. Вибачте, що трохи запізнився, але я був впевнений, що ти даси собі раду з Екскалібуром.
«Знайшов», скоріше за все, означало «вкрав», але зараз було не до чесних методів. Артур не барився: хто зна, скільки в них часу було. Легко підняв Аманду і всадив перед собою. Машина знов заревіла, як поранений та розлючений звір.
Артур із задоволенням посидів би, притиснувши долоні до вух і скарлючившись так, щоб не бачити, як повз проноситься кольоровими плямами місто, але не міг: в ногах у нього лежав цілий мішок з листівками, які заздалегідь підготував Мерлін. На кожній було написано: «Зупини гоніння на невинних! За легалізацію магії! За освіту! За майбутнє!» і невеликий текст про те, чому заборона магії не доведе до добра.
Артур пачками викидав папірці, спостерігаючи, як вони розлітаються і повільно осідають на дорогу, пішохідні доріжки, ґанки, лавочки — він призупинявся тільки коли бачив якесь авто позаду, бо, як казав Мерлін, їм ще не вистачало вчинити реальний злочин і спричинити аварію. Аманда доєдналась і активно допомагала.
Артур схвильовано виглядав машини поліції, але «хвоста» за ними чомусь не було, і він списав це на дію Екскалібура.
На щастя, пекельна поїздка невдовзі закінчилась: Мерлін, ледь не витрусивши їх з коляски на повороті, заїхав в маленький затишний дворик, коником-стрибунцем помчав до дверей без вивіски, над якими чомусь висіла справжнісінька мітла.
Артур без натяків зрозумів задачу і рушив за Мерліном. Він опинився у напівтемряві серед поличок з різними загадковими баночками, статуетками, пір’ям, камінчиками та ще чимось…все не виходило розгледіти. На мить він наче повернувся додому і просто зайшов до Ґауса…Минуле не може бути так далеко і безповоротно втрачено.
— Де ви, — почув нетерплячий шепіт Мерліна, — тут задні двері, виходимо.
Одна зі стін, вся вкрита поличками з магічним приладдям (а це могло бути тільки воно, одне питання, як таке місце ще не знайшли та не зачинили, а власників не заарештували), повільно від’їхала в сторону, варто було Мерліну вказати на неї. Їх засліпило світло з вулиці, в обличчя полетів пил з дороги.
Майже в цю саму мить біля секретного проходу зупинилось незнайоме авто, з якого визирнула Глітонія. Жінка помахала їм — сідайте.
— Якраз вчасно. Сідай, — Мерлін кивнув на вільне місце для Аманди, — тебе відвезуть у безпечне місце, обіцяю. Там багато таких, як ти. А у нас з Артуром ще є тут справи.
Аманда мовчки обійняла їх обох із силою, неочікуваною для такої зовні тендітної дівчини, і без вагань сіла в авто. Здається, вона ще була в стані шоку, але виглядала вже не такою наляканою.
Мерлін і Артур вийшли слідом, щоб побачити, як срібляста автівка зникає за поворотом. Мерлін швидко повернув стіну на місце і видихнув. Виглядав щасливим і втомленим. Що за сентиментальність в тобі прокинулась, Артуре? Він першим розкрив обійми — після такої вдалої пригоди як не обійнятись. Мерлін з готовністю ступив назустріч і дозволив на мить притиснути до жорсткої броні. Обіймати Мерліна було приємно, відчувати його дихання, серцебиття. Дивно приємно, майже так само, як Гвен. А може, навіть і так само. Артур тут же пообіцяв собі, що про цю думку ніколи ніхто не дізнається.
— Тепер, поки нас не заарештували, — підморгнув Мерлін, обережно звільняючись з обіймів — найважливіша частина. Ходімо, тут недалеко. Тільки візьмемо дещо.
Найважливішою частиною Мерлін називав дещо дивне: буцімто стояння під будинком, де засідають найважливіші особи, з великим шматком паперу з написом «Свободу відьмам та відьмакам» може щось змінити.
— Їм нема до мене діла, — пробурчав Артур, надягаючи на шию плакат, — я просто дурна мішень. Ще й Екскалібур змусив мене лишити, а я без нього як голий.
— Стріляти не будуть, — авторитетно заявив Мерлін, — підійдуть заарештувати, так того нам і треба. Я подбав про те, щоб у нас було ще трохи часу. Головне, щоб тебе встигли сфотографувати та помітити.
А не помітити Артура було важко: в той час, як Мерлін, спостерігаючи за ситуацією, стояв ніби випадково поруч, вдягнений в усе звичайне, окрім, може, червоної хустки на шиї, він пітнів у броні та яскравому плащі, із золотим обручем, що змушував його виглядати зовсім сміховинно на фоні лондонських перехожих. Якщо сам по собі костюм не викликав великої цікавості, чоловік із провокаційним плакатом та ще й у дивному одязі уже привертав увагу.
Артур не простояв і хвилини, як вже почув на свою адресу кілька не надто вигадливих проклять, які вирішив проігнорувати. Навіть Мерлін придумував, як його обізвати цікавіше. Ще в тому житті…
Артур трохи напружився, коли до нього цілеспрямовано підійшов невисокий лисуватий чоловічок у завеликому синьому піджаку, що з першої хвилини підозріло приглядався, але той несподівано обійняв його і подякував зі сльозами на очах.
