Ти не виграєш у мене. Повернешся ще не раз і не два, і рано чи пізно ти помилишся. Вона зберігала всі фото. Ніде жодного натяку на локацію, ну і звісно, він би не назвав справжнього імені. Тому удавати зацікавлення було не важко.
З азартом агента спецслужб, що напав на слід, випитувала дрібнички про його життя.
Де ти любиш поїсти? Маєш улюблені місця?
Хаха, ні. Я добре готую.
А він навчений… Добре, спробуємо по-іншому.
Ти казав, я схожа на твою дочку.
Так, схожа.
Розкажи про неї. Що вона любить, чим займається?
Вона любить мене.
Попався.
Фото юної дівчини, що позує «для нього» у відвертих позах, змусило Алісу загнати нігті в долоні. Він все більше розслаблявся в її присутності. Нічого, ти скоро будеш сидіти там, де тобі і місце.
Вони не розуміють.
Хто вони?
Ніхто з них не розуміє. Наше кохання заборонене суспільством. Але вона любить мене *скидає щасливе фото їх обох на фоні моря*. Врешті-решт, ми не кровні родичі. Мені сумно, що нам доводиться це приховувати.
Розумію.
Розумієш? У тебе колись було таке? Заборонене кохання?
О, так.
Вона без жодних мук совісті замовила на гроші хворого покидька квіти для Квітки. Орхідеї, які та ненавиділа, бо вони нагадували їй про нещасливе перше кохання. Або щось інше. Не можна довіряти її словам. На офіс, для різноманіття. Квітка не відреагувала, але Аліса прекрасно знала, що квіти отримано. Без записки, теж для різноманіття.
Бути божевільною колишньою — це покликання. Насправді якби не це, вона була б нецікавою — не мала жодних захоплень.
Синє світло від гірлянди, гарна нова білизна — не «робоча», «робочу» гріх тягнути в нормальне життя, вдалий ракурс. «Вона побачить це фото, » Аліса усміхнулась про себе. Побачить, що втратила, від чого відмовилась. І як необачно обіцяла не блокувати, навіть якщо все закінчиться. Цікаво, коли скінчиться її терпіння, колись же скінчиться?
А поки що, Квітко, дивись.
Спати вона лягла з дивним відчуттям завершеності.
Треба тільки дізнатись, на якому курорті вони були.