Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Не роби цього, прошу! — голос здригнувся. Сльози лилися струмком. Голова тріщала від думок. У грудях кололо. Весь світ ніби зруйнувався в одну мить.
— Я, — його холодний голос лунав у вухах, і такий же холодний погляд вдарив просто в серце, — відпускаю тебе!
Усього три слова. Три слова які звучать гірше за будь-яку каторгу, і після яких світ втрачає свої фарби. Ти знаєш, що нічого не буде, як раніше. І хочеться просто померти. Померти вдруге…
- НІ!
З моторошними криками я прокинувся того ранку. Надворі вже світило сонце. У кімнаті був лише я.
— Це був лише сон.
Після того нічного випадку минуло три дні. І всі три ночі мені сняться кошмари. Жахливі страхи, що засіли глибоко в моєму розумі.
Ято веде собі природно, вночі спить удома, вдень виконує завдання. Але щось все одно не так. Він якийсь млявий, не такий задерикуватий, як завжди. Ні тобі жартів, ні згадки про храм, ні безглуздих талісманів. Навіть із Дайкоку не свариться!
— Доброго дня, Юкіне! — я глянув у вікно, де сиділа Іка.
- Привіт, - позіхнув я. — Де цього разу?
- Ась?
- Тіло де? — усміхнувся я, показуючи на рожевий хвіст.
- Чорт! Знову впустила! — Хійорі заскочила в кімнату і вмостилася переді мною. — Ну, розповідай.
- А?
- Що з Ято?
- А що з Ято? - так, Юкіне, продовжуй гратись у дурника.
— Начебто ти сам не бачиш! — змахнула вона руками.
- Не бачить чого? — у кімнату зайшла та сама персона, про яку йшлося (або намагалося йти)
- О, Ято! Та так нічого. Ми за уроки, — безглуздо посміхнувшись, дівчинка встала.
- Ясно, - Бог кинув похмурий погляд на мене і зник за дверима.
- Ось бачиш! - сказала Ікі, дивлячись прямо мені в очі.
— Та я не знаю! Знав би, сказав би! — не витримав я пильного погляду.
— Отже, будемо стежити!
***
Обговоривши план дій, ми спустились на перший поверх.
- А де Ято? — запитали ми в Дайкока, не знайшовши своєї жертви.
— Звідки мені знати, — кинув чоловік, дістаючи щось із холодильника.
— Він пішов, — сказала Кофуку.
- Як? Куди?
- Ногами. Куди не знаю.
— Ну, і що нам робити? — спитав я, коли ми вийшли на двір.
— Ото не щастить.
- Що ж. А там, між іншим, Дайкоку готує сніданок. Пахне як, а я голодний, — пробубнів я собі під ніс.
— Пахне… Точно! — скрикнула Хійорі, та так, що я аж підскочив. — Ми знайдемо його за запахом!
- Що?
***
Ми вбили на пошуки цілий день, мчачи по дахах будинків та провулках. Ікі безупинно бігла, високо задерши ніс, тягнучи мене за собою.
— І як пахне Ято? — спитав я, коли ми нарешті зупинилися.
- Не знаю, сама ще не розібралася.
— Треба поспішати, сонце ось-ось сяде, — я озирнувся на всі боки і, здається, щось помітив. — Хійорі, там щось є!
Я тицьнув пальцем в один із провулків. Там справді хтось стояв. Як тільки ми почали підходити, долинув несамовитий крик, потім щось перевернулося і затихло.
- Що це було? — спитав я, підбігаючи до хати.
Як тільки ми зістрибнули, перед нами показалась дуже моторошна картина. На холодній землі лежав чоловік, сорока років, весь у рваному одязі та кривавих ранах. А біля нього був перекинутий сміттєвий бак і розсипані продукти.
— Ох, — Ікі затулила руками обличчя і вперлася мені в плече.
- Нам краще піти.
Ми вийшли з провулка і потрапили до скверу. Стоп, це не той парк? Чорт!
— Пішли, Хійорі, — я взяв дівчину за руку й потягнув по знайомому мені місця.
Сонце зайшло. Ось уже почав з’являтися міст. І знову темна постать на ньому.
«Ні…»: промайнуло в мене в голові.
На мосту, опершись руками на поручні і пильно дивлячись на воду, стояв Ято. З пальців стікала червона кров, розбавляючи струмок червоними краплями, що швидко розчинялись у потоці. На спортивному костюмі були червоні плями, а на нозі красувався не глибокий поріз.
Все майже так, як і три дні тому.