Голова поліції був чимось невловимо схожий на сера Агравейна, і цим викликав у Артура сильну неприязнь. Він з непідробною цікавістю та легкою недовірою роздивлявся Артура і Мерліна, як незвичайних тваринок, щось час від часу відмічаючи у паперах.
— Ви будете щось питати? — Артур втратив терпіння і побачив боковим зором, як Мерлін покачав головою. Несхвально.
— Я нічого не хочу у вас питати, — з єлейною усмішкою відповів Алан Редфорд (ім’я Артур дізнався з таблички на столі), — я хочу, щоб ви зрозуміли, що я знаю, хто ви такі.
Він вказав на Мерліна ручкою, наче вістрям ножа. Очі його звузились та стали нагадувати зміїні.
— Ви сильний чаклун, унікум, який володіє силою краще, ніж усі, кого мені доводилось бачити. Ви ж, мій дорогий харизматичний самозванцю, теж дещо вмієте. Цікаві фокуси. Якби я хотів, не міг би вас втримати у цих стінах. Тому я не стану дискредитувати себе і свою спроможність втримати чаклунів за цими стінами, і вас відпущу.
— Що? — знов не стримався Артур, — просто так от відпустите?
Цього він очікував, але не так легко.
— Так, відпущу, — Редфорда це забавляло, — але ви не будете більше заважати мені. Вгадаєте чому?
Артур відчув, як шкірою повзуть мурахи, тому що Редфорд посміхався кутиком рота, точно, як його дядько Агравейн. І він вже, здається, знав, який в нього козир.
— Я забуду про існування певної комуни вірян, — солодко пообіцяв він, — і не буду переслідувати тих, хто вже знаходиться там. Але як тільки ви спробуєте зробити ще хоч крок…
Артур стиснув кулаки від безсилля. Бежеві стіни наче насувались на нього. Ні. Мерлін точно має план і на цей випадок. Вони не посміють. Там Дженніфер і Аманда…
— Ви вільні, — Редфорд махнув на двері, - сподіваюсь, більше не побачимось.
— Ми ті, за кого себе видаємо, — спокійно промовив Мерлін вже у дверях, — пам’ятайте той день, коли зустріли короля Артура. Пам’ятайте про нас, коли спробуєте ще раз переслідувати людей за те, у чому вони не винні. Пам’ятайте, що ми пішли сьогодні з миром і обрали шлях переговорів.
Вуличне світло різало очі після напівтемряви поліцейського відділку, і Артур таки надів ті дурнуваті темні окуляри, в яких почувався не зовсім собою.
— Мерліне, — поцікавився він, — ми ж не збираємось його слухатись?
— Не збираємось, — підтвердив Мерлін серйозно, — але все не так просто. Тепер вони за ними слідкуватимуть, поки не знайдуть спосіб запроторити кудись, звідки ми ніколи не вийдемо.
— А вони можуть? — про всяк випадок спитав Артур.
— Сподіваюсь, ні, — Мерлін підняв руку і зупинив таксі, — хіба мають сильних чаклунів, які їм потихеньку служать в обмін на власну безпеку. Тому ми переходимо у підпілля.
Підпілля виявилось більш ніж справжнім: темним підвалом, на стінах висіли якісь підозрілі картини з людьми в дивному одязі та з божевільними зачісками, пахло чимось алкогольним і огидним, можливо, дешевим пивом, та стояли рядами на столах пласкі телевізори.
— Це комп’ютери, — виправив Мерлін, коли Артур спитав, навіщо їх стільки, — і зараз ми попросимо нашого друга нам допомогти.
Другом виявився привітний хлопець, дуже схожий на піратів з книги з історії через сережку у вусі, волосся до плечей та рваний одяг, що назвався Максом.
— Отримав твоє повідомлення, — Макс відірвався від екрана, щоб із ними привітатись, — знов небезпечні авантюри, Мерліне?
— Він з..знає хто ти? — з ноткою образи спитав Артур.
Мерлін зітхнув.
— У мене є кілька друзів, що підтримували мене, думав, ти зрадієш.
— Я радий, — пробурчав присоромлено Артур.
Макс потер підборіддя.
— Це твій хлопець, Мерліне? Не відповідай, якщо не хочеш.
Артур аж задихнувся від такої безтактності, але Мерлін хмикнув, нічого не відповів, і попросив показати результат роботи.
— Сайт готовий, є анонімна форма для тих, хто бажає отримати допомогу, — відповів Макс, щось клацаючи із запаморочливою швидкістю, — тепер, власне, залишилось тільки титульне відео від твого хло…ой, пана Артура.
— Налаштовуй світло і камеру, — погодився Мерлін, — Артуре, ставай у гарну позу, тобі треба зробити те, що ти любиш найбільше — виголосити промову!
— Почуваюсь твоєю ручною тваринкою, — промимрив Артур, але послухався і став біля зеленої стіни.
«Я, король Артур, є захисником невинних, яких несправделиво засуджено за магію. Я обіцяю свою підтримку та захист усім, хто звернеться до мене. Я робив і робитиму усе, щоб справедливість перемогла. Заповнюйте ееее… анкету, і ми зв’яжемся з вами та надамо притулок і грошову допомогу,» прочитав він з екрана, який тримав Мерлін, прийнявши найбільш королівську, на його думку, позу. Понад усе йому хотілось знати, що відбувається, так само добре, як Мерліну і Максу, які, здається, розуміли один одного з пів слова. Сайт, який в біса сайт, і що за анкета і до чого тут відео…
— Готово, — із захватом Макс клацнув кнопкою на камері та повернувся до комп’ютера, — все буде в найкращому вигляді, босе. Класний косплей, пане, — звернувся він до Артура, який все ще не змінив своє камелотівське вбрання.
«Косплей,» подумав Артур. «Знов нове слово, знущається». Але не факт, що це щось погане. Мерлін, здається, помітив його невпевненість, і поклав руку на плече.
— Тепер ми будемо отримувати запити про допомогу, — пояснив він, — просто на смартфон. І будемо на крок попереду поліції. Щоразу, як вони знищуватимуть цей сайт буде з’являтися запасний. Тобто така сторінка, куди нам можуть писати. Подивись, яка гарна.
— А як же Глітонія, Дженіфер, Аманда, - Артур занепокоївся, — поліція нам цього не пробачить.
— Я попередив їх ще до того, як нас кинули в каталажку, — заспокоїв Мерлін, — вони в порядку і повній безпеці. Поліція, правда, про це ще не знає. Однак, щоб надавати допомогу далі, цього мало. Вони не можуть вічно переховуватись то там, то тут. Тому ми зараз підемо до королеви Джульєтти вибивати особливий статус для володінь Глітонії.
— До ко-ро-ле-ви? — недовірливо спитав Артур, — і вона стане розмовляти з невідомо ким?
— Ми прикуємо себе до огорожі її замку і будемо чекати, поки вона до нас не вийде.
— Мерліне, ЩО…
— Жартую, ні, я ж багатий, забув? Потягнув певні ниточки, і мені влаштували аудієнцію. Правда, як пану Мелвіну, власнику мережі готелів, а ти підеш зі мною як мій секретар… А вже на самій зустрічі спробуємо довести їй, хто ти, і схилити на нашу сторону. Будем давити на жалість і твій авторитет.
— З усіх твоїх ідей…
— Знаю. Ця найкраща. Але поки ми не заручились підтримкою королеви чи хоч ще когось могутнього, ми не можемо запускати сайт, щоб не ризикувати Максом і нашими друзями у Глітонії.
Вонии нарешті повернулись у готель трохи відпочити і перекусити, щоб у спокої подумати про те, як ефектніше вразити королеву. Артур помітив перед входом у готель поліцейську машину. Вони навіть не ховались… Мерлін, здається, не надто цим переймався. Він замовив їжу та відмовився відповідати на схвильовані питання персоналу, до якого вже дійшла звістка про арешт.
Принесли овочевий суп і запечене м’ясо. Артур вдихнув чудовий запах і розплився в усмішці. Все не так погано, поки є змога смачно поїсти. Дивно, складно, не дуже безпечно, і іноді він відчував себе зайвим у цьому світі, і слабо вірилось в успіх, але не погано. Турбувало лише одне…
— Мерліне?
— Так, Артуре.
— Я думав про те, що спитав Макс, — несміливо почав він. Чого ти як дівчисько, Артуре… Казати, що думаєш, прямо, не таке вже й важке вміння.
— Що саме?
— Ти знаєш. Про твого хлопця…
Мерлін завмер із виделкою біля рота. Виглядав трохи смішним і розгубленим. І дуже милим.
— А ти що думаєш? — спитав обережно.
— Я думаю, ми обидва розуміємо, що це так і є. Ми разом, тому що у цьому житті це можливо. І я не маю нічого проти. Це реальність, з якою неможливо сперечатись. Я…, — Артур набрав побільше повітря, — я щось до тебе відчуваю.