1

Чорнота перед очима наповнювалась мерехтінням, потихеньку розповзалась, як вранішній туман, і місце її займали різноколірні кола та плями. Голова гуділа, наче після турніру або особливо веселої гулянки. Треба покликати Мерліна, щоб цей негідник приніс…
Повіки вийшло врешті-решт розліпити, а, ось і цей дурник. Виглядає стривожено. Мило, хвилюється. Він спробував поворухнутись. Як не дивно, нічого більше не боліло. Зараз він накаже йому…
— Артуре.
Чого він плаче, дурко. Хіба щось за ніч сталось? Що могло статись?
— Мерліне, — а в горлі-то пересохло, наче не пив тисячу років, — що сталось?

Що сталось, Мерліне.

У Мерліна таке обличчя, наче щонайменше всі в Камелоті померли. Наче він не може змиритись з тим, що йому доведеться розказати.
В голові потрохи переставало гудіти, кімната навколо набувала чітких обрисів, і це були не покої в Камелоті.
— Ти зовсім нічого не пам’ятаєш? — спитав Мерлін і його голос і вимова здались трохи незвичними.
І в цей момент він згадав. В голові зі швидкістю вітру пронеслись яскраві картини, і те, що на тих картинах було, не хотілось бачити. Тут би самому заплакати, але якщо вони двоє будуть, як дві дівиці, то це нікуди вже не годиться.
Артур ризикнув сісти, помічаючи незвичний одяг на собі, і поплескав Мерліна по спині.
— Згадав. Хоча краще б не згадував, — чого в тебе голос зривається, тримай себе в руках, хто буде втішати Мерліна, — знов завдячую тобі життям? Це ж ти мене зцілив .. магією? Почуваюсь на диво повним сил і здоров’я, ран як не бувало.
Ну чого так мінятись в обличчі. Про це вже говорили.
— Не зовсім.
— Як це — не зовсім?
— Не зовсім — це ти.. помер і тебе забрали на Авалон, де ти перебував у, так би мовити…сні, поки не з’явилась загроза Альбіону, з якою можеш впоратись тільки ти, король минулого і майбутнього. Тому ти тепер… призваний врятувати людей…в майбутньому, — говорить обережно, підбирає слова. Ну він же не дитина, впорається. Це незрозуміло і дивно, але впорається.
— Як довго я там пробув? Як Гвен? Що з Камелотом? Ми ж не там, правда?
— Тобі може бути важко це почути, Артуре.
Щось підказує, що він не жартує.
— Можеш за руку мене потримати.
А, і ще жартів не розуміє. Стис руку сильно, як тоді. Дивитись в очі наче боїться.
— Скажи мені, прошу.
— Півтори тисячі років.
Він не жартує. Він дійсно не жартує. та і не час і не місце для жартів. Кинувся в обійми й знов ридає. Півтори тисячі? Нічого не зрозуміло. Як тоді…
— Але ж ти живий.
— Я живий лише тому, що у цьому світі хтось мав би тебе зустріти. Я готовий служити тобі та в цьому новому світі.
Півтори тисячі років означало, що ні Гвен, ні Камелоту, нікого і нічого, що він знав, вже не існувало, крім Мерліна. І Альбіон існував, у вигляді, Артуру ще невідомому, але все ж.
— Якщо тобі потрібен час, я..
Мерлін, здається, не змінився всередині, і це чомусь на мить Артура трохи втішило, хоча почувався він так, наче Мордред знову проштрикнув його мечем і провернув його. Ніколи не побачити Гвен. Годі й шукати гіршого прокляття… Крім, хіба що, прокляття, з яким довелось жити Мерліну.
— Ти жив один, півтори тисячі років, — повільно промовив Артур, — мені страшно це уявити. Для мене наче пройшла одна ніч, а для тебе їх було безліч. Я радий бачити тебе. І я буду радий вислухати твою історію, але мене повернули сюди не просто так. Я маю обов’язок. Хоча б у загальних рисах, що такого страшного сталось?
Не подобається йому повторювати це питання.
— Сталось те, що після майже тисячі років, в Альбіон повернулась магія, яка непоясненим чином зникла з цих земель після… ти розумієш. Перестали народжуватись нові маги, я довгий час лишався єдиним на весь Альбіон, — Мерлін встав і почав схвильовано вперед-назад. Раніше не мав такої звички, — не знаю, як і чому це сталось, але тепер щось змінилось, і деякі люди стали отримувати силу, і не тільки від народження. А там де магія, там і полювання на відьом. І зараз відьмам виживати дуже важко, бо полюють на них не тільки ті, хто мають владу, але й поганці, що хочуть використати їх у своїх цілях. І відбуваються жахливі речі. Хоч офіційно смертної кари немає, люди геть збожеволіли та чинять самосуд. І на самосуд всі дивляться крізь пальці.
— Все, як при моєму батькові, — аж мурахи по шкірі. Виходить, історія повторюється.
— Гірше, Артуре. Набагато гірше. І саме тому ти, як король, який міг, але не встиг, маєш це зупинити.
— Стривай, — Артур вибрався з ліжка і підійшов до вікна. Хотілось хоч куточок побачити нового світу, щоб відчути його справжність, бо все ще відчувалось як дуже поганий сон після дуже поганого вина, але вікно виходило просто в сад, і нічого незвичного він не помітив, — а як… як я це зроблю, якщо я зовсім ніхто в цьому світі? Хто мене слухатиме? Хто піде за мною?
— Артуре, я про це подбав, — непомітно всміхається. Так вже краще, — Всі, у всьому великому світі, в Альбіоні та поза ним, про тебе пам’ятають. Щоправда, легенда про Артура трохи змінилась, але ти герой. Тебе знають. І Гвен, і Ланселота, і Гавейна, всіх лицарів… Артуре, ти що, плачеш?
— Я не встиг тобі вчора…тобто не вчора… сказати, — Артур вже не міг більше стримувати сльози. Може, і добре. У нього не було того часу оплакати втрати, який мав Мерлін. Немає чого соромитись.
Але він не закінчив, тому що Мерлін знов не стримався і кинувся його обіймати, і опиратися не хотілось.
— Я знаю, — прошепотів Мерлін, — я знаю.