Артур не встиг нічого відповісти, як той швидко, налякано озираючись, побіг геть.
Якась дівчина з камерою зупинилась і навела її на нього. Добре. Це дуже добре. Якщо все буде так, як каже Мерлін, про них заговорять, а розмови це вже щось, який-не-який початок.
Але на цьому позитивна увага до його особи закінчилась. В основному перехожі просто його ігнорували, спеціально чи випадково.
Нарешті, до нього підлетіла обурена жіночка — перли на шиї, пальці в золотих каблучках — і замолотила кулачками по броні на його животі. Вище просто не діставала. Артур відступив на крок, послав Мерліну погляд «Все добре, не втручайся»:
— Що вам потрібно?
— Відьми — зло, — задихаючись, заявила дама, — вони вбивають, мучать, крадуть дітей. Як ви смієте їх захищати… ще видавати себе за короля Артура, подумати тільки!
Артур втомлено витер піт з чола. Це вже не смішило, а дратувало. Відповідати не хотілось, але і не було потрібно: в перепалку з жінкою вступила молода рудоволоса дівчина, що назвала її твердолобою консерваторкою і ще якимось явно образливими словами. Артур не знав, що таке консерваторка, але звучало загрозливо.
Він із цікавістю спостерігав за словесною сутичкою, коли побачив, як до нього — ну нарешті — наближається декілька людей в поліцейській формі.
Втрачати було, власне, нічого, тому Мерлін перетягнув увагу на себе, викрикуючи в, здається, гучномовець — «Свободу відьмам та відьмакам, магія — не зло, магія — для людей, а не проти людей». Вистачило його, щоправда, не надовго, тому що гучномовець відібрали у нього першим ділом. Він не опирався.
У Артура так само швидко відібрали плакат і ввічливо, дуже ввічливо попросили пройти з ними. Артур з готовністю простягнув руки, щоб на них застібнули металеві браслети — до кайданів у Камелоті їм було явно дуже далеко.
«Вас заарештовано за перешкоджання правосуддю і порушення порядку судового засідання,» повідомив йому високий, худорлявий чоловік зі шрамом на верхній губі.
Боковим зором він помітив, що за сценою арешту спостерігає кілька десятків людей.
— Свободу відьмам, — викрикнув він ще раз, про всяк випадок, уже сідаючи в поліцейську машину.
Поки ще все йшло відповідно до їхнього плану.

В’язниця теж, власне, його не лякала. Не вперше. Мабуть, не востаннє, враховуючи що вони збирались зробити. Їх зачинили, як не дивно, вдвох, за що Артур в глибині душі був вдячний, в невеличкому приміщенні без вікон, але з противним різким світлом, що йшло від брудної лампи під стелею, і огидно зеленими стінами.
Мерлін почувався майже як вдома: що ж, йому такий досвід теж не вперше.
Він всівся на лавку, яку язик не повертався назвати ліжком, поруч з Артуром. Ну, не купа соломи і добре. Зняв куртку і хустку, і схрестив ноги. Якийсь час він шумно дихав із закритими очима, «медитував», як він це називав. Казав, допомагає зосередитись і відігнати дурні думки. Може, і собі такому повчитись…Як що на це піде не сотня років.
— Добре попрацювали, — нарешті промовив Мерлін, — думаю, я знаю, чому нас посадили сюди разом, але так навіть краще. Тільки не говоримо про щось важливе.
— Чому?
— В стін є вуха, — загадково відповів Мерлін, — і очі.
— До речі, про очі, — Артур скривився, — є спосіб вимкнути це жахливе світло?
Мерлін пирхнув.
— Все, що забажаєш. Але їх може це розізлити.
— Ми вже достатньо розізлили поліцію.
— Все для вас, ваша величносте, — Мерлін навіть не кліпнув. Світло вимкнулось наче саме по собі.
Артур знайшов руку Мерліна у темряві.
— Дякую, що ти, як і обіцяв, зі мною у наступному житті, — прошепотів він, вгадуючи, де має бути вухо Мерліна, — я цьому дуже радий.
Смішок.
— Я ж наче, навпаки, не обіцяв… Моє вухо не там. Але я теж радий бути з тобою, хоч і в каталажці. Вибач за це.
— Я розумію, що так треба.
Деякий час Артур мовчав, але не відпускав його руки.
— Мерліне, — Артур почав і замовк. Голос не слухався. Серце билось як скажене від того, на що він наважився. Може, тут зіграла роль темрява, може, надзвичайна напруга від важкого дня. Але він, здається, знав, що відчував, точніше, не знав, а визнав нарешті. Визнав, у чому був винен ще з минулого життя, що змусило його соромитись приймати допомогу Мерліна зранку, хотіти завжди тримати його за руку, хотіти бути так близько, як тільки можливо, і дозволив собі це.
— Що таке?
— Вони нас не бачать?
— Ні.
— Мерліне, — попросив він ще раз, стискаючи його руку, сподіваючись з усіх сил, що той зрозуміє. Мабуть, це була єдина річ, на яку не вистачило йому сміливості, але чекати більше не міг. В темряві, поки ніхто не бачить. Наче нічого немає. (Хіба можна любити двох людей одночасно, Артуре, що ти робиш, Артуре, зупинись, ти не можеш).
І Мерлін зрозумів.
За коротку мить поцілунку Артур встиг померти від щастя і сорому, самоненависті й радості.