Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Ти… врятувала мене? — повільно промовив я, не вірячи в те, що відбувається.
Мене врятувала Нора! Нора!
А тепер питання: Навіщо?!
Вона глянула на мене з-під рівного чубчика і, хихикнувши, поклала руку на плече Ято, дивлячись при цьому на нього. Останній стояв рівно і навіть не відреагував на появу сінкі, а лише пильно дивився на мене.
- Так чому? - повторив я своє запитання.
— Шкода, але, по-перше, Ято не вбив би тебе звичайною зброєю, а по-друге, — так само поїдаючи поглядом хлопця, вона продовжувала розмовляти зі мною і при цьому тон у неї був такий недобрий. — я хочу знищити тебе сама!
На останньому слові вона трохи прикрикнула й обернулася всім тілом до мене. Від одного виду мурашки по шкірі.
- Хііро! — пролунав навколо нас голос Ято, заповнюючи весь простір довкола. Тієї миті напівтемрява осяяла яскравий спалах, і в руках у Бога з’явився меч з дерев’яним руків’ям, а останні слова так і повисло в повітрі.
Я, весь цей час сидівши на землі, сильніше заплющив очі. І якось самі собою почали спливати спогади. Їх було дуже багато. Маленькі уривки. Епізоди з мого життя. Цього життя. І найбільша людина в ній — Ято.
І ось, коли клинок знову сяяв наді мною, я вирішив, що втрачати більше нічого і приховувати вже не має сенсу.
Сильніше стиснувши кулаки, я різко відштовхнувся від землі і міцно обхопив руками талію Бога, притискаючись обличчям до грудей, і тихо видихнув:
- Я люблю тебе, Ято.
І став чекати, чекати клинка в спину … але, удару не було. А я, я все не наважувався подивитися на Бога, боявся побачити той же ж холод і байдужість в очах. Обіймаючи все сильніше, відчував, як напружилось його тіло, а серце стало швидше битись. А потім почув, як на землю впав меч і такий рідний, схвильований голос:
- Ю-кі-не …
Він вимовив моє ім’я по складах, з побоюванням, ніби боячись поранити, а я вже зрозумів, він повернувся, мій Ято повернувся.