Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ранок видався напрочуд спокійним. Про нічну подію ніхто й не згадував, а навіщо? Нічого такого не сталося, з Ято, здається, все гаразд, нікого по дрібницях турбувати не варто.
***
Був уже обід. На небі повсюди розійшлося пекельне сонце. Ми сиділи на порозі біля будинку, намагаючись хоч якось охолонути.
- Привіт хлопчики! — у двір забігла Ікі, привітно махаючи рукою. - Дивіться, що я купила!
Дівчинка підбігла до нас і тицьнула під ніс тортик. Але не простий – це був торт-морозиво! Білий, як сніг, та з малиновою помадкою зверху. Аж слинка потекла!
Я вже потягнувся до смакоти, витягнувши язик, як…
- Гей! - я надув губи, схрестивши руки на грудях.
— Не руками, — облизнувся Ято, нахабно забравши мій скарб, — іди краще ніж принеси.
Я пирхнув. Але зрозумівши, що іншого вибору мені просто не дали, все в тій самій позі встав і зайшов до хати. Сподіваюся, він не з’їсть все, поки мене немає.
— Тримай, — я урочисто вручив Богові ніж і сів поруч із ним, пильно стежачи за кожним його рухом і чекаючи на свою порцію.
Але коли ніж опинився у Ято в руках, він так і завис над тортом. Бог завмер, пильно дивлячись на холодну зброю, ніби хотів пропалити в ній дірку, і якось не добре стиснув ручку. Це тривало хвилини три, але мій терпець нарешті урвався.
— Ято! — скрикнув я, через що недобог смикнувся і випустив ножа з руки.
- З тобою все гаразд? — спитала Хійорі, підбираючи ніж із землі.
- Так! Просто задумався, — почухавши потилицю, відповів Ято і переставив торт Ікі на коліна. — Краще ти поріж.
- Добре, - якось з побоюванням сказала вона, - а ти точно добре почуваєшся?
— Та не переймайся, Хійорі. Давай ріж швидше!
***
- Бувай! — скрикнула Ікі й зникла з поля зору.
День видався тихим і спокійним. Ні примар, ні замовлень, ні сварок. Аж надто вже це дивно, знаючи нашу удачу. А тим часом на небі знову з’явився місяць, а це означало, що час вже й лягати.
— А вечерю я кому готував? - буркнув Дайкоку, знімаючи білий фартух.
— Ні-і, я спати, — скинув руку Ято і попрямував сходами. — Божку свою погодувати не забудь, — кинув він і зник за дверима кімнати.
— От зухвалець! — засичав сінкі. — Юкіне, а ти?
- Так, я, мабуть залишусь, - знизавши плечима, я сів за стіл і почав поглинати страви. Скажу правду, Дайкоку чудово готував!
***
Досита наївшись, я ледве виліз на другий поверх.
— Все ж не треба було їсти ще одну порцію, — прошепотів я і відчинив двері. - Ято?
Так і завмерши на порозі, я швидко пробіг по кімнаті поглядом. Нікого не було. Жодного сліду Бога. Лише відкрите віконце, в яке задував теплий, літній вітерець.