6

Ранок почався з того, що Мерлін приніс йому сніданок в ліжко.
— Зовсім необов’язково було, — Артур чомусь засоромився. Мерлін не був більше його слугою і це здавалось … зайвим.
Мерлін мало не розсміявся, від куточків його очей розбіглись промінці.
— Ну, по-перше, це не я готував. А по-друге, насолоджуйся, поки є. Нарешті ми не десь у лісі, голодні й замерзлі, непогано, еге ж? Пригощайся, час ще є.
Артур не змусив себе довго вмовляти, накинувся на їжу: яєчню, млинці зі сливовим варенням і виноградний сік. Бути живим варто хоча б заради такої смачної їжі, здатності отримувати таке просте задоволення… Мерлін тим часом повернувся із його повним вбранням — не тільки плащ, все від рукавичок до… золотого обруча?
— Навряд чи воно так добре збереглось, — з недовірою протягнув Артур, — звідки ти…
— Дещо зберігалось на Авалоні, — пояснив Мерлін, — чекало дня, коли тобі знадобиться. Тому так, це твої речі. Допомогти, як в старі добрі часи?
Він прекрасно знав, що обладунки Артур самостійно не вдягне.
— Якщо тобі не важко, — підкреслено ввічливо промовив Артур і опустив стопи на підлогу.
— Я перепрошую, якщо щось забув, — промовив Мерлін, швидко виконуючи правильну послідовність дій, наче всі ці півтори тисячі років він тренувався щодня.
Артур трохи напружився. Чомусь ці швидкі дотики відчувались тепер не зовсім звично, але що саме його насторожувало… Головне ніяк не показати, що щось не так, бо пояснити дивне занепокоєння він не зміг би й собі.
Але Мерлін вже відступив і, окинувши його оком, заявив:
— Усе. Ідеально. Ми готові. Тепер ще раз пройдемось по плану. Головне — дочекатись її сигналу…
Коли вони нарешті завершили репетицію, Артур голосно зітхнув.
— Я не знаю, як це спрацює. Я довіряю тобі, Мерліне, але я не дуже може собі це уявити. Ми наче спеціально робимо усе, щоб провалитись.
Мерлін опустив погляд. Здається, він не менше переживав за успіх плану.
—Тому, що це ризиковано, і ми з самого початку знаємо, що в певному сенсі приречені на невдачу. Але наша задача цією невдачею правильно скористатись. Артуре, я ціную те, що ти мені віриш. А тепер ходімо. Я виведу тебе непомітно.

Зала суду затихла, коли на чорно-білому екрані з’явилась Аманда. Вона вийшла з дверей під вивіскою «Кав’ярня» чимось явно сильно засмучена і навіть розлючена, обернулась на мить, наче хотіла щось сказати, але махнула рукою і… будівля миттєво запалала. Аманда відсахнулась. За нею майже одразу вибігло кілька людей. Звуку на цьому записі не було, але вони явно кричали від жаху. Дівчина помотала головою, наче не вірила тому, що бачить. За мить якийсь чоловік з блискучою емблемою на головному уборі вже надягав на неї кайдани. Вона навіть не опиралась. На її обличчі застиг вираз щирого здивування і переляку.
Артур навіть затримав дихання, але не вимкнув трансляції із зали суду, де щойно продемонстрували відеозапис, як ще один доказ вини. Це настільки нагадало йому те, що сталось із Морґаною… Сила, яка несподівано зруйнувала її життя, і вона була з цим зовсім одна. Серце аж защемило від співчуття до дівчини…
Разом з Мерліном він сидів у невеликому «скверику» — як багато нових смішних слів — напроти будівлі суду, просто на лавці під деревом, і дивився на смартфоні (ось як воно насправді називається!) усе, що відбувалось всередині.
На них ніхто не звертав уваги. Заклопотані люди час від часу пробігали повз, розмовляючи на ходу з невидимими співбесідниками, але тільки кидали байдужий погляд на дивну парочку, і за мить забували про них. Мерлін пояснив це тим, що наряджатись у різні костюми тут поширена розвага, і ховатись та зайвий раз застосовувати магію просто немає сенсу. Найпростіше виставити те, що хочеш сховати, напоказ. «Саме так ти дурив мені голову в Камелоті, » Артур вирішив лишити цю думку при собі.
Люди у залі обурено хитали головами. Здається, їх неабияк розлютило те, що вони побачили. Справи Аманди явно були кепські.
— Ваша честь, дозвольте! — Аманда із зусиллям встала, хоча суворого вигляду жінка поруч із нею спробувала змусити її сісти назад. Відкинувши кивком голови з обличчя волосся, дівчина обвела зал сповненим відчаю поглядом, підняла до грудей скуті руки, — я прошу вас мені повірити, що я ніколи не хотіла нікому зла. З цього запису може здатись, що я діяла навмисно. Натомість це сталось випадково, я ніколи раніше не мала надприродних сил… І я гадки не маю, чому вони з’явились! Так, я була розлючена, я мала важкий день, але невже ви думаєте, що я б спеціально підпалила місце своєї роботи?
Суддя постукав молоточком по столу, щоб змусити її замовчати.
— Зараз не вам слово. Обвинувачення, вам є що додати?
Кремезний чоловік в чорному, з легкою усмішкою, яка здавалась в такій ситуації більш ніж недоречною, зробив кілька кроків до Аманди. Вона зіщулилась на своєму місці, і Артур зрозумів, що вона дуже сильно боїться.
— Тільки те, ваша честь, що ми все самі бачили, — обвинувач явно тріумфував, — і цей запис підтверджений словами очевидців, яких ми вислухали. Ця жінка — відьма, і вона сама щойно у цьому зізналась. Тільки дивом від її чарів не постраждали люди, і завдано матеріальних збитків! Обвинувачення вимагає максимального покарання за частиною другою статті «Зловживання магією з метою завдання шкоди особі або майну»: позбавлення волі на сім років у в’язниці загального режиму без права на умовно-дострокове звільнення…
Аманда тільки хапала повітря. Якийсь момент екран займало тільки її бліде розгублене обличчя.
— Ні-ні, Амандо, не втрачай свідомість, — Мерлін мало не закричав. Цього не можна було допустити, але над станом дівчини він не мав влади.
Але юна відьма виявилась сильнішою, ніж вони думали.
— Якщо я невинна, прошу Господа послати мені свого захисника! — чітко вимовила дівчина.
Вони тільки цього і чекали.
— Пішли, — Мерлін запхнув смартфон в кишеню, — в нас обмаль часу.
Він за два кроки дістався будівлі суду, впевнено показав якийсь папірець охоронцеві, і… їх пропустили.
— Ну ти даєш, — Артур не встиг здивуватись удосконаленим талантам (або зв’язкам та авторитету) Мерліна, але той вже проробляв той самий фокус з іншими охоронцями біля високих дверей до тої самої зали.
Твій вихід, Артуре. Час для гарного спектаклю, де ти головний персонаж.
Він гордо ступив у залу, відкинувши плащ за спину. Не звертаючи уваги на шепіт, незадоволені й здивовані вигуки, цілеспрямовано підійшов до Аманди, поклав руку їй на плече, заспокоюючи. Дівчина глянула на нього з такою вдячністю та полегшенням, що це придало йому впевненості. Мерліна вже не було видно, але Артур гостро відчував його присутність. Він пошукав очима людину, що транслювала (у нього голова зараз вибухне від нових слів) процес для глядачів поза залою — це виявився на диво спокійний чоловік з сивою бородою. Він стояв, склавши руки на грудях, за чорною коробкою на трьох ногах, що і мала бути камерою. Як і вчив Мерлін, повернувся до неї.
— Я — король Артур, що повернувся заради майбутнього Альбіону, захисник Аманди Воллес, — прогримів Артур, і голос його розкотився по всій залі. Про це, звісно ж, подбав Мерлін, — і всіх невинних, яких судять за те, над чим вони не мають влади. Вона не просила про свою силу і не вміє поки що нею управляти. Я вимагаю звільнити її та натомість дати їй можливість приборкувати свої здібності. Я не дозволю її скривдити. А якщо ви це зробите, Альбіон спіткає страшна доля, — додав він від себе.
Запала тиша. Здається, не всі розуміли, що відбувається. Свідки та присяжні схвильовано перешіптувались, але не наважувались щось сказати.
Суддя опанував себе першим і навіть встав, почервонівши від гніву.
— Як ви смієте вриватись сюди? Охорона!
Ніхто не відізвався і не рушив з місця. Охоронці просто застигли на своїх місцях із відстороненими виразами на обличчях. Мерлін встиг виконати свою частину.
— Як ви смієте себе видавати… за легендарного короля Артура! Що за дурний жарт! Вас судитимуть за шахрайство і чаклунство! — обвинувач теж отямився.
У залі почулись обережні схвальні вигуки. Суворого вигляду жінка, що захищала в суді Аманду, схопилась спершу за серце, вірніше, за золоту брошку у себе на грудях, а потім за смартфон, і навела його на Артура, мабуть, щоб теж зробити запис.
— Я можу легко довести, хто я, — Артур знав, що не можна зупинятись, — і я доведу це.
— І як же вам це вдасться? — уїдливо поцікавився суддя. Він встав на своєму підвищенні, щоб дивитись на Артура зверху вниз.
— Мій меч, — Артур зміряв його поглядом. Можна було зрозуміти недовіру, але щось все одно йому ця людина не подобалась.
— Екскалібур ніколи не було знайдено… — почав суддя, але Артур тільки усміхнувся. На це у нього теж була відповідь.
— Мій меч чекав на мене півтори тисячі років, — промовив він, — і дочекався. Перш ніж звинувачувати мене у чаклунстві, скажіть, чи хоч один маг за історію міг зробити таке?
Він знов обернувся обличчям до залу. Обличчя насторожені, зацікавлені, недовірливі. Дехто наляканий, дехто у щирому захваті.
— Силою меча Екскалібур, — промовив він, і голос його луною відбився від стін, — заклинаю тебе, з’явися!
Спочатку нічого не відбувалось. Мерлін запевнював, що спрацює, мало спрацювати: духи Авалону мали про це подбати. Минула, може, хвилина, в залі вже хтось розчаровано зітхнув, хтось викрикнув «Шарлатан!» І тоді меч просто з’явився просто посеред залу, між захисником і обвинувачем, ніякого вогню, туману чи сяйва, або інших магічних атрибутів. З’явився у покритій мхом кам’яній глибі. З коротким зручним ефесом і давніми рунами на верхній частині клинка. Сила від нього випромінювалась така, що повітря наче тремтіло. Артур подивився на Екскалібур майже з ніжністю.
Рядами знов пройшов неспокійний шепіт.
— Що ж, доведіть нам, — це був хтось із присяжних, невисокий юнак з довгим темним волоссям, що спадало йому на очі.
Артур зробив крок, дивлячись в очі судді, що аж тремтів від люті. Від нього йшла така сильна хвиля недовіри та ненависті, що Артур шкірою це відчув. Але зараз не час був думати про цю несподівану нову чутливість.
— Спробуйте спершу ви, — Артур кивнув на меч, — щоб впевнитись.
Юнак, не вагаючись, вийшов і обережно взявся за руків’я. Спершу він тягнув повільно, потім ривками, червоніючи від напруги. Волосся прилипло до його чола, але меч не ворухнувся.
Він досить швидко здався, відійшов, жестом пропонуючи спробувати іншим. Ще троє сміливців марно потворили його спроби, а більше охочих не знайшлось. Усім у залі було явно моторошно, але ніхто не насмілювався покинути своє місце і просто піти. Мерлін мав рацію, люди люблять вистави. Вони не підуть, поки не побачать, чим все це скінчиться.
Артур витягнув Екскалібур з каменю так легко, як і тоді. Руків’я наче саме лягло в долоню. Він відчув тепло спершу в центрі долоні, а потім і у всьому тілі: кров наче стала текти швидше. Він підняв меч у витягнутій руці, щоб усі побачили руни на клинку, які засвітились червоним.
— Я — король Артур, — повторив він під захоплені ахання глядачів, — і, до речі, якщо у вас лишаються сумніви, ось мій результат тесту Де-Ен-Ка.
Він поняття не мав, що це таке, але Мерлін запевнив, що це необхідно. Дістав акуратно складений папірець з чобота та поклав на стіл перед суддею.
— Цих доказів вам достатньо?
Не дочекавшись відповіді, він одним махом розрубив кайдани на Аманді й підхопив її лівою рукою.
— Я, король Артур, захисник невинних, є вищою силою, ніж будь-який земний суд, і я наказую вам звільнити цю жінку зараз же, — промовив він, — і всіх, хто досі страждає від несправедливих гонінь на магію.
— Хто б ти не був, самозванцю, — до судді знов повернувся дар мовлення, — ніхто не виконуватиме твоїх наказів. Система правосуддя не так працює.
З цим Артур в душі погоджувався, але дозволити їм запроторити невинну людину до в’язниці, та зробити її можливою жертвою самосуду у тій самій в’язниці, він не міг.
— Ніхто не має нічого сказати проти? — награно весело промовив він, — вважаю справу закритою, а Аманду Воллес вільною.
Розумно розсудивши, що людині з п’ятифутовим мечем ніхто не заважатиме, Артур безперешкодно покинув залу із дівчиною на руках. Правда, далеко піти він не встиг: на виході (очікувано) їх зустріла купа поліцейських автівок і направлена на втікачів зброя.
Але (неочікувано) ніде не було видно Мерліна